Психологічні чинники внутрішнього конфлікту особистості у період дорослості

Львівський національний університет імені Івана Франка

Інститут післядипломної освіти Гуманітарно-природничий факультет Дипломна робота Психологічні чинники внутрішнього конфлікту особистості у період дорослості

Спеціальність 7.40 101 — психологія Львів — 2010

Вступ

Актуальність теми

З часів Зиґмунда Фройда поняття конфліктності внутрішнього життя людини міцно увійшло в психологію — так що з того часу змінювалося лише розуміння причин цієї конфліктності, шукалися шляхи її подолання, але не ставився під сумнів сам факт її існування. Але навіть незважаючи на це, єдиного розуміння її причин досі так і немає. В теорії психоаналізу конфліктність закладена в самій структурі особистості, так як проявляється у вигляді конфлікту між різними її частинами — між Супер-Его, Его і Ід. Але навіть в його рамках один і той же внутрішній конфлікт можна розглядати по-різному — як структурний чи динамічний, так як будь-який конфлікт можна описати і як конфлікт між потягами — усвідомленими чи неусвідомленими, допустимими чи ні.

Такі різні підходи до проблеми внутрішніх конфліктів не є випадковими. Річ в тому, що однією з основних характеристик конфлікту є наявність не менш як двох суб'єктів. Саме це й дає можливість по-різному кваліфікувати конфлікти — в залежності від їх суб'єктивного сприйняття різними його учасниками. Так само й у випадку внутрішнього конфлікту — його теж можна розглядати виходячи з різних точок зору — як конфлікт між різними частинами особистості, як конфлікт між різними мотивами її поведінки чи як конфлікт між різними системами її цінностей. Але в будь-якому разі внутрішній конфлікт зумовлюється взаємодією особистості з зовнішнім світом. А тому буде залежати від того, наскільки ті чи інші цінності інтеріоризуються людиною чи ні, яким є її сприйняття себе і світу.

Це зумовлює те немаловажне значення, яке займає проблема внутрішніх конфліктів при розгляді питань особистісного розвитку людини. Ці питання зберігають свою значимість для кожного з нас впродовж усього нашого життя, є предметом розгляду різних напрямків психології. І наявність внутрішніх конфліктів в людини може служити як і позитивним фактором — сходинкою для подальшого росту особистості, так і перепоною. А іноді навіть може призводити до розвитку неврозів чи психосоматичних захворювань. А той факт, що ще й досьогодні так фактично і не створено єдиної теорії внутрішніх конфліктів, зумовлює високу актуальність даного дослідження.

Об'єктом даного дослідження є внутрішній конфлікт, а предметом — особистісні чинники внутрішнього конфлікту особистості періоду дорослості 21−55 рр.

Метою даного дослідження є виявлення чинників, що викликають внутрішній конфлікт особистості та розкриття умов розв’язання внутрішнього конфлікту.

Завдання дослідження:

1. Описати типологію конфліктів, умови їх виникнення і подальшого розвитку.

2. Окреслити поняття внутрішнього конфлікту згідно психоаналітичного та гештальт-психологічного (мотиваційного) підходу К. Левіна.

3. Підібрати та описати вибірку та методи дослідження.

4. Виявити психологічні чинники, що зумовлюють виникнення і подолання внутрішніх конфліктів особистості.

5. Окреслити умови розв’язання внутрішніх конфліктів.

Робочі гіпотези дослідження:

В даному дослідженні ми виходимо з того, що конфлікт спершу виникає в зовнішньому стосовно людини світі, а вже потім інтеріоризується нею. Тому можна припустити, що:

Внутрішній мотиваційний конфлікт виявляється в ознаках станів тривожності та фрустрації.

Високий рівень соціально-психологічної адаптації знижує тривожність, та зменшує вираженість внутрішніх конфліктів;

· Вираженість креативних здібностей знижує прояв внутрішніх конфліктів або дозволяє сприймати їх більш позитивно, як чинник подальшого розвитку особистості.

Методики дослідження: За основу беруться методики для виявлення внутрішнього конфлікту особистості в мотиваційній і ціннісній сферах за критерієм їхньої цінності та доступності (методика «Діагностики внутрішнього конфлікту» Є.Б. Фанталової), методика діагностики самооцінки психічних станів Г. Айзенка, методика діагностики соціально-психологічної адаптації К. Роджерса і Р. Даймона та тест «Креативність» — для визначення здібності людини мислити нестандартно і таким чином відносно легко вирішувати її вже існуючі внутрішні конфлікти. Також береться тест «Сім станів» Є.Б. Фанталової для оцінки суб'єктивного сприйняття людиною діагностованих в неї внутрішніх конфліктів.

Група досліджуваних: Для дослідження бралися люди в віці від 21-го до 55-ти років обох статей, різного рівня освіти та соціального статусу.

Всього — 36 чоловік

1. Закономірності виникнення та розвитку міжособистісних та внутрішніх конфліктів особистості

1.1 Психологічний аналіз поняття «конфлікт» у психологічній літературі

Проблемою опису конфліктів є те, що єдиного визначення, що це таке, на сьогодні все ще так і не існує. Так філософський словник 1972 р. видання це поняття взагалі ніяк не трактує, згадуючи лише конфлікт драматичний. Тоді це пояснювали безконфліктністю соціалістичного суспільства. Але ще й дотепер немає єдності навіть у підручниках. В перекладі з латинської саме слово «сonflictus», означає зіткнення, але різні джерела саму суть цього поняття трактують по-різному. Разом з тим, незважаючи на відсутність єдиного його визначення, як стверджує Н.В. Грішина [5], в ході проведеного нею експерименту ніяких запитань у досліджуваних щодо суті того, що таке конфлікт, не виникало. До того ж аналіз різних джерел дозволяє виділити в описі конфлікту кілька основних понять: обов’язкову наявність суб'єктивної волі, наявність не менш як двох суб'єктів, наявність спільних для них обох ресурсів, наявність такої спільної для них цілі, яка суб'єктивно сприймається для кожного з них як однакова (влада, посада, незалежність, можливість отримання певних благ), але яка об'єктивно може належати лише одному з них (наприклад крісло начальника чи право розпоряджатися чиїмсь (іноді навіть власним, як у випадку конфлікту підлітка з батьками) життям. Це дає змогу схематично зобразити конфлікт наступним чином:

Суб'єкт 1 Суб'єктивно значуща ціль — влада,

посада, статус, стиль життя тощо.

Ресурси Об'єктивні ознаки цілі ;

Суб'єкт 2 неможливість її досягнення в разі

реалізації своїх прагнень іншим

суб'єктом

Така схема дає практичну змогу відносно легко аналізувати конфліктні взаємодії навіть в тому разі, коли з першого погляду зрозуміти в чому саме полягає суть конфлікту не вдається.

Проте іще однією характеристикою усіх без винятків конфліктів стає їхня спрямованість у майбутнє. Оскільки всі без винятку конфлікти породжуються задіяними в ньому учасниками — суб'єктами конфлікту, то основне значення має саме це — те, як вони самі сприймають ті цілі, які переслідують. Тому навіть при виконанні всіх попередньо наведених умов конфлікт ніколи не виникає там, де цілі й прагнення його учасників виявляються розведеним в часі, не співпадають взагалі, або поділені на окремі часові відрізки. Прикладом такого методу почергового уникнення конфліктів, зокрема, є технічна модель роботи процесора — коли різні завдання виконуються або в порядку загальної черги — одне за одним, або однаковими кусочками з кожного завдання — але теж почергово. Подібне ми бачимо і в повсякденному житті - наприклад в тому разі, коли у випадку обмеженості ресурсів (наявності дефіциту, нестачі товару) в магазині для уникнення конфліктів покупці утворюють чергу. Тому насправді конфлікт треба розглядати не просто як статичну, незмінну в часі структуру, а як динамічну модель.

З врахуванням таких характеристик конфлікту пропонується ввести наступне визначення поняття конфлікт:

Конфлікт — це зіткнення двох суб'єктів в боротьбі за використання одних і тих же ресурсів для досягнення однієї і тієї ж з суб'єктивної точки зору, але об'єктивно несумісної з прагненнями іншої сторони, емоційно чи когнітивно значущої для них цілі.

Відповідно до запропонованої раніше схеми, це виглядає наступним чином:

Суб'єкт 1 Суб'єктивно значуща ціль

Доступні t

ресурси Об'єктивна несумісність цілі

Суб'єкт 2 з інтересами іншої сторони

Розвиток конфлікту завжди вказує на його основні часові характеристики: момент усвідомлення суб'єктами своїх інтересів і цілей, період боротьби за використання ресурсів та наступне розв’язання конфлікту. Таке розв’язання можливе або через знищення (моральне чи фізичне) одного з суб'єктів, або — через усвідомлення непрогнозованості чи небезпечності подальшого розвитку конфлікту для кожного з учасників цього конфлікту та наступну їхню відмову через це від нього.

Тому один і той же конфлікт може зміщуючись по часовій прямій вліво переходити в конфлікт за використання певних ресурсів, так що його початкова ціль (причина, що послужила передумовою його виникнення) фактично втрачається, або навпаки — зміщуючись вправо, переходити в здійснення активності, спрямованої на досягнення інших, більш значущих цілей, які, наприклад, вже можуть й не бути конфліктними для обох учасників Подібної стратегії вирішення конфліктів, до речі, дотримуються в НЛП: «Один з підходів НЛП в роботі з непримиренними протиріччями полягає в тому, щоб перейти в розгляді від деталей до більш крупних чи більш суттєвих тем, вияснити, що ці теми означають для кожного з партнерів і які потреби тут вдовольняються. Рано чи пізно в процесі такої роботи з’являється цінність або ціль, яка виявляється спільною для партнерів». Іноді такі цілі в конфліктології називають ще «екстраординарними».

Суб'єкт 1 Ціль 1,

яка втрачаючи

Ресурси 1 своє попереднє Нова, більш t

значення, значуща ціль

починає виступати 2

Суб'єкт 2

Подібне, наприклад, відбувається тоді, коли конфлікт підлітка з батьками припиняється в той момент, коли вони обоє усвідомлюють, що дальший розвиток конфлікту може загрожувати власному життю підлітка. А іноді навпаки — згортання конфлікту «вліво» і перехід його в боротьбу за використання ресурсів може тільки ще більше його загострювати (наприклад Карибська криза 60-х між СРСР та США). Тоді може відбуватися перехід вліво по «часовій шкалі», замикання мотиву на ціль, внаслідок чого ціллю фактично стають самі ресурси. В кінцевому ж результаті така схема оцінки конфліктів повинна дати змогу відслідковувати ті цілі, які переслідують їхні учасники і те, як саме буде розвиватися конфлікт в подальшому.

Суб'єкт 1 Попередня ціль,

Ресурси Ресурси 1, яка втрачає своє

2 ціль 2 попереднє зна;

Суб'єкт 2 чення.

Аналогічний розвиток конфліктів відбувається і у внутрішньому житті людини — фактично тут теж доводиться говорити не просто про структурний конфлікт, як це робили на початках психоаналізу, а про динамічний розвиток конфлікту, конфлікт між різними цілями (мотиваціями) однієї і тієї ж людини. Не випадково ж психоаналіз натепер вже фактично відійшов від використання структурної моделі і став вважатися саме психодинамічним методом терапії.

1.2 Сутність та особливості інтрапсихічних конфліктів

Конфлікти можуть розвиватися не тільки в зовнішньому щодо людини світі, але й всередині неї самої. Джерелом такого конфлікту можуть служити її мотивації, емоції, критерії оцінки ситуації, інтелектуальні установки, а кінцевою ціллю такого внутрішнього конфлікту для людини завжди буде лише одне — те, яку саме поведінку вона повинна обрати для себе, яке саме рішення прийняти. Внутрішній або особистісний конфлікт розгортається в мотиваційній, когнітивній або діяльністній сферах особистості, виражається боротьбою суперечностей внутрішнього світу людини, супроводжується емоційною напруженістю. Особливості внутрішнього конфлікту особистості:

— незвичність з погляду структури конфлікту: немає суб'єктів конфліктної взаємодії в особі окремих індивідів або груп людей.

— специфічність протікання і прояву у формі важких переживань. Він супроводжується специфічними станами: страхом, депресією, стресом. Нерідко внутрішній конфлікт переходить у невроз

— латентність. Внутрішній конфлікт нелегко виявити. Часто людина і сама не усвідомлює, що знаходиться в стані конфлікту, маскує його за удаваною ейфорією або за активною діяльністю.

Найбільш повно проблему інтрапсихічних конфліктів розглядають в психоаналізі, наділяючи різні частини однієї і тієї ж особистості відповідними владними повноваженнями для досягнення своїх цілей. З цієї точки зору інтрапсихічні конфлікти розглядають як конфлікти між різними частинами цілісної особистості, наприклад між «Я» і «Воно» [34], відповідно до запропонованої вище схеми їх розгляду. Проте в сучасній психології наряду з психоаналітичною існують й інші моделі внутрішніх конфліктів, в рамках яких зразу виділити те, що саме є в них суб'єктом, що виступає в якості використовуваних ресурсів, а що — кінцевою ціллю, не завжди вдається. Ось як наприклад існування інтрапсихічних конфліктів описується в рамках мотиваційного підходу К. Левіна. Перш за все тут відмічають суттєвий дисонанс між прогнозованим і реальним результатами, який стає додатковою причиною інтрапсихічного конфлікту. А вся багатоманітність внутрішніх конфліктів при такому підході в загальному зводиться до кількох їхніх основних типів:

2.1. Конфлікт бажане-бажане (апетенція-апетенція) має місце в тому разі, коли індивід повинен вибрати одну з двох однаково бажаних потреб. Суб'єкт при цьому відчуває однаково виражену потребу реалізувати обидві можливих лінії поведінки. Хоча обидві вони оцінюються як бажані, необхідність пожертвувати однією з них викликає фруструючий характер ситуації.

2.2. Конфлікт небажане-небажане (аверсія-аверсія) пов’язаний з необхідністю вибору між двома однаково небажаними можливостями. При цьому існує конкуруюча потреба уникнути однієї з альтернатив, одна з яких неминуче фруструється.

2.3. Конфлікт типу бажане-небажане (апетенція-аверсія) звичайно описується як прагнення індивіда до якоїсь цілі, від досягнення якої його утримує страх або якийсь негативний стимул, який асоціюється з бажаною ціллю, або з її оточенням, тобто як конкуренція між однаково вираженою потребою досягнути цілі і уникнути пов’язаного з нею негативного стимулу.

Дивним проте видається те, що одне і те ж явище неврогенезу може по-різному описуватися як з точки зору психоаналізу, так і з точки зору мотиваційного підходу. На перший погляд навіть видається, що в рамках раніше запропонованої моделі опису конфліктів аж ніяк не вдасться виділити в інтрапсихічних конфліктах ні два суб'єкти, ні використовувані ними ресурси, ні їхні цілі. Проте насправді навіть описуючи ці конфлікти в рамках психоаналітичного підходу дуже часто переходять саме до їх розгляду як до розгляду різних мотивів поведінки людини, так як кожна з цих частин цілісної людської особистості формується з її попередніх уявлень і спогадів. «Психоаналіз ґрунтується на постулаті, згідно до якого конфліктні ситуації, які виникають в глибинах людської психіки, найтіснішим чином пов’язані з залишками спогадів про деякі пережиті сцени, які мають місце в житті людини. З метою усунення цих конфліктів і болючих симптомів необхідно відновити в пам’яті людини ряд попередніх спогадів і тим самим зробити для неї більш зрозумілими витоки виникнення різного роду неприємностей». Проте єдино визнаної думки навіть в цьому разі не існує: «невротичний конфлікт згідно до визначення являє собою конфлікт між тенденцією до розрядки і іншою тенденцією, спрямованою на запобігання розрядці; «невроз в своїй суті являється результатом конфлікту між інстинктивними потягами і соціальним впливом, або тим, як вони представлені в «Над-Я»; «невроз виникає в тому випадку, якщо цей конфлікт породжує тривожність і якщо спроби зменшити тривожність призводять, в свою чергу, до захисних тенденцій, які, хоча і являються в рівній мірі настійливими, менше з тим несумісні одна з одною». Проте в будь-якому разі психоаналіз описує діючі сили, не зводячи все тільки до кількох можливих протиріч, як в підході мотиваційному. Причин подібного неузгодження між цими двома підходами є декілька:

1. Мотиваційний підхід, на відміну від психоаналізу, випускає з уваги підсвідомі чинники поведінки людини, так як говорить тільки про усвідомлювані нею мотиви, що не завжди відповідає дійсності. Не визнаючи підсвідомість, людина таким чином сама стає об'єктом, залежним від зовнішніх сил. І тоді, якщо говорити про людину як про єдиний, а не розподілений, як в психоаналізі, суб'єкт, доведеться визнати, що якась частина її поведінки буде зумовлена соціальними нормами і вимогами інших людей, об'єктивно існуючими законами зовнішнього світу та іншими незалежними від неї обставинами, стосовно яких вона сама стає вже не суб'єктом, а об'єктом. Інтрапсихічний конфлікт в такому разі можна розглядати як конфлікт між її власними бажаннями і прагненнями, і між нав’язаними їй вимогами зовнішнього світу, який і стає таким чином для неї іншою стороною конфлікту.

2. Особливістю мотиваційного підходу є спрямування мотивації тільки в напрямку від негативного до позитивного, що теж не завжди відповідає дійсності, так як відкидає можливість наявності в самої людини мотивів, які ведуть її до чогось неприємного чи й небезпечного для неї. Наприклад — заради отримання нею якогось додаткового задоволення (відчуття ризику); заради того, щоб здобути якийсь новий і важливий для себе, хай і негативний, досвід; через те, що інакше може виявитися просто неможливим щось здобути для себе; чи й просто заради того, щоб реалізувати тим чи іншим чином нав’язані їй раніше кимсь уявлення. Якщо ж визнати існування небезпечних чи неприємних для людини мотивів її власної поведінки, то стає зрозумілим, що наприклад конфлікт між бажанням досягнути чогось приємного і уникнути неприємного насправді є конфліктом між бажанням здобути відчуття внутрішнього комфорту і бажанням здійснити щось небезпечне чи неприємне, так само як конфлікт між тим, щоб уникнути двох однаково неприємних можливостей можна розглядати як конфлікт між двома однаково неприємними мотивами, кожен з яких бореться за свою реалізацію.

3. Характерною ознакою інтрапсихічних конфліктів є відчуття втрати влади над власною особистістю, залежності від зовнішніх сил. В той же час усвідомлення підсвідомості як частини себе в рамках психодинамічного підходу, робить людину менш залежною і більш владною над власною поведінкою за рахунок усвідомлення нею цієї раніше невідомої їй частини власного «Я». Тобто з цієї точки зору вже сама спроба розгляду раніше цілісного конфлікту різних мотивів однієї особистості як конфлікту між різними частинами її «Я» вже є своєрідним актом усвідомлення конфлікту, і тому вже змінює його суб'єктивне сприйняття.

4. З суб'єктивної точки зору невроз, як крайній варіант розвитку інтрапсихічних конфліктів, дуже часто інтерпретується різними дослідниками [23, 27, 38] як відчуття невпевненості: з одного боку — прагнення до відчуття комфорту і безпеки, а з іншого — неможливості вибору вдалої моделі власної поведінки для досягнення цього комфорту. Тому по великому рахунку суб'єктивною ціллю інтрапсихічного конфлікту, про що саме не йшлося б, завжди стає лише одне — повернення відчуття внутрішнього комфорту, впевненості у власній поведінці. В той же час об'єктивно людина виявляється неспроможною досягнути цього власними силами, а тому й змушена звертатися до досвіду, порад чи допомоги інших людей, які переслідуючи свої цілі, дуже часто будуть вимагати від неї такого типу поведінки, який вигідний найперше їм, а не їй — таким чином ще більше посилюючи її відчуття власної неспроможності. З цієї точки зору інтрапсихічний конфлікт можна розглядати як конфлікт між окремо взятим індивідом та іншими людьми за право на «керування» його поведінкою заради досягнення відчуття внутрішнього комфорту, об'єктивно доступного тільки комусь одному з них — або самій людині, або — її оточенню.

5. Таким чином проблема поведінки людини в стані неврозу полягає в тому, що відчуття безпеки вона можна отримати тільки внаслідок реалізації власної поведінки, і в той же час — в неї відсутні критерії правильної оцінки цієї поведінки. Тому вона й потребує допомоги когось іншого, хто б нею «покерував» якийсь час, взяв на себе відповідальність за її життя — так, щоб протягом цього часу вона змогла скопіювати запропоновану їй поведінку на майбутнє, зрозуміти чи створити критерії оцінки її правильності - і тоді вже «повернути владу над власною особистістю в свої руки». Тобто в цьому разі конфлікт проявляється як прагнення звільнення від залежності, можливість розвитку другого суб'єкту конфлікту — утвердження власного «Я». І якщо це іноді не вдається, то перш за все тому, що людині не вдається зрозуміти поведінку іншої людини — тієї, яка й керує в даному разі її власною поведінкою, так що в результаті замість звільнення від залежності, вона, здається, потрапляє в нову залежність. Тобто з цієї точки зору конфлікт полягає в тому, що з одного боку людина прагне звільнитися від залежності, а з іншого — навпаки, потрапляє в нову й ще більшу залежність, в чому й проявляється об'єктивна несумісність цілей цих двох сторін невротичного конфлікту.

В зв’язку з тим, що в інтрапсихічних конфліктах джерелом конфлікту фактично є одна й та ж фізична особа, конфлікти виникають між різними частинами її особистості - наприклад між різними мотивами її поведінки, а тому не завжди піддаються свідомій оцінці. Це зумовлює певну складність в їх розумінні конфліктів, проте саме завдяки цьому вони потенційно й містять в собі можливості для подальшого розвитку особистості саме за рахунок усвідомлення нею внаслідок такого конфлікту цих приховуваних раніше мотивів.

Тому коли людині вдається пережити такий інтрапсихічний конфлікт, усвідомити його чи вирішити його якимсь іншим чином, він дуже часто стає обов’язковою умовою її подальшого психічного розвитку. На цьому, зокрема, наголошувала А. Фрейд, розглядаючи віковий розвиток людини саме під таким кутом зору. Інші дослідники [38, 43] теж звертають увагу на необхідність інтрапсихічних конфліктів для повноцінного розвитку особистості. Таким чином внутрішні конфлікти можуть бути сходинкою на шляху розвитку особистості. А часто навіть — можуть бути й чи не єдиною умовою такого розвитку — недаремно людей талановитих і геніальних нерідко описують саме як суперечних особистостей, як людей, яких роздирають внутрішні протиріччя. Тільки якщо невротична людина намагається придушити в собі ці конфлікти, які через це стають для неї перешкодою на шляху її нормального й повноцінного життя, то люди талановиті тим чи іншим чином реалізовують їх через свою творчість і діяльність, використовуючи таким чином конфлікти як додаткове джерело, що стимулює їхню поведінку.

1.3 Механізми інтеріоризації конфліктів

Будь-які конфлікти зароджуються в зовнішньому по відношенню до людини світі. Пов’язано це з тим, що повноцінне формування особистості відбувається лише в соціальному середовищі, тільки наслідуючи чи копіюючи поведінку інших, людина і стає людиною. Тому кількість внутрішніх конфліктів людини буде залежати від кількості конфліктів в її зовнішньому житті і від того, яка частина з них перейде у внутрішній план. Внутрішніми вони стають в тому разі, коли так і не знаходять свого вирішення в зовнішньому світі, але разом з тим залишаються й надалі важливими для людини, а тому й переходять у внутрішній план. Таким чином конфлікт, щоб стати внутрішнім, повинен:

а) залишитися невирішеним;

б) інтеріоризуватися.

Зокрема, психоаналітики вважають, що невирішені конфлікти раннього дитинства служать основним джерелом, що породжує проблеми й у дорослому житті. В дитячому віці такий конфлікт найперше може виникати між бажанням отримати щось важливе для себе і перепонами на шляху до його отримання. Чи то — зовнішніми перепонами, наприклад неможливість досягнути чогось через матеріальні чи соціальні закони зовнішнього світу, чи то — внутрішніми — нездатність досягнути чогось внаслідок внутрішніх заборон, конфлікт системи цінностей (в принципі можна, але покарання буде ще гіршим). З точки зору З. Фройда — це конфлікт між принципом насолоди, згідно з яким живе внутрішній світ людини, і принципом реальності - який діє у зовнішньому.

Схожим може бути механізм формування внутрішніх конфліктів і в дорослому віці. Але тут слід додати, що до внутрішнього конфлікту в принципі може призводити не тільки ще невирішений в зовнішньому світі, але й вже розв’язаний конфлікт. Наприклад в процесі ескалації якогось одного конфлікту людина може почати переслідувати ті цілі, які спочатку не ставила перед собою — підкорення іншої людини, її моральне чи й фізичне знищення. Або, в іншому випадку — вона сама може спеціально провокувати певний конфлікт заради досягнення якихось інших своїх цілей. І в одному, і в іншому випадку така конфліктна модель поведінки, яка в зовнішньому світі начебто цілком успішно себе реалізовує, насправді може виявитися пов’язаною з серйозним порушенням певних моральних чи соціальних норм поведінки. А тому — стане асоціюватися для людини з чимось недопустимим для неї. Тоді особа опиняється в ситуації, коли вона, з одного боку, виявляється нездатною відмовитися від отриманої «перемоги», а з іншого — плоди цієї «перемоги» виявляються неприйнятними для неї в силу її морально-етичних норм. Таке протиріччя може породити відчуття фрустрації й виснаження, стати прикладом негативної ролі конфліктів в розвитку людини. Тоді, навіть вирішивши зовнішній конфлікт з максимальною користю для себе, вона опиниться перед наслідками свого морально-етичного вибору, починає відчувати свою вину за здійснені щодо інших дії. А тому іншою стороною розвитку конфліктів дуже часто стає саме усвідомлення недопустимості тих чи інших дій, відчуття сорому, пов’язане з порушенням тих чи інших соціальних норм. Творець диференційної теорії емоцій К. Ізард вважав, що «адекватною реакцією на переживання сорому можна вважати готовність індивіда до самовдосконалення. Сором викликає загострену увагу до самого себе або до деяких аспектів „Я“, а значить, наступне осмислення ситуації, яка викликала сором, і власних переживань, сприяє примноженню знанню індивіда про себе».

Так внутрішні конфлікти часто призводять до прямо протилежних наслідків — або служать перешкодою на шляху розвитку людини, призводять до відчуття фрустрації, втоми і депресії, або — стають необхідною умовою її подальшого розвитку. І яким саме буде наступний розвиток конфлікту — залежить від багатьох факторів. Найперше — від готовності людини до конфліктів, її здатності осмислювати їх і переживати, здатності бути суб'єктом, а не об'єктом, зовнішніх по відношенню до неї подій. Тоді, коли людина здатна керувати процесами, які з нею відбувається, говорять про неї як про суб'єкта, коли не здатна — як про об'єкта. Зокрема, відомим у психології стало поняття внутрішнього чи зовнішнього «локусу контролю». Вважається що внутрішній локус контролю більш сприятливий для розвитку людини — так як тоді вона здатна покладати відповідальність за наслідки власних вчинків на себе саму — а тому й може щось змінити в своєму житті. Але на жаль, це не завжди так. В критичних ситуаціях іноді внутрішній локус контролю навпаки — може відігравати різко негативну роль — тоді, коли людина починає винити себе в тому, що їй насправді непідвладне, що від неї на той момент не залежало. Тому недостатньо говорити про власну відповідальність людини, треба казати й про те, що вона повинна реально оцінювати свої сили і свої здібності, знати що може зробити, а що — ні. Внутрішні конфлікти можуть виникати у вигляді протиріччя між усвідомленням необхідності щось зробити і відчуттям людини, що вона може виявитися на це неспроможною. В тому разі, якщо ситуація є достатньо значимою для людини, вона може почати винити себе за цю неспроможність. А тому таке самозвинувачення як правило й призводить до депресії, відчуття вини і навіть — до невротичних розладів. Саме в цьому часто й полягає істинне ставлення людини до конфліктів — не просто в її здатності до управління власним життям відповідно до зовнішньої ситуації, але й в здатності реально оцінювати і цю ситуацію, і власні здібності і можливості. Розуміти що від тебе залежить, а що — ні.

2. Психологічні чинники внутрішніх конфліктів особистості

2.1 Особистісні риси та соціальна адаптація як чинник виникнення внутрішніх конфліктів

Конфліктність особистості, як тип поведінкових реакцій, може породжувати проблеми для носія такого типу поведінки в тому, що буде викликати недовіру у ставленні до нього з боку інших людей. Проте з іншого боку — такі конфліктні риси характеру дозволяють людини легше вирішувати її вже існуючі внутрішні проблеми за рахунок проектування їх на інших людей, дозволяють не «тримати все в собі» — при умові що це не викличе в неї вже нового конфлікту морального плану.

Своє значення для реалізації внутрішніх конфліктів може мати і вміння висловлювати свої почуття, вміння давати іншим зрозуміти те, чого ти хочеш. Це, наприклад, дає змогу уникати більшості інформаційних конфліктів, які виникають внаслідок нерозуміння однією людиною іншої. Також це дає можливість в разі потреби легше звернутися за допомогою до інших людей, навіть можливість просто виговоритися. Крім того, для загального розвитку внутрішніх конфліктів значення можуть мати й інші риси характеру людини — як-от агресивність, вміння визнавати свою вину, почуття сорому, тощо.

Що поєднує всі ці характеристики? Р. Мей стверджує, що таким спільним знаменником являються діалектичні взаємовідносини окремої особистості і спільноти людей. Деякими з них, вочевидь, є вміння контактувати з оточуючими, здатність успішно адаптуватися в колективі, характерні особливості її локус контролю (певний рівень інтернальності), здатність до самоприйняття. Можливо — відсутність схильності до самозвинувачення, тобто наявність чи відсутність агресивності та її спрямування (на себе чи на оточуючих, наявність автоагресії).

Більшість з цих характеристик є традиційними для психоаналітичного підходу до вирішення проблеми внутрішніх конфліктів (див. наприклад К. Хорні, «Невротическая личность нашого времени» [38]). Можна звичайно оспорювати правомірність виділення таких особистісних типів, які більше схильні до розвитку внутрішнього конфлікту але не можна заперечувати того, що в людини може сформуватися певне емоційне тяжіння до періодичної драматизації відносин з іншими людьми і відповідного посилення міжособистісної напруги. Що, зазвичай, нерідко є мірилом наявності внутрішнього конфлікту особистості. Таке прагнення до конфліктної поведінки нерідко оцінюється оточуючими як «потреба в конфлікті». Проте ця потреба, як правило, здебільшого не усвідомлюються самою особистістю. А виникнення подібного прагнення, як правило, не пов’язується з глибинними проблемами особистості і тому важко піддається корекції.

Крім того, в якості ще однієї основи конфліктності особистості часто розглядають неадекватність сформованих уявлень про себе і про інших: завищена самооцінка, що не відповідає реальним можливостям особистості, тенденція до її підтвердження за рахунок низької оцінки інших, тощо. В такому разі може виникати стійка орієнтація на переважне сприйняття лише негативних якостей оточуючих і як наслідок — переважання по відношенню до них негативних оцінок.

Очевидне і найважливіше значення для вибору поведінки в соціальній ситуації мають психологічні орієнтації та установки їх учасників. До них належать мотиваційна й когнітивна орієнтація, поведінкові установки та емоційне сприйняття ситуації, яке теж часто може містити в собі прихований конфлікт, бути амбівалентним. Мотиваційні орієнтації пов’язані з різними типами соціальних відносин, містять в собі можливість або неможливість вдоволення потреб індивіда. Когнітивна орієнтація являє собою комплекс уявлень, які на когнітивному рівні допомагають людині в ситуації, в якій вона опинилася. Поведінкові установки здебільшого відображають інструментальні цінності людини — її уявлення про те, яким саме чином вона вважає допустимим для себе досягати тих чи інших цілей.

На повсякденному рівні нерідко перебільшують значення особистісних факторів в виникненні конфліктів. Відбувається це в повній відповідності до фундаментальної помилки атрибуції - спостерігаючи збоку «чужі» конфлікти, ми обговорюємо неправильну поведінку їхніх учасників, в «своїх» же нарікаємо на обставини, що склалися, звинувачуємо інших. Проте в ситуації, коли мова йде про внутрішній конфлікт, особистісні риси людини зазвичай мають неабияке значення — і як фактор, що зумовлю виникнення конфліктів у повсякденному житті, і як фактор, що зумовлює їхню інтериорізацію. З цієї точки зору кількість наявних внутрішніх конфліктів залежатиме від того, скільки конфліктів переживає особистість в зовнішньому щодо неї світі; і того, яка частина з них, так і не знайшовши свого розв’язання, переходить у внутрішній план.

2.2 Конфлікт як засіб досягнення цілей

Конфлікт може бути не тільки наслідком розвитку якоїсь ситуації, він сам може стати засобом для досягнення якихось цілей. Тоді людина конфліктує, щоб чогось досягнути — наприклад отримати певне становище в колективі, звернути на себе увагу, привласнити таким чином якісь необхідні їй ресурси. Результат розвитку такого конфлікту в колективі може викликати у неї згодом вже внутрішній конфлікт — між задоволенням і соромом, відчуттям вини і бажанням й далі використовувати інших в своїх цілях. Проте якщо в людини наявна добре впорядкована ієрархія цінностей, то в конфліктній ситуації їй завжди легше перейти до більш значимих для неї, екстраординарних цілей, не зациклюватися на дрібницях. Тоді вона може легко вибрати щось більш значиме для неї. Тому можна припустити, що виникнення й наявність внутрішніх конфліктів залежатиме і від ієрархії цінностей людини, і від того, якими є ознаки тих з них, що стоять на вершині цієї піраміди. Наприклад, якщо основним для неї є досягнення успіху будь-якою ціною, то конфлікт з більшою ймовірністю може перейти у внутрішній стан, ніж тоді, коли основним для неї є збереження добрих відносин з оточуючими, віра в добро чи любов. Крім того, значення має й те, якими є ознаки цих цілей — наскільки категоричними вони є, чи дозволяють помилку, чи в разі їхнього недосягнення людина очікує якогось покарання, чи ні, чи допускається нова спроба їх досягнення, чи можна до них підходити поетапно, «шляхом накопичення бонусів» — так, щоб незначні невдачі на шляху досягнення цих цілей, не сприймалися як невідворотна трагедія.

В цьому сенсі соціальний аспект конфлікту описується через характер відносин учасників ситуації і їх емоційних установок одних щодо інших. В рамках емоційного виміру конфлікту можуть існувати самостійні цілі учасників взаємодії, пов’язані з потребами впливу на партнера. Наприклад висловлення ворожості по відношенню до партнера або прагнення «покарати» його може стати домінантою конфлікту, коли конфлікт перестає бути способом вирішення проблеми і сам стає самоціллю. Типовими деструктивними прикладами впливу на партнера в конфліктній ситуації є використання погроз, «емоційних ударів» (приниження, образи на адресу суперника", посилання на авторитет (або навпаки — його заперечення), відхід від обговорюваної проблеми і т.д. Основні методи впливу на партнера в такому разі пов’язані з його використанням або усуненням на шляху досягнення цілі. Всі подібні приклади маніпулювання спрямовані на використання протилежної сторони для досягнення своїх цілей.

2.3 Екзистенційні чинники виникнення внутрішніх конфліктів

Своє значення для виникнення внутрішніх конфліктів може мати наявність тих чи інших життєвих цілей, пов’язаних з сенсом усього життя. Так людина віруюча може відчувати свою вину навіть тоді, коли її реально немає. Наприклад в католицизмі наявність внутрішнього конфлікту між прагненням до святості і вродженою гріховністю людини вважається ознакою справжньої віри. Зате віруюча людина легше сприймає поняття смерті, легше переживає втрату матеріальних цінностей («Бог дав, Бог взяв!»). В той же час атеїст може переживати конфлікт між бажанням жити вічно і неможливістю це зробити; він більше за віруючого буде боятися можливого кінця. Тому вочевидь внутрішню конфліктність людини визначатиме не тільки релігійність як віра в Бога, а та система цінностей, яка формує її віру в певний сенс життя. Тоді, коли людина бачить його доцільність — тоді вона легше переживає внутрішні суперечності. Пов’язано це вочевидь з тим, що тоді їй легше перейти до більш узагальнених екстраординарних цілей, що й дає їй змогу відносно легше переживати менш значимі для неї конфлікти. Наприклад в умовах війни люди здебільшого не зважають на те, що могло викликати в них тривогу чи занепокоєння у мирний час.

Проте в тому разі, коли таких чітко визначених цілей життя немає, або тоді, коли вони раптово втрачають свою значимість, ця внутрішня конфліктність людини може тільки ще більше загострюватися. Не випадково ж питання сенсу життя найперше поставало перед письменниками, філософами і психологами саме післявоєнних поколінь — Е. Хемінгуей, А. Екзюпері, А. Камю, В. Франкл, Б. Беттельгейм. Тоді, втративши один сенс свого існування, який полягав в тому, щоб вижити і зостатися при цьому людиною (не порушити певних соціально-моральних норм), вони так і не могли знайти інший. Тому філософія екзистенціалізму й коливалася від зневіри, депресії і втрати сенсу всього існування людини — до віри в її всемогутність, в її здатність і вміння знаходити власний шлях. Що, в свою чергу, автоматично породжує проблему знаходження критеріїв оцінки такого розвитку, а тому — породжує нові конфлікти. Така необхідність вибору варіанту власної поведінки поєднана з нерозумінням того, куди саме розвиватися, може призводити або до прагнення взагалі уникати всілякого вибору («Втечі від свободи» — за Е. Фромом [35]), або до депресії і суїцидальних нахилів — які по-суті є таким же прагненням уникнути необхідності вибору. Це й породжує невирішуване, на перший погляд, протиріччя, заводить людину в тупик. Невипадково ж багато філософів і письменників екзистенційного напрямку свідомо чи несвідомо закінчували своє життя трагічним чином — Е. Хемінгуей застрілився, А. Камю загинув в автокатастрофі, А. де сент Екзюпері загинув в авіакатастрофі.

Це ж протиріччя наклало свій відбиток і на психологію екзистенційного напрямку — але в цьому разі воно було вирішене на користь пошуків сенсу життя в допомозі іншій людині. Так психологія К. Роджерса і В. Франкла була змушеною звернутися до більш позитивного гуманістичного полюсу екзистенціалізму, спрямованого на розвиток людини в більш загальному, філософському сенсі цього слова. В цьому разі пошуки сенсу життя в певній мірі врівноважилися готовою відповіддю на такі пошуки — сенс життя полягає в допомозі іншим людям. Але навіть незважаючи на це, психотерапія гуманістично-екзистенційного напрямку ще й досьогодні рекомендується не для всіх пацієнтів. Пошуки сенсу свого існування в людей тривожних навпаки — можуть лише загострювати їхні проблеми. Тому й видається, що повноцінна і досконала (самоактуалізована) людина здебільшого не є аж настільки обтяженою пошуками сенсу, сенс вона бачить в усьому своєму житті. Питання сенсу для неї виникають здебільшого в кризові періоди її розвитку, тоді, коли вона стоїть перед певним вибором свого подальшого шляху. Конфлікт в такому разі виявляється напряму пов’язаним з необхідністю вибору нового шляху розвитку, його новим етапом, але не обов’язково з переоцінкою всієї системи цінностей.

Тому часто більш легким і більш позитивним способом розв’язання внутрішнього конфлікту може бути не так пошук сенсу існування, як намагання зробити хоч щось, щоб вийти з існуючої системи протиріч, глянути на проблему по-новому. Цей метод вирішення проблем у взаємовідносинах з іншими людьми широко використовують у НЛП [45, с.338−343], навчаючи людину ставати на позицію іншого, дивитися на проблему зі сторони, або й взагалі - вийти за межі проблеми (друга, третя чи четверта позиція). Саме подібне вміння розв’язувати протиріччя і уникати багатьох, особливо невротичних, конфліктів, А. Маслоу й вважає чи не основною ознакою процесу самоактуалізації.

2.4 Вікові закономірності розвитку внутрішніх конфліктів

Ряд дослідників, які займаються проблемами розвитку і самопізнання, розглядають дорослість як час неперервних змін і росту. Розвиток людини в цей період залежить від вирішення проблем попередніх періодів — здобуття довіри і автономії, ініціативи і працелюбства (див. наприклад Г. Крайг, Д. Бокум [15]).

За Е. Еріксоном початок дорослості являється шостою стадію розвитку людини. Це період пошуків партнера протилежної статі, перші роки подружнього життя, прагнення до близькості. Під близькістю він розуміє не тільки фізичну близькість двох людей, але й здатність людини турбуватися про іншу людину, ділитися з нею своїми турботами і радостями. Це поняття поширююється і на дружбу, але якщо ні в подружньому житті, ні в дружбі людина так і не досягає близькості, то починає прагнути до самотності. Тому Е. Еріксон вважав визначальним для цього періоду конфлікт між прагненням до інтимності і до ізоляції. Схожим чином можна припустити, що й у нашому випадку внутрішній конфлікт періоду дорослості в значній мірі буде визначатися наявністю саме такого протиріччя. Крім того, визначальними для людини в цей період її життя є й деякі інші, менш значимі, конфліктні протиріччя — між необхідністю заробляти гроші і вибором цікавої професії, між необхідністю збереження сім'ї і втратою першої новизни почуттів, між прагненнями людини і тими її фізичними можливостями, які з віком тільки знижуються, між необхідністю чогось досягнути і зменшенням життєвого проміжку часу, відведеного на це досягнення.

Сьома стадія за Еріксоном [7], 40−60 років (55 для жінок) — зрілий вік, коли діти вже стали підлітками, а батьки міцно зв’язали себе з певним родом діяльності. На цій стадії особистість переживає конфлікт, протилежними сторонами якого є прагнення до відстоюванням загальнолюдських цінностей і самозаглибленістю, конфлікт між генеративністю і стагнацією. Людина повинна досягти соціальної відповідальності і зрілості громадянина, або інакше повністю замкнеться на собі, так що її головною турботою стане задоволення лише власних потреб.

Крім того, багато дослідників вважають, що протягом усього періоду дорослості залишаються актуальними питання ідентичності. Процеси досягнення ідентичності забезпечують відчуття неперервності досвіду дорослого життя. Наприклад в перехідний вік 30−35 років для жінок задачі лежать в області почуттів, для мужчин — в інтелектуальній сфері. Для жінок головне завдання пов’язана з філософською оцінкою взятих на себе обов’язків по відношенню до себе, так і по відношенню до близьких. Чоловік тим часом повинен переосмислити своє місце в соціально-психологічному просторі, побачити інший потенціал власного «Я», пов’язаний з наставництвом, керівництвом, примиритися з фізичним спадом. Якщо для жінки основне місце займають сім'я і робота, то для мужчини не менше значення мають друзі і суспільство в цілому.

Основним новоутворенням цього періоду стає досягнення особистісної зрілості. Зараз в психологічній літературі це поняття використовується часто, але розуміється неоднаково різними авторами. Наприклад О. Штепа характеризує її не просто як психологічну зрілість, складовими якої є емоційна та інтелектуальна зрілість, але й як здатність до самопізнання, відповідний рівень саморозуміння та особливості самоставлення. Тобто фактично — здатність до самоприйняття. Саме в цей період відбувається певне переосмислення попередніх життєвих цінностей — та криза ідентичності, яка дозволяє людині віднайти своє внутрішнє «Я». Цікаво, наприклад, що А. Маслоу наголошував, що йому майже не вдавалося знаходити людей, які б підпадали під ознаки самоактуалізованих особистостей, серед студентів. Тому до певної міри можна стверджувати, що така здатність до самоактуалізації приходить саме зі здобуттям певного життєвого досвіду, можливо — внаслідок переживання саме цієї кризи ідентичності. В значній мірі це може бути зумовлено тим, що з віком, зі здобуттям певного життєвого досвіду, людина навчається відносно легше оминати протилежності, усвідомлює, що не все в житті ділиться на «чорне» і «біле».

Таким чином в цей віковий період (21−60 рр.) внутрішні конфлікти людини часто зумовлюються вже не так її особистісними рисами, як прагненням до самоствердження і вмінням позитивно вирішувати протиріччя, що являється основною ознакою зрілої дорослої людини. Не усі дорослі розвивають однакові способи взаємодії з середовищем, формують своє життя одним і тим же чином, їх шляхи можуть суттєво відрізнятися. Проте спільними для них є певні, визначені культурою, соціальні характеристики. Наприклад такі, як ті ролі і взаємовідносини, які являються частиною сімейного і професійного життя. Крім того, соціальний і емоційний розвиток впродовж цього періоду поєднується з поступовими фізичним змінами, які відбуваються протягом дорослого віку, а також з ростом об'єму знань, вмінь та досвіду. Певний вплив можуть мати і несподівані травматичні події, які можуть відбуватися як на особистому, так і на соціокультурному рівні. А також — вимоги і обмеження конкретного культурного середовища, які визначають те, як різноманітні індивіди реагують на певні події. Так, наприклад, криза середнього віку не є аж настільки характерною для колективістських культур Сходу. Тому з достатнім рівнем достовірності можна стверджувати, що більшість внутрішніх конфліктів періоду дорослості визначаються трьома основними факторами — індивідуально-характеріологічними особливостями особистості, найбільш притаманними даному періоду життя віковими конфліктами та здатністю людини до особистого розвитку.

3. Умови розв’язання внутрішніх конфліктів

3.1 Вміння розв’язувати протиріччя

Крайнім варіантом розвитку внутрішніх конфліктів стають невротичні схильності, неврози, депресії, суїцидальні спроби, незрозумілі страхи і тривоги, тощо. Пов’язано це не тільки з самим виникненням внутрішніх конфліктів, але й з невмінням особистості вирішувати подібні проблеми, розв’язувати протиріччя. Зокрема Р. Мей стверджує, що «при невротичній тривозі розрив між очікуваннями і реальністю проявляється в формі протиріччя. Очікування і реальність не співвідносяться між собою, і, оскільки переживання постійної напруги цього розриву нетерпимо, людина застосовує невротичне спотворення реальності. Хоча спотворення служить захисту людини від невротичної тривоги, в кінцевому результаті воно робить протиріччя між очікуванням і реальністю більш ригідним, а значить готує ґрунт для більш сильної невротичної тривоги». Тобто насправді механізм уникнення протиріч в невротика замість їх вирішення — лише ускладнює ситуацію. Але не в кожному випадку таке невміння сприймати протиріччя породжує невроз — він виникає тільки тоді, коли це невміння асоціюється для людини з відчуттям загрози, чимось, що може загрожувати самому її існуванню.

І хоча неврози є крайнім варіантом розвитку внутрішніх конфліктів, але безперечно зрозуміло, що й для здорових людей їхнє розв’язання теж нерідко пов’язане з необхідністю вирішення якихось надважливих для них завдань. Перш за все тут слід відмітити, що саме початкове «загострення» протиріч дозволяє людині в нормі легше вирішувати складні проблеми. Для цього вона спершу повинна розділити проблему на протилежні складові, а потім за законами комбінаторики утворити з цих двох протиріч чотири можливих варіанти подальшого розвитку, з яких вже й може вибирати те, що їй найбільше підходить.

Виникає така можливість завдяки наявності в реальному фізичному світі постійної складової, яка впливає на усе наше життя — часу. Саме він й визначає той принцип реальності, який на відміну від підсвідомого діє у реальному житті і на який посилався З. Фройд. Справжнє значення для нас мають тільки ті події, завдяки яким ми можемо або отримати щось хороше для себе, або позбутися чогось поганого. Тому будь-яка мотивація матиме сенс лише тоді, коли буде спрямована в майбутнє, пов’язана з часом. І тому будь-яку подію чи ситуацію, навіть здавалось би достатньо стабільну, людина розглядає як хорошу чи погану для неї, залежно від того, що вона принесе їй, на її думку, в майбутньому.

Через це кожну подію перш за все треба розглядати і через її протилежність, так як ми ніколи не можемо бути остаточно впевненими в тому, якою саме вона згодом виявиться для нас. На подібне, наприклад, неодноразово звертав увагу К. Юнг [44], всіляко підкреслюючи суперечливість внутрішніх уявлень особистості. Так в нашому підсвідомому з одного початкового уявлення завжди утворюються два суперечних бачення (наприклад пошуки сенсу життя автоматично породжують відчуття безглуздості існування). А потім, так як кожне з цих уявлень в майбутньому може розвиватися вже по-різному, ми й отримуємо чотири можливих комбінації. Наприклад те ж відчуття безглуздості існування, від якої так страждала екзистенційна психологія, може виявитися хорошим для того, хто прагне звільняться від непосильних для нього обов’язків. Тоді, усвідомивши марність і непотрібність своїх зусиль, він може повернути собі втрачену свободу і зайнятися нарешті тим, чого справді хоче, віднайти своє «Я». Тому насправді в кожній протилежності потенційно існує чотири варіанти розвитку: