Надо змінювати свій характер

Міністерство Освіти і наук Украины.

Харківський Національний Університет Радиоэлектроники.

Кафедра философии.

Контрольна робота з курсу «Основи педагогіки і психології» на задану тему: «Чи треба змінювати свій характер».

студента грн. КСМз-98−1 шифр 8 233 106.

Гордєєва С.А.

Харків 2002.

Саме це питання можна відповісти просто. Здоровий сенс підказує, що змінювати потрібно поганий характер, а хороший — тим і хороша, що у змінах не потребує. Не все просто з критеріями визначення хорошого чи поганого характеру. Цілком певну думку з цього приводу було в англійського філософа Д. Юма, який вважав, що «люди, природно, без роздуми схвалюють той характер, який лише більше схожий з їхньої власний… Можна злічити безпомилковим правилом, що немає такого відносини у життя, у якому б хотів перебувати до певного особі, то характер цієї особи має бути визнаний у цих межах досконалим». Якщо ми погодимося з думкою видатного філософа XVIII століття, те в нас з’явиться досить суворий критерій оцінки характеру інших людей.

Ось тільки застосувати ці міркування з метою оцінки власного характеру, щоб отримати надійне керівництво до дії. Але тут відразу постає протиріччя. Припустимо, хочу мати зразковий характер. Треба лише, щоб мій характер не обманював надії оточуючих. Кожен їх, на думку Юма, схвалить мій характер у разі, побачивши його подібність своєю власною. Позаяк характери в усіх різні, будь-яка спроба «охопити неосяжне» приречена провал. Скільки не самосовершенствуйся, загального схвалення не дочекаєшся. А спроби підлаштуватися під кожного, з ким є спілкуватися, — це вірна ознака бесхарактерности, яка відштовхує людей більшою мірою, ніж «важкий» характер.

Не будемо гнатися за приводом загального захоплення вдосконалення нашого характеру. Є простіший та надійний критерій — власне схвалення. Справді, тому, хто задоволений своїм характером, навряд чи захочеться його змінити. Уявлення людини про своє характері психологи називають чином «Я». Причому реальний образ «Я» може збігатися з ідеальним. Це означає, що людина існує певна ідеал і усвідомлює невідповідність своєї вдачі цьому ідеалу. Розбіжність реального і ідеального образів «Я» — типове явище. Наприклад, проведений нами опитування більш як півтори тисячі київських старшокласників показав, що тільки 15% юнаків та дівчат 15—17 років цілком задоволені собою. Хіба інші? Вони більшої чи меншою мірою виявляють незадоволеність собою. Серед людей зрілого віку, за даними опитування 400 людина, лише 22% цілком задоволені своїм характером. Цікаво, що у обох групах опитаних близько три відсотки оцінили свій характер як абсолютно неудовлетворительный.

Але якщо більшості людей ні подобається свій власний характер, навряд вони схвально, як думав Д. Юм, спостерігатимуть той самий характер в інших. Більше природно припустити, що ми схвалюємо характер, що відповідає нашому ідеальному образу «Я». Це означає, що у інших ми високо цінуємо ті особисті якості. які б побачити в собі. .Скажімо, людини, який від своєї не пунктуальності, за іншими приваблює здатність все робити вчасно, не поспішаючи й не запізнюючись; замкненому і стеснительному людині, страждаючому від постійного перебування у «своєї шкаралупі», подобаються товариськість, відкритість, здатність легко розпочинати контакты.

Є іще одна критерій вдосконалення характеру, який приваблює передусім своєю бездоганним моральним змістом. Потрібно абстрагуватися від всього суєтного, що є у б нас і в навколишніх людях, і орієнтуватися лише з загальнолюдський ідеал, яким є вся сукупність про позитивних чорт характеру. Треба ставати як і добрішими, поряднішим, сміливіше, принциповішим, рішучіше, відповідально… Нескінченно довго можна продовжувати перерахування таких чорт, точно як і, як і перерахування протилежних чорт характеру, які отримали сумне назва негативних і який відповідно до громадському ідеалу було б немилосердно позбавити права на существование.

Облишмо у своїй від деяких особливостей оцінки характеру у різних культурах (наприклад, у африканських бушменів мало цінується сміливість тому, прийнятий у європейській культурі). У основних своїх рисах загальнолюдський ідеал характеру єдиний, і можна вітати спроби кожного людей наблизитися щодо нього. Турбують лише 2 обставини. По-перше, чеснот багато, обзавестися усіма навряд з силам одній людині. Не зовсім зрозуміло, якими достоїнствами слід терміново обзаводитися, а якими можна знехтувати, відмовляючись від них тривалий час чи назавжди. По-друге, пригнічує живучість недоліків. Якщо з цілком природного припущення, що недоліки характеру заважають людині жити, чому взагалі живуть, а то й процвітають котрі мають масою недостатков?

• -З вадами частіше буває легше жити, повсякденному сенсі, саме оскільки реальна дійсність не в всім відповідає загальнолюдського моральному ідеалу. Але чому такі широко поширені вади характеру, пов’язані зі ставленням людей до діла? У однієї науково-популярної статті, присвяченій проблемам генетики, була висловлена думку, що це не дає ніяких переваг людині з погляду виживання, _інакше ми всі давно вже стоїмо навіть поблизу гранично високим значенням інтелекту — дурні просто вимерли б, гірше пристосовуючись до, дійсності і менше шансів передати нащадкам, свою «дурну» спадковість Якщо з генетика, те й_ позитивні риси характеру не дають жодних переваг. Інакше навряд чи пощастило б світ кожному, які у вищого рівня не наділений генетичної схильністю досконалості. Можна, зрозуміло, відкинути навіть думку у тому, що риси характеру передаються по спадщині. З тих стоїть гуманістична педагогіка, не втрачає в зіткненні з реальністю віри в можливість виховання і перевиховання особистості, цілеспрямованого формування її характеру з високих педагогічним зразкам. Наскільки вона процвітає у цій шляхетній справі, що сказати важко. Чого доброго (чи поганого) у людині від природи, що від виховання та високого соціального оточення, вчені остаточно не з’ясували. Нам важлива принципова позиція на право існувати в характері людини негативних рис. І навіть нефахівцю так реальному праві, що вони успішно відстоюють боротьби з чеснотами, йдеться про праві існувати в ідеальному образі «Я».

Життєвий досвід показує, що, скоєних як не глянь, позбавлених недоліків, немає. Понад те, ми відзначали, що людина наділений завеликими достоїнствами, кілька відштовхує від оточуючих, його менше вибирають як можливого партнера зі спілкування, ніж у яких радше до чеснот додаються і пояснюються деякі слабости.

У чому може полягати зміст і привабливість людських слабкостей? Візьмемо, приміром, така риса, як необов’язковість. Який, начебто, користь від такого типу людей? Пообіцяє — і зробить, домовиться — і забуде про зустріч. І частіше доводиться зіштовхуватися з необов’язковими людьми, важче зрозуміти, як вони взагалі примудряються щось зробити. Повидимому, у характері них є інші позитивні властивості, компенсуючі цей недолік. Можливо, відсутність стривоженості чи здатність легко улагоджувати конфлікти, виникаючі через їхнього власного безалаберності, або інші достоинства.

Можливо, слабкість одного боку характеру — це неминуча плата над його сильні боку. Відомо, як важко дається обов’язковим людям найменший зрив у справі або залежить від їх волі запізнення, як вимогливі і допитливі вони у будь-яких обставин. Якщо. то. удосконалюючи одні особистісні якості, ми можемо несподівано придбати й інші — власне негативні. Скажімо, вправляючи завзятість, придбати, жорстокість до людей. Такий ефект, як зазначалось, нерідко зокрема у педагогічної практиці, коли виховання скромності обертається непередбачуваним результатом — замкнутістю і сором’язливістю, притаманними зайве скромних людей. Будь-яке «психологічне нездужання» може відбутися за надмірним ретельністю в вдосконаленні окремих позитивних качеств.

Усі, про що йшлося досі, — гіпотези. Більше суворо будувати висновки про можливості та шляхах вдосконалення характеру можна лише тому випадку, якщо крім міркувань є і вагоміші аргументи, засновані на результатах наукових досліджень про. Що й казати виявлено психологами у цій галузі? Почати з ставлення до власному характеру. У дослідженні московського психолога У. У. Столина застосували дуже дотепний прийом. Групі девушек-студенток пропонували оцінити характер людини по словесному портрета, т. е. визначити своє ставлення до реально існуючому людині, ознайомившись із описом низки його особистісних якостей. Портрет кожної студентки складався за результатами попередньо проведеного тестування її ж таки особистісних якостей. Фактично випробовувані оцінювали свої власні характери, думаючи, що оцінюють іншим людям. Виявилося, що схожим він персонажам випробовувані поставилися по-різному. Одні з симпатією і повагою, інші — з симпатією, але не матимуть поваги, а треті — взагалі без поваги та симпатії. Це означает—что люди й не керуються єдиним критерієм в опенке характеру — подібність може і подобатися, і викликати негативні чувства.

Аналогічний результат було отримано у разі, коли випробовувані оцінювали образ з рисами характеру, протилежними власним. У одних антиподи викликали позитивні реакції, інші — відмовляли їм у симпатії і повазі. Але спеціальне дослідження виявило, що незалежно від результатів цих оцінок випробовувані неусвідомлено ідентифікували (ототожнювали) себе з персонажами, наділеними рисами їхнього власного характеру, т. е. свій характер приймався у будь-якому разі, навіть якщо багато що у ньому і сприяє самоуважению.

Психологи, вивчаючи особливості пристосування людини до навколишнього світу, стверджують, що цієї особливості — прийняття власної особистості з властивою їй достоїнствами й недоліками — значно погіршуються пристосувальні можливості, виникає комплекс неповноцінності, знижується опірність стресовим впливам, людина відчуває серйозні складнощі у спілкуванні і порозуміння коїться з іншими людьми. Так, яка написала книжку «Психологія пристосування: розуміння себе і інших» М. Таллент вважає, що здорова особистість повинен мати хороший рівень самотолерантности (терпимості стосовно собі) і бачити не з погляду ідеального «Я», а таким, яке є. На думку Таллента, кожен із нас має світу з собою. І це англійські психологи Ф. Франселла і Д. Банністер, вивчали звані особистісні конструкти, дійшли висновку, що занадто тісний зв’язок між конструктами «нагадує мене» і «такий, хоч би яким самим я хотів бути» свідчить про несприятливих тенденціях у розвитку особистості. Занадто висока самозадоволеність, переходячи у самовдоволення, за їхніми даними, так само негативно б'є по особистості, як значна неузгодженість реального і ідеального образів «Я».

Загалом потрібно визнати, що з психологів немає єдиної думки у тому, як і роль неузгодженості ідеалу і реальності у виставі людини про своєму характері. Дані психологічних досліджень який завжди можна витлумачити однозначно. Приміром, американський психолог Р. Адамс та її колеги виявили, що з недостатньо позитивному відношенні людини до своєї постаті в нього часто виникають складнощі у процесі взаємодії з на інших людей. Нездатність поступитися в ім'я загального успіху призводить до погіршення шансів на соціальне і фахова просування. Молодим людям, які брали участь у цьому дослідженні, давно було замало такого якості, як конформність, здатність не протиставляти себе іншим. На думку авторів дослідження, саме недолік конформності як слідство внутриличностного конфлікту перешкоджає до успішної кар'єри. Проте ці висновки можна розцінювати і по-другому.

Конформності іноді бракує людей творчих, які шукають, котрим головне — не кар'єра, а істина, справедливість, принципова позиція. Незлагідна характер найчастіше справді заважає нормальним взаємовідносинам і перешкоджає порозумінню. А де та грань, за якої конформність як готовність до розумного компромісу перетворюється на конформізм — нездатність протистояти кожному зовнішньому тиску навіть у тому випадку, якщо. яке склалося соціальне оточення вимагає відмовитися від власної індивідуальності? Очевидно, як і в усьому втім, в характері людини мусить дотримуватися міра, внаслідок порушення якої продовженням достоїнств стають недоліки. Це означає, що, усердствуя у розвитку одного позитивного якості, то вона може досягти його крайнього прояви. І ця крайність виявляється ще гірше, ніж недолік, з яким довелося розпочати настільки рішучу борьбу.

Нерідко подібні перетворення відбуваються непомітно самих людини, коли, наприклад, від безглуздою, але у чимось симпатичної захопленості, через розчарування й спочатку здорову частку скепсису він дійшов огидному цинізму. Такі результати може бути отримано лише у індивідуальних, а й у широких громадських масштабах. Яскравим прикладом — спартанська система виховання характеру, спрямовану гіпертрофоване розвиток окремих позитивних моментів. Важко розділити захоплення з приводу лаконізму, витримки й невибагливість лакедемонян, якщо тверезо оцінювати атмосферу спартанського суспільства, позбавленого яскравих творчих індивідуальностей, демократизму, співчуття слабким, елементарної людяності. Можна навести приклади ближчі до сучасності. У минулому виховання в тих наших співвітчизників чергового оптимізму «одноголосності» оберталося втратою критичного ставлення до дійсності, здібності покладати себе відповідальність за власне життя і доля суспільства, його реальне, а чи не декларативні завоевания.

Мислителі і гуманісти минулого усвідомлювали цю небезпеку і закликали передусім розвивати мудрість як гармонію характеру, здібностей і розумного ставлення до життя, та був вже, слідуючи наставлянням наймудріших, удосконалювати окремі людські якості. Щоправда, у них були свої критерії у сенсі мудрості. Спільним був спектакль у тому, що став саме мудрість здатна визначити справжню міру вдосконалення людини, вказати шлях його гармонійного розвитку. Оскільки мудрість — вища щабель самовдосконалення, досягти її досить непросто. По думці ташкентського психолога А. А. Файзуллаева, що зібрав і який узагальнив великий філософський, психологічний і історико-культурний матеріал, готових зразків мудрості й не існує пошук їх лише безнадійний, але і гальмують творче розвиток особистості. Може бути виділено лише найбільш загальні принципи мудрого ставлення до життя, серед яких — вміння відрізняти головне від другорядного; внутрішній спокій; емоційна зрілість і стійкість; знання заходи на події; вміння підходитимемо проблемі із різних точок зору; готовність до будь-яких несподіваним подій; сприйняття дійсності такий, як вона; прагнення виходу за рамки проблемної ситуації; вміння видобувати позитивний досвід з усього того що відбувається; прагнення зрозуміти інших, і навіть спостережливість, далекоглядність й інших особистісних качеств.

Якщо всі, що саме перераховано, насправді потрібно від мудреця, авторам залишається тільки побажати терпіння і невичерпного оптимізму читачам, які постараються практично реалізувати принципи мудрого ставлення до життя. Але стати мудрецями навряд чи дано всім. Як свідчить історичний досвід, мудрість — рідкісний дар, яким людина оволодіває значна полегкість теоретично, ніж практиці, особливо у метушні повсякденної життя, залишає мало шансів на «внутрішній спокій» і «сприйняття дійсності такий, як вона». То може, найкраще залишити у спокої мудрість в високому філософському сенсі програми та наслідувати простій життєвій — задовольнитися малим, т. е. собою, і щось змінювати ні з характері, ні з ставлення до жизни.

Слід визнати, що чимало тисячоліття чоловік у основному дотримувався цьому «мудрому» принципу, але сьогодні дедалі гостріше відчувається необхідність змін. У сучасному соціально-політичної, філософської, наукової і художньої думки глибше обгрунтування отримує уявлення про тому, що завтрашнє людства великою мірою залежить від кардинального зміни психології людей. «Необхідність глибокого зміни людини постає як як етичне чи релігійне вимога; як як психологічна потреба, обумовлена патогенної природою існуючого нині соціального характеру, а й як обов’язкова умова фізичного виживання роду людського. Вперше за історію фізичне виживання людського роду залежить від радикальної зміни людського сердца».

Заклик Еге. Фромма до сучасного людству співзвучний думкам і тривогам Ф. М. Достоєвського і Л. М. Толстого, їх мрії про психологічному й моральному відновленні людини. У його основі — роботи видатного гуманіста А. Швейцера, який ще на початку нашого століття усвідомив необхідність пошуку шляхів вдосконалення психології людей для збереження і розвитку людської культури. Тоді думку Швейцера про необхідності «стати новими людьми» у суспільстві з «оновленим складом мислення» не знайшла підтримки, якого заслуговувала. Але знову пройшло лише кілька десятиліть, і її отримала щонайширший поширення, новою силою прозвучавши на роботах засновника Римського клубу А. Печчеи та його колег, связавших перспективу людства з перетворенням свідомості людей, їхні стосунки до природи й суспільству. І сьогодні, коли ми говоримо про необхідності глибокої перебудови всі сфери життя з нашого країні, початок цієї перебудови ми пов’язуємо зі зміною свідомості людей подоланням застарілих стереотипів мислення, формуванням психологічної готовності до відновлення соціалістичного суспільства. Така епоха, у якій ми живемо, що становить підвищений попит до психології людей, до розуму, волі й характеру.

Що й казати конкретно може це має змінюватися в нас під впливом об'єктивних соціальних умов? Відомий американський соціолог Про. Тоффлер вважає, що економіка минулого винагороджувала людини за такі риси характеру, як підпорядкування єдиної центральної влади, спроможність до розумінню того, як функціонує бюрократія, здатність змиритися з довічним механічним і одноманітним працею. Нова економіка і формирующаяся її основі більш різноманітна і демократична культура будуть винагороджувати людей передусім за пізнавальні здібності, швидке пристосування до змін, яскраву індивідуальність і підприємливість, здатність стати посередниками і примирителями. І хоча у ній знайдеться досить місця для дисциплінованих виконавців, вона орієнтуватиметься в значно більшому ступеня на творчих мрійників, на людей, звернених прямо в будущее.

Якщо збудуться прогнози Тоффлера, у майбутньому багатьох із нас чекають серйозні випробування. Можливо, доведеться відмовитися від звичного, глибоко укоріненого у свідомості та характері й опановувати новим. І хоча ні в всім можна можу погодитися з Еге. Фроммом, назвавши його нинішній соціальний характер людини патогенним від природи, мушу розділити з ним прагнення до відновлення — соціальному, моральному, психологічному. Наскільки людина готова до до психологічної перебудові, наскільки усвідомлює необхідність зміни своєї вдачі у сучасних умовах життя і які конкретно шляху самовдосконалення вважає собі предпочтительными?

Відповідаючи ці запитання, думати забувати про висловленому раніше застереження: не всяке зміна людської психології, навіть викликане добрими намірами, — благо. Намагаючись зробити хорошими всіх, можна втратити хороше у кожному. На одній із таких програм вдосконалення людини запропонував відомий американський психолог Б. Скиннер в скандально відомій книжці «По той бік волі народів і гідності». Програму цю є систему соціального контролю над поведінкою, людей, яка б кожного перетворювати на «автоматично хорошу людину». І хоча Скиннер стверджував, що головна складова систему не покарання, а «позитивне підкріплення» хорошого у людині, вона викликала осуд основної маси психологів, які категорично відкинули антигуманну теорію свого коллеги.

Хоч би як була близькою нам думка про вдосконаленні людини, вона нічого спільного немає із тим про тотальному виправленні поведінки, свідомості й правничого характеру у вигляді зовнішнього маніпулювання людської психологією. Психолог не створює людини за образом і подоби своїх наукових творінь. Він лише долати ті труднощі, із якими людина наштовхується в постійно змінюється, насамперед у світі відносин із оточуючими. І якщо краще справитися з труднощами людина неспроможна, не змінивши у чомусь себе, завдання психолога — зрозуміти, які саме зміни характеру необхідні зміни і які кошти самовдосконалення можуть сприяти цим изменениям.

Потреба перервах, що зараз, як що раніше, відчувається у суспільстві, неспроможна не позначитися й під потребу людей зміні власної психології. Побічно це можна судити хоча би за тим даним, що існували вище: серед опитаних нами сотень людей деякі були цілком задоволені собою і злочини своїм характером. Але підказує, що зовсім який завжди незадоволеність чимось виявляється достатнім стимулом для реальних перемен.

Здається, не подобається — відмовся, прояви характер. Але річ не в тому, що з лінню якось ліньки боротися, а єдине, чого не боїться боягуз, — це заробити славу боягуза. Слабкості й недоліки часто виявляються кориснішими якостями у конкретних життєвих ситуаціях, ніж сильні боку характеру. Так, московський психолог Л. Б. Филонов, вивчаючи чинники формування таких негативних рис характеру, як скритність, упертість, емоційна холодність, виявив, що спочатку вони виникають і реакція захисту особи соціальних виховних вплив, та був вже можуть укорінятися у характері. Упертістьформується за необхідності постійно відстоювати декларація про прийняття власних рішень, скритність дозволяє уникати ситуацій, у яких часто ураженим чинився самолюбство, холодність захищає від надмірного емоційного впливу оточуючих. Як Л. Б. Филонов, спочатку що цими якостями виявляються лише тією середовищі, у якій виникли, і, наприклад, діти, упрямствующие з вини дорослих, можуть цілком слухняним у взаєминах з однолітками. І лише тому випадку, якщо соціальне оточення повністю несприятливо в людини, негативні риси стають стрижнем характера.

Отже, говорячи про готовності людини до самовдосконалення, слід зважати на особливості соціального оточення, коли він перебуває. І це отже, коли ми хочемо, щоб люди, живуть поруч із нами, змінювалися на краще, необхідне й нас самих брати участь у цьому, створюючи такі умови спілкування, у яких ним було б захищатися від нашої «сили» своїми слабкостями. Чи готові ми до того що, щоб, змінюючи себе, допомагати змінюватися в цю справу іншим? Судячи з авторитетному думці московського психотерапевта У. Л. Леві, такої готовності немає: «По досвіду і особовому, та професійному: головний камінь спотикання саме тут. Охочих змінити ближнього стільки ж, скільки небажаючих змінити себе. Не вміють спілкуватися з точністю стільки же».

Можна, звісно, поставити під сумнів власному досвіді психотерапевта, але не можна не рахуватися з його професіональний досвід, який призводить до оманам значно рідше, ніж особистий. І тоді доведеться визнати, що, лише змінивши себе, зможемо правильно зрозуміти інших і опанувати мистецтвом спілкування, і порозуміння. Ну, давно помічено, що смітинка у «чужому оку видно краще, ніж колоду у своїй власній. Тому немає й хочеться видобувати смітинки, залишаючи у спокої колоди. Негативні риси характеру, які ми помічаємо у собі за іншими, оцінюються далеко ще не рівнозначно. Так було в дослідженні У. З. Магуна студентам пропонувалося оцінити в себе й у товаришів з курсу виразність такий, як экстрапунитивность (схильність звинувачувати в невдачах іншим людям). Потім за спеціальному психологічному тесту цю рису вимірювалося у піддослідних. У результаті виявилося, що неточні оцінки розподілялися зовсім випадково. Піддослідні частіше помилялися собі на користь, ніж у користь однокурсників. По оцінкам, виставлених іншим, экстрапунитивности виявилося більш ніж по самооценкам.

До себе ставимося більш поблажливі у оцінках, а й у вимогах. Вивчаючи особливості формування дружніх стосунків, І. З. Кон дійшов висновку, що переважна більшість людності, говорячи про своєму розумінні дружби, зазначають, що вони очікують від друзів, і тільки деякі згадують у тому, що які самі готові б зробити друга. Очевидно, в свого власного цінності як партнера по дружбі далеко не всі сумнівається, а ось іншому потрібно справою довести, що він гідний нашої дружби. На перший погляд, наведене цілком співзвучні з думкою У. Л. Леві: бажаючі змінити інших року із тих, які б змінити себе. Чи це? І взагалі, чи можна стверджувати щось конкретне про бажання чи небажанні людей, поки самі вони у ролі безмовних статистів, про яких зверхньо судять фахівці з галузі їх психологии.

Для психолога, схильного до категоричним судженням, ціна помилкового виведення вище, ніж щодо його учених колег, вивчаючих що завгодно, крім людської свідомості й особистості. Мислячий людина — це єдиний «об'єкт дослідження», здатний критично ставитися до свого досліднику. І вже психологи беруться оцінювати характери людей погляду перспективи їх вдосконалення (точніше, самовдосконалення), то відразу ж необхідно дізнатися, які зміни у своїх характерах вважають можливими і желательными.

У нашому дослідженні, проведеному разом із московським психологом А. А. Кроником, спочатку було опитано 50 чоловік віком 17—58 років. Перше питання було сформульовано так: «Якби прямо зараз Ви вже одержали можливість щось у собі, то які психологічні якості Ви ж хотіли б. придбати?» Ми просили назвати 3—4 якості, які учасники опитування хотів би сформувати в себе у першу чергу. Наступне запитання стосувалося рис, яких люди хотів би в першу чергу позбутися. Потім дотримувався таке питання: «Уявіть тепер, що з Вас з’явилася можливість змінити б у психології інших людей. Які риси Ви їх наділили, що їм додали?» І далі — питання, від яких якостей захотіли позбавити іншим людям. До останнім двом питанням давалося пояснення, йдеться про те якостях і рисах психології, які обов’язково відсутні повністю у оточуючих чи притаманні всім. «Додати» у разі означає зробити позитивну рису надбанням основної маси людей, а «позбавити» — позбавити можливості масового прояви деяких негативних психологічних черт.

Усього троє учасників дослідження не вирішили щось змінювати у собі у своїй характері, та двоє — не зважилися висловити свої побажання для вдосконалення психології оточуючих. Як кажуть, трохи знайшлося людей, які вважають свою і чужої психологічні світи зоною, закритою для конструктивної критики. Переважна більшість хочуть змінитися на краще, змінивши ж бік інших людей.

Було названо сотні достоїнств і повним вад, які розподілилися дуже цікаво чином, залежно від цього, хто був їх одержати гроші чи їх позбутися. Собі побажали насамперед: впевненості, рішучості — 46% опитаних витримки, врівноваженості — 30% цілеспрямованості, сили волі — 30% Інші якості зустрічались у відповідях значно рідше. Іншим людям учасники дослідження хотів би додати: доброти, людяності — 50% чесності, порядності — 30% порозуміння, співчуття — 22% .

Зіставляючи списки якостей, призначених «собі» і «іншим», з подивом виявляємо, що себе люди вважають занадто м’якими, нерішучими, неврівноваженими, недостатньо вольовими, інших — над повною мірою відповідають моральному ідеалу, недостатньо добрими і завжди здатними зрозуміти малого й поспівчувати йому Але хто ці інші? Інші — це ті самі учасники дослідження, лише побачили не внутрішнім поглядом, а із боку. Можливо, відбираючи піддослідних, ми з щасливою випадковості зіштовхнулися тільки з добрими і дуже уразливими людьми, яких кривдять оточуючі? І хоча ймовірність цього мала, оскільки дослідження проводилося у містах і різними интервьюерами, вирішили перевірити отримані результати в груповому експерименті, учасниками якого стали 40 людина, присутніх на відкриття молодіжного дискусійного клубу. Відповідаючи на запитання у тому, які риси вони хотіли б додати собі і вони іншим, молодики відповідали почергово, називаючи тільки один, найважливішу риску характеру. Результат виявився хоча б, що у першому дослідженні. Собі переважно бажали психологічної стійкості, впевненості, рішучості, іншим — доброти, співчуття, розуміння. Лише із собі хотів додати доброзичливості. У цьому експерименті взяли участь і психологи, які, коли чергу доходила перед тим, додавали собі м’якості і доброзичливості, хіба що «підказуючи» піддослідним відповіді, не збігаються з загальною тенденцією. Але підказки «не допомогли». Певне, ми добре знаємо, чого бракує нас самих, а чого — іншим державам і в підказках не нуждаемся.

Добре, звісно, що з учасників експерименту нема конформістів, котрі були б услід за психологами лише у собі побачити недолік добра і розуміння. Цих якостей внутрішньо вистачає майже всім. Але судячи з побажанням, висловленим на адресу іншим людям, внутрішня доброта, чесність, порядність і навіть внутрішнє співчуття занадто часто вміло маскуються. Чому ті ж може бути такий парадокс: сам по собі — м’який, добрий, нерішучий, а очах решти людей — зовсім інший? Вся річ у тому, що рішення щодо себе судимо по переживань, задумам, сумнівам, йдеться про інших — тільки за зовнішніми проявам характеру. Звідки нам знати, що зовні дуже рішучий і у яких не сумнів людина внутрішньо піддається сумнівам, коливань, невпевненості? Ми його жорсткість, виявлену стосовно нам, і знає, що десятки раз по доброті щиросердій не виявляв її, це пішов би йому на пользу.

Жоден з опитаних нами людей не захотів позбутися таких якостей, як егоїзм, нечесність, непорядність, злість. Але саме з цього хотів би насамперед позбавити іншим людям: егоїзм — 28% опитаних нечесність, непорядність — 26% злість, агресія — 22%. У його власному характері зайвими здаються: неорганізованість — 30% неврівноваженість — 28% невпевненість, нерішучість — 20% .

Досить часто себе хотіли позбавити ліні та надмірній прямолінійності, інших — від дурості, заздрості, прагматизму і жадібності. Закономірність одна — шляхів удосконалення свого і чужого характерів ведуть у різні боки. Ця закономірність виявилося і у дослідженні, проведеному у межах опитування читачів газети «Вечірній Київ» з проблем ефективне використання робочого дня. У анкеті, запропонованої читачам, двоє ключових запитань стосувалися особистісних якостей, яких бракує працівникам, щоб скоротити втрати робочого дня. Близько людей надіслали заповнені анкети. Було названо різні психологічні якості, яких, на думку читачів, бракує нею самою, і навіть людям, чи то працюючим поруч. Собі найчастіше хотів би додати: рішучості, сміливості — 22% які відповіли питанням оптимізму, віри — 16% витримки, врівноваженості — 13%. Іншим ж — інших якостей: працьовитості, інтересу до роботи й професіоналізму — 32% відповідальності — 23.% чесності, порядності — 23%.

Ніхто не побажав собі відповідальності, лише двоє опитаних хотіли б додати працьовитості як іншим, а й собі. Звісно, анкета — не найкращий метод вивчення особливостей відносин людей до свого характером і особистісними характеристиками оточуючих. Напевно, тому близько третини читачів не відповіли питанням свої недоліках, а 18% виказали свого думки про людей. Пригадаємо, що з індивідуальному співбесіді на опікується цими питаннями відповідали майже всі учасники дослідження. Під час розмови ми ставили і таке питання: «Скільки життя (годин, днів, місяців) Вам не шкода було б віддати за бажану зміну характеру, якби якийсь Мефістофель запропонував угоду: тривалість життя за той чи інший риску?» Усвідомлюючи всю умовність цій ситуації, учасники дослідження мали прийняти зважене рішення, максимально відповідне тієї цінності, що вони надавали бажаним змін у собі й у більшості іншим людям. Результат виявилося дуже повчальним. Уже за риску своєї вдачі люди готові були йти загалом віддати 2,5 роки життя, а й за те що щось за іншими, — понад п’ять років. На погляд, у тому проявляється альтруїзм — бажання дорожчий ціною оплатити вдосконалення іншим людям, ніж самосовершенствование.

Але якби ці дані глянути уважніше, то можна знайти, що альтруїзм цей вдаваний. Серед інших ми вимагаємо передусім доброту страждаємо передовсім від її нестачі. Це то якщо ми судити за даними психологічних досліджень. Наприклад, психолог Про. П. Ерицян показав, що якості, які найвище оцінюють льотчики члени свого екіпажу, — це чуйність і дружелюбність і тільки місці — професіоналізм. За даними ленінградського соціолога і демографа Еге. До. Васильєвій, найчастіше при характеристиці членів своєї сім'ї люди вказують особисті якості, що визначають взаємовідносини. Серед позитивних домінують доброта, чуйність, розуміння й т. п., серед негативних — грубість, різкість, нетерпимість, несдержанность.

Отже, ми такі високо цінуємо добре початок в навколишніх людях, що, що від його нестачі, готові скоріш пожертвувати роками життя заради їхнього вдосконалення, ніж… змінити себе самому напрямку. Але стануть усе разом добрішими якщо кожне окремо прагнутиме виробити в собі «силові» риси характеру — рішучість, впевненість, силу волі. Навряд чи можна назвати альтруїзмом бажання самому стати сильніше, твердіше у понад добрих і чуйних людей, навіть якщо на такою перспективою готові розплачуватися роками жизни.

Не скажеш, що правило «себе — твердіше, інших — м’якше» немає винятків. Зустрічалися серед учасників нашого дослідження та інші варіанти відповідей *. Чотири з п’ятдесяти опитаних хотіли б стати добрішими до людей за тієї умови, як і оточуючі стануть м’якше. Четверо інших додали б твердості і собі й центральної іншим. Але жоден не побажав сам стати м’якше на більш твердому і рішучу оточенні. Приміром, хто б виявив бажання більш добрим чи чесним, додавши іншим рішучості, цілеспрямованості, врівноваженості. Але що ж це шлях психологічного вдосконалення гірше протилежного, який був обраний більшістю людей? Адже коли ми допоможемо іншим стати сильніше, пом’якшивши у своїй власний норов, ми цим повністю задовольнимо їх потреба. Щоправда, змушені будемо діяти урозріз із власними потребами. Тому потрібен розумний компроміс — визнати справедливими взаємні претензії. Справедливість в людських взаємовідносинах тріумфує лише тому випадку, коли кожний отримує те, що він хоче іншим. Таким є єдино справедливе правило самовдосконалення: побажай собі те, що хотів би бачити в других.

Може скластися враження парадоксальною ситуація, за якої людина хоче одного, а психологи рекомендують йому зовсім інше. Він хочуть ставати рішучіше, а йому радять стати добрішими. Але ці ситуації зустрічаються у житті часто-густо. Приміром, хворий хоче з'їсти солодке, що йому категорично протипоказано, а лікар рекомендує гірке ліки. Допомогти людини й слідувати у всій її бажанням — речі далеко ще не рівнозначні. Тому, хто скаржиться на черствість і егоїзм ближніх, частіше потрібен рада змінити своє ставлення до них, ніж «співчутливі» прокльони на адресу. І Якщо людина відчуває брак будь-яких достоїнств в оточуючих, це сигнал про неблагополуччя власного ставлення до них. Тільки змінюючись до кращому самі, зможемо змінити на краще інших: своєї добротою зробити добрішими оточуючих, своєї чесністю зробити їх понад, а частіше й відвертими, своїм розумінням навчити їх розуміти нас. Іноді цьому шляху людей стримує природне побоювання, що оточуючі почнуть зловживати довірою, «сядуть на голову».

Що казати щодо таких побоювань? Можна було обмежитися мудрим афоризмом Гельвеція: «Той, хто постійно стримує себе, завжди нещасливий зі страху бути нещасним іноді». Справді, небезпека зустріти підлість, обман і утриманство завжди супроводжує відкритого, довірчого ставлення до людей. Але без довіри можуть існувати формальні відносини, що ніколи не приносять задоволення і, стаючи єдино прийнятними в людини, поступово перетворюють їх у глибоко нещасна істота, подозревающее кожного в злий намір і непорядних намірах. Маючи досвід психотерапевтичної роботи, відомий польський психолог Є. Мелибруда підкреслює, що «довіру породжує у відповідь довіру… довіру завжди ризик, якого немає істинного взаимопонимания».

Зрозуміло, довіру повинно бути сліпим, потрібно вчитися розуміти іншим людям. Можна чудово розумітися на достоїнствах і недоліках оточуючих, вбачати у реформі них, що привабливо нам, йти до спілкуватися з ними тим щонайменше залишатися у самотині чи відчувати постійний брак порозуміння. Від що це залежить? Чому одні люди мають широке коло спілкування, привертають до собі увагу, викликають інтерес оточуючих, їх повагу та симпатії та перспективи досягають цього без видимих зусиль, а інші опиняються у ізоляції, страждають від самоти, хоча потяг до повноцінного спілкування вони велика?

Секрет успіху чи невдачі, як ми бачили, багато в чому пов’язані з ставленням людини до свого характеру. Проте важливим виявляється, і його ставлення до життя. І якщо перемоги ставлення до свого характеру є першою кроком шляху до розумінню свого місця серед іншим людям, то ставлення до життя безпосередньо визначає це место.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ: 1. Головаха Є. І., Паніна М. У. Психологія людського порозуміння. -.

До.: Политиздат України, 1989. 2. Фромм Еге. Мати або бути. М. 1986. 3. Мелибруда Є. Я. Психологічні можливості поліпшення спілкування. М., 1986.