Розвиток силових якостей кваліфікованих боксерів на етапі спеціальної базової підготовки

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА.

«РОЗВИТОК СИЛОВИХ ЯКОСТЕЙ КВАЛІФІКОВАНИХ БОКСЕРІВ НА ЕТАПІ СПЕЦІАЛЬНОЇ БАЗОВОЇ ПІДГОТОВКИ».

Вступ.

Актуальність магістерської роботи. Невпинне зростання досягнень у сучасному спорті визначає необхідність постійного наукового пошуку, спрямованого на вдосконалення усіх компонентів тренувальної і змагальної діяльності спортсменів. Прогрес сучасного спорту пов’язаний з удосконаленням методики підготовки висококваліфікованих спортсменів та забезпеченням рівня їх підготовленості у відповідності з вимогами змагальної діяльності. Тривалість і структура довготривалої підготовки спортсменів залежить від багатьох факторів. Вони визначають загальну тривалість багаторічної підготовки, час для досягнення високих спортивних результатів, вікові зони, в яких ці результати показуються [120, 122, 124]. Згідно з загальною теорією підготовки спортсменів в олімпійському спорті довготривала спортивна підготовка поділяється на п’ять етапів: 1) початкова підготовка, 2) попередня базова підготовка, 3) спеціалізована базова підготовка, 3) максимальна реалізація індивідуальних можливостей, 5) збереження високих досягнень. Кожний етап багаторічної підготовки має достатньо строго окреслені мету, задачі і зміст. При побудові багаторічної підготовки повинна забезпечуватися така організація тренувального процесу, яка дозволила б помітно ускладнювати тренувальну програму від одного етапу підготовки до іншого. Лише в цьому випадку можна досягти росту фізичних здібностей і вдосконалення технічних дій спортсмена, підвищення функціональних можливостей організму.

Наявні наукові дослідження в області боксу були спрямовані на вивчення фізичної та технічної підготовки на етапах початкової базової підготовки [48, 108, 111]. Проте на даний час недостатньо розроблено навчальні програми і підходи до тренувальних зайнять. Особливо недостатньо висвітлений етап спеціалізованої базової підготовки, який характеризується вдосконаленням техніки. Його основновним завданням є поглиблений розвиток фізичних якостей. Етап спеціалізованої базової підготовки підводить до етапу максимальної реалізації індивідуальних можливостей.

Досягнення високих спортивних результатів в умовах зростання конкуренції вимагає постійного вдосконалення технічної майстерності спортсмена. При цьому рівень технічної підготовленості в більшості випадків досягається шляхом поєднання технічної підготовки і спрямованої фізичнї підготовки. В останні роки увагу дослідників і педагогів привертає проблема розвитку спеціальних силових якостей, які багато в чому визначають результативність діяльності спортсмена. Фахівці [48, 62, 69, 78, 81, 143] вважають, що фізична, психологічна і теоретична підготовка боксерів проявляється в їхніх технічних діях, від ступеня досконалості яких залежить, в остаточному підсумку, успіх виступу спортсменів у змаганнях. При цьому багатьма фахівцями досліджувався взаємозв'язок надійності атакуючих дій і здатності спортсменів виявляти значні м’язові зусилля в найкоротший час [ 34, 42].

Недостатньо розкритий прояв спортсменом швидкісно-силових можливостей у залежності від розташування ланок тіла при вирішенні конкретної рухової задачі. Пропоновані боксерам засоби і методи розвитку спеціальних силових якостей даються без врахування індивідуальних особливостей, які обумовлені специфікою виду спорту.

У боксі відсутність об'єктивного критерію оцінки спеціальної швидкісно-силової підготовленості призводять до того, що боксери з досить високим рівнем розвитку максимальної сили часто прагнуть не до удосконалювання здатності швидко її проявляти, а до ще більшого підвищення силових можливостей. Це в багатьох випадках значно знижує ефективність змагальної діяльності.

Техніко-тактична підготовка спортсменів щільно пов’язана з розвитком спеціальних силових якостей [34, 48, 72, 103, 111, 119, 148]. Аналіз науково-методичної літератури показав, що відсутні розробки методик спеціальної силової підготовки боксерів, які б відповідали змісту навчальної програми з оволодіння технікою боксу. Це, в свою чергу, знижує ефективність навчання та вдосконалення техніки боксу.

Дана магістерська робота спрямована на створення методики розвитку спеціальних силових якостей боксерів. Ця методика дозволить покращити ефективність освоєння техніки. Вона актуальна і має практичне значення.

Мета роботи. Підвищення ефективності засвоєння техніки боксу на основі розробки концентрованої системи спеціальної силової підготовки на етапі спеціалізованої базової підготовки в змагальному періоді річного циклу тренувань.

поставлена в роботі мета досягалася шляхом вирішення наступних завдань:

1. Вивчити технічний арсенал сучасного боксу.

2. Визначити основні групи м’язів, які найбільш задіяні при виконанні технічних дій у боксі.

3. З’ясувати особливості спеціальної силової підготовки боксерів в період безпосередньої підготовки до змагань.

4. Розробити і експериментально обгрунтувати методику спеціальної силової підготовки боксерів на етапі спеціалізованої базової підготовки в змагальному періоді річного циклу тренувань.

Об'єкт дослідження. Навчально-тренувальний процес підготовки боксерів на етапі спеціалізованої базової підготовки.

Предмет дослідження. Спеціальна силова підготовки боксерів на етапі спеціалізованої базової підготовки.

Методи дослідження. Вирішення поставлених завдань здійснювалося за допомогою наступних методів дослідження:

1. Теоретичний аналіз, аналіз літературних даних.

1. Педагогічне спостереження.

2. Педагогічний експеримент.

3. Метод динамометрії.

4. Методи математичної статистики.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що:.

— тренувальний процес спеціальної силової підготовки боксерів на етапі спеціалізованої базової підготовки представлено як керовану педагогічну систему;

— визначено і експериментально обгрунтовано діапазон спеціальної силової підготовленості боксерів, що характеризує готовність їх до ефективного засвоєння техніки боксу на етапі спеціалізованої базової підготовки в передзмагальному періоді.

Практична значимість. Практичне значення результатів дослідження полягає в експериментальному обґрунтуванні методики спеціальної силової підготовки боксерів на етапі спеціалізованої базової підготовки у передзмагальному періоді річного циклу тренувань з урахуванням технічних дій.

Структура і обсяг роботи. Магістерська робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаної літератури. Текст роботи викладено на 82 сторінках. У роботі використано 153 літературних джерела.

Розділ 1.

прояви спеціальних силових якостей боксерів.

1.1 Прояви спеціальних силових якостей боксерів в умовах змагальної діяльності.

Практика сучасного олімпійського спорту показує, що в біомеханічній структурі кожної фізичної вправи є весь основний комплекс фізичних якостей.

У залежності від рухової задачі і характеру роботи опорно-рухового апарату, сила, яку повинні проявляти м’язи, набуває специфічних особливостей. Основними якісно специфічними видами прояву сили для різних рухових дій є абсолютна, швидкісна і вибухова сили.

Ряд фахівців [31,43, 62, 95 та інші] до силових якостей відносять силову витривалість. Вони вважають, що в роботі силового характеру необхідне виявлення визначеного рівня витривалості, яка характеризується як здатність «протистояти втомі, яка викликана силовими компонентами навантаження в вибраному виді спорту». Для багатьох авторів є очевидним взаємозв'язок сили і силової витривалості [32, 62, 143, 149]. Так, Н. В. Зимкин відзначає, що при короткочасних напруженнях — при повторних підняттях ваги, статичних зусиллях і т.д. — також можливе збільшення тривалості роботи шляхом розвитку спеціальної витривалості. За ствердженням деяких спеціалістів [58, 72, 124], розвиток силової витривалості не проходить прямо пропорційно до розвитку максимальної сили. Проте, виходячи з механізму прояву та методики розвитку силової витривалості, її доцільно розглядати як один із різновидів витривалості.

Виділення трьох різновидів силових якостей людини є досить умовним. Не дивлячись на притаманну їм якісну специфічність, вони взаємопов'язані, як у своєму прояві, так і в своєму розвитку. В чистому вигляді вони проявляються надзвичайно рідко. Частіше вони входять як компоненти у більшість рухових дій людини.

Абсолютна сила — це здатність долати як найбільший опір або протидіяти йому у довільному м’язовому напруженні. Тобто мова йдеться про максимальний прояв силових можливостей. Прояв абсолютної сили є домінуючим при необхідності долати великий зовнішній опір. Найбільші величини сили проявляються у м’язових напруженнях, що не супроводжуються зовнішнім проявом руху, або в повільних рухах, як, наприклад, у жимі штанги двома руками в положенні лежачи на спині.

Для порівняння сили людей, що мають різну масу тіла, застосовують показник відносної сили. Відносна сила — це кількість абсолютної сили, що припадає на кілограм маси тіла людини. Відносна сила має вирішальне значення у рухових діях, що пов’язані з переміщенням власного тіла в просторі. Велике значення відносна сила має також у видах спорту, де спортсмени поділяються за ваговими категоріями.

Швидкісна сила — це здатність з великою швидкістю долати помірний опір. Це є специфічний прояв сили в певному діапазоні величини зовнішнього опору [34, 120, 123, 124]. Так, швидкість обтяженого руху, при зовнішньому опорі меншому за 15−20% від максимальної сили у певному русі, залежить виключно від швидкісних можливостей. При зовнішньому опорі понад 70% від максимальної сили у конкретній вправі швидкість подолання цього опору залежить від рівня розвитку максимальної та вибухової сили. Звідси швидкісну силу слід пов’язувати із здатністю якнайшвидше долати опір у діапазоні 15% до 70% від максимальної сили у конкретній руховій дії.

Вибухова сила — це здатність проявити якнайбільше зусилля за короткий час. Вона має вирішальне значення у таких рухових діях, які вимагають прояву великої потужності у напруженні м’язів. У більшості фізичних вправ, де вибухова сила має провідне значення, прояву вибухового скорочення м’язів в основній фазі руху передує механічне їх розтягнення. У даному випадку робочий ефект рухової дії визначається здатністю м’язів до швидкого переключення від поступливого до долаючого режиму напруження з використанням пружного потенціалу розтягування для підвищення потужності їх наступного скорочення. Ця специфічна властивість м’язів отримала назву реактивної якості м’язів.

В залежності від режиму роботи м’язів розрізняють статичну і динамічну силу. При виконанні рухових дій м’язи людини виконують чотири основні різновиди роботи: утримуючу, долаючу, поступливу і комбіновану. Утримуюча робота виконується внаслідок напруження м’язів без зміни їх довжини (ізометричний режим напруження). Долаюча робота виконується внаслідок зменшення довжини м’язу при його напруженні (ауксотонічний режим напруження). Поступлива робота виконується внаслідок збільшення довжини напруженого м’язу (поліметричний режим напруження). Слід зауважити, що в поступливому режимі роботи м’язи можуть проявити на 50−100% більшу силу ніж у долаючому та утримуючому режимах роботи. Так, наприклад, сила, яку проявить людина в момент приземлення після зістрибування з великої висоти, буде значно більшою за ту, яку вона може проявити при відштовхуванні. При виконанні різноманітних рухових дій найчастіше м’язи виконують комбіновану роботу, яка складається з почергової зміни долаючого і поступливого режимів роботи, як, наприклад у циклічних вправах. У більш складних, за координацією роботи нервово-м'язового апарату, вправах часто зустрічаються усі три режими роботи: поступливий, долаючий, утримуючий.

Приведений аналіз свідчить про те, що різні прояви сили та витривалість до високих м’язових навантажень є складовими частинами фізичних якостей і визначають рухові можливості спортсменів.

Актуальність розвитку цих якостей у представників різних видів спорту доведена багатьма дослідниками і достатньо підтверджена практикою спорту [61, 81, 84, 78, 77, 95, 98, 100, 119].

Як показали проведені дослідження, особливості топографії м’язової сили спортсменів багато в чому залежать від специфіки їхньої спортивної діяльності і характеру застосовуваних фізичних вправ. Цінність отриманих даних полягає в тому, що така інформація показує, що можна диференційовано впливати на фізичних розвиток спортсмена шляхом підбору фізичних вправ і дає можливість локально впливати на потрібні групи м’язів.

За останніми роками виявлена тенеденція до перегляду направленості фізичної підготовки в тренуванні спортсменів вищих розрядів. Необхідність комплексного розвитку основних фізичних якостей в останні роки все більше піддається критиці. Викликано це тим, що у кваліфікованих спортсменів в більшості видів спорту є ведучі і відстаючі від модельних характеристик якості. На етапі вищої спортивної майстерності підтягування відстаючих сторін до рівня модельних характеристик зможе сформувати тільки посередність. В зв’язку з тим в змагальних циклах все більша увага приділяється акцентованому розвитку ведучих фізичних якостей.

Відомо, що якістю швидкості і сили визначається успіх у змаганнях з боксу. С.І. Телюк [146], що досліджував представників олімпійських видів спорту, виявив тісний взаємозв'язок між показниками вибухової сили і рівнем спортивної майстерності. Також встановлено, що швидкість у боксі залежить від комплексу факторів, серед яких найбільш значимі вибухова сила м’язів розгиначів, здібність до швидкого виконання удару.

Але ранг боксера визначається не стільки максимальними показниками швидкісно-силової підготовленості, скільки здатністю зберігати ці показники після виконання бою змагального характеру, тобто силовою витривалістю. В єдиноборствах та інших ациклічних видах спорту швидківсть рухів визначається здатністю м’язів до подолання зовнішнього опору.

Таким чином, швидкість в більшості своїх проявів залежить від сили і швидкісної або силової витривалості і не є в спорті ізольованою, самостійною фізичною якістю. Як встановив Ю. В. Верхошанський [34], швидкість є функціональною якістю людського організму, але виявляється в ізольованому вигляді тільки в тих випадках, коли зовнішній опір не перевищує 15% від максимальної сили м’язів, що не є характерним для більшості спортивних вправ.

У боксі важливим є швидке досягнення максимального зусилля, названого Ю. В. Верхошанським вибуховою силою. Вона визначається часом досягнення максимуму зусилля. Але високі показники абсолютної сили ще не визначають здатність до її швидкого прояву, тому вибухову силу необхідно виховувати в процесі тренування так само цілеспрямовано, як і силову витривалість. В.М. Заціорський [62,65] визначив, що в зоні великих для окремого спортсмена зусиль час їх досягнення залежить від максимальної сили, тоді як в зоні відносно не великих зусиль така залежності не прослідковується.

В.М. Заціорський наводить наступну класифікацію силових якостей: власне силові якості (статична сила) — умови прояву: статичний режим і повільні жимові рухи; швидкісно-силові якості:

динамічна сила — умови прояву — швидкі рухи амортизаційна сила — умови прояву — поступливі рухи.

Переважно в умовах динамічного бою виконуються різноманітні серії ударів. Більша частина атакуючих дій виконується в поступливо-долаючому режимі. При цому здатність до виявлення вибухових зусиль підвищує надійність ударів в змагальних умовах, оскільки суперник не встигає організувати захисні дії. А для цього потрібно тренувати не абстрактну швидкість і силу, а розвивати ці якості в умовах максимально наближених до виконання вибраних ударних прийомів. На необхідність такого специфічного тренування швидкості і сили вказує Ю. В. Верхошанський. На його думку, не існує спеціальних механізмів, які відповідають тільки за швидкість, силу і витривалість спортсмена. Різні фізичні якості забезпечуються одними й тими ж функціональними системами організму. Але в результаті спеціалізованої підготовки ці системи вдосконалюються в залежності від особливостей кожного виду спорту.

Є значні резерви розвитку швидкості за рахунок підвищення силового потенціалу м’язів і ефективності їх функціонування в умовах втоми — типового збиваючого фактора в спорті. Крім того, часто залишаються невикористаними підвищення швидкості за рахунок найбільш раціональної техніки ударів, оскільки швидкість переміщення спортсмена в ринзі - це функція швидкості, сили, витривалості. Тому можливості підвищення швидкості виконання складних рухових задач — великі.

Таким чином, недостатній рівень розвитку фізичних якостей (у першу чергу м’язової сили) є причиною багатьох технічних помилок — порушується раціональна струкура рухів, що негативно позначається на кінематичних та динамічних показниках спортивної техніки. Тому фахівці в теорії і практиці фізичної культури все частіше приходять до висновку, що не тільки загальний рівень фізичної підготовки, але й рівень розвитку окремих груп м’язів, які знаходяться у визначених взаєминах зі структурою технічних дій, впливає на ефективність спортивної техніки. Враховуючи ці обставини, для засвоєння складної техніки боксу варто виділити «найбільш важливі» (специфічні) групи м’язів, рівень розвитку яких обумовлює успішність навчання, і як наслідок спортивний результат.

Сила, яку здатна проявити людина у довільному русі, залежить як від зовнішніх факторів (величина опору, довжина важелів, погодно-кліматичні умови, добова та річна періодика), так і від внутрішніх факторів (структура м’язів, м’язова маса, внутрішньом'язова координація, міжм'язова координація, реактивність м’язів, потужність енергоджерел).

За структурою та метаболічними якостями розрізняють два основних типи м’язових волокон: червоні та білі. Волокна червоного кольору скорочуються за рахунок енергії окислювальних процесів. Вони містять у собі багато міоглобіну — м’язового білка, що багатий киснем. Це зумовлює їх здатність до тривалої і ефективної роботи. Величина зусилля, яке вони можуть проявити, і швидкість їх скорочення є відносно не великі, що дало підстави називати їх «повільними», або волокнами I типу [47, 77, 95]. Білі м’язові волокна (II тип), на відміну від червоних, скорочуються переважно за рахунок анаеробних процесів. Сила і швидкість їх скорочення значно вищі ніж червоних. Останнім часом білі волокна поділяють на два типи (IIa, IIб). Відсоткове співвідношення різних типів м’язових волокон у конкретної людини генетично детерміновано і не змінюється в процесі силового тренування. Поряд з тим, внаслідок тривалої силової підготовки збільшується співвідношення площі білих і червоних волокон, що свідчить про робочу гіпертрофію білих м’язових волокон [90, 91, 114].

Розвиток абсолютної сили відбувається паралельно із збільшенням м’язової маси. Це загально-біологічна закономірність — організми з більшою масою мають і більшу силу. У боксі, введені вагові категорії. Зроблено це для того, щоб певною мірою зрівняти потенційні можливості атлетів з різною масою тіла. Позитивна залежність маса тіла — абсолютна сила більше проявляється у добре тренованих людей. Залежність сили від маси тіла пояснюється тим, що сила ізольованого м’язу дорівнює величині, яка визначається квадратом його поперечного перетину. М’язову масу можна значно збільшити у процесі спеціалізованого силового тренування. Поряд з тим, із збільшенням м’язової маси відносна сила не тільки не зростає, а як правило, зменшується. Падіння відносної сили пояснюється тим, що власна маса тіла пропорційна об'єму тіла, тобто кубу його лінійних розмірів. Сила ж пропорційна квадрату лінійних розмірів (поперечний перетин м’язів). Звідси темпи приросту сили будуть нижчі за темпи приросту маси тіла.

Разом з величиною і кількістю м’язових волокон, які беруть участь в скорочувальних актах, іншим фактором виявлення силових якостей є регулююча і координуюча діяльність нервових процесів [45, 77, 67, 79, 90, 91]. Окремий мотонейрон з його розгалуженням і м’язовими волокнами, які він інервує, називають руховою одиницею. Рухові одиниці різних м’язів суттєво відрізняються за структурою, силовими можливостями і особливостями активізації. Процес м’язового скорочення характеризується певним порядком активізації РО. Коли долається незначний опір, активізуються повільні з низьким порогом збудження (10−15 імпульсів в секунду) РО. У випадку зростання опору з ЦНС частіше надходять імпульси збудження (до 45 імпульсів на секунду), і тоді до роботи залучається більша кількість швидких, високо порогових РО. Внутрішньом'язова координація полягає у синхронізації збудження РО з метою залучення більшої їх кількості до подолання опору. Кількість РО, що залучаються до роботи при довільному напруженні м’язів, залежить від рівня тренованості. Так, у нетренованих людей при максимальних силових напруженнях до роботи залучається приблизно 30−50% РО, а у добре тренованих — до 80−90%. Найвищого рівня синхронізації активності імпульсів мотонейронів можна досягти при умові подолання субмаксимального (80−90% від максимального) і максимального опору.

Прояви сили залежать від міжм'язової координації. Її сутність полягає в: синхронізації збудження оптимальної, для певної рухової дії, кількості м’язів-синергістів; гальмуванні активності м’язів-антагоністів; раціональній послідовності залучення до роботи м’язів відповідної кінематичної ланки; забезпеченні фіксації в суглобах, у яких не повинно бути руху; доборі оптимальної амплітуди робочої фази і тієї частини, де доцільно акцентувати зусилля, узгодженні акцентів зусиль в різних кінематичних ланках; використанні пружних якостей м’язів. Внаслідок цього збільшується кумулятивний силовий момент. Зусилля концентрується в часі і раціонально проявляється у процесі виконання рухової дії. Для вдосконалення міжм'язової координації найбільш ефективні вправи з величиною обтяжень 30−80% від максимальної сили у відповідній вправі [81,82, 109].

Реактивність м’язів полягає у здатності накопичувати пружну енергію розтягування з наступним її використанням в якості силового додатку, що підвищує потужність їх скорочення. Попереднє розтягування, викликаючи пружну деформацію м’язів, сприяє накопиченню в них певного потенціалу напруження (неметаболічної енергії). З початком скорочення м’язів цей потенціал напруження суттєво доповнює силу їх тяги і сприяє збільшенню робочого ефекту. Реактивність м’язів найбільше впливає на прояв вибухової та швидкісної сили. Вона добре розвивається при виконанні вправ з такою величиною обтяжень, яка дозволяє повторно її подолати з високою швидкістю від 4 до 10 разів в одному підході [31, 34, 60, 62,63].

Ефективна силова робота пов’язана з використанням різних джерел енергії. Короткочасна напружена силова і швидкісно-силова робота забезпечується фосфатними енергоматеріалами (АТФ, КрФ). Більш тривала силова робота виконується за рахунок анаеробного та аеробного розщеплення глікогену. Якісне силове тренування сприяє накопиченню у м’язах запасів енергоречовин [107, 160, 44, 75, 140]. Так, нетренований м’яз вміщує в собі до 0,5% креатинфосфату від його загальної маси. Граничні величини накопичення креатинфосфату у м’язах добре тренованих людей можуть досягати 1,5% від загальної маси конкретного м’язу. Інтенсивна силова робота сприяє також збільшенню запасів глікогену у м’язах на 80−100%.

Роль вегетативних функцій у прояві силових можливостей організму вивчена не достатньо. Поряд з тим, слід наголосити на важливому значенні аеробної продуктивності організму при розвитку силових якостей. Лише достатній рівень аеробної продуктивності є запорукою ефективності процесів відновлення при багаторазовому повторенні силових вправ в одному занятті і в системі суміжних занять.

Підводячи підсумок відзначеному вище, можна сказати, що збільшення силових можливостей пов’язане з цілим комплексом змін, які утворюються в організмі. Це стосується не тільки його периферичних систем, які безпосередньо виконують роботу, а й з координаційною діяльністю нервових центрів, з енергетичним забезпеченням роботи м’язів. Питання про першорядність цих факторів, як і раніше є дискусійним. Так, автори [132, 151] притримуються «центральної коркової» теорії, інші спеціалісти пов’язують ці процеси з змінами в периферійних відділах організму. Більшість авторів притримується думки про комплексність факторів, які впливають на причини втоми і специфічність перетворень в організмі в залежності від характеру навантаження [41, 124, 125]. Н. В. Зимкин відзначає, що «різні фізичні вправи характеризуються участю в них різного комплексу м’язів і різним ступенем та неоднаковим характером мобілізації функцій кровообігу, дихання та інших вегетативних систем. Внаслідок цього витривалість в кожному виді роботи завжди обумовлена складним поєднанням морфологічних, біохімічних і фізіологічних особливостей організму» [67, c.10].

Таким чином, результати біохімічних досліджень показують, що розвиток силових якостей супроводжується збільшенням вмісту в м’язах міозину і посиленням його аденозинтрифосфатної активності.

Багато авторів [14, 18, 8, 150] вважають, що сила, швидкість і економічність спортивних рухів багато в чому залежить від того, як спортсмену вдається використовувати біомеханічні властивості свого рухового апарату. В прояві фізичних якостей важливу роль грають біомеханічні властивості скелетних м’язів спортсменів. На думку спеціалістів, ці властивості визначаються: 1) механічними властивостями матеріалів, елементів і структур, які складають м’яз (власне-механічні властивості); 2) механічними характеристиками взаємодії актиноміозинових ниток (квазіомеханічні властивості).

Біомеханічними властивостями м’язів вважають такі властивості м’язів, які реєструються в певних умовах досліду, при яких забезпечена постійність ефферентного притоку до м’язів (наприклад, досліди проводяться на розслаблених м’язах або зміни мають місце безпосередньо після механічної взаємодії, так що за цей час не може статися ценрально-нервове втручання, що змінює стан м’язу).

Жорсткість матеріалів або конструкцій — це така властивість, яка дозволяє протидіяти прикладеним до неї силам. Жорсткість характеризується коефіцієнтами жорсткості і піддатливості [46, 54]. Існують різні способи визначення власне механічної жорсткості м’язів. Вона може визначатися за допомогою двох груп методів. До першої групи відносяться методи, які вивчають м’яз в процесі скорочення пружних компонентів. Воно досягається або за рахунок зменшення навантаження, яке прикладається до м’язу [25], або за рахунок зміни довжини (укорочення) м’язу до визначеної величини. До другої групи належать методи, які вивчають м’яз в процесі розтягання пружних елементів: 1) метод раптового звільнення [11, 24, 138]; 2) динамічний метод — оснований на аналізі кривих сила-довжина, які реєструються в процесі руху, пов’язаного з подоланням інерції прискореного тіла.

До методів вивчення біомеханічної жорсткості належить метод балістичних рухів, який оснований на вимірюванні коливального перехідного процесу, який виникає в системі кінцівка-важіль при виведенні її з стану рівноваги силою м’язів [20, 38].

До біомеханічних властивостей м’язів належить демпфертність. Демпфертність — це властивість матеріалу розсіювати енергію. Методи визначення характеристик демпфертності оснований на зміні величини енергії - прямі методи, або на отримання характеристик розсіювання енергії опосередкованим шляхом [28, 54, 92, 93]. Прямі методи визначення характеристик розсіювання енергії поділятьюся на енергетичні, термічні, і методи фіксації петлі імпеданса [2, 56, 118, 148,].

Для повного опису біомеханічних властивостей м’язів досліджують такі характеристики, як релаксація, міцність, твердість, імпеданс, модуль пружності.

Релаксація м’язів — властивість м’язу, яка проявляється в зменшенні їх натягу в часі. Оцінюється часом релаксації t (час релаксації - відрізок часу, за який натяг зменшується в n разів від початкового значення).

Міцність м’язу — оцінюється величиною максимального навантаження в момент розриву досліджуваного матеріалу. В живому організмі неможливо оцінювати міцність м’язу не пошкодивши його.

Твердість м’язу — властивість матеріалу здійснювати опір при місцевих контактних взаємодіях. Більшість методів вимірювання твердості м’язу основані на вимірюванні реакції на механічну дію, яка прикладена до нього в поздовжньому або в поперечному напрямках.

Прилади, які реалізують названі методи твердості м’язів — міотонометри. Потрібно відзначити, що величина показників міотонометрів, які вимірюють твердість м’язів, часто порівнюється з величиною тонусу м’язів [12, 24, 77, 116]. Таке зловживання більшість авторів вважають небажаним.

Міотонометри можуть поділяютися на дві групи: 1) основані на вимірюванні опору вдавлюванню в м’яз спеціального пілота, пов’язаного зі шкалою через пружину [54, 125], або на зміні периметра стальної смуги, яка охоплює м’яз петлею при навантаженні петлі різними вантажами; 2) основані на визначенні енергії упорного опору м’язу ударному навантаженню — в цьому випадку визначають кут відскоку маятника, який вдаряє по м’язу [147], або час дотику бійка з поверхнею м’язу [148], або висоту відскоку від м’язу кульки, яка падає.

Імпеданс — реакція біологічного об'єкту на вібраційну дію. Існують два методи вимірювання імпеданса: прямий і непрямий [2, 93].

Перелічені методи і методичні підходи дозволяють отримати уяву про можливості різних вимірювальних систем. Враховуючи всі переваги і недоліки кожного відомого методу, ми знайшли можливим використати той оптимальний підхід до вимірювання біомеханічних параметрів скелетних м’язів, який на нашу думку, найбільш застосовується для вивчення їх стану в умовах тренування боксерів.

Людський організм адаптується до зовнішніх дій за рахунок гіпертрофії тих органів і систем, на які лягає основне навантаження в спортивних вправах. В процесі спеціалізації в боксі відбувається їх функціональна перебудова в залежності від поставлених вимог.

Підвищення відносної сили і силової витривалості залежить від міжм'язевої і внутрішньом'язевої координації. Вдосконалення міжм'язевої координації при виконанні технічних дій дозволяє включатися в роботу м’язам-синергістам при незначному напруженні м’язів антагоністів, що підвищує економічність і силу виконання рухів.

Внутрішньом'язева координація заключається в одночасному включенні в роботу вибухового характеру більшої кількості рухових одиниць, що залежить від частоти імпульсації мотонейронів. Характерна функціональна спеціалізація: при максимальних зусиллях в роботу включаються в основному великі рухові одиниці, при довготривалій силовій роботі - низькопорогові, малі. При цьому відзначається перемінна діяльність низькопорогових одиниць, що суттєво збільшує їх працездатність.

Робота над силовою витривалістю пов’язана з гіпертрофією саркоплазми, яка безпосередньо в м’язевому скороченні участі не приймає. Підвищуються енергетичні можливості, оскільки підвищується концентрація глікогену, в м’язах збільшується кількість міоглобіну, який сприяє більш швидкому і повному відщепленню кисню від оксигемоглобіну. При цьому, не залежно від спрямування тренування на розвиток сили або витривалості співвідношення швидких і повільних волокон не змінюється.

Морфологічна структура м’язевих волокон, які мають різні функціональні і метаболічні якості, має значний вплив на якість бистроти. Швидкі білі волокна здатні до швидких скорочень. Повільні волокна мають більш низький рівень метаболізму, в них добре розвинена капілярна сітка, вони здатні працювати тривалий час. Відсоток повільних волокон тісно пов’язаний з МПК (r=0,7). З’ясовано, що у првідних боксерів переважають швидкі і проміжні волокна, лише 10% становлять повільні волокна. Аналіз індивідуальних показників структури м’язевих волокон досліджуваних боксерів показали, що з 10 майстрів спорту міжнародного класу 9 характеризуються середньою кількістю швидких волокон, високою кількістю проміжних волокон і низькою кількістю повільних волокон.

Враховуючи специфіку змагального бою і проведення турніру на протязі одного дня, можна припускати, що структура скелетних м’язів ведучих боксерів буде відрізнятися від такої у представників інших видів одноборств. Але на сьогодні такі дослідження відсутні.

А.А. Новіков, Ю. В. Чуйко основні показники змагальної діяльності тісно пов’язують з типом м’язевих волокон: активність, яка залежить від рівня витривалості, має позитивний зв’язок з швидкими волокнами і негативний з повільними. Таким чином великий відсоток повільних волокон не сприяє високій руховій активності. Відповідно, генетична здатність до розвитку швидкості в сучасному боксі не визначає темпи росту майстерності.

Отже, результати досліджень структури м’язевих волокон боксерів, свідчать про те, що основний об'єм роботи для досягнення розвитку максимальної і вибухової сили повинен виконуватися на етапі спортивної спеціалізації. На етапі спортивного вдосконалення (МС МСМК) основна задача — підтримання високого рівня вибухової сили і підвищення силової витривалості з метою отримання можливості ефективної реалізації досягнутого рівеня швидкісно-силової підготовки на змаганнях.

Таким чином, з огляду на важливість проблеми проявів спеціальних силових якостей боксерів в умовах змагальної діяльності, у даній роботі була зроблена спроба дослідити взаємозв'язок між рівнем розвитку м’язової сили і технікою виконання ударів і на цій основі експериментально обгрунтувати засоби силової підготовки боксера.

1.2 Методичні аспекти розвитку сили Аналізуючи проблеми розвитку проявів м’язової сили, можна зазначити взаємну обумовленість і характерні особливості цих якостей. Враховуючи таке положення, потрібно розглядати методику їх розвитку як єдиний, системний і специфічний процес.

Важливість розвитку силових якостей для спортивної підготовки пояснює природну цікавість багатьох дослідників до цього питання. Сучасний спорт має багато даних про теорію і практику процесу спортивного тренування. Знання у цій галузі накопичувалися, узагальнювалися і систематизувалися багатьма спеціалістами. В подальшому вони лягли в основу сучасної методики розвитку м’язевої сили [19, 40, 46, 133, 109].

Ю.В. Верхошанский при узагальненні даних про оптимізацію і управління тренувального процесу, з метою підвищення силових можливостей спортсменів, виділяв такі основні положення:

Тренуючий ефект, на його думку, знижується по мірі росту рівня фізичної підготовленості спортсмена.

Кожний тренуючий засіб повинен бути оптимальним за силою подразника, який відповідає функціональному стану організму.

Сліди попередньої роботи, за його даними, змінюють тренуючий ефект.

В той же час він вважає, що тренуючий ефект комплексу взаємодій визначається не тільки сумою подразників, а й порядком їх проходження і інтервалом, який їх розділяє.

Керуюча дія, за даними цього автора, містить комплекс подразників, який забезпечує формування потрібної для даного виду спору структури фізичної підготовленості, з врахуванням конкретного рівня спортивної майстерності.

В.В. Кузнецов визначає сім взаємопов'язаних і взаємообумовлених положень силової підготовки: засоби, методи, режим роботи м’язів, величина опору, інтенсивність виконання вправи, максимальне число повторень, характер і тривалість відпочинку між підходами. Як вказує цей автор, внесення суттєвих коректив в будь яке з цих положень веде до зміни тренувального ефекту. Перераховані фактори дозволяють систематизувати і впорядкувати методику розвитку сили. Вони відображають основні сторони і напрямки тренувального процесу.

При виборі системи заходів силової підготовки різні автори звертають увагу на актуальність того виду тренувальної роботи, який визначається її цілеспрямованістю і передбачає максимальну ефективність кожної фізичної вправи, яка при цьому використовується. Аналіз спеціальної літератури показує, що в сучасній методиці тренування головна роль відводиться засобам спеціальної силової підготовки. Більшість спеціалістів до них відносять ті вправи, які достатньо відповідають основним руховим діям конкретного виду спорту і виховують у спортсменів необхідні фізичні якості, сприяють розвитку тих м’язевих груп, які несуть основне рухове навантаження в даному виді спорту або русі [37, 104, 117, 133]. Умовно їх поділяють на три групи: спортивні, спеціальні, спеціально-допоміжні.

Багато авторів велике значення при вихованні силових якостей приділяють такій роботі м’язів, в котрій сучасною методикою тренування виділяються: долаючий, поступливий, статичний режими роботи. Ряд авторів досліджували їх ефективність як окремо, так і в різних їх поєднаннях. Так Ю. В. Верхошанським доведена ефективність поєднання поступливого і долаючого режимів роботи м’язів на прикладі вивчення так званих стрибків в глибину з подальшим відскоком. Б.Н. Шустін звертає увагу на ефективність цього поєднання в своєрідних ривкових та гальмуючих вправах. Г. П. Семенов відзначає відсутність різниці в прирості показників при долаючому і поступливому режимі роботи. Він особливо виділяв при цьому ефективність статичного режиму роботи м’язів. Але найбільш результативним він вважає поєднання режимів роботи м’язів. Б. А. Плетнев [126], який порівнював ефективність різних режимів роботи при адекватних навантаженнях в вихованні м’язевої сили, також стверджує, що комбінований режим роботи м’язів є ефективнішим ніж долаючий, поступливий, статичний за показникам приросту максимальної динамічної і статичної сили. На його думку, найбільш значну частину силового тренування при цьому забезпечує долаючий режим. Ю.І. Іванов вказує на ефективність поступливого режиму.

Як засвідчує аналіз літератури, більшість авторів надає перевагу поєднанню режимів, яке диктується специфікою тої чи іншої спортивної діяльності [68, 99, 122, 150]. Характерною рисою розвитку силової витривалості при цьому, очевидно, є тривалість виконання вправи в тому чи іншому режимі, що в кінцевому результаті залежить від вимог, які ставляться до кожної конкретної змагальної діяльності.

В цьому ж аспекті інтерес викликають дані А. А. Янчевського і Г. П. Стеклової [161], які стверджують, якщо брати до уваги рухові та електроміографічні показники роботи скелетних м’язів, то найбільш ефективним є динамічний долаючий режим. Він, на їх думку, в більшій мірі мобілізує адапційно-трофічні і регуляторні механізми організму спортсмена. Це підтверджується також результатами досліджень Л.П.Кудіної і Р. С. Персон [79], які під час вивчення електричної активності м’язів встановили, що частота розряду великої частини рухових одиниць при статичному режимі роботи поступово знижується, іноді при цьому спостерігається включення нових рухових одиниць, а також їх синхронізація.

Ряд авторів [50, 63] разом з режимом м’язової роботи, що спрямована на розвиток силових можливостей, визначають вплив на стан скелетних м’язів того чи іншого положення тіла, яке приймає спортсмен під час роботи. Вони вважають необхідним в тренуванні враховувати суглобні кути, відносне положення ланок тіла, попереднє розтягнення або скорочення м’язів. Використання різних технічних засобів і тренажерів дозволяє дотримуватися названих умов, а також вимог точного дозування навантаження в різних видах спорту[1, 82, 126, 131].

Дослідженнями А. В. Коробкова встановлено, що швидкість і сила незначно змінюються протягом 10 і 40 діб повної гіподинамії. Витривалість при цьому втрачається.

Багато авторів, які вивчали методику розвитку силових якостей, звертають увагу на інтервали і характер відпочинку між підходами до спортивних снарядів. В залежності від того, в якому вихідному стані організму спортсмен буде виконувати наступний підхід, може змінитися тренувальний ефект вправи, яка ним використовується. Сучасне тренування пов’язує цю проблему з так званою фазою суперкомпенсації. Як показує досвід, для її чіткого визначення необхідна оцінка цілого комплексу функціональних показників організму. Величина змін, які проходять в організмі, залежить від багатьох факторів, серед яких найбільш вагомими є обсяг і інтенсивність навантаження [81, 145].

За твердженням А.І. Бернштейна [19], тонус м’язів характеризує не тільки стан пружності і в’язкості м’язової тканини і їх зміни, але й всю сукупність гнучкого і пластичного реагування всього м’язового масиву в умовах роботи організму. А. Н. Бурових [23], А.А. Уткін та інші відзначають, що по зміні тонусу м’язів можна оцінювати зміну їх скорочувальної здатності, а також про рівень тренованості. Це може використовуватись при оцінці стану готовності м’язів до повторної роботи.

Результати досліджень автора вказують на високу залежність між частотою серцевих скорочень і потужністю роботи, що має велике значення при використанні вправ силового характеру. В. В. Петровський [118], А. Г. Станков і інші відзначають, що в період відпочинку прослідковується три яскраво виражені фази відновлення пульсу, які можуть слугувати орієнтиром для повторного навантаження.

Практика спортивної діяльності свідчить про те, що основним показником відновлення в практиці тренування можна вважати готовність спортсмена виконувати конкретне завдання, яке пропонується. Тут поряд з обсягом і інтенсивністю велике значення має рівень тренованості спортсмена, на фоні якого створюються сприятливі умови для виконання значних навантажень без суттєвих функціональних змін в організмі. Е.П. Ільїн встановив, що найбільша суперкомпенсація в досліджуваних осіб, які не займаються спортом, настає через 17,2 хвилини відпочинку після статичного навантаження рівного 50% від максимального, яке виконувалося до втоми. В. М. Волков і А. М. Ромашов вказують на те, що, хоча відновлення вегетативних показників по відношенню до вихідних даних складало 3−5 хвилин, тривалість роботи з такими зусиллями через шість хвилин складала біля 68, 4% від вихідної. Ці ж автори відзначають, що при виконанні роботи в динамічному режимі з таким же обтяженням вегетативні показники можуть бути орієнтиром для визначення рівня працездатності м’язів. Дослідження, які проводилися з участю спортсменів, показали, що після використання опору величиною 90% від максимуму, відновлення відбувається через 1−2 хвилини. Після роботи з опором в 70% від максимуму, інтервал відпочинку збільшується до 3−6 хвилин, а вправи з опором 60% від максимуму — до 10 хвилин. Автори [39, 53] відзначають нераціональність застосування невеликих обтяжень для розвитку силових якостей, оскільки при цьому збільшується тривалість часу роботи і не виправдовуються енерговитрати. Н.В. Зімкін [67], М.І. Бойко та інші досліджували особливості процесу відновлення скелетних м’язів досліджуваних після м’зевої роботи «до відмови». Вони визначили, що після одноразової роботи «до відмови» працездатність швидко відновлювалася і вже через одну хвилину досягала вихідних показників. В результаті триразової роботи і, особливо, п’ятиразової роботи з коротким інтервалом відпочинку, вони звернули увагу на значне (на 30−40%) зниження працездатності. При цьому повне відновлення не прослідковувалося навіть після 15 хвилин відпочинку.

Д. Харре узагальнив дані в цьому напрямку досліджень. Він встановив, що для довгого збереження працездатності спортсменів інтервали між підходами повинні забезпечувати відновлення на локальному рівні, що понижує місцеве втомлення організму. В середньому, на його думку, вони повинні продовжуватися 3−5 хвилин і відповідати тому ступеню навантаження у вправах, який характеризується загальною або локальною дією, максимальною або субмаксимальною інтенсивністю дії на організм. На тривалість відпочинку впливають, за його даними, також і зміст відпочинку, який повинен враховуватися при плануванні тренувального процесу і безпосередньо при виконанні кожного навантаження [52, 55]. Під час активного відпочинку деякі автори рекомендують використовувати такі засоби, як масаж, потряхування і розтягування м’язів, вправи на розслаблення [39, 44].

В.М. Волков і В. Н. Путило досліджували різні варіанти використання фізичних вправ в умовах збільшення втоми. Вони звернули увагу на ефективність активного відпочинку і масажу на перших етапах розвитку втоми. При подальшому збільшенню втоми зростає значення аутогенної дії.

Узагальнення аналізу спеціальної літератури з питань методичних рекомендацій, які визначають величину і ефективність навантаження при розвитку м’язевої сили і силової витривалості, дозволило відзначити найбільш важливі з них. Це вибір величини опору, який створюється для м’язевих скорочень в фізичних вправах. Ці опори є важливими фізіологічними подразниками визначеної величина для скелетних м’язів. Важливість цієї проблеми підтверджується цікавістю до неї багатьох дослідників, а також широким застосуванням опорів не тільки при розвитку силових, але й інших якостей.

Ще в роботах І.М. Сєченова було з’ясовано, що чим сильніше збудження, тим більше число волокон включається в скорочувальний процес в м’язі, і чим вище напруження включених в роботу рухових одиниць, тим вище рівень прояву м’язевої сили. З цього можна зробити висновок про те, що основною умовою підвищення силової витривалості повинна бути не тільки величина, але й тривалість дії вибраного подразника.

Більшість авторів [14, 15, 62, 87] рекомендує визначати величину опору стосовно максимальних можливостей тої чи іншої групи м’язів. При цьому вважається, що спеціалісти повинні враховувати непостійність стану людини, організм якої знаходиться під впливом як зовнішнього, так і внутрішнього середовища. Це твердження стало дискусійною проблемою для різних дослідників [75, 132]. Досліджуючи можливості розробки методики виховання м’язевої сили, А. В. Волков рекомендує визначати величину зовнішнього опору індивідуально, в момент застосування комплексу вправ з врахуванням функціонального стану спортсмена.

М.І. Бойко в своїх дослідженнях звертає увагу на мінливість функціонального стану м’язевих волокон не тільки впродовж днів, тижнів і місяців тренування, але й під час самої роботи, що на його думку, виключає можливість оперативного управління процесом вдосконалення в фізичних вправах. Він вказує, що «зовнішнє стереотипне їх виконання досягається шляхом змін в діяльності окремих функціональних одиниць в одному м’язі і різним ступенем участі в роботі рухових одиниць». Це положення припускає конкретизацію опору при розвитку силових якостей як на початку вправи, так і в процесі її виконання.

При визначенні конкретної величини опору при розвитку сили спортсменів необхідно враховувати феномен збільшення взаємоз'язку максимальної м’язевої сили і силової витривалості в міру збільшення опору м’язевому скороченню. Як відзначає М.І. Майсурадзе [97], розвиток витривалості залежить від кількості вправ, які виконуються і їх тривалості, яку рекомендують збільшувати в фазу компенсованої втоми.

Як відзначає А.А. Віру [35], тільки біля граничні і граничні навантаження і їх сумарна дія можуть вивести організм спортсмена на більш високий рівень.

І.Н. Базанов пише: «…застосування в тренуванні великих за вагою обтяжень створює кращі умови для концентрації нервових процесів і вироблення потужного імпульсу, який поступає до перифирійного нервово-м'язевого апарату, чим тренування з малим обтяженням.

С.М. Арутян рекомендує підбирати обтяження в тренуванні величиною 80−85% від максимуму. В.В. Кузнєцов підкреслює необхідність подолання опору величиною рівного 70−80% від максимуму. В такому випадку, на думку автора, спеціальні вправи повинні виконуватися з рівноприскореним рухом «до відмови».

В спеціальній літературі поширена думка про те, що для розвитку сили всіх м’язевих груп, які реалізують рух, необхідно, щоб на всьому шляху руху ланок тіла спортсмена напруження м’язів, які беруть участь в цій роботі, було б близьким до максимального (так звані ізокінетичні рухи). Необхідні умови для такого навантаження м’язевої системи можуть бути забезпечені спеціальними тренажерами [1,11].

Не дивлячись на вказані вище точки зору, ціла низка авторів дотримуються думки про доречність використання середніх і навіть малих обтяжень. А. А. Зейналов [66], аналізуючи досвід тренування важкоатлетів, прийшов до висновку, що для досягнення ефекту при розвитку сили не обов’язково тренуватися на біля граничних і граничних обтяженнях. За результатами його досліджень значного приросту показників можна досягти шляхом використання малої (до 70%) та середної (до 80%) ваги, яку необхідно сполучати з великими і граничними навантаженнями, але їх частка в таких умовах повинна складати лише 16% від часу тренування.

Оригінальна точка зору у Ю.І. Іванова. На його думку, при великих напруженнях більш сильні м’язи беруть на себе функції більш слабких. Слабкі ж при цьому не отримують необхідного навантаження, відповідно розвиваються недостатньо. Тому він вважає, що в силовій підготовці виникає необхідність починати вправи з «пропрацювання» більш слабких м’язів.

А.Д. Єрмаков і Н. С. Атанасов вважають, що найбільш оптимальна величина обтяження в межаж 80−90% від максимуму. Але слід використовувати як малі, так і великі обтяження, оскільки різноманітність в вазі, кількості підходів і рухів сприяє меншій адаптації спортсменів до того чи іншого подразника.

Цікаві думки деяких спеціалістів про те, що для розвитку сили можливо застосовувати чергування опорів і зменшувати або збільшувати їх величини від підходу до підходу. Згідно з такою методикою спортсменам в першому підході пропонують вагу, рівну половині від максимуму, потім вона збільшується до ѕ і в третьому підході застосовується вага максимуму. Деякі спеціалісти пропонують застосовувати ту ж вагу, але в зворотньому порядку. Порівняння цих методів показує, що перший спосіб призводить до більшого зростання сили ніж другий (154% проти 142%). Але при заняттях за другим методом у спортсменів збільшується витривалість (212% проти 186%). Більший приріст сили при зменшенні величини опору. Ці автори пояснюють це відповідністю початкової роботи спортсменів з великими опорами оптимальному стану центральної нервової системи.

Багато спеціалістів [15, 43, 123] вважають, що ефективними є поєднання різних темпів виконання силових вправ. М.Я. Горкін звертав увагу тренерів і спортсменів на ефективність використання швидкісно-силових вправ для їх силового тренування і навпаки. На його думку, темп виконання кожної вправи повинен відповідати специфіці того виду діяльності, до якого готується спортсмен.