Вольнодумство на початку XVII століття

Вольнодумство на початку XVII века.

И.Вороницын.

В початку XVII століття свобомыслие розливається широкої хвилею. За libertins — вільнодумців, людей звільнених від підпорядкування правилам католицької віри, об'єднуються вільнодумні всіх сортів: практичні невіруючі, скептики-философы, письменники, поети. Вчений богослов Мерсен, наляканий цим потоком безбожжя, грозившим покласти край панування церкви, звісно, перебільшив, обчислюючи кількість атеїстів щодо одного Парижі 1623 р. у п’ятдесят тисяч жителів. Проте, небезпека справді існувала. Ніколь, один з найвидатніших богословських письменників, безперестанку повторювати: «Найбільша єресь того — цю невіру». «Вам треба знати, що найбільша єресь в світі, вже не кальвінізм, не лютеранство, а атеїзм, І що атеїсти є будь-яких сортів — сумлінні, несумлінні, рішучі, коливні і ці спокусливі». До цього ще великий філософ Ляйбніц, у сфері релігії намагався примирити католицизм і протестантство, висловлював благочестиву побажання: «Може, щоб усе люди були хоча б деистами, т.-е. було б переконані, що це управляється вищої мудрістю». А Паскаль написав свої знамениті «Думки», щоб, а то й усунути, так хоча б пом’якшити небезпека загального атеизма.

Эти свідчення про все дедалі вищому невірства ми могли помножити нескінченно. Наведемо поки лише одне, що входить до другої половини століття і те що єпископу Гюе, одного з видатних апологетів християнства. Цей учений богослов пише своє «Евангелическое доказ», «щоб зловити на брехні тих, які хочуть знищити саме ім'я бога, христа, релігії, і віри». «Нечестие з дня на день зростає», говорить він про, і саме звертається по допомогу розуму, «щоб зміцнити вчення христове, якого багато хто люди без будь-яких підстав відкидають». «Таке розкладання сьогодення, — пояснює він, — що всі бажаючі здаватися більш вченими, ніж больншнство смертних, сподіваються досягти цієї слави, спростовуючи релігію, засновану на пророцтвах, на дива й на крові Ісуса христа».

«Вольнодумцы (libertins) були двох сортів, каже Р. Лансон {"Histoire de la litterature francaise» 11-me ed., p. 448.}: філософи та вчені утворили першу групу скромну, не гучну, ворожу кожному скандалу, зовні що сповідує повагу до релігії: одні виходили з епікуреїзму, відродженого Гассенді, інші, разом з ле Вайэ, йшли скептичному вченню. Друга ж група складалася з людей світських, куртизанов і з кількома поетами і модними розумниками. Вони виробляли великий шум, учиняли скандали і непристойні витівки. У невірства їм подобався найбільше зухвалий виклик проти самого бога. Ці світські вільнодумці не мали будь-яким встановленим вченням: вони насміхалися над таїнствами і святошами, афішували толерантність, казали, що йдуть лише розуму й сакральну природу, й жило, як, котрим у задоволенні їхньої власної натури і полягає вся суть".

Естественно, що церква не могла залишатися байдужою і покладатися тільки тих своїх захисників, які вже самим лише духовним зброєю. Вона звертається до світської за допомогою. Переслідування проти вільнодумства тривають. Ванини, спалений в Тулузі, ні єдиною жертвою цього лютого походу. Ще нього було спалено Парижі за обвинуваченням у безбожництві в 1546 року Долэ, який прикривав протестантизмом своє неверие.

Теофиль де Вио (1596—1626), молодий талановитий поет подібно Долэ був гугенотом по своєю офіційною релігії, і вільнодумцем в схованках душі. З його темпераментом приховати це вільнодумство важко було. У 1619 року він піддався першої каре — був вигнали з меж Франції. Покарання скасували, оскільки він зрікся всіх висловлених їм поглядів. Але формальне зречення не означало відмовитися від власних думок. Та незабаром він випустив «Сатиричний Парнас», в якому неважко було побачити назвати не одне отруйну вилазку проти релігії і його основних догм. Єзуїт Гарасс, подвизавшийся у ролі літературного доносу, відповів памфлетом, викривальним атеїзм поета. Почався гучний процесс.

Терфиль був у 1623 року засуджений до спалено. Стратою його хотіли викликати рятівний страх у його покровителів і однодумців, людях знатних і могутніх. Проте, — рідкісний випадок! — жертві вдалося вислизнути з чіпких лап катів в рясах. Покровителі атеїсти врятували поета від смерті на вогнищі. Замучений тюрьмою і катуваннями він був висланий в 1625 року за межі Німеччині й помер наступному году.

Этот епізод — одне із багатьох, і Теофіль, не належав до великим головам століття, був лише рядовим учасником вільнодумного руху світських людей, якщо слово «рух» взагалі можна застосувати до цього явища: це радше було пошесть. Але суд над Теофилем і вирок з нього притаманні показання готовності світської влади у особі парламентів обстоювати національні інтереси релігії. Церква була страшним, нещадним ворогом, а вільнодумство було важким, жорстоко каравшимся злочином у католицьких, а й у лютеранських країнах. Нічого дивуватися тому, що вільнодумці XVII століття прагнули усіма заходами убезпечити себе від гонінь і слід за чисту монету приймати їхній формальне твердження відданість релігії, і підпорядкування її правилам. Вони адже жили мови у Франції, де вогнища запалювалися самі собой.

Если ми порівняємо їх щодо слабке мужність в висловлюванні своїх істинних поглядів про те ганебним поведінкою, зразок якого дав в таку ж епоху добромисний Декарт, колишній філософської славою століття, то ми не грішно, мабуть, буде висловити здивування й перед що така мужністю. Декарт, котрий у вільної Голландії, написав і збирався опублікувати свій трактат «Про світ», коли я довідався, що систему Галілея засуджено римської инвквизицией і маститий учений був примушений навколішках перед неуками ченцями зректися своєї «єресі», щоб уникнути багаття (1633). «Це мене сильно здивувало, — каже Декарт, — що майже зважився спалити всі свої папери чи, по крайнього заходу, не показувати їх нікому». Його, тим часом, був переконаний у виняткової ваги своєї роботи й у повної, безсумнівною істині своїх принципів. Але… «якщо твердження про русі землі брехливо, — пише Декарт, — то хибні ще й усі підстави моєї філософії, оскільки рух землі ними доводиться вочевидь… Усі речі, що їх пояснюю у моїй трактаті (зокрема і рух землі, визнане єретичним) настільки залежать друг від друга, що мені досить знати, що помилкова одне з них, щоб укласти, що це підстави, якими користуюся, немає ніякої сили». Чи можна уявити більше слабкодухість?! Не жахливо це релігійне рабство великого, ясного ума?!

В початку другої половини століття під впливом католицької реакції вільнодумство як б заганяється всередину і поверхні розумової життя не проявляється. Для того з більшою силою спалахує воно знову до кінця столетия.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.