Религия і її функции

Релігія — це складне соціальне й духовне явище, корені якого виходять із глибинних теренів суспільної історії. Соціальна природа та риси релігії вказують на її зв «язок із розвитком суспільства — певної саме відтворюючої системи, де один елемент заговорили українською у «язаний із іншим. Слово скидатися від латів. Religio — й означає зв «язок. Процеси прогресивних змін чи занепаду духовних цінностей в цілому всього суспільства неодмінно позначаються й на історичній еволюції релігійних вчень, зміст які становить основу релігійних вірувань. Звідси виникає необхідність комплексного вивчення релігійних вчень із урахуванням їхні догматичного змісту і тихий суспільних факторів, що обумовлюють історичні особливості виникнення й функціонування тихий чи інших релігійних ідей.

У релігієзнавстві виділяються 2 важливі напрями, чи розділи, — теоретичної та історичний. Теоретичне релігієзнавство складається із філософських, соціологічних й психологічних аспектів. Історичне — вивчає історію виникнення й еволюції окремих релігій та релігій вірувань в їхньому взаємозв «язку, акцентує увагу на послідовності розвитку релігійних культів.

Обидва напрями складають цілісну систему наукового дослідження релігії. Однак теоретичні і історичні запитання релігієзнавства мають власну специфіку й повністю не зливаються, не ототожнюються. Така точка зору відображає про «єктивні процеси інтеграції та диференціації наукових знань про соціальну сутність релігії та її функції.

Зазначимо, що релігія — явище дуже складне й має соціальний характер, тобто воно та виникло в суспільстві цілком закономірно і існує разом із ним. Релігія є однією із найдревніших форм суспільної свідомості - однією із форм відображення світу, але й відображення своєрідного.

1. Функції релігії та її роль у житті суспільства.

Розкриваючи функції релігії та її роль у житті суспільства, підкреслимо, що одним із важливих питань є вивчення її соціального змісту. Наукова характеристика ролі релігії в людському суспільстві можлива лише до того випадку, якщо вона враховує форми суспільної свідомості - одного із суттєвих компонентів духовної культури. При цьому необхідно матір на увазі, що релігія є творенням людського суспільства. Особливою формою пізнання ним себе й оточуючого світу. Ми не повинні трактувати релігію спрощено — як хибну свідомість, спотворену картину світу. Це дешевий прийом, й від нього краще відмовитися. Необхідно матір на увазі, що богословська мова є особливою знаковою системою, за якою приховуються реальні людські інтереси. Її непросто зрозуміти.

Головною соціальною функцією релігії є функція ілюзорно-компенсаторна. Релігія для віруючого — насамперед компенсація (нехай навіть ілюзорна) всіх тяганини його земного буття. У свідомості релігійної людини відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального світу, де панують рівність й свобода.

Гасло, що релігія є «опіумом для народу», автори ряду праць із філософії розглядали як головний аргумент на користь заперечення релігії. Проте в сучасному суспільстві існує потреба втіхи, зняття психологічної напруги, викликаної умовами повсякденного буття. Знищення цієї - ганьби ілюзорної - компенсації було б б актом жорстокості. І можна погодитися із тім, що мова може йти не про знищення релігії, а про заміщення її іншими компенсаторами, котрі мають гуманістичний зміст. Однак необхідно враховувати і інше.

По-перше, головна ідея кожної релігії - ідея Бога як відображення абстрактної людини — не позбавлена гуманізму.

По-друге, глобальний гуманізм не заперечує всіх існуючих вірувань, національних традицій, звичаїв, світорозумінь, що склалися, понад того, він їхнього передбачає й ними ґрунтується.

Тому, говорячи про перспективи релігії, мова може йти лише про її еволюцію.

Однією із важливих функцій релігії є функція світоглядна. Вона полягає в бо релігія намагається створити власну картину світу, более того, — власні соціально-гносеологічні схеми вдосконалення суспільного життя, визначити місце й рол людини в системі природи та суспільства.

Зміст релігійного світогляду — не божественний, а людський, чи, краще сказати — суспільний, Незважаючи на його фантастичність.

Релігія виконує регулятивну функцію. як будь-яка інша сфера духовної культури, вон створює певну систему норм й цінностей, але й специфіка які полягає насамперед у збереженні й закріплені віри у надприродне. Цьому завданню підпорядковані не лише культові дії, а і сімейно-побутові стосунки, система традицій й звичок. Підкреслимо, що релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки Бог, за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то й релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, а людський, суспільний характер.

За певних історичних умів релігія виконує функцію інтегрування. тобто функцію збереження й зміцнення існуючої соціальної системи. Такою, наприклад, був роль католицизму в феодального суспільстві, православ «в дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може статі й прапором соціального протесту, як це було б, наприклад, з середньовічними єресями та сектами, із протестантизмом, прихильники якого в епоху його зародження боролися проти феодальних порядків.

На рівні окремої релігійної організації релігія виконує інтеграційну функцію, згуртовуючи одновірців. Однак одночасно релігія розглядає й протиставляє один одному послідовників різних релігій, що простежується й в сучасному релігійному житті України.

Релігії притаманна також комунікативна функція, котра полягає в підтримуванні зв «язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної єдності под годину релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних клерикальних організацій й навіть клерикальних політичних партій.

У умовах сучасного суспільства релігія виконує, головним чином, ілюзорно-компенсаторну функцію. Зазначимо, що, який був панівною формою масової свідомості, вона задовольняє лише особисті почуття віруючих.

Щодо світоглядної, регуляторної та комунікативної функції релігії, то силу збереження релігійних організацій їхні масштаби визначаються особливостями конфесійних течій й категоріями віруючих, на які, на свій чергу, впливає реальна дійсність.

На рівні суспільства зникає інтеграційна ф-я релігії: вона про «єднує лише віруючих певної конфесії, громади й втрачає роль провідного ідейного чинника, що покликаний зміцнити суспільну систему.

Взагалі, роль релігії не можна оцінювати однозначно. Так, релігія відігравала важливу культурно-історичну роль. У межах релігійних віровчень формувались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей, завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упорядкування та збереження традицій та звичаїв. У тієї ж годину, наприклад, у царській Росії синодальне православ «я використовувалось як засіб пригноблення трудящих мас.

Однією із історичних місій релігії, що набуває в сучасному світі все більшої актуальності, є формування відчуття єдності людського роду, значущості неперехідних загальнолюдських моральних норм й цінностей. Однак релігія може бути виразником зовсім інших настроїв, зокрема фанатизму, непримиренності людям іншої віри тощо.

Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним. Характер цого впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних особливостей.

Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії, бо релігійні організації включаються до загальної системи економічних, політичних та інших суспільних відносин й виконують безліч нерелігійних функцій.

У середні віки церква не лише володіла монополією у сфері ідеології, а і виконувала економічні й політичні функції. У капіталістичному суспільстві релігійні організації активно втручаються в політичне життя, мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою діяльністю.

Релігійні організації можуть дотримуватися і прогресивних позицій із деяких соціальних й політичних питань. У деяких країнах Східної Європи християнські церкви сприяли боротьбі мас проти іноземних загарбників. Монастирі в Європі протягом тривалого години були майже єдиними культурними центрами. Багато релігійних організацій й у наше годину активно виступають за світ, за ядерне роззброєння.

У пострадянських суспільствах релігійні організації сприяють національній ідеї. Так було в Україні відродження національних церков йде поруч із процесами національного відродження. Таким чином, релігія — явище багатопланове й багатозначне. Вона виникла як результат специфічних закономірностей розвитку суспільства, й саме суспільні процеси визначають в кінцевому підсумку її долю.

2. Поширення християнства на територї Київської Русі.

Утвердження християнства на Україні - дуже складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей й цінностей до язичницького середовища, протистояння й боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, залишкового проголошення християнства державною релігією Київської Русі, створення Митрополії й, нарешті, її занепаду в середині 13 ст.

До найвідоміших вітчизняних джерел фахівці відносять твори теоретиків київського християнства: «Слово про Закон й Благодать» митрополита Іларіона (бл. 1053рр.), «Послання до смоленського пресвітера Фоми» наступного митрополита-русича Климента Смолятича (?-1154р.), «Послання до братії» Луки Жидяти, «пам «ять й похвалу Володимирові» Якова Удавана (11 ст.), «Повість временних літ» й «Житіє Феодосія Печерського» Нестора (бл. 1056-після 1113рр.), «Києво-Печерський патерик» та інші.

Іноземні джерела про християнство у Київській Русі представлені житіями святих (Георгія Амастридського, Костянтина Філософа, Стефана Сурожського), енцикликою патріарха Фотія, творами Прокопія Кесарійського, повідомленнями західноєвропейських авторів — архієпископа Бруно (974- 1009рр.), краківського єпископа Матвія (12 ст.) та інших. Найдавніші їхні свідчення про появу християнства на територї, якої обіймає сучасна Україна, стосуються пізньоантичних міст Північного Причорноморя, котрі ще в Перші століття нової ери стали зосередженням найбільших вогнищ християнства.

З цого регіону на початку нашої ери починає поширювати християнство на теренах Східної Європи апостол Андрій Первозванний. Його кафедра містилася в Синопі й був апостольським осередком, найближче розташованим із північнопонтійськими землями. Особливого значення для слів «янського світу має апокрифічний переказ, записаний у «Повісті временних літ», про ті, що перший благовіст Христової віри приніс на землі України апостол Андрій под годину однієї із своїх місійних подорожей в середині Першого століття. Він благословивши міські, де тепер стоїть Київ, поставивши хрест на місці нинішнього Андріївського собору, й віщував місту, яку мало тут постати, торжество нової віри й світле християнське майбутнє.

Іншим легендарно-відомим місіонером на українських землях був учень апостола Петра римський тато Климент 4 (88−97рр.). як опозиціонера до офіційної римської релігії, його було б заслано наприкінці І ст. н.е. до каменоломень Херсонесу Таврійського, де він зазнав мученицької смерти за пропаганду християнського віровчення.

Повертаючись до 867р. до Моравії, слів «янські першовчителі беруть із собою частину мощів св Климента, щоб представити їхнього у Римі й Константинополі.

Розповсюдженню культу св. Климента в Київській Русі сприяло офіційне розміщення после перевезення князем Володимиром (980−1015рр.) із Корсуня (Херсонесу) до Києва у 988р. голови Климента, а також тіла його учня Фіва, в спеціальній раці. Автор «Слова», виголошеного на честь цієї церкви, вважає св. Климента основним святимо Церкви Христової й заступником Руської землі.

Таким чином, релігійно-культові уявлення словен цого періоду були досить розвинутими, й за умів еволюції місцевих культів та вірувань до монотеїзму християнізація східноєвропейських народів дає дедалі вагоміші результати.

У контексті цих подій активізуються слів «янські союзи племен, серед які починають домінувати поляни на чолі із князем Києм (кін 6-почю7 ст.) Князь Кий заснував місто біля старого торжища як форпосту, яку згодом назвали на його честь — Київ. Після смерти Кия середнє Подніпров «я було б завойоване й поділене міх аварською та хозарською державами, й тривалий годину соціально-економічне та духовне життя південно-східних слів «янь визначається владою Хозарського каганату. Хозарський період історії стародавнього Києва характеризувався толерантним відношенням до інших двох поширених релігій — ісламу та іудаїзму.

Наприкінці 8 — поч. 9 ст. християнська громада Києва будує перший храм св. Іллі, який в подальшому фігурує як соборний у місті.

Існування в Хазарському каганаті сильної християнської общини надавало можливість Візантії посилювати свій вплив у південнослов «янських землях. Появилася попередня життєдіяльність й стійкість соціальної організації східних слів «янь, що реалізувалася в утворенні самостійного державного про «єднання «Руська земля» — основи майбутньої Київської Русі.

Наприкінці 9 ст. організаційно в «руській землі» оформлюється церковна структура — митрополія. На чолі якої ставши болгарин Михаїл (кін. 9 ст.), який схилив київського князя Аскольда до прийняття християнства. Аскольдові вдалося домогтися політичного визнання Русі. Однак обмеженість в перейманні візантійського християнства Аскольдом, його нехтування специфікою слів «янського світобачення призвели доти, що у 882р. новгородський князь Олег, використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ. наступник Олега на київському столі Ігор (913−945рр.) сприяв дуалістичному, двомірному характеру релігійного життя в державі. Він толерантно ставився до християнства й не заважав його поступовому проникненню в країні.

По смерти Ігоря на чолі держави стає його вдова — княгиню Ольгу. Під годину її перебування у 957р. у Константинополі було б докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу «доньки» імператора, для чого Ольга приватно приймає хрещення. Після Повернення із Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши «требища бісівські» й побудувавши дерев «янові церкву святої Софії. Проте заходь Ольги не дали бажаних наслідків. По-перше, не одержавши політичних переваг від Візантії, вона повернула свій погляд на захід, запросивши священнослужителів із німецького королівства, що піднялося за Оттона І (936- 973рр.). За свідченням німецьких хроністів, посли від княгині Ольги «просили посвятити для цого народу єпископа й священників». У Проте уже в 962р. смердоті вернулися тому ані із чим. По-друге, намагання зберегти власну самобутність між Заходом й Сходом призводило доти, що в києво-руському суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва. Діяльність Ольги не знаходить підтримку й розуміння у її найближчому оточенні. Навіть сін Святослав, Незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства. Язичницька опозиція, скориставшись із цієї ситуації, усуває Ольгу від влади й віддає управління країною до рук войовничого, але й, як показавши подальший перебіг подій, недалекоглядного князя Святослава.

Хрестити Київську Русь й проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини й язичницької еліти, Володимир задля їхнього інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, із «є 6 різноплеменних богів — Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Однак смердоті не змогли ідеологічно закріпити реформаторську діяльність Володимира. До цого додалися зовнішньополітичні обставини, за які Київська держава опинилася практично в оточенні християнських держав.

Обережна й далекоглядна політика Володимира швидко приносити йому успіх в питанні запровадження християнства в Київській Русі. Сталося це за обставин послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. як відомо, у другій половині 80-х рр. Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою й підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, в якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва із проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. Їх київський князь вол «язувався допомогти імператору придушити повстання, а й за це він мав віддати упродовж свого сестру та сприяти охрещенню населення Київської держави.

Після офіційного хрещення киян у 988р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Однак подалі утвердження християнського віровчення в стране засвідчує ігнорування Володимиром зовнішніх ініціатив у християнізації населення. А саме, Володимир намагається не підпорядковуватися на константинопольському патріархату, ані римському папі, а продовжує розпочатий в Моравії Кирилом й Мефодієм процес розбудові слів «янського варіанта християнства.