Лючиліо Ваніні

Лючилио Ванини

И.Вороницын.

Через 19 багатьох років після страти Бруно у Римі, в Тулузі є ще з більшою жорстокістю страчений за обвинуваченням у атеїзм Лючилио Ванини (1585—1619). Ні життя, ні вчення його, проте, для історії атеїзму не дають нічого цікавого. Тільки смерть його та інформаційний процес, що передував їй, представляє собою щось повчальне і єдиний у своєму роде.

Он ні ні оригінальним, ні сміливим мислителем протягом свого життя, той самий блукацької, як життя й Бруно. Про деякими натяжками можна встановити, то він таємно проповедывал пантеїзм, гудив церква, відкидав безсмертя душі, хоча явно у творах поставав проти атеїзму і був вірним сином матері церкви. Він також було ченцем, теж накликав він обвинувачення у єресі і він змушений був приховуватися від караючого меча інквізиції. Його поневірянь, втім, пояснювалися також тим, що він ніби сообщничестве з кількома ще ченцями замислив перетворити на атеїзм весь християнський світ образу і обрав Францію, своє полі діяльності. Це, звісно, вигадка його ворогів. Мабуть вирізнявся великим красномовством і дотепністю, мав великими знаннями, оскільки юнацтво жадібними натовпами стікалося послухати його. І безсумнівно, він проповедывал теорії, які йшли урозріз із загальноприйнятими, інакше успіх його й слава атеїстичного апостола було б непояснені. Безсумнівно також, що астрологія й інші забобони того часу сприяли пікантності його повчань. Оригінальність його видно, наприклад, речей, що порівняв людство з дико зростаючим лісом і пропонував застосувати щодо нього таку ж заходи, які лісничі застосовують, щоб очистити ліс від будь-якого сухостоя, від надмірної і шкідливою густоти рослинності. Старі й дряхлі, хворі й потворні екземпляри людського виду повинні щороку знищуватись. Ледарів, паразитам всіх родів, зокрема і людям, не які займаються суспільно-корисною працею, теж мало давати пощади. По мільйону на рік — пропонував Ванини.

Превратности блукацької життя привели їх у Тулузу, місто який славився своєї відданістю католицькій Церкві і ненажерливістю щодо єретиків. І тут хижі лапи католицизму, давно точившего нею зуби, схопили його, аби не выпустить.

В Тулузі Ванини, як і скрізь, збирав навколо себе молодь і критикував вчення церкви, «насміхаючись і богохульствуя». Його засновником і обвинуватили у тому, що він «спокушав» своїм вченням молоді й недосвідчені уми. Він був заарештований. Проте, у його творах, які вийшли при цьому зі схвалення Сорбонни, що був непросто вищим світським навчальним закладом, як нині, а розсадником ще віри і незаперечним авторитетом в богословських питаннях, нема нічого явно злочинного. Якщо неї і були висловлені деякі положення вільнодумства, то ті накреслення завжди наводилися, як що заслуговували осуду. Та й Ванини, звичаєм, яка панувала у його час, але удержавшемуся до XVIII століття, заздалегідь завжди наголошував, що наміри його чисті, і якщо він у дурості бовкне щось яка відповідає установленым церквою істинам, то готовий негайно отречься.

Дело, мабуть, скінчилося б нічим, але з’явився донощик Франкони, докладно повідомивши суду все усні заяви Ванини. За словами, Ванини відкидав існування бога і прорікав огуди проти Ісуса христа. Знайшлися та інші свідки, підтвердили показання першого, і суд визнав Ванини викритим в атеизме.

В перебіг процесу Ванини тримався з великим гідністю. Про її поведінку і словах є свідоцтва двох очевидців, багато в чому між собою збіжні. Одне з них розповідає, що коли і зайшов питання бога, Ванини наступним наочним способом зобразив суддям своє розуміння його цього бога. Він підняв із підлоги травинку і додав: ця травинка створена одною природою з її власним законам; але він походить від інший травинки, та від третій, і так далі до першої причини, на початок почав, яке що й називаю богом. Це — формула віросповідання чистого деїзму, відкидає існування бога-провидения і допускає лише бога-первопричину, який створив природу і його закони та котрий надав потім речі їхньому власному течению.

Этот деїзм може бути у сенсі атеїзмом, оскільки Бог у ньому визнається цілком недоступним людському пізнання і якщо його існування приймається, лише у вигляді припущення, як вихідний пункт. Тому годі було бачити протиріччя тому, що, по выслушании вироку, Ванини визнав себе атеистом.

Впрочем, люди пристрасно вивчали твори Ванини, анітрохи не сумнівалися у його атеїзм. І, мабуть, в цьому відношенні мали рацію. Так, Лакроз, автор цікавою дисертації про атеїзм і атеїстів нової доби {У його анонімно що вийшла початку XVIII століття книзі «Розмови про різних питаннях історії держави та релігії між мілордом Волингброком і Ісааком Д «Оробио, рабином португальських євреїв в Амстердамі». Тут та інших випадках ми користуємося пізнішим виданням, позначеним «A Londres, 1770». }, говорив: «Головні докази існування бога, наведені Ванини яка «Амфітеатр провидіння», — всуціль софізми, над яким він сам потішався. Про з іншого боку, звичайні докази на цієї книзі викладаються неправильно, і він усе свої сили кладе те що, щоб зломити їх вагою наведених їм заперечень… Разом із видимою насолодою зображує повсюдний зростання атеїзму, вдає, що з ним, а справі таким шляхом знайомить із ним читачів» тощо. буд. Лакроз наводить потім ще більше авторитетний відгук про Ванини Жака Сорэна, «дуже розважливого та ввічливого християнського проповідника»: «ця людина придумав дуже незвичайний спосіб доводити, що бога немає, саме шляхом визначення бога. Бог — говорив цей нечестивець — є істота, яке має ні початку, ні кінця так і тим щонайменше що є власним початком і кінцем; він є незліченну безліч століть, і проте його уникає і той недоступний ні минулому, ні майбутньому; він наповнює простір, не перебувають у якомусь місці; він нерухомий без становища, він усе проходить непорушно; він благ без якості, великий без кількості, універсальний, які мають частин, рухає не все рухаючись сам, до чого його воля утворює її могутність, яке могутність пов’язане його волею; він перебуває з усього, поза всього, всередині всього, з іншого боку всього, перед і після всего».

И справді, таку неосягненну нісенітниця міг пороти або зовсім дурний богослов, чи злий атеист-насмешник. Що у тому випадку Ванини керувало намір «викликати сум’яття і закинути насіння й невіри», видно хоча із його загального ставлення до релігії. У релігії вона бачила ніщо інше, як політичний змова світських правителів і духівництва проти народу. «Сам Сократ — розмовляв — вчив, що у справах, що стосуються віри, дозволено брехати, а Сцевола, повідомляє св. Августин, мав звичку говорити, що державам корисно бути обманываемым на ділі релігії. Звідси приказка: світ хоче обманутим. Хай буде так для йому». Вирок був страшний. Ванини попередньо мав всенародно покаятися, стоячи одягненим в саван і з факелом в руці, потім, повинні були тягнути конем на плетінці {Claie — особливий вид ганебного покарання: так тягнулися на смітник трупи і взагалі людей, позбавлених християнського поховання.}, відрізати йому мову, изрыгавший блюзнірства і, нарешті, цих наруги і мук, його мало спалити живым.

Расказывагот, що коли і Ванини почув, що він має покаятися перед богом, королем і судом, він заявив: «стосовно бога, то в якого бога не вірю; стосовно короля, то не ображав; стосовно суду, нехай він іде всім чортам, якщо взагалі чорти существуют».

Когда Ванини чекав наступу страті і приставлений щодо нього чернець францисканець переконував його знову звернутися до вченню святої церкви, він різко відповів йому. «Христос пітнів, зі страху і слабкості, готуючись до смерті, ж помру безстрашно». Очевидець останніх годин Ванини, розповідає цього факту, у своїй подальшому оповіданні прагне згладити то враження мужності і переконаності, яке всупереч його волі складається в читача, бо цей очевидець (Граммон) був суддею, осудившим Ванини і пылавщим щодо нього майже особистої ненавистю. Ось що він каже: «Він перед смертю був дикий і страшний, у кожному слові його неспокійна душа видавала свій острах. Хоча він безупинно кричав, що помре, як філософ, він помер, безперечно, як низька тварина. Адже він не висунув під ніж свій нечестивий мову, коли йому наказали зробити це, перш ніж запалили вогнище. І коли кат щипцями схопив язик, і відрізав, він випустив відчайдушний крик, як бик, якого режут».

Этому просоченому ненавистю свідоцтву судьи-палача суперечить щойно оповідання про останні хвилини Ванини у сучасній газеті «Французький Меркурій» {Усі подробиці суд і страти Ванини запозичені у Маутнера, II, 217—221, і у Лакроза в цит. вище книзі.}. Там говориться, що він помер від нечуваним мужністю. «Немає ні бога, ні чорта! — вигукнув Ванини перед тисячною натовпом народу, коли з програмі похмурої церемонії він повинен заявити про своєму каяття і зречення. — Але якби бог існував, я молив його про тому, що він метнув свою блискавку у цей неправедний і мерзенний парламент. Якщо ж існував диявол, я молився йому, щоб пекло проковтнув це судилище. От і цього роблю, бо бога, ні чорта нет».

Таким чином можемо встановити, що Ванини помер мужньо, героїчно. Він помер, як атеїст, хоча свого атеїзму, як теорії, він нам завдає не завещал.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.