Великая таємниця кохання тривалістю у творчості Куприна

Чому я вибрала А. І. Купріна? 2.

Куприн та. 8.

События і, вплинули на тематику катастрофи та героїв оповідань А. І. Купріна. 10.

Тема кохання тривалістю у творчості Купріна. 16.

Повести «Гранатовий браслет» і «Яма» та його інтерпретація на екрані. 21.

Что привнёс Купрін в російську літературу? 24.

Список використаної літератури. 27.

Душа, душа, яка всецело.

Однією заповітної віддалася любви.

І одне дихала і болела…

Чому я вибрала А. І. Куприна?

Як пояснити, чому я вибрала саме цього автора? Коли влітку читала повісті «Олеся» і «Гранатовий браслет», я не здогадувалася, що у цих повістях криється глибший зміст і тонка філософія. Щиро кажучи, мене і потягнуло відразу вивчати біографію автора, думати з того, чому саме трагічну любов він бачить у цих повістях. Мене просто заворожили сюжети, описи, фабули цих повістей. Коли під час уроків літератури ми розпочали проходити Купріна, зрозуміла, що цікаві твори неспроможна створити нецікавий людина. Біографія Купріна дуже цікава, він був приголомшливим людиною, душа якого змогла винести чимало й багато випробувань. Потай сама бути схожій нього, випробувати те, що відчув він: злидні, приниження, неприйняття. От і розумію, що, як людина, хто звик до комфорту, тобто «жертвою» цивілізації, я — не зможу цього витерпіти. Отже, залишається тільки одне: вивчати Купріна, ознайомитися з його філософією і захоплюватися им.

Доля Олександра Івановича Куприна.

Олександр Іванович Купрін народився 8 вересня 1870 року у містечку Наровчате Пензенської губернии.

Містечко це стояв, за свідченням Купріна, серед курною рівнини і щороку від майже вдвічі вигорав від пожеж. Місце було сумовите і безводное.

Батько Купріна — зубожілий дворянин — був дрібним повітовим письмоводителем.

Раннє його дитинство відбулися скучнейшем Наровчате, за умов міщанської і мізерної, але Купрін будь-коли проклинав це місто. Навпаки, він дуже любив його, як люблять, має бути, занедбаного і некрасивого дитини, і, будучи вже письменником, відвідував його. Хоч би яким він був, цей безызвестный Наровчат, проте це був батьківщина, своя земля. Вона відкрила йому свою нехитру прелесть.

Із найраннішого дитинства любов до землі заволоділа Купріним і перетворилася на подальшому в сильну жадоба життя. Це, мабуть, була характерним властивістю Купріна як письменники та людини. Немає у реальному житті своєї країни, жодної дрібниці, яка здавалася йому безразличной.

Сам він заявив себе словами Платонова в «Яме»:

— Я бродяга і палко люблю життя. Мені випало бути токарем, складачем, сіяв і продавав тютюн, махорку-серебрянку, плавав кочегаром по Азовського моря, рибалив у Чорному — на Дубининских промислах, перевантажував кавуни і цегла на Дніпрі, їздив з цирком, був актором — усього світу і не згадаю. І мене не гнала потреба. Ні, лише безмірна жадоба життя і нестерпне цікавість… хотів би кілька днів зробитися конем, рослиною чи рыбою, чи побути жінкою й випробувати пологи; хотів би пожити внутрішньої життям і оцінити світ очима кожної людини, якого встречаю.

У цих словах — людський і письменницький образ Куприна.

Марно докладно розповідати тут біографію Купріна. Усе життя в повістях і розповідях. Повнішою, ніж сам Купрін, ніхто звідси, звісно, не скаже. До того ж Купрін писав, що «зайве для читача плутатися у дрібницях життя письменників, оскільки це цікавість шкідливо, дріб'язково і пішла». Тому, якщо обмежитися найважливішими подіями його життя, а тому ще не означатиме, що ми мало знаємо звідси писателе.

Батько помер рано. З того часу у хлопчика почалася сирітська життя з безпорадною матір'ю, позбавленим маленьких радостей, але з більшими на образами і нуждой.

Мати Купріна влаштувалася у удовиний дім у Москві на Кудринской площі. Хлопчик спочатку жив там разом з матір'ю, потім його у сирітський пансион.

Після сирітського періоду у житті Купріна почався другий період — військовий. Він тягнувся дуже довго — чотирнадцять лет.

Хлопчика вдалося влаштувати в кадетський корпус. Тоді для дітей зубожілих чиновників і дворян кадетський корпус був єдина можливість отримати якусь освіту, — навчання у корпусі було безплатне, і кадети жили, як уже сказано, «на всьому готовом».

З корпусу Купрін перейшов у Александровское юнкерське училище у Москві. Звідти він був випущений підпоручиком і «для несення стройової служби» в 46й піхотний Дніпровський полк. Полк стояв у закуткових містечках подільській губернії - Проскурові і Волочиске.

Дотримуючись традиції описувати все які з ним події, Купрін цей період життя дуже лаконічно описав у своїх рассказах.

Купрін прослужив в полку тільки чотири роки. Але це часу йому цілком вистачило, щоб досконально вивчити армійську життя й написати кілька років одне з чудових і нещадних творів російської літератури — повість «Поединок».

Варто особливо відзначити, як працював Купрін над цієї повістю. «Роботу над закінченням повісті Купрін відкладав з тижня тиждень. І тепер, щоб спонукати Олександра Івановича можливо скоріш справитися з цим роботу, Марія Карлівна сказала йому, що вони мають неодмінно роз'їхатися, поки його не закінчить свого «Поединка».

— До тих часів я тобі не жена!

Цей вислів подіяли нею чудотворно. Він зняв собі кімнатку десь на Казанської вулиці, біля собору, і став писати з удесятерённой энергией.

Закінчивши главу, той годину відразу поспішав на Разъезжую і є сили дёргал за ручку дзвінка. Марія Карлівна розчиняла двері, але зовсім, а трохитрохи, на ланцюжок, він просовував її нову главу, а сам залишався на драбині. Проходило півгодини чи більше. Марія Карлівна уважно прочитувала рукопис аж до останньої рядки — і буде лише тоді розорювала дверь.

Після «Поєдинка» слава Купріна придбала як всеросійський, а й світової характер. Але Купрін як не радів з цього, і навіть тяготился.

Свою славу Купрін, за словами Буніна, «ніс… оскільки ніби нічого змагань не вийшло у житті; здавалося, що не саме й надає їй жодного значення, ні з гріш піднімає её».

Купрін часто говорив, що письменником він став випадково і тому власна слава його удивляет.

У 1894 року Купрін пішов у відставку з армії й замешкав у Києві. Спочатку він бідував, але незабаром почав працювати у Київських газетах фейлетоністом і писати, як говорив, «рассказишки».

Доти Купрін писав обмаль. Ще юнкером в 1889 року він надрукував своє перше оповідання «Останній дебют» у московському гумористичному журналі «Російський сатиричний листок». У кадетському корпусі Купрін написав кілька віршів з революційної, але трохи піднесеною і зпо-дитячому наївною окраской.

Взагалі Купрін писав, і вірші, і, і його розповіді нас дуже швидко, зволікається без жодної натуги — тонким, легенею, стрімким почерком. Писати міг при будь-яких умовах, у будь-якій обстановці, примостившись до вікна вагона або до кутку трактирного столу. І часто бувало, що сторінки, написані їм похапцем, виявлялися в нього найбільш насичені свіжими, повновагими, класично чёткими образами. Ця завидна легкість роботи дісталася йому нелегко: не забудемо, що до того, як домогтися її, він пройшов великотрудну школу газетної подёнщины.

Свої розповіді автор писав легко, не замислюючись, брав талантом, але чудово розумів, що у самому таланті без великого життєвого матеріалу так важко продержишься.

Треба було у життя, і Купрін, не замислюючись, помчав у неї. Він об'їздив всю Росію, змінюючи одну професію одною. Він вивчив країну, і знав її переважають у всіх її якостях, любив жити однієї життям з простими людьми, випитувати їх, ознайомитися з ними, запам’ятовувати їхню мову, їх говор.

Корній Чуковський описував одне із таких «виходів у життя»: «І почалося особливе — купринское — крутіння містом. Невтомний пішохід, Олександр Іванович вічно нишпорив з вулиці вулицю в азартної гонитві за новими враженнями. Того дня йому довелося побувати і мітингу працівників прилавка, і з'їзді якихось сектантів, — здається, скопців чи баптистів, — й у психіатричній лікарні доктора Прусика, щоб поговорити сам на сам із якимось надзвичайно цікавим лунатиком.

Коли запитував: «Звичайно розповідь?» — він управі лише усміхався у відповідь, і мені вже доводилося покірно крокувати слідом за із трьома чи чотирма його супутниками, кількість яких неухильно зростало, оскільки Купрін був людиною компанійська і завжди в процесі лікування привертав до собі все нових і нових людей. На Васильєвському до нас приєднався художник Петя Троянський, добрий малий, ретельно сотрудничавший в редагованому мною журнале.".

І поступово, рік у рік, Купрін став настільки ж досвідченим людиною, як у Горького, з яким він подружився, як Лєсков, — став знавцем свого і його описателем. І він будь-коли відчував нестачі матеріалу. Все займало його, та про всьому він розповідав жваво, з задоволенням, жодної хвилини не ставлячи під сумнів тому, що це цікаво й всім окружающим.

Його вимоги себе, як писателю-реалисту, изобразителю моралі, буквально або не мали кордонів. Тому і сталося, що з жокеєм він умів говорити, як жокей, з кухарем — як кухар, з матросом — як старий матрос. Він по-хлопчачому хизувався цієї своєї многоопытностью, простодушно пишався нею над іншими письменниками, бо у тому й полягала його честолюбство: знати достеменно, ні з книжок, за чуткам ті речі й факти, про які він промовляють на своїх книгах.

Ще будучи офіцером, Купрін їздив у Петербург складати іспит до Академії генштабу. А не витримав, але поїздка допомогла йому встановити зв’язку з журналом «Російське багатство» та ще кількома писателями.

З того часу, попри безперервні поневірянь іноді із найбільш забутим і глухим кутках країни, Купрін не переривав ці зв’язку. Він познайомився з Чеховим, часто бував в нього у Ялті на Аутке і здружився там з Буніним, Горьким, Фёдоровым, писателем-доктором Елпатьевским й усім чехівським окружением.

У Балаклаві Купрін написав одне із найбільш чарівних своїх оповідань «Лістригони». Безсумнівно, все повісті Олександра Івановича Купріна автобіографічні. І це перестав бути винятком. Усі мрійники і всі закохані у життя у його розповідях — це сам, Купрін, цілісний і безпосередній людина, який знає ні хизування, ні пози, ні резонёрства. Тому його нестримно тягнуло до таких ж простою й яскравим людям, яким він був сам.

Купрін захоплено прийняв лютневу революцію, але з відношення до Жовтневої революції сів у суперечливу позицію. Він гнівно повстав проти ворогів Жовтневої революції" і водночас сумнівався у її успіху й у її справді народної сущности.

У стані розгубленості Купрін еміґрував до 1919 року у Францию.

Вчинок цей не була органічний йому, був випадковим. За кордоном він важко сумував за Росії, майже кинув писати і, нарешті, навесні 1937 року в рідну Москву.

Він був важко хворий і помер 25 серпня 1938 года.

Купрін і революция.

Лютнева революція 1917 року захопила Купріна в Гельсингфорсі, звідки ж він негайно виїхав до Петербург. У що потрясли країну перервах він побачив підтвердження своїм марень про майбутнє, вільної громадської та сильної Росії. З перших «днів свобод» Купрін стає темпераментною газетяремпубліцистом, а невдовзі береться редагувати есерівську газету «Вільна Росія». У статтях Купріна, написаних у перші місяці після Жовтня, відбилася двоїстість і суперечливість її стосунки до революції. Він — пише про «кришталевої чистоті» вождів більшовиків, але виступає проти конкретних кроків радянської влади — продразвёрстки, політики військового комунізму; письменника лякають насильницькі методи придушення контрреволюции.

Купрін високо цінує моральний і подвиг російського народу, його героїчну пам’ятати історію та волелюбні традиції. Він виконаний глибокої віри у майбутнє Росії: «Ні, не засуджено на безславне руйнація країна, який виніс у своїх плечах більше, що відміряно долею всім інших народів. Винесла татарське ярмо, московську византийщину, пугачовщину, кріпосне безправ’я, жахи аракчеевщины і миколаївщини, тяготи безперестанних і безцільних війн, розпочатих по почину деспотичних шулерів чи з капризу славолюбивых деспотів — винесла це непосильний тягар і все-таки під нальотом рабства зберегла живучість, завзяття й доброту душі… Згадайте декабристів, петрашевцев, народовольців, переберіть про себе весь кривавий синодик наших сучасників, борців, свідомо загиблих очах за святе і солодощі слово — Свобода… Згадаймо й нашу багатостраждальну літературу, цей термометр пригнобленого громадського самосвідомості. Вона задихалася, примушена до мовчанню, надовго зовсім замовкала, часом шкода мліла, але ніколи й хто б міг поставити її в коліна й наказати говорити холопським языком…».

Але страшна розруха, насувається про країну, жахає Купріна. Це нав’язливе слово зустрічала його всюди: він наражався нею в газетах, маніфестах і наказах, в вагонних розмовах й у родинному балачки. Лиховісні симптоми розрухи Купрін бачить всюди: й у безкінечні черги по хліб, й у розкладанні петроградського гарнізону, й поточного неухильному розвалі російської армії. Революціонер, у виставі письменника, може бути втіленням вищої справедливості і внутрішньої сили, він немає права розпоряджатися людськими долями. Такого образу немає у творах Купріна. Але є герої, які поклоняються високому ідеалу і прощають собі слабкість. Цей воістину купринский погляд на вражений революцією світ виражений у своєму оповіданні «Річка життя «(1906).

У цьому вся оповіданні він майстерно малює картину «оподления» людської душі. З більшим майстерністю показує і господиню мебльованих кімнат Ганну Фридриховну, і її коханого — відставного поручика Чижевича, на истасканном особі якого «начебто написана всю історію поручиковых явних слабин і таємних хвороб», і передчасно развращённых дітей господині - підлітків Аличку і Ромку, і зовсім маленьких, але вже настав отруєних окружающеё тлетворной атмосферою її молодших синів — Атьку і Этьку.

Раптом до цього царство переможної, торжествуючої непристойності вривається людська трагедія. У мебльований кімнати Анни Фридриховны приходить невідомий студент і, замовивши номер, сідає писати лист. Лист студента — це її сповідь, після якого він кінчає життя самогубством. Учасник революційного руху, студент на допиті в жандармського полковника змалодушничав, злякався, видав своїх друзів і він змушений сама собі підписувати уже смертний вирок, бо «в нинішній велике вогненне час ганебно і тяжко, і аж неможливо» жити таких як он.

Отже, студент гине: революційна хвиля підняла його, сколихнула, але якусь мить, він боягузливо відступив з першого випробуванні, і завершилося похмурим трагічним аккордом.

Революція, в такий спосіб, осмысливалась Купріним як короткочасний вулканічний вибух довго дремавших стихійних сил, а й народ видавався загадкової, таємничої, часом лякаючої силой.

У Купріна народжується план видання газети для селянства «Земля» у зв’язку з цим у грудні 1918 року його прийнято У. І. Леніним. Проте виданню не збувалася. Доля Купріна було вирішено, як у октябре1919 року війська Юденича зайняли Гатчину. Купрін був мобілізований у білу армію разом із відступаючими білогвардійцями залишив батьківщину. Спочатку він потрапляє у Естонію, потім — до Фінляндії, і з 1920 року з дружиною та дочкою поселяється в Париже.

Події і, вплинули на тематику катастрофи та героїв оповідань А. І. Куприна.

Безсумнівно, кожна людина у житті зустрічає людей, які так чи іншим чином впливають перебіг думок, на вчинки. Події, явища, які з нами, з близькими і навіть країни, також надають певний вплив. І з нас намагається свої відчуття провини і переживання висловити по-своему.

Олександр Іванович Купрін висловлював свої переживання у творах. Практично всі твори автора може бути автобиографичными. А все що з дитинства Купрін був вразливим людиною. Через кожну подію свого життя автор змушував пройти знає своїх героїв, переживання Купріна відчули і його герои.

У 1874 року хлопчик разом з матір'ю переїхав у удовиний будинок, що згодом описав у оповіданні «Свята брехня» (1914). Взагалі образ матері завжди викликав у Купріна захоплені визнання. У своєму пізнішому автобіографічному романі «Юнкера» не називає мати Александрова інакше, як «обожаемая».

У 1880 року Купрін здав вступні іспити під час Другої московську військову гімназію, яка, через два роки, перетворилася на кадетський корпус. І знову форма: «Чорна сукняна курточка, без пояса, з синіми погонами, вісьмома мідними гудзиками поряд і червоними петлицями на комірі». У повісті «У» («Кадети», 1907) Купрін докладно зобразив тупість начальства, «загальний культ кулака», який віддавав слабкого на розтерзання сильнішого. Дитячі і юнацькі роки Купріна певною мірою дають матеріал для відшукання витоків його характерних рис як митця. Оспівування героїчного, мужнього початку, природною та грубовато-здоровой життя поєднується у творчості письменника, як побачимо, з обострённой чутливістю до чужого стражданню, з пильної уваги до слабкого, «маленькому» людині, угнетаемому образливо чужої слави і ворожої йому середовищем. Ось ця плодотворнейшая стихія Куприна-художника перегукується з враженням маленького Саші, здобутих у кадетському корпусі. Потрібно було дитиною пройти крізь жахи військової бурси, пережити принизливу публічну розправу, щоб так болісно гостро відчути, скажімо, муки татарина Байгузина, истязуемого на батальйонному плацу («Дізнання», 1894), чи драму жалюгідного, забитого солдатика Хлєбнікова («Поєдинок», 1905).

Попри похмурість побуту в кадетському корпусі, саме там народилася справжня, глибока любов майбутнього письменника літератури. Серед бездарних чи які опустилися казенних педагогів щасливим винятком виявився літератор Цуханів (в повісті «У» — Труханів), «чудово художньо» який читав вихованцям Пушкіна, Лермонтова, Гоголя і Тургенєва. На той час і саме Купрін починає пробувати свої сили у поезії. Вже живучи юнкерському училище, Купрін вперше виступить у пресі. Познайомившись із поетом Л. І. Пальминым, він опублікував у журналі «Російський сатиричний листок» розповідь «Останній дебют» (1889). Солодкий отрута авторства, запах друкарською фарби новенького числа часопису, нарешті, дисциплінарне стягнення за виступ у друку — усе це запам’яталося назавжди, втілилося пізніше у окремий розповідь («Первісток», 1897), стало епізодом роману «Юнкера» і темою оповідання «Друкарський фарба» (1929).

Майже чотирирічна служба вперше зіштовхнула Купріна з тяготами повсякденного життя, від якої був досі відгороджений стінами військових навчальних закладів. Показна, ошатна сторона офіцерського буття обернулася своїм исподом: утомливо одноманітними заняттями «словесністю» і відпрацюванням рушничних прийомів з отупілими від муштри солдатами: пиятиками в клубі так вульгарними інтрижками з полковими «мессалинами». Проте саме ці роки дозволили Купріну всебічно вивчити провінційний військовий побут, і навіть ознайомитися з злиденній життям білоруської околиці, єврейського містечка, зі звичаями «заштатної» інтелігенції. Враження цих років з’явилися хіба що «запасом» багато років вперед, матеріал для низки розповідей та, насамперед, повісті «Поєдинок» і багатьох інших творів Купрін почерпнув саме у пору своєї офіцерської службы.

Жахливі казармені будні в Дніпровському полку стають для Купріна дедалі більше нестерпними. Так само «дорослішає» в «Поєдинку» підпоручик Ромашов, не так давно мріяла про військової слави, тільки після напружених роздумів про нелюдськості армійської муштри, дикості провінційного офіцерського існування вирішальний вийшла у отставку.

Подією, кілька отсрочившим міцніюче прагнення Купріна залишити військову службу, було серйозне захоплення дівчиною, характером своїм яке нагадувало Шурочку Ніколаєву з «Поєдинка». Заштатне підпоручик, з його сорока вісьмома рублями платні, ні підходящої партією. Батько дівчини давав згоду лише на у разі, якщо Купрін надійде у Академію генштабу. І тепер восени 1893 року виїжджає до Петербург складати іспити. Столиця зустріла його неласкаво. Купрін сидів безкоштовно, однією чорному хлібі, приховуючи свою люту злидні. «Іноді, — згадує М. До. Купріна — Йорданська, — не витримував спокуси й відправлявся в їстівну лавку, ютившуюся у одному з провулків старого Невського, поблизу Миколаївського вокзалу. — Знову моя тітуся просила мене купити обрізків його кішки, — всміхаючись, звертався до лавочнице підпоручик. — Вже ви, будь ласка, виберіть шматочки краще, щоб тітуся прямо мені не буркотіла». Отримавши пакетик, Купрін вирушав у найближчий трактир, де, влаштувавшись у Професорському куточку, знищував котячий обід. Відлуння цієї голодної життя жінок у Петербурзі знайдемо у багатьох його творах і, зокрема, у своєму оповіданні «Блаженний» (1896).

Кожен письменник на початку своєї творчості, перебувають у пошуку нових форм і власних образів, найчастіше використовує вже сформовані фрази для описи будь-якого сюжету чи пейзажу. Олександр Іванович ні винятком. Дійшло доти, що Купрін сам різко висміював свої власні літературні штампи («На замовлення», 1901).

У автобіографії письменника приведён воістину застрашливий список тих занять, які він перепробував, розпрощавшись із військовим мундиром: був репортером, управляючим на будівництві вдома, розводив тютюн «махоркусеребрянку» у Волинській губернії, служив у технічної конторі, був псаломщиком, виступав на сцені, вивчав зуболікарське справа, хотів було й постригтися в ченці, служив у артілі по перенесені меблів фірми якогось Лоскутова, працював по розвантаженні кавунів тощо. буд. Сумбурні, гарячкові метання, зміна спеціальностей і посад, часті роз'їзди країною, безліч нових зустрічей — усе це дало Купріну невичерпне багатство вражень, — вимагалося художньо узагальнити их.

У творчості Купріна цієї пори все голосніше звучать викривальні ноти. Новий демократичний підйом країни викликає в нього приплив творчих сил, міцніюче намір здійснити давно задуманий задум — «вистачити» по царської армії, цьому осередку тупості, невігластва, нелюдськості, праздно-изнурительного існування. Так напередодні першої революції складається найбільше твір письменника — повість «Поєдинок», з якої він почав працювати навесні 1902 року. У повісті «Поєдинок» Купрін показав жахливий стан безправної солдатської й занедбаної офіцерської маси. Кастові закони армійського буття, ускладнені матеріальної убогістю і провінційної духовної злиднями, формують страшний тип російського офіцера, який одержав безпосередні втілення пізніше, у своєму оповіданні «Весілля», образ подпрапорщика Слезкина, який зневажав усе, що не належало до ужиток його вузької життю або що він не понимал.

Купрін був очевидцем Очаківського повстання. На очах вночі 15 листопада кріпаки гармати Севастополя підпалили революційний крейсер, а карателі з пристані розстрілювали з кулеметів і кінчали багнетами матросів, намагалися плавом врятуватися з палаючого корабля. Потрясённый побаченим, Купрін відгукнувся про розправу віце-адмірала Чухнина з повсталим гнівним нарисом «Події у Севастополі», опублікованим у петербурзької газеті «Життя» 1 грудня 1905 года.

Невдовзі опісля севастопольських подій у околицях Балаклави, в якому мешкав Купрін, з’явилася група вісімдесяти матросів, добравшихся до берега з «Очакова». У долі цих змучених втомою і переслідуванням людей Купрін прийняв найжаркіше участь: діставав їм цивільне сукню, допоміг збити зі сліду поліцію. Частково епізод із врятуванням матросів відбито у оповіданні «Гусениця» (1918), але там «заводієм» виведено проста російська жінка Ірина Платонівна, а «письменник» залишено в тени.

Так було в передреволюційну пору, за умов творчої кризи в, завершується головний період письменницької діяльності Купріна, коли було створено найзначніші його твору. У широкому літературному спадщині Купріна то оригінальне, купринское, що приніс з собою письменник, на поверхні. На думку сучасників, його завжди рятує інстинкт природного здорового обдарування, органічний оптимізм, життєрадісність, любов до життя. Таку думку, безперечно, мало підставу. Через все творчість Купріна проходить гімн природі, «натуральної» до краси і природності. Звідси його потяг до цільним, простою й сильним натурам.

Своїм героям Купрін довірив всі свої найзаповітніші помисли, вони розділили його потаємні думки, радості, страждання: інженер Бобров, наділений «ніжної, майже жіночною натурою» («молох»), «соромливий… дуже чутливий» Лапшин («Прапорщик армійський»); «добрий», але «слабкий» Іван Тимофійович («Олеся»); «чистий, милий», але «слабкий» і «жалюгідний» підпоручик Ромашов («Поединок»).

Перебуваючи еміграції, Купрін відчуває справжній творча криза. У Парижі він бачить людей, котрі розуміють його, і котрих не розуміє він. Отже, в нього немає ні яких думок від спілкування з новими людьми, нікого описувати у своїх розповідях. Найстрашніше «речовина поезії» Купрін здатний знайти у враження від рідної, російської дійсності. Дарма художник намагається з пам’яті відновити знайомий уклад і силою уяви всунути їх у чужій світ. Побут йде, ніби крізь пальці пісок. Він дробиться на дрібні крупинки, на краплі. Недарма цикл своїх мініатюр в прозі, які до збірки «Єлань», письменник і називає: «Розповіді в каплях».

Військова тема, настільки широко подана у творчості дореволюційного Купріна, завершується романом про юнкерських років у Олександрівському училище. Це лірична сповідь, у якій письменник передоверяет свої спогади, торкнуті емігрантській тугою, наївному юнкеру.

Безсумнівно, як події та в життя Купріна вплинули на характер його. Автор міркував про мир, людей. Ці роздуми він переніс до своєї твори наділив ними знає своїх героїв. Роздуми письменника багато в чому визначили помисли героїв та його стремления.

Купрін зазначав, що споконвіку підстерігає боротьба двох почав — «сили духу «і «сили тіла ». Купрін вірив у подолання низинних плотських потягу піднесеними духовними устремлениями.

Такою була сенс купринских роздумів про мир. У художній творчості вони, зрозуміло, незмірно збагатилися, увібравши стрімкі i глибокі контролю над життям. Усюди, проте, зберігалося пильна увага до початкових диссонансам людської поведінки. Розгадка несподіваних психологічних зсувів вабила Купріна. У центрі Шевченкових творінь автор описував не події чи добросусідські відносини героїв, бо, які зміни зазнає душа людини у конкретних ситуациях.

Глибини душі цікавили Купріна. Не дивно, що його залучила сама невловима сфера — людське підсвідомість. У ньому бачив письменник імпульси багатьох вчинків і станів, особливо ж тих, які викликані потрясінням людей. З цієї погляду знайдено оригінальні повороти вічної теми життя і смерть вісі оповідань «Воробей «(1895), «Іграшка «(1895), «М'ясо «(1895), «Жах «(1896).

У оповіданні «Воробей» розповідають про якомусь Барсове, яку важко переживає смерть його дружини. На похороні він стоїть окостенілий, зрідка повертаючись у реальний світ, почувши шматки фраз. Барсів вже ніяк не розуміє, навіщо цих людей під час похорону кажуть про щось. Його думки постійно повертаються до минуле, він згадує якісь епізоди із цивілізованого життя, згадує дружину. Але це заціпеніння проходить, коли введённые тишею «на оману поганий, общипаний, але жвавий горобець скотився звідкись з верхівки тополі, всівся на могилі…», і «Барсів несподівано зрозумів все, і невловима зв’язок останнім й цивілізованим світом миттєво повстала з усією жахаючої правдою», тоді й «і кричати горя упав свіжу землю могили, обливаючись жаркими сльозами». У цьому вся оповіданні Купрін розповідає про такий властивості людини, як самозахист. Вона у цьому, що події, які вражають людини до глибини душі, не сприймає, а коли нарешті стає ясною неминучість будь-якого процесу, то пізно щоабо робити, виборювати щось. Найчастіше це властивість буває позитивним. Адже раптом що чи зробив би Барсів, відразу усвідомивши трагедію, яка втрутилася у його життя? На погляд, він покінчив б життя самоубийством.

Розуміння сенсу земного буття привело Купріна до створення алегоричних і притчеобразных форм прози: «Аль-Иасса «(1894), «Столетник «(1895), «Життя «(1895), «Собаче щастя «(1896). Узагальнено і образно, з допомогою легендарних сюжетів («Аль-Иасса ») чи з допомогою авторської фантазії, іноді у дусі Андерсена втілені тут вічні закони життя. Мотиви оновлюваного світу, служіння справжньої красі, активної сили духу породжували оптимістичний настрій творів. Проте від помилок були вільні і мешканці казкового царства.

Стислість і безглуздість перебування людей землі - ось що болісно тривожило Купріна і вносило похмурі мотиви у його прозу цих років: «У цирку «(1902), «На спокої «(1902).

Людський дух ширяє у чистих висотах. Ось і входить у розповідь похмурий мотив. У його політичної реакції, погромів ті самі, хто був «розчуленими світлом прийдешнього братства », «йшли тепер вбивати ». Причина ще страшніше дії: у кожній людині живе «хитрий брудний диявол », що нашіптує про безкарне «цікавості вбивства, хтивості насильства ». Нездоланні руйнівні імпульси, гніздяться разів у «низинах «людської психіки, допомагають бешкетувати реакційним властям.

Гостро болісно сприймав письменник це затьмарення розуму, знаходячи щодо його викриття особливі, палючі деталі фарби. Але «кривавий брудний марення », безумство насильства вважав настільки страшної загрозою самого життя, що спеціально означеній темі присвятив розповіді «Убивця «(1906), «Марення «(1907).

Купрін завжди прагнув дізнатися життя, людей. Усі події мали великий вплив на творчість письменника. І, вважаю, що Купрін мав воістину величезним талантом, раз зміг так правдиво зобразити на папері всі свої переживання і мысли.

Тема кохання тривалістю у творчості Куприна.

Щоб осягнути ставлення до любові Купріна, мій погляд, досить зрозуміти, була любов щастям героя у найбільш сильному оповіданні письменника «Гранатовий браслет». У основу цього твору, написаного 1911 року, належить реальне подія — любов телеграфіста Жовтого В. П. дружини важливого чиновника, члена Державної Ради — Любимова. У житті усе скінчилося інакше, ніж у оповіданні Купріна, — чиновник прийняв браслет і перестав писати листи, більше про неї нічого невідомо. Під пером письменника на цей випадок постає як сумна і трагічна історія життя маленького чиновника, але морально велику людину, якого вивищила і погубила любов. Погубила — так, але чи нещасної ця любов для Желткова? Гадаю, нет.

Рідкісний дар високою і безмовної любові став «величезним щастям », єдиним змістом, поезією життя Желткова. Помирала Жовтків без біль і розчарування, але з відчуттям те, що ця любов усе-таки був у житті, і це заспокоювало його. Радість чистої і шляхетної любові закарбувалася у його очах навічно: «Глибока важливість в його закриті, і губи усміхалися блаженно і безтурботно…». Для героя любов, хоча у неї не взаємна, була єдиною щастям. Він пише у своїй останньому посланні Вірі Миколаївні: «Від глибини душі дякую Вам, через те, що ви моїм єдиною радістю у житті, єдиним розрадою, єдиної думкою». Багато скажуть: «Якщо це любов принесла стільки щастя Желткову, що він покінчив собою? Чому захотів жити далі й по-справжньому насолоджуватися своєю любов’ю?» Все оскільки висока, шляхетна любов завжди трагічна. Самого Желткова може бути «шляхетним лицарем на маленькому посаді». Адже не став досаждати Вірі Миколаївні своїми листами, стане переслідувати її, але поступився їй щастя з іншим людиною. Але цього вчинком, Жовтків пробудив зів'ялі почуття на душах подружжя Шеиных, особливо Віри Миколаївни, що саме її «життєвий шлях перетнула справжня, самовіддана, справжня любовь».

Феноменальність його переживань піднімає образ молодої людини з усіх іншими героями оповідання. Часом не тільки грубий, недалекий Тугановский, легковажна кокетка Ганна, а й розумний, совісний Шеин, почитающий любов «найбільшої таємницею «Аносов, сама прекрасна і чистий Віра Миколаївна перебувають у явно зниженою побутової середовищі. Проте чи у тому контрасті таїться головний нерв повествования.

З перших рядків складається враження прив’ядання. Воно читають осінньому пейзажі, в сумному вигляді порожніх дач з розтрощеними скельцями, спорожнілих клумб, з «точно выродившимися », дрібними трояндами, в «трав'янистому, сумне запаху «предзимья. Подібно з осінньої природою одноманітне, хіба що дрімотне існування Віри Шеиной, де зміцнилися звичні відносини, зручні зв’язку й навички. Прекрасне зовсім не від чуже Вірі, але прагнення нього давно притупилося. Вона «була суто проста, з усіма холодна і трохи зверхньо люб’язна, незалежна і царствено спокійна ». Царське спокій руйнує Желтков.

Купрін пише щодо зародження любові Віри, саме пробудження її душі. Відбувається він у витонченою сфері передчуттів, гострих переживань. Зовнішнє протягом днів йде своєю чергою: з'їжджаються гості на іменини Віри, її чоловіка іронічно розповідає їм про дивному поклоннике дружини, дозріває і далі здійснюється план відвідин Шийним і братом Віри Тугановским Желткова, цій зустрічі молодій людині пропонується залишити місто, де живе Віра, і вирішує зовсім піти із життя і йде. Усі події відгукуються наростаючим душевним напругою героини.

Психологічна кульмінація оповідання — прощання Віри із покійним Желтковым, їх єдине «побачення «- поворотний той час у її внутрішньому стані. На особі покійного вона прочитала «глибоку важливість », «блаженну і безтурботну «усмішку, «той самий умиротворений вираз », як «на масках великих страждальців — Пушкіна та Наполеона ». Велич страждань і умиротворення в почутті, їх що викликає, — такого будь-коли відчувала сама Віра. «У цю секунду вона зрозуміла, що те кохання, яку мріє кожна жінка, пройшла повз неї «. Колишня самозаспокоєність сприймається помилкою, недугом.

Купрін наділяє свою улюблену героїню набагато більшими духовними силами, ніж, що викликало її розчарування собі. У фінальній главку хвилювання Віри сягає краю. Під звуки бетховенської сонати — прослухати її заповідав Жовтків — Віра хіба що приймає до свого серця усе, що переніс він. Приймає і знову, в сльозах каяття і просвітління, переживає «життя, яка покірно і радісно прирекла себе муки, страждання і смерть ». Нині ця життя назавжди з нею й у нее.

Дивно цнотливо торкається вона до витонченою людської душі й одночасно докладно передає образ, поведінка інших персонажів оповідання. І з перших слів предугадывается наближення потрясінь Віри Шейной.

" Огидні погоди «приносять холод, ураганний вітер, та був приходять чарівні сонячні дні, що тішать Віру Шеину. Ненадовго повернулося літо, який знову відступить перед грізним ураганом. І спокійна радість Віри щонайменше швидкоплинна. «Безкраїсть і велич морського простору », котрі притягують погляд Віри і його сестри Анни, відділені від нього страшним обривом, лякаючим обох. Так предречен «обрив «тихого сімейного добробуту Шеиных.

Письменник докладно розповідає про именинных клопотах Віри, подарунок Анни, приїзді гостей, передає гумористичні історійки Шеина, яким він розважає присутніх… Неквапливе розповідь часто переривається настораживающими знаками. Віра з неприємним відчуттям переконується, що з столом сидять тринадцять людина — нещасливе число. У розпал карткової гри покоївка приносить лист Желткова і браслет з п’ятьма гранатами — п’ятьма «густо-красными живими вогнями ». «Точнісінько кров » , — думає Віра «несподіваного тривогою ». Поступово готує автор до головної теми оповідання, до місця трагедії, яку спровокувала найбільша таємниця любви.

У повісті «Суламіф «(1907;1908) любов немає меж, посеред своєму вільному, всеосяжному розливання. Сюжет узяли з «Пісня над піснями «біблійного царя Соломона. Багато чого у цьому древньому джерелі підкорило Купріна: за його визначенням, «зворушливість і поетичність «переживань, східна багатобарвність їх втілення. Повість успадкувала що цими якостями. Проте письменник сміливо розвинув і трансформував скромний епізод із «Пісня над піснями » .

Купринское твір був розцінено навдивовижу несправедливо. Деякі критики знайшли у ньому тему стихійної пристрасті. Горький взагалі зарахував «Суламіф «до аморальної літературі. Купрін справді опоетизував і ніжну пристрасть коханих, та краси їх тілесної близькості, і розквіт жіночності героїні. Однак у Пісні торжествуючої любові був і більше глибокий смысл.

Двом головних героїв повісті автор додав однакову значення. Соломон ще до його зустрічі із Суламіф'ю перевершив всіх за багатством, подвигам, розуму, але відчув гірке розчарування: " …у многою мудрості багато суму, і хто множить пізнання — множить скорбота ". Любов до Суламіфі дає царю небувалу і нове знання буття, свою особисту можливостей, відкриває раніше невідоме щастя самопожертви: «Попроси в мене моє життя — з захопленням віддам її «, — говорить він про своєї коханої. Щодо неї настає час першого, справжнього розуміння навколишньої дійсності та свобод людини у собі самої. Злиття люблячих душ перетворює старе існування Соломона й Суламіфі. Тому її смерть, прийнята для порятунку Соломона, таке прекрасне і естественна.

Купрін знайшов у «Пісня над піснями «» звільнення любові «. До цього уявленню походять в повісті сила самовідданості Соломона й Суламіфі, вище їхнє єднання, перевершували відомі землі союзи. Пропозиція Соломона зійти разом із на престол Суламіф відповідає: «Я дуже хочу бути лише твоєї рабою «- і поступово стає «царицею душі Соломона » .

Гімном що відроджують особистість почуттів стала «Суламіф » .

У справжньому коханні як «першоджерелі світу та її владарі «(слова Гамсуна, виділені Купріним) письменник вбачав дійову творчу силу.

Розбіжність бажаного й розширення існуючого подолано найоригінальнішим способом, Купрін відмовився від варіанта щасливою, досконалої любові. Але саме ця почуття, абсолютизированное лише у душі, зробив стимулом переродження другой.

У повісті «Олеся» Купрін зобразив саме таке переродження душі, точніше спробу до її перерождению.

Усі, крім головною героїні, учасники подій: «завзято нетовариські селяни », полесовщик Ярмола, Бабця Мануйлиха, та й сам оповідач Іван Тимофійович (з його особи ведеться розповідь) — пов’язані з певною соціальної середовищем, скуті її законів і дуже далекі від совершенства.

Спочатку непомітна, завуальована душевна обмеженість Івана Тимофійовича. Він ніби м’який, чуйний, щирий. Олеся, тим щонайменше, вірно своє коханого: " …ви хоч і добрий, але слабкий. Доброта ваша не хороша, не серцева… «Але слабкість Івана Тимофійовича у тому, що він відсутні цілісність та глибина почуттів. Не сам відчуває, іншим заподіює болі Іван Тимофеевич.

Одна Олеся, випестувана матір'ю-природою, зросла далеко від фальшивих громадських устоїв, зберігає в чистому вигляді спочатку властиві людині здібності. Автор явно романтизує образ «дочки лісів ». Але її поведінка, психологічно тонко мотивоване, дає можливість прозирнути реальні перспективи життя. Наділена небувалою силою, душа вносить гармонію у вочевидь суперечливі відносини людей. Настільки рідкісний дар виявляється у любові дівчини до Івана Тимофійовичу. Олеся хіба що повертає, на жаль, ненадовго втрачену їм природність переживань. А земля і небо прикрашають зустрічі коханих: сяйво місяці «таємниче розцвічує ліс », берези вдягаються «сріблистими, прозорими покривами », «плюшевим килимом «моху встеляється путь…

Тільки злиття з дикою природою дає чистоту й повноти душевного миру.

Повісті «Гранатовий браслет» і «Яма» та його інтерпретація на экране.

У 1964 року посів екрани фільм «Гранатовий браслет» по однойменній повісті Купріна. У першому фільмі були задіяні такі актори, як Аріадна Шенгелая, Ігор Озеров, Олег Басілашвілі. Поставив цей фільм режисер Абрам Роон. Звісно, треба сказати чудову гру акторів, бездоганну постановку, тонке чуття режисера й уміння його викласти на всі найменші подробиці і нюанси повісті. Так сказав би будь-який професійний критик (з однією навіть довелося спілкуватися). Причому, як любителя, цей фільм не стане позитивно цікавим й улюбленою. Річ у тім, у фільмі докладно показано основні сцени повісті, занадто затягнуті такі сцени, як концерт Женні Рейтер, святковий обід дно якої народження Віри Шеиной. Так, повість трагічна, і режисер зумів створити напряжённую атмосферу, пустивши тлом гул. Але все-таки, мій погляд, вся трагічність і те, що на наближення трагедії, більше виражено у діях героїв, але не їх мовчанні. До того ж близькість сценарію до книжковому тексту теж навіває своєрідну тугу. Такі фільми, звісно, допомагають розкривати сенс твори, але водночас, сприяють з того що люди стануть меншими думати, слабше уявляти собі героїв, а вважаю, що фантазія в людини — це найбільш вищий дар.

Але, повторюся, я оцінюю цей фільм лише як любитель. Може, цей фільм і став культовим, отримав багато нагород, але мене особливого враження не произвёл.

Протилежної «Гранатовому браслету» з російської філософської думки є повість «Яма» (1908;1914). Герой повісті захищає дорогий письменнику погляд: «Людина народжена для велику радість, для безперервного творчості, коли він — бог, широкій, вільної, нічим не стиснутої любові до всього: до дерева, догори, до людини, до собаці, до милої, лагідної, прекрасної землі, ох, особливо до землі з її блаженним материнством… «Тут, то, можливо, чіткіше, ніж у багатьох інших речах, зближені священні для Купріна поняття — творчості полягає і любові. Вона трактується як таємнича енергія, що створює гармонію земного буття, зокрема людські стосунки. Трагедія існування найповніше виражена в «Ямі «.

З часу появи до нашого часу до неї ставилися обережно. Лякала тема — життя повій у будинку розпусти. Неприємні емоції посилювалися після ознайомлення з присвятою: «Знаю, що хто знайде цю повість аморальної й непристойною, тим щонайменше, від України всього серця присвячую її матерям і юнацтву «(курсив автора).

Крапку зору автора більшою мірою висловлює в «Ямі «репортер Платонов. Вище вже наведено його уявлення про справжньому призначенні людини, який народився для радості, творчості полягає і любові. Здійснення цього ідеалу Платонов вбачають у віддаленому майбутньому, «коли земля стане загальної економічної й нічиєї, коли любов буде абсолютно вільна, а людство зіллється до однієї щасливу сім'ю… ». Образ світлого прийдешнього знову постав уявою письменника, тим посиливши, проте, неприйняття всіх реальних форм соціального бытия.

Платонов — чистий, т. е. не користується послугами продажних жінок, спостерігач за огидним публічним домом. Свій інтерес щодо нього він пояснює тим, що саме оголюється сама суть волаючого стану справ: «Немає жодної боку людського життя, у якому основна, головна щоправда сяяла з такою жахливої, потворної голою яскравістю, зволікається без жодної тіні людського лганья і самообману ». Проституція, по Платонову, квінтесенція повсюдно існуючих пороків — «публічна жінка — громадський посудину для стоку надлишку міської похоті «. Різкіше сказати, напевно, не можна. Та й у поведінці «живого товару «усмотрена печатку загального зниження. Доступне, звичне мерзенне ремесло приручає нещасних, зробила їх відвертими виразниками, навіть захисниками приховуваних іншими ганебних устоев.

Переконання Платонова підтверджуються цілої серією подій і епізодів повісті. Жах викликає побут, розваги, хвороби мешканок будинку розпусти. Так само страшна безвихіддю історія Любки, яку захотів врятувати студент Лихонин. Ось де реалізм письменника набрав крайню ступінь жесткости.

І все-таки… Не можна ототожнити позиції Платонова і творця «Ями «(як і часто робилося). Повість у її цілісному звучанні доносить справді купринское ставлення до людини. Серед «гірких сестер «письменник виділяє чимало осіб, болісно, болісно сприймають прокляття свого становища: одні - стихійно, несвідомо (Манька Біленька, Любка), інші - з гострим мстивим почуттям (Женя) чи розважливим бажанням звільнитися з неволі (Тамара). Ні, живе у яких душа. Трагічний кінець надій та планів жінок (чого підводить і що завершується розповідь) — відкрите, гнівне викриття злочинного світоустрою, від якої навіть застерігав Купрін матерів і юнацтво у своїй посвящении.

З цієї повісті був такий ж знято фільм, яке називався «Яма». Читаючи влітку такі повісті Купріна, як «Олеся» і «Гранатовий браслет» зовсім не здогадувалася, що Купрін клеївся таку вульгарну і розпусну повість. А прочитати її мене напоумив, хоч і дивно, Олег Меньшиков, що й знімався б у цьому фільмі. Річ у тім, що якого є моїм улюбленим актором, і це знаю напам’ять майже всі фільми з його участю. Коли це фільм почався, я побачила таку напис в титрах: «…у фільмі за мотивами повісті А. І. Купріна „Яма“». Подивившись весь фільм, у мене зародився сумнів: чи той це Купрін? Коли прочитала повість, то зрозуміла: це той самий Купрін, що його приваблює мене своїм философией.

Але тепер повернемося до фільму. Про нього можу сказати: «Ось це шедевр!» Сама повість посідає у книзі три сотні сторінок, і, безсумнівно, у фільмі неможливо показати все дослівно. Режисер, мій погляд, зробив геніальну річ: він приписав події, які у книзі з самими дійовою особою, іншим. Це зазначає, що ні важливо, хто робить ті чи інші вчинки, а важливо, як він створив їх робить, і цього відбувається. Тим самим було режисер Світлана Осадчая зробила цей фільм нудним, а привнесла до нього багато нового, що українці не сприяло втрати повісті, але допомогло точніше зрозуміти його. Звісно, можна сказати, такі режиссёрские ходи можуть вже зовсім розучити людини думати. Я не вважаю. Такі режиссёрские ходи змушують людини замислитися. А замислитися дійсно є над що ж. Багато хто знає, що живуть падші люди, але ставляться до них із презирством, хоча окремі заслуговують хоча б жалості, а про співчутті і допомоги. Я сама належу до людей, які все помічають, нічого США змінити, але «Яма» заронила у мене тінь сумніву, тепер міркую з того, як ставитися правильніше до людей «із глибини». Можливо, коли-небудь я буду здатна їм допомагати і подавати руку. Позитивна моя сторона прагне до цього, але негативна усе ж таки ще противоборствует.

Якщо порівняти фільми «Гранатовий браслет» і «Яма», то можу сміливо сказати: «Яма» — це велике творіння режисера, заснований не великому творі Куприна.

Що привнёс Купрін в російську литературу?

Великий заслугою Купріна як письменника було введення в російську літературу кінця XIX — початку ХХ століття теми, яка перед ним протягом близько двох десятиліть не приваблювала уваги жодного скільки-небудь цікавого художника. Тема ця — життя армії. Купрін був єдиний із великих письменників-реалістів початку ХХ століття, який би звернувся безпосередньо до означеній темі, а й сколотив її основі широкі і змістовні картини жизни.

Купрін створював свої твори надзвичайно оптимістичними, й у водночас вони були буквально просякнуті невичерпної вірою в человека.

Купрін не ставився до письменникам, схильною до теоретизуванню, до великого узагальнення особистого творчого досвіду, тим щонайменше він у зрілі роки виробив собі ряд незаперечних естетичних принципів, які й керувався остаточно своєї літературної деятельности.

Це «Десять заповідей», дотримання яких Купрін вважав за обов’язок для писателя-реалиста. Ці Десять Заповідей було сформульовано Купріним під час зустрічі з початківцям автором невдовзі після появи «Поєдинка», тобто у 1905 року. Саме ці «десять заповедей»:

«Перше. Якщо хочеш щось зобразити… спочатку уяви собі «це зрозуміло: колір, запах, смак, становище постаті, обличчя. Ніколи не пиши: «якийсь дивний колір» чи «він певною мірою ніяково скрикнув». Опиши колір достеменно, як ви її бачиш. Змалюй позу чи голос цілком чітко, щоб їх точно як і чітко бачив та чув читач. Знайди образні, незаяложені слова, найкраще несподівані (біля Купріна: «дівчина пахнула молоком і кавуном». — В.А.). Дай соковите сприйняття баченого тобою, і якщо не вмієш бачити сам, відклади перо…

Друге. У описах пам’ятай, що це звані «картини природи» у своєму оповіданні бачить дійову особу: дитина, старий, солдатів, чоботар. Усі вони бачить по-своєму. Не пиши: «хлопчик страхові втік, а цей час вогонь полыхнул з вікна і синіми струменями побіг по крыше».

Хто бачив? Хлопчик бачить пожежа так, а пожежний інакше. Якщо описуєш від своєї особи, покажи це своє обличчя, свій темперамент, настрій, обставини життя. Одне слово, нічого «зовнішнього», що було б пропущено «крізь призму» твоєї індивідуальної душі чи іншого. Не знаємо «природи» самої собою, без человека.

Третє. Вижени шаблонні висловлювання: «З швидкістю блискавки думку промчала у голові…», «Він притиснувся чолом до холодного склу…», «Потиснув плечами…»,"Улица пряма, як стріла…", «Мороз пробіг спині», «Перехопило подих», «Прийшов в сказ…». Навіть пиши: «поцілував», а зобрази самий поцілунок. Не пиши: «заплакав», а покажи ті зміни у особі, у діях, які малюють нам видовище «плаканья». Завжди живописуй, а чи не веди поліцейського протокола.

Четверте. Барвисті порівняння повинні прагнути бути точні. Вулиця має в тебе «сміятися». Зображуй грім, як Чехов, — як хто прокотився босими ногами по даху. Цілковита й неважка наочність. Нічого вычурного.

П’яте. Передаючи чужу мова, схватывай у ній характерне: пропуски літер, побудова фрази. Вивчай, прислухайся, кажуть. Живописуй образ промовою самого говорить. Це з найважливіших красот… для уха.

Шосте. Не бійся старих сюжетів, але підходь до них цілком по-новому, несподівано. Показуй людей і речі по-своєму, ти — письменник. Не бійся себе справжнього, чи щирий, щось видумуй, а подай, як чуєш і видишь.

Сьоме. Ніколи не викладай у своєму оповіданні твоїх намірів від початку. Уяви справа те щоб читач нізащо не здогадався, як розплутується подія. Запутывай і запутывай, забирай читача до рук: що, мовляв, попався? І з тобою буде те ж. Не давай їм відпочити жодної хвилини. Пиши те щоб не бачив виходу, а начнёшь виводити з лабіринту, роби це сумлінно, правдиво, переконливо. Хочеш залишити у тупику, разрисуй глухий кут із задоволенням, щоб горло стиснулося. І подай те щоб вона бачила, що сама винен. Коли пишеш, не щади ні себе, (нехай думають, що подумки пишеш), ні читача. Не дивися нею згори, а дай зрозуміти, що і був чи є таков.

Восьме. Обміркуй матеріал: що показати спочатку, що ніхто після. Заздалегідь виведи потрібних згодом осіб, покажи предмети, які у дії. Описуєш квартиру — склади її план, бо, дивися, заплутаєшся сам.

Дев’яте. Знай, що, власне, хочеш сказати, що любиш, що ненавидиш. Винось у собі сюжет, зживися з нею. Тоді лише розпочинай до способу викладу. Пиши те щоб бачили, що знаєш, свій предмет грунтовно. Пишеш про сапожнике, аби було видно, що у шевському справі не новачок. Ходи і дивися, уживайся, слухай, сам ухвали участь. З голови будь-коли пиши.

Десяте. Працюй! Не шкодуй зачёркивать, потрудись «в поті чола». Болю своїм писанням, нещадно критикуй, не читай недоробленого друзям, бійся їх похвали, не радься ні з ким. Та головне, працюй, живучи. Ти — репортер життя. Іді в похоронне бюро, поступу факельником, переживи з рибалками шторм на оторвавшейся крижині, лізь рішуче скрізь, броди, побувай рибою, жінкою, народи, якщо можеш, улізь у самісіньку гущавину життя. Забудь тимчасово себе. Кинь квартиру, якщо вона в тебе хороша, все кинь на улюблене письменницьке справа… Скінчив переживати сюжет, берися за перо, і знову давай собі спокою, доки добьёшься, чого треба. Домагайся завзято, беспощадно…".

Викладені тут принципи близькі до висловлювань А. П. Чехова про літературу. І це випадково. Купрін багато чому учився в свого попередника, чеховські поради й вказівки використовував він у роботі над такими творами, як «У цирку», «На спокої» і другие.

Але навчаючись у Чехова, Толстого, Горького, Купрін завжди був собою — художником зі своїм баченням світу, зі своїми, тільки Мариновському властивою, манерою листи, і це дало йому почесне і своєрідне місце у російської літератури ХХ века.

Список використаної литературы.

1. Підручник для 11 класу загальноосвітніх установ. Частина I. Під редакцією Журавлёва.

2. Потік життя (Нотатки про прозі Купріна). До. Паустовський. А. І. Куприн.

Зібрання творів. Том перший. Держ. Видавництво ХУДОЖЕСТВЕННОЙ.

ЛІТЕРАТУРИ. Москва 1957.

3. internet.

4. Про. Михайлов. У статті творів у двох томах А. И.

Купріна. Москва, художньої літератури, 1981. Том первый.

5. Владислав Миколайович Афанасьєв. Олександр Іванович Купрін. Критикобіографічний нарис. Видання друге, виправлене і дополненное.

Видавництво «Художня література», Москва 1972.