Аннотація. 
Вишиті вербальні тексти на українських рушниках кінця ХІХ

Стаття присвячена вишитим українським рушникам кін. XIX — першої пол. XX cm., що містять словесний компонент. Зазначено, що на сьогодні подібні зразки вишивок сприймаються багатьма дослідниками не лише як не варте серйозної уваги явище, але і як загроза справжньому, автентичному народному мистецтву. Проте вербальні тексти (зокрема, їхні діалектні особливості) як один зі складників таких вишивок часто є свідченням того, що вони складалися самостійно, а не копіювалися. У статті аналізуються вишиті рушники із написами, прототекстами яких є прислів'я «Не трудна моя робота, догодить була охота» та «Если любишь, так женись, а не любишь — откажись». Виявлено, що первинний текст (у нашому випадку, прислів'я) може зазнавати модифікацій залежно від контексту. У висновках автор пропонує розглядати вишиті епіграфи як фольклорні тексти.

Ключові слова: рушник, напис, вербальний текст, вишитий епіграф, прототекст, контекст, «брокарівщина», фольклор, фейклор, «псевдонародність». вербальний текст рушник фольклор

Постановка проблеми

Рушники з написами, або епіграфічні рушники, не були об'єктом окремого дослідження вітчизняних та зарубіжних науковців. Мало того, вишиті вербальні тексти сприймаються багатьма працівниками у сфері культури як не варте серйозної уваги явище. Під час роботи у фондах українських музеїв доводилося неодноразово чути: «Ці рушники ми не дуже цінуємо, ні, ми їх цінуємо, але не так, як ті…», «Ну, тут все буквально…», «Таких рушників ми не збираємо: у нас зразки лише чистого мистецтва». Крім того, деякі співробітники музеїв намагалися звернути на іншу тему: «Орнамент вже сам по собі несе інформацію…», «Тут в основному „хрестик“, а знаєте, скільки цікавих є технік вишивання?» тощо.

Отже, намагатимемося розібратися: що собою являють вишиті вербальні тексти на українських рушниках кінця XIX—першої половини XX ст.: фольклор чи фейклор?

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Оскільки публікацій, де б зазначалися вишиті словесні тексти, не така велика кількість, доводиться говорити не про останні дослідження, а взагалі про ті, що нам відомі. В окремих працях мистецтвознавці, етнологи та культурологи побіжно згадують деякі написи на рушниках, часто з тим, аби дати їм негативну оцінку. " …Також потрапляють модні тепер ініціали нареченого або нареченої і чужі селянському фольклору за змістом написи. На весільних рушниках, приміром, з’являються такі фрази: «Чем богата тем и рада», або з одного кінця: «Не трудна моя работа угодить мне Вам охота», з іншого: «Мылься мылся будешь белая», «Не имей сто рублей, а имей сто друзей», «Мыло серо моет белых наживай новых». Виконуються вони також і на скатертинах: «Выпьешь чайку позабудешь тоску» …" [1, 93 — 94].

Аби зрозуміти глибинні причини такого не надто позитивного ставлення науковців до вишивання словесних текстів, слід звернутися до історії виникнення і поширення цього явища.

Вербальні тексти на українських рушниках почали з’являтися у кінці ХІХ — на початку XX ст. Цьому сприяло масове розповсюдження друкованої продукції серед народу, і, як наслідок, зростання рівня грамотності населення [2,27 — 28]. Деякі дослідники визначають навіть «милування літерою» як одну з характерних ознак того періоду [3].

Водночас, як стверджують науковці, семантика давнього орнаменту тоді вже була забута багатьма дівчатами та жінками: «На початку XX ст. відбулося часткове відокремлення мистецтва від онтологічних основ життя. Воно вже не цілковито відбиває буття, а локалізується в певну фольклорно-художню систему» [4, 28 — 29]. «В кінці XIX — на початку ХІХ століття в орнаментації рушників давні образні структури зникають, поступаючись місцем більш зрозумілим» [5, 25]. " …Простежуються тенденції до втрати первинної сакральності подільських орнаментів у цілому…" [6, 80].

Появу написів на текстильних виробах, таким чином, окремі науковці розцінюють виключно як вияв дівочого та жіночого бажання (свідомого чи підсвідомого) продемонструвати свою освіченість, а також як наслідок забуття давнішої мови орнаменту, який раніше виконував ті ж функції (зокрема інформаційну), що і слово.

Приводом скептичного ставлення до подібних вишивок став до того ж і той факт, що значну роль у поширенні таких написів та сюжетів відіграли друковані схеми для рукоділля, які стали масово тиражуватися з другої половини XIX ст. На той час (з 1864 р.) одним із найвідоміших виробників такої продукції був власник московської парфумернокосметичної фабрики «Брокаръ и К» Г. Брокар, француз за походженням [7,95]. Як подарунок до купленого мила або одеколону співробітниками цієї фірми пропонувалися схеми для вишивання.

Згодом виникали й інші подібні фабрики, та за всіма такими вишивками закріпилася презирлива назва «брокарівщина». Цей термін чимало науковців вживали (вживають подекуди й досі) як антитезу «справжньому», «чистому» народному мистецтву.

Таким чином, з середини XX ст. серед дослідників українського народного декоративного-прикладного мистецтва розпочалося справжнє «гоніння» «брокарівських» вишивок. Учені всіляко намагалися поставити під сумнів цінність рушників та сорочок, виконаних у подібному стилі, а колекціонери старовинних речей уникали збирати такі зразки.

Синонімом «брокарівгцини» у розумінні багатьох збирачів та дослідників народного мистецтва стала «псевдонародність»: «У центральних районах України набувають поширення друковані картинки зі сценами з народного життя, приправлені приказками й висловлюваннями повчального характеру. Натуралістичне трактуваня сюжету, нехтування декоративними принципами вишивки утверджували псевдонародний стиль. Схожі сюжети кочують різними регіонами України, іноді витісняють традиційну, притаманну кожній місцевості вишивку, нівелюють її особливості» [8, 36].

З вигценаведеної цитати зрозуміло, гцо подібні зразки вишивки сприймаються не лише як не варті серйозної уваги дослідників, але і як явище шкідливе, адже воно начебто «вбиває» автентичне мистецтво (мовляв, це і не фольклор, а фейклор, адже і тексти написів могли бути запозичені з друкованих взірців).

Неабияку роль у такому вкрай негативному ставленні до «брокарівських» вишитих виробів відіграли погляди авторитетних збирачів і дослідників автентичного мистецтва Олени Пчілки та (пізніше) Івана Гончара.

Так, Олена Пчілка, наголошуючи на тому, що збирає лише зразки «чисто Народного стилю, не зіпсованого, не спотвореного», пояснює: «Потреба в таких зразках, чисто народних українських — велика, бо й зразки вишиванок, так само як твори народного слова, або пісні, можуть псуватися, калічитись. До цього псування чимало прилучилися, призвели, ті „премії“, мальовані листочки з візерунками, що ними обгортають, наприклад, брусочки мила, тощо» [9, 2].

Іван Гончар повністю солідарний із міркуваннями Олени Пчілки: «Земства почали видавати і популяризувати для вишивання хрестом цілі сцени з народного життя, чи то на тему народних пісень, чи ще на якусь іншу. Безперечно, що така ширвжиткова продукція місцевих урядовців не сприяла розвиткові самобутньої творчості народу, це ж бо було просте копіювання натуралістичних картинок. Відтоді скрізь на Україні й поширились рушники, вишивані на теми пісень: „Оце ж тая криниченька, де голуб купався“, або зустріч дівчини з козаком. Були копії з цілими сценами „Сватання“, „Прощання“, одне слово, полотнище рушника стало об'єктом відображення засобами вишивки звичаїв і переживань народу» [10,28].

Наведені вище цитати із «Переднього слова» до «Українськихузорів» (1927) Олени Пчілки та статті Івана Гончара «Доля на рушникові» (1988) часто відірвані від контексту, стали масово експлуатувати молодші покоління вітчизняних науковців.

Тут слід зробити кілька зауважень.

По-перше, якщо ще у минулому столітті намагання вчених відокремити «чисте» народне мистецтво від «нечистого» видається цілком виправданим, то сьогодні це зробити практично неможливо. Так чи інакше, але в умовах глобалізації фольклор неодмінно зазнає впливів масового мистецтва, а регіональні особливості потроху зникають.

По-друге, мабуть, варто все ж таки визначитися, що фольклором ми називаємо не те, що народилося, а те що живе та функціонує у народному середовищі. Як зазначає П. Богагирьов, «для фольклористики суттєво зовсім не позафшьклорне походження та побутування джерел, а функція запозичення, відбирання і трансформація запозиченого матеріалу» [11,377].

По-третє, навіть І. Гончар, масово цитований противниками «брокарівтцини», визнає: «Народ, в своїй кращій мистецькій масі, ніколи в чистому вигляді не сприймав чужинських впливів, а завжди переосмислював їх по-своєму, надавав цим запозиченням свого національного характеру, забарвлював те „копіювання“ рідними мотивами своєї душі» [10,28].

До цього слід додати, що під час збирання польових матеріалів та роботи у фондах музеїв випадків «простого копіювання» схем практично не було розглянуто. Із «бездумним копіюванням» скоріше доводилося стикатися під час опрацювання критичної літератури, коли одні й ті самі рядки виявлялися переписаними по декілька разів кількома поколіннями науковців.

Мета статті. Метою цієї статті є на прикладі конкретних зразків вишитих вербальних текстів довести, що вони являють собою фольклор.