Гамлет як герой світової літератури

Вступ

Як відзначав свого часу великий письменник 19 століття Віктор Гюго «…Безмерна потужність і найтонша чарівність, жорстокість, як в стародавньому епосі, і співчуття, творча сила — веселість, та веселість, що недоступна обмеженим розумам, і сарказм, цей могутній удар батога по злих; космічна безмежність і мікроскопічна малість. Сяйво генія, чиї промені проникають всюди, — ось що таке Шекспір.»

Епоха Відродження славиться прекрасними зразками поезії, п'єс, драматургії. Прекрасні творіння майстрів доступні всім. Але не досить прочитати їх, щоб художні якості відкрилися самі собою. Серед великих майстрів хочеться виділити Шекспіра.

Це англійський драматург, поет. Його ранні п'єси пройняті життєстверджуючим початком. Шекспір створив яскраві, наділені могутньою волею і сильними пристрастями характери, здібні як до самопожертвування, переживання відповідальності за розлад миру («зв'язок часів, що розпався»), так і готові переступити етичний «закон» і загинути ради всепоглинаючої їх ідеї або пристрасті (честолюбства, влади, любові). Трагедії Шекспіра — найбільші зразки трагічного в світовій літературі.

У своїй книзі А.А. Анікст писав: «Чудовий англійський драматург Вільям Шекспір (1564−1616) був одним з найбільших художніх геніїв. Їм створені неперевершені зразки трагедій.»

Актуальність даної теми очевидна, тому що Вільям Шекспір багато в чому залишився для нас загадкою. Але він залишив вдячному людству неперевершені зразки трагедій.

Високий ступінь розвитку саме цього виду драми був обумовлений не тільки потужністю дарування Шекспіра, але і особливостями часу, в який він творив. То була переломна епоха в історії Західної Європи. Суперечності дійсності досягли крайньої гостроти, вони не залишали місця для благих надій, і це зумовило трагічний умонастрій передових людей епохи, до яких належав драматург загальнодоступного народного театру Шекспір. Майстер зображення характерів, Шекспір виразно показав, якими бувають люди в різні періоди їх життя. Він створив незабутні картини молодості, зрілості і в’янення людини." [c. 5]

Мета даної роботи дослідити образ Гамлета як «вічного героя» світової літератури.

Задачі дослідження:

· проаналізувати творчість Шекспіра;

· розглянути вплив творів Шекспіра на подальший розвиток культури;

· проаналізувати образ Гамлета як «вічного героя» світової літератури.

Об'єктом дослідження є тексти вітчизняних та зарубіжних дослідників, які присвячені Шекспіру та його трагедіям.

Предметом дослідження є аналіз образу Гамлета.

Наукова новизна теми полягає у тому, що значення творчості Шекспіра досі хвилює сучасників.

Практичне значення цієї курсової роботи полягає у тому, що її можна використовувати для ознайомлення студентів першого курсу з даною темою.

Структура даної роботи. Дана курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновку та списку використаної літератури.

1. Вільям Шекспір як найбільший трагік епохи Відродження

1.1 Творчість Шекспіра

Чудовий англійський драматург Вільям Шекспір (1564−1616) був одним з найбільших художніх геніїв. Їм створені неперевершені зразки трагедій.

Високий ступінь розвитку саме цього виду драми був обумовлений не тільки потужністю дарування Шекспіра, але і особливостями часу, в який він творив. То була переломна епоха в історії Західної Європи. Феодальне суспільство вступило в смугу жорстокої кризи і почало розкладатися. Його засади підривав новий клас, що виник в середньовічному місті, — буржуазія. Виникло нове учення гуманізму, що затверджувало силу і красу людини. Гуманісти сподівалися, що крах феодалізму створить сприятливі умови для подальшого розвитку суспільного життя.

Їх надіям не призначено було здійснитися. На зміну влади грубої сили, власті феодального меча, йшла нова страшна сила — влада золота. Старі форми гніту змінялися новими. Сучасникам не завжди було ясно, в чому джерело зла — в пережитках старих порядків або в нових бідах, що з’явилися.

Так або інакше, суперечності дійсності досягли крайньої гостроти, вони не залишали місця для благих надій, і це зумовило трагічний умонастрій передових людей епохи, до яких належав драматург загальнодоступного народного театру Шекспір.

Перше десятиліття творчості Шекспіра (1590−1600) ще пройшло під знаком надій на оновлення. Саме в середині цього періоду драматург створив «Ромео і Джульєтту» (1594−1595). У цій трагедії благородні герої, гинучи, беруть моральну перемогу.

Дві інші трагедії даного видання були написані Шекспіром в пору всеосяжного трагізму. «Гамлет» (1601) — твір, що ознаменував перелом в творчості Шекспіра, що прийшов до визнання безвихідності трагізму. «Король Лір» (1606) — вершина шекспірівського трагізму. Обидві трагедії виражають сумну свідомість перемоги зла в світі. [11,5].

1.2 Вплив творів Шекспіра на подальший розвиток культури

Трагедія — вид мистецтва, з найбільшою силою що зображає зло і суперечності дійсності. Сюжети трагедії - це завжди згубні долі людей, причому особливо приголомшливі, коли жертвами виявляються благородні люди. Причиною їх загибелі є як зовнішні обставини, так і внутрішні суперечності. В цьому відношенні між ранньою і зрілими трагедіями Шекспіра є істотна відмінність. Ромео і Джульєтта — юні, чисті істоти, ще не покалічені життям. Їх загибель, обумовлена ворожими зовнішніми обставинами і безмежністю їх любові. Про суперечності особи тут ще не доводиться говорити. Але вже Гамлет і ще в більшому ступені Лір — люди, в чий поведінці помітні суперечності. Причина їх загибелі не тільки зовнішня. Є щось в характері кожного з них, що грає важливу роль в їх трагічній долі.

Абсолютно помилковою є думка, ніби трагедії народжують песимістичне відношення до життя. Особливість трагедії як виду мистецтва полягає в тому, що, зображаючи жахи життя і безмірні страждання, вони не порушують відчаю. Гуманістичне мистецтво, навіть коли воно зображає силу зла, разом з тим розкриває велич і красу людини, в муках того, що знаходить глибоке розуміння життя, власної слабкості і помилок. [11,6]

1.3 Значення творів Шекспіра в сучасності

Ореолом величі оточені юні герої «Ромео і Джульєтти», чия любов набула справді героїчного характеру. Складений шлях, що приводить Гамлета до загибелі, але в пам’яті читачів і глядачів залишається не стільки його смерть, скільки вся зовнішність достовірно благородної людини, що шукає вирішення важких проблем, що виникли перед ним. Ми цінуємо в Гамлеті його чесність перед самим собою, благородство прагнень, силу думки. Хоча помилка Ліра очевидно із самого початку, не можна не проникнутися співчуттям до нього. Страждання доводять його до затьмарення розуму, але потім наступає духовне прояснення, в якому оголюється справжня велич його особи.

Представлені трагедії відображають три епохи людського життя: юність, пору змужніння і старість. Майстер зображення характерів, Шекспір виразно показав, якими бувають люди в різні періоди їх життя. Він створив незабутні картини молодості, зрілості і в’янення людини. [11,6]

Таким чином, один з найбільших геніїв художньої літератури Вільям Шекспір створив неповторні трагедії, такі як «Ромео і Джульєтта», «Гамлет», «Король Лір». Цей вид драми розвинувся також завдяки особливостям часу, в якому творив Шекспір. Переломна епоха не зломила його, а навпаки підсилила розвиток виду драми.

Суперечності дійсності досягли крайньої гостроти, вони не залишали місця для благих надій. Перше десятиліття творчості Шекспіра ще пройшло під знаком надій на оновлення. Дві інші трагедії даного видання були написані Шекспіром в пору всеосяжного трагізму.

Як ми знаємо, трагедія — вид мистецтва, з найбільшою силою що зображає зло і суперечності дійсності. Сюжети трагедії - це завжди згубні долі людей. Ми можемо спостерігати істотну відмінність між ранньою і зрілими трагедіями Шекспіра. Абсолютно помилковою є думка, ніби трагедії народжують песимістичне відношення до життя. Особливість трагедії як виду мистецтва полягає в тому, що, зображаючи жахи життя і безмірні страждання, вони не порушують відчаю. «Гамлет» — особливий різновид ее — це трагедія, притому трагедія поетична. Проте він привертає не тільки тих, хто схильний роздумувати про сенс життя взагалі. Твори Шекспіра ставлять гострі моральні проблеми, що мають зовсім не відвернутий характер.

2. Гамлет як «вічний герой» світової літератури

2.1 «Вічний герой» в літературі

Вічні образи (світові, «загальнолюдські», «вікові» образи) — під ними маються на увазі образи мистецтва, які в сприйнятті подальшого читача або глядача загубили спочатку властиве їм побутове або історичне значення і з соціальних категорій перетворилися на психологічні категорії. Такі, наприклад, донкіхот і Гамлет, які для Тургенєва, як він це говорив в своїй промові про них, перестали бути ламанческим лицарем або данським принцом, а стали вічним виразом спочатку властивих людині прагнень подолати свою земну суть і, знехтувавши все земне, понестися у височінь (Донкіхот) або здібності сумніватися і шукати (Гамлет). Такі Тартюф або Хлестаков, при сприйнятті яких читач менше всього пам’ятає про те, що один представляє французьке католицьке духівництво XVII вік, а інший — російське дрібне чиновництво 1830-х років; для читача один — вираз лицемірства і святенника, тоді як інший — брехливості і хвастощів. Вікові образи протиставлялися так званим «епохальним» образам, які були виразом настроїв певної історичної смуги або ідеалів суспільного руху; наприклад Онегін і Печорін як образи так званий «зайвих людей» або Базарів як образ нігіліста. Термінами «Онегіни», «Базарови» характеризують тільки російських інтелігентів певної епохи. Ні про одну групу російської інтелігенції приблизно періоду до 1905 року, а тим більше після 1917 року, не можна сказати — «Базарови», але можна сказати «Гамлети» і «Дон-кихоти», «Тартюфи» і «Хлестакови» про інших наших сучасниках. Можливість абстрагування психологічної значущості образів від їх первинної соціальної суті, прикладеність цих образів до явищ, що існують до цих пір, здатність їх впливати на різних людей — привели до того, що ці образи були оголошені вічними, загальнолюдськими, такими, що виражають позачасову суть людини і що ставлять перед людиною нерозв’язні проблеми. Це традиційно-ідеалістичне розуміння вічних образів не враховує діалектики літературного явища, розглядає великі літературні факти поза їх історичною конкретністю і приводить до їх метафізичної оцінки. Кожен з так званих «вічних» образів відповідав при своєму виникненні певним соціально-побутовим запитам даної епохи, ставив проблеми, насущні для даної соціальної формації, і художньо синтезував характер певної епохи. [12]

2.2 Аналіз образу Гамлета

«Гамлет» — найважча для тлумачення зі всіх трагедій Шекспіра унаслідок надзвичайної складності її задуму. Жоден твір світової літератури не викликав такої кількості суперечних пояснень. Гамлет, принц данський, дізнається, що його отець не помер природною смертю, а був зрадницький убитий Клавдієм, що оженився на вдові покійного і що успадкував його престол. Гамлет присягається віддати все життя справі мести за отця — і замість цього впродовж чотирьох актів роздумує, корить себе і інших, філософствує, не роблячи нічого рішучого, поки в кінці п’ятого акту не вбиває, нарешті, лиходія чисто імпульсний, коли дізнається, що той отруїв його самого. Що ж є причиною такої пасивності і видимого безвілля Гамлета? Критики убачали її в природній м’якості душі Гамлета, в надмірному «інтелектуалізмі» його, що вбиває нібито здібність до дії, в його християнській лагідності і схильності до всепрощаючого. Всі ці пояснення суперечать найяснішим вказівкам в тексті трагедії. Гамлет за вдачею своєю зовсім не безвольний і не пасивний: він сміливо кидається услід за духом отця, не коливаючись, вбиває Полонія, що сховався за килимом, проявляє надзвичайну винахідливість і мужність під час плавання до Англії. Річ не стільки в натурі Гамлета, скільки в тому особливому положенні, в яке він потрапляє. [13]

Студент університету Віттенбергського, що весь пішов в науку і роздуми, тримався далеко від придворного життя, Гамлет раптово відкриває такі сторони життя, які йому раніше «і не снилися». З його очей немов спадає пелена. Ще до того, як він упевнився в лиходійському вбивстві свого отця, йому відкривається жах непостійності матери, що вийшла повторно заміж, «не встигнувши зносити черевиків», в яких ховала першого чоловіка, жах неймовірної фальші і розбещеності всього датського двору (Полоній, Гільденстерн і Розенкранц, Озрік та інші). В світлі моральної слабкості матери йому стає ясно також етичне безсилля Офелії, яка, при всій її душевній чистоті і любові до Гамлета, не в змозі його зрозуміти і допомогти йому, оскільки у всьому вірить і покоряється жалюгідному інтриганові - своєму отцеві. [13]

Все це узагальнюється Гамлетом в картину зіпсованості світу, який представляється йому «садом, порослим бур’янами». Він говорить: «Весь світ — в’язниця, з безліччю затворів, темниць і підземель, причому Данія — одна з гірших». Гамлет розуміє, що справа не в самому факті вбивства його отця, а в тому, що це вбивство могло здійснитися, залишитися безкарним і принести свої плоди вбивці лише завдяки байдужості, потуранню і догоджанню тих, що всіх оточують. Таким чином, весь двір і вся Данія виявляються учасниками цього вбивства, і Гамлету для здійснення мести довелося б озброїтися проти всього світу. З іншого боку, Гамлет розуміє, що не він один постраждав від розлитого навколо нього зла. У монологу «Бути або не бути?» він перераховує бичі, що терзають людство:"… плети і знущання століття, гне сильного, насмішку гордівника, біль ганебної любові, суддів неправду, зарозумілість властей і образи, що лагодяться покірливій заслузі". Якби Гамлет був егоїстом, який наслідував виключно особисті цілі, він швидко розправився б з Клавдієм і повернув би собі престол. Але він мислитель і гуманіст, стурбований загальним благом і що відчуває себе відповідачем за всіх. Гамлет тому повинен боротися з неправдою всього світу, виступивши в захист всіх пригноблюваних. Такий сенс його вигуку (в кінці першого акту):

Століття розхиталося; і найпоганіше

Що я народжений відновити його!

Але таке завдання, на думку Гамлета, непосильне навіть для наймогутнішої людини, і тому Гамлет відступає перед нею, йдучи в свої роздуми і занурюючись в глибину свого відчаю. Проте, показуючи неминучість такої позиції Гамлета і його глибокі причини, Шекспір зовсім не виправдовує його бездіяльність і вважає її хворобливим явищем. Саме у цьому і полягає душевна трагедія Гамлета (те, що критикою XIX века було названо «гамлетизмом»). [6; 46]

Своє відношення до переживань Гамлета Шекспір дуже ясно виразив тим, що у нього Гамлет сам оплакує свій душевний стан і корить себе за бездіяльність. Він ставить собі в приклад юного Фортінбраса, який «із-за билинки, коли зачеплена честь», веде на смертний бій двадцять тисяч чоловік, або актора, який, читаючи монолог про Гекубу, так проникся «вигаданою пристрастю», що «весь став блідий», тоді як він, Гамлет, немов боягуз, «відводить словами душу». Думка Гамлета настільки розширилася, що зробила неможливою безпосередню дію, оскільки об'єкт устремлінь Гамлета став невловимий. У цьому корінь скептицизму Гамлета і видимого його песимізму. Але разом з тим така позиція Гамлета незвичайно загострює його думку, роблячи його гострозорим і неупередженим суддею життя. Розширення і поглиблення пізнання дійсності і суті людських відносин стає як би життєвою справою Гамлета. Він зриває маски зі всіх брехунів і лицемірів, з якими зустрічається, викриває всі старі забобони. Часто вислови Гамлета повні гіркого сарказму і, як може показатися, похмурій мізантропії; наприклад, коли він говорить Офелії: «Якщо ви добродійні і красиві, ваша чеснота не повинна допускати бесід з вашою красою… Піди в монастир: до чого тобі плодити грішників?», або коли він заявляє Полонію: «Якщо приймати кожного по заслугах, то хто уникне батога?» Проте сама пристрасність і гіперболізм його виразів свідчать про гарячність його серця, страждаючого і чуйного. Гамлет, як показує його відношення до Горація, здібний до глибокої і вірної дружби; він гаряче любив Офелію, і поривши, з яким він кидається до її труни, глибоко щирий; він любить свою матір, і в нічній бесіді, коли він терзає її, у нього прослизають риси зворушливої синової ніжності; він достовірно делікатний (перед фатальним змаганням на рапірах) з Лаертом, у якого він щиро просить вибачення за недавню різкість; останні слова його перед смертю — вітання Фортінбрасу, якому він заповідає престол ради блага своєї батьківщини. Особливо характерний, що, піклуючись про своє добре ім'я, він доручає Горацію повідати всім правду про нього. Завдяки цьому, висловлюючи виняткові по глибині думки, Гамлет є не філософським символом, не рупором ідей самого Шекспіра або його епохи, а конкретною особою, слова якої, виражаючи його глибокі особисті переживання, набувають через це особливої переконливості. [8; 125]

Які ж риси жанру трагедії-помсти можна виявити в «Гамлеті»? Як і чому ця п'єса виходить за рамки цього жанру?

Помста Гамлета не вирішується простим ударом кинджала. Навіть практичне здійснення її натрапляє на серйозні перешкоди. Клавдій має надійну охорону, і до нього не можна підступитися. Але зовнішня перешкода менш значно, чим те етичне і політичне завдання, яке стоїть перед героєм. Щоб здійснити помсту, він повинен зробити вбивство, тобто такий же злочин, яке лежить на душі Клавдія. Помста Гамлета не може бути таємним вбивством, вона повинна стати публічною карою злочинця. Для цього треба зробити очевидним для всіх, що Клавдій — низовинний вбивця.

У Гамлета є і друге завдання — переконати матір в тому, що вона зробила серйозне етичне порушення, вступивши в кровозмісний брак. Помста Гамлета повинна бути не тільки особистим, але і державним актом, і він усвідомлює це. Така зовнішня сторона драматичного конфлікту. [10; 70]

У Гамлета є своя етика мести. Він хоче, щоб Клавдій дізнався, за що його чекає кара. Для Гамлета справжня помста — не фізичне вбивство. Він прагне порушити в Клавдії свідомість його провини. Цій меті присвячені всі дії героя аж до сцени «мишоловки». Гамлет прагне до того, щоб Клавдій проникся свідомістю своєї злочинності, він хоче покарати ворога спочатку внутрішніми терзаннями, муками совісті і лише потім завдати удару так, щоб він знав, що його карає не тільки Гамлет, а етичний закон, вселюдська справедливість.

Убивши мечем Полонія, що сховався за завісою, Гамлет говорить:

Що до нього

То я тужу; але небеса веліли

Їм покаравши мене і мною його

Щоб я став бичем їх і слугою.

У тому, що здається випадковістю, Гамлет бачить прояв вищої волі. Небеса поклали на нього місію бути бичем і виконавцем того, що їх визначило. Так дивиться Гамлет на справу помсти. [7; 225]

Давно була відмічена різноманітна тональність трагедій, змішення в них трагічного з комічним. Зазвичай у Шекспіра носіями комічного є персонажі низького звання і блазні. У «Гамлеті» немає такого блазня. Правда, є третьестепенные комічні фігури Озріка і другого дворянина на початку другої сцени п’ятого акту. Комічний Полоній. Всі вони піддаються осміянню і самі смішні. Серйозне і смішне перемежається в «Гамлеті», а іноді і зливається. Коли Гамлет описує королеві, що всі люди їжа для черв’яків, жарт виявляється одночасно загрозою супротивникові в тій боротьбі, яка відбувається між ними. Шекспір будує дію так, що трагічна напруга змінялася сценами спокійними і глузливими. Те, що серйозне перемежається смішним, трагічне — комічним, піднесене — повсякденним і низовинним, створює враження справжньої життєвості дії його п'єс.

Змішення серйозного із смішним, трагічного з комічним — давно відмічена особливість драматургії Шекспіра. У «Гамлеті» можна побачити цей принцип у дії. Досить нагадати хоч би початок сцени на кладовищі. Перед глядачами з’являються комічні фігури могильників; обидві ролі грають блазні, але навіть тут клоунада різна. Перший могильник належить до блазнів-говорити дотепно, що уміють потішити публіку розумними зауваженнями, другий блазень — з тих комічних персонажів, які служать предметом насмішок. Перший могильник на наших очах показує, що цього простака легко обвести навколо пальця. [11; 346]

Перед катастрофою, що завершує п'єсу, Шекспір знову вводить комічний епізод: Гамлет потішається над надмірним придворним лиском Озріка. Адже через декілька хвилин відбудеться катастрофа, в якій загине вся королівська сім'я!

Наскільки актуальний зміст п'єси у наш час?

Монологи Гамлета викликають у читачів і глядачів враження загальнолюдської значущості що всього відбувається в трагедії.

«Гамлет» — трагедія, якнайглибший сенс якої полягає в усвідомленні зла, в прагненні осягнути його коріння, зрозуміти різні форми його прояву і знайти кошти боротьби проти нього. Художник створив образ героя, приголомшеного до глибини душі відкриттям зла. Пафос трагедії складає обурення проти всесилля зла.

Любов, дружба, брак, відносини дітей і батьків, зовнішня війна і заколот усередині країни — такий круг тим, безпосередньо зачеплених в п'єсі. А поряд з ними філософські і психологічні проблеми, над якими б'ється думка Гамлета: сенс життя і призначення людини, смерть і безсмертя, духовна сила і слабкість, порок і злочин, право на помсту і на вбивство.

Зміст трагедії має вічну цінність і буде актуальне завжди, незалежно від часу і місця. У п'єсі ставляться вічні питання, що завжди хвилювали і хвилюють все людство: як боротися із злом, якими засобами і чи можливо його перемогти? Чи варто взагалі жити, якщо життя повне зла і перемогти його неможливо? Що в житті правда, а що брехня? Як дійсні відчуття відрізнити від помилкових? Чи може любов бути вічною? У чому взагалі сенс людського життя?

Трагедія Шекспіра «Гамлет» — найбільше творіння людського генія. У різні періоди розвитку людства філософська думка знов і знов зверталася до образу данського принца, всякий раз знаходячи в нім відгук на найважливіші питання свого часу. Одні співчувають Гамлету, знаходячи в нім близькі риси, інші - зовсім не захоплюються Гамлетом як людиною, хоча високо цінують трагедію Шекспіра. Ось дві крайні думки про нього. Гете називає принца «прекрасною, чистою, благородною, високоморальною істотою». А ось російському письменникові Тургенєву цей герой бачиться зовсім іншим: «Він весь живе для самого себе, він егоїст, він скептик і вічно возиться і носиться з самим собою».

На початку трагедії Гамлет з’являється перед нами як істинно благородний герой. Він широко для свого часу утворений. Його світовідчування пронизане переконанням у всесиллі розуму. Гамлет почитав мистецтво, захоплений театром. Людина здається йому прекрасною істотою, що живе в гармонії зі всім світом. З якою гордістю він говорить про отця: «Він людина була в повному розумінні слова!»

Багато хто вважає Гамлета холодним мислителем, раціоналістом і аналітиком. Але придивитеся: думка Гамлета викликається не відвернутим спостереженням, а глибоким переживанням. Гамлет переживає одне за іншим декілька глибоких потрясінь: смерть отця від руки Клавдія, поспішний другий брак матери. Із смертю отця і зрадою матери для Гамлета наступив повний крах того світу, в якому він до цих пір жив. [14]

Для вразливих і натури, що сильно відчуває, характерний розширювати особисті трагедії до уселенських масштабів. Саме космічна широта переживань Гамлета робить його образ великим і безсмертним. У тому, що відбулося в королівській сім'ї, Гамлет бачить симптом загального розкладання. Ворожнеча, зрада, брехню пронизують відносини між найближчими людьми. Мати зрадила пам’яті отця — Гамлет робить вивід: «Про, жінки! — Вам ім'я віроломство». У свідомості принца любов втрачає свій високий сенс, адже в найніжнішому відчутті таїться зерно зради. От чому він дає Афелії пораду йти в монастир або заміж за дурня.

Але Гамлет не замикається в своєму відчаї. Він не тільки усвідомлює, що «століття вивихнув суглоб», але і вважає себе покликаним відновити світову гармонію. Звичайно, Гамлет вважав за краще б присвятити себе заняттям благороднішим, ніж кривава помста. Йому мріялося віддатися істинно людським прагненням і інтересам. Будь час іншим, людині не довелося б бачити ні зла, ні бруднити себе зіткненням з ним. Але як істинно благородний лицар принц готується до вирішальної битви.

Загадкою для всіх поколінь є безумство Гамлета. Причиною, лежачою на поверхні, є необхідність приспати пильність Клавдія. Ця причина була вже в стародавній сазі про Гамлета. Але Гамлет Шекспіра не усипляє пильності Клавдія, а має намір викликає його підозри і тривогу. Це є як би перевіркою достовірності слів Примари. У звістках з потойбічного світу Гамлет шукає реальних земних доказів. Така сцена мишоловки, такі і божевільні мови Гамлета, що примушують Клавдія розкритися. [11; 16]

Потрібно у зв’язку з питанням про безумство принца пригадати те значення, яке в шекспірівських п'єсах грає блазень. Саме блазневі, дурневі, божевільному дозволено говорити правду, викривати в обличчя неправедних людей. Таким чином, безумство Гамлета парадоксальним чином робить його носієм істини у вищій інстанції.

Приголомшує метафоричне узагальнення Шекспіра — весь хід п'єси наводить нас на думку, що безумство Гамлета досконале закономірно. Адже божевільному століттю, божевільній державі найприродніше відповідає принц, що звихнувся. Такі часи і такі настрої періодично повторювалися в історії людства. Так, в епоху брежнєвського застою в певних шарах інтелігенції навіть модно було «пройти крізь психлікарню», красуватися легким божевіллям.

Момент найвищого розладу в умонастрої Гамлета — монолог «Бути або не бути?». «Бути», звичайно, означає не просто жити, але чинити опір життєвим обставинам. «Не быть» — підкорятися «стрілам лютої долі». Бути, боротися — такий вивід робить принц. Але цей вивід важкий для нього. Він усвідомлює, що боротьба не дасть йому радощів, що жити в світі наруги людства важко. Гамлет ясно бачить один з можливих результатів боротьби — смерть. Одна з причин трагедії Гамлета в тому, що обставини вимагають від нього дії, а роздуми паралізують волю. [9; 78]

Тяжкий шлях героя трагедії до усвідомлення необхідності битися за світову справедливість. За довгі роздуми принц заплатив непомірну плату — в кінці трагедії гине не тільки король, але і королева-мати, і Лаерт, і сам Гамлет. Гине і безневинна прекрасна Афелія.

Героєм якого часу міг би стати принц Гамлет? Часу, який потребує мислителів, художників, творців. Часу, який не жадає крові. Часу, заснованого на справедливості. Поки що про такий час можна тільки мріяти. Тому героєм сучасності є не мислитель Гамлет, а Лаерт, що діє без міркування. Але симпатії читача і глядача все одно на стороні божевільного і благородного принца. Всім своїм буттям він затверджує право бути людиною «в повному розумінні слова».

Белінський писав про становлення характеру Гамлета: «З дитячої несвідомості гармонії і самонасолодження духу» він «через дисгармонію і боротьбу» перейшов «в мужню і свідому гармонію». Через сумніви, через безумства, коливання і слабкість Гамлет прийшов до вищої стадії людяності, стадії свідомого рицарства і боротьби з долею. [7; 289]

Трагедія Гамлета оточена ореолом незвичайної значності. У ній бачать одне з найглибших втілень життя у всій її складності і разом з тим загадковості. Така оцінка виправдана. Це дійсно один з творів, збудливих думки про корінні питання життя.

Нелюдяних і кривавих справ

Випадкової кари, негаданных вбивств

Смертей, в нужді підстроєних лукавством

І, нарешті, підступних підступів, полеглих

На голови призвідників.

Такою була спочатку скандинавська сага про датського принца Амлете, що жив в VIII столітті. Переказ про нього вперше був записаний данським літописцем Саксоном Граматикою в кінці XII століття. Його «Історія данців», написана на латинській мові, була надрукована в 1514 р. Більш ніж півстоліття через французький письменник Бельфоре виклав її на своїй мові в книзі «Трагічних історій» (1674). Англійський переклад оповідання Бельфоре з’явився лише в 1608 р., років сім опісля після того, як «Гамлет» Шекспіра був поставлений на сцені. Але Шекспірові не було потреби читати ці книги, бо він знав п'єсу на цей сюжет, складену одним з його сучасників в 1589 р. Автор дошекспіровського «Гамлета» невідомий. Припускають, що ним був Томас Кід (1558−1594), що славився як майстер трагедій мести. На жаль, п'єса не збереглася і можна лише будувати припущення про те, як її переробив Шекспір. Його трагедія мала успіх, і один з сучасників виразився так: «Це чудово, як Гамлет!»

Але час йшов, мінялося життя, оновлювалася культура, іншим став театр, змінилися смаки і поняття, і «Гамлета» почали сприймати інакше. «Гамлет» був створений на самому початку XVII століття — в 1600—1601 році. Майже через два сторіччя в кінці XVIII століття великий німецький письменник Гете побачив в данському принцові не месника, а мислителя. За його словами герой трагедії - «прекрасне, чисте, благородне, високоморальне створіння, позбавлене сили відчуття, без яке не буває героїв, гине під тягарем, який ні знести, ні скинути йому не дано»; а ідея п'єси, по Гете, полягає в тому, що велике завдання покладене на людину, якій вона не під силу: «Тут дуб посаджений в дорогоцінну судину, якій призначено було леліяти в своєму лоні тільки ніжні квіти; коріння росте і руйнує судину».

Так з’явився абсолютно новий Гамлет, меланхолійний і бездіяльний, подібний до героя роману Гете «Страждання юного Вертера». Можливість такого розуміння закладена в п'єсі. І кожен час знаходило в ній і в її героєві близьке собі. [14]

Довге життя трагедії пояснюється не тільки її художніми достоїнствами, але і величезним багатством змісту, різні сторони якого виступають на перший план залежно від суспільних умов і породжених ними настроїв.

З часом розуміння великої трагедії все більш заглиблювалося, в Росії велику роль зіграв в цьому наш великий критик В.Г.Бєлінський, що написав прекрасну і глибоку по думках статтю «Гамлет» драма Шекспіра. Мочалов в ролі Гамлета".

Гамлет став одним з найулюбленіших образів світової літератури. Більш того, він перестав бути просто персонажем старовинної трагедії і сприймається як живий людина, добре знайомий багатьом людям, з яких мало не кожен має про нього свою думку.

Цей таким близьким багатьом герой опинився вельми непростий. У нім, та і в п'єсі багато загадкового, неясного. Для одних Гамлет людина слабохарактерна, для інших — мужній борець. Виникають питання: чи дійсно він божевільний або тільки прикидається? Якщо він любив Афелію, то чому відкинув її? І взагалі, чому він зволікає із здійсненням мести, що заважає йому — зовнішні обставини або внутрішні причини?

Неясне дещо і в інших персонажах. Що таке король Клавдій — лиходій на зразок Річарда III або нікчемна людина, що зважилася на злочин і переслідуваний свідомістю своєї провини? Чи причетна королева, мати Гамлета, до вбивства свого першого чоловіка?

Повернемося до Гамлета: ми не знаємо, який він чи як хлопець або огрядний, як можна судити по випадково кинутому слову матери? І скільки йому років двадцять, як прийнято думати, або тридцять, якщо вірити словам могильника в сцені на кладовищі? А вже якщо говорити про сенс трагедії, то тут філософи, письменники і критики поклопоталися про те, щоб дати нам величезну різноманітність тлумачень.

Деякі питання відпадуть самі собою, якщо пригадати мудрий вислів Гете по приводу суперечностей, що зустрічаються в п'єсах Шекспіра: «Шекспір всякий раз примушує своїх персонажів говорити те, що найдоречніше, дієво і добре в даному випадку, нехтуючи тим, що їх слова, можливо, вступають в суперечності з сказаними раніше або пізніше.

Навряд чи Шекспір взагалі думав, що його п'єси віддруковані друкарськими літерами, з’являться перед читачем і що в них можна буде перечитувати і зіставляти строчки. Коли він писав, перед очима у нього була сцена. Свої творіння він бачив живими, рухомими, такими, що швидко протікають перед поглядом і слухом глядача, які, проте, не можна настільки було утримати в пам’яті, щоб піддати їх критиці. Йому важливо було одно — моментальне враження". [13]

У трагедії Данського принца головне не в зовнішніх подіях, не у виняткових по грандіозності і кривавому характеру подіях, що наповнюють її, а в тому, що відбувається в свідомості героя. У його душі розігруються драми не менш болісні і жахливі, ніж ті, які відбуваються з різними дійовими особами п'єси.

Трагедія Гамлета є трагедія пізнання людиною зла. До певного часу існування Данського принца було безтурботним: він жив в сім'ї, осяяною взаємною любов’ю батьків, сам полюбив і користувався взаємністю чарівної дівчини, мав приємних друзів, із захопленням займався науками, любив театр, писав вірші; попереду нього чекало велике майбутнє-стать государем і правити цілим народом. [15]

Але раптом весь початок рушитися. В розквіті літ помер отець. Не встиг Гамлет пережити це горе, як його спіткав другий удар: мати, здавалося, що так любила отця, менше ніж через два місяці вийшла заміж за брата покійного і розділила з ним трон. І третій удар: Гамлет знав, що отця убив власний брат, щоб оволодіти короною і його дружиною.

Чи дивно, що Гамлет випробував якнайглибше потрясіння: адже на його очах звалилося все, що робило для нього життя цінної. Він ніколи не був такий наївний, щоб думати, ніби в його житті не буває нещасть. Та все ж його думка харчувалася багато в чому ілюзорними уявленнями. Біди, що обрушилися на нього, змусили Гамлета по-новому подивитися рішуче на все. У його свідомості з небувалою гостротою виникли корінні питання: що коштує життя? Що таке смерть? Чи можна вірити в любов, в дружбу? У чому причина лих, гнітючих людину, чи можна уникнути їх, знищити зло? Чи треба боротися або слід примиритися з тим, яке життя?

Шекспірівський герой став полум’яним виразником тих нових поглядів, які принесла з собою епоха Відродження, коли передові розуми людства прагнули відновити не тільки втрачене за тисячоліття середньовіччя розуміння мистецтва стародавнього світу, але і довіру людини до власних сил без покладань надії на милості і допомогу неба. [15]

Трагедія «Гамлет» — «дзеркало», «літопис століття». У ній відбиток часу, в який не тільки окремі особи, — цілі народи опинилися як би між молотом і ковадлом: позаду, та і в сьогоденні, — феодальні відносини, вже в сьогоденні і попереду — буржуазні відносини; там — марновірство, фанатизм, тут — вільнодумність, але і всемогутність золота. Суспільство стало набагато багатше, але і убогості стало більше; індивідові куди вільніше, але і свавіллю стало привільно. [6; 348]

Про цілеспрямованість Шекспіра свідчить одна важлива деталь в побудові образу Гамлета. Принц данський після смерті отця має право на престол, він досяг повноліття (правда, не зовсім ясно скільки йому років). Ніякі посилання на незрілість не могли б виправдати узурпацію престолу Клавдієм. Але Гамлет жодного разу не заявляє про свої права, він не прагне сісти на трон. Включи Шекспір цей мотив в трагедію, вона б втратила багато що, перш за все не так виразно б виявлялася соціальна суть боротьби Гамлета. Коли Гораціо говорить про померлого монарха, що це «справжній був король» 1, Гамлет уточнює: «Він людина була, людина у всьому». Ось дійсна міра всіх речей, вищий критерій для Гамлета. Скільки меж в цьому складному образі?

Він непримиренно ворожий до Клавдія. Він дружньо розташований до акторів. Він грубуватий в спілкуванні з Афелією. Він ввічливий з Гораціо. Він сумнівається в собі. Він діє рішуче і швидко. Він дотепний. Він уміло володіє шпагою. Він боїться божої кари. Він богохулить. Він викриває свою матір і любить її. Він байдужий до престолонаслідування. Він з гордістю згадує отця-короля. Він багато думає. Він не може і не хоче стримати свою ненависть. Вся ця багатюща гамма змінних фарб відтворює велич людської особи, підпорядкована розкриттю трагедії людини.

Трагедію про Гамлета всі одноголосно вважають загадковими. Всім здається, що вона відрізняється від решти трагедій самого Шекспіра і інших авторів перш за все тим, що неодмінно викликає деяке нерозуміння і здивування глядача. [3; 297]

Говорять навіть про два Гамлета: Гамлеті дії і Гамлеті монологів, вельми між собою різних. Що коливається і роздумує - другий; над першим же ще зберігає владу інерція загальноприйнятого, інерція самого життя. І навіть інерція власного характеру, як ми можемо судити, за своєю природою зовсім не слабкого, рішучого у всьому, поки справа не стосується головного рішення — мстити. Гамлет — людина, що прояснилася в гуманізмі, якій ради з’ясування істини доводиться зробити крок назад, до середньовічних понять про «совість» і «країну, звідки ніхто не повертався». «Совість», як і гуманізм, стала сучасним для нас словом, змінивши, розширивши свій початковий зміст. Нам вже дуже важко уявити собі, як те ж слово сприймалося шекспірівською аудиторією, позначаючи для неї перш за все страх перед замогильним покаранням за свої земні вчинки, той самий страх, від якого нова свідомість прагнула звільнитися. До людей народу вабить душу Гамлета, до Гамлета — їх душі, «до нього упереджена буйна толпа» 1, але це їх взаємне тяжіння не приводить до їх з'єднання. Трагедія Гамлета — це і трагедія народу. [14]

Проте в XX столітті все частіше почало лунати попередження, яким почав своє знамените есе про трагедію Т.С. Еліот, що сказав, що «п'єса „Гамлет“ — першорядна проблема, а Гамлет як характер — тільки второстепенная» 1. Зрозуміти Гамлета — означає зрозуміти закони художнього цілого, в рамках якого він виник. Сам Еліот визнав, що Шекспір в цьому образі геніально вгадав народження людських проблем, настільки глибоких і нових, що не зміг ні дати їм раціонального пояснення, ні знайти для них адекватної форми, так що в художньому відношенні «Гамлет» — велика невдача.

Гамлет — полум’яний виразник тих нових поглядів, які принесла з собою епоха Відродження, коли передові розуми людства прагнули відновити не тільки втрачене за тисячоліття середньовіччя розуміння стародавнього мистецтва миру, але і довіру людини до власних сил без надій на милості і допомогу неба. Гамлет належить тій фазі епохи, коли природу і життя звеличили філософи, оспівували поети, закохано зображали художники.

Гамлет — не вузько-побутовий образ, але характер, наповнений величезним філософським і життєвим змістом. Він непримиренно ворожий до Клавдія. Він дружньо розташований до акторів. Він грубуватий в спілкуванні з Афелією. Він ввічливий з Гораціо. Він сумнівається в собі. Він діє рішуче і швидко. Він дотепний. Він уміло володіє шпагою. Він боїться божої кари. Він богохулить. Він викриває свою матір і любить її. Він байдужий до престолонаслідування. Він з гордістю згадує отця-короля. Він багато думає. Він не може і не хоче стримати свою ненависть. Вся ця багатюща гамма змінних фарб відтворює велич людської особи, підпорядкована розкриттю трагедії людини. [14]

Вічні образи — образи мистецтва, які в сприйнятті подальшого читача або глядача загубили спочатку властиве їм побутове або історичне значення і з соціальних категорій перетворилися на психологічні категорії. Такі, наприклад, донкіхот і Гамлет, які для Тургенєва, як він це говорив в своїй промові про них, перестали бути ламанческим лицарем або данським принцом, а стали вічним виразом спочатку властивих людині прагнень подолати свою земну суть і, знехтувавши все земне, понестися у височінь (Дон-кіхот) або здібності сумніватися і шукати (Гамлет).

«Гамлет» — найважча для тлумачення зі всіх трагедій Шекспіра унаслідок надзвичайної складності її задуму. Жоден твір світової літератури не викликав такої кількості суперечних пояснень. Гамлет, принц данський, дізнається, що його отець не помер природною смертю, а був зрадницький убитий Клавдієм, що оженився на вдові покійного і що успадкував його престол. Гамлет присягається віддати все життя справі мести за отця.

Гамлет за вдачею своєю зовсім не безвольний і не пасивний: він сміливо кидається услід за духом отця, не коливаючись, вбиває Полонія, що сховався за килимом, проявляє надзвичайну винахідливість і мужність під час плавання до Англії. Річ не стільки в натурі Гамлета, скільки в тому особливому положенні, в яке він потрапляє.

Гамлет раптово відкриває такі сторони життя, які йому раніше «і не снилися». З його очей немов спадає пелена. В світлі моральної слабкості матери йому стає ясно також етичне безсилля Афелії, яка, при всій її душевній чистоті і любові до Гамлета, не в змозі його зрозуміти і допомогти йому, оскільки у всьому вірить і покоряється жалюгідному інтриганові - своєму отцеві.

Він говорить: «Весь світ — в’язниця, з безліччю затворів, темниць і підземель, причому Данія — одна з гірших». Якби Гамлет був егоїстом, переслідуючи виключно особисті цілі, він швидко розправився б з Клавдієм і повернув би собі престол. Але він мислитель і гуманіст, стурбований загальним благом і що відчуває себе відповідачем за всіх. Гамлет тому повинен боротися з неправдою всього світу, виступивши в захист всіх пригноблюваних.

Своє відношення до переживань Гамлета Шекспір дуже ясно виразив тим, що у нього Гамлет сам оплакує свій душевний стан і корить себе за бездіяльність.

«Гамлет» — трагедія, якнайглибший сенс якої полягає в усвідомленні зла, в прагненні осягнути його коріння, зрозуміти різні форми його прояву і знайти кошти боротьби проти нього. Художник створив образ героя, приголомшеного до глибини душі відкриттям зла. Пафос трагедії складає обурення проти всесилля зла.

Зміст трагедії має вічну цінність і буде актуальне завжди, незалежно від часу і місця. У п'єсі ставляться вічні питання, що завжди хвилювали і хвилюють все людство: як боротися із злом, якими засобами і чи можливо його перемогти? Чи варто взагалі жити, якщо життя повне зла і перемогти його неможливо? Що в житті правда, а що брехня?

Висновок

Не дивлячись на похмурий фінал, в трагедії Шекспіра немає безвихідного песимізму. Ідеали трагічного героя незламні, величні, і його боротьба з порочним, несправедливим світом повинна послужити прикладом для інших людей. Це надає трагедіям Шекспіра значення творів, актуальних у всі часи.

У трагедії Шекспіра дві розв’язки. Одна безпосередньо завершує результат боротьби і виражається в загибелі героя. А інша винесена в майбутнє, яке виявиться єдино здатним прийняти і збагатити нездійснені ідеали Відродження і утвердити їх на землі. Трагічні герої Шекспіра випробовують особливий підйом духовних сил, який тим більше зростає, чим небезпечніше їх супротивник.

Таким чином, крушить соціального зла складає найбільший особистий інтерес, найбільшу пристрасть героїв Шекспіра. От чому вони завжди сучасні.

Чим глибше читач вдумується у велике творіння Шекспіра, тим більше він знаходитиме в нім. Сенс твору розкривається не тільки в характерах і ситуаціях. Є в трагедії щось конкретне не виражене. Це абсолютно особливе відчуття, ніби, читаючи або дивлячись п'єсу на сцені, ми залучаємося до самого коріння життя. Цього не висловити.

Таким чином ми бачимо, що ця тема й досі залишається актуальною. Шекспір, як один з найвеличніших майстрів, створив яскраві, наділені могутньою волею характеру. Його трагедії змінили світ.

Список використаної літератури

1. Аникст А. А. Первые издания Шекспира — М., Книга, 1974. — 159 с.

2. Аникст А. А. Трагедия Шекспира «Гамлет»: Лит. коммент.: Кн. для учителя.

М.: Просвещение, 1986. — 223 с.

3. Аникст А. А. Творчество Шекспира — М., Худож. лит., 1963. — 615 с.

4. Белинский В. Г. «Гамлет», драма Шекспира. Мочалов в роли Гамлета. Послесл. и примеч. — М., Гослитиздат, 1965. — 345 с.

5. Верцмант И. Е. — М., Худож. лит., 1964. -350 с.

6. Зарубежная литература для школьников. Энциклопедия: Том 1/ Сост. Н. Л. Вадченко, Н. В. Хаткина. — Донецк: Сталкер, 1996. — 512 с.

7. Козинцев Г. М. Наш современник Вильям Шекспир. Изд. 2-е, переработ. и доп. Л.-М. Искусство, 1996. — 350 с.

8. Комарова В. П. Личность и государство в исторических драмах Шекспира. — Л. Изд-во, Ленингр. ун-та, 1977. — 224 с.

9. Роговер Е. С. Изучение трагедии Шекспира «Гамлет» в школе. Метод. разраб. — Л. Наука, 1971. — 135 с.

10. Соколовский А. «Гамлет, принц Датский» // Лит. учеба. — 2005. — № 4. — С. 66−84

11. Шекспир В. Избранное/ Сост., авт. ст. и коммент. А. Аникст; Оформл. Н. Абакумова. — М.: Просвещение, 1985. — 447 с.

12. http://solo.ws/geroi/138/html

13. http:// 5ka.com.ua/42/8507/1.html

14. http://referat.np.by/reports/view-5951

15. Энциклопедия Кирилла и Мефодия. — 7 изд., 2003.