Археологические сліди патріархального рабства Італії

Археологические сліди патріархального рабства в Италии

Ельницкий Л.А.

Немногие звістки римських істориків про найдавнішому рабовласництві за своїм характером дуже мало від повідомлень, що стосуються рабства пізніших часів. Між тими та інші повідомленнями не можна вловити суттєву різницю, яка дозволяла відчути хоч якийсь конкретність і специфічність згадуваних у яких найдавніших фактів. Без цього повідомлення виглядають кальками явищ більш пізніх, у разі заслонивших собою найдавнішу реальність, або навіть зовсім намагалися відтворити її наново по пізнішим образцам.

Поэтому у новій літературі, не зараженої гиперкритицизмом стосовно найдавнішого римському рабству, прозирає скептицизм. Наприклад, В. Л. Уэстерман схильний зовсім заперечувати факти найдавніших повстань рабів у Римі, приурочиваемых Т. Ливием до кінцю царської і початку республіканської эпохи1.

Новейшие радянські автори й близькі до них по соціологічною позиції іноземні вчені хоча і заперечують рабовласницького характеру давньоримського суспільства, але істотну соціальну роль рабства у Римі визнають лише з IV в., або навіть зі II в. е., коли сторінки Ливиевой історії починають майорітиме повідомленнями про багато військовополонених, які й в рабство.

Между тим археологічні дані вступають у протиріччя із згаданою хіба що концепцією. Археологічні факти, які можуть можуть свідчити про рабстві, є грунті Італії вже у II тисячолітті е., аби придбати особливо значну виразність за доби розквіту культури Вилланова. На той час (VII-VI ст. е.) археологічні свідоцтва набувають риси певного однаковості, що дозволяє казати про рабстві в ті часи як «про побутовому і поширене явище. У VII в. е. і його поширюється широко по Північної і країни Середньої Італії похоронний обряд, у якому раби (чи прирівняні до них щодо соціальному становищу особи, наприклад, жінки, як дружини чи наложниці) супроводжували власника в могилу, убиті і поховані як ритуального приношення отже які були хіба що частиною могильного инвентаря.

Древнейшие сліди цього обряду спорадичні. Вони зустрічаються у культурі южноиталийских дольменів, хронологія яких, на жаль, не відрізняється великий точністю. У камері дольмена в Бисчелье, біля Тарента, належав до епосі бронзи, зареєстровано п’ять кістяків (їх чотири, як здається, в витягнуте становищі), супроводжуваних різноманітними заупокойными дарами. У дромосі ж дольмена виявлено ще три скелета, які у скорченому становищі й поховані, отже, за обрядом, що відрізняється від наблюденного в камері дольмена. Це обставина свідчить на першу чергу про ймовірній племенном відмінності осіб, поховані камері, і в дромосі дольмена. Соціальні їх відмінності визначаються, то, можливо, їх становищем усередині якого і поза похоронної камеры.

Подобные ж археологічні спостереження було зроблено П. Орсі на могильнику Кастеллюччо в Сицилії під час розкопок камерних гробниць, які стосуються епосі розвиненою бронзи. Поза цих гробниць, в дромосах або за відсутності таких безпосередньо перед входом до камери, бували виявлено поховання в витягнуте становищі, тоді і в середині камер поховання вироблялося в скорченому чи сидячому положенні. Похоронний інвентар цих внекамерных трупоположений підкреслено бідний і складається з простих глиняних судин і кам’яних знарядь. Ця обставина змусили вже П. Орсі вбачати у реформі цих похованнях поховання представників залежного населення. Цю ж точку зору спіткала і пізніший дослідник цих поховань, Ф. Дун, распространивший її ще й на згадані вище поховання в дромосі дольмена в Бисчелье. Скоєння ритуальних поховань рабів саме у дромосах пологових усипальниць, якими були, мабуть, дольмени і склепи в Кастеллюччо, пояснюється, певне, з прижиттєвих побутових умов цих рабів. У всякому разі в північноамериканських індіанців (тлинкитов) в большесемейных хатинах раби займали найхолоднішу частина приміщення, при входе.

Микенская Греція знала хоча б обряд ритуальних поховань рабів в дромосах пологових усипальниць. На Кіпрі (в Кастросе, біля Лапифа) й у послемикенское час обряд цей простежується до VII в. е. Ці микенские і кіпрські паралелі важливі стосовно того, що вони підкріплюють рідкісні факти внекамерных і дромосных ритуальних поховань на италийско-сицилийской грунті, що з їх одиничності міг би отримати й інше тлумачення. Переконливість цих паралелей тим паче велика, що, крім епічних ремінісценцій про вбивство троянських бранців при поховання Патрокла, микенское рабство документується пам’ятниками лінійного листи В.

В недавні часи серед могил, розкопаних на о-ве Исхия і ставитимуться часу, безпосередньо попередньому початку грецької колонізації Півдні Італії (тобто. до VIII-VII ст. е.), виявлено [с.30] поховання, недбало скоєні на невеличкий глибину та позбавлені приношень, спонукало відкрили їх археологів визначити їх як поховання рабов.

Все перелічені поховання, хоча особливості похоронного обряду і характеру супровідного інвентарю свідчить про поховання у яких представників поневолених верств италийского населення, навряд чи є явними доказами те, що поховані у цій обряду обличчя були рабами людей, що у могильних камерах чи сусідніх могилах, і поховані як заупокійної жертви. Відому переконливість набувають на тлі микенских і кіпрських поховань як і силу масовості останніх, і внаслідок специфічності деяких із цих внекамерных поховань (на кшталт поховання людини, збройного списом і належного біля порога камери в Кастросе).

Наибольшая ступінь переконливості италийских поховань рабів проявляється пізніше, в межах поширення культури Вилланова і близько родинних їй культур Північної і країни Середньої Италии.

Характеризующий відповідні поховання ритуал виступає вже з всієї визначеністю на ранній стадії культури Вилланова, до котрої я, безсумнівно, ставляться поховання в порту Сан Витале в Болоньї. Серед виявлених там поховань (розкопки 1913−1915 рр.) є могила, що містить дві витягнутих кістяка, лежачих поруч й поховані, безумовно, одночасно. На самому черепі однієї з скелетів була надрукована глиняна похоронна урна, типу класичної «урни Вилланова», цілком яка відповідала звичайним урн раннього періоду некрополя Болоньї. Вивчав ці поховання П. Дукати витлумачив їх як поховання двох рабів, убитих при похованні для супроводу в інший світ особи, перепалені кістки якого разом із приношеннями можна побачити був у згаданої урні. Дукати налічує на некрополі у Порта Сан Витале 32 ингумации. Вважаючи, що вони належали рабам, похованим ритуальним порядком, він намагається встановити їх належність до місцевому лигуро-иберийскому племені, що з часів неоліту характеризується обрядом ингумации іноді у скорченому становищі, зустрінутому й у одній з могил некрополя у Порта Сан Витале. Дукати зазначає підкреслену бідність цих трупоположений, по більшу частину зовсім позбавлених похоронних приношень, і поспішність і неакуратність поховань, що, на його думку, підтверджує ритуального характеру поховань, скоєних на тризні на вшанування небіжчиків, похованих за обрядом трупосожжения.

Совершенно таку ж поховання знайшли на некрополі біля селища Вилланова, клеївся вчасно не раніше ніж VI в. е. Звідси випливає, що обряд ритуальних поховань існував у межах культури Вилланова протягом усього її існування від кінця VIII до VI в. е. На некрополі Вилланова, по спостереженням відкрив його Р. Гоццадини, урна щодо одного разі, як й у Болоньї, поміщалася безпосередньо на кістяку похованого раба. Деякі з ритуальних трупоположений, судячи з котра супроводжувала їх прикрасам, були жіночими. За характером і розташування приношень за одного з кістяків Гоццадини встановив подібність цього поховання одним із древнелигурийских поховань у Арені Кандиде. Деякі кістяки некрополя Вилланова лежали в скорченому становищі. Вже Еге. Брицио в 80-ті роки уже минулого століття, а слідом за Про. Монтелиус вбачали у цих похованнях останки представників місцевого поневоленого населення — думка, якого пізніше приєднався ще й Ф. Дун, який залучив аналогічні поховання могильника Эсте.

Древневенетские могильники Есте у районі Атесте (культура Есте розвивалася паралельно культурі Вилланова) триває в часу до римско-республиканской епохи. Тут також поруч із трупо-сожжениями в глиняних урнах виявлено деяке число трупоположений, розташованих поруч чи під урною. Трупоположения ці зазвичай позбавлені приношень і по-своєму становищу щодо урн можна розглядати самі свого роду могильні приношення. Вже перший дослідник Есте, А. Просдочими, бачив у цих костяках, похованих ритуальним порядком, поневолених венетами місцевих лигурийских жителів, підтвердження і він вбачав у цьому, що деякі випадках поховані урни поміщалися між колінами, на грудях чи спині у кістяків. У першому разі кістяк лежав убитої разом з ним коня — мабуть, цей раб за життя був конюхом. До підлеглому лигурийскому населенню ці кістяки відносять також Дукати і Ф. Дун. Останній зазначив, що такі спільні поховання рабів за її власників простежуються аж до пізнього періоду існування культури Есте, що на значну стійкість цього обряду у Північній Италии.

К південь від Болоньї, але й при гирло р. По, на некрополі Спини, серед поховань великого греко-этрусского могильника також значна частина ингумаций, стратиграфически що з урнами, поміщеними або безпосередньо до з них чи зі сторони, іноді межах однієї й тією самою, обмеженою кам’яними плитами могили. Оскільки даних про могильнику Спини опубліковані лише попередньо, щодо його хронології можуть бути висловлені лише найбільш загальні міркування, які б у тому, що грецька розписана кераміка цього некрополя належить до V-III ст. до н.э.

Сходные спостереження було зроблено що на деяких древніх некрополях Умбрии, Тоскани і Лация. Цікавий умбрский некрополь біля Терни, де обидва обряду — ингумапия і кремація — співіснують протягом багато часу, створюючи іноді гібридні форми: трупосожжения в урнах, поховання в плитовых могилах з приношеннями, розташованими, як із трупоположении. Еге. Стефані, раскапывавший цей некрополь, зазначає відомі випадки явно спільного поховання трупосожжений і трупоположений. У першому випадку урна, як і за описаних раніше спільних похованнях на некрополях Болоньї і Есте, стояла на лежачому під нею костяке.

В Тоскані на некрополях Вейї, Цере і Вольтерры було зроблено аналогічні спостереження над могилами, які належать до епосі Вилланова. Серед могил, розкопаних в Вейях в 1889 р., відзначаються спільні поховання урн з залишками кремації і кістяків. Яка Опублікувала ці дані Дж. Пальм вважає, що наявність двох похоронних обрядів лише у могилі свідчить про різному соціальний стан похованих. Припущення це підкріплюється, по її думку, тим, деякі трупоположения не містять жодних інших приношень, крім простий кераміки, тоді як трупосожжения супроводжуються в деяких випадках металевими изделиями.

На некрополі Цере Р. Менгарелли зазначає могили з трупоположениями, із чотирьох кутів яких вирито поглиблення для урн. У цьому світлі розглянутих даних ці трупоположения слід розглядати, як ритуальні і з аналогії коїться з іншими так само могилами на некрополях культури Вилланова їх має зарахувати до рабам.

На некрополі Вольтерры також спостерігаються два похоронних обряду. Р. Гирардини, котрий досліджував цей могильник, констатує, значна частина могил з трупоположением містить поховання жінок, що таки, з погляду, підкріплює припущення щодо ритуальному характері деяких найдавніших вольтерранских ингумапий.

Этрусская археологія знає подібне поєднання двох обрядів поховання у примітивних могилах типу Вилланова, але й у [с.32] палео-этрусских гипогеях, безсумнівно, належали представникам этрусской знаті. Що Належить до типу найдавніших могил a corridoio знаменита могила Реголини Галасси в Цере (VII в. е.) містить потрійне поховання — урну з прахом чоловіки й два трупоположения: чоловіче, і жіноче, одночасність яких навряд може бути зазнала сумніву. Схоже подвійне поховання з різних обрядам містить одне з найдавніших етруських камерних могил з ложносводчатым перекриттям в Казаль Мариттима біля Вольтерры, котра відноситься також до VII в. е. Обидва ці прикладу показують, що у Етрурії в початковий період розквіту її культури та оформлення побуту її рабовласницької аристократії з його пишним похоронним обрядом ще зберігався ритуал, більш характерний попередньої культурної стадії. Він зник пізніші часи, коли раби не супроводжували панів зі світу в примусовому порядку за ритуалу, засвидетельствованному для культури Вилланова.

Некрополь біля римського форуму (досліджений Дж. Бони і Еге. Гьерстадом) також містить або спільні (лише у й тією самою могилі), або вміщені впритул і стратиграфически нероздільні поховання з двох обрядам — кремації і ингумации. Дж. Бони звернув увагу до зв’язок між урнами і лежать біля них кістяками і наявність відомої різниці у складі інвентарю тих і інших захоронений.

По антропологічним ознаками, як і характером інвентарю багато трупоположения можуть визначити як жіночі чи детские.

Устойчивое розбіжність у инвентарях кремацій і ингумаций особливо чітко показав До. Кромер, який звернув увагу до відсутність при ингумациях глиняних калефатт (жаровень), світильників, столиков-подставок і ємностей із орнаментом a reticulato, притаманних поховань з трупосожжениями. Кромер пояснив це відмінність могильних инвентарей тим, що обряд трупосожжения належав латинян, а трупоположения — сабинянам. Проте, приймаючи до уваги дуже ймовірний ритуального характеру ингумации (що дозволяє вбачати у реформі них рабів чи клієнтів, убитих і належних у могилу у складі похоронного інвентарю трупосожжения) буде, мабуть, правильніше тлумачити відзначене розбіжність у складі приношень, виявлених у могилах те й інше роду, як відмінність соціально-побутового порядку. Постійне відсутність деяких предметів при трупоположениях примушує думати скоріш про більш обмеженому, бідному чи примітивному побут, хоча, можливо, годі було категорично відкидати і моя думка Кромера, оскільки цілком можна припустити, що рабами-клиентами латинян, похованими на римському форумі, були представники їх найближчих сусідів, наприклад, сабинян, вольсків, фалисков. Та оскільки у складі рабів така віддаленій епохи існування Риму все-таки закономірно припускати деяку разноплеменность, то постійне відсутність при ингумациях одним і тієї ж речей, супроводжуючих, зазвичай, трупосожжения, очевидно, свідчить більше про соціальний характері зазначених відмінностей у похоронних инвентарях могил на римському форуме.

К жалю, досліджуваний похоронний обряд, дозволяючи встановити підлегле становище похованих насильницьким способом людей, малий, що говорить про самому характері найдавнішого италийского і зокрема, римського рабства. Становище умбров під етруською пануванням, по уривчастим письмовим свідченням історичного характеру, як і становище латинян Асканія, завойованих етруською царем Мезенцием, по легендарно-эпическому розповіді, дозволяє думати, що у рабство потрапляли цілі племена, як це пізніше можна було цікаво спостерігати у древніх скіфів, сарматів і германців, та ще пізніше — у північноафриканських туарегов.

На ситуле Бенвенути з Есте, яка належить ще до VII в. е., бачимо зображення воїнів, провідних у себе бранців, навантажених ношею. На ситуле делла Чертоза з Болоньї, яка належить, можливо, до трохи більше пізнього часу, ніж ситула Бенвенути, зображені поруч із воїнами сцени сільськогосподарських робіт і виконання сільським населенням натуральних повинностей. З повідомлень про притягнення етрусками умбров і дауниев до походу на Куми наприкінці VI в. е. можна дійти невтішного висновку, що відносини між етрусками і скореними племенами носили патріархальний характері і більш нагадували відносини клиентелы, ніж класичного рабства. Судячи з фактам поневолення римлянами бруттиев за доби Пунічних воєн та ще більше пізнім фактам використання газу як дедитициев сармато-германцев, що шукали на римської території порятунку від поневолення власними сильнішими родичами, в найдавніші часи Риму такі форми патриархально-рабовладельческих відносин мали широке распространение.

И саме такі, начебто через свою примітивності і патріархальності досить м’які, форми рабовласництва бували пов’язані з практикою ритуального вбивства рабів. Римське переказ, сообщающее про походження гладіаторських ігор, підтверджує, що у найдавнішому Римі (як і, як, то, можливо, й у архаїчної Греції, судячи з даних епосу) рабів вбивали з їхньої власників. На похороні Децима Юнія Брута вперше раби були вбиті, а звернені в гладіаторів. Такий звичай знаходить підтвердження й у етнографічних даних. У північноамериканських тлинкитов в XVIII в., а й у квакиютлей й у XIX в. двох-трьох рабів, належали племінним вождям чи главам великих сімей, вбивали по смерті їх владик, що вони їм прислуговували в потойбічному світі. Сцена, очевидно, саме такої ритуального вбивства присутності двох жерців зображено на этрусской похоронної урні VI-V ст. до н.э.

Итак, розглянуті археологічні дані малюють картину поширення патріархальних форм рабовласництва в VII-VI ст. е. Відзначені риси похоронного обряду, що включає у собі ритуальні поховання рабів як трупоположений при трупосожжениях їхніх власників, свідчить про тривалому побутування примітивних форм рабства Італії. Проте, зазвичай, принаймні інтенсифікації рабства, збільшення господарського значення рабської праці і збільшення кількості покупних рабів, знищення для поховання в ритуальних цілях припиняються. Зберігається лише звичай поховання відпущеників, інколи ж рабів в пологових чи сімейних усипальницях, що випливає, певне, з найдавнішого ритуалу примусових рабських захоронений.

Примечания.

«Ввиду неймовірності значних кількостей рабів 1953;1955 і IV ст., традиційні повідомлення про повстаннях рабів у Римі епоху початковій республіки мали бути зацікавленими відкинуті, як відображення пізніших обставин». — W.L.Westermann. The Slave Systeme of Greek and Roman Antiquity. Philadelphia, 1955, p. 59. Посилання публікацій археологічних даних, згаданих у доповіді, читач знайде в кн.: Л. А. Ельницкий. Виникнення та розвитку рабства у Римі. М., 1964, стор. 49 сл.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.