Основний зміст дисертації

У першому розділі «Історіографія та джерельна база дослідження» характеризується стан наукової розробки проблеми та аналізується джерельна база дослідження.

Вітчизняні історики провели значну роботу по історіографічному переосмисленню наукових здобутків у вивченні Української революції. Грунтовні історіографічні дослідження В. Солдатенка Солдатенко В. Ф. Українська революція. Концепція та історіографія. — К., 1997. — 412 с.; його ж. Українська революція. Концепція та історіографія (1918 — 1920 рр). — К., 1999. — 507 с., В. Капелюшного Капелюшний В. П. Здобута і втрачена незалежність. Історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917;1921 рр.). — К., 2003. — 608 с. засвідчують про тематичне розмаїття наукового пошуку. Історіографи акцентують увагу й на відображенні в історичній літературі діяльності німецької військової адміністрації в Україні. Проте, в силу вирішення більш широких наукових завдань, вони не вдаються до детального історіографічного аналізу проблеми.

Першими висвітлювали діяльність німецької військової адміністрації в Україні у 1918 р. учасники та очевидці подій. Заступник голови українського Центрального Бюро із зовнішнього товарообміну О. Андерсон Андерсон О. Н. Внешняя торговля Украины в 1918 году. — К., 1919. — 216 с. «по свіжих слідах» розглянув діяльність німецьких економічних організацій в Україні, проаналізував імпортно-експортні операції між Україною і Німеччиною.

Чільні діячі Української революції були біля витоків формування «унеерівського» і «гетьманського» напрямків в українській історіографії. Прихильністю оцінок УНР доби Центральної Ради виділяються праці В. Винниченка, П. Христюка, М. Шаповала Винниченко В. Відродження нації. — Ч. ІІІ. Історія української революції (березень 1917 р. — грудень 1919 р.). — К. — Відень, 1920. — 542 с.; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917;1920 рр. — Відень, 1921;1922. — Т. 2. — 204 с. — Т. 3. — 160 с.; Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. — Прага, 1928. — 324 с. Спільні за ідеологічною наповненістю, яка проявилася в критичній оцінці діяльності німецької військової адміністрації в Україні і звинуваченні П. Скоропадського у співпраці з німцями, вони відрізняються рівнем висвітлення проблеми. Публіцистичність В. Винниченка доповнюється більш широким використанням джерел і їх аналізом у дослідженні П. Христюка, узагальненнями М. Шаповала. Одначе, в силу своїх політичних позицій автори лише окреслили значимість проблеми.

Прогетьманський напрямок в українській зарубіжній історіографії започаткований, зокрема, працями В. Липинського та Д. Дорошенка Липинський В. Листи до братів хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. — Відень, 1926. — 580 с.; Липинський В. Хам і Яфет. З приводу десяти роковин 16/29 квітня 1918 року. — Львів, 1928. — 30 с. Дорошенко Д. Історія України 1917;1923 рр. — Т. 1. Доба Центральної Ради. — Ужгород, 1932. — 437 с.; Т. 2. Українська Гетьманська Держава 1918 року. — Ужгород, 1930. — 424 с. Зазвичай, і в цих роботах відчувається нашарування суб'єктивізму. Проте, використання значного фактичного матеріалу дозволило Д. Дорошенку розглянути вплив німецької військової адміністрації в Україні на заходи українських урядів по стабілізації внутрішнього життя в країні.

Питанням взаємовідносин німецького військового командування в Україні з політичним керівництвом Німеччини присвячена стаття А. Крезуба Крезуб А. Цілі німецької військової політики на Україні 1918 р. // Літопис Червоної Калини. — 1929. — № 1. — С. 14−17; № 2. — С. 4−8. Він наводить низку прикладів втручання німецької військової адміністрації у внутрішнє життя України і називає німецьке «Оберкомандо» фактичним творцем української політики.

У працях істориків української діаспори 1930;1950;х рр. знаходимо поодиноке вкраплення інформації по темі. Це стосується гетьманського перевороту і, частково, впливу німецького командування на розробку українського аграрного законодавства. Ширше висвітлюють питання створення української армії (Л. Шанковський, О. Удовиченко). Автори доводять, що намагання німецького командування довше протриматись в Україні було головною перешкодою створенню українських збройних сил.

Звертають на себе увагу роботи (україномовні й німецькомовні), написані на німецьких архівних матеріалах. Суттєвий внесок у дослідження теми зробили П. Боровський, Т. Горнікевич Borowsky P. Deutsche Ukrainepolitik 1918, unter besonderer Berьcksichtigung der Wirtschaftsfragen. — Lьbeck-Hamburg, 1970. — 316 s.; Hornykewez Th. Ereignisse in der Ukraine1914;1922 deren Bedeutung und historische Hintergrьnde. — Philadelhia, 1966. — Bd. I. — 450 s.; Bd. II. — 484 s., І. Каменецький Каменецький І. Німецька політика супроти України в 1918 році та її історична генеза // Український історик. — Нью-Йорк — Мюнхен. — 1968. — № 1−4. — С. 5−18; 1969. — № 1−3. — С. 74−85. Вони детально розглядаються участь німецького військового командування у поваленні Центральної Ради, приході до влади П. Скоропадського. Проте, інформативність досліджень не завжди супроводжується достатнім науковим аналізом багатопланової політики німецької військової адміністрації в умовах гетьманського правління. Роль німецького командування в організації та проведенні державного перевороту, залучивши неопубліковані документи генерала Гренера, дослідив В. Дмитришин Дмитришин В. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1918 року: нові дані з німецьких архівів // Політологічні читання. — 1994. — № 1. — С. 104−120.

Історіографічні здобутки українських зарубіжних істориків засвідчують про зацікавленість проблемою, розширення фронту наукового пошуку, який, одначе, не набув цілісного характеру.

Радянську історіографію теми можна умовно поділити на декілька періодів. Вони визначаються ідеологічною атмосферою в СРСР, розвитком міжнародних відносин, включаючи відносини Радянського Союзу з Німеччиною. В історіографії 1920;1930;х рр. домінувало твердження про повну залежність українських урядів від німців — «єдиних господарів» в Україні (А. Альошин,.

Г. Карпенко). Акцент робився на боротьбі українського народу проти німецьких окупантів. Закономірно, що ця тенденція посилилась в радянській історіографії періоду Другої світової війни (В. Руднєв, Є. Городецький, С. Марков).

В період «хрущовської відлиги» у радянських істориків з’явилася можливість дещо розширити тематику досліджень. У працях Г. Заставенка,.

Ю. Бєлана, Є. Скляренка, М. Супруненка, В. Тичини та інших з’являються нові сюжети, які виходять за рамки відображення боротьби українського народу проти німецьких окупантів (відомості, хоча й дозовані, про розташування та кількість німецьких військ в Україні, забезпечення їх продовольством, організацію німецьким командуванням влади на місцях).

У 1980;х рр. виходять праці радянських істориків із залученням документів і матеріалів іноземних архівів, що сприяло вивченню нових аспектів підписання Україною Берестейського договору та запрошення німецьких військ (Г. Нікольніков, І. Мінц, Р. Симоненко). Проте, аналіз діяльності німецької військової адміністрації фактично залишився, в силу ідеологічних нашарувань, поза увагою науковців.

Отже, в радянській історіографії 1920;1980;х рр. відсутні спеціальні узагальнюючі праці про діяльність німецької військової адміністрації в Україні у 1918 р. У той же час мозаїка наукових робіт засвідчує про намагання істориків, не зважаючи на ідеологічні табу, епізодично звертати увагу на проблему.

Після проголошення незалежності України у 1991 р. світ побачили численні наукові публікації, присвячені історії Української Центральної Ради та Української Держави.

Як правило, у перших наукових розвідках превалювала інформація про участь німецького командування в організації і проведенні гетьманського перевороту (Р. Пиріг, Ф. Проданюк) Пиріг Р.Я., Проданюк Ф. М. Павло Скоропадський: штрихи до політичного портрета // Український історичний журнал. — 1992. — № 9. — С. 91−105. Присутній цей сегмент і в узагальнюючих дослідженнях з історії Української революції. В. ВерстюкВерстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997. — 341 с. характеризує факт надання німецької військової допомоги, вплив німецької військової присутності на перебіг подій в Україні весною 1918 р. В. СолдатенкоСолдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. — К., 1999. — 973 с. звертає увагу на роль німецького командування у визначенні майбутнього правителя України, ставлення до німецької військової адміністрації українських політичних партій, розгортання боротьби українського народу проти гетьманщини і німецьких окупантів.

Важливі акценти щодо ролі німецького військового командування в українських державотворчих процесах містить стаття В. Верстюка Верстюк В. Гетьманська держава 1918 р. в контексті Української революції Український історик. — 1990. — № 2−4. — С. 14−29.

Проблема знайшла певне відображення у дослідженнях, присвячених міжнародному становищу України Держалюк М. С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917;1922 рр. — К., 1998. — 240 с.; Несук М. Д. Драма вибору. Відносини України з Центральними державами у 1917;1918 рр. — К., 1999. — 275 с. М. Несук, зокрема, проаналізував міжнародні аспекти запрошення німецьких військ, звернув увагу на дестабілізуючий фактор діяльності німецької військової адміністрації.

Вплив німецького командування на розвиток подій в Україні висвітлюється в роботах, які стосуються історії робітничого класу Андрусишин Б. У пошуках соціальної рівноваги. Нарис історії робітничої політики українських урядів революції та визвольних змагань 1917;1920 рр. — К., 1995. — 192 с.; Реєнт О. Українська революція і робітництво. Соціально-політичні та економічні зміни. — К., 1996. — 251 с. та діяльності гетьмана Павла СкоропадськогоРеєнт О. Павло Скоропадський. — К., 2003. — 304 с.; Папакін Г. В. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. Історико-архівні нариси. — К., 2003. — 282 с.

Таким чином, діяльність німецької військової адміністрації в Україні у 1918 р. висвітлена у українській зарубіжній, радянській і вітчизняній історіографії досить фрагментарно. На сьогодні немає спеціального дослідження по цій проблемі.

Основу джерельної бази дослідження склали опубліковані документи, архівні документи і матеріали.

У 1920 — 1930;х рр. вийшли перші збірники документів про німецьку окупацію та повстанський рух в Україні. Матеріали у збірниках підібрані так, щоб показати повну залежність українських урядів від німецького командування Крах германской оккупации на Украине (По документам оккупантов) / Под ред. М. Горького, И. Минца. — М.: «История гражданской войны», 1936. — 205 с.; Освободительная война украинского народа против немецких оккупантов. Документы и материалы / Под ред. Н. Н. Попова. — Б. м., Партиздат ЦК КП (б) У, 1937. — 660 с. У 1940;х рр. з’явилися збірники документів про боротьбу українського населення проти німецьких окупантів, грабіжницьку та насильницьку політику німців в Україні в 1918 р. Отечественная война против германских оккупантов в 1918 году. Документы. — М.: Партиздат, 1941. — 45 с.; Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 году / Под ред. И. И. Минца и Е. Н. Городецкого. — М.: Госполитиздат, 1942. — 240 с.; Разгром немецких захватчиков в 1918 году. Сборник материалов и документов. — М.: Госполитиздат, 1943. — 336 с.

У тритомному збірнику документів і матеріалів «Гражданская война на Украине», виданому в 1967 р., містяться накази німецьких властей, відомості про дислокацію німецьких військ, організацію німецьким командуванням влади на місцях.

Значний науковий інтерес становить збірник документів «Українська Центральна Рада». Опубліковані в ньому протоколи засідань Ради Народних Міністрів УНР, Малої Ради, відозви Центральної Ради до населення з приводу запрошення німецьких військ в Україну показують ставлення українського уряду до політики німецьких військових в Україні.

Опубліковані документи лише частково дають уявлення про діяльність німецької військової адміністрації в Україні. Для повноти висвітлення теми були залучені архівні документи і матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади України (ЦДАВО) й Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО).

Документи і матеріали, які відклалися в фондах ЦДАВО, різноманітні за походженням (німецькі й українські) і достатньо інформативні. Найбільше їх число характеризує вплив німецької військової адміністрації на економічне життя України у 1918 р. Масив німецьких документів складають оголошення, накази, розпорядження німецької військової адміністрації, комендантів про засів полів, збір врожаю, використання природних ресурсів, діяльність німецьких економічних організацій (ф. 1118 — Міністерство торгівлі і промисловості Української Держави). Українські документи представлені: перепискою українських державних органів з німецькою військовою адміністрацією (звернення МЗС України з приводу незаконних реквізицій та вивезення німцями продовольства, худоби, сировини — ф. 3766 — Міністерство закордонних справ Української Держави); діловодними й статистичними документами українських органів влади (акти, відомості, донесення, місцевих чиновників, управляючих акцизними податками, комісарів Міністерства торгу і промисловості, звернення українських громадян до урядових структур (ф. 2196 — Міністерство продовольчих справ Української Держави, ф. 2199 — Міністерство фінансів Української Держави, ф. 2311 — Головноуповноважений українського уряду в місцях розташування австро-угорських військ Східної армії).

Звернення українських Міністерства військових справ й Генштабу у військову групу Ейхгорна з проханням дозволити формування військових частин; рапорти, донесення українських військових про заборони німецького командування на формування та пересування окремих українських військових частин, реквізиції казарм (фонди: 1074 — Міністерство військових справ Української Держави, 1077 — Головне управління Генерального штабу Української Держави) засвідчують про перешкоди німецького командування військовому будівництву.

Відображенню впливу німецької військової адміністрації на суспільно-політичне життя сприяло використання німецьких судово-слідчих документів; донесення українських чиновників про реквізицію німцями урядових приміщень, шкіл, вузів; рапорти українських комендантів про незаконні арешти, побиття німцями українських громадян; оголошення та накази німецьких комендантів про покарання німецькими військово-польовими судами (ф. 2207 — Міністерство судових справ Української Держави).

Розширенню і поглибленню джерельної бази сприяють документи і матеріали Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО). У фонді 5 — Комісія з історії громадянської війни при ЦК КП (б)У відклалися телеграми, повідомлення окупаційного командування до німецького уряду про політичне та економічне становище в Україні доби Центральної Ради, документи про взаємовідносини гетьмана, його уряду з німецьким командуванням.

Важливим джерелом для вивчення теми є преса 1918 року. В газетах «Вісник Ради Народних Міністрів», «Нова Рада», «Державний вісник» публікувалися накази й розпорядження німецького військового командування, комендантів гарнізонів.

Суттєво доповнюють масив джерел, дозволяючи зрозуміти механізми діяльності німецької військової адміністрації, спогади політичних і військових діячів України та Німеччини (П. Скоропадський, Д. Дорошенко, О. Севрюк,.

М. Гофман, Е. Людендорф, Колін Росс та інші).

Репрезентативність джерел не є однаковою. За своїм змістовним навантаженням документи німецької військової адміністрації значно відрізняються від документів українського походження, що засвідчує про полярність відображення і сприйняття процесів, які відбувалися в Україні в 1918 році.

Наявна джерельна база є, на наш погляд, цілком достатньою для комплексного дослідження діяльності німецької військової адміністрації в Україні у 1918 р.

У другому розділі «Вплив німецької військової адміністрації на суспільно-політичне життя України» аналізуються причини запрошення та приходу німецьких військ в Україну, створення німецьким командуванням військово-адміністративного апарату на українських землях, взаємовідносини німецького командування з українськими урядами, вплив німецької військової адміністрації на суспільно-політичне життя країни.

Німецькі війська були запрошені у лютому 1918 р. для звільнення території України від більшовиків. Зауважимо, що українці просили надіслати в УНР військові частини з українських військовополонених у Німеччині (дивізії «синьожупанників»). Німецьке командування, у свою чергу, наполягало на власній військовій допомозі і доклало чимало зусиль, щоб все виглядало так ніби ініціатором запрошення німецьких військ були українські дипломати.

Загальна чисельність німецьких військ, які були перекинуті в Україну становила 300 тис. чол. Керівництво ними здійснювало німецьке «Оберкомандо» (генерал-фельдмаршал Ейхгорн, генерал Гренер, майор Ярош, майор Гассе, капітан Альвенслєбен, полковник Штольценберг). Німецьке командування створило на українських землях власний військово-адміністративний апарат, який складався з німецьких військових комендантів. Німецька військова адміністрація діяла паралельно з українськими цивільними та воєнними органами. За німецьким задумом усі вони повинні були піклуватися та забезпечувати порядок і спокій у державі, контролювати і спостерігати за виконанням законів і урядових постанов.

У розділі розкривається трансформація німецької союзницької допомоги в окупаційну політику, коли німецькі військові починають втручатися у внутрішнє життя країни, видають накази і постанови українським громадянам, запроваджують німецьке військово-польове судочинство. Втручання німецької військової адміністрації у внутрішні справи України було зумовлене ситуацією в УНР (слабкість уряду Центральної Ради, відсутність адміністративних органів на місцях, провокації та агітація більшовиків серед населення).

Німецьке командування було зацікавлене в дієздатному українському уряді, який користувався б підтримкою населення і був в змозі виконати економічні зобов’язання перед Німеччиною. Оскільки Центральна Рада не могла опанувати ситуацією в країні, тому у середовищі німецьких військових постає питання про заміну українського уряду. Напередодні усунення від влади Центральної Ради у німецького командування не було остаточного плану вирішення майбутньої долі України, воно розглядало декілька варіантів (створення в УНР німецького генерал-губернаторства, заміна українського уряду).

Після консультацій з П. Скоропадським німецьке командування вирішило підтримати його кандидатуру на керівництво державою і розробило детальні інструкції дій своїх військ під час проведення перевороту.

Політика німецької військової адміністрації в Україні в період Української Держави П. Скоропадського характеризувалась численними протиріччями. Вона постійно декларувала своє невтручання у внутрішнє життя країни. У той же час формування уряду, призначення міністрів відбувалося лише після консультацій та за згодою німецьких військових. Жорстка політика німецької військової адміністрації (діяльність німецьких військово-польових судів, введення цензури, обмеження демократичних свобод) налаштувала проти неї населення і була причиною численних, зокрема селянських, виступів.

Під впливом зростаючого невдоволення широких народних мас політикою гетьманського уряду німецьке командування підштовхувало П. Скоропадського до контактів з опозицією в особі Українського Національного Союзу. Воно сподівалося в такий спосіб уникнути нової хвилі народних виступів. Проте, залучення представників УНС до уряду не врятувало Україну від антигетьманського повстання. Гетьман у найбільш вирішальний момент не отримав допомоги німецьких військ, які у листопаді 1918 р. почали залишати територію України.

Таким чином, німецькі війська були запрошені в Україну для звільнення її території від більшовиків. Однак, союзники досить скоро починають поводити себе на українських землях як окупанти. Це пояснюється падінням авторитету Центральної Ради, відсутністю адміністративних органів на місцях, бажанням німців отримати гарантії власної безпеки та гарантії виконання поставок продовольства і сировини до Німеччини.

У третьому розділі «Німецька військова присутність і проблеми соціально-економічного розвитку України» розглядається вплив німецького командування на внутрішньо-економічне життя України.

Після 4-річної війни, інтервенції більшовиків економіка України перебувала у скрутному становищі. Нездатність Центральної Ради впорядкувати економічне життя, вирішити аграрне питання, втихомирити розбурхане більшовицькою агітацією селянство підштовхує німців вдатися до рішучих дій. Загроза зриву весняно-посівної кампанії спонукає німецьку військову адміністрацію підтримати поміщиків у поверненні награбованого селянами майна за допомогою діяльності «карних відділів».

Одначе, ці заходи не могли гарантувати німцям виконання умов Берестейського договору. 6 квітня 1918 р. головнокомандуючий німецьких військ в Україні генерал-фельдмаршал Ейхгорн видав наказ про обов’язковий засів полів. Дії німецької військової адміністрації були засуджені українським урядом як пряме втручання у внутрішні справи УНР.

Небажання Центральної Ради іти на компроміс з німецьким командуванням в аграрному питанні було однією з причин підтримки німцями П. Скоропадського, який відновив приватну власність на землю. Німці вважали, що отримати необхідну кількість хліба вони зможуть від великих землевласників. Підтримка німецькою військовою адміністрацією поміщиків налаштувала проти неї безземельне та малоземельне селянство, що виявилося в численних селянських повстаннях.

Під час гетьманування П. Скоропадського політика німецького командування в аграрному питанні стала більш радикальною. З метою отримання гарантій збору врожаю німецькі власті видавали накази про суворі покарання (грошові штрафи, каторга, смертна кара) за псування та знищення врожаю. Під тиском німців гетьман видав «Закон про заходи боротьби з розрухою в сільському господарстві» (8 липня 1918 р.). Закон зобов’язував селян виконувати роботу на поміщицьких землях. Побоюючись нових селянських виступів, німецьке командування наполягало на задоволенні потреб селянства. Проте, за браком часу, аграрне питання так і не було вирішене остаточно.

Крім економічних зобов’язань перед Німеччиною, Україна мала забезпечувати продовольством німецькі війська, які перебували на її території. Українськими урядами була вироблена схема постачання союзницьких військ. Відповідно наказів військових міністрів УНР О. Жуковського (22.03.1918 р.) та Української Держави О. Рогози (25.07.1918 р.) продукти харчування для німецьких військ відпускалися за грошову плату по цінах, встановлених державою, через продовольчі депо при українських інтендантських продовольчих магазинах. Проте, німецькі війська постійно порушували цю схему, самовільно реквізуючи продовольство у населення, відбираючи від українських державних органів, які займалися заготівлею хліба та інших продуктів (Державне Хлібне бюро, Українська Продовольча Рада). Реквізовані продукти використовувалися не лише для потреб німецьких військ, а й для відправки в Німеччину. Реквізиції, які проводили німецькі війська, руйнували схему постачання населення харчовими продуктами, дестабілізували економічне життя країни.

Офіційно отримання продовольства і сировини з України, згідно економічних договорів, покладалося на німецькі економічні організації (Господарська Централь, Централь по закупівлі сировини). Німецька військова адміністрація допомагала їм в отриманні та відправленні до Німеччини продовольства та сировини, у тому числі заборонених до експорту товарів (великої рогатої худоби, коней). Наголосимо, що окремого договору, який би визначав місце і роль німецьких військ в організації експорту з України підписано не було. Українські урядовці на митницях і в портах під загрозою німецької сили змушені були лише констатувати факти незаконного вивезення.

Таким чином, німецька військова адміністрація суттєво впливала на економічний розвиток України у 1918 р. Реквізиційна політика німців була збитковою для України. У той же час показники реквізицій засвідчують про значний потенціал економіки України і її здатність навіть за таких умов не перейти у кризову фазу.

У четвертому розділі «Позиція німецької військової адміністрації щодо формування українських збройних сил» показано ставлення німецького командування до діючих військових частин та підрозділів; вплив на формування та забезпечення нових, на створення української військової авіації та флоту.

Прагнучи отримати економічні вигоди з України, німці намагалися якомога довше зберегти свою військову присутність. Німецьке командування не було зацікавлене у створенні боєздатної української армії, оскільки це загрожувало б їх перебуванню в Україні.

Більшовицька загроза та постійне втручання німецького командування у внутрішні справи УНР вплинули на зміну точки зору українських урядовців. На початку квітня 1918 р. Військове міністерство УНР виробило план організації української армії на територіальній основі, яка мала складатися з 8 корпусів піхоти та 4,5 дивізій кінноти, призначило командирів корпусів, провело реорганізацію Генерального штабу, розробило структуру української військової авіації. Створивши власну боєздатну армію, український уряд зміг би позбавитися німецької військової присутності, а головне — гарантувати незалежність держави після відходу німецьких військ.

Ініціатива українського уряду у справі формування збройних сил не сподобалася німецькому командуванню. Напередодні гетьманського перевороту (23−24 квітня 1918 р.) німецька військова адміністрація підготувала вимоги до Центральної Ради, однією з яких була заборона формувати армію до того часу, доки в Україні перебуватимуть німецькі війська. Німецьке командування пропонувало створити в обмеженій кількості, погодивши з ним, лише поліцейські частини. Вимоги німецького командування щодо створення української армії були відхилені урядом УНР. Проте, боєздатних частин він так і не створив. Не маючи власної боєздатної армії, Центральна Рада не змогла уникнути гетьманського перевороту та встояти перед переважаючою силою німців, які його підтримали. Німецьке командування провело підготовку до державного перевороту, ліквідувавши можливі перешкоди під час його проведення. За його наказом було роззброєно дивізію синьожупанників, січових стрільців, які могли виступити на захист Центральної Ради. Пощастило бригаді О. Натієва, яка перебувала далеко від Києва і не була розформована.

Формування регулярної української армії, розпочате за часів Центральної Ради, продовжив П. Скоропадський. Він також у своїх діях залежав від німецького командування. Німецька військова адміністрація впливала на формування, забезпечення, пересування українських частин. Процес створення українських збройних сил гальмувався через захоплення німцями військового майна, казарм, коней, які були необхідні для забезпечення армії.

Гетьману та уряду Української Держави довелося докласти чимало зусиль для реалізації планів військового будівництва. П. Скоропадському не вдалося довести до кінця вироблений Генеральним штабом та Військовим Міністерством план створення українських збройних сил. Проте, за період перебування гетьмана при владі було досягнуто певних результатів у створенні української армії. Розпочалося формування 8-ми армійських корпусів, було сформовано 18 авіаційних загонів, вдалося врегулювати з німецьким командуванням питання належності військового майна. Українські військові домоглися від німецького командування передачі флоту Українській Державі.

Таким чином, німецька військова адміністрація була важливим чинником стримування військового будівництва в Україні у 1918 р. Прагнучи якомога довше зберегти свою військову присутність в Україні, німці не були зацікавлені у створенні боєздатної української армії. З одного боку, Німеччина визнала необхідність створення української армії, а з іншого, — німецьке військове командування в Україні затягувало і перешкоджало реалізації вироблених планів її формування.

Внаслідок проведеного дослідження зроблено такі висновки:

Проведений аналіз української зарубіжної, радянської та вітчизняної історіографії свідчить про те, що комплексне дослідження діяльності німецької військової адміністрації в Україні у 1918 р. відсутнє. Тема досліджувалася лише побіжно і фрагментарно. Наявний комплекс джерел (опубліковані документи, архівні матеріали, преса 1918 р., мемуарна література) є цілком достатнім для здійснення узагальнюючого аналізу проблеми.

Доведено, що німецькі війська були запрошені українським урядом внаслідок складного зовнішньополітичного становища УНР, відсутності власної боєздатної армії з метою звільнення території України від більшовиків. Юридично німецькі війська перебували в Україні як союзники, згідно домовленостей між державами. Проте, німецьке військове командування почало втручатися у внутрішні справи УНР, тому термін «союзницька допомога» втрачає своє початкове значення. З’ясовано, що німці не створили на українських землях власний цивільно-адміністративний апарат. Проте, паралельно з українськими цивільними та військовими властями діяли німецькі військові коменданти, які були командирами частин. В Україні перебувало німецьке «Оберкомандо»: головнокомандуючий німецьких військ, начальник його штабу та інші високі німецькі військові посадовці. Враховуючи вплив німецьких військових на внутрішнє життя країни, політику українських урядів, можна стверджувати, що термін «німецька військова адміністрація» є доречним і відображає реальну ситуацію в Україні у 1918 р.

Визначено, що політична та економічна криза в УНР, невдоволення політикою Центральної Ради, нездатність українського уряду опанувати ситуацію та вирішити нагальні проблеми внутрішнього життя країни підштовхували німецьке командування до зміни влади в Україні. Німці розглядали декілька її варіантів — від утворення німецького генерал-губернаторства до зміни уряду, який би зумів стабілізувати ситуацію в Україні і налагодити продовольчі поставки до Німеччини. Німецьке командування розробило детальні інструкції для військ під час проведення перевороту. Майбутній гетьман отримав підтримку німців в обмін на виконання висунутих ними домовленостей. Таким чином, зовні все виглядало так, ніби німці не були причетними до зміни влади в Україні.

Доведено, що П. Скоропадський намагався зміцнити свою владу та зменшити вплив німецького командування на внутрішнє життя країни. Спочатку гетьман, не маючи реальної сили, майже повністю залежав від німців, які суттєво впливали на формування українського уряду, призначення міністрів. Жорстка політика німецької військової адміністрації (діяльність німецьких військово-польових судів, запровадження цензури, обмеження демократичних свобод) налаштувала проти неї населення та була причиною численних виступів населення. Водночас, така політика німецького командування допомогла гетьману бути при владі, проводити перетворення у державі. П. Скоропадський сформував Кабінет Міністрів, місцеві органи влади, доклав чимало зусиль до створення української армії, цим самим послабив тиск німців на внутрішнє життя країни.

З’ясовано, що німецький уряд надсилав свої війська не лише як союзницьку допомогу Україні, а й з метою сприяння та контролю за виконанням продовольчих поставок до Німеччини згідно Берестейського договору. За домовленістю сторін відповідальність за поставки продовольства і сировини покладалися на німецькі економічні організації. Проте, німецькі війська самовільно реквізували продовольство, сировину для власних потреб та для відправлення до Німеччини. Реквізиції німецьких військ порушували роботу Міністерства продовольчих справ, Міністерства фінансів, дестабілізували економічне життя України, перешкоджали вирішенню соціальних завдань.

Доведено, що німецьке командування суттєво впливало на формування української армії. Німецькі військові захоплювали військове майно, казарми, коней, які були необхідні для розміщення та забезпечення українських військових частин. Крім цього, німці запевняли гетьмана не поспішати з формуванням армії, обіцяючи свою підтримку. Не зважаючи на неприхильне ставлення німецького командування до створення української армії, П. Скоропадський та українські військові досягли вагомих результатів: розробили концепції військового будівництва, розпочали формування армійських корпусів, авіаційних частин, повернули захоплений німцями флот.

Визначено, що присутність німецьких військ, дії німецької військової адміністрації гальмували державотворчі процеси в Україні, дестабілізуюче впливали на українське суспільство, виступали постійним каталізатором соціальної напруги та численних антигетьманських й антинімецьких виступів і повстань українського населення.