Українські політичні партії в Галичині на початку ХХ століття

Українські політичні партії в Галичині на початку ХХ століття

1. Становлення та ідейні засади українських політичних партій в Галичині

У 90-х рр. ХІХ ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявних суспільно-політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла, розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що набував політичного змісту, став масовим.

У Галичині першою такою партією стала заснована у жовтні 1890 р. у Львові Русько-українська радикальна партія (РУРП) — перша легальна партія українського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Вона скликала віча по селах, задіювала кооперативи як самооборону перед жидівським лихварством. Спершу в цій партії домінували ідеї Михайла Драгоманова, що виявилося, зокрема, в пропагуванні секуляризації українського суспільного та культурного життя. Так почалося поборювання Греко-Католицької Церкви та її духовенства.

В’ячеслав Будзиновський пропонував ввести до програми партії поетапну максимальну й мінімальну ціль, а саме — змагання до власної державності і мінімальну — домагатися поділу Галичини на українську й польську. Але тоді драгоманівці не погодилися на це.

Починаючи з 1891 p., партія керувала вічевим рухом. У 1894 р. провела масове крайове віче, на якому лунали вимоги політичних свобод, запровадження української мови у діловодство органів влади, припинення конфіскації прогресивних видань, скасування податків на пресу.

У 1892 р. з’явилася друком праця публіциста і провідного члена Української Радикальної Партії Юліана Бачинського «Ukraina irredenta», в якій він розглянув питання самостійності українського народу й обґрунтував потребу створення власної української соборної держави. Бачинський проаналізував тодішнє національно-політичне і соціально-економічне положення українського народу в Австро-Угорщині і в Росії, і прийшов до висновку, зовсім протилежного від Карла Маркса, а саме, що настала доба пролетаризації та націоналізації українського робітника, який завдяки просвітянській роботі, яку проводитиме українська інтелігенція, осягне національну свідомість. Це у свою чергу викличе потребу партійно-політичної організації й бажання відірватися від чужої державної системи і змагати до власної державної самостійності. Бачинський передбачував, що на руїнах тюрми народів Росії й Австрії - пробудиться й Україна і «розкута проголосить і вона своє слово, і вона упірнеться тоді різко за своє право до життя. Настане тоді страшний час, — каже він. — мов грім загуде над Україною проймаючий оклик мести, історичної відплати. Тоді виложить вона одверто на стіл своє право до життя, право на політичну самостійність, право бути своїм паном у своїй власній хаті. Україна буде тоді вільна, велика, політично самостійна, одна нероздільна від Сяну по Кавказ».

Але тоді ідеї Будзиновського, а тим більше Бачинського, Українська Радикальна Партія не була ще готова сприйняти. Щойно по смерті Драгоманова на своєму з'їзді у Львові в 1895 р. схвалила постанову про політичну самостійність українського народу.

Та УРП не була однорідною під оглядом політичних поглядів і серед її членства існували різні політичні течії, яких диференціацію приспішила передчасна смерть ідеолога М. Драгоманова в 1895 р. Остаточно виникло три різні течії: а) соціалісти-народники, прихильники Драгоманова; б) соціалісти-марксисти; в) радикальні народовці. Під кінець 1890-х pp. дійшло до розколу, і з рядів УРП вийшли у 1899 р. Володимир Охримович, Євген Левицький, В’ячеслав Будзиновський, Теофіл Окуневський, Іван Франко та інші, і разом з більшістю народовців створили Українську національно-демократичну партію. У 1900 р. покинули УРП соціалісти-марксисти Микола Ганкевич, Юліан Бачинський, Роман Яросевич, Семен Вітик та інші, які заснували Українську соціал-демократичну партію.

Українська соціал-демократична партія (УСДП) була створена як складова частина австрійської соціал-демократичної партії. її лідери — М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський, В. Охримович, орієнтувалися на теоретичні засади західноєвропейської соціал-демократії, легальні парламентські засоби досягнення мети. «Пора вже, щоби і український працюючий люд і народ український не доставав позаду європейських націй», — писав партійний орган «Воля» в січні 1900 р. В лоні українського соціал-демократизму майже від самого початку його організаційного оформлення було сформульовано лозунг державної самостійності України. Вперше він знайшов своє обґрунтування у праці Ю. Бачинського «Україна irredenta» (написана у 1895 р.). Питання здобуття національної волі українського робітництва і всього народу займали важливе місце на сторінках партійних часописів УСДП «Воля» (1900;1907 рр.), «Земля і Воля» (1907;1914 рр.), «Вперед» (1909;1914 рр.): «Ми змагаємо до того, щоби цілий народ український виборов собі національну волю та самостійність політичну; наша ціль — вільна держава українського люду, українська республіка».

У повсякденній практичній діяльності увага українських соціал-демократів була зосереджена на організації страйкової боротьби робітників і селян за поліпшення умов і оплати праці, на прилученні людей праці до масових акцій робітничої і селянської солідарності, до участі у вічах і демонстраціях, до виборчих кампаній, до профспілкового руху.

Визначення позиції партії у національному питанні відбувалося у контексті її взаємин, ідеологічних та організаційних, з польською соціал-демократією в Галичині та австрійською соціал-демократією в цілому. Воно позначене прагненням зберегти своє «класове обличчя», вірність «пролетарському інтернаціоналізму» тодішньої соціал-демократії. Виступаючи як представник УСДП на з'їзді СДРПА 24−29 вересня 1899 р. у Брно, Микола Ганкевич заявив, що «українські соціал-демократи змагатимуть до національної свободи свого народу, щоби возз'єднаний і вільний український народ став поряд з іншими націями як рівноправний член». Він проголосував за резолюцію з'їзду про необхідність перетворення Австрії на демократичну федеративну державу.

Головний аргумент соціалістів на захист збереження Австро-Угорщини полягав у переконанні, що остання може бути для українців захистом від імперських зазіхань Росії та Німеччини. Галицькі соціал-демократи заявляли, що цілісність Австрії не є для них незаперечною цінністю: «Вільна українська держава людова, самостійна незалежна республіка принципі УСДП підтримувала вимогу поділу австрійської Галичини на дві окремі автономні частини: західну — польську та східну — українську. Але, щоб уникнути конфлікту з польською ППСД, українські соціал — демократи цього питання до 1907 р. на перший план не висували. За оцінкою О. Жерноклеєва, дослідника історії УСДП, самостійницькі вимоги українських соціалістів «практично не виходили за рамки загальних декларацій, а конкретні питання стратегії і тактики їх втілення практично не розроблялися» частини: західну — польську та східну — українську. Але, щоб уникнути конфлікту з польською ППСД, українські соціал-демократи цього питання до 1907 р. на перший план не висували. За оцінкою О. Жерноклеєва, дослідника історії УСДП, самостійницькі вимоги українських соціалістів «практично не виходили за рамки загальних декларацій, а конкретні питання стратегії і тактики їх втілення практично не розроблялися».

На відміну від соціалістичного крила українського національно-визвольного руху ліберали в організаційному плані не були настільки роз'єднаними. У Західній Україні це крило уособлювала Українська національно-демократична партія (УНДП), яка в Галичині була найвпливовішою партією.

Українська національно-демократична партія (УНДП) виникла в 1899 р. Ідейно та організаційно була підготовлена сорокарічною діяльністю народовців — течії української політичної думки, що орієнтувалася на створення самостійної Української держави. До партії належали багато представників радикалів, незгодних з соціалістичними пріоритетами своїх лідерів.

Програма партії містила вимоги демократизації політичного життя в Австро-Угорщині з використанням легальних парламентських засобів; рівноправ'я українського й польського населення в Галичині; пропозиції щодо поділу Галичини на українську (східну) і польську (західну) частини, приєднання Північної Буковини до Східної Галичини та утворення українського Коронного краю; запровадження прогресивного податку, захисту інтересів селян (викупу великих земельних володінь і наділення селян землею).

У спеціальній резолюції про Наддніпрянську Україну партія зазначала: «Будемо підтримувати, скріпляти та розвивати почуття національної єдності з російськими українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільності; будемо серед російських українців підтримувати такі змагання, що ведуть до перетворення абсолютистичної російської держави в конституційно-федералістичну, оперту на автономії національностей». Керівний орган партії - Народний Комітет, який очолив Юліан Романчук.

Активно працювали в партії М. Грушевський, І. Франко, О. Барвінський, Є. Левицький, В. Охримович. Впливовим друкованим органом була щоденна газета «Діло» (1888−1939), на сторінках якої обговорювались найважливіші питання програми й тактики партії, українського національно-визвольного руху взагалі.

2. Діяльність українських політичних партій в Галичині на початку ХХ століття

2.1 Програми та основні напрями діяльності політичних партій в Галичині

В своїй політичній роботі на теренах галицької України радикальна, національно-демократична та соціал-демократична партії поставили перед собою спільне завдання: «пізнати народні маси, їх положення і потреби, й працювати над їх усвідомленням і піднесенням. Витворити з темного українського селянства й робітництва свідомих членів українського народу, який не дав би на поталу своїх прав та вмів охоронитися перед загибеллю».

Політична першість у Галичині, як і раніше, належала впливовій УНДП. Вона намагалася об`єднати політичні сили у краї в «єдиний національний фронт», спрямувати його на боротьбу проти польського засилля. Народний з`їзд УНДП, який відбувся 26 грудня 1902 р., проголосив перехід до «політики масової самооборони і рішучої опозиції проти галицько-польської адміністрації, проти піддержуючого її центрального уряду». Слід сказати, що резолюції численних багатолюдних віч, проведених націонал-демократами в краї, галицькі селяни «сприйняли з ентузіазмом». Соціально-економічні питання, які розглядалися в програмі партії, характеризувалися в цілому ліберальною позицією, хоча висувалися вимога звільнення українців від визиску «з боку інших народів». Особливо це стосувалося селянства. Партія вимагала поступового зміцнення кредиту, торгівлі. Проте наголошувалося на національному аспекті справи. При цьому націонал-демократи підкреслювали, що вони визнають дійсність і «теперішній капіталістичний устрій», і пропонували вироблений порядок поетапної реалізації запланованих економічних реформ.

Еволюційний шлях в економіці УНДП підпорядковувала ідеї «націоналізації», що передбачала сприяння зростанню національного промислу, зосередження в руках українців основних галузей економіки краю. Як перший крок до цього українському населенню було запропоновано керуватися в торговельній і економічній сферах національним принципом — купувати товари тільки в українських крамницях.

У програмі УНДР ставилося завдання про посилення впливу українців на законодавство й адміністративні органи в державі, краї, повіті та громаді через реформування основних представницьких інституцій. для цього обстоювалися запровадження загального виборчого права і ліквідація куріальної системи виборів, яка сформулювалася вимоги дотримання конституційних свобод, недоторканності житла, свободи зборів, слова, другу тощо.

До своїх першочергових вимог партія відносила національно-територіальну автономію українських земель у складі Австро-Угорщини. З українських частин австрійської держави, зокрема Галичини і Буковини, мала бути створена зокрема національна провінція зі своїм сеймом, тобто парламентом. Націонал-демократи визнавали за можливу ідею спільного крайового сейму на Галичині, проте за умови, що керівництво сейму буде складатися з двох рівних частин — української і польської. УНДП ставила собі за мету зрівняти позиції українців і поляків у краї, що відповідало політичній характеристиці партії ліберально-консервативного напряму.

Націонал-демократи головну увагу звертали на селянство і на початку ХХ ст. брали активну участь у їхніх виступах, надавши їм організованого руху за збільшення заробітної плати і поліпшення побутових умов. Під час страйку 1902 р., що розгорнувся на Галичині проти польських поміщиків, УНДП спробувала скерувати його у політичне русло і надати йому національно-політичного характеру. І хоча виступ було придушено силами війська та жандармерії, страйк підірвав шляхетське землеволодіння.

В 1905;1906 рр. УНДП зміцнила свої партійні ряди і розширила сферу своєї діяльності. Керівництво партії орієнтувало свої повітові організації не тільки проводити віча, а й звертати пильну увагу на соціальні відносини на селі, займатися економічними і культурними питаннями.

На початку ХХ століття на західноукраїнських землях продовжувала активно діяти Українська радикальна партія (УРП), яка приділяла значну увагу національному самовизначенню українського народу. Вона виховувала в масах почуття всеукраїнської національної єдності, робила все, щоб вивести їх з-під впливу москвофілів і залучити на бік національного руху. Радикали першими назвали свою партію «українською» і поширювали свою діяльність на Буковину, частково на Закарпаття, докладали зусилля для пропаганди своїх ідей на Наддніпрянщині.

У 1905 р. на з'їзді УРП було схвалено нову програму, в основу якої покладена ідея поєднання соціально-визвольної боротьби українського народу з національною. Вирішення національного питання радикали насамперед пов’язували з федералізацією Австро-Угорщини і з наданням автономії українським частинам Галичини та Буковини. Програма містила вимоги загального виборчого права, свободи зборів, товариства, слова, науки і преси. Порушувалися питання про скорочення робочого дня для робітників, дотримання відпочинку у вихідний день, заборону дитячої праці тощо. Партія виступала за викуп земель у великих поміщиків коштом громадського фонду і передачу її селянам.

Після виборів 1907 р. центр діяльності партії перемістився до парламенту. 1911 р. до парламенту у Відні вона направила 5 депутатів, а в галицький сейм 1913 р. — 6. З 1907 р. УРП здійснювала свою політику в парламенті спільно з націонал-демократами. Разом із ними радикали виступала співзасновниками Українського парламентського союзу. Водночас деякі партії активно працювали над організацією січового руху. 1900 р. ними було засновано організацію «Січ», яка вважала своїм завданням фізичне виховання молоді.

Роль лівого опозиційного крила в партійній структурі українського партійного табору в Галичині виконувала Українська соціал-демократична партія (УСДП). Вона негативно ставилася до москвофілів, вбачаючи в них агентів царського уряду і ворогів української справи, критикувала Українську радикальну партію за відхід від «наукового соціалізму». УСДП звинувачувала Українську національно-демократичну партію у «фальшивому декларуванні» свого загальнонародного характеру, реально захищаючи інтереси тільки більш-менш заможних верств населення (міщан, інтелігенції, духівництва). Українські соціал-демократи не змогли налагодити конструктивного співробітництва з іншими прогресивними українськими партіями в Австро-Угорщині.

УСДП визнавала метою робітничого руху соціалізм, але відкидала найрадикальніші, неправові засоби його досягнення, а також ідею захоплення політичної влади через збройне повстання. Українські соціал-демократи перебували під впливом ідей австрійських соціал-демократів, які обстоювали поступову соціалізацію засобів виробництва, здобуття влади парламентським шляхом, збереження іі використання існуючої держави як інструмента суспільної трансформації.

Як в 90-х рр. у радикальній партії, так і на початку ХХ ст. в УСДП сформувалася опозиція молодих партійців, які хотіли бачити свою партію національною. На партійній конференції 1907 р. «молоді» ставили вимогу організувати самостійні українські профспілки і вести активну роботу в тих «польських» профспілках, де переважали українські робітники, з метою надати їм українського характеру. Активізація діяльності УСДП серед міського пролетаріату викликала незадоволення в Польській Партії Соціал-Демократів. Взаємовідносини між обома партіями стали предметом розгляду конференції УСДП 29 січня 1911 р., яка назвала їх ненормальними. Боротьбу за визволення УСДП з-під керівництва ППСД очолювала опозиція, до якої належали Л. Ганкевич, В. Старосольський, П. Буняк, В. Левинський, І. Квасниця та ін. Офіційне ж керівництво УСДП, яке очолювали М. Ганкевич і С. Вітик, намагалось уникати протиборства з ППСД навіть ціною визнання пріоритетності ППСД в робітничому русі. 3−4 грудня 1911 р. на VI з'їзді УСДП між двома течіями дійшло до розколу, викликаного незгодами в питаннях тактики руху. Опозиція бажала швидшого підпорядкування руху українського робітництва власному керівництву, виведення його з-під впливу польських соціал-демократів. Проте в умовах галицької дійсності радикально змінювати становище в партійному і робітничому русі було не просто. «Старі» в партії, можливо краще бачили складність і труднощі суспільної праці і з цих позицій утримувалися від різного роду різких поворотів у політичній діяльності.

У практичній політиці позиції обох течій в УСДП — традиційної старшої генерації діячів і «самостійної» молодшого покоління — були в принципі однаковими. Спільність позицій особливо визначилася в 1912 р. у зв’язку із ставленням до майбутньої війни, подих якої відчувався все сильніше. Єдність у поглядах на війну, на можливу позицію партії щодо воюючих сторін на випадок вибуху війни стала тим поштовхом, що вже у 1912 р. привів до ліквідації внутрішньопартійного розколу.

У практичних національних вимогах УСДП у більшості випадків виступала спільним фронтом з іншими українськими партіями — УНДП, УРП та Українською християнсько-соціальною партією.

Українська соціал-демократична партія (УСДП) з 1917 р. почала робити перші кроки по відродженню партійного життя в краї. Внаслідок революції в Росії, повалення самодержавства і створення в Києві Центральної Ради партія почала виступати за скоріше припинення війни, яка шкодила українському народові й провокувала братовбивство. Вона вимагала, як мінімум, широкої і повної української автономії у складі Австро-Угорщини, а максимум — взагалі виходу українських земель зі складу імперії і злуки західноукраїнських земель в одній республіці із землями Великої України.

Наприкінці ХІХ ст. в українському русі Австро-Угорщини завершилось організаційно-політичне формування консервативної течії. На початку ХХ ст. її представляв Католицький русько-народний союз (КРНС). Його програмні документи ґрунтувалися на визнанні австрійського уряду та місцевої адміністрації і передбачали низку суспільно-господарських реформ у дусі папських соціальних енциклік. КРНС відповідно до ідеології західноєвропейського католицького клерикалізму гостро критикував соціалізм, виступав на захист панівного ладу. Його ідеолог митрополит А. Шептицький доводив у своїх працях і виступах, що тяжке становище, в якому опинилися трудящі маси, можна перебороти працьовитістю, ощадністю і тверезістю. Діяльність союзу значною мірою сприяла збереженню культурно-національних традицій українського населення, однак вийти за межі просвітительства він не міг.

У грудні 1911 р. на основі КРНС утворилася Християнсько-суспільна партія (ХСП). Вона виступала з критикою УНДП за її непослідовну «католицьку політику в справах релігії і церкви. Проте ХСП підтримувала домагання націонал-демократів щодо здійснення виборчої реформи, створення українського університету у Львові та запровадження національно-територіальної автономії на Галичині. Ця партія була опозиційною щодо москвофілів, але завоювати широкої популярності в масах не змогла.

Створення української багатопартійності на Галичині призвело до певної організаційно-політичної консолідації москвофілів, які в січні 1900 р. створили у Львові з ініціативи Руської ради Руську народу партію (РНП). ЇЇ соціальною опорою були елементи світської і духовної інтелігенції, представники великого землеволодіння, чиновництва, а також частина селянства, яка орієнтувалася на російський царизм. РНП обстоювала національну єдність українців з росіянами, пропагувала необхідність повного переходу на російську мову. У соціальній і політичній сферах її програма проголошувала прагнення поліпшити долю бідних верств населення через парцеляцію великих маєтків, організацію дешевого кредиту, зменшення поземельного і подушного податків.

2.2 Вплив Революції 1905 р. в Російській імперії на діяльність українських партій Галичини

Російська революція позначилася на піднесенні політичної активності українських партій Східної Галичини. Інтенсивну агітаційно-пропагандистську роботу в краї у ті роки розгорнули партійні осередки РУРП. «Нема у Східній Галичині такого повіту, — писав „Громадський голос“, — де б не було радикалів. Декуди їх більше, декуди менше. Але всюди вони мають значний вплив на публічні справи».

Після отримання звістки про події 9 січня 1905 р. у Петербурзі УСДП організувала в містах і селах збори, мітинги й демонстрації солідарності з народами Російської імперії. Всього продовж квітня-грудня 1905 р. партією було проведено понад 300 зборів і мітингів, які проходили під гаслами солідарності з російським революційним рухом, проведення в краї виборчої реформи і нерідко закінчувалися вуличними демонстраціями. Під час революційних подій УСДП допомагала соціалістичним партіям Наддніпрянщини у виданні політичної літератури, чим сприяла розвитку революційного руху в Російській імперії.

Під впливом революційних імпульсів з Росії галицькі соціал-демократи внесли серйозні корективи в ставлення до селянства і аграрних проблем краю. На своїй другій конференції, що відбулася 27−28 січня 1906 р., керівництво УСДП висловилося за потребу роботи на селі та прийняло проект аграрної програми, який містив положення про викуп поміщицьких земель і передачу їх у користування громадам. Слід підкреслити, що вирішення аграрного питання українські соціал-демократи пов’язували не з революційними, а з парламентськими засобами боротьби.

Висловлюючи свою солідарність з російським революційним рухом, лідери КРНС (Католицький русько-народний союз) висловили сподівання, що «закордонні брати здобудуть очікувані конституційні свободи, для того щоб щасливо перемогти москвофільську лихорадку». Своє негативне ставлення до революційних подій в Росії продемонструвала лише РНП (Російської національної партії). Її лідери із сарказмом говорили про визвольний рух у Росії, який асоціювався в них з «вбивствами і звичайними грабежами».

2.3 Боротьба українських партій Галичини за виборче право

Одним із центральних політичних питань у Галичині була виборча реформа. Наддністрянські партії домагались легальними, конституційними методами «загального, безпосереднього, рівного і таємного виборчого права, жадаючи, щоб новий виборчий закон дав українському народові стільки мандатів, скільки йому належить відповідно до числа людності». Ліквідація старої куріальної системи, на думку українських діячів, мала забезпечити перевагу українського представництва в австрійському парламенті та галицькому сеймі над польським, уможливити досягнення політичної мети легальним конституційним шляхом. Саме в цій площині Русько-українська радикальна партія виробляла принципи своєї тактики. Якщо РУРП найсильнішим засобом тиску на австрійську адміністрацію та польських поміщиків радикали вважала страйк, то УСДП та УНДП мобілізували всі свої сили для розгортання агітаційно-пропагандистської й організаційно-практичної роботи за виборчу реформу.

Особливої інтенсивності боротьба за загальне, рівне, безпосереднє і таємне виборче право набула у 1906 р. Цісар Франц Йосиф 22 січня у цій справі прийняв українську делегацію, від імені якої вимоги українців висловив митрополит Андрій Шептицький. На підтримку домагань делегації провести виборчу реформу 2 лютого 1906 р. політичні сили Галичини скликали на Високому Замку у Львові віче, в якому взяло участь близько 50 тис. українського населення. Подібні віча і демонстрації з вимогою проведення виборчої реформи проходили по всьому краю. Один із лідерів УСДП С. Вітик писав, що «тих віч і селянських зборів, скликаних лише у Східній Галичині протягом одного місяця, було більше 500».

З метою консолідації зусиль у боротьбі за загальне виборче право галицькі партії утворили своєрідний неформальний політичний блок. Саме під його тиском уряд Австро-Угорщини, очолюваний прем'єр-міністром А. Беком змушений був прийняти закон про запровадження загального виборчого права при виборах до австрійського парламенту.

2.4 Парламентська діяльність українських партій Галичини

Наприкінці XIX — на початку XX ст. українців в парламенті Австрії та сеймі Галичини налічувалось одиниці. Австро-угорський уряд усіма засобами нацьковував в Галичині поляків на українців, надаючи їм перевагу через використання політики цензів на виборах, призначаючи посадових осіб, неприхильних до українства, забороняючи відкриття українського університету та ін.

Після виборів 1907 р. у парламенті Австрії кількість депутатів-українців зросла майже в десятеро порівняно з 1897 р. Українці здобули 27 мандатів, з яких 17 належали національно-демократичній партії, 3 — радикалам, 2 — соціал-демократам, 5 москвофілам. П’ять українських депутатів були обрані від Буковини. У 1910 р. Ю. Романчук був обраний віце-президентом палати послів австрійського парламенту. Парламентський клуб (фракція українців), керований УНДП як провідною парламентською партією, зосередив увагу на українізації освіти, відкритті українського університету у Львові, адміністративному поділі Галичини на українську і польську частини, створенні українського Коронного краю, реформі виборчого закону до Галицького сейму.

Українська фракція підтримувала уряд або дотримувалась нейтралітету в питаннях, пов’язаних з фінансуванням військових витрат, торговельною політикою, анексією Боснії. Лідери фракції розраховували, що уряд в обмін на лояльність сприятиме реформі виборчого права у галицький сейм, обмежить свавілля і зловживання контрольованої польськими силами місцевої адміністрації, збільшить асигнування на українську освіту, але ці сподівання були марними. Тиск під час виборів у Галицький крайовий сейм у січні 1908 p., антиукраїнська кампанія, розгорнута поляками, призвели до того, що українці програли місцеві вибори й опинилися у дуже скрутному становищі. У сейм потрапили 12 народовців і 8 москвофілів.

У напруженій боротьбі методом спроб та помилок українські політики здобували парламентський досвід. Діяльність парламентської та сеймової фракцій викликала дискусію в УНДП щодо координації дій між проводом партії та депутатами, можливості критикувати дії фракцій у партійному органі «Діло». Так, сеймовій фракції у 1908 р. було заборонено брати участь у переговорах, укладати союзи з поляками щодо принципових питань, оскільки такі дії дискредитували б політику УНДП. У газеті було заборонено критикувати дії фракції і навіть усунуто з посади її редактора (влітку 1908 p.).

2.5 Українські партії Галичини під час Першої світової війни

3 початком Першої світової війни майже всі українські партії Західної України вирішили, що нарешті настав сприятливий момент для практичного здійснення ідеалу самостійної України. Вони свідомо стали на бік Австро-Угорщини і Німеччини, виходячи з того, що визволення України можливе тільки внаслідок воєнної поразки Росії, після чого держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну українську державу.

Головна Українська Рада (ГУР). 1 серпня 1914 р. у Львові було створено Головну Українську Раду (ГУР), яку очолив К. Левицький. Це був міжпартійний блок за участю Української національно-демократичної партії (УНДП), Русько-української радикальної партії (РУРП), Української соціал-демократичної партії (УСДП). ГУР була покликана захищати інтереси українців в Австро-Угорщині. Маніфестом від 3 серпня 1914 р. ГУР закликала український народ стати на боці Австро-Угорщини й Німеччини для боротьби проти Росії за визволення України. У травні 1915 р. ГУР було перетворено на Загальну Українську Раду (ЗУР). Вона почала сміливіше висувати ідеї української державності: проголосила своєю метою незалежність Східної України після очікуваної поразки Росії, а також широкої автономії для Галичини. Проте подальші поступки Відня полякам у Галичині підштовхнули її в 1916 р. до саморозпуску.

Висновки

На початку ХХ ст. відбулося пожвавлення діяльності українських партій Східної Галичини і посилення їхнього політичного впливу на громадське життя краю. Національні партійні угруповання в Наддністрянщині були організаторами у зазначений період широкого аграрного страйкового руху, багатолюдних народних віч та маніфестацій. Українські партії Східної Галичини взяли активну участь у виборах до австрійського парламенту та краєвого сейму й досягли певних політичних успіхів. У період Першої світової війни українські партії продовжили курс на відстоювання ідей української самостійності, орієнтуючись на Австрійську імперію. Агітаційно-пропагандистська і практична діяльність провідних галицьких партій сприяла поглибленню процесів національно-політичного відродження Австрійської України й своїм вістрям була спрямована проти шовінізму польських консервативних сил та їхніх прибічників.

Список джерел

український політичний партія демократичний

1. В.Я. Білоцерківський. Історія України: навч. посіб. — Вид. 2-е, випр. і доп. — Харкiв: «ОВС», 2007. — 576 с.

2. Верига, В. Нариси з історії України (кінець ХVIII — поч. XX ст.) [Текст]. — Львів: Світ, 1996. — 446 с.

3. Гусєв В.І., Калінцев Ю.О., Кульчицький С. В. Історія України: Навч. посіб. для уч. старш. кл. загальноосвіт. навч. зал. / За ред. С. В. Кульчицького. — К.: Вища шк., 2003. — 431 с.

4. Історія України: нове бачення / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О.І. Гуржій та ін.; під ред. В.А. Смолія. — К: «Альтернативи», 2000. — 464 с.

5. Павко А. Становлення та діяльність поліьтчних партій і організацій в Україні наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / А.І. Павко — Донецьк, 2001 — 38 с.

6. Політична історія України [Текст]: навчальний посібник / За ред. В.І. Танцюри. — 2-е вид., доповн. — К.: Академвидав, 2008. — 552 с. — (Альма-матер).

7. Хімяк О. Українська соціал-демократична партія: періодичні видання та діяльність (кінець ХІХ — початок ХХ ст.) // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. — 2008. — № 20.