Спорные питання ранню історію Київської Русі

Спорные питання ранню історію Київської Руси

Толочко П. П.

Прошло ціле тисячоліття, а відкриття Русі триває і сьогодні. Це природно. Настільки велике і багатомірне історичне явище, яким була Київська Русь, притягло до собі увагу багатьох поколінь істориків. І кожен із них вносить в справа його розуміння свою посильний внесок. У цілому нині дослідники відтворили досить сповнений спокус і об'єктивний образ держави східних слов’ян, виниклого внаслідок тривалою політичної й соціально-економічної еволюції, збагаченої досягненнями сусідніх народів. Київська Русь розвивалася у межах загальних закономірностей історико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому кожний народ брав участь, передусім, власними культурними традиціями. Староруський народ створив яскраву і самобутню культуру, виступив фактично співавтором багатьох досягнень світової цивілізації.

Вместе про те поруч із традиціями научно-объективного висвітлення минуле й культури Київської Русі й інші, у яких внутрішні закономірності розвитку підмінюються зовнішніми випадковостями. У тому основі лежить візантійський стереотип подиву, який неодмінно веде у себе пошук маленького дива. Вихідним в дослідженні деяких историков-медиевистов Заходу є теза нездатності східних слов’ян до соціальної та політичного саморозвитку: «Не то, можливо, щоб Київську Русь створили самі слов’яни». І починаються пошуки наставників, яким було б передоручити роль творця східнослов'янської державності. Вони призводять до найрізноманітнішим результатам, часто взаємовиключним. У ролі східнослов'янських культуртрегерів виступають греки, хазари, нормани тощо.

В 1982 р. на Міжнародної конференції «Слов'янська культура і світова культурний прогрес», організованій на Мінську Міжнародна асоціація поширення і вивчення слов’янських культур при ЮНЕСКО, з пленарним доповіддю виступив професор з ФРН Р. Ротте. Запропонував він глобальну періодизацію слов’янської історії. Головне його ідея в тому, що па всі етапи (і їх виділив сім), слов’яни завжди мали своїх поводирів, спочатку візантійців, потім скандинавів, хозар, і з XII в. німців. Східні слов’яни вийшли на історичну арену пізно і власних культурних традицій, а культура Київської Русі представляла собою простий симбіоз культурних елементів Візантії, Хазарии, Скандинавії. Успішне її розвиток, відповідно до німецького вченому, чого залежало від того, наскільки вдавалося зберегти й розвинути ті пласти європейських культур, котрі почали власними.

В останній час із поруч робіт, які обгрунтовують ідею хазарського походження Київської Русі, виступив професор Гарвардського університету (США) Про. Пріцак. Звинувативши літописця Нестора в необ'єктивності і порівнявши його із сучасним політичним пропагандистом, він заявив, що «новітньому історику України та Східної Європи, слід нарешті позбутися пристрастей автора ПВЛ і ідентифікувати Русь з полянами для середини Х в., а водночас попрощатися з концепцією слов’янського (полянського) походження Русі». Цей вислів написані початку 70-х рр. XX ст., тож під кінець 80-х професор Про. Пріцак такою ж легкістю, про що йтиметься нижче, розпрощався і з слов’янським походженням полян, оголосивши їх хазарами.

Когда-то із лідерів сучасного норманнизма, котрий стверджував пріоритет скандинавів в розвитку давньоруської державності, А. Стендер-Петерсон під тиском археологічних фактів, отриманих широкими археологічними дослідженнями давньоруських міст, змушений був визнати, що це аргументи норманнистов біти. Дивно, але ці визнання привело їх до відмові удаваної теорії, а до заклику шукати нею нові аргументи. Заклик почули. У працях Р. Арбмана, Еге. Оксенстиерны, Т. Капелі, Р. Штокля й західних істориків норманнизм отримав нових імпульсів. Стара ідея викладається у яких з допомогою того ж маніпулювання археологічними і писемних джерел, щоправда, не виступає у своїй колишньої категоричній однозначності. Варяги з’являються однієї із перших сил, брали участь у розбудові держави на берегах Волхова і Дніпра. Задля справедливості треба сказати, що аналогічний підхід до проблеми характеризує й досвід роботи деяких радянських дослідників.

В штучних конструкціях істориків, котрі намагаються відстояти ідею іноземного початку чи благотворного імпульсу у створенні Київської держави, немає як відповіді, але навіть порушення питання, чому середовищі кочового хазарського і поморо-скандинавского світу спостерігалися тенденції політичної консолідації, а східнослов'янському суспільстві від його древньої оседло-земледельческой культурою немає. І як і хазарам чи скандинавів удалося створити для східних слов’ян то, чого вони виявилися може створити для себе у своїх землях.

«Откуда пішла Російська земля».

Этот питання, поставлений ще літописцем Нестором наприкінці XI або на початку XII в., продовжує хвилювати дослідників та сьогодні. І не слід сказати, що це тут вже нам зрозуміло і не вимагає подальших досліджень. Суперечка істориків про тому, хто був руси і вони мають локалізувати, розпочатий більш 200 років тому, триває. Воно зумовлене характером джерел. Здебільшого (особливо іноземні) вони містять свідоцтва невідь що конкретні, які далеко неоднозначні. Вибіркове їх використання породило теорії про в південному й північному походження етноніма «Русь»: компромисную — про подвійному (в південному й північному), теорію соціального змісту цього терміна, так називали нібито спочатку лише знати, але з весь народ.

Посмотрим, які відомості на вирішення цього питання зберігають у давньоруських літописах. У цьому необхідно враховувати, що початкова давньоруський літописання, у цьому числі «Повістю временних літ», піддавалося кількаразової редакторської виправленню. Відомо, що майже 1118 р. таку редакцію здійснив прибічник Мстислава, після чого літописі з’явився сильний норманнский акцент. Це, зрозуміло, перекрутило початковий і ускладнила пошук оригінальних звісток, але, до щастю, редактор була дуже старанний і щось із написаного попередниками залишив не змінювалась. Так було в статті 898 р. читаємо: «БЪ единъ языкъ словЪнескъ: словЪни, іже сЪдяху по Дунаеви, їхні ж прияша вугри, і морава, і чеси, і ляхове, і галявині, яже нынЪ зовомая Русь». Трохи нижчий за тексті цієї ж статті, неймовірно найскладнішому й найсуперечливішому, знаходимо таку сентенцію: «А словеньскый языкъ і рускый одне є».

Историки, що відстоюють думка про північному походження назви «Русь», також аппелируют до авторитету «Повісті временних літ». Зазвичай вони цитують таке її місце:

«И 6Ъша в нього (Олега.— П. Т.) варязи і словЪни і прочини прозвашася руссю». Але цьому забувають відзначити, що дивне перетворення північних прибульців в русів відбувається по тому, як вони опиняються у Києві. Доти літопис іменує їх варягами, чудью, словенами та інших. Виникає тут і ще одного питання. Якщо назва «Русь» вже у ІХ в. у вигляді тісних «славяно-финно-скандинавских контактів могло з’явитися лише серед цього змішаного населення», чому Олег проголосив «матір'ю міст руских» не будь-якої північний місто, скажімо Ладогу чи Новгород, розташований у центрі цієї Північної Русі, а Київ, що розмістилося від нього за тисячу кілометрів. І як могло статися, що письмові джерела ніде не відбили назва «Русь» стосовно северо-русскому населенню.

Летописец і потім гаразд відрізняти Русь від варягів і навіть словен. У 1015 р. Ярослав виступив з Новгорода у Київ із тисячею варягів та ін воями. Святополк вийшов йому назустріч «прибудуй бсщясла виття, русь і печенЪгь». Після затвердження на київському столі вже Ярослав стає власником руской (читай — київської) дружини. Для походу проти Святополка і Болеслава польського «Ярославь ж, совокупивъ Русь, і варяги і словЪнЪ».

Еще більш показові у плані свідоцтва давньоруських літописів XII—XIII ст. Вони поняття «Русь» чи «Руська земля» виступають на двох значеннях — широкому, относившемся всім східнослов'янським землям, входившим у складі Давньоруської держави, і вузькому, застосовуваному лише у південній частині цих земель, тобто Київщині, Чернігівщині, Переяславщині.

Так, Юрій Долгорукий виступив із військом з Ростово-Суздальской землі «в Русь», то є у Київ. Ізяслав Мстиславич, змушений залишити Київ, пішов із «Руской землі» на Волинь, та був знову повернувся на «Рускую землю». Передаючи в 1148 р. синові Юрія Долгорукого Ростиславу місто Божский, Ізяслав Мстиславич ставить йому таке умова: «а ти постерези земле «И Руской оттол «Т». Вигнанець за недотримання цього самого ряду, Ростислав іде у Суздаль у відповідь батькові: «Слышаль єсмь, оже хощеть тобі вся Руська земля». Юрій Долгорукий образився за себе і тато свого сина вигукнув: «Тако чи мені частини нЪту в Руской землі, і моимъ дЪтемъ?».

Святослав Всеволодович після походу на місто Дмитров, «возвратися знову на Русь». Після вбивства Андрія Боголюбского володимирські бояри говорили: «князь наш убьен, а дітей в нього немає, синку їх у Новгороді, а брати їх у Русі». Новгородці також розуміли під «Руссю» Київ Київську землю. У літописної статті 1135 р. говориться: «иде в Русь архієпископ Нифонт». У 1142 р. новгородське посольство затримали «в Русі» (у Києві) до того часу, доки воно може дати цілком згоди на вокняжение в Новгороді князя Святослава. Вигнана з Новгорода, князь Святослав «идущу в Русь до брата » .

Всеволод БольшоеГнездо подав у 1195 р. своїх послів до великого київському князю Рюрику Ростиславичу з наступним посланням. «Ви есте нарекли мя у своемь племені у Володи-мерЪ старЪишаго, а нынЪ сЪдЪл еси у Києві «И, а мені еси частини не учинилъ в Руской земЪ». Посланий в 1223 р. на допомогу южноруським князям проти монголо-татарів з ростовським полком, Василь Костянтинович я не встиг «до них у Русь».

Подобное цитування можна продовжити, але навряд у цьому необ-хідно. І наведених свідчень досить, щоб у тому, що «Русь» у вузькому значенні слова — це землі між Десною північ від, Сеймом і Сулою Сході, Россю і Тясменем Півдні, Горинню ніяких звань. Інакше кажучи, це і є землі, в якій відсиджували колись галявині, жителі півночі і древляни, які становлять основу раннегосударственного освіти «Русь». Характерно, що у цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, що з назвою «Русь» — Рось, Россава, Роставиця, Ростовец та інших. Коли на Русі є кілька міст України з назвою Переяслав, перший із них, дав назва іншим, став називатися Переяславлем-Руским.

Вряд можна сумніватися, що пізні літописні свідоцтва відродили пам’ять і окреслили нам ту початкову Русь, яка започаткувала Давньоруському державі. Певне, і Костянтин Багрянородний, говорячи про «Внутрішньої Русі», мав на оці саме такий регіон. Шукати в далекої північно-східній околиці слов’янського світу, до межиріччя Волги, Которосли і Трубежа, як це намагається робити Про. Пріцак, або ж північ від, між Новгородом і Старій Ладогою, по Д. А. Мачинскому, — безглуздо. У Идриси цей северорусский регіон досить чітко вказано терміном «Зовнішня Русь», що дорівнює аналогічному визначенню Костянтина Багрянородного.

Отождествив початкову Русь з островом Русов, і розмістивши його за півночі АБО на сході Русі, обидва исслeдователя надто вільно тлумачили письмові джерела. Д. А. Мачинский, розуміючи, що свідоцтва арабських авторів важко співвіднести з Ильменско-Ладожским регіоном, дає раду тим, що оголошує їх пізнішими переказами древнього оригінального звістки острів Русов, дополненными подробицями, що відбивають історичні реалії Південної Київської Русі. Сталося це оскільки в 882 р. соціальне ядро Ильменско-Ладожской Русі мігрує на південь, «руський домен» переміщається в Середнє Подніпров'я, а водночас і мігрують і є дані джерел. Щоправда, вже 40 років, відповідно до Д. А. Мачинскому, соціальний центр Русі повертається північ, й незрозуміло від, чому, слідуючи його логіці, свідоцтва східних авторів цього часу не доповнилися подробицями, отражавшими реалії Північної Русі.

Тезис мігруючого соціального центру, висунутий Про. Прицаком і підтриманий Д. А. Мачинским, неспроможний. Ранні осередки державності виникли практично одночасно у найбільш розвинених регіонах слов’янського світу. Історія виникнення та формування найдавніших князівств Київської Русі є яскравим підтвердженням цього. Більше все швидше процес складання социально-классовых структур проходив Середньому Подніпров'ї, де традиції державності були відомі вже у скіфське час. І недаремно саме Середнє Подніпров'я виявилося у центрі формування Єдиного Дневнерусского держави та її народності. Спроби оспорити це очевидне історичний факт, поєднані, зазвичай, із необхідністю авторського переосмислення джерел, явно приречені на невдачу. Парадоксальна оригінальність побудов неспроможна зруйнувати історичну істину.

Б. А. Рибаков вважає, що сполучник слов’янських племен Середнього Подніпров'я прийняв ім'я однієї з які об'єдналися у ньому племен — народу Ріс (чи Рус), відомого ще VI в. далеко поза слов’янського світу. Сталося це, певне, наприкінці VIII — початку ІХ ст., і це невипадково «Русь» як країна та народ неодноразово згадується у цей час арабськими і візантійськими письменниками.

Хронологически максимально ранній згадка назви «Рус» в арабської літературі належить среднеазиатскому вченому ІХ ст. ал-Хорезми. У його географічному творі «Книжка картини землі», написаному між 836—847 рр., він згадує річку Друс (Данапрос — Дніпро), що бере почав із Російської гори (Джабал-Рус). Ібн Хордадбех, який написав 80-ті рр. ІХ ст. «Книгу колій та країн», вказував: «Якщо казати про купцях ар-Рус, це одне з різновидів слов’ян. Вони доставляють заячі шкурки, шкурки чорних лисиць і мечі з найвіддаленіших [околиць країни] слов’ян до Румийскому морю. Володар ар-Рума стягує з нього десятину. Якщо вони самі вирушають по Танаїсу — річці слов’ян, то проїжджають повз Хамлиджа, міста хозар. Їх володар також стягує з нього десятину». У творі невідомого автора ІХ ст. «Худул ал-Алам» говориться, що «країна русів перебуває між горою печенігів Сході, рікою Рутою Півдні і слов’янами ніяких звань. Царя їх звуть Хакан русів».

Ибн Хордадбех зазначив, що у утвердженню русів, вони християни. Дані, які підтверджують цей, перебувають у «Житії Стефана Сурозького», у якому розповідають про поході «новгородського» князя Бравлина у Крим, взяття міста Сурожа і хрещенні там князя русів. Ймовірно, разом із Бравлином прийняла хрещення та її дружина. Похід русів у Крим дослідники датують кінцем VIII — початком ІХ ст. Він, як всі наступні походи київських князів на Візантію, переслідував передусім мета затвердження Русі на чорноморських економічних ринках і подолання опору імперії. Про те, наскільки успішними були ці ранні військові експедиції, це випливає з те, що «Румийское море» почали називати «Руским». «А ДнЪпръ втечеть в Понетьское море треми жереломъ, їжака море словеть Руское».

Среди аргументів, використовуються як доказ північного походження назви «Русь», неодмінно наявний свідчення Бертинской хроніки єпископа Пруденция 838— 839 рр. про посольстві русів. Прийшовши до Константинополя до імператора Феофілові, посли відрекомендувалися речниками народу Ріс («Rhos»), посланими від Хакана («Chacanus») «заради дружби». Проте, під час розгляду в столиці Франкского королівства Ин-гильгейме несподівано з’ясувалося, що вони власне не руси, але шведи (свеоны). Багатьом це визнання послів здається невідпорним аргументом на користь північного походження назви «Русь», на самому ж висновок тут то, можливо скоріш зворотний. Уточнення послів дуже примітна. Тотожність норманнов і русі, тоді так завзято наполягають сучасні стронники північного походження останньої, оскаржене самими шведами. Вони просто були русами, але перебували вони на служби й в тому випадку справедливо розглядали себе їхнім представниками. Шведи входитимуть у складі посольств русів у Константинополі і пізніше, наприклад, при Олега і Ігоря, та їх етнічне походження неспроможна мати прямого ставлення до характеристиці держави, від чийого імені вони виступали.

В останнім часом деякі дослідники, зокрема і радянські, у питанні походження назви «Русь» знову повернулися до старої філологічної точці зору, що пов’язувала його етимологію з фінським «Ruotsi» багатозначно «Швеція». Але крім деякого співзвуччя, за тими словами цих мають, хіба що майстерно не намагалися їх сроднить. Найбільший польський історик X. Ловмянский, якому належить найбільш докладне і повний дослідження цього питання, вважає, що лінгвісти, виводили слово «Русь» з «Ruotsi», перевищили кордону своїх дослідницьких можливостей. Обидві назви могли повинна розвиватися у це час незалежно одне одного, Назва «Русь», відповідно до вченому, спочатку мало географічний зміст і споконвічно визначало територію Середнього Подніпров'я. У процесі освіти тут держави це стало його назвою, та, певне, набуло також етнічне і соціальний значення.

Внимательное і неупереджене читання літописі, навіть у виправленому літописцем Мстислава Володимировича вигляді, це не дає підстави вбачати у реформі назві «Русь» щось далеке для східних слов’ян, привнесене у тому життя.

только в IX—Х ст. Навпаки, те що, що сама назва це швидко поширилося все східнослов'янський світ, свідчить про древні традиції її у цій середовищі. Незалежно з походження, під час східнослов'янської політичної й етнокультурної консолідації, назва «Русь» ототожнювалося під назвою «слов'яни». Аби у тому, варто подивитися, у сенсі літопис вживає висловлювання «Руские гради», «ми отримували від роду Руского», «Русин» і ін. Немає сумніву, що у IX— Х ст. колишні міжплемінні союзи східнослов'янських племен — галявині, древляни, жителі півночі, кривичі, волиняни, дреговичі, уличи, дуліби, словене та інших.— злилися у велику етнічну спільність — народність, що отримала назву «роду руского», «Русі».

Среднее Подніпров'ї не єдине місці, де джерела називають русів. Вони відомі у Прибалтиці (о-ов Рюген), Подунав'ї (Рутенская марка), Тюрінгії і Саксонії (Рейсланд), Прикаспии і навіть у в Північній Африці («російська» колонія у сучасній Сирії). Можна, звісно, допустити, у результаті якихось подій єдиний народ розсіявся у світі. Але досі хто б зумів цього довести. Невизначеною залишається явна етнічна природа русичів — рутеннов, і навіть їх прабатьківщина. Висновки, побудовані на подібному звучанні назв, вкрай ненадійні.

А. Р. Кузьмін найважливішою «Руссю» вважає Дунайську, ототожнюючи згадуваний у джерелах V—VIII ст. Ругиланд (чи Ругию) з Рутенской маркою Х—XIII ст. Саме звідси, на його думку, «Повістю временних літ» виводила полян — русь і карати всіх слов’ян. Тут слід лише зауважити, що перш ніж розселитися з Дунаю по рівним землям, слов’яни прийшли туди. «По мноз «Ьхъ ж времянъх з «Ьли суть словЪни по Дунаеви, дд «И є нині Угорська земля і Болгарьска. І саме від тт. хъ словЪнъ разидошася по земле «И» (ПВЛ, год. 1, з. 11).

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.