Становлення і розвиток методики викладання історії в радянський період

Реферат на тему:

Становлення і розвиток методики викладання історії в радянський період.

План

1. Особливості викладання історії і суспільствознавства в 20-роки.

2. Формування методики в період створення програм і підручників для самостійного викладання курсу історії в школі (30−40-і роки).

3. Розвиток методики навчання історії в 50−60-і роки.

4. Методика викладання історії у 70−80-і роки.

1. Особливості викладання історії і суспільствознавства в радянський період.

У 1923 році в середніх класах замість вивчення курсу історії були введені так звані комплексні програми. На протязі кожного учбового року школярі вивчали одну з таких тем: «Село», «Місто» і т.п. В матеріал теми входили і окремі матеріали з історії тих об`єктів, які вивчалися. У старших класах замість комплексних програм вводився курс суспільствознавства, а до нього, у вигляді окремих елементів, входили і деякі історичні знання, переважно загального характеру або як приклади для ілюстрації загальних положень курсу суспільствознавства.

В учбовому курсі центральне місце відводилось самостійній роботі учнів. особливо чітко сформулював нову роль вчителя радянський методист Л.Жаворонков. На його думку вчитель не повинен бути викладачем, що подає учням знання в готовому вигляді. Він повинен виконувати роль організатора, а ще краще помічника учнів у їхній самостійній роботі з учбовим матеріалом.

Широке поширення отримав так званий «лабораторно-бригадний метод». Отже, явно переоцінювались пізнавальні можливості учнів, і недооцінювалась роль вчителя на уроці.

Зміна мети навчання, перебудова змісту і процесу навчання поставили в порядок денний і вимогу зміни підручників. Їх місце зайняли робочі книги, в яких послідовне і систематизоване викладання учбового матеріалу було замінено матеріалами до окремих тем, для самостійного опрацювання його школярами. Найбільш послідовно цей підхід був реалізований у посібнику К. Введенського і Д. Предтечного «Робоча книга з історії» (1928 рік). Книга була призначена для організації роботи учнів на уроках за «лабораторно-бригадним методом». Вона складалася з 30 завдань. В свою чергу кожне завдання складалось із установочної мети, набору першоджерел, висновку, питань для проведення підсумкової конференції з даного завдання, літератури для домашнього читання.

Прагнення методистів зміцнити зв`язок школи з життям привело до широкого використання в учбовому процесі краєзнавчого матеріалу. Широке використання отримали суспільствознавчі екскурсії, походи по рідному краю. Це, в свою чергу сприяло створенню великої кількості краєзнавчих музеїв, посиленню турботи державних органів про збереження історичних пам`яток.

Підводячи підсумки цій роботі слід вказати як на досягнення на активні форми роботи учнів в класі, встановлення зв`язків з сучасністю, широке використання краєзнавчого матеріалу. Разом з тим по суті були відкинуті всі більш-менш вагомі здобутки дореволюційної методики викладання, а особливо систематичне вивчення курсу історії.

2. Формування методики в період створення програм і підручників для самостійного викладання курсу історії в школі (30−40 рр.).

Недоліки історичної освіти особливо гостро дали про себе знати на початку 30 років, коли зросла потреба у високоосвічених членах суспільства. Це примусило правлячий режим переглянути відношення до викладання історії в школі. Так, у постанові «Про початкову і середню школу» від 25 серпня 1931 року і «Про учбові програми в початковій і середній школі» від 25 серпня 1932 року ЦК ВКП (б) рішуче засудив існуючу практику викладання суспільних дисциплін в школі. Але особливо важливе значення для розвитку методики викладання історії мала постанова РНК СРСР ЦК ВКП (б) від 15 травня 1934 року «Про викладання цивільної історії в школах СРСР». Згіднл цієї постанови в школах вводилися курси вітчизняної і всесвітньої історії. Перед вчителями історії ставилося завдання викладати учбові курси в хронологічній послідовності, в живій і цікавій для учнів формі. У 3−4 класах вводилося вивчення короткого курсу історії СРСР, у 5−7 — історія стародавнього світу і середніх віків, у 8−10 класах вводилось паралельне вивчення історії СРСР та всесвітньої історії. Проте реалізація нової концепції викладання історії наштовхнулося на істотні перепони: були відсутні підручники, вчителі н були підготовлені до нових форм роботи з учнями.

Відсутність підручників ламало всю роботу на уроці. Вчителі були вимушені диктувати тексти майже цілі уроки. Головним в роботі вчителя став підбір і написання текстів учбових матеріалів і диктування їх учням. Цяі проблема знайшла відображення у монографії Е. Бернадського «Методи викладання історії в старших класах» (1939 рік).

У 1937 році було видано «Короткий курс історії СРСР» під ред. професора А. Шестакова, для 3−4 класів. У 1940 році вийшли з друку підручники з історії СРСР для 8−10 класів під редакцією С. Панкратовоїпідручник з історії стародавнього світу для 5−6 класів під ред. С. Мішулінасередніх віків для 6−7 класів під ред.Д.Космінськогонової історії (перший період) для 8-го класу, написаний О. Ефімовим. У 1945 році в зв`язку з виходом з друку підручника з нової історії (другий період) під ред. Д. Хвостова і Р. Зубока школа отримала підручники по всім діючим в ній курсам історії.

Зміст підручників відзначався багатством фактичного матеріалу. При їх створенні були враховані і надбання методичної думки дореволюційного періоду. Всі підручники були з ілюстраціями і мали відповідні історичні карти. Разом з тим підручники були перевантажені фактами, іменами, датами. Багато складних історичних понять включались в підручники без необхідних пояснень. Питання і завдання до тем, а також уривки історичних джерел були відсутні. Підручники відображали зміст історичних подій і явищ, але мало допомагали вчителю в роботі по розвитку учнів, сковували організацію самостійної роботи учнів.

3. Розвиток методики навчання історії в 50−80 роки Розвиток методики викладання історії в післявоєнний період все більше узгоджувався з розвитком дидактики. Особливо активно дидактикою розроблялися такі питання як посилення активності і самостійності школярів в учбовому процесі, підвищення виховної ефективності навчання, зміцнення зв`язків школи з життям, розробка систем, форм, методів і прийомів навчання, як інтенсифікація уроку, проблемність і програмування в навчанні, матеріальне обладнання учбового процесу.

Незважаючи на те, що методика викладання історії базується на досягненнях дидактики, все ж вона є самостійною специфічною науковою галуззю. Вона і тільки вона може вирішити проблеми відбору змісту історичного матеріалу, форм, методів, засобів та прийомів організації уроку історії.

Наукові дослідження з методики викладання історії знайшли своє втілення в цілому ряді наукових праць і методичних посібників. Так, у 1947 році вийшла з друку праця методистів К. Андрієвської і Е. Бернадського «Методика викладання історії в середній школі». У 1949 році статтею Д. Редько «Засвоєння учнями історичних понять» було започатковано опублікування результатів науково-дослідницької роботи по засвоєнню учнями історичних знань. Дослідження Д. Редько розкрили в значній мірі сутність розумової діяльності учнів середніх класів при засвоєнні ними історичних понять і допомогли накреслити деякі прийоми роботи вчителя по керівництву мисленням школярів в процесі засвоєння історичних знань.

При перевантаженні учнів учбовим матеріалом головним типом уроку став так званий комбінований урок. Структурна одноманітність обмежувала творчість вчителя і розвиток пізнавальної активності учнів. Це привело до активізації науково-дослідницької діяльності. Почали інтенсивно розроблятися прийоми використання учбових посібників з історії. Створення цілого ряду учбових посібників в допомогу вчителю історії істотно вплинуло на сутність організації уроків, які тепер у значній мірі опирались на результати наукових досліджень з методики. Більш активно до навчального процесу став залучатися і краєзнавчий матеріал.

Досвід викладання, методичні і педагогічні дослідження ясно показали перевантаженість шкільних курсів історії фактичним матеріалом, складність засвоєння їхнього змісту для школярів. У 50−60 роки склався тип методичних посібників, які давали вчителю методичні рекомендації як по викладанню курсів історії в цілому, так і по окремих його напрямках — по використанню наочності, по роботі з документами, по опитуванню, проведенню повторювально-узагальнюючих уроків тощо. З найбільшою повнотою розвиток методики в 40−50 роках розкривають такі праці: В. Г. Карцов «Очерки методики обучения истории СССР в 7−10 классах» — О.О.Вагін «Наочність у викладанні історії» — В. О. Классен «Використання художньої літератури на уроках історії в 5−7 класах» — І.В.Гіттіс «Самостійна робота учнів 4 класу з історії» — П. С. Лейбенгруб «Дидактические требования к уроку истории» — А.А.Янко-Триницкая «Обобщающе-повторительные уроки истории» та інші.

Вся ця багатогранна робота вимагала осмислення і узагальнення, накреслення нових науково-дослідних перспектив. Започаткувала її дискусія проведена журналом «Преподавание истории в школе». Дискусія була розпочата статтею В. Г. Карцова «К вопросу о задачах и содержании методики преподавания истории в школе». Автор виніс на широке обговорення таку проблему: «Методика викладання історії, якщо вона дійсно науково-педагогічна галузь, а не зібрання емпірично підібраних навчальних засобів і прийомів, повинна базуватися на результатах науково-експериментальних досліджень, які в свою чергу повинні увібрати в себе і науково осмислити весь напрацьований вчителями досвід методики викладання історії в школі». До найбільш значних проблем методики, які широко обговорювались в ході дискусії слід віднести: завдання і зміст методики викладання, її методологічні основи, принципи класифікації методів вивчення історії. Таким чином, важливою рисою розвитку методичної думки в 40−50 роках було посилення наукового характеру в розробках з методики, а також зміцнення зв`язків методики і педагогіки, перебудова методики викладання історії згідно найновіших досягнень вітчизняної дидактики. Результати наково-експериментальних досліджень переконливо довели, що формування в учнів історичних понять та розвиток історичного мислення не відбувається в результаті простої передачі готових знань, а є складним процесом сприйняття інформації і внутрішнього її осмислення, вибіркового запам`ятовування, утворення ассоціатиних логічно-сенсорних ланцюжків, має чітко виражені вікові особливості.

4. Методика викладання історії у 70−80 роки У 70−80 роки розробка методики викладання історії в школі отримала свій подальший розвиток. У 70-х роках підручник стали розглядати як посібник, як інструмент, з допомогою якого вчитель навчає і виховує учнів як в процесі їхньої діяльності на уроці, так і вдома. В підручники поряд з авторським текстом включили уривки з документів, ілюстрації, таблиці, схеми, різноманітний довідковий матеріал. До розділів і параграфів додались запитання і завдання, які допомагали учням осмислювати, систематизовувати і закріплювати в пам’яті зміст курсу, а вчителю — керувати учбовою діяльністю школярів.

Таким чином тепер підручники з історії не лише містили знання, а й сприяли розвиткові школярів, вчили їх самостійно працювати з різними джерелами історичних знань, оперативно застосовувати свої знання в учбовій діяльності. Педагогічна ідея розвиваючого навчання знайшла своє втілення в підручниках Ф.П.Коровкіна «Історія стародавнього світу» — Е.В.Агібалова і Г. М. Донського «Історія середніх віків» та інші.

Важливим досягненням стало розпочате в Україні викладання історії України. Проблеми створення шкільного курсу історії України активно дискутувалися і знайшли своє вираження у ряді дисертаційних досліджень.

Важливий внесок у досягнення методичної думки зазначеного періоду належить І.Я.Лернеру. В ході експериментальних наукових досліджень він переконливо довів тісний зв`язок і взаємозалежність між стимулюванням самостійності учнів на уроці і формуванням у них системи історичних знань. Дослідження інших науковців дозволили скласти приблизну програму формування умінь і навичок, які учні можуть здобути в процесі вивчення історії.

Надзвичайно важливою є проблема стимуляції інтересу школярів до вивчення історії та організація самостійної роботи учнів на всіх етапах учбового процесу.

Роблячи спробу наукового осмислення зазначеної проблеми О.О.Вагін помістив в одній з своїх праць дві порівняльні таблиці: «Методи вивчення історії в школі» і «Самостійна робота учнів з історії». Використовуючи їх методист довів взаємозв'язок цих двох сторін процесу навчання, обґрунтував їхню діалектичну взаємозалежність.

Підвищення теоретичного рівня викладання історії, істотні досягнення в розвитку теорії підвищення активності і самостійності учнів на уроках акцентувала увагу методистів до розробки науковообгрунтованої системи методів, прийомів і засобів, що відповідають меті навчання та змісту шкільних курсів історії. Результати цієї роботи отримали своє відображення в книгах О.О.Вагіна «Методика преподавания истории в средней школе» і «Методика обучения истории в средней школе» .

У розробці методики наочності особливо великим є внесок К.Д.Нікіфорова. У своїх працях він переконливо показав роль і значення наочності в активізації пізнавальної діяльності учнів.

Бурхливе зростання кількості способів і прийомів взаємозв`язаної діяльності вчителя і учнів виявило потребу у їхній систематизації. Проте незважаючи на багато численні дискусії єдиної їхньої класифікації так і не вдалося створити. Проте досягнення методистів 70−80 років викликають пошану.

Література:

1. 1.Вагин А. А. Методика преподавания истории в средней школе. — М., 1968.

2. 2.Гора П. В. Повышение эффективности обучения истории в средней школе. — М., 1988.

3. 3.Дайри Н. Г. О методических вариантах уроков истории. — М., 1958.

4. 4.Дайри Н. Г. Обучение истории в старших классах средней школы. — М., 1966.

5. 5.Дягтярюк М.І. Використання наочних посібників на уроках історії. — К., 1955.

6. 6.Лейбенгруб П. С. Дидактические требования к уроку истории в средней школе. — М., 1957.

7. 7.Опыт преподавания истории в старших классах / Под ред. Р. Е. Кантора, С. С. Коваленко. — М., 1963.

8. 8.Связь преподпвания истории с жизнью / Под ред. Н. Г. Дайри, А. Б. Мельникова. — М., 1962.

9. 9.Сидорова М. А. Самостоятельная работа учащихся по истории. — М., 1951.