Художні особливості балади як жанру

Міністерство освіти і науки України Маріупольський державний університет Кафедра німецької філології

Курсова робота з історії зарубіжної літератури Студентки Нижниковської Г. О.

Маріуполь, 2014

Зміст Вступ Розділ 1. Художні особливості балади як жанру

1.1 Виникнення та еволюція баладних жанрів

1.2 Особливості балади, що виділяють її з-поміж інших поетичних жанрів Розділ 2. Традиції баладного жанру в творчості поетів «озерної школи»

2.1 Збірка «Ліричні балади» як маніфест раннього романтизму

2.2 Балада очима поетів «озерної школи»

Висновки Список використаних джерел

Вступ Зараз термін «балада» володіє крайньою розпливчатістю і невизначеністю, оскільки впродовж декількох століть різні літературні та фольклорні жанри позначалися словом «балада»: старовинна народна балада, французька, вулична, сентиментальна, готична, романтична. Саме тому, я й обрала цю тему, щоб дізнатися, як виникла, змінювалась та які особливості має балада з-поміж інших жанрів, а найголовніше, творчість яких поетів створила нове розуміння цього жанру у XVIII—XIX ст.

Актуальність теми полягає у своєрідності даного жанру і в доданні йому інших «фарб» вустами поетів «озерної школи» .

Об'єктом дослідження є англо-шотландські балади у творчості англійських поетів «озерної школи» .

Предметом дослідження є вивчення традиції стародавніх народних англо-шотландських балад у творчості поетів «озерної школи».

Мета даної роботи — виявити основні особливості художньої форми англо — шотландських народних і літературних балад початку XIX ст. у творчості англійських романтиків. При цьому розглянути характерні риси їх метрики, мови, стилю, образної системи. У зв’язку з поставленою метою виявилося необхідним вирішити і деякі завдання :

1. Звернутися до історії виникнення та еволюції баладних жанрів

2. Розглянути основні цикли англошотландських балад, а також їх художні особливості

3. Виявити який розвиток отримує жанр балади у творчості поетів — «лейкістів»; а також визначити художні особливості літературної балади початку XIX століття.

4. Виявити особливості форми і засобів художнього відображення балади у творчості поетів «озерної школи».

Матеріалом для дослідження послужили старовинні пісні та балади Англії і Шотландії, балади у творчості поетів «озерної школи» (Вордсворта, Кольріджа) у російських перекладах.

Основні методи дослідження обрані відповідно до теми роботи та її особливостей :

1. Порівняльний — встановлення відмінності або знаходження загального.

2. Метод аналізу літератури — поділ на складові компоненти для подальшого вивчення.

3. Метод узагальнення — передбачає отримання висновків про загальні властивості об'єктів дослідження.

Практичне значення роботи полягає в можливості використання матеріалів та результатів дослідження в організації позакласних занять з історії зарубіжної літератури.

Структура курсової роботи складається зі вступу, двух розділів, поділених на підпункти, висновків та списку використаних джерел.

У вступі розглядається актуальність обраної теми, об'єкт, предмет, мета, завдання, матеріал, методи, практичне значення і структура роботи.

Перша глава містить відомості про художні особливості балади як жанру.

У другому розділі розповідається про традиції баладного жанру в творчості поетів «озерної школи».

У висновку підводяться підсумки проведеного дослідження.

Список використаної літератури налічує джерел.

англійський поет літературний балада

Розділ 1. Художні особливості балади як жанру

1.1 Виникнення та еволюція баладних жанрів Намагаючись дати чітке і повне визначення терміну «ballad» в англійській мові, можна зіткнутися із значними труднощами. Вони пов’язані з тим, що коло його значень вельми широке. Причини цього криються особливо в історії і розвитку тих поетичних жанрів, які позначилися цим словом.

Термін «ballad» походить від латинського дієслова ballare (танцювати). Тому пісня, що супроводжувала танець, називалася в Провансі balada, а в Італіїbalata (XIII ст.). З часом термін «ballad» міняє своє значення: у XIV ст. французька ballade є жанром придворної поезії, що вимагала від автора витонченої майстерності. Це — вірш з трьох строф на три різні рими (звичне по схемі ab ab bc bc) з обов’язковим рефреном і з подальшою коротшою «посилкою» (envoi), повторюючої рими другої половини кожної строфи. Число віршів в строфі повинне співпадати з числом складів в рядку (8, 10 або 12). Чоловічі рими повинні були чергуватися з жіночими. Дотримати всі ці правила було дуже важко [11, с. 56].

Вже в XIV ст. англійці запозичують жанр балади з французької літератури.

Природно, що разом з жанром запозичується і слово, що його позначає. Пишеться воно по-різному: ballades, balats, ballets, ballets, balletys, ballads.

У XIV-XVI ст. термін «ballad» не уживався для позначення того усного жанру англійської і шотландської народної поезії, який зараз в англійському літературознавстві називають: popular ballad, ancient ballad, ballad of tradition, traditional ballad. Ці старовинні народні балади в той час (у XIV-XVI ст.) були відомі під назвою songs (іноді tales або ditties). Виконавці не виділяли їх з маси інших пісень свого репертуару [6, с. 119].

В той же час починаючи з XVI ст. слово ballad широко застосовувалося по відношенню до нехитрих, звичайно анонімних віршів на злободенні теми, які розповсюджувалися у вигляді друкованих листків на міських вулицях. Цей жанр називали: street ballad, stall ballad, broadside або broadsheet.

У словнику слова broadside і broadsheet звичайно вважаються синонімами, але у вузькоспеціальній бібліографічній термінології broadside — це текст, надрукований на одній стороні листка, незалежно від його величини, а broadsheet — текст з продовженням на зворотному боці листка.

Важко уявити собі два більш різних, ніж вишукана, стилістично складна придворна французька балада і груба вулична балада лондонського простолюддя. Учених давно зацікавило перенесення назви з одного жанру на інший.

Американський учений А.Б. Фрідман вважає зв’язуючою ланкою між французькою і вуличною англійської баладами так звану «псевдо баладу», яка була одним з основних жанрів англійської поезії XV ст. Справа у тому, що в Англії французька балада зазнає значних змін. Виправдовуючись недоліком слів, що однаково римуються, в англійській мові, поети збільшують число рим, а також відмовляються від «посилки» (envoi). Число строф зростає з трьох до 10−20 [7, с. 322].

Строга форма розмивається. Із збільшенням кола читачів псевдо балада демократизується. Спрощується її стиль. Все частіше уживається «баладна строфа» (ballad stanza), широко поширена в англійській народній поезії. Це — чотиривірш, в якому чергуються рядки чотиристопного і тристопного ямбу з римуванням по схемі «ab ас» (можливі і деякі інші варіанти). Характерно, що одна з перших друкованих вуличних балад «Балада, що дійшла до нас, про лютерів, попів, кардиналів і землеробів» («А ballade of Luther, the pope, а cardinal and husbandman», пр. 1530 р.) має сліди зв’язку з «псевдо баладою».

1.2 Особливості балади, що виділяють її з поміж інших поетичних жанрів Впродовж XVI-XVII ст. відбувається поступове розширення значення слова ballad. Так, в 1539 р. в так званому «єпископському» перекладі Біблії (Bishop`s Bible) «Пісня пісень» царя Соломона була переведена: «The ballet of bollets» — хоча і відчувалася деяка недоречність терміну «ballet» по відношенню до тексту священного писання. А в 1549 р. перший поет-перекладач В. Болвін (William Baldwin) публікує «Canticles or Balades of Salomon, phraslyke declared in Englyshe Metres».

Після XVI ст. французька балада була надовго забута в Англії. Проте до кінця XIX-початку XX ст. наслідування цьому жанру можна зустріти в творчості деяких англійських поетів (А. Ланг, А. Суїнберн, У. Хенлі, Е. Госс, Г. К. Честертон) [11, с. 67].

Англійська вулична балада проіснувала з XVI майже до XX ст., коли була витіснена бульварною газетою, що запозичила у неї тематику, галасливу манеру подачі матеріалу і навіть деякі деталі оформлення (від балади йде використовування готичного шрифту в назвах англійських газет).

Тематика вуличної балади була надзвичайно різноманітна. Це швидше за все всякого роду сенсаційні новини: різні чудеса, катастрофи, кримінальні історії, докладні описи страти злочинців. Великою популярністю користувався різновид вуличної балади під назвою «Good night», що була описом останньої ночі злочинця перед стратою. Він згадує всі свої гріхи і закликає добрих християн не наслідувати поганий приклад. У 1849 р. тираж двох таких балад склав 2,5 мільйони екземплярів.

Відношення до вуличної балади було подвійним. Сучасник Шекспіра, поет і драматург Бен Джонсон писав: «Поет повинен почувати відразу до вигадників балад» [11, с. 49].

У XVII-XVIII ст. слово ballad стало означати будь-яку пісню, яка співалася в народі, незалежно від того, чи була вона надрукована або передавалася усно. Таким чином, існуючі вже багато століть старовинні пісні оповідного характеру теж стали називатися баладами.

Російський літературознавець М.П. Алексєєв під англійською і шотландською баладою розуміє лірико-епічну або лірико-драматичну розповідь, що має строфічну форму, призначену для співу, яка інколи супроводжувалася грою на музичних інструментах [3, с. 334].

Розвиток баладних сюжетів йшов по двох основних напрямах: надзвичайно продуктивними виявилися сюжети героїко-історичного жанру; паралельно їм інтенсивно розвивалися сюжети, пов’язані з любовною тематикою. Насправді різкої грані між цими двома групами не було. Героїчні і любовні сюжети часто перепліталися між собою в рамках однієї балади, вбирали в себе казкові фольклорні мотиви, трактувалися деколи в комічному ключі, отримували якісь специфічні риси, пов’язані з місцем зародження або побутування тієї або іншої балади, проте за межі двох названих сюжетно-тематичних груп народні англійські і шотландські балади ніколи не виходили.

Широкою популярністю (судячи з великої кількості варіантів, в яких вона дійшла до нас) користувалася балада «Полювання біля Чевіотськіх горбів» («The Hunting of Cheviot», в пізній редакції «Chevy Chase»), головні дійові особи балади Дуглас і Персі. Останній полював якось коло Чевіотськіх горбів. Дуглас подумав, що Персі вторгнувся в його володіння, і вирішив захистити свої права. Зав’язалася чергова запекла битва: загинув Дуглас, загинув Персі. Звістка про загибель славних героїв дійшла до Лондона і до Единбургу. «Немає більше у шотландців таких воєначальників, як Дуглас» , — зітхнув шотландський король. «Краще за Персі не було воїнів в моєму королівстві», сказав англійський король [8, с. 190].

Разом з «Полюванням біля Чевіотськіх горбів» в XIV-XV ст. відомі і інші балади, пов’язані з прикордонною смугою між Англією і Шотландією; більшість з них присвячена тим же кривавим набігам, битвам, боротьбі тощо.

Робін Гуд стояв на чолі сотні вільних стрільців, протистояти яким були безсилі урядові загони. Він з своєю зграєю грабував тільки багатих, нагороджував бідняків, не робив ні якого зла жінкам. Діяння і пригоди цієї людини «вся Британія оспівує в своїх піснях» («Балади про Робін Гуда») [11, с. 89].

Історія Робіна Гуда залишила помітний слід в світовій художній літературі. В Англії сучасники Шекспіра, а саме Роберт Грін, Мондей і Четль обробили баладні мотиви в своїх драматичних творах. У російській літературі ці балади відомі з 30-х років XIX ст.; деякі з них існують в російських перекладах М. Гумільова, Р. Рождественського та ін.

У представленні більшості людей балада — це майже синонім нечистої сили: надприродні події немовби нанизуються одна на одну, труни зриваються з ланцюгів, привиди снують по замках, ліси і поляни населені лісовиками і феями, води кишять русалками. Уявлення ці, навіяні романтичною літературною баладою, не цілком відповідають дійсному змісту балади народної. З відомих в даний час більше 300 англійських і шотландських народних балад навряд чи в 50 — тобто приблизно у кожній шостій — зустрічаються надприродні події.

Особливо часто чарівні мотиви використовуються як розгорнена поетична метафора в сюжетах про випробування вірності, мужності, благородства. У баладі «Молода Темплейн» (The Young Templane) наречена героя, вірна своїй любові, мужньо проходить через тяжкі випробування.

Перевіркою моральних якостей героїв можуть бути не тільки чисто фізичні страждання, але і етичні, пов’язані з негативними естетичними емоціями. Через такі випробування довелося, наприклад, пройти благородному Евайну, що врятував дівчину, яку зла мачуха перетворила в потворного звіра («Лицар Евайн» — The Knight Avain). [11, с. 65].

Основна особливість старовинної традиційної балади полягає в тому, що в результаті тривалого процесу усної передачі вона отримала ряд високих художніх цінностей: стислість, виразність, драматизм, динамічність оповідання тощо. Її образна система, мотиви, сюжети, серйозний тон, глибина відчуттів різко відрізняють її від цинічної, поверхневої, багатослівної вуличної балади, яка зв’язана друкарським текстом і не здатна удосконалюватися в процесі усної передачі.

Балада є короткою народною піснею оповідного змісту. Саме сюжетність є тією особливою ознакою, яка виділяє баладу з числа інших поетичних жанрів. Джерелами сюжетів балад були християнські легенди, рицарські романи, античні міфи і твори грецьких і римських авторів в середньовічному переказі, так звані «вічні» або «бродячі» сюжети, а також справжні історичні події, стилізовані на основі готових пісенних схем.

Міфологізм як світогляд зберігається лише в найстародавніших по походженню баладах, а також в баладах, де в тій або іншій формі проступає їх архаїчна основа. В більшості ж «чарівних» балад фантастичні мотиви носять не світоглядний, а ігровий характер, тобто використані як поетичний прийом або в алегоричних цілях.

Розділ 2. Традиції баладного жанру в творчості поетів «озерної школи»

2.1 Збірка «Ліричні балади» як маніфест раннього романтизму

Інтерес до фольклору, до народної балади в епоху Романтизму породив аналогічний жанр літературної балади. Проте якщо властивістю народної балади є відсутність в ній яких-небудь істотних принципів індивідуального авторства, то романтична балада безумовно стала результатом індивідуальної поетичної творчості. Поети-романтики, сприйнявши традицію усної народної поезії, прагнули визначити особливий шлях розвитку балади, розширюючи межі цього жанру [13, с. 567].

У романтичній літературі кінця XVIII — початку XIX століть можна виділити своєрідні групи балад, об'єднаних загальною тематикою. У багато чому вони виявляються схожими з основними групами народних балад.

Перший сумісний твір Вордсворта і Колріджа — збірка «Ліричні балади» (1798) намітив відмову від старих класицистичних зразків і проголосив демократизацію проблематики, розширення тематичного діапазону, ломку системи віршування.

Передмову до балад можна розглядати як маніфест раннього англійського романтизму. Вона було написана Вордсвортом. Велика частина творів збірки також належала йому, але присутність в ньому Колріджа помітно хоча б по тому, що його твори продемонстрували багатющі можливості нової школи, які містилися в теоретичній декларації Вордсворта.

У долях Вордсворта, Колріджа і Сауті було багато загального. Всі троє спочатку вітали Французьку революцію, потім, злякавшись якобінського терору, відступилися від неї. Разом з тим роль представників «озерної школи» в історії літератури велика; вони вперше відкрито засудили класицистичні принципи творчості. Лейкісти вимагали від поета зображення не великих історичних подій і видатних осіб.

Зображення народного побуту, повсякденної праці, розширення тематики поезії, збагачення поетичної мови за рахунок введення розмовної лексики, спрощення найпоетичнішої конструкції наблизили поетичний стиль до буденної мови, допомогли Вордсворту, Колріджу і Сауті переконливіше і правдивіше відобразити суперечності дійсності [12, с. 180].

Вордсворт і його однодумці зуміли показати трагізм доль англійського селянства в період промислового перевороту. Вони, правда, акцентували увагу читача на психологічних наслідках всіх соціальних змін, що позначилися на етичному вигляді скромного трудівника. При відомому політичному консерватизмі і страху перед можливою революцією в Англії поети «озерної школи» зіграли позитивну роль в історії англійської поезії. Сформулювавши естетичні принципи нового романтичного мистецтва, ввівши нові категорії піднесеного, чутливого, оригінального, вони рішуче виступили проти класистичної поетики, що зжила себе, намітили шляхи зближення поезії з дійсністю за допомогою радикальної реформи мови і використовування багатющої національної поетичної традиції. Вслід за англійськими сентименталістами Томсоном і Гріємо вони використовували так зване розмите, змішане бачення, народжене не розумом, але відчуттям, значно розширивши діапазон поетичного бачення в цілому.

І Вордсворта і Колріджа в період створення балад (1798 р.) об'єднувало прагнення слідувати правді природи (але не просто копіювати її, а доповнювати фарбами уяви), а також здатність викликати співчуття у читача. Задачею поезії, на думку Вордсворта і Колріджа, потрібно рахувати звернення до життя простих людей, зображення буденного. Побут найосвіченішого класу суспільства рясний тими ж стражданнями і радощами, що і побут всіх інших класів. У них основні пристрасті серця знаходять кращий живильний ґрунт. У цих людей елементарні відчуття виявляються з більшою простотою і примітивністю [14, с. 99].

Вордсворт і Колрідж розглядали Всесвіт як прояв абсолютного духу. Задача поета — уловити абсолютне в простих явищах сучасного життя. Інтуїтивне сприйняття навколишніх речей веде до як найповнішого пізнання їх внутрішнього значення, розширює межі пізнання взагалі. Поет повинен підтримувати зв’язки між людиною і Творцем, показуючи видимий, плотський сприйманий світ як недосконале віддзеркалення надприродного потойбічного світу. Обидва поети намагалися використовувати уяву як особливу властивість розуму, стимулюючий в людині творчий активний початок. Але вже з «Ліричних балад» намітилися і відмінності між двома поетами. Колріджа цікавили надприродні події, яким він прагнув додати риси повсякденності і вірогідності, тоді як Вордсворта привертало саме буденне, прозаїчне, зводиться їм в ранг неймовірного, цікавого, незвичайного. Причому він поставив свою за мету «додати красу новизни повсякденним явищам і викликати відчуття, аналогічне надприродному, розбудивши свідомість від летаргії і відкривши йому чарівність і чудеса навколишнього нас світу».

Використавши баладну форму, лейкісти, як і В. Скотт, трансформували цей жанр, поставивши розповідача в нові умови очевидця і учасника подій. Вони також зробили самостійними жанри дружніх послань-присвячень, елегій [16, с. 94].

Наприклад, у «Старому Кемберлендськом жебраку» Вордсворт поетизує мандрівника, бо він вільний, знаходиться посеред «могутньої самоти» природи, яка існує тільки для нього, він не належить будинку, помилково званому індустрією. Розорена хатина — це узагальнений образ всіх покинутих жителями, зметених промисловим переворотом сів і сіл. Трагедію нації Вордсворт бачить не стільки в зміні звичного вікового устрою, скільки в психологічній несумісності його з новими порядками.

У прагненні звільнити поезію від підпорядкування світським смакам і пристойності, знайти критерії людяності і художності, що кореняться в народному житті, полягав той надихаючий початок, завдяки якому Вордсворт увійшов як новатор до історії англійської літератури того періоду.

Презирство до «суєтного світла» і відтворення «ідеалу природи» були властиві більшості романтиків, але у Вордсворта ці тенденції проступали в своєму «найчистішому», а разом з тим і абстрактному вигляді. «Хатини, поля і діти» предстають у нього як «людська природа, який вона була і завжди буде», — «вічна природа»!!. Крізь цю «вічну природу» Вордсворт прагне залучити читача до прозріння релігійного «абсолюту». Гармонія плотського пізнаваного буття природи здається поету лише проявом божественного свавілля, а головною перевагою простих людей, що живуть «в найбільшій згоді з природою», виявляється їх сліпа покірність волі божої.

Основна творча заслуга Вордсворта як поета і полягає в тому, що він немов заговорив віршами, без видимої напруги і загальноприйнятих поетичних умовностей. Нині, звичайно, багато що в його віршах виглядає традиційним, але свого часу це здавалося, за визначенням Пушкіна, «дивним просторіччям». «Ми хотіли представити речі звичні в незвичайному освітленні», — пояснював згодом задум «Ліричних балад» Кольрідж. Кольрідж надзвичайно наблизився до читача, зробивши майже речовинним таємниче і фантастичне. Принцип був один: все, чого тільки не торкається поетичне перо, повинно справляти враження природності.

Вордсворту не потрібне, здається, нічого, ніяких спеціальних «поетичних» умов, щоб в будь-якому предметі знайти поезію. Звичний світ і проста мова — така тематика і такий стиль цілком органічно виражали і життєву філософію Вордсворта.

У «Попередженні» до першого (анонімного) видання «Ліричних балад», що вийшли в 1798 р., Вордсворт висуває як критерій істинної поетичності життєвість, вірність мистецтва природі. «Благородна відмінна риса поезії полягає у тому, що вона знаходить свої матеріали в будь-якому предметі, який може зацікавити людський розум», — пише він (Lyrical Ballads by W. Wordsworth and S.T.Coleridge, London, 1898).

Вордсворт поставив собі за мету «додати красу новизни повсякденним явищам і викликати відчуття, аналогічне надприродному, розбудивши свідомість від летаргії звички і відкривши їй чарівність і чудеса оточуючого нас світу» (S.T.Coleridge «Biographia Literaria») [15, с. 200].

Він підтримував принципи природності і правдивості, співчуття «стражданням людства». Вордсворт проголошує: «…сама священна з всіх видів власності - це власність бідняків», — такі погляди і настрої відображені на багатьох сторінках «Ліричних балад»; можна сказати, що саме вони утворюють основний лейтмотив всієї цієї книги в тій частини, яка належить перу Вордсворта.

У англійській поезії Вордсворт був першим, хто рішуче заявив про поетичність образу думок, відчуттів і мови сільських простолюдинів. Вордсворт розвиває думку про те, що застійний спокій сільського життя, можливо, служить щасливою заміною тих бурхливих хвилювань революційної політичної боротьби і духовної творчості, який не дано випробувати «німим Мільтоном і безвісним Гемпденам», животіючим в сільській глушині.

Таким чином, збірка «Ліричні балади» була написана з метою з’ясувати, чи можуть принести задоволення вірші, в яких використовується справжня мова людей (real language of men).

Вордсворт вважає, що тільки такі вірші можуть розраховувати на стійкий (permanent) інтерес, бо рішуче відрізняються від творів, прославлених тоді «яскравою і позбавленою смаку фразеологією».

Він хоче описати події і ситуації звичного життя, черпаючи «із запасів мови, дійсно звучної у вустах людей, і в той же час додати їм фарб уяви, завдяки яким звичне предстає в незвичайному світлі».

Мова поезії повинна бути простою і обходитися без персоніфікації абстрактних понять.

Вордсворт відстоює таку мову поезії, яка відповідає духу народу і мови взагалі. Вордсворт переконаний, що тільки у вустах простолюдинів звучить якнайменше фальсифіковане, відвічно англійське слово. У передмові до другого видання «Ліричних балад» Вордсворт багато разів підкреслює, що драматизм їх корениться в самому житті. Він ставив собі задачею «перекласти розмірами вірша справжню мову людей, що відчувають гострі переживання (а state of vivid sensation)»; його займала «асоціація відчуттів і ідей в стані збудження» (Preface to the Second Edition of Lyrical Ballads).

«Поезія, — писав про свої вірші Вордсворт, — не проливає тих сліз, „якими плачуть ангели“, але плаче природними і людськими сльозами; у її жилах тече та ж людська кров». Найсильнішими, художньо значними і ліричних балад Вордсворта залишаються, дійсно, ті, де ллються людські сльози, де тече людська кров, — а не сентиментальна рожева водиця благочестивого розчулення перед убогістю духу і упокорюванням «малих сил».

Вордсворт в «Ліричних баладах» всього сильніший там, де він зображає душевне сум’яття людей, вирваних з корінням з рідного ґрунту або людей, які відчувають, що ґрунт цей коливається під ними, що стрясається суспільним переворотом, масштаби якого вони навіть не в змозі собі представити.

Турбота і Потреба є постійними героїнями більшості «Ліричних балад», і їх незрима, але постійно відчувається присутність багато в чому визначає драматичну напруженість всієї збірки. Вордсворт досягає найбільшої виразності в зображенні характерів своїх героїв саме там, де показує їх нерівну боротьбу проти суворої економічної необхідності, що сліпо і неухильно підриває самі основи їх існування.

2.2 Балада очима поетів «озерної школи»

Свою творчу діяльність Сауті почав в кінці 90-х років, звернувшись до жанру народної балади. Його перші твори пронизані співчуттям до бідняків і убогих бродяг. У ряді творів — «Дружина солдата», «Скарги бідняків», «Похорони жебрака» — поет виступає проти безправ’я і пригноблення народу, хоча прямих засуджень буржуазних відносин і сучасного йому світопорядку у нього немає. Він більше констатує факти, ніж обурюється, показуючи картини убогості, але не роблячи з побаченого ніяких висновків [8, с. 189].

Творчість Сауті можна розділити на два періоди: перший-1794−1813 рр., для якого характерне переважання поезії і драматичних творів; другий — після 1813 р. до 1843 р., коли були створені в основному прозаїчні твори.

Так, в баладі «Скарги бідняків» у формі розгорненої відповіді на питання багача — співбесідника поета про те, на що ремствує бідний люд, автор виводить цілу галерею бідняків, вимушених в морозну холодну ніч просити милостиню у випадкових перехожих.

Кожен портрет в баладі строго індивідуалізується, побутові зарисовки правдиві, але картина убогості і безправ’я народу пом’якшена моралізаторською кінцівкою.

Сильніші критичні інтонації, направлені проти воєн, всю тяжкість яких несе простий народ, звучать у вірші «Бленхеймській бій». Як і в баладі «Скарги бідняків», оповідання від імені головного героя обрамлене тут питальною конструкцією. Діти просять діда розповісти про війну, чому вона почалася, в ім'я чого велася. У розповіді старого, який і для себе не знайшов відповіді на це питання, прихована іронія:

Добиться этого и сам Я с малых лет не мог, Но говорили все, что свет Таких не видывал побед.

(Пер. А. Плещеева) [9, с. 170].

Розказуючи про війну, старий не приховує від внуків жахливих подробиць, пов’язаних з нею.

Сауті постійно зштовхує в баладі реальність і версію офіційної історіографії, причому іронічний баладний рефрен «Мир не видал побед славней» контрастніше підкреслює антинародний характер війни, яку вела Англія спільно з Австрією проти Франції за іспанський спадок (у вірші йдеться про справжню історичну подію 1704 р.).

В іншому творі «Балада про старого Вільяма» Сауті роздумує про життя і смерть. Старого Вільяма не лякає смерть, він прожив гідно своє життя і ні про що не жалкує:

" Сын, я весел, — ответил старик, — и хочу, Чтоб усвоил ты твердо вполне:

С юных дней я о Господе не забывал, И Господь не забыл обо мне."

(Пер.Ю.Нестеренко) [2, с. 256].

На відміну від Вордсворта, що звертався до гострої соціальної проблематики сучасності, Сауті в баладах використовує переважно середньовічні сюжети. Причому характерно, що від народної балади Сауті сприйняв тільки форму. Такі «Суд божий над єпископом» (1799), «Талаба-руйнівник» (1801), «Прокляття Кехами» (1810), «Родерік, останній з готів» (1814) та ін. У баладі про жадібного єпископа, який під час голоду не тільки не поділився зерном з голодуючими, але скликав всіх прохачів в комору і підпалив їх, поет підкреслює перш за все морально-етичний зміст вчинку. За жорстокість єпископ поплатився смертю — відплата наздогнала його в неприступній рейнській башті:

Вдруг ворвались неизбежные звери;

Сыплются градом сквозь окна, сквозь двери, Спереди, сзади, с боков, с высоты…

Что тут, епископ, почувствовал ты?

(Пер. С. Сухарева) [1, с. 150].

Як і Колрідж, Сауті акцентує увагу на чудовому, надприродному. У баладі «Варвік» («Сер Уїльям і Евін») показана похмура вбивця, що втопила в річці немовля. Совість персоніфікується у поета у вигляді Страховища, яке усюди бродить за злочинцем і не дає йому ніде спокою. У баладі «Про те, як одна старенька їхала на чорному коні удвох і хто сидів попереду» автор говорить про марновірства, глибоко укорінені в патріархальній селянській свідомості, але намагається захопити читача штучним нагнітанням драматизму. Використовуючи народний казковий мотив боротьби диявола за душу померлої, поет трактує це в містичному плані, малюючи натуралістичні подробиці торжества диявольської затії.

Щонайвищий творчий підйом Кольрідж пережив на початку свого літературного шляху напередодні видання «Ліричних балад». Ця, за виразом біографів, «пора чудес"(1797 — 1798) тривала на ділі менше року. 3а цей час Кольрідж створив «Оповідь про Старого Мореплавця», почав «Хана Кублу» і «Крістабель».

Провідна поетична думка Кольріджа — про постійну присутність в житті нез’ясовного, таємничого, такого, що насилу піддається розуму. У «Оповіді про старого мореплавця», що складається з семи частин, оповідання ведеться незвичайним розповідачем — старим моряком, який зупинив хлопців, що йшли на весільний бенкет.

Старий моряк розказує, як одного разу, закінчивши вантаження, їх корабель пішов звичним курсом, і раптом налетів шквал:

Но вот настиг нас шторм, он был Властителен и зол, Он ветры встречные крутил И к югу нас повел.

(Пер. Н. Гумильова).

Шквал цей не просто шторм — метафізичне зло або помста, що наздоганяє людину, що порушила одвічний порядок в природі: моряк знічев'я убив альбатроса, що супроводжував, як завжди, судно в морі:

Старый Моряк, нарушая гостеприимство, убивает птицу, приносящую счастье:

Господь с тобой, Моряк седой, Дрожишь ты, как в мороз!

Как смотришь ты? «Моей стрелой Убит был Альбатрос»

(Пер. Н. Гумильова).

За це стихія мстить всій команді, обрушуючись на корабель то вітром, то мертвим штилем, то холодом, то пекучою спекою.

Моряки приречені на болісну загибель головним чином від спраги, і якщо винуватець нещастя один залишається в живих, то лише для того, щоб понести особливу кару: все життя мучитися обтяжливими спогадами. І старого моряка невідступно переслідують страхітливі бачення, про яких він, щоб хоч якось полегшити собі душу, намагається повідати першому стрічному. Особливістю «Оповіді про старого мореплавця» є органічне поєднання реальних образів з фантастичними образами готичних романів. Саме тому твір справляє надзвичайно сильне враження. Старий моряк — це персоніфікована хвора совість людини, якій немає прощення. Використовуючи прийоми баладної форми, Колрідж для додання драматизму оповіданню часто вживає повтори (наприклад, одні і ті ж дієслова). Муки і страждання моряка набувають в баладі вселенського характеру, а сам він перетворюється на романтичного титана, покликаного страждати за всіх і гордо нести цей тягар самоти. Економно використана лексика розвиває уяву читача, примушує його домислювати за поета, домальовувати тільки що почату картину. Фантастичне і надумане в мелодиці і ритміці вірша переплітається з живими, розмовними інтонаціями, створюючи поетично примхливу і різноманітну романтичну атмосферу.

У фіналі «Оповіді про старого мореплавця» настирливо і безумовно звучить тема прощення тим, хто зуміє усвідомити свою вину перед природою, хто «полюбить всяку тварюку живу і всякий люд» і відновить тим самим порушену в світі рівновагу.

Вважається, що традиції народних балад Кольрідж розвиває і в двох інших баладах, опублікованих в збірці «Christabel and Other Poems» (1816) [10, с. 109]. Фрагмент «Кубла-Хана (54 віршовані рядки)» — це все, що зберіглося в пам’яті Кольріджа з тієї, що приснилася йому в наркотичному сні поеми — бачення, не менше 200−300 рядків. Прекрасний палац Кубла-Хана; «глибока романтична прірва», на дні якої, здається, здригається земля, даючи народження священній річці; патетична фігура жінки, яка в блідому світлі місяця закликає до себе свого коханця-демона; зловісні голоси, лунаючи в гуркоті водопаду, — голоси предків, пророкуючих Кубла-Хану війну; образ абіссінської дівчини, що грає на дульцимірі. Поет силою звуків спорудив у повітрі всі ті чудеса, які описані ним: і палац, і крижані печери:

В стране Ксанад благословенной Дворец построил Кубла Хан, Где Альф бежит, поток священный, Сквозь мглу пещер гигантских, пенный, Впадает в сонный океан.

(Пер. К. Бальмонта) [2, с. 187].

І, нарешті, уривок завершується образом самотнього поета-мага, від якого в ужасі відсахуються люди: «Бережися! Бережися його очей, що горять, його розкиданих кучерів! Замкніть його в потрійний круг і закрийте, в священному страху, очі - адже він куштував медяну росу і молока райського випив».

У цій картині магічного екстазу, де поет протистоїть смертним як грізний і могутній посланець неба, не можна не уловити відгомонів ідеалістичної естетики Кольріджа, згідно якої індивідуальний творчий акт художника аналогічний творчому акту Бога.

Зображаючи тріумф всемогутнього поета-мага, що творить власний прекрасний світ, Кольрідж як би намагався психологічно «відшкодувати» собі ту дійсну втрату «творчого духу Уяви», яка так його мучила.

Поет-маг викликає «священний жах» у всіх, хто його бачить. Але в самій містиці фінальних рядків, де фатальна самота поета предстає як свого роду магічне таїнство, відчувається хворобливий надрив, — вона народжена не упевненістю, а, навпаки, свідомістю своєї слабкості.

Фантастика, що вводиться романтиками в поетичний твір, проте, не є метою. Вона не тільки дозволяє зближувати романтичні балади з усною народною традицією, а є швидше засобом, завдяки якому стає можливим посилення драматичного звучання, ліричного і філософського осмислення віршів.

До іншої групи балад входять твори, в яких явно переважає ліричний початок. Основним предметом оповідання балад ліричного жанру є не епічна подія як така, а духовний світ героїв балад, авторське відношення до тих або інших явищ життя, яке передається за допомогою опису відчуттів героїв або певних подій. До таких романтичних балад можна перш за все віднести твори Вордсворта, хоча необхідно відзначити, що ліричного початок характерний і для двох інших груп романтичних балад [10, с. 123].

У передмові до другого видання збірки (1800 р.) Вордсворт пояснював, що вибрав сюжети і ситуації з простого сільського життя з метою показати, «яким чином наші ідеї і відчуття поєднуються і виявляються в стані збудження, коли вони викликані великими і простими емоціями, властивими людській природі». Йому це здавалося особливо важливим, тому що останнім часом він помічав, що з різних причин і в результаті сильних потрясінь, яким піддавалася вся країна, а також скупчення її населення у великих містах, людські душі зачерствіли і стали менш сприйнятливі до добра і краси. При цьому він прагнув розвинути у своїх читачів дар уяви і з цією метою говорив не про відвернуті речі, а про людей з плоті і крові і притому мовою, якою говорять вони самі: «Адже що таке поет? — вигукував Вордсворт і відповідав: — це людина, яка говорить з людьми».

Передмова вилилася в свого роду літературний маніфест. Згідно Вордсворту, прості люди, не зіпсовані впливом міста, мають в собі справжні духовні скарби. З цими людьми і про цих людей і потрібно говорити поету. Хай умови їх життя скромні, їх духовний світ багатий.

Вордсворт бачить в сільському житті велике благо, тому що воно створює передумови для розквіту справжніх людських відчуттів, тобто самого важливого, що є на світі. На думку Вордсворта, потрібне лише деяке зусилля уяви, щоб зрозуміти цих людей, поставити себе на їх місце і засвоїти, що великі емоції не обов’язково породжуються великими подіями, навпаки, вони часто виникають як наслідок, здавалося б, буденних і навіть незначних обставин і фактів. Тому простолюдини не тільки самі здібні до творчості, але можуть надихнути і поета, передавши йому частину свого душевного багатства. Вірш «Самотня жниця» (The Solitary Reaper) ще раз підтверджує, що Вордсворт може розповісти дуже багато про що.

У вірші мовиться про самотню сільську дівчину, яка співає, працюючи в полі. Вордсворт говорить про думки, які з’являються в його свідомості швидше у зв’язку з піснею дівчати, ніж з нею самою:

О чем же девушка поет, Все заунывней и грустней?

О черных днях былых невзгод,

О битвах прежних дней, Старинной песней хороня Невзгоды нынешнего дня.

(Пер. Е. Зыковой) [4, с. 120].

Можна сказати, що це поема про асоціації і думки, розбуджених прекрасним голосом. Ряд цих асоціацій дуже широкий: вони проносяться над землею і морем, над пісками і водами з півдня на північ, від величезних континентів до крихітних загублених островів. Думці поета легко подорожують в часі і просторі, від старих часів до нашого сьогоднішньому дню. Пісня самотньої жниці знаходить відгук у слухача. Саме це Вордсворт вважав задачею поета — як «людина, що говорить з людьми» («а man speaking to men»), поет сполучає минуле, справжнє і майбутнє, говорить про те, «що було і буде» («has been, and may be again»).

Завершивши політ своєї уяви, Вордсворт повертається до своєї героїні. Але аналогії і асоціації, які будить її голос, перетворюють цю просту сільську дівчину в справжній поетичний образ: якщо вона може викликати емоції такого роду, то вона, дійсно, не є простим образом. Вордсворт підкреслює її самотність. Поет називає свій вірш «Самотня жниця», і вже в першій строфі цю назву підтверджує чотири рази, кожного разу новим синонімом («одинока», «самотня»). Дівчина, зайнята важкою і нудною роботою, співає свою пісню, і автор відчуває в ній інстинктивну любов до краси, що є характерною межею обдарованої натури. І читач розуміє це, тому що автор дає йому можливість побачити ту красу і багатство голосу і натури дівчини (це багатство настільки велике, що «the vale profound/is overflowing with the sound). Читач розуміє, що пісня дівчини дуже сумна. Дівчина, що «виливає душу» в музиці, ні на хвилину не покидаючи свою роботу, утілює в собі сміливість і хоробрість.

«Самотня жниця» написана баладною строфою (але розмір іноді варіюється). Кожна строфа складається з двох баладних строф: перша звичним римуванням (а в, а в), друга розпадається на два куплети (d e d e).

Рядки всіх строф складаються з восьми складів, за винятком четвертого рядка, в якому в трьох випадках — 6, а в одному 7 складів.

Простота, варіативність і повторення дуже важливі, оскільки вони передають враження звучної пісні. Таким чином, Вордсворт успішно з'єднав думку і дію, простий факт і поетичні асоціації, музичну і наочну образність, простоту відчуття і стилю, витоки яких можна прослідкувати в народній баладі.

Вордсворт умів передати фарби, рухи, запахи, звуки природи, умів вдихнути в неї життя, примусити переживати, думати, говорити разом з людиною, ділити його горе і страждання. «Рядки, написані поблизу Тінтернського абатства», «Зозуля», «Як хмари самотньої тінь», «Серце моє тріумфує», «Тисове дерево», — це вірші, в яких назавжди відображені і прославлені прекрасні види Озерного краю. Тисове дерево, що самотньо підноситься серед зелених лугів, — символ історії рідних місць. З його гілок в середні віки воїни виготовляли лук для боротьби з готами і галлами. Поет прекрасно передає ритм руху вітру, колисання головок золотих нарцисів, той емоційний настрій, який викликає в душі автора відчуття радості і причетності до таємниць і могутності природи:

Как тучи одинокой тень

Блуждал я сумрачен и тих,

И вспомнил в тот счастливый день

Толпу нарциссов золотых, В тени ветвей у синих вод

Они водили хоровод.

(Пер. А. Покидова) [5, с. 140].

Вордсворт розгортає в своїх баладах одну і ту ж тему. Це — тема краху вікових засад патріархального селянського життя і його трагічних наслідків: убогості, розпаду сімейних і суспільних зв’язків. Він показує зганьблене материнство: бездомних, помішаних жінок, мандруючих по великих дорогах, притискуючи до грудей голодних дітей. Він відтворює конфлікт батьків і дітей, породжених останньою, безнадійною спробою відстояти успадкований від прадідів клаптик землі і даровану їм незалежність, затримати або хоча б відстрочити неминучу капітуляцію перед убогістю («Майкл»).

Мрія про те, щоб його син володів спадковим клаптиком землі «вільно, як вітер», підтримує стоїчне терпіння в старому Майклові. Сім років, день за днем, він додає по каменю до стін кошари, яку задумав побудувати в долині Грінхед-Гілла. І ця незграбна споруда, якій судиться залишитися недобудованою, постає в уяві читача як символ сумної завзятості, з якою старий селянин, обплутаний боргами, покинутий негідним, безпутним сином:

… И многое кругом переменилось.

Но дуб, что рос пред домом их, и ныне

Шумит, и громоздится камней груда ;

Развалины овечьего загона ;

В ущелье Гринхед, где бурлит поток.

(Пер. Е. Зыковой) [4, с. 122].

Вордсворт глибоко проникає в психологію селянина, показуючи, як власницький інстинкт пересилює в ньому навіть найніжніші почуття. Герой балади «Остання із стада» (The Last of the Flock) з жахом признається самому собі, що, продаючи одну за другою своїх овець, щоб нагодувати голодну сім'ю, він відчуває, що з кожним днем все менше любить своїх дітей, тоді як кожна вівця, кожне ягня, з яким він розлучається, дорогі йому:

Все горше было их считать!

Вот их пятнадцать, десять, пять,

Их три, — уж близко до конца!

Ягненок, валух и овца…

(Пер. Е. Зыковой) [4, с. 124].

Щоб повніше відчути і зрозуміти значність ліричних балад Вордсворта, необхідно сприймати їх в сукупності, загалом в соціально-психологічному контексті.

Вордсворт пише не про окремих людей, не про випадкових долі. Він стає живописцем цілого класу Англії, готового зникнути в результаті грандіозного суспільно-економічного аграрного перевороту. У якійсь мірі Вордсворт і сам розумів, що саме в цьому коренилася своєрідність його ліричних балад.

Відчай дорослих, міцних чоловіків, що плачуть на великій дорозі, розлучаючись з останніми крихтами свого достатку і незалежності; безпорадна упертість людей похилого віку, за звичкою чіпляються за свою вже даремну, приречену працю; плач голодних дітей; горе юних дівчат, назавжди покидаючих мирний обжитий батьківський будинок, — все це складає емоційну вершину ліричних балад Вордсворта. І світ природи тут ще не протистоїть людям своєму величавому спокої, як це буде часто у пізнього Вордсворта, а живе разом з ним. Старий терен, понівечений зимовими завірюхами, схожий швидший на камінь, що обріс лишайником і мохом, ніж на дерево, видається символом трагічної долі нещасної Марти Рей (The Thorn).

… И сам я слышал с горных круч Несчастной Марты причитанья;

И днем, и в тишине ночной

Под ясной блещущей луной

Проносятся рыданья.

(Пер. А. Сергеева) [2, с. 321].

У «Мріях бідної Сьюзен» (Poor Susan`s Dreams) пташка, що співає в клітці на розі лондонської вулиці, примушує Сьюзен перенестися в уяві в рідні гори, на пасовища, в хатину. Прощаючись з бідною Сьюзен, читач відчуває, що і вона, така ж полонянка у великій кам’яній клітці, ім'я якійЛондон.

Саме усвідомлення «великих змін», що перевернули життя старого англійського села так само невблаганно, як чужий плуг, що переорав садибу старого Майкла, і народжувалося в тодішній поезії Вордсворта особливе, і світле, і сумне відчуття поетичної краси всього, пов’язаного з працею, побутом і душевним життям вчорашніх дрібних землевласників, які йшли в найми, в матроси або солдати, або старцювали по великих дорогах [16, с. 176].

Отже, в 2 розділі, досліджуючи балади в контексті творчості поетів «озерної школи», ми відзначимо наступне:

Під англійською і шотландською баладою науковці розуміють лірико-епічну або лірико-драматичну розповідь, що має строфічну форму, призначену для співу, яка інколи супроводжувалася грою на музичних інструментах.

Розвиток баладних сюжетів йшов по двох основних напрямах: надзвичайно продуктивними виявилися сюжети героїко-історичного жанру; паралельно їм інтенсивно розвивалися сюжети, пов’язані з любовною тематикою. Насправді різкої грані між цими двома групами не було. Наприклад, героїчні і любовні сюжети часто перепліталися між собою в рамках однієї балади, вбирали в себе казкові фольклорні мотиви, трактувалися деколи в комічному ключі, отримували якісь специфічні риси, пов’язані з місцем зародження або побутування тієї або іншої балади, проте за межі двох названих сюжетно — тематичних груп народні англійські і шотландські балади ніколи не виходили. Поети-романтики, сприйнявши традицію усної народної поезії, прагнули визначити особливий шлях розвитку балади, розширюючи межі цього жанру.

Перший сумісний твір Вордсворта і Колріджа — збірка «Ліричні балади» (1798) намітив відмову від старих класистичних зразків і проголосив демократизацію проблематики, розширення тематичного діапазону, ломку системи віршування. Зображення народного побуту, повсякденної праці, розширення тематики поезії, збагачення поетичної мови за рахунок введення розмовної лексики, спрощення найпоетичнішої конструкції наблизили поетичний стиль до буденної мови, допомогли Вордсворту, Колріджу і Сауті переконливіше і правдивіше відобразити суперечності дійсності.

Вордсворт та його однодумці зуміли показати трагізм доль англійського селянства в період промислового перевороту. Вони акцентували увагу читача на психологічних наслідках всіх соціальних змін, що позначилися на етичному вигляді скромного трудівника. Поети «озерної школи» зіграли позитивну роль в історії англійської поезії: сформулювавши естетичні принципи нового романтичного мистецтва, ввівши нові категорії піднесеного, чутливого, оригінального, вони рішуче виступили проти класистичної поетики, що зжила себе, намітили шляхи зближення поезії з дійсністю за допомогою радикальної реформи мови і використовування багатющої національної поетичної традиції.

Висновки Метою цієї роботи було практичне дослідження народних балад та пісень у творчості поетів «озерної школи».

Для досягнення поставленої мети були вирішені наступні завдання:

· охарактеризована історія виникнення та еволюція баладних жанрів;

· розглянуто основні цикли англо-шотландських балад, а також їх художні особливості;

· проаналізовано балади в творчості поетів «озерної школи»;

· проаналізовано розвиток жанру балади в творчості поетів-«лейкістів»; а також визначити художні особливості літературної балади початку XIX століття;

· охарактеризовано особливості форми і засобів художнього відображення балади у творчості поетів «озерної школи»;

· розкриті прийоми художнього відображення балади.

Балада, як лірико-епічний і лірико-драматичний жанр, отримує свій розвиток в творчості поетів «озерної школи». Романтичні балади, як і народні, можна розділити на декілька груп: балади, що ґрунтуються на історичних фактах і подіях, балади, розробляючи фантастичну тематику, і балади, в яких переважає ліричний початок. Взагалі ліричний початок домінує в творчості романтиків, тому ліризм часто вливається в оповідання. Поети «озерної школи» зверталися до старовинних переказів як джерелам, тому і в народній баладі, і в романтичній можна знайти їх зв’язок з легендами і оповідями.

Поети «озерної школи» епохи Романтизму розвивають в своїй творчості багато баладних традицій. В основному романтичні балади, як і народні, будуються навколо одного, часто трагічної події. Як експозиції у деяких баладах виступають інформування від імені автора, що вводять читача в курс подій, але найчастіше балади мають різкий початок. Дуже часто неясність і незрозумілість супроводжують баладу від початку до самого кінця. Хоча в якості висновку в деяких баладах іноді виступає узагальнюючий роздум автора, в більшості, автори не нав’язують читачу готові висновки, залишаючи його наодинці з собою, даючи можливість зробити свої власні висновки. Таким чином, образотворчо — оповідні балади ліричного характеру в цілому зберігають традиційну якість баладного жанру — фрагментарність викладу, коли оповідання втрачає свою плавність і розмірність. Саме фрагментарність виконує велику роль в посиленні драматичного елементу оповідання. Драматизм кожний з поетів — романтиків підкреслює по-своєму: Кольрідж — через таємничість, фантастичність і містицизм, Вордсворт — крізь драматизм сюжету і простоту мови, Скотт — через найточнішу стилізацію під старовинну народну баладу з використанням архаїзованої лексики, діалекту північних районів Англії і Шотландії, характерних для баладного жанру епітетів.

Як вже було сказано, поети «озерної школи» надавали велику увагу опису внутрішнього світу своїх героїв, їх душевних переживань. Дії і події у баладах як би націлені на виявлення духовних якостей героїв. Тому щоб додати своїм поемам більшої емоційності і експресивності автори використовують діалогічну форму оповідання, простоту мови і баладної техніки, архаїчні обороти народної поезії, численні повтори — всі ці стилістичні прийоми підсилюють драматичну напругу відчуттів читача.

У популярності балад їх розмір зіграв не останню роль. Цей розмір, що бере початок в слабо — тонічному віршуванні народних балад і змінений Кольріджем в його «Крістабелі», був відповідною формою для романтичної поеми, яка сильно залежала від характеру її сюжету. Щоб уникнути монотонності в балади вводилася ритмічна інверсія, в результаті чого з’являлися короткі рядки, які створювали паузи, але від цього аніскільки не страждала мелодика балад. Неможливо читати балади романтиків, не помітивши легкої музичності майже всіх їх поем.

Перетворившись в творчості поетів-романтиків, стилістика, образи, мотиви, сюжети як народної, так і літературної балади стали загальним надбанням англійської поезії. Баладна форма стала засобом втілення нових відчуттів і ідей, обробки нового матеріалу в творчості англійських поетів XIX — XX століть.

Використавши баладну форму, лейкісти трансформували цей жанр, поставивши розповідача в нові умови очевидця і учасника подій.

Зображення народного побуту, повсякденної праці, розширення тематики поезії, збагачення поетичної мови за рахунок введення розмовної лексики, спрощення найпоетичнішої конструкції наблизили поетичний стиль до буденної мови, допомогли Вордсворту, Колріджу і Сауті переконливіше і правдивіше відобразити суперечності дійсності. Сформулювавши естетичні принципи нового романтичного мистецтва, ввівши нові категорії піднесеного, чутливого, оригінального, вони рішуче виступили проти класистичної поетики, що зжила себе, намітили шляхи зближення поезії з дійсністю за допомогою радикальної реформи мови і використовування багатющої національної поетичної традиції.