Елементи теорії стратегій поза-та внутрішньогалузевого зростання

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РЕФЕРАТ Елементи теорії стратегій поза — та внутрішньогалузевого зростання

1. Мікроекономічна оцінка стратегії вертикальної інтеграції

З позиції мікроекономічної теорії вертикальну інтеграцію можна розглядати як процес проникнення учасника даного ринку на суміжні ринки, які охоплюють попередні та / або наступні стадії загальної виробничо-ринкової системи, та розширення в такий спосіб спектра видів діяльності. Вертикальна інтеграція здійснюється з метою:

— послаблення влади постачальників факторів виробництва або ж здобуття певної незалежності від них;

— посилення конкурентної позиції на даному ринку;

— максимально можливого наближення до кінцевого споживача готової продукції і уникнення посередників на цьому шляху.

У будь-якому разі учасник даного ринку безпосередньо пов’язаний із попереднім ринком (факторів виробництва) та з наступним ринком (у товарі якого використовується товар даного ринку). На кожному з трьох зазначених ринків існує свій рівень конкуренції, діють загальні та свої специфічні чинники попиту та пропозиції. Ці та низка інших відмінностей загалом проявляються через існування різних ринкових структур: з боку продавців — до сконала конкуренція, монота олігополія, монопольна конкуренція; з боку покупців — це монота олігопсонія, монопсонічна та досконала конкуренція. Якщо ж звести обидві ринкові сторони — продавців і покупців, то теоретично можна виділити 16 двосторонніх ринкових моделей. Серед них — двостороння монополія (єдиний покупець і єдиний продавець), чиста монопсонія (єдиний покупець і багато продавців), двостороння олігополія (нечисельна група покупців проти обмеженої за кількістю групи продавців), чиста олігопсонія (вимірювана за кількістю група покупців проти безлічі продавців) і т.д. Безумовно, приймаючи стратегічне рішення, яке має довгострокове значення щодо форм, напрямків, змісту та меж вертикальної інтеграції, дуже важливо максимально враховувати особливості ринків, що аналізуються на предмет можливої експансії підприємства.

Навіть якщо розглядати ринки тільки з позиції продавців, виникає багато можливих комбінацій щодо вертикальної абсорбції у межах одного підприємства (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Схема можливих альтернативних зв’язків ринків з різними структурами

На перших етапах аналізу цих можливих комбінацій неважко дійти до висновку про те, що ринки з високим рівнем розвитку конкуренції мало або зовсім не цікаві для побудови вертикального ланцюга. В даній ситуації відсутні передумови для збільшення прибутку або ринкової частки підприємства, яке розглядає перспективи вертикальної інтеграції. Здебільшого тільки за умов монополістичної організації ринку існують необхідні і остатні передумови, при реалізації яких можливе збільшення доходів підприємства, яке вертикально інтегрується. Крім того, вертикальна інтеграція виступає досить ефективною альтернативою у разі, коли декілька підприємств із сильними ринковими позиціями не можуть стабілізувати свої взаємовідносини та домовитись про координацію дій.

Для більш детального обґрунтування наведених вище тверджень розглянемо ситуацію підприємства-монополіста на ринку ресурсів та його наміри впровадитись на наступні стадії загального виробничого процесу та на відповідні ринки. Нехай певний виріб Х (у кількості Q) виготовляється за допомогою двох факторів (у кількості V₁ та V₂) згідно з виробничою функцією

(5.1)

Припустимо, що ринок товару Х, яким зацікавився монополіст ресурсного ринку, функціонує за умов досконалої конкуренції, і тут має місце постійна віддача від масштабу виробництва. Ринок першого фактора є також конкурентним і на ньому товар продається відповідно граничним витратам виробника, які зафіксовані на рівні ЗГ₁. Другий фактор виробляється монополістом теж із постійними граничними витратами ЗГ_2.

За відсутності вертикальної інтеграції у виробництві товару Х кожний учасник цього ринку купує перший ресурс за ціною Ц₁=ЗГ₁ та другий ресурс за ціною Ц₂ (Ц₂>ЗГ₂), яку встановлює монополіст на ринку даного ресурсу. Оптимальне використання факторів виробництва передбачає мінімізацію витрат при виконанні умови (5.1). Згідно з положеннями теорії виробництва щодо рівноваги підприємства оптимум встановлюється при досягненні рівності:

(5.2)

де ПГ₁, ПГ₂ — гранична продуктивність 1-го та 2-го факторів виробництва.

Виходячи з того, що Ц₁ — постійна величина, функції попиту на фактори виробництва матимуть такий вигляд:

(5.3)

(5.4)

Загальні витрати на виробництво товару Х виражаються формулою:

(5.5)

На ринку товару Х кожне підприємство вибирає обсяг виробництва за умови рівності його граничних витрат та ринкової ціни, яка є екзогенною величиною для кожного учасника даного ринку. Якщо кожне підприємство має ідентичну технологію, то можна досліджувати цей ринок на прикладі типового учасника, який має відповідний конкурентний тип поведінки.

При ціні Ц₂, яка встановлюється монополістом, рівновага буде досягнена за умови:

(5.6)

При стані рівноваги виробництво Q залежить від Ц₂, а функція попиту на 2-ий ресурс має такий вигляд:

(5.7)

Монополіст на ринку 2-го ресурсу намагатиметься максимізувати свій прибуток, тобто:

(5.8)

Таким чином, максимум прибутку при неінтегрованому виробництві досягається за умови, що:

(5.9)

У підсумку за відсутності вертикальної інтеграції обсяг є оптимальним виробництвом, який визначається за допомогою рівнянь (5.6) та (5.9) та з урахуванням того, що цей обсяг задовольняє вимогу мінімізації витрат на виробництво товару Х.

Тепер розглянемо ситуацію з інтегрованим виробництвом товару Х. Виробник, який монопольно володіє 2-м ресурсом, маючи граничні витрати ЗГ₂, здійснює виробничу комбінацію свого ресурсу з 1-м ресурсом з метою отримати обсяг Q товару Х.

З тих самих міркувань, що мали місце вище, оптимізація V₁ та V₂ для фіксованого Q приводить до такої функції витрат:

(5.10)

Тоді прибуток визначається як різниця між виторгом та витратами:

Максимум прибутку за умов інтегрованого виробництва Q_i становитиме:

(5.11)

Отже, монополіст, дії якого досліджуються, безпосередньо контролює як ціну (або кількість) фактора виробництва, так і наступну стадію виробничого процесу та відповідний ринок. За відсутності інтеграції контроль може бути тільки опосередкованим — через ціну та обмеження на ринку фактора виробництва. Очевидно, що прибуток у версії вертикальної інтеграції не може бути меншим від суми виграшу відокремлених, автономних секторів. Таким чином, існує спонука до інтеграції.

Стосовно обсягів виробництва та ціни товару підкреслимо, що оцінка даних параметрів ринкової діяльності певного суб'єкта за умов двох порівнюваних типів організації є неоднозначною і непростою. При порівнянні оцінюється сумарний ефект двох груп факторів, які діють у протилежних напрямках:

— в умовах єдиного інтегрованого ланцюга ринок кінцевого виробу буде монополізовано, що призведе до зменшення обсягів виробництва та продажу і зростання ціни;

— з іншого боку, ціна продажу має великі можливості для зменшення. Справді, монополіст, який використовує 2-й фактор за ціною нижчою за Ц₂, має змогу реалізувати комбінацію факторів, яка буде ефективною для суспільства. Його виробничі витрати менші ніж витрати ізольованих виробників, і Q_i в тенденції буде більшим ніж Q_ні.

Рис. 5.2. Обсяги виробництва та ціни товару до і після вертикальної інтеграції

Рис. 5.2 ілюструє ці аспекти. Без інтеграції рівновага на ринку продукту Х досягається в точці А, де перетинаються лінії середнього виторгу Ц (Q) та граничних витрат, які відповідають Ц₂, встановлений монополістом ринку 2-го ресурсу. При інтегрованому виробництві ринкова рівновага представлена точкою В, у якій перетинаються криві граничного виторгу та граничних витрат ЗГ₂, або нижньої межі для ціни, яку встановлює монополіст (рівняння (5.11)).

Ефект монополізації показано на рис. 5.2 переміщенням функції Ц (Q) до функції. Також зменшується рівень виробництва при постійній ціні фактора — переміщення від, А до С або від С¹ до В. Ефект перерозподілу є наслідком переміщення функції граничних витрат завдяки зниженню ціни ресурсу. Тоді обсяг виробництва зростає: переміщення з точки, А до С¹ або з точки С до В.

Варто все ж підкреслити, що становище споживачів не обов’язково покращиться. Однак підприємства піклуються перш за все за свої власні інтереси, і якщо вертикальна інтеграція стратегічно для них вигідна та принесе додатковий прибуток, то вони її реалізують. До того ж виникають і додаткові джерела збільшення прибутку, а саме — можливості економії на витратах. Мова може йти про економію у вигляді ефекту від масштабу як однорідного (та й різнорідного) виробництва, так і про економію на трансакційних витратах.

Однією з важливих складових ефективності вертикальної інтеграції є те, що вона розкриває реальні умови для економії на трансакційних витратах. Р. Коуз, якому належить першість щодо введення в економічну теорію та практику терміна «трансакційні витрати», зазначає, що «…за межами фірми цінові зміни направляють виробництво, яке координується через послідовні трансакції обміну на ринку. Всередині фірми ці ринкові трансакції усунені, а роль складної ринкової структури з трансакціями обміну виконує підприємець-координатор, який і направляє виробництво» (55, с. 13−14).

Навіть не враховуючи попередніх витрат на пошуки партнерів і переговори, трансакційні витрати для певного підприємства включають:

— витрати на інформацію та комунікації в рамках певного контракту, які породжені необхідністю контролювати та забезпечувати хід його виконання;

— витрати на додаткові переговори з метою корегування контракту або реакції на дію передбачених раніше чинників;

— витрати, пов’язані з іммобілізацією певних специфічних активів, які використовуються при виконанні умов контракту.

О. Уїльямсон (О. Williаmsоn) та представники його школи вважали, що трансакційні витрати зростають, якщо:

— відносна концентрація двох суміжних ланок є розбалансованою і кількість взаємозамінних партнерів є малою, тобто існує великий ризик опортуністичної поведінки партнера;

— специфічні активи, які підприємство повинно іммобілізувати за умовами контракту, є досить значними, тобто має місце суттєвий ризик реконверсії;

— бізнесове оточення, в якому реалізується контракт, є складним і непередбачуваним, тобто є ризик керуватись інформацією, яка не відповідає дійсності.

Вертикальна інтеграція через певне заощадження трансакційних витрат дає змогу суттєво полегшити тягар цих проблем. Разом із тим, коли перед будь-яким підприємством виникає дилем: «зробити самим або віддати виробляти комусь?» обов’язковою умовою прийняття першої частини цієї дилеми є організаційне забезпечення виробництва, однією з форм якого виступає вертикальна інтеграція.

Перед тим як відповісти на поставлене запитання, необхідно в першу чергу розглянути виробничі витрати (капітальні і поточні) із витратами по придбанню цього виробу на ринку. Якщо діяльність підприємства є неспецифічною, зовнішні постачальники мають певну перевагу, оскільки залежать від попиту багатьох підприємств. Коливання попиту окремого підприємства може компенсуватись, і до того ж ці постачальники мають зиск у вигляді ефекту від масштабу. Коли діяльність підприємства стає все більш специфічною, перевага постачальників слабшає, але ніколи не зникає (рис. 5.3).

На другому етапі варто порівняти адміністративні витрати, які пов’язані з упровадженням власного виробництва, із трансакційними витратами, що обумовлені придбанням певного виробу на ринку. Різниця між ними буде позитивною і великою, якщо мова йде про звичайні, неспецифічні вироби. Зі зростанням рівня виробничої діяльності підприємства ця різниця стає негативною.

Якщо підсумувати результати цих двох порівнянь, то легко побачити, що при досягненні певного рівня унікальності діяльності підприємства (на рис. 5.3 — це точка А) вертикальна інтеграція завдає нищівного удару спеціалізації.

Загалом у результаті аналогічних порівняльних процедур визначається величина однієї зі складових ефективності вертикальної інтеграції при обґрунтуванні вибору стратегії організаційного розвитку підприємства.

Використання мікроекономічної теорії, її аналітичного інструментарію створює можливості не тільки для оцінки ефективності вертикальної інтеграції для певного підприємства, а й для визначення меж цього процесу.

Як приклад розглянемо ситуацію, коли підприємство має два виробничі підрозділи, А та В. Підрозділ В поставляє свою продукцію як підрозділу А, так і за межі підприємства. Діяльність підрозділу, А забезпечується, крім підрозділу В, і зовнішніми постачальниками.

вертикальний інтеграція поліполістичний внутрішньогалузевий

Рис. 5.3. Схема змін порівняльних показників обґрунтування рішення щодо вертикальної інтеграції

? BЗ — рішення між виробничими витратами та вартістю придбання виробу на стороні;

? AЗ — різниця між адміністративними витратами та трансакційними витратами.

Припустимо, що на ринку товару підрозділу В та на ринку виробу підрозділу, А панує конкуренція. Це означає, що обидва підрозділи продають такі кількості товару, які відповідають однаковим величинам граничних витрат та ринкових цін. На рис. 5.4 оптимальне виробництво В зображене як відрізок ОВ, тобто видно, що

ЗГ_в=Ц_в(5.12)

Рис. 5.4. Визначення меж вертикальної інтеграції для підприємства

Припустимо також, що граничні витрати лінійно залежать від змін обсягу виробництва.

Стосовно підрозділу А, то його власні граничні витрати становлять ЗГ_А. Відповідно загальні граничні витрати даного виробництва визначаються сумою:

ЗЗГ_А=ЗГ_А+Ц_В.(5.13)

Цей підрозділ реалізує обсяг виробів, який відповідає відрізку ОА (рис. 5.4). Для цього він отримує від підрозділу В кількість виробів, що дорівнює ОВ. А кількість, що відповідає ВА, цей підрозділ купує на ринку. Площі ОLЦ_В, СНD та С’СВ'+СНD представляють відповідно валовий прибуток до включення до нього постійних витрат підрозділів В та А, як і всього підприємства в цілому. Така практика дає велику свободу сторонам, проте може бути розцінена як неприйнятна. І тоді центральне керівництво зобов’яже підрозділ В продавати підрозділу, А таку кількість, яка б повністю задовольняла потреби останнього (тобто, А купував би тільки у В). Межі цього перерозподілу визначаються таким рівнянням:

ЗГ_В+ЗГ_А=Ц_А.(5.14)

За умов, ціна В дорівнює, а загальні граничні витрати підрозділу, А збільшуються якраз на величину, прибуток підрозділу В збільшується на величину, що дорівнює площі. Прибуток підрозділу, А зменшиться на величину, що відповідає площі СНWZ. Зменшиться також загальний прибуток підприємства, (розмір зменшення представлено на рис. 5.4 площею). Це є наслідком того, що підрозділ В перевиробляє (), тоді як підрозділ, А не продає в тому обсязі, що був (). Отже, стан підприємства віддаляється від оптимального.

Розглянуті приклади дають змогу впевнитись у достатності можливостей, які надає мікроекономічний аналіз для формування теоретичних і методичних основ управління процесами, пов’язаними з вертикальною інтеграцією підприємства.

2. Доцільність внутрішньогалузевого зростання підприємства

На почату діяльності заново створене підприємство не може використати можливості експансії в даній галузі через те, що потреби в коштах для внутрішньогалузевого розвитку значно перевищують можливості самофінансування. По мірі зростання підприємства та його капіталу виникає проблема розміщення цього капіталу. Іноді він вкладається в традиційні для підприємства напрямки діяльності, які, як правило, є рентабельними. Іноді, переймаючись турботами про зростання і побоюючись обов’язкового настання зрілості і занепаду напрямків своєї діяльності, підприємство проявляє зацікавленість в інших галузях.

Таке бажання розвитку підприємства, безумовно, має резонні підстави. Варто нагадати також, що згідно з домінуючою позицією провідних консалтингових фірм, котрі, як правило, враховують роль циклу життя товару, зовнішнє зростання завжди пов’язане з диверсифікацією. І це особливо важливо, коли остання виникає і здійснюється як супровід внутрішнього розвитку. Ні в якому разі не заперечуючи можливість чи доцільність паралельного здійснення стратегій внутрішньогалузевого зростання і розвитку поза межами галузі, зауважимо, що перший напрямок є обділеним увагою теоретичних досліджень. Посилення ринкової влади, збільшення часток загального продажу залишаються маловивченими, оскільки здається очевидним, що внутрішнє зростання дозволить підприємству, яке щось придбає, покращити своє місце в тих секторах, де воно функціонує. Однак справжні проблеми інші. Чи має місце ефект синергії, коли частка ринку нового утворення (у результаті, наприклад, поглинання чи злиття) буде перевищувати суму часток учасників, які діяли до нього окремо один від одного? Чи є результати вищими після організаційних трансформацій, ніж були до цього?

Відповіді на ці та інші запитання не є обов’язково позитивними та однозначними, а навколо самих питань точаться досить серйозні дискусії. Розпочав їх Д. Мюллер (D. Мull? r ([91, c. 130−134], який розглядає галузь у стані монополістичної конкуренції, до складу якої входить n підприємства. Кожне з них протистоїть кривій попиту, представленій рівнянням:

(5.14)

де Ц_і — ціна товару в і-го виробника;

Q_і — кількість запропонованого ним товару;

b — коефіцієнт, який характеризує нахил кривої попиту, що у свою чергу є ідентичним для всіх учасників;

а_і — коефіцієнт, зростання якого означає, що споживач готовий платити за одиницю товару більше ніж раніше, оскільки, на його думку, якість товару зросла;

d — показник диференціації товару, якщо його значення є нульовим, то ситуація оцінюється як монополія; при значенні цього показника на рівні 1 пропонується абсолютно однорідний товар.

Якщо знову прийняти З_і як середні виробничі витрати на одиницю продукції, то прибуток кожного виробника визначається як

П_і=(Ц_і-З_і)Q_і.(5.15)

Можливості виникнення змови й утворення деякого об'єднання в певній галузі представляються параметрами R і r, які входять до складу відповідної цільової функції

.(5.16)

Якщо r=1, то об'єднання є вдалим, успішним, а при нульовому значенні параметра r всі учасники реалізують поліполістичний спосіб дій.

Враховуючи (5.14), (5.15) і максимізуючи (5.16) за кількістю Q_і, отримаємо вираз:

.

Припускаючи, що

легко перебудувати рівняння (5.17) та визначити ринкову частку m_і:

.(5.18)

Можна констатувати, що збільшення х_і, що є, власне, різницею між якістю, яку отримує споживач, і середніми одиничними витратами виробника З_і, приводить до зростання ринкової частки m_і:

.(5.19)

Іншими словами, злиття або поглинання збільшує ринкову частку підприємств, які помітили, що вартість поєднаної пропозиції збільшує розрив із витратами. Очевидно, що це одна з умов, за яких зростання такого типу буде цікавим.

Однак далеко не завжди об'єднання підприємств буде в необхідній мірі рентабельним. Розглянемо галузь, до складу якої входить n підприємств, кожне з яких поводить себе як поліполіст. Зв’язок ціна — попит, за цих умов подається у формі рівняння:

.

Гіпотетично припустимо, що на всіх підприємствах використовується ідентична технологія і граничні витрати є постійною величиною — ЗГ_с. Певне і-те підприємство намагається максимізувати вираз:

.(5.20)

Для отримання оптимального значення потрібно, щоб виконувалась умова

.(5.21)

Звідки робиться висновок про

Q₁=Q₂ =…=Q_i=…Q_n=Q (5.22)

і що

.(5.23)

Прибуток окремого підприємства становить

або, враховуючи попередні викладки,

Або

.(5.24)

Підприємства, що є схожими, після проведення заходів по зовнішньому зростанню формують певне новоутворення з кількістю членів m+1, і значення m може змінюватись від 0 до n-1.

Домовимось, що П^D(n, m) — це загальний прибуток усіх учасників об'єднання (поглинання), який визначається рівнянням:

П^D(n, m) = (m+1) П_і (n).(5.25)

Після поглинання галузь буде складатись з n — m підприємств. Кожне підприємство, продовжуючи себе поводити відповідно поліполістичному способу дій, виробляє

(5.26)

і прибуток становить

.(5.27)

Прибуток зростає на величину, яка встановлюється рівнянням:

.(5.28)

Об'єднання більшої кількості підприємств може спричинити певні витрати, оскільки

.(5.29)

З іншого боку, утворення монополії є завжди рентабельним, тому що прибуток за цих умов зростає в найбільшій мірі. Формально

при n=2,3,…(5.30)

Оскільки

і є безперервною функцією m, то повинна існувати величина, яка приводить до

.(5.31)

До того ж є строго опуклою відносно m, а це означає

якщо ,

якщо .

За цих умов виразимо через кількість підприємств, для яких зовнішнє зростання не принесе ні прибутку, ні витрат. Домовимося, що

.

Тоді згідно з (5.28) маємо

.(5.32)

Ця величина дорівнюватиме нулю при певному значенні :

.(5.33)

Це значення відповідає кількості m+1. Величина є функцією від n і досягає свого мінімуму, коли n=5. При цьому значенні (n=5) дорівнює 0,8. За цих умов об'єднання (поглинання) не здійснює ніякого впливу на рентабельність. Іншими словами, для того щоб відповідні організаційні зміни були прибутковими, потрібно, щоб більше ніж 80% підприємств брали в них участь.

Цей висновок є правомірним при існуванні всіх викладених на початку умов. Якщо ж поведінка учасників буде відрізнятись від поліполістичного способу дій, то поріг доцільності об'єднання за кількістю його членів буде значно нижчим. В деяких дослідженнях показано, що якщо кількість підприємств, які ввійшли до складу об'єднання, вдвічі перевищує кількість таких, які залишились автономними, то об'єднання було прибутковим [91, с. 144], тобто в цьому разі дорівнює 0,66.

Отже, залишається зробити висновок: зовнішнє зростання має сенс за умови його суттєвого впливу на прибуток. Якщо цей вплив буде слабким, є ризик отримати збитки. І тоді підтримка існуючого стану підприємства або обережно керована, без прискорень, експансія здається переважною і такою, що дозволить уникнути надмірних витрат.

Але навіть наявність суттєвого впливу на прибуток у поточному періоді не може гарантувати однозначну позитивність висновку про діяльність об'єднання (злиття, поглинання) підприємств. Потрібні також додаткові дослідження щодо перспективності галузі, прогнозованої тривалості стадії зрілості і занепаду циклу життя товару та ін.

Список використаної літератури

1. Андреюк Н. Мікроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ Наталія Андреюк,. -К.: Кондор, 2004. -174 с.

2. Мікроекономіка і макроекономіка: Підручник для студ. екон. спец.: У 2 ч., Ч. 1, Ч. 2/ Авт. Світлана Будаговська, Олександр Кілієвич, Інна Луніна та ін.; За заг. ред. С. Будаговської. -2-е вид. -К.: Основи, 2001. -517 с.

3. Наливайко А. П. Теорія стратегії підприємства. Сучасний стан та напрямки розвитку: Монографія. / А. П. Наливайко. — К.: КНЕУ, 2001. — 227 с.