Семантично-стилістичні та прагма-функціональні особливості німецьких особових імен

Семантично-стилістичні та прагма-функціональні особливості німецьких особових імен

ВСТУП РОЗДІЛ І. ПРОПРІАЛЬНИЙ РІВЕНЬ НОМІНАЦІЇ

1.1 Визначення поняття «номінація»

1.2 Співвідношення термінів «власна назва» — «загальна назва»

1.3 Особливості розвитку німецьких особових імен на різних етапах історичного розвитку

1.3.1 Германські імена

1.3.2 Особові імена давньоверхньонімецького періоду

1.3.3 Особові імена середньоверхньонімецького періоду

1.3.4 Особові імена ранньоверхньонімецького періоду

1.3.5 Сучасна доба у розвитку німецьких особових імен РОЗДІЛ ІІ. НІМЕЦЬКІ ОСОБОВІ ІМЕНА ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА МОВНОЇ КОМУНІКАТИВНОЇ СИСТЕМИ

2.1 Морфологічно-синтаксичні особливості особових імен

2.2 Лексико-стилістичні особливості

2.3 Символічні особові імена як наслідок лексико-семантичного процесу в пропріальному просторі

2.3.1 Конотативні оніми

2.3.2 Символічні особові імена

2.4 Псевдоніми як факультативне найменування особи

2.4.1 Мотиваційний потенціал псевдонімів

2.4.2 Шляхи утворення псевдонімів ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ СПИСОК ДЖЕРЕЛ ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ

ВСТУП Наукова робота присвячена дослідженню антропонімів сучасної німецької мови. Питання семантики особових імен, способів і засобів називання окремих елементів дійсності належить до одних із основних у сучасних ономастичних дослідженнях. Номінація — виключно складне явище, встановлення суті якого пов’язане з вирішенням цілого комплексу різних проблем. Усяке найменування дуже тісно пов’язане з комунікативною діяльністю людей. Адже, щоб виконувати свої функції - комунікативну, номінативну, гносеологічну, емотивну та ін. — мова безперервно повинна вдосконалювати і примножувати засоби іменування.

В останні кілька десятиріч у мовознавстві помітно зріс інтерес до загальних проблем номінації. Певних успіхів досягнуто, зокрема, в розробці теорії номінації апелятивної лексики. З’явилися навіть спроби вивчати цю проблему комплексно (). І все ж чимало проблем у теорії номінації залишилося нез’ясованими. До того ж практично залишено поза увагою проблеми номінації у сфері пропріальної лексики, зокрема ойконімів. Сформульовані принципи номінації у сфері загальних назв не можуть, на жаль, бути повністю перенесені на власні назви і зокрема на ойконіми, оскільки між загальними і власними назвами існують суттєві відмінності. Це зумовлено передусім самою природою онімів як назв вторинних по відношенню до апелятивів. Якщо загальні назви здатні виражати як номінативну, так і семасіологічну функції, то оніми — майже виключно номінативну. При номінації апелятивній (творенні загальних назв) здійснюється класифікація реалій, тобто іменовані об'єкти сприймаються як типові, що повторюються і мають певні характеристики, які виділяють їх зі сфери інших речей і об'єднують у відповідний клас (). У номінації ж пропріальній (творенні власних назв) іменований об'єкт мислиться як єдиний у своєму роді (хоча він теж входить у певний клас реалій).

Від вирішення ж питання про наявність лексичного значення в особових імен залежить в кінцевому результаті визначення їх повнозначними лексичними одиницями чи, навпаки, виділення у розряд семантично неповноцінних слів. Оскільки у процесі функціонування антропоніма його значення може актуалізуватися і розширюватися, то дослідження співвідношення між загальною назвою та особовим ім'ям, утворення на їх основі фразеологізмів набувають особливої уваги. Особові імена імплікують національну специфіку й колорит, що є також важливим для подальших досліджень. У цьому й полягає актуальність представленої роботи.

Мета роботи полягає в здійсненні комплексного аналізу особових імен німецької мови.

Поставлена мета передбачає вирішення таких конкретних завдань:

— виявити і проаналізувати співвідношення між загальною та власною назвою;

— простежити еволюцію розвитку особових імен німецької мови;

— дослідити стилістичні та прагматичні функції особових імен, які вони реалізують у взаємодії з одиницями різних мовних рівнів;

— розглянути специфіку символічних особових імен.

Об'єктом дослідження є особові імена німецької мови.

Предмет дослідження — семантично-стилістичні та прагма-функціональні особливості німецьких особових імен та їх транспозиція в апелятиви.

У роботі комплексно використано різні методи, дослідження. Метод лінгвістичного спостереження та опису використано для представлення чіткої картини розвитку особових імен. Метод словникових дефініцій, контекстуальний та стилістичний аналіз дозволили охарактеризувати понятійний зміст та семантику особових імен.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в науковій роботі докладно описано символічне значення особових імен в лінгвокраїнознавчому плані і розкрито специфіку семантики символічних особових імен Теоретичне значення проведеного дослідження полягає у тому, що отримані результати становлять внесок у семасіологію, у вивчення семантики фразеологізмів із символічними особовими іменами. Матеріали наукової роботи можуть бути корисними у вирішенні цілого ряду проблем лінгвокраїнознавчого підходу до вивчення особових імен та символічних особових імен зокрема.

Практичне значення нашого дослідження визначається можливістю його використання у викладанні теоретичних курсів з лексикології і стилістики. Результати праці можна застосовувати на курсах лінгвістики тексту, лінгвокраїнознавства німецької мови і при створенні відповідних навчальних посібників, підручників та словників.

Наукова робота складається із вступу, де обгрунтовується її актуальність, визначається її мета, завдання, об'єкт, предмет та методи дослідження; двох розділів, що відповідно висвітлюють теоретичні основи дослідження та структурно-семантичні і функціональні особливості особових імен; висновків, які містять стислі характеристики по кожному із завдань дослідження та опис отриманих результатів дослідження; списку використаної літератури та списку джерел ілюстративного матеріалу.

РОЗДІЛ І. ПРОПРІАЛЬНИЙ РІВЕНЬ НОМІНАЦІЇ

1.1 Визначення поняття «номінація»

Одним з основних завдань сучасної ономастики є вивчення способів і засобів називання «окремих елементів дійсності». Поняття номінація по-різному кваліфікується вченими. Досі в лінгвістиці немає єдиної думки щодо суті цього явища і процесу номінації взагалі, а в галузі ономастики зокрема. Головною причиною такого стану розробки номінації є надзвичайна складність самого цього феномена, його багатогранність і багатоаспектність. Один із засновників функціональної теорії мовної номінації чеський мовознавець В. Матезіус під останньою розумів фіксування вибраних явищ дійсності за допомогою мовних засобів, тобто вживання, вибір готових найменувань (). При вираженні думок мовець не тільки вибирає відповідні назви, які існують у певній мовній системі, але «при потребі створює й нові одиниці» (). Сам процес номінації - це «одинично-індивідуальний акт закріплення в свідомості відображеного предмета у вигляді його імені» ().

Номінація — це також властивість мовного знака, його здатність щось позначати, називати предмет думки. Акт найменування тісно пов’язаний з мисленнєвим процесом, з фіксуванням у свідомості людей пізнаваних об'єктів за допомогою номінативних мовних одиниць, які створені за законами лексикології та словотвору. Сполучною ланкою теорії номінації, лексикології та словотвору є слово. Не випадково ще в тезах празької лінгвістичної школи стверджується: «Теорія мовної номінації - слово» (). Не можна не погодитися з думкою лінгвістів, що номінація пов’язана з семасіологією адже поняття теорії номінації, передусім найменування, тісно пов’язане з загальними категоріями семасіології, такими, як мотивованість/немотивованість слова, просте і складне позначення денотата та ін.

Номінація — це передусім лінгвістичне явище, що має своєрідну ментальну основу і здійснюється людством безперервно і в різних умовах. Як твердить Б. Серебренников, технічні прийоми номінації є загальними для всіх мов світу. Однак з цього не випливає, що особливості мовної системи, особливості мовного типу не можуть впливати на характер прийомів номінації ().

Що і як саме повинно бути названо, диктує передусім соціальний досвід людей у широкому розумінні цього слова. За твердженням В. Гака, «найменування є в мініатюрі суб'єктивним образом об'єктивного світу» (). Розвиток цивілізації постійно ставить перед її носіями завдання іменувати об'єкти, явища, реалії, процеси, дії, з якими їм доводиться мати справу, використовуючи для цього засоби, що ними володіє їх мова. Найбільш точне визначення суті номінації в гносеологічно-семасіологічному аспекті дано в колективній монографії «Языковая номинация» (М., 1977). Номінація — це «процес перетворення фактів позалінгвальної дійсності в надбання системи і структури мови, в мовні значення, що відображають у свідомості носіїв мови їх суспільний досвід» (). Основними проблемами номінації є: 1) встановлення взаємовідношення слова і позначуваного ним поняття; 2) відображення «елементів дійсності» в мові; 3) дематеріалізація навколишнього світу, пов’язана зі створенням системи мовних знаків та ін.

Називання реалій об'єктивної дійсності реалізується внаслідок дії тріади: номінатора, означуваного і назви, або інакше — об'єктивної дійсності, мислення і мови. Пізнання закономірностей номінації «відрізків об'єктивної дійсності» вимагає глибшого розуміння ролі людського фактора в процесі найменування, розкриття функціональної взаємодії усіх ділянок системи та структури мови, оскільки саме вона «покликана забезпечити реалізацію мисленнєво-комунікативних потреб і намірів людини» ().

В основі всякої номінації лежить класифікуюча діяльність людської свідомості, зв’язаної з абстрагуючою діяльністю людського мислення. Процес абстрагування в акті номінації - це абстрагування від багатьох другорядних, несуттєвих властивостей об'єкта і одночасно виділення, вичленування якоїсь однієї ознаки, яка стає «представником» об'єкта (). Саме ця риса найменування дозволяє визначити слово як «відчужене втілення абстракції».

Вагомим у процесі номінації є оціночний момент, наявність так званої вибіркової зацікавленості, що проявляється у неспонтанному виділенні тих або інших рис, ознак, властивостей предметів у порівнянні з іншими. Світобачення, оцінки реалій об'єктивної дійсності, що даються людьми, стають однією з форм відображення дійсності ().

1.2 Співвідношення термінів «власна назва" — «загальна назва»

На сучасному етапі розвитку мовознавства слід розрізняти два рівні номінації: апелятивний і пропріальний. На першому рівні називання реалій зводиться по суті до «переведення» матеріального в ідеальне, тобто до відтворення у свідомості носіїв тієї чи іншої мови певного об'єкта, реалії за допомогою відповідного елемента мови. Утворені таким чином назви здатні виражати суть денотатів і викликати у носіїв певної мови однакові уявлення, образи, асоціації. Іншими словами, такі назви здатні виражати лексичне значення, і завдяки йому вони закріплюються за певним типом реалій. Назви цього рівня номінації безперервно стикаються з реальною об'єктивною дійсністю. Вони не можуть бути замінені за чиєюсь волею чи бажанням іншими назвами.

Пропріальна номінація реалізується шляхом присвоєння одиничним об'єктам, що уже мають свої загальні назви, найменування, які виділяють, індивідуалізують ці об'єкти із ряду їм подібних. Назви пропріального рівня номінації властиві не усім реаліям об'єктивної дійсності, а чітко означеному колу їх і до того ж невеликій кількості класів об'єктів. Адже основна функція назв цього рівня номінації - це виділення, індивідуалізація окремих об'єктів із ряду подібних.

У результаті пропріальної номінації утворюються оніми, що не володіють лексичним значенням і тому можуть бути замінені іншими назвами на основі рішення більшої чи меншої групи людей або навіть окремої особи. Оскільки найменування пропріального рівня номінації не виражають суті іменованих об'єктів, вони не перекладаються і не перефразовуються. Домінуюча функція власних назв — це називання денотатів, а не виявлення їх якостей. На думку Дж. Сирля, прагматична функція власних назв людей полягає в тому, що «вони дають можливість публічно говорити про кого-небудь, не домовляючись попередньо, які саме властивості повинні забезпечити ідентичність референта» ().

Пропріальна номінація є по суті пред’явленням «відрізка об'єктивної дійсності», що має уже назву апелятивного рівня номінації, за допомогою найменувань пропріального рівня (антропонімів, ойконімів, гідронімів, омонімів). Основна функція таких пропріальних найменувань — репрезентативна, що реалізується через називання, відокремлення певних денотатів із ряду подібних.

При вивченні гносеологічних основ пропріальної номінації слід звертати особливу увагу на відношення номінаторів (суб'єктів) до іменованих об'єктів і на здатність людських колективів або навіть окремих людей визначати у певний історичний період основний критерій означення поселень. Будучи по суті вторинною стосовно апелятивної, пропріальна номінація базується передусім на чуттєвому, абстрагованому сприйманні самих об'єктів.

У різні хронологічні періоди в національних мовах актуалізуються специфічні номінації і сприяють формуванню їх національної своєрідності.

Проблема семантики власних назв і визначення їх значення належить до основних і дискусійних питань сучасних ономастичних досліджень. Власні назви відрізняються від загальних назв завдяки їхнім аспектуальним особливостям, тобто значенням / позначенням. Проте, контрактивний аналіз власних і загальних назв доводить, що ці лексико-семантичні категорії іменників виявляють спільні риси як у категоріальному, синтаксичноструктурному, так і в соціолінгвістичному аспектах. Власні назви, як і інші лексичні одиниці, можуть належати до різних соціолектів, діалектів тощо, здійснювати той чи інший комунікативний вплив і керуватися тими чи іншими нормами культури мовлення. Отже, можна стверджувати, що також і в семантичному аспекті власні і загальні назви можуть мати спільні риси.

Значення лексичної одиниці - це відображення предмета дійсності у свідомості комуніканта, що стає фактом мови внаслідок встановлення його постійного зв’язку з певним звучанням, у якому воно реалізується, а також — сукупність уявлень, що можуть бути викликані цим звучанням. Існування слова як мовного знаку зумовлюється єдністю позначеного і позначення, тобто неможливо відділити значення від звучання, не порушивши при цьому його комунікативної функції. Загальна назва, виведена за межі контексту, має лише своє словникове значення, що актуалізується в контексті. Також і власну назву у мовленні не можна відділити від позначуваного.

Власна назва — це слово, яке має і звучання і значення. Вона відрізняється від загальної назви за характером закладеної в ній інформації, специфікою лексичних парадигм. Вибір власної назви залежить не від змісту, а від того, який об'єкт пропріальної лексики ця назва позначає. Така назва, уживана поза контекстом, втрачає співвіднесеність із своїм ономастичним полем, тому значущість власної назви пов’язує її з лексичною системою будь-якої мови. Її значення є не тотожним значенню апелятива, навіть тоді, коли вони омофонно збігаються.

Окрім лексичного компонента, до значення власних назв входять позамовні чинники, а саме: афективний, естетичний, моральний та соціальний. Одне і те ж значення можна виразити за допомогою різних структурних форм. Зміст і форма пропріальних назв не спроможні накладатися одна на одну, проте їх зв’язок є історично незмінним або обмеженим.

У висловлюванні: Zum Kommando hдtten noch ein Peter und ein Stefan gehцrt, антопоніми Peter і Stefan функціонально наближаються до загальних назв. З одного боку, це — особове ім'я, а з іншого вони виявляють лексикосемантичні ознаки апелятивів, на що вказує і граматична ознака (артикль ein). У контекстовій реалізації акустичні образи власних назв Peter і Stefan вказують на те, що йдеться принаймі про двох осіб і, що це особи чоловічої статі. Отже, можна стверджувати, що у власної назви, як і у загальної, простежується єдність позначеного і позначення. Ця єдність історично закріплюється у членів мовного колективу, викликає у них відповідні асоціації, спонукає до певного реагування.

Спостереження за функціонуванням власних назв у мовленнєвих актах дозволяє констатувати, що їх значення залежить від позамовних чинників і підкріплюється ними.

" …ein gewisser Lumm, ebenfalls Arbeiter, auЯerdem, Mietglied der damaligen KPD…" Почувши ім'я Lumm, адресати замовчали, тобто, власна назва стала поштовхом до певної дії комунікантів, що знайомі з її позамовним фоном. Якщо ж особа не знайома з позамовним фоном цього імені, то його значення для них буде мінімальним, тобто Lumm — це лише ім'я. Таким чином, ця власна назва асоціюється у свідомості комунікантів не лише з ім'ям, а й з його носієм.

Із наведених прикладів випливає, що значення власних назв можна розглядати як комплекс загального і конкретного. Загальне значення власних назв вказує на належність позначеного до певного тематичного типу: Lumm — це ім'я; а за допомогою конкретного значення здійснюється індивідуалізація й конкретизація позначеного. Конкретне значення власної назви у процесі її функціонування може розширюватися і вона може набувати додаткових значень залежно від соціальної значущості, відомості позначуваного денотата або частотності її вживання. Так, у крилатих висловах «Ein Goethe kommt nicht jedes Jahrzehnt vor» та «So etwas lebt und Schiller musste sterben» власні назви Goethe і Schiller символізують гуманізм, велич німецької культури, позначаючи одночасно визначних осіб.

Лексичне значення апелятивних основ власної назви у її синхронічному функціонуванні є іррелевантним, оскільки лексичне значення слова як його комплексний зміст у синхронічному функціональному плані й етимологічне значення у діахронічному плані поняття не тотожні. Особливо чітко це можна простежити на прикладах омофонії власних і загальних назв, порівняємо: Herr GroЯ (нім. великий, високий) може бути низького зросту, тощо. Таким чином, значення власної назви для її синхронічного функціонування не дорівнює поняттю апелятива, що лежить в її основі і не обмежується цим поняттям навіть тоді, коли апелятивна основа співпадає із власною назвою на фонетичному й морфологічному рівнях. Проте для власних назв, що поряд із номінативною виконують і певні стилістичні функції, значення апелятивних основ виступає вагомим фактором у їх синхронічному функціонуванні. Це — прізвиська, псевдоніми, значущі імена, наприклад: Werner, Adolf, Hubert Blorna, Katharina Blum.

Частотність і повсякденність особових імен зумовлює перехід з особових імен в загальні назви. Між особовими іменами і загальними назвами завжди відбувається обмін: загальні назви переходять в особові імена, а особові імена в загальні назви.

Найбільш поширеними в діалектах Німеччини є такі імена: Hans, Kunz, Peter, Matz, Michel, Liese, Grete і інші. За частотністю використання на першому місці стоїть ім'я Hans (скорочено від Johannes). На протязі століть воно було одним з найпоширеніших імен, і з часом почало використовуватись як загальна назва — звертання до особи, ім'я якої невідоме. Поступово Hans переходить в коло загальних назв із значенням «людина, чоловік».

Загальне ім'я Hans зустрічається в словосполученнях уже в XIV — XV ст. і використовується для позначення різних типів людей, часто з негативними рисами характеру, наприклад:

Hanswurst (Hans Wurst) комічний персонаж німецького народного театру (з XVI ст. і до середини XVIII ст.). Ганс вурст — це німецький простолюдин, простак, який потішав глядачів грубими жартами і трюками. Також відома ціла низка фразеологізмів, в яких використовується це ім'я: den Hanswurst spielen — корчити із себе клоуна; Hans Ohnesorge — розмовне безтурботна людина; Hans HasenfuЯ — боягуз; was Hдnschen nicht lernt, lernt Hans nimmermehr — це приказка, яка означає: чого замолоду не вивчиш, того й під старість не будеш знати. Так говорять, коли хочуть підкреслити, що знання потрібно набувати замолоду.

Не менш частотним є також особове ім'я Heinrich. Воно стало поширеним з двох основних причин: це ім'я носили найчастіше німецькі кайзери, а, з другої сторони, ім'я давалось новонародженому на честь святого Генріха II.

Частота і буденність використання імені посприяли його переходу в загальну назву. В якості загальної назви воно використовується у значенні «людина», «юнак».

Як і Hans, ім'я Heinrich втрачає риси індивідуальності і набирає значення «всякий», «кожен».

Особове ім'я Heinrich зустрічається в наступних фразеологізмах: den mьden Heinrich spielen, auf mьden Heinrich machen розм. падати духом, вішати носа.

Ім'я Heinrich більшою мірою використовується в якості компонента фразеологізмів для позначення різних рослин, продуктів харчування і т. д. Наприклад: der sanfte Heinrich — солодкий лікер; stolzer Heinrich — рисова каша; langer Heinrich — відмичка, підібраний ключ; groЯer Heinrich — Північне море.

До складу фразеологічних одиниць можуть також входити і прізвища. Як правило, це найбільш поширені прізвища, такі як: Mьller, Schmidt, Meyer,

Meier, Schneider і ін. Це так звані прізвища ремісників. Їх частотність зумовлена поширеністю таких професій як мельник, коваль, кравець. Так як раніше в кожному селі був свій мельник (Mьller), свій коваль (Schmidt), свій староста (Schulze), фермер, орендар (Meier).

Одночасно ці прізвища несуть в собі інформацію про соціальну приналежність особи, яка носить це прізвище, так як його вибір, як і вибір імені, знаходиться в прямій залежності від соціально-економічного стану цієї особи.

Фразеологізми з антропонімами в своєму складі, які перейшли в загальні назви, часто використовуються для позначення різних неживих предметів. Наприклад: der alte Gottfried — домашнє плаття або халат (із студентської лексики); trockener Oskar — хліб.

Північне море, для якого характерні часті сильні шторми в зимові місяці року і туманність протягом усіх сезонів, отримало в народі назву der blanke Hans (blanker Hans). Вода в морі перед штормом набуває металічного відтінку, саме це й могло стати причиною для цієї символічної назви Північного моря.

Загальні імена виражають узагальнене значення, яке притаманне класу об'єктів. Особові імена називають єдиний об'єкт і тому вони виконують індивідуалізуючу функцію.

1.3 Особливості розвитку німецьких особових імен на різних етапах історичного розвитку Особове ім'я є найдавнішим серед усіх видів і способів найменування людини. Сучасними дослідженнями встановлено, що вже в кам’яному віці люди мали імена. Вони не могли з’явитися до появи мови, а мова почала формуватися ще в неандертальців. Приблизно до цього часу відносять і появу імен. У процесі суспільної трудової діяльності в людини виникла потреба сказати щось іншим членам суспільства, а значить — необхідність назвати окремих його членів.

Імена — такі, як ми їх знаємо сьогодні, — виникли не одразу: вони пройшли довгий шлях становлення, розвитку, змін. За родового ладу імена кожного роду були його власністю і не могли вживатися в інших родах того ж племені. Не могло бути також двох людей з однаковим ім'ям. Якщо імен не вистачало, їх можна було позичити в іншого роду. Після смерті людини, яка мала це позичене ім'я, його слід було повернути сусідам.

Утвердження рабовласницького ладу внесло значні зміни в життя людей: з’явилась держава, первісні примітивні релігії замінилися складнішими. Особове ім'я людини стало обов’язковим. До нас дійшли слова давньогрецького поета Гомера (VIII ст. до н. е.): «…Взагалі без імення ніхто між людей не буває. Хто б не родився на світ — родовита людина чи проста, кожного з них, породивши, іменням батьки наділяють».

Спеціальною історичною дисципліною, що вивчає власні імена людей, спадкові особові назви, прізвища, прізвиська, а також псевдоніми, криптоніми, імена персонажів фольклору і художньої літератури є антропоніміка — розділ ономастики і лексикології. Практика іменування людей виникла на ранньому етапі розвитку суспільства для ідентифікації його членів. Спочатку ім'я підказували здебільшого різні обставини родинного життя, риси і характер людей, віра в магічну силу імені. Більшість особових імен походить від загальних. Антропоніміку використовують для реконструкції багатьох історичних подій і явищ: тогочасної флори, фауни краю, вірувань, звичаїв, побутових предметів, професій, родинних зв’язків, простих понять духовного і матеріального життя народів, реалій минулого, не відображених в письмових джерелах і які в наш час зникли. Антропоніміка допомагає істотно, в деталях, доповнити історичну уяву про розвиток суспільства в минулому. Вона — повноцінне історичне джерело, яке виконує допоміжну інформативну функцію при встановленні густоти, поширення, напрямків і характеру міграційних процесів, визначає національність, соціальний стан тощо.

1.3.1 Германські імена Німецькі особові імена пройшли різні етапи свого становлення. Ще з часу перших прагерманських пам’яток німецьких особових імен зустрічаються переважно два типи: коротка форма на приклад Otto чи Karl і довга (двоскладова) форма — Friedrich («Frieden» + «Kцnig») чи Wilhelm («Wille» + «Helm»). Помітною стала закономірність, що коротка форма частіше була менш формальною і зустрічалась в нижніх шарах суспільства ніж довга, яку використовували аристократи.

Факт, що як Otto так і Karl також були іменами королів, ще не доказ, що відмінність в рані часи полягала не в цьому. Двоскладова форма імен в індоєвропейських мовах зустрічалася настільки часто, що вважалася типовою індоєвропейською формою особових імен. Наприклад кельтські Caturix («Kampf + «Kцnig»), Orgetorix («tцten» + «Kцnig»). В загальному, оноскладові імена такі ж старі як і двоскладові.

Наступним етапом розвитку особових імен був германський. Германські особові імена міцно закріпилися на індоєвропейському дитематичному і монотематичному типах. Менше сотні інших імен, які до 500 року н.е. зустрічаються в античних джерелах і в рунах — це переважно імена відомих в історії особистостей. Це може пояснити раннє засилля дитематичних імен і також це важливо брати до уваги при дослідженні техніки вибору імен і при використанні різноманітних апелятивів під час зіставлення імен. Таке дослідження може нас дещо заплутати, тому що уже в перших століттях н.е. існували ознаки механічної імітації і етичні і, переважно, релігійні уявлення, які колись зумовили виникнення цього особливого виду найменувань, згодом зникли.

Германські дитематичні імена складались з двох номінальних елементів, іменників чи прикметників. Монотематичні імена були двох видів. Існували справжні монотематичні імена, такі як Horsa чи Karl і короткі форми дитематичних імен як Gutha для Guthwulf чи готське Totila із зменшувальним суфіксомil-.

Для чоловічих особових імен був притаманний іменник чоловічого роду як друга складова, для жіночих жіночий. Але первинні чоловічі імена могли бути перетворені на жіночі, наприкладfridus (Friede)> -freda. Прикметники могли мати звичайно як чоловічі так і жіночі закінчення, тим не менш були деякі прикметники чоловічого роду, наприкладbald-, kьhn' -hard-, hart' -mar-, berьhmt' а інші типово жіночогоflдd-, schцn'.

В обох складових частинах германських особових імен не було алітерації, але імена в межах однієї родини найчастіше римувались, на приклад GunterGernotGiselherGrimhilt (Krim). В королівському дворі Есекс всі імена (з деякими винятками) починалися на S-. Таке римування існувало понад тисячу років переважно в Німеччині.

Певні складні імена були притаманні особливим дворянським родинам, як на приклад бургундським королям — Gundaharius — Gundevechus — Gundobadus, меровінгам Theodericus — TheodebertusTheodebaldus, або ж постійне використання початкових елементів Aethelі Eadзахідносаксонськиими королями.

В германських іменах комбінувались алітерація і основні слова які створили чітку варіативну модель. У меровінга Chlotarius I був брат Childebertus і сини Charibertus, Sigebertus і Chilpericus, а також онуки Childebertus й Chlotarius II. Впродовж багатьох поколінь часто використовувалась така варіація на початку чи в кінці слова. У меровінгів частіше зустрічається просте повторення: відомі п’ять чоловіків на ім'я Chlotharius.

Семантичний зв’язок між двома елементами германських особових імен виражений не чітко, тим не менш римування і варіація були продуктивними і характерними принципами цього періоду.

Обидві складові частини імені утворювалися з певних семантичних полів, і несли в окремих випадках особливий магічний чи релігійний зміст. Змінні зразки певних складових частин могли бути чисто механічними або ж відбиттям відповідних вірувань. Під сумнівом стоїть, чимала популярність такого елемента, як hraban- (Rabe) у франкських діалектах. Поширення певних компонентів в іменах окремих родин віддзеркалює особливе відношення до кровних родичів і дворянського походження.

Основні семантичні сфери, з яких бралися складові частини імен, були такі:

а) битва, військові дії: badu-, hadu-, grund, hild, wig (Kampf); sigu- (Sieg), fridu- (Frieden).

б) армія: hari-/heri-, folc-.

в) зброя: brand- (Schwert), ask- (Speer), heim- (Helm), rand- (Schild).

r) родина та приятелі: kuni- (Geschlecht, Familie), Hut- (Volk), diet- (Volk), gast-, win- (Freund).

д) релігійні поняття: alb- (Elf), ans- (Gott), got-, irmin- (Name eines Gottes).

Характерним також є те, що імена богів на приклад Wotan, Tiw/Ziu чи Thor/Donar не були знайдені в іменах раннього періоду. Хоча деякі імена і складові частини у деяких племен були важливіші, ніж у інших, як наприклад, Adler' чи, Rabe' в давньоанглійській і давньосаксонській, не прижилися, багато інших частин поширились виключно в германських племенах. Для населення Римської імперії вони представляли новий культурний відбиток. Після захоплення вони користувалися популярністю, таким чином імена завойовників були повсюди прийняті завойованими племенами. Як свідчать в XVI ст. п’ятдесят процентів галлійських імен були германського походження. В романських мовах можна знайти багато доказів на підтвердження цьому, наприклад французькі імена: Bertrand (Berhtrand), Roger (Hrodgerius), Guillaume (Wilhelm), Thierry (Dietrich, Theodoricus), Henri (Heinrich), Thiebaut (Dietbald, Theobaldus), Gautier (Walthari). В германських мовах ці імена представляють також частину спільної спадщини, хоча вони згодом були також витіснені іншими видами найменувань.

1.3.2 Особові імена давньоверхньонімецького періоду Відносно особових імен давньоверхньонімецького періоду особливим фактом є те, що християнізація зовсім не вплинула на утворення особових імен. Германська система окремих монотематичних чи дитематичних особових імен залишилася практично без змін, аж до 1000 року н.е. Не існує жодної ґрунтовної відмінності між складеними іменами мирян і монахів в різних правових документах, які зустрічаються в книгах обітниць, поминальних списках чи в важливих liber confraternitatum. Останні - це відомості від монахів інших монастирів, які писалися на молитви братів цих монастирів. Таким чином створилися тісні зв’язки між різними монастирями Франкської імперії. Галльські хроніки вміщують приблизно 9000 імен в основному IX ст., зальцбурзькі - 8000 імен VIII і IX ст. і найбільше — записи Райхенау — 40 000 імен пізнього VIII і IX ст. з усієї Франкської імперії.

Переважна кількість менш чи більш латинізованих імен були такого типу: Germuot, Sigemunt (чол.), Raathilt, Richtrud (жін.). Монотематичні імена були або первинно монотематичні, наприклад Ernust (Ernist), Karl чи імена маленьких дітей як Tetta, Nanna, Woppo, або ж вторинно монотематичні, тобто скорочені від дитематичних імен: Benno (

Ситуація мінялась і германська система найменувань змінювалась під впливом таких факторів:

а)багато складових частин імен більше не використовувалися як апелятиви або ж були застарілими на приклад ans- (Gott), brand- (Schwert), gund, hadu- (Kampf), hruod- (Ruhm);

б)техніка найменувань більше не розумілась, як показують етимологічно неправильні пояснення того часу, наприклад Richmund (mдchtig+ Beschьtzer>mдchtig + Mund);

в)розвиток звуків спричинив деякі збіги, наприкладbald, -wald>-old, і дещо спростив другу складову частину, на приклад beraht> -berht, -bert, -wolf> - olf, -hart> -art, -hraban> -ram. Це привело до подальшого послаблення другої складової частини, яка й без цього була скорочена;

г)зріс вибір імен наіzо (чол.) -іzа (жін.) на приклад Hugizo< Hugbert, Imiza< Irmintrud, Bliza< Blithilt, порівняємо з сучасними: Heinz, Lutz, Fritz, Gцtz, на -1, -lin чиk, -kin, -chin, на приклад Sigilin< Sigi-, Hildelin< Hilde-, на — man чиwip, на приклад Karlman, Hereman, Guotwip, Reginuuif;

д)хоча й прізвиська не були достатньо поширені, все-таки існували деякі їх варіанти наприклад: Notker Balbulus, Notker Teutonicus, Godofridus. Також існували такі клички, як Subar, nьctern' Buobo, Junge', які існували поза цією системою;

е) у деяких областях великого поширення набрало використання скорочених форм деяких імен. В той час як дитематична система імен показала спорідненість через римування складів, повторення чи варіацію кореня слова, ця можливість зменшилась у зв’язку з використанням коротких форм.

Іноземні імена, які з’явилися з приходом християнства, не відігравали великої ролі в той час, як все знову змінювалось. Використовувались деякі біблійні імена, наприклад Abraham, Adam, David, Isaac, Johannes, Petrus і жіночі: Judith, Elisabeth, Susanna. Але вони зустрічались не часто, навіть авторитетом церкви користувались звичайні германські імена. З двадцяти п’яти єпископів Страсбурга лише сім носили іноземні імена. В англосаксонській Британії ситуація була схожою. З двадцяти семи настоятелів католицьких монастирів у Галстонбарів період з 601 року і до Нормандського завоювання жоден не мав іноземного імені, лише в чотирьох були скорочені імена.

В період каролінгського панування вибір особових імен залежав від традицій минулого германського етапу.

1.3.3 Особові імена середньоверхньонімецького періоду Особові імена середньоверхньонімецького періоду вказують на дві важливі зміни. По-перше, нова германська система найменувань остаточно розпалася на користь великого напливу іноземних імен. По-друге, почала розвиватись нова система, яка складалась з двох імен, і витіснила вищезгадану систему, в якій використовувалося одне ім'я.

Все частіше германські імена зникали і не використовувались. Існували лише деякі нові комбінації старих імен. Коли створювались нові форми імен, вони містили нетрадиційну складову частину, якman іwif. До імен, яким найбільше надавали перевагу, належали такі: Friedrich, Heinrich, Hermann, Konrad, Ludwig, Otto, Ulrich. Широко використовувались короткі форми. Кожне ім'я могло бути скороченим по-різному: Dietrich> Dieto, Dietel, Dieteken, Dietze, Dirk, Thilo, Tileko, Tymme, знову ж із значними територіальними змінами. Ця збідніла система найменувань поширилась через наплив імен святих.

Нові ордени монахів привернули увагу майже кожного до таких імен. Такі імена згодом були онімечені і скорочені: Nicolaus> Nicol, Nicel чи Claus; Antonius> Toni, Tцnnies, Dцnges; Johannes> John, Jan, Hannes, Hans. Слід підкреслити, що жінки, навіть частіше носили імена святих, ніж чоловіки, серед улюблених були: Agnes, Catherina, Elisabeth, Margaretha, Sophia.

В цей час не існувало ніякої офіційної інструкції для вибору імен, тому нові імена виражались тоді як панівна і справжня форма. Лише з 1550-их років римська католицька церква почала вимагати використання імен святих.

Імена, які згодом успадковувались (прізвища, прізвиська) виникли в ЧЙЙЙ столітті і конкурували з іменами святих. Першою відмінністю стало використання титулів і прізвиськ. Прізвиська застосовувались тоді, коли вимагалась точніша ідентифікація: Hiltibrant Hiltibrates sunu; Guntchramnus Boso; Karl der Kahle.

Основною причиною поширення прізвищ є соціально-економічні та соціально-культурні фактори. У середньовічні часи міста ставали більшими, кількість населення зростала, розширювалась торгівля, створювались архівні документи місцевого самоуправління — усе це, разом із все більш і більш неефективною системою утворення імен, вимагало детальнішого позначення кожної окремої особи. Прізвиська існували вже давно, хоча саме в цей час їх кількість істотно збільшилась. Все ж це ще не було прізвищем. Прізвисько давалось певній особі і могло змінюватись протягом його життя. Прізвище ж, в свою чергу, успадковувалось нащадками і не змінювалось. Розглянемо це на прикладі: Jan відомий як «Bдcker» тому що він пекар за професією, тоді це лише прізвисько. Згодом його можуть називати «Koch», коли він дещо змінить вид своєї діяльності. Але коли «Bдcker» так називається, навіть якщо він працює наприклад м’ясником, тоді це вже точно прізвище. Порівняємо ще: «Chunradus dictus Murer sutor», тобто Конрад, на прізвище Маурер.

Інтерпретація та переклад середньовічних документів зазвичай дуже складні. Такі дієслова як dictus, cognomine, dicitur чи німецькі як zе nanamen geheizen, geheizzen, вказують все-таки на те, що існували імена, які успадковувались, проте це ще не виступає достовірним доказом цьому. Точно можна бути впевненими лише в тих випадках, коли ім'я в жодному разі не виступає, як свідчення місця походження тієї особи, чи її справжнього заняття чи властивостей, які її безсумнівно характеризують.

Прізвища утворювались на ґрунті: назв місцевостей, родинних зв’язків, професій, прізвиськ.

Назви місцевостей чи областей, якщо вони використовувались для позначення осіб, вживались спочатку з часткою «de» чи «von»: Grave Otto von Liningen; Her Walther von Klingen; Walter von der Vogelweide. На цьому етапі частка «von» ще не вживалась для позначення титулу, лише в XVII ст. вона почала застосовуватись привілейованими особами. Пізніше ці частки переважно упускались: von Homburg> Homburg. Часто «von» замінювалась іншими морфологічними засобами, особливо суфіксамиer, -ing, -isch, -mann, зазвичай із чітким регіональним розподілом: Walter von der Vogelweide> Vogelweider; Oswald von Wolkenstein> Wolkensteiner.

Імена, які базувались на родинних відносинах були переважно іменуваннями по батьківській лінії: Albertus filius Ortliebi; Burchardus filius Witonis чи Johans Heinrichs sun. Все частіше filius і sun опускалось, а прізвище стояло в родовому відмінку: Hugo Eberhardi, Heinci Richartz чи сучасні Lorenzen, Brahms, Lutz, або ж прізвище втрачало своє родове закінчення: Cunradus Diether, Cunradus Eckehart чи теперішні: Arnold, Ernst, Konrad. Родинна приналежність могла також виражатись суфіксомer (Kuhner, Klauser); -ing (Humperdinck); -mann (Petermann), чи зменшувальними суфіксамиі (Fritschi) -Ii, -lin, -el (Niggli, Henslin), -ke (n) (Bemke, Heinke) чи означеннями: Kleinpeter, Jungandreas.

Імена, утворені від професій, ремесел виникли дещо пізніше, ніж ті, що виникли від родинних зв’язків. Переважно це були імена робітників. їх характерною ознакою було те, що вони вживались з артиклем: Ulrich der Murer, Hans der Schmid. Разом із заняттями, які існують й по сьогодні (Mьller, Fischer, Koch, Hirt), такі імена несуть інформацію про середньовічні ремесла, які вже давно зникли (FaЯbind (Bцttcher чи Kьfer), Kugler, Fechner).

В багатьох областях зафіксовано, що прізвиська були численним особливо великим класом. Серед них зустрічаються такі імена як Arnoldus qui Vulpis dicitur; Arnold der Fuhs; Jacobus Stegereif (Steigbьgel); Cunradus Rufus (rot) чи сучасні: Angst, Trost, Lang, Kurz. Під прізвиськами відомі також «складені імена», наприклад Suchenwirt, Frauenlob, Rumezlant.

Німецькі прізвища відрізнялись як типологічно так і фонологічно, залежно від місцевості: Herr Witte (північна Німеччина), Herr WeiЯ (південна Німеччина), Herr WyЯ (Швейцарія, Ельзас).

1.3.4 Особові імена ранньоверхньонімецького періоду В XVI ст. німці носили вже два особових імені, тобто ім'я і прізвище: Thomas Mьntzer, Felix Manza. На позначення особи використовувалось переважно одне ім'я, яке майже завжди було ім'ям святого. В XVI ст.

Поширився новий звичай, який пішов з Франції - діти тепер носили два імені (Johann Sebastian, Maria Susanna). Таким чином, могло передаватись ім'я батька чи хрещеного і дитина могла мати двох ангелів-хранителів.

Під впливом гуманізму в мову прийшли деякі язичницькі імена: Hektor,

Agrippa, Claudius, Julius. Першим німецьким кайзером з іноземним ім'ям був Maximiliam І.

Реформація призвела до тимчасового занепаду у використанні імен святих і ввела замість них давно відомі, такі як: Benjamin, Jonas, Daniel, Dawid. У XVIII ст. німецькі протестанти надавали перевагу іменам з моральним змістом, як наприклад: Gottfried, Gotthold, Gottheit.

Імена все ж були важливішими ніж прізвища. Навіть в тих випадках, коли прізвища успадковувались і використовувалися майже в усіх областях Німеччини, тим не менш їх можна було легко поміняти. Жителі міст змінювали свої прізвища залежно від професій, занять. Вчені переважно носили прізвища, які вказували на місце їх походження. Відомий противник Лютера Johann Eck носив насправді прізвище Maier, але сам називав себе Egg an der Gьnz, як його рідне місто. Johannes Bugenhagen, його друг по роботі, часто згадувався під ім'ям Dr. Pommer або Pomeranus. Прізвища наing чиson могли легко змінитись на що із закінченнямer. В пн. Німеччині багато прізвищ замість частки von / van тепер були із суфіксомmann (von Brьgge Brьggemann). В XVI ст. поширились складені прізвища (Gibungsgenug, Schlagdenhaufen).

Лише згодом заборонили змінювати прізвища в Баварії, наприклад, в 1677 році, в Австрії - 1776. Існували й такі області, в яких прізвища були рідкістю, наприклад, Фрісланд.

Багато прізвищ вживались за прикладом верхньонімецьких: Schulte> Schulz, Witt> WeiЯ, Scheper> Schдfer. Звичайно, багато прізвищ збереглись без змін, такі як Kriesi чи Ruegg в Швейцарії і Lempke, Niekerken в пн. Німеччині.

Гуманісти дозволяли запозичення латинських, і в деяких випадках навіть грецьких імен. Geert Geerts von Rotterdam відомий в історії, як Desiderius (desiderare=begehren) Erasmus Roterodamus. Вчені того часу носили «потрійне» ім'я, як римляни: Conradus Mutianus Rufus Helius, Eobanus Hessius.

Доба гуманізму залишила тривалий, хоча й крихітний слід в системі німецьких найменувань.

1.3.5 Сучасна доба у розвитку німецьких особових імен Що стосується особових імен сучасної Німеччини, нічого нового порівняно з останнім етапом не з’явилось. В деяких областях, де прізвища ще не використовувались (Фрісланд) органи державного керування наполягли все ж на їх введенні. За законом їх не можна змінювати. Склад німецьких прізвищ розширився завдяки іноземним іменам, наприклад, іменами гугенотів, (Savigny, Fontane) в XVII ст. і передусім слов’янськими іменами (Nowak, Bielschowski). В другій половині XIX ст. з’явився звичай дівоче прізвище жінки ставити після прізвища чоловіка. Особливо в Швейцарії це явище було популярним. В телефонних довідниках цієї країни зазвичай записується подвійне прізвище: Hans Meier — Mьller, де Mьller — дівоче прізвище жінки, хоча в розмовній мові це не обов’язково, і діти його не успадковують.

Вибір імен на сьогоднішній день дуже змінився, хоча багато сучасних імен вживаються впродовж сотень років (Paul, Peter, Hans), деякі з них вже застарілі. На заміну їм виникло багато нових імен.

В XVI ст. виникла традиція давати два імені дитині: Johann Philip, Karl Ludwig. Як перша складова при подвійних іменах найчастіше вживались Johann і Anna. Близько 1700 року подвійні імена, хоча й з регіональними змінами, стали правилом. Цей звичай започаткували дворянські родини, але з часом він поширився на селян і ремісників. Між 1800 і кінцем XIX ст. знову частіше почали зустрічатися одиничні імена. Важливо також розрізняти подвійні імена (Karl Heinz) і складені (Karlheinz). До середини XIX ст. справжні подвійні імена вважались нормою.

Існувалт різні причини, які впливали на вибір імен у нововерхньонімецькому періоді. Імена давались на честь поважних осіб. Тобто, певні імена вживались в дворянських сім'ях і вони згодом давались підданим: Ruprecht, Luitpold в Баварії, Franz, Josef в Австрії. Найменування відбувалось на честь персонажів з літератури: Hermann, Dorothea, Lotte, Minna, Eduard, Emil.

В XVII — XVIII ct. у вжиток ввійшли французькі імена, особливо жіночі: Charlotte, Lisette, Babette, Susette. XIX ст. характеризується запозиченнями з англійської: Arthur, Edwin, Edgar, Edmund, Alice, Betty. Італійські, слов’янські і скандинавські імена стали відомими завдяки політичним і літературним постаттям: Laura, Guido, Alexander, Olga, Helga. В кінці XIX ст. популярними стали короткі імена: Klaus, Fritz, Kurt, Karl, Heinz.

Націоналістичні і пуристські рухи вимагали використання германських імен: Gьnther, Reinhold, Ebenhard, Helmut. Особливо в 30-ті роки ХХ ст. надавалась перевага таким іменам, як Gunhild, Arnhild, Swanluid, Ingulf, Diethelm. Сьогодні ж популярністю користуються імена з фільмів і пісень: Romy, Kerstin, Ramona. До найулюбленіших відносять Andreas, Thomas, Matthias, Michael для чоловіків і Gabriele, Renate, Karin, Christine для жінок.

Як і лексика, так і система найменувань німецької мови легко піддаються іноземному впливу. Важкі у використанні двоскладові германські імена, такі як Hildegard, Siegfried зовсім не відповідають сучасним тенденціям. Саме в лексиці відображаються бажання, смаки і прагнення певної спільноти.

Отже, пропріальна лексика відображає певні закономірності її утворення, взаємодію мислення, мови та дійсності в цьому процесі.

РОЗДІЛ ІІ. НІМЕЦЬКІ ОСОБОВІ ІМЕНА ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА МОВНОЇ КОМУНІКАТИВНОЇ СИСТЕМИ

2.1 Морфологічно-синтаксичні особливості особових імен Німецькі особові імена як складова частина лексики відрізняються від інших лексичних одиниць значною динамічністю й змінністю. Але ця динаміка не позбавляє їх своєрідної внутрішньої структурної організації. Специфіка німецьких особових імен виявляється у їхніх семантичних і прагматичних особливостях. Особові імена можуть виконувати оцінну функцію в певному лінгвістичному контексті. Матеріалом дослідження в цьому випадку може служити оцінка реплік персонажів у текстах художньої літератури. Оцінна функція власних імен виражається у їхній взаємодії з одиницями різних мовних рівнів.

Найбільш характерним засобом вираження оцінної функції на морфологічному рівні є суфіксація. Зменшувальний суфіксchen може, залежно від контексту, виражати різні емоції та різний настрій особи такі як ніжність, ступінь наближення, іронію, презирство, про що свідчать відповідно такі приклади:

Sieh mal Ruht, ist unser Frдnzchen nicht gewachsen? (1, 201);

Frau Ill … Klдrchen geht nicht aufs Ganze, ich kenne es, da hat es ein zu gutes Herz. (3, 105);

Ill Ich schlage mich mit meiner Familie herum, die mir jeden Tag die Armut vorhдlt.

Claire Zachanassian Mathildchen machte dich nicht glьcklich?

Ill Hauptsache, daЯ du glьcklich bist (3, 38);

Claire Zachanassian In diesem Wald haben wir oft zusammen geraucht, weiЯt du noch? Zigaretten, die du bei Mathildchen gekauft hast. Oder gestohlen (3, 115).

Claire Zachanassian betrachtet die Gattin durch ihr Lorgnon Annetchen Dummermuth, iunsere Klassenerste (3, 41).

У розмовній мові для вираження фамільярності використовується суфіксі:

Der Vierte Klдri ist schlieЯlich unsrige (3, 960).

Суфікс -(е)l надає іменам при звертанні невимушеності й фамільярності в порівнянні з нейтральною повною формою імені:

Jetzt war Bertram fast ein alter Herr geworden? Aber Christine blьhte in der weichen Schцnheit ihrer achtzehn Jahre (5, 96);

…Christel! Christel! Meinen braunen Rock! Und die neue Perьcke! Christel — wo steckst du schon wieder? (5, 9).

Оцінне відношення до особи може виражатися через пестливі імена, які являють собою форму імені зі зменшувальним пестливим значенням. Це здебільшого скорочені форми імен:

Und das Mдdchen mit dem unbedeckten Bubikopf ist ganz unverkennbar Constanze Triebel, seine Conny! (2, 59);

«Hцr mal, Heini», sagte ich «wenn du die Bьcher und den Mantel, die in meiner Bude sind, irgendwo sicherstellen kцnntest…"(1, 12).

На морфологічному рівні оцінна функція може виражатися за допомогою супроводжувальних присвійних і вказівних займенників. Вони можуть передавати як позитивне, так і негативне ставлення до особи, що й засвідчують такі приклади:

In einer Anwandlung von Scham und Liebe nimmt Spaun Schuberts Kopf zwischen die Hдnde, hдlt ihn fest und sagt leise: Es hat Ihnen immer etwas gefehlt. Das ist wahr. Nun merke ich’s. Nun sind Sie mein Schubert (6, 52);

«Du siehst so mьde aus, Jьngchen».

«Ne. Nicht weil es zu spдt ist, nein, ich kann heute doch nicht schlafen. Dieser Kleinholz…"(4, 64).

Щоб підкреслити особливо насмішкувате ставлення одного персонажа до іншого, автор використовує відповідні займенники:

«Im Tivoli, die Harmonie hatte Familien-Tanzabend… und plцtztlich unsere Emilie, nieder auf ihren Emil, ihm eine geklebt, du oller Saufkopp, du gemeine Sau…"(4, 56).

Особові імена отримують значення оцінки в поєднанні з прикметником у суперлативі при звертанні. Часто за допомогою цієї форми виражають несхвалення або протест:

Mir ist nicht zu helfen, Spaun. Ich muЯ Sie betrьben.

Sie betrьben nicht mich, liebster Schubert, sondern Ihren Herrn Vater (6, 65);

«Aber libster Jakob, man hat Stimmungen, sozusagen sogar Herzensregungen.» (5, 46).

Одним із найвиразніших засобів поетичної образності, що включає власні назви, можна назвати звертання — слово чи словосполучення у формі кличного відмінка, яке називає особу чи предмет, до яких звернена мова.

Ставлення до особи на синтаксичному рівні виражається за допомогою означення або визначається позицією власного імені в реченні при звертанні.

Відмінювані означення при онімі можуть характеризувати зовнішність особи, вказувати на її походження, спосіб життя та поведінку:

Blasse Lippen hatte die schцne Lila von Esp, und eine feine blasse Stirn…(5, 65);