Діалекти англійської мови

Вступ

Вивчення діалектів в історії будь-якої мови дає безцінний матеріал не тільки для досконалого проникнення у витоки мови, її історичне минуле, а також дозволяє оцінити і зрозуміти особливості становлення та розвитку літературної норми, різних соціальних та професіональних мов. Вивчення діалектів та їх особливостей дає можливість досліджувати становлення та розвиток значення слів.

Дослідженню діалектів приділяли увагу багато вчених (В. Аракін, І.Іванова, Б.Ільїш, Ю. Костюченко, Т. Расторгуєва та ін.). У своїх роботах вони висвітлювали питання особливостей діалектів англійської мови у період з XI по XV століття[1,2,3,4, 5].

Англійська мова веде свій початок від мови давньогерманських племен (англів, саксів та ютів), які переселилися до населеної кельтами Британії у VVI столітті взаємодія племінних мов англів, саксів та ютів, які розвивались в умовах формування англійської народності, привела до утворення територіальних діалектів.

Англійська мова, того часу, протягом довго періоду, розвивалась під непереривним та інтенсивним впливом з одного боку — скандинавських мов, з іншого — французької мови, яку у 1066 році принесли нормани після завоювання територій Англії.

Діалекти середньоанглійського періоду виникли під впливом староанглійських діалектів. Необхідно підкреслити, що діалекти середньоанглійського періоду не завжди співпадали територіально зі староанглійськими діалектами. У староанглійський період (VIII — IXст.) існували такі основні діалекти: нортумбрійський, мерсійський, уессекський та кентський .

Внаслідок того, що староанглійські королівства, за якими називалися діалекти, поступово зникли, в середньоанглійському періоді історії мови діалекти стали називатися за ознакою їх географічного положення. Таким чином, колишній норумбрійський діалект тепер став називатися північним (Northen), мерсійський — центральним (Midland), який у свою чергу поділявся на західно-центральний (West-Midland) та східно-цетральний (EastMidland), уессекський — південним або південно-західним (Southern or South-Western), і тільки кентський діалект зберіг свою назву, оскільки графство Кент продовжувало існувати на місці колишнього королівства, іноді цей діалект ще називають південно-східним (South-Eastern) .

Але, необхідно зазначити, що саме питання географічного розподілу діалектів і досі залишається відкритим. Адже, вчені які його досліджували, не мають єдиного конкретно визначеного географічного розподілу.

Серед вчених колишнього Радянського Союзу існує наступний загальноприйнятий розподіл діалектів мови середньоанглійського періоду: північний (Northern), західно-центральний (West-Midland), східноцентральний (East-Midland), південний (Southern), та кентський (Kentish).

Т. Росторгуєва групує діалекти наступним чином: південна група включаючи кентський діалект, південно-західна група діалектів, центральна група і північна. Т. Росторгуєва відзначає, що зв’язки між діалектами були змінними та нестійкими.

Професор Б. Ільїш, у свою чергу виділяє, три основні групи діалектів: Північна група, Центральна і Південна. Межу він проводить між Північчю і Центром, де протікає річка Хаммер.

1. Співіснування трьох мов. Англо-нормандський діалект

Середньоанглійський період в розвитку англійської мови охоплює час від 1066 по 1485 роки. Середньоанглійська мова протягом довгого часу розвивалася під безперервним інтенсивним впливом, з одного боку, скандинавських мов, з іншої - французької мови, принесеної до Англії нормандським завоюванням цієї країни в 1066 році [2, с. 23].

Французька мова спочатку поширювалася в Англії, головним чином, у формі норманського діалекту, змішаного з елементами північно-східних французьких мов (пікардійська та ін.) [2, с. 24]. Довгий час норманно-французька залишалася в Англії мовою церкви, управління і вищих класів. До XIV століття вона була не лише мовою, якою говорила знать, але і мовою художньої літератури, — щоправда, залишилося небагато пам’яток цієї мови.

Але завойовників було дуже багато, щоб нав’язати країні свою мову в незміненому вигляді. Поступово середні і дрібні землевласники, що належали в порівняно більшій мірі до корінного населення країни — англо-саксів, набувають більшого значення. Замість панування норманно-французької мови поступово складається своєрідний «мовний компроміс», результатом якого стає мова, що наближається до того, який ми називаємо англійським.

Протягом найближчих після завоювань століть в Англії утворився так званий англо-нормандський діалект, що включав, як видно з назви, елементи і англійської і нормандської мов. Але норманно-французька мова панівного класу відступала повільно: лише у 1362 році англійська мова введена в судочинство, в 1385 році було припинено викладання на норманно-французькій мові і введена англійська мова, а з 1483 року парламентські закони стали видаватися англійською мовою.

Хоча основа англійської мови залишилася німецькою, але до її складу входила така величезна кількість старофранцузських слів, що вона стає змішаною мовою.

Панування французької мови кінчається в другій половині XIV століття, але відносна найбільша кількість запозичень з нього доводиться якраз на цей час: англійська мова, витісняючи французький, особливо потребувала збагачення своєї лексики тими елементами, які мав в своєму розпорядженні останній. Потрібно, проте, відмітити, що вже в XIII столітті французька мова почала втрачати в Англії характер живої розмовної мови і перетворювався на традиційну офіційну мову [2, с. 24].

Нарешті, третьою мовою, що функціонувала в країні в средньоанглійський період, була латинь, яка в Англії, як і у всій Західній Європі, була мовою церковного ужитку і мовою науки.

2. Середньоанглійські діалекти

Місцеві діалекти, які склалися в Англії протягом староанглійського періоду, продовжували розвиватися протягом середньоанглійського періоду [1, с. 112].

Унаслідок того, що королівства перестали існувати, на честь яких вони називалися, діалекти середньонглійського періоду називаються за ознакою їх географічного положення. Таким чином, колишній нортумбрійський тепер називається північним (Northern), мерсійський — центральним (Midland); уессекський — південним або південно-західним (Southern, South-western); лише кентський діалект зберіг свою назву, тому що графство Кент продовжувало існувати на місці колишнього королівства, але діалект інколи називають південно-східним (South-eastern).

Слід зазначити, що в середньовічній феодальній державі всі діалекти були равноправні між собою. Отже, в середньоанглійський період загальна сукупність діалектів ділиться на три основні групи:

а) північні діалекти, що включають шотландський і північний діалекти, що склалися на основі нортумбрійського діалекту;

б) центральні, або мідллендськие діалекти, які, у свою чергу, підрозділяються на східний і західний мідллендськие діалекти, при цьому в останньому розрізняють північні західномідллендський і південний західномідллендський діалекти;

в) південні діалекти, що включають у себе кентський, ессекський і уессекський діалекти.

Розглянемо кожну групу діалектів детальніше.

2.1 Північні діалекти

Шотландський і північний діалекти продовжують традиції давній нортумбрійський діалект. Спочатку дуже близькі один до одного, але в середньоанглійському періоді вони помітно відособляються, причому на основі шотландського діалекту в XVI столітті починає утворюватися самостійний шотландський літературний зразок (північна частина Нортумбрії об'єдналася з кельтськими областями на півночі Великобританії і утворила разом з ними особливе королівство — Шотландію) [2, с. 25].

Шотландський діалект склався на основі північної частини нортумбрійського діалекту і був поширений на північ від річки Твід в низовинній частині Шотландії [1, с. 112]. У XIV-XV століттях шотландська мова унаслідок утворення самостійної шотландської держави стає літературною мовою Шотландії, представленою багаточисельними літературними пам’ятниками.

З них слід назвати поему «Брюс», що належить шотландському поетові Джону Барберу (Barbour) (1316? — 1395?), присвячену Роберту Брюсу, героєві національної боротьби за звільнення Шотландії в XIV столітті [1, с. 114]. Іншим значним твором є алегорична любовна поема «Книга короля» («The Kingis Quhair»), що належить перу шотландського короля Якова I (1394 — 1437) [1, с. 114].

До другої половини XV століття і початку XVI століття відносяться сатиричні твори Уїльяма Данбара (бл. 1460 — бл. 1517), що викривав феодальні порядки: «Купцям Едінбургу», «Танець семи смертних гріхів» та інші [1, с. 114]. Північний діалект, що склався на основі середніх і південних мов нортумбрійського діалекту, був поширений на північ від гирла річки Хамбер до кордонів шотландського діалекту [1, с. 114].

Північний діалект представлений:

1. Великою поемою «Cursor Mundi», написаною близько у 1300 р.

2. Релігійною поемою «Розкаяння совісті» («The Prick of Conscience»), написаної Робертом Ролле з Хемполя.

3. Містеріями XIV століття «Townley Plays» і першої половини XV століття «York plays» і іншими [1, с. 114].

2.2 Центральні (мідллендські) діалекти

На основі мерсійського давнього періоду склалися центральні діалекти (інколи звані «мідллендськимн діалектами»), розташовані на території на північ від річки Темзи до гирла Хамбер. Вони ділилися на ряд дрібніших діалектів, з яких найбільш великими були: східно-центральний діалект, розташований в східній частині середньої Англії, і західно-центральний діалект на території, прилеглій до Уельсу [1, с. 114].

Східно-центральний діалект представлений:

1. Великою поемою «Ормулум», написаною на початку XIII століття ченцем Ормом. Ця поема представляє великий інтерес як перша спроба систематизації англійської орфографії. Крім того, в ній міститься значний прошарок слів скандінавського походження.

2. Літописом «Peterborough Chronicle», що є продовженням англосакської хроніки до 1154 року.

До документів, що відносяться до цих же діалектів, слід також віднести приватні листи, так звані «Celly papers», написані в другій половині XV століття, і листи Маргарити Пастон «Letters of Margaret Peston» [1, с. 114]. Західно-центральний діалект представлений:

1. Віршами «Sir Gawain and the Green Knight» і деякими іншими.

2. Поемою «Бачення про Петре орачі», що належить Уїльяму Ленгленду, що написав її в 1362 році, і ідеї селянського революційного, що відображає ідеї селянського революційного руху цієї епохи [1, с. 114].

2.3 Південні діалекти

Південні діалекти, що склалися на основі уессекського і кентського діалектів древнього періоду, представлені південно-західним і кентським діалектами [1, с. 115].

Південно-західний діалект представлений:

1. римований хронікою «Брут», написаною Лайамоном, уродженцем графства Вустер (початок XIII століття).

2. Статутом черниць («Ancren Riwle»), написаним в першій половині XIII століття.

3. Віршованою хронікою Роберта Глостерського, що складеною близько 1300 року, охоплює події від легендарного взяття Трої до 1272 року, роки вступу на престол Едуарда I.

4. Перекладом з латинського «Поліхроникона» ченця Ранульфа Хигдена, зробленим уродженцем Корнуолла Джоном де Тревіза в 1387 році [1, с. 115].

Кентський діалект представлений:

1. Трактатом «Розкаяння совісті» («Ayebyte of Inwyt»), що є перекладом з французького, зробленим уродженцем Кента Даном Мічелом в 1340 році.

2. Творами уродженця Кента Уїльяма Шорхема (William Shoreham) і деякими іншими [1, с. 115].

3. Лондонський діалект

діалект середньоанглійський мова територіальний У кінці середньоанглійського періоду (1400—1483) лондонський діалект здобув перемогу над іншими англійськими діалектами. На протязі XV століття лондонська літературна мова поступово поширюється, витісняючи місцеві діалекти. Літературна мова проникає у всі сфери спілкування. Розмовна мова в різних районах Англії поступово включається в загальну літературну норму, і відмінності між письмовою нормою і народно-розмовною мовою стираються. Цей процес детально досліджував англійський лінгвіст Г. Уайльд.

У міру зростаючої асиміляції нормандської частини населення англійський проникав в ті суспільні шари, де раніше мовою повсякденного спілкування був французький (англо-нормандський). Починаючи з середини ХІІІ ст. можна прослідити поступове розширення сфери вживання англійської мови.

З того часу відбувається важлива зміна в співвідношенні діалектів між собою. Вище підкреслювалося, що в середньовічній феодальній державі діалекти були між собою рівноправні. Коли англійський починає функціонувати як мова державних установ, особливого положення набуває діалект адміністративного урядового центру — Лондона.

Лондонський діалект XIV ст. увібрав в себе межі різних діалектів. Проте основний його діалектною базою до цього часу є східно-центральний діалект. Якщо в XIII ст. в лондонському діалекті переважали південно-західні риси, в XIV ст. абсолютно явною виявляється його східно-центральна орієнтація. В той же час, він включає і значну долю південно-західних явищ, а також і інших діалектів. Менше всього на лондонський діалект вплинув західно-центральний.

Лондон цього часу був крупним торгівельним центром, містом потужних цехових організацій; туди стікалися з різних місць люди найрізноманітніших професій; там шукали притулки збіглі віллани (кріпосні селяни). Жителі різних провінцій, що говорили на різних діалектах, в спілкуванні з носіями інших діалектів втрачали діалектні межі. Діалекти виносилися за межі своєї території і перемелювалися в тісному сусідстві з іншими. Ця концентрація діалектів, що знаменує ранній етап утворення національної мови, привела до співіснування в лондонському діалекті різних діалектних форм, як вимовних, так і граматичних.

Як приклад можна привести слова, які в староанглійському містили фонему /y/; у середньоанглійській мові ця фонема розпалася і злилася в східно-центральному і північному з /i/, в південно-західному і західно-центральному з /u/, в Кенте — з /е/. У лондонському діалекті XIV ст співіснують форми shuttle і shittle (д. а, scytel ''челнок в ткацькому станке''), тобто східно-центральна і південно-західна форми; bridge і bredge (д. а. brycg ''мост''), тобто східно-центральна і кентськая. Такого роду прикладів можна привести дуже багато. В сучасній мові ми бачимо сліди цієї діалектної варіантності: староанглійські слова hwylc і swylc дійшли до нас у формах which і such — перше у формі східно-центрального діалекту, другу — у формі південно-західного. У написанні таких слів, як busy і bury, відбився південно-західній діалект, тоді як вимова в першому випадку йде з східно-центральної, а в іншому — з кентського.

Першим державним документом, написаним англійською мовою, була Прокламація Генріха III (1258 р.). Вона написана на лондонському діалекті, який в цей час був ближчий до південно-західного, хоча включав і елементи східно-центрального діалекту. У наступному столітті, в 1362 р., лондонські купці подали петицію про ведення судочинства на англійському. Петиція була задоволена. В цей же час викладання в школах починає вестися на англійському; вперше англійська мова стала зрідка звучати в парламенті, але надалі англійський завойовував усе більш сильні позиції в парламенті. До кінця XIV ст англійський остаточно став державною мовою.

На лондонському діалекті написана Прокламація Генріха III — перший державний документ на англійському. Вельми важливим пам’ятником також є збори лондонських грамот і інших документів («London Charters and Documents»), з 1384 р. до середини XV ст.

Лондонський діалект початку XIV ст представлений віршами Адама Деві; друга половина — творами Джеффрі Чосера, Джона Гауера і Джона Уїкліфа.

Чосер — найбільший англійський поет дошекспіровського часу (1340 — 1400) — був уродженцем Лондона. Його твори «Canterbury Tales», «А Legend of Good Women» і ін. переписувалися в багатьох екземплярах і розходилися по всій країні. Мабуть, це сприяло до певної міри поширенню письмової форми лондонського діалекту, хоча вельми часто роль Чосера в процесі складання національної мови переоцінюється зарубіжними істориками мови.

Не менш важливу, а може бути і велику роль зіграв Джон Уїкліф (1320 — 1384), автор переведення біблії на англійську мову. Уїкліф був противником папства; він боровся проти розбещеності, що панувала серед клерикалів, і користолюбства. Його переведення біблії розійшлося по всіх кінцях Англії серед всіляких суспільних шарів — ремісників, купців, дрібного духівництва і, ймовірно, менше всього серед аристократії. Згодом переведена біблія була заборонена, а послідовники Уїкліфа (лолларди) піддалися переслідуванням. Але за життя Уїкліфа його переведення встигло обійти всю Англію.

Отже, лондонський діалект вбирав в себе різні форми, і вони співіснували, оскільки ще не було поняття мовної норми, — була традиція, яка не могла зняти багатоваріантність.

Висновки

Як вже було вказано вище, в Англії співіснували три мови: англійський, французький (англо-нормандський) і латинь. Англійські діалекти, на яких говорило корінне населення, були рівноправні між собою; на них були написані, як ми бачили, всілякі твори, але як державна мова англійська не використовувалася. Мовою державного листування, видаваних короною законів, мовою спілкування вчителя і учнів в школі, мовою парламентських дебатів був англо-нормандський. Латинь була мовою церкви і науки. Після нормандського завоювання Лондон став столицею Англії. Між всіма частинами країни налагоджувалися тісні зв’язки, що вимагало єдиної, зрозумілої для всіх національної мови.

Тому особливе місце серед середньоанглійських діалектів займає лондонський діалект, що об'єднав межі східноцентральних і південних діалектів і що ліг в основу новоанглійської національної мови.

К кінцю 16 століття формування англійської мови як національної мови можна вважати закінченим. Воно проходило одночасно із формуванням англійської нації. Тоді як мова народу представлена лише в діалектах, жоден з яких не функціонує за межами своєї території, національна мова використовується по всій країні.

Діалекти стають фактично неписьменними, оскільки національна мова (на основі лондонської літературної мови) охоплює всі сфери, пов’язані з писемністю: державну документацію, наукову і художню літературу.

У сфері усного вживання національна мова функціонує у всіх державних установах і є мовою повсякденного спілкування освічених класів, особливо, людей, що живуть в столиці.

Поступово національна мова все більше розширюється, модифікуючи і поглинаючи діалекти. Проте діалекти продовжують існувати в усній формі і у наш час.

Список використаної літератури

1. Аракин В. Д. История английского языка: Учеб. пособие. — 2-е изд. — М.: ФИЗМАТЛИТ, 2003. — 272 с.

2. Смирницкий А. И. Древнеанглийский язык. — М.: Филологический факультет МГУ им. М. В. Ломоносова, 1998.

3. Іванова І.П., Чахоян Л. П., Беляєва Т.М. Історія англійської мови. — СПб: Лань, 1998. — 512 с.

4. Ільїш Б.А. Історія англійської мови. — М.: Вища школа, 1968. — 420с.

5. Костюченко Ю. П. Історія англійської мови (Підручник для педагогічних інститутів іноземних мов). — К.: Радянська школа, 1963. — 427 с.

6. Расторгуєва Т.А., Історія англійської мови. М.: Айрис Пресс, 2003. — 536 с.

7. Crystal D. The Cambridge Encyclopedia of the English Language. — Cambridge: Cambridge University Press, 2000. — 489 p.