Соціально-економічний розвиток Чехії та Словаччини у XVIII столітті

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Особливості політичного становища чехословацьких земель
• 1.1 Захоплення Чехії Габсбургами
• 1.2 Приєднання Словаччини до Угорщини
• Розділ 2. Соціальна структура суспільства Чехії та Словаччини
• 2.1 Структура панівних класів та поява буржуазії
• 2.2 Становище селянства
• Розділ 3. Економічний розвиток західнослов'янських земель у складі Габсбурзької імперії
• 3.1 Стан сільського господарства та торгівельні процеси
• 3.2 Розвиток промисловості
• Висновок
• Список використаних джерел та літератури

Вступ

Великий і складний шлях розвитку пройшли південні і західні слов’яни. Їх ріднить не лише єдність походження, мовно-етична і культурна близькість, а й спільність історії. Вивчення її як складової частини загальноєвропейського і всесвітньо-історичного процесу давно стало одним з традиційних нормативних курсів сучасних вітчизняних вузів. Цей курс не ставить за мету охопити весь комплекс питань слов’янознавства як одного з важливих напрямів гуманітарного циклу української науки. Основна увага в ньому зосереджується передусім на історичних аспектах розвитку слов’янських народів — спільності, яка збагачувалася, зміцнювалася, утверджувалася практикою життя і боротьби цих народів, ставала важливим компонентом їхнього історичного розвитку.

Особливостями актуальності даної проблеми обумовлюється і мета даного дослідження, а саме охарактеризувати політичне, соціально-економічне положення західнослов'янських земель у складі австрійської імперії.

Предметом даної роботи є намагання з’ясувати справжній стан речей, що відбувався в економіці зазначених країн, а також прослідкувати за змінами в соціальному середовищі, які відбувалися у XVIII ст.

Було б доречним визначити об'єкт дослідження — особливості протікання соціально-економічних процесів в Чехії та Словаччині в контексті порівняльного аналізу їхнього становища.

Успішність виконання будь-якого дослідження найбільшою мірою залежить від вміння вибрати найбільш результативні методи дослідження, оскільки саме вони дозволяють досягти поставленої мети. При написанні даного наукового дослідження ми використовували такий метод наукового дослідження як порівняння. Порівняння — один з найбільш поширеніших методів пізнання. Порівняння дозволяє визначити подібність і відмінність предметів і явищ дійсності. У результаті співставлення встановлюється те загальне, що властиве двом або декільком об'єктам. Виявлення загального, що повторюється в явищах, як відомо, є щабель на шляху до пізнання закономірностей і законів.

Щодо територіальних і хронологічних меж, дане дослідження охоплює території земель Чехії та Словаччини, які у XVIII ст. входили до складу імперії Габсбургів.

Джерельну базу дослідження становить група документів (урбарії) по соціально-економічній історії, які опубліковані в хрестоматії по історії південних та західних слов’ян, та в хрестоматії з історії нового часу. Урбарії показують зміни характеру повинностей селян в порівнянні з минулими століттями. Зміни ж правового положення селян прослідковуються по документам, які були створені в помістях представниками пануючого класу. Джерела помісного походження (урбарії, записи вотчинних порядків) дають обширний матеріал для характеристики барщинно-фільваркового господарства переважно XVIII ст.

Початком наукового дослідження в Росії історії Чехії і Словаччини в контексті дослідження історії зарубіжних слов’ян відноситься до другої половини ХІХ ст. До цього часу нечисленні статті та одиничні монографії на цю тему не були основані на розробці джерел, а представляли собою в більшій мірі копії з закордонної літератури. З другої половини ХІХ ст. дослідження чехословацької історії розвивається по висхідній лінії. До початку ХХ ст. включно в російській історичній славістиці існувало три основні напрямки: слов’янофільське, народницьке та позитивістське. Кожне з них керувалося своєю загальною ідеєю слов’янської історії.

В радянські часи вивчення історії Чехії і Словаччини XVIII ст. було почато лише в 30-х роках ХХ ст. З’явилося декілька робіт науково-популярного характеру про економічний і політичний стан чеських земель та Словаччини у XVIII ст. Загалом же необхідно наголосити на тому, що в 30-х роках в СРСР вивчалися перш за все історії Польщі та Болгарії, майже не було праць з історії Чехії та Словакії.

В наступні роки перші роботи узагальнюючого характеру: «Історія Чехії» під редакцією В.І. Пічети, інститутом слов’янознавства були видані узагальнюючі колективні праці, такі як «Історія Чехословаччини». Ці праці спиралися як вже на ті дослідження, що малися, так і на нові, що проводилися. Вони стали вихідним рубежем для багатьох наступних досліджень і зберегли до сих пір науково-інформаційне значення.

Дана проблема досить широко вивчалася чехословацькими дослідниками. Особливо широкого розмаху вивчення вона досягла з утворенням Чехословацької республіки в 1918 р. Представником консервативного напрямку був Йозеф Пекарж. Хоча основні свої праці він писав в дусі об'єктивізму, він, в тім, досліджуючи події і явища історії Чехії та Словакії періоду XVIII ст., залишався на позиціях історичної схеми, в основі якої лежали католицизм та апологія шляхти. Він приписував останній позитивну роль в історії Чехії, з’ясовував її внесок в справу національного відродження.

Найбільш видним представником ліберально-демократичного напрямку був К. Крофт. На протязі ряду років в складі експедиції чеських вчених він вивчав матеріали Ватіканського архіву. На основі лекцій, прочитаних ним в Карловом університеті, виникла в 1920 р. робота по історії селянства Чехії і Моравії. В ній розглянуто положення селянства (головним чином правове), схарактеризовано основні форми їх залежності. Виходячи з юридичного відношення селян до землі, Крофта виділив категорії селян за такими ознаками, як ступінь забезпеченості землею, тимчасове або нащадкове право на володіння нею. Цей аналіз зберіг своє наукове значення до теперішнього часу.

В середині 50-х років був в основному завершений процес створення організаційних основ для розгорнення дослідництва з історії. З початком 50-х років по найбільш складним питанням історії Чехії і Словаччини XVIII ст. систематично проводилися конференції та дискусії.

На другому етапі розвитку чехословацької історіографії нова концепція, побудована на принципу марксизму, була викладена в макеті колективної праці «Огляд чехословацької історії», яка охопила період від стародавніх часів до 1945 р. Був виданий перший том «Історії Словаків». В цих дослідженнях подана картина історичного розвитку чехів і словаків. Узагальнену картину соціально-економічного і політичного розвитку, змін в положенні селян, чесько-словацьких відносинах представив Й. Мацурек в монографії «Чеські землі і Словаків 1620 — 1750», мануфактурний період в історії словаків знайшов своє відображення в книзі А. Шпіса.

В середині 50-х — середині 60-х років була зроблена спроба дати нове трактування проблем нової та новішої історії. На перший план чехословацькі дослідники висунули виявлення передумов в умовах розвитку капіталізму, особливостей габсбургської політики в чеських землях і Словаків у XVIII ст. вийшов «Короткий очерк економічного розвитку Чехословакії до 1955 р.» помітний внесок у вивчення виробничих сил вніс В. Гуса. В історії Чехословакії - першому науково-популярному курсі по історії чехів і словаків з давніх часів до початку 60-х років ХХ ст. — він окреслив коло теоретичних і конкретно-історичних проблем, які стали в наступному періоді предметом детального аналізу.

Значних результатів добилися чехословацькі історики у вивченні перехідного періоду від феодалізму до капіталізму. Почалося дослідження процесу зародження капіталістичних відносин, економічного і соціального розвитку Чехії, Моравії і Сілезії у XVIII ст. Розвитку промисловості чеських земель була присвячена робота А. Кліми «Мануфактурний період в Чехії», в якому була показана специфіка складання загальнонаціонального ринку Чехії.

В праці Ярослава Пурша «Промислова революція в чеських землях» були висвітлені основні теоретичні і методологічні аспекти проблеми, показаний процес формування чеської і словацької буржуазії. Необхідно також відмітити те, що вивчаючи історію чеських земель і Словакії у XVIII ст. вчені розкривали специфічні риси політики уряду Австрії та Угорщини відносно зазначених країн, підкреслювали роль чеських земель як основного промислового центру австрійської частини.

Хотілося б зазначити і те, що історією чеських земель і Словаччини вказаного періоду займали вчені інших країн. Зокрема німецькі вчені на початку ХХ століття випустили ряд досліджень, присвячених історії Чехії та Моравії. Так, Адольф Бахман видав свою «Історію Чехії», Бертольд Бретхольц опублікував «Історію Моравії». В своїх дослідженнях вони доводили тезу про провідний внесок німецького населення у розвиток виробничих сил Чехії і Словаччини у XVIII ст.

Питання історії чеських і словацьких земель XVIII ст. цікавили американських дослідників, зокрема Р.Кернера. найбільш відомою працею Кернера є монографія «Чехія у XVIII ст.». В ній автор намагався всебічно показати політичну (конституцію, юридичні і правові інститути), економічну (промисловість, торгівлю, фінанси і землеволодіння), релігійну та шкільну систему Чехії.

Сучасна українська історична наука не зупиняється спеціально на акцентуванні своєї уваги саме на характеристиці даних країн, а розглядає їх у контексті розвитку світової історії. Дана проблематика представлена в працях «Історія сучасного світу: соціальна і політична історія XV — XX ст.», «Історія південних і західних слов’ян», «Історія центрально-східної Європи» та інші.

При розкритті питань першого розділу даного дослідження використовувалися такі монографії, як История Чехи. — М., 1947, История Чехословакии. — М., 1950, Австро-Венгрия: опыт многонационального государства. — М., 1986., в яких детально викладена інформація про характер, причини та період приєднання чехословацьких земель до складу імперії Габсбургів.

При розкритті поставлених питань другого розділу наголос робився на використання як основної літератури дослідження Рубцова Б. (Рубцов Б. Исследования по аграрной истории Чехии. — М., 1963, Рубцов Б. Эволюция феодальной ренты в Чехии. — М., 1958), а також для висвітлення положення різних станів чеського і словацького суспільств використовувались документальні матеріали (урбарії), які опубліковані в хрестоматії по історії південних та західних слов’ян та хрестоматії з нової історії.

При характеристиці економічного становища чехословацьких земель в складі австрійської імперії (якому присвячений третій розділ дослідження) впроваджувалася література політико-економічного характеру — экономическая история капиталистических стран. — М., 1985, Мораван Г. Чехословакия. — М., 1937, історія південних та західних слов’ян. — К., 1987.

Отже саме врахування всього існуючого матеріалу, який можна використати при об'єктивному висвітленні даної проблеми, дозволить досягти поставленої мети наукового дослідження.

Розділ 1. Особливості політичного становища чехословацьких земель

1.1 Захоплення Чехії Габсбургами

На початку XVI ст. значна частина слов’янських земель (Чехія, Словаччина, Хорватія і Словенія) підпали під владу Габсбургів.

Перехід Чехії під владу Австрії у 1526 р. за формою був актом особистої унії - у двох країнах встановлювалася влада одного монарха. Королем Чехії було обрано Фердінанда з династії Габсбургів, який був пов’язаний вузами рідства з чеським королівським домом. Вибір короля з династії Габсбургів визначався і зовнішньополітичним становищем Чехії. Після битви при Могачі 1526 р. турецька загроза нависла над Європою Угорщина була захоплена турками, іншим країнам Східної Європи погрожувала така ж небезпека. Австрія була державою, для якої турецька загроза була досить серйозною. Австрія об'єднувала декілька областей. Тому Чехія в її складі і під її охороною могла відчувати себе в найбільшій безпеці від турецької загрози. Цей момент відіграв велику роль в рішенні сейму 1526 р., який обрав Фердінанда Габсбурга королем Чехії.

Фердінанд І підтвердив всі права і вільності чеського королівства і визнав, що він вступив на престол за вільним вибором чеських станів. Однак, ставши королем, Фердінанд І не виконав своїх обіцянок і перестав рахуватися з чеськими правами. Він намагався ліквідувати привілеї земель чеської корони. Вже в 1528 р. він заборонив місцевим правителям (крайським гетьманам) скликати обласні з'їзди, залишивши це право за собою. Фердінанд І бажав знищити права станів і вважав себе таким же необмеженим монархом, яким був в Іспанії його брат Карл V.

Як католик і представник класу феодалів, Фердінанд І вступив в боротьбу з «чеськими братами». Він переслідував їх як носіїв антифеодальних поглядів, як національну і культурну організацію, яка була створена за часів гуситського руху. Дії короля викликали бурю невдоволення в країні. Феодали виступили на захист своїх прав і привілеїв «чеської корони». В 1547 р. в Празі без дозволу Фердінанд І. Зібрався сейм, який прийняв рішення про скликання ополчення для захисту держави. Фердінанд І придушив виступ феодалів, а його учасників жорстоко покарав. Під тиском Фердінанда І сейм, який зібрався в серпні того ж року, визнав спадковість чеського престолу за династією Габсбургів. Міста зазнали репресій. Він обмежив міське самоуправління, поставив його під контроль своїх чиновників — суддів і гетьмана. Міста, за виключенням чотирьох — Праги, Пльзена, Будейовиць та Устина Лабе були обмежені права представництва на сеймі. Міське майно було конфісковано на користь короля. Він заборонив зібрання «чеських братів», а їх церкви розпорядився віддати католикам та чашникам. Велика кількість особ, в першу чергу пражан, було вигнано, а їх майно конфісковано. На початку 1548 р. Фердінанд І запропонував «чеським братам» приєднатися до католиків або покинути Чехію на протязі 6 тижнів. Однак лише небагато з них виконало це розпорядження. Обрушившись на чеське міщанство, дрібних феодалів, Фердінанд І намагався привернути на свій бік великих земельних володарів католиків-чашників. Для боротьби з опозицією Фердінанд І призвав в Чехію єзуїтів, які з0аснували там свою Академію. Для більш тісного об'єднання з Австрією на Чехію була розповсюджена компетенція австрійських центральних органів.

Незважаючи на це, в другій половині XVI ст. опір Габсбургам з боку чеського бюргерства і дворянства дедалі посилювався. Значну роль проти іноземного гніту та єзуїтів відігравала «Община чеських братів». У 1609 р. наляканий зростанням визвольної боротьби Рудольф ІІ (наступник Фердінанда І) підписує «Грамоту величності», яка проголошувала право вільного вірування, мати та будувати церкви, засновувати школи. В руки протестантів було передано Празький університет. Вони отримали право вибирати зі свого стану тридцять дефензорів для захисту своїх прав. У 1615 р. сейм, щоб загальмувати наступ німецько-католицької реакції, прийняв постанову про те, що справи у суді ведуться лише чеською мовою і до міщанського стану приймати лише осіб, які знають чеську мову. Однак ні Рудольф ІІ, ні його намісник Матвій ІІ не збиралися виконувати ці постанови.

У 1617 р. Матвій ІІ призначив своїм намісником вихованця єзуїтів, поборника католицизму і ворога протестантів Фердінанда Штірійського. Це переповнило чашу терпіння чехів і в травні 1618 р. вибухнуло нове антигабсбурзьке повстання, яке продовжувалося до листопада 1620 р. і стало початком Тридцятилітньої війни (1618 — 1648). Визвольна боротьба чеського народу на початку XVII ст. набувала міжнародного значення.

Повстання почалося 28 травня виступом пражан. Повсталі обрали керівництво у складі 30директорів. Слідом за Прагою піднялася на боротьбу вся Чехія. В успішних боях проти армії імператора повсталі здобули перемогу в Чеславі і Ломніце. Владу Габсбургів у Чехії по суті було повалено.

Головною рушійною силою повстання було дрібне дворянство і бюргерство. В липні 1619 р. зібрався сейм, який ухвалив програму, сформульовану в 100 статтях акта конфедерації. Основною вимогою її були захист національних інтересів чеського дворянства, підтвердження 2Грамоти величності". Інтереси міщан, а тим більше селян програма не відбивала, що свідчило про обмеженість повстання, його феодальний характер. Керівники повстання розраховували не на внутрішні сили, а на підтримку протестантів Німеччини, Нідерландів, Англії і Трансільванії. У липні 1619 р. сейм детронував Габсбургів, а королем Чехії було обрано Фредеріка Пфальцького.

Протии чеських повстанців Габсбурги організували широку коаліцію за участю Ватикану, Іспанії, Польщі. Влітку 1619 р. вони направили в Чехію велику армію, яка почала жорстоко придушувати повстання. Серед керівників повстання загострилися суперечки. Частина зраджувала національні інтереси і переходила на бік Габсбургів. Це послабило сили повстанців і у вирішальній битві на Білій Горі (біля Праги) 8 листопада 1620 р. імператорські війська здобули перемогу.

Поразка повстання стала катастрофою для Чехії. Вона повністю втратила незалежність і перетворилася на провінцію Австрії. Після Білогорської битви політичне, економічне і культурне положення Чехії різко змінилося. Спираючись на панів-католиків та іноземців, Габсбурги проводили політику знищення всіх кроків гуситського руху. Монастирі всіх орденів, заснованих в Чехії, розгорнули свою активну діяльність. Керівників протестантських общин було вигнано. Селян насильно змушували приймати католицьку віру. В 1626 р. було предписано, щоб всі некатолики на протязі двох місяців приєдналися до католицької церкви під страхом вигнання з країни. У відповідь на це почалася масова еміграція чеських середніх і дрібних землевласників. Серед емігрантів був засновник сучасної педагогіки Ян Коменський та інші провідні чеські вчені.

Одночасно Габсбурги намагалися об'єднати Чехію з Австрією в адміністративному та фінансовому відношеннях. В 1627 р. Фердінанд ІІ опублікував земський статут. Згідно йому збереглися чеська держава і зв’язок земель чеської корони Чехії, Моравії і Сілезії, але влада государя була досить розширена, а права сейму обмежені. Всі вищі та деякі нижчі посадові особи віднині призначувалися королем, і були більш королівськими ніж земськими чиновниками. Першим станом в сеймі стало духовенство, яке під час гуситських війн зовсім не було в ньому представлено. Німецька мова стала державною мовою. Такими заходами Габсбурги намагалися перетворити Чехію в австрійську провінцію та знищити будь-яке згадування про її національно-культурну самостійність.

На становище Чехії в першій половині XVII ст. згубно позначилася Тридцятилітня війна. Чехія була сильно розорена та спустошена. З 3 млн. населення в ній збереглося лише 800 тисяч, збереглося 1/3 сільських садиб.

Габсбурги не вдовольнялися вже здійсненими репресіями проти чеського населення. Вони намагалися ще більш жорсткими мірами вирвати з корнем всі залишки релігійної та народної опозиції. Протестанти в Чехії були проголошені поза закону. Їх виганяли з країни, забирали майно, в окремих випадках зазнавали смертної страти. Своєю політикою відносно чехів Габсбурги підривали виробничі сили Чехії. Масова еміграція протестантів призвела до подальшого занепаду ремесла та сільського господарства в Чехії.

Слабкість Габсбургів сказалося у війні з Пруссією при імператриці Марії-Терезії. Прусський король Фрідріх ІІ захопив у Австрії всю Сілезію, окрім Тешинська і Отавська. Сілезія була однією з найбільш розвинених в промисловому відношенні областей земель австрійського дому.

Загалом основною метою внутрішньої політики Габсбургів було утворення централізованої держави на основі знищення всіх особливостей областей, які входили до складу земель австрійського дому. Ця об'єднувальна політика особливо настирно здійснювалася при Марії-Терезії та Йосифі ІІ. При Марії-Терезії була введена загально земська подать, засновано єдине загально австрійське військо з єдиним командуванням на німецькій мові. Чехія втратила свого окремого бюджету і власного війська. Об'єднуючи Чехію з Австрією у фінансовому відношенні, Марія-Терезія також здійснювала об'єднання чеських центральних установ з загально австрійськими. Місцеве і міське самоуправління замінювалося центральним урядом чиновниками. Розділення Чехії на краї було замінено новим губернським адміністративним розділенням. Ще більш наполегливу політику по відношенню до чехів проводив Йосиф ІІ, при якому почалося гоніння на чеську мову. Чеські школи були знищені. Але опублікування Йосифом ІІ патенту про віротерпимість (1781) сприяло відродженню в Чехії гуситських релігійних традицій. Чехія стала знову об'єктом посиленої німецької колонізації, якій всіляко допомагали Габсбурги.

1.2 Приєднання Словаччини до Угорщини

Ще на початку 10 ст. Словаччина, відокремившись від чеських і моравских земель, потрапила під правління угорців. Завойована Угорщиною країна була населена в основному селянами. Угорщина поводилася стосовно словаків як до переможеного народу. В 13 в. територія Словаччини піддалася спустошливій навалі монголів в Угорщину. Пізніше з появою переселенців (в основному з Німеччини) почався економічний розвиток словацьких земель. Росли міста, з’явився клас словацьких бюргерів. В 13−14 ст. зв’язки між словаками й чехами були відновлені. Гуситський рух у Чехії торкнувся й Словаччину.

Результатом перемоги турок під Мохачем в 1526 р став розділ Угорського королівства на три регіони: центральний під владою турків, Трансільванію під керуванням місцевих князів і т.зв. Королівську Угорщину під владою Габсбургов; у складі останньої виявилася й Словаччина. Словаччина займала центральне положення в Угорському королівстві, а Братислава була столицею Габсбургів до остаточного вигнання турків і звільнення всієї Угорщини наприкінці 17 ст.

Завдавши поразки чеським станам, Габсбурги намагалися закріпити свої позиції в Угорському королівстві, основна частина якої складалася з районів Словаччини. Це було для Відня тим необхідним, що незадовго до битви біля Білої гори 22 серпня 1620 р., на угорський престол було обрано трансільванський князь Габор Бетлен, за декілька місяців до того вступивший в контакт з Фрідріхом Пфальським.

Отримані перемоги над імперськими військами Габор Бетлен не використав для подальшого розвитку бойової ініціативи, а заключив в місті Микулові мирний договір з Габсбургами.

Відмовившись від угорської корони, Габор Бетлен утримав під своєю владою частину словацької території. І хоча ще два рази, в 1623 — 1624 рр. і в 1626 р. трансільванський князь відновлював бойові дії проти Габсбургів, кожного разу вони закінчувалися підтверджуванням Микулівського договору. Лише смерть Бетлена в 1629 р. позбавила Відень від цього небезпечного супротивника. Його дії на декілька десятиліть відтягнули установлення реального панування Габсбургів над Угорським королівством, в тому числі і над Словаччиною, яка входило до його складу.

Становище Словаччини, яка на протязі декількох десятиліть XVII ст. граничила з Оттоманською Портою, яка, в свою чергу окупувала частину Угорського королівства та деякі словацькі землі, було особливо важким. Не обійшли Словакію і події Тридцятирічної війни. Місцеве населення, яке неодноразово відчувало на собі насилля з боку імперських військ, підтримувало боротьбу проти Габсбургів, яку вів в 1644 — 1645 рр. трансільванський князь Дьєрдь Ракоці. В 1645 р. його війська зайняли більшу частину словацьких земель і з'єдналися зі шведськими військами, які штурмували моравське місто Брно. По Линцському миру 1645 р. Фердінанд ІІ в якості угорського короля передав Ракоці в довічне користування ряд комітатов, в тому числі і на території Словаччини.

Нові розрухи принесли населенню Словакії айстро-турецькі війни 1660 — 1664 і 1683 — 1699 рр., коли окремі райони підпадали під тимчасову Владу султану. Досить складним був виступ проти Відня групи угорських магнатів на чолі з Імре Тезеї, які в боротьбі з Габсбургами спиралися на підтримку Османської імперії. В результаті тисячі жителів Словаччини потрапили в турецьке рабство, а територія зазнала нищівних пограбувань. В 1710 — 1712 рр. по Словаччині пройшла епідемія холери, яка забрала до 10% населення. В цілому на протязі XVII ст. і на початку XVIII ст. багато районів обезлюдніло, загальна кількість населення Словаччини складала біля 700 тисяч чоловік.

Габсбурги намагалися застосувати методи репресій на території Словакії, де в 20-х роках XVII ст. з’явилися єзуїти. Однак контреформаційні дії натрапили на протидію з боку не тільки широких верств населення, але і дворянства.

При Габорі Бетлені, під владою якого опинилася Словаччина, орден єзуїтів був вигнаний з країни. Боротьба проти політики Габсбургів продовжувалася і в наступні десятиріччя. Згідно з Линцським договором 1645 р. між Дьєрдем Ракоці і Віднем, в Словаччині було встановлено вільне віросповідання, що дозволило протестантам укріпити свої позиції. Однак після придушення повстання Габсбургами повстання угорського дворянства на чолі Угорського королівства було поставлено імператорського намісника. В 1673 — 1674 рр. переслідування торкнулися протестантських священників.

В Словаччині створилася ситуація, яка нагадувала ту, що існувала перші побелогорські десятиліття в чеських землях. Однак проводити політику рекатолизації тут Габсбургам було дуже складно. І не тільки тому, що вона тут зустріла впертий опір «знизу», що виливалося в бунти сільського і міського населення, але і тому, що, на відміну від чеського дворянства, угорське зберегло свої політичні позиції. Намагання Відня в рамках контрреформації конфіскувати землі у місцевих магнатів насторожило угорських феодалів. Вони побачили у можливому посиленні Габсбургів реальну загрозу своїм привілеям.

В 1687 р. Габсбурги завдають основного удару по угорським станам, коли на сеймі, що проходив в Братиславі було спрощено старовинні станові принципи, а Габсбурги визнавалися спадковими государями в Угорщині.

В повстанні 1707 р. Габсбурги втратили угорський трон. Однак в 1711 р. наступає мир, затверджений сеймом 1715 р.: король Карл VI підтверджує привілеї дворянства.

Новий конфлікт між станами і Габсбургами виник в кінці правління Йосифа ІІ. Він був потушений Леопольдом ІІ, який заявив про намір зберегти привілеї угорських станів: «В Угорщині не будуть править так, як в інших землях Габсбургів, монархічний режим тут буде більш вільним» .

В самій Словаччині в цей період відбувалися два процеси, які погрожували національному розвитку — процес германізації і процес мадяризації. Ще в XVI ст. під тиском турків починається інтенсивне переселення угорців в Словаччину. Однак коли у XVIII ст. турецький тиск послаб, угорські переселенці повертаються в рідні місця. З цього часу посилюється небезпека германізації Словаччини. В 1784 р. Йосиф ІІ вводить в Угорщині в якості офіційної мови німецьку (замість латинської). В період правління Леопольда мовна германізація відміняється, однак зразу ж відновлюється мовна мадяризація.

Мовний наступ досягає своєї кульмінації в 30- 40-х рр. ХІХ ст. Угорська мова стає єдиною офіційною мовою сеймів, відомств, шкіл та церкви.

Становище угорців у власній державі було двояким: по відношенню до Відня і взагалі до Габсбургів угорці виступали в якості пригніченого народу, однак по відношенню до словаків (власне угорське дворянство) виступали нацією, що пригнічує.

Таким чином, на період XVIII ст. чеські і словацькі землі втратили власну незалежність і увійшли до складу Габсбургської імперії. Особливою відмінністю процесів входження до Австрійської імперії зазначених земель було те, що Словаччина потрапила сюди в якості земель приєднаного угорського королівства.

Розділ 2. Соціальна структура суспільства Чехії та Словаччини

2.1 Структура панівних класів та поява буржуазії

На верхівці чеського суспільства стояла велика аристократія. В середині XVIII ст. на 2,2 млн. чоловік в Чехії приходилося всього 300 родин, які мали право дворянства. При цьому значна концентрація земель в руках великої аристократії супроводжувалась різким послабленням економічних позицій і політичного впливу чеського середнього і дрібного дворянства.

В Словаччині, переважно в гірських районах, утримувався невеликий прошарок дрібного дворянства словацького походження — так звані земане. Але в цілому феодальний клас в Словаччині і по положенню і по етнічній самосвідомості являвся складовою частиною угорського дворянства. Загальна чисельність останнього на відміну від чеських земель була велика, перевищуючи 3% населення Угорського королівства. При цьому в результаті спустошуючих наслідків османського правління і анти турецьких війн, а також міграцій на початку XVIII ст. зросла щільність дворянського населення в окраїнних комітатах, в тому числі і на території Словаччини. По мірі концентрації земель в руках небагатьох аристократичних родів в складі дворянства відбувалося збільшення удільної маси середніх та дрібних поміщиків, розмір володінь яких іноді не перевищував повно надільне селянське господарство.

Необхідно також додати, що угорське дворянство не втратило політичних привілеїв, в тому числі право приймати участь у виборах членів державного зібрання і місцевих органів самоуправління — комітатських зібрань. Але вирішальні позиції в державному зібранні у XVIII ст. займали великі феодали, а дрібнопомісні поміщики мали, як правило, право голосу тільки в комітатах.

Просування чеських земель по капіталістичному шляху, яке походило в умовах їх неповноцінного положення як частини Австрійської імперії, наскладувало свій відтиск на зміни, що відбувалися в соціальній структурі чеського суспільства. Поступово вимальовувалися контури нових прошарків та соціальних груп, образ життя та інтереси яких були пов’язані з розвитком нових суспільних відносин. Одним з наслідків зазначених змін стало виникнення чеської сільської буржуазії, а також широкого прошарку дрібної міської буржуазії чеського походження. Ці кола страждали не тільки від різного роду станово-феодальної регламентації, але і від конкуренції з боку більш сильної айстро-німецької буржуазії.

Чеська сільська і дрібна міська буржуазія досить гостро і боляче відчувала соціально-політичні наслідки підлеглого положення чеських земель в імперії. Звідси виходила і її опозиційність, яка відіграла значну роль в чеському національно-визвольному русі.

2.2 Становище селянства

Найбільш важким, мабуть, залишалося положення селян. Уже в першій половині XVII в. в Угорському королівстві взяло гору так завне вторинне покріпачення сільського населення. Цей процес відбувався й у чеських землях. Поміщицьке господарство, орієнтоване в основному на виробництво товарної ринкової продукції, що використовувало барщино-кріпосницькі методи експлуатації селянства, стало домінуючої в економіці як чеських земель, так і Словаччини селяни були майже повністю закріпачені. Право відпустки підданого зі своїх володінь належало винятково панові. Селяни були зобов’язані виконувати на користь поміщиків панщину, розмір якої довгий час не був регламентований, а також несли інші повинності, аж до збору грибів, ягід, горіхів і т.п. Усе більше обмежувалися й особисті права сільського населення.

Селяни не могли без дозволу поміщиків одружуватися, передавати або обмінювати свої земельні наділи, навіть зводити нові господарські й житлові будівлі. Власники маєтків вимагали, щоб їх піддані за плату мололи зерно лише на панському млині, пекли хліб тільки в панській пекарні, продавали продукти свого господарства в маєток або з дозволу керуючого. Не могли селяни навіть скаржитися, тому що вся судова влада в селі належала поміщикам. Саксонський дипломат Пьольніц так описує положення чеських селян: «Я уже говорил, что чешское дворянство является наиболее богатым в Австрийской империи. Следует, однако, добавить, что чешские крестьяне живут чрезвычайно бедно. Их господин является хозяином их имущества, тела и жизни. Бедняки зачастую не имеют даже хлеба,—и это в европейской стране, которая изобилует продуктами питания, как редко какая другая. Без разрешения помещика крестьяне не осмеливаются идти работать в другую деревню или учиться ремеслу. Такая крепостная зависимость приводит к тому, что эти бедняки при встречах с господином только трясутся и гнут шею, с ними даже нельзя заговорить без того, чтобы они вам прежде всего не поцеловали полу пиджака. Строгость, с которой с этими людьми обращаются, действительно ужасна; однако в общем верно то, что умеренностью с ними ничего не сделаешь. Они чрезвычайно ленивы и упрямы, привыкли из поколения в поколение до такой степени бедствовать, что их уже ничего не страшит; поэтому удары являются единственным средством обращения с ними» .

Також досить характерне положення селян замальовується в урбарії помістя, яке належало колегії єзуїтів в Крумлові. …З. Ни один подданный… не может вступить в брак без ведома и согласия господ. 4. Никто не может без ведома и разрешения своих господ принимать на наделы коллегии чужих подданных… 5. Никто из подданных не может без ведома господина продать или купить надел, имущество или свое жилье… 6. Никто из подданных не может иметь долг более чем в 3 флорина без ведома и разрешения своего господина… 7. Староста и коншелы ^и должны усердно следить, чтобы наделы не опустели… 8. Никто не может без уведомления или оповещения своих господ оставить свой надел и бросить его пустым… 16. Чтобы корчмари нигде не брали пиво под угрозой штрафа и наказания. 17. Никто из подданных не может продавать и закладывать кому-либо из чужого поместья поля, луга, выселки и травники равно запрещается под угрозой штрафа в 10 флоринов арендовать какие-либо угодья в чужом поместье. В обоих случаях нужно согласие и разрешение господ. 19. …Подданным запрещается без уведомления своих господ продавать коней, волов, коров, телят, свиней, овец, кур, яйца и т. п. Если это не требуется господам, тогда могут продать по своей воле."

Перебуваючи в цілковитій залежності від феодалів, селяни зобов’язані були ще платити державі податки, які постійно зростали, доходячи до третини всіх зборів, що стягувалися із кріпаків. Лише в 1748 р. уряд опублікував патент, на підставі якого поміщицькі землі почали обкладати податком нарівні із селянськими.

Як видно з поземельних описів середини XVII в., які складалися в чеських землях за розпорядженням уряду, стривоженого скороченням податкових надходжень від розореного війною населення (схожі описи для Словаччини вироблялися в 1715 й 1720 р.), селянство в чеських землях ділилося на тих, хто володів земельними наділами й на тих, хто не мав своєї землі й прибігали до її оренди в поміщиків. Майновий розрив між різними групами селянства безупинно зростав. До середини XVIII сторіччя безземельні селяни, що працювали по найманню, склали майже половину сільського населення

Найбільше економічно міцною фігурою чеського села були селяни-сідлаки, що мали повний земельний наділ і використали для робіт з будинку й у поле найманих слуг (челядь) і батраків. Останні звичайно виконували за седлаків й їхньої панщинні повинності.

Форми боротьби чеського й словацького селянства були різні. Поряд зі складанням петицій і скарг, масовим доглядом за рубіж, у сусідні протестантські країни, селяни в чеських землях й особливо в Словаччині піднімалися на відкриту боротьбу зі зброєю в руках. Ці виступи здобували не тільки антифеодальний, але й антигабсбурзький характер. Бунти й повстання, що обмежувалися межами або одного маєтки, або більше значної території, стали звичним явищем у житті чеських земель і Словаччини в XVII — початку

XVIII в.

Так, в 1631—1632 р. велике селянське повстання відбулося в Східній і Південній Словаччині, Подальший підйом селянського руху намітився в 60−70-х роках XVII в. У чеських землях в 1680 р. спалахнуло потужне селянське повстання, що охопило велику територію й ґрунтовно налякала правлячі кола. Великий резонанс викликало й повстання чеських селян у районі Домажлиць, на чесько-баварській границі, в 1692—1693 р. Селянські повстання не припинялися й у наступні десятиліття.

Боротьба селян не тільки споруджувала певні перешкоди на шляху посилення феодальної експлуатації, але й змушувала правлячі кола замислюватися над загальним станом соціальної ситуації.

Уперше вмішатися у взаємини між поміщиками й селянами уряд виявився змушеним під впливом повстання 1680 р. У тому ж році імператор Леопольд I видав патент, яким розмір панщини обмежувався трьома днями в тиждень. Насправді цей акт не тільки не скорочував, але навіть збільшував тяготи, тому що колись у багатьох випадках панщина становила менш трьох днів. Інші ж повинності селян патентом 1680 р. обмежені не були. Все це відкривало перед феодалами можливість на законній підставі навіть підсилити кріпосницьку експлуатацію, що викликало відповідну реакцію з боку сільського населення. Тому австрійський уряд був змушений і пізніше, в 1717 й 1738 р., видавати панщинні патенти, які, втім, не вносячись нічого нового, по суті лише нагадували селянам про їхні обов’язки.

На рубежі 60−70-х років XVIII в. питання про панщину придбав надзвичайно гострий характер. З одного боку, селянські маси вимагали її зниження, а в ряді випадків і повного скасування. З іншого боку, частина дворянства, особливо дрібного, боячись втратити свої доходи й правові привілеї, виступала проти яких-небудь змін у сфері аграрних відносин. Уряд Марії Терезії розуміло неминучість реформ, але, будучи в остаточному підсумку виразником волі класу, що панував, не могло не зважати на консервативну опозицію в його середовищі. Все це породжувало «кризу верхів», дозволити який імператриця намагалася за допомогою компромісних кроків.

Так, наприкінці 60-х років у Словаччині й інших районах Угорського королівства відбулося різке загострення антифеодальної боротьби селянства. Прагнучи її послабити, Марія Терезія в 1767 р. видала для цієї частини своєї держави Земельний акт, відповідно до якого обов’язку селян відносно поміщиків регламентувалися з обліком їхнього майнового положення. Цей акт, однак, не задовольнив ні селян, які сподівалися на більше, ні поміщиків, які протягом ряду років саботували його реалізацію посиланнями на те, що він суперечить становим правам угорського дворянства. На початку 70-х років Марія Терезія обговорювала також проекти про шляхи врегулювання селянського питання в чеських землях, що передбачали міри аж до передачі частини землі у власність селян з можливою ліквідацією особистої кріпосної залежності. Коли в 1773 р. чеському й моравскому сеймам була дана вказівка представити міркування про скасування панщини, вони не знайшли нічого краще, як заявити, що покладаються на розсуд государині.

Кульмінацією антифеодальної боротьби селянства стало масове повстання 1775 р. у чеських землях. На відміну від повстань попередніх десятиліть воно містило елементи певної організованості. Повстання почалося 20 березня й незабаром охопило більшу частину Чехії, Моравії й Сілезії, одержавши відгуки й у Словаччині. Повсталі селяни як чеського, так і німецького походження вимагали скасування панщини; громили й палили садиби. З метою залучити на свою сторону городян, особливо бідноту, що повстали почали похід на Прагу, але були розсіяні імператорською армією. Після тимчасового спаду у квітні повстання з новою силою розгорілося в червні - початку липня того ж року.

Продемонструвавши ненависть селянських мас до феодального гноблення, повстання 1775 р. зробило свій вплив і на розміщення політичних сил у правлячих колах.

1 листопада 1781 р. Йосиф ІІ видав закон про відміну кріпацтва (Патент про підданих). Найбільш значною була постанова, що кожний окремо залежний селянин має право за власним бажанням переселитися з помістя і осісти в будь-якому іншому місці або шукати собі інші службу. Поміщики ж не мали права на звільнення відмовити. Однак інтереси поміщика були задоволені вимогами заміни, і подбати про неї, про «нового гарного робітника» повинен був сам звільнений.

Таким чином ієрархічна дробина чехословацького суспільства складалася з вищих верств — панів-аристократів, також в цей період починає формуватися буржуазія, яка була досить строкатою за етнічним складом. І на низу дробини знаходилося кріпосне селянство, яке було повністю безправне та обтяжене барщиною.

Розділ 3. Економічний розвиток західнослов'янських земель у складі Габсбурзької імперії

3.1 Стан сільського господарства та торгівельні процеси

Аналізуючи стан економічного розвитку західнослов'янських земель, необхідно зазначити, що в економіці відбувалися процеси, які властиві для кінця XVII — XVIII століття. Це стосується сільського господарства. У Чехії і Словаччині насамперед створювалися великі господарства товарного характеру — велькостатки (фільварки), для яких характерним було не лише вироблення продукції, а й переробка її. Тому у велькостатках з’являлися підприємства з переробки продукції - пивоварні, гуральні, каменоломні, млини, на осонві яких пізніше виникли мануфактури.

Фільварки існували за рахунок використання найманої й підневільної праці різних категорій селян, причому питома вага підневільної праці у вигляді різних видів відробіткової ренти. Мірилом розміру цієї ренти була кількість днів, що їх мали селяни працювати на свого пана-шляхтича. В кінці XVII початку XVIII ст. фільваркове господарство феодалів значно розвинулось і досягло свого розквіту. Слід визнати той факт, що в аграрних відносинах запанувала фільварково-панщинна система, яка визначала їх характер та еволюцію, позначилася на всіх сферах життя суспільства. Поширення і утвердження цієї системи було спричинене значним зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію, переважно на зерно. Попит зростав як на польських землях, так і в Західній Європі (у ній протягом цього століття ціни на зерно піднялися в чотири-п'ять разів), завдяки збільшенню чисельності тієї частини населення, зосередженої в основному в містах, котра повністю або переважно не була зайнята в аграрному секторі. Селянське господарство не могло повністю задовольнити цей попит. Вирішення проблеми значною мірою лягло на фільваркове господарство. Феодали (а також монастирі й адміністрація інших церковних маєтків) охоче йшла на розгортання цього господарства, тому що ціни на сільськогосподарську продукцію зростали швидше, ніж на ремісничі і промислові товари вітчизняного та іноземного виробництва. Вона, як, зрештою, і селяни, що збували свою продукцію на ринку, вигравали від цих ножиць цін.

У маєтках дрібних і середніх феодалів, яка володіла відповідно частиною села або одним-кількома селами, фільварки здебільшого існували до кінця XVIІ ст. На початку XVIII ст. ці фільварки, пристосовуючися до вигідної ринкової кон’юнктури, розширювалися (ідеться про їх земельний фонд); тільки таким способом можна було збільшити виробництво у них зерна, яке у фільварковому господарстві було визначальним. Феодали-землевласники не йшли по шляху інтенсифікації, удосконалення виробництва, не вкладала кошти у піднесення продуктивності фільваркових земель, а засновувала діяльність господарства на панщинній праці своїх підданих — селян.

На початку XVIII ст. фільварки виникали подекуди в маєтках дрібних феодалів, частіше в маєтках середньої шляхти, можновладців (магнатів), королівських (державних); останніми на різних правах пожиттєво володіли середня й багата шляхта та магнати. У володіннях багатої шляхти, магнатів, у багатьох королівщинах фільварок зазвичай припадав на три і більше сіл.

Розширювався асортимент вирощувальних культур: крім пшениці, ячменю, жита, сіяли горох, сочевицю, вику, рослини-барвники тощо. У північній Чехії та Словаччині зростала роль тваринництва, особливо вівчарство. Значна частина хліба і продукції тваринництва йшла на внутрішній і зовнішній ринки.

Великого поширення набуло рибальство, продукція якого використовувалась на внутрішньому і зовнішньому ринках. Лише в Пардубіцькому панстві було 235 рибних ставків, а всього в Чехії їх налічувалося понад 78 тисяч.

На протязі XVIII ст. у сільському господарстві чеських земель відбуваються істотні зміни. Із зростанням населення (з 4 млн. жителів у 1781 р. до 6,5 млн. у 1846 р.), розвитком суспільного поділу праці і торгівлі зростав відповідно і попит на товари. Власники великих господарств розширювали посівні площі, використовували добрива, впроваджували нові культури — картоплю та цукрові буряки, а також кормові рослини — конюшину і люцерну, що сприяло розвитку тваринництва. Відбувається перехід від традиційної для феодального господарства трипільної системи до більш продуктивної багатопільної сівозміни.

Проте дрібні селянські господарства повільно пристосовувалися до нововведень. Селяни (дві третини яких були малоземельними) господарювали старим дідівським способом, сіяли в основному жито, овес і мали низькі врожаї.

Важким тягарем на плечі селян лягали повинності, які покладала на них феодальна держава. Постійні побори на війну і воєнні цілі виснажували підданих.

Переконуючись у непродуктивності панщинної праці, феодали починають заміняти панщину грошовою рентою (чиншем). Це підривало натуральний характер селянського господарства. Швидке збільшення товарного виробництва у великих землеволодіннях і слабка, але все ж помітна тенденція його зростання в селянських господарствах, свідчили про розвиток капіталістичних відносин. Капіталізм у сільському господарстві Чехії розвивався на зразок прусського, при якому «кріпосницьке поміщицьке господарство повільно переростає у буржуазне.

Розвиток капіталістичних відносин в Словаччині відбувався значно повільно, ніж у Чехії. Проте й тут з кінця XVIII ст. спостерігається деякий прогрес у сільському господарстві. Зростає кількість великих поміщицьких господарств, удосконалюється сільськогосподарське виробництво, вводяться нові культури, ширше застосовується праця сезонних і найманих робітників.

Необхідно зазначити, що ремесло і торгівля чехословацьких земель розвивалася у винятково складних умовах. Зміцнення могутності феодалів, розширення привілеїв церкви в галузі торгівлі, податковий гніт Габсбургів і напади турків на Словаччину гальмували розвиток економіки міст. На економіці Чехії і Словаччини негативно позначилася так звана «революція цін» і приплив у Європу з Америки дешевого золота та срібла. Це зумовило, зокрема, деяке скорочення обсягів торгівлі. Переміщення торгівельних шляхів у Європі після географічних відкриттів, надання привілеїв феодалам для безмитного ввезення товарів (для власних потреб) зумовили певний застій, а в окремих галузях і значний спад.

3.2. Розвиток промисловості

Початковий етап розвитку промисловості на чехословацьких землях пов’язують з мануфактурним виробництвом. В Чехії та Словаччині в середині XVI ст. з’явилися перші мануфактури (кріпацькі та бюргерські). В гірництві Чехії основні позиції захопила німецька фірма Вальзерів, а в Словаччині - Фуггерів. Мануфактура, однак, не набула загального поширення, вона мала локальний характер. Провідним залишилося цехове ремесло, сувора регламентація якого була гальмом розвитку продуктивних сил.

Значне нагромадження капіталу і вільної робочої сили, а також обмеження законами 1731, 1739 рр. цехових привілеїв, підкорення їх контролю держави, сприяли зростанню мануфактурного виробництва. Спочатку серед володарів мануфактур переважали шляхетські підприємці, пізніше зустрічаються і представники міщан.

Великі мануфактури досить швидко виникали на селах, у маєтках поміщиків та монастирів. У північній та східній частинах Чехії, південній Словаччині було чимало текстильних мануфактур, які виробляли льняні, шерстяні та бавовняні тканини. В 60-х роках XVIII ст. виникли і перші ситцеві мануфактури. Текстильне виробництво в другій половині XVIII ст. стало провідною галуззю промисловості.

Успішно розвивалися мануфактури, що виробляли скло. У 1766 р. лише у Чехії їх налічувалося 64, а кількість кваліфікованих робітників на них досягала майже 3 тисячі. Чеські скляні вироби користувалися великим попитом не тільки на ринках Європи, а й в Індії, в окремих країнах Африки і Америки. Немало мануфактур виникло у металообробній, гірничій та харчовій промисловості.

Політика меркантилізму Габсбургів до певної міри активізувала промисловий розвиток. Вже в 70-х роках XVIII ст. у Чехії існувало 250 мануфактур, на яких працювало майже 190 тисяч робітників (з них 177,5 тисяч, або 95% були зайняті в текстильному виробництві).

Загалом варто відзначити, що після втрати більшої частини промислово розвиненої Сілезії (її захопила Пруссія) уряд Марії Терезії звернув увагу на чеські землі. Це диктувалося багатьма міркуваннями, у тому числі наявністю тут необхідних природних ресурсів, господарських передумов у вигляді сільських промислів мануфактур, зручністю комунікацій, а також вигідним стратегічним положенням земель чеської корони. У результаті вони поступово перетворювалися в один з найбільш розвинених економічних регіонів монархії. У Чехії, а потім й у Моравії помічається зростання питомої ваги капіталістичних мануфактур. Але їхнє поширення гальмувалося збереженням кріпосницьких відносин і станових привілеїв феодалів, не говорячи вже про відсутність ринку вільної робочої сили.

В Угорському королівстві аналогічні процеси розвивалися із запізненням, що в чималому ступені пояснювалося тривалим османським хазяйнуванням на великій частині території королівства й руйнівних австро-турецьких війн XVII в. Найбільш розвиненим центром ремесла виявлялася Словаччина. Велике значення тут придбала й гірничодобувна промисловість. Як видно з даних переписів 1715 й 1720 р., 60% всіх ремісників, об'єднаних у цехи на території Угорського королівства, працювали в Словаччині. Правда, вироблена ними продукція носила однобокий характер, будучи в основному орієнтованій на задоволення військових потреб. Перші мануфактури в Словаччині були створені при Ференці II Ракоці на початку XVIII в. у Банска-Бистриці, Кошиці й Нові-Лазні. Як й аналогічні ремісничі майстерні, вони були зайняті виготовленням зброї й боєприпасів.

Подальший розвиток мануфактурного виробництва в Словаччині намітилося з 30−40-х років XVIII в., коли чоловік Марії Терезії майбутній імператор Франц Лотарингський організував мануфактури по виробництву ситцю в Шаштині (1736 р.) і майоліки в Голичі (1743 р.). У свій час обидві ці мануфактури належали до числа найбільших в імперії підприємств такого роду. Кілька нових текстильних мануфактур виникло в Словаччині після закінчення Семирічної війни (1756−1763 р.). Але в цілому мануфактурна справа була тут розвинена слабкіше, ніж у чеських землях.