Теоретико–методологічні основи дослідження підприємництва

Зміст Вступ Розділ 1. Теоретико-методологічні основи дослідження підприємництва

1.1 Підприємництво: зміст, види, типи, функції

1.2 Теоретико-методологічні підходи щодо дослідження підприємництва Розділ 2. Характеристика підприємництва в Україні: соціологічний аналіз

2.1 Стан підприємництва в Україні

2.2 Шляхи розвитку підприємництва в Україні

Висновки Список використаних джерел

Вступ Розвиток будь-якого соціуму перебуває в прямій залежності від можливостей громадян по втіленню в життя своїх здібностей. Одним із шляхів реалізації людського потенціалу виступає підприємництво. Підприємництво як метод господарювання широко відомий в країнах з розвиненою ринковою системою, а у нас в Україні воно знаходиться тільки на перших етапах свого становлення.

Актуальність даного дослідження визначається тим, що по-перше: на сучасному етапі підприємництво розглядається як необхідна умова економічного зростання, як дієвий засіб впливу на суспільні процеси, діяльність і поведінку людини. Підприємництво як соціально-економічне явище охоплює практично усі галузі суспільства, торкаючись його ідеології, культури, відносин, поглядів на шляхи подальшого розвитку соціальної системи. По — друге, значення підприємництва для суспільства є вагомим за умов трансформації взаємовідносин на принципах ринкової економіки, що обумовлює кардинальні зміни у світоглядних орієнтаціях, цінностях і психології людей. По-третє, сьогодні підприємець стає ключовою фігурою, яка активно оволодіває новою діяльністю, є хазяїном за формою власності та новатором за методами діяльності. Становлення підприємництва, одного з головних видів економічної поведінки, як соціального явища і підприємців як нової соціальної групи — є важливим питанням. По-четверте, не дивлячись на значний прогрес у розумінні місця і призначення підприємництва, у сучасній науковій літературі саме поняття «підприємництво» не є чітко визначеним.

Актуальність теми дослідження визначається також і тим, що, не дивлячись на багатовікову історію формування поглядів на феномен підприємництва, надалі відкритими залишаються питання побудови єдиної теорії підприємництва, концептуальне визначення місця і ролі даного явища в економічних системах із розвинутою ринковою інфраструктурою і в країнах, що лише стали на шлях ринкових перетворень. Розгляд цих питань є важливим для пошуку ефективної моделі підприємництва, формування і становлення підприємництва як невід'ємної структури суспільства, як повноцінного соціального інституту.

Глибокий соціологічний аналіз підприємництва зробили дослідники XIX та XX ст.: К. Маркс, М Вебер, Г. Зіммель, Б. Маліновський, Р. Белл, Й. Шумпетер, Н. Смелзер, В. Зомбарт, Т. Парсонс, А. Тоффлер, П. Беран, П. Суізі, Г. Бреверман, І. Валлерстайн та інші.

Широке коло проблем із загальної теорії підприємництва в силу його багатоаспектного характеру базується на різних теоретичних підходах. Зокрема, економічний підхід до аналізу функціональних проявів підприємництва знаходимо у працях Р. Кантільона, А. Сміта, Ж.-Б. Сея, А. Тюрго, М. Кондратьєва, Ф. Найта, Л. Мізеса, Ф. Хайєка, І. Кірцнера, Л. Вальраса, К. Менгера, Й. Тюнена, Х. Мангольта, О. Уільямсона, А. Маршалла, О. Моргенштерна, Дж. Неймана, М. Фрідмана, Л. Вікері, П. Друкера, Л.Дж. Севіджа, Б. де Фенетті, М. Алле.

Об'єкт дослідження — підприємництво, а предмет — дослідження щодо вивчення проблемного поля підприємництва, які представленні в сучасній соціально-економічній та соціологічній літературі.

Метою дослідження є систематизація досліджень проблемного поля підприємництва, які представленні в сучасній соціально-економічній та соціологічній літературі.

Для досягнення зазначеної мети пропонується розв’язати такі завдання:

— розглянути основні варіанти експлікації поняття «підприємництво», що склалися в сучасній соціально-економічній та соціологічній літературі;

— розглянути теоретико-методологічні підходи щодо дослідження підприємництва;

— дослідити стан підприємництва в Україні;

— установити шляхи розвитку підприємницької діяльності в Україні.

Визначеним предмету, меті й завданням дослідження відповідає структура наукової роботи, що складається із вступу, двох розділів (чотирьох підрозділів), висновків і списку використаної літератури.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи дослідження підприємництва

1.1 Підприємництво: зміст, види, типи та функції

Уява про підприємництво формувалася протягом тривалого часу і змінювалася залежно від рівня продуктивних сил, відносин власності, поширення в суспільстві певних форм організації виробництва.

Одне з перших визначень підприємця належить Р. Кантільону, який визначав його як суб'єкта, що господарює, який добровільно приймає на себе обов’язок несення різних ризиків у процесі економічної діяльності [1,с. 496].

Цю точку зору поділяв і А. Сміт, який характеризував підприємця як власника капіталу, що заради реалізації комерційної ідеї та отримання прибутку йде на економічний ризик. У визначенні А. Сміта є всі три основні складові діяльності підприємця: прибуток як мета діяльності, комерційна ідея як спосіб її досягнення, і ризик як негативна умова всього процесу [1,с.496].

Ж.-Б. Сей в зазначав, що підприємець — особа, яка використовує знання, судження, управлінські навички, лідерські якості та технічні вміння, для підвищення ефективності використання економічних ресурсів.

К. Маркс ототожнював підприємця з капіталістом і вважав, що підприємець — це ініціатор виробництва додаткової вартості, як продукту неоплаченої праці найманих працівників, а підприємництво — це організація суспільства, заснована на громадському характері виробництва і приватній формі привласнення його результатів або контролі над засобами виробництва [26, с. 907].

За Ф. Енгельсом, підприємництво — це системна цілісність, елемент ринкової економіки, який дає підприємницький дохід і відсоток на капітал.

М. Вебер вважав, що підприємництво — це явище, пов’язане з рольовими функціями та очікуваннями суб'єктів, впливом сімейного оточення і статусом, пануючим типом трудової етики. 10, с.61]

В. Зомбарт писав: підприємництво є здійснення далекоглядного плану, для проведення якого в життя потрібно тривале співробітництво кількох осіб під керівництвом, яке їх усіх об'єднує.

Згідно Й. Шумпетеру, підприємництво є здійсненням організаційної інновації з метою отримання прибутку (іншого додаткового доходу). Підприємництво констатує три необхідних елементи: 1) організаційну дію; 2) ініціювання змін; 3) грошовий дохід як мету і критерій успіху.

Н. Смелзер визначав підприємця як «особу, яка нарощує капітал і ризикує вкласти його в справу, що обіцяє повернути вкладену суму плюс прибуток; центральна фігура в процесі розвитку капіталізму і модернізації [25, с. 228].

П. Друкер зазначав, що підприємництво — це «революція в управлінні», що допомагає досягти тих змін, яких намагалися домогтися за допомогою різних історичних революцій, але тільки без кровопролиття, громадянської війни, концентраційних таборів та економічних провалів [22, с. 131].

У наслідок розвитку підприємництва новий зміст отримувало і розуміння сутності підприємництва як соціально-економічного феномену. Розмаїття цих поглядів можна згрупувати у декілька підходів: атрибутивний, процесуальний, діяльнісний, функціональний та інституціональний.

У рамках атрибутивного підходу підприємництво характеризується сукупністю певних атрибутів. Так, у В. Пилипенка та І. Шевель атрибутами підприємництва є: 1) мотив дії, що є і мотивом збагачення; 2) механізм дії, який спирається на інвестування в певній галузі економічної діяльності; 3) ризик, пов’язаний із невпевненістю у прийнятих рішеннях і з покриттям наявних витрат в особистих цілях [22, с. 132]. Інші автори до атрибутів підприємництва відносять ознаку «свободи» (свобода вибору напрямків і методів діяльності, самостійність у прийнятті рішень, свобода попиту і пропозиції робочої сили, свобода ініціативи і підприємливості, незалежність мислення), орієнтацію підприємця на досягнення комерційного успіху, інноваційний характер діяльності, відповідальність за прийняття рішення, його наслідки тощо [22, с. 133].

Процесуальний підхід розуміє підприємництво як процес, що має певні часові ознаки (початок, розвиток, завершення) і змістовні характеристики. Так, Р. Хизрич і М. Пітерс розглядають підприємництво як процес, який вимагає багато часу і сили, моральної і соціальної відповідальності; процес, який приносить у результаті грошовий дохід і особисте задоволення досягнутим [22, с. 134]. За І.Е. Мусаеляном і Ю.О. Словінським, підприємництво — це процес соціальної інновації, спрямований на створення власної справи, професійних організацій, нових професій та робочих місць.

Діяльнісний підхід об'єднує погляди дослідників, що розглядають підприємництво як різновид економічної діяльності та поведінки, форму економічної активності; як творчого типу економічної поведінки, що є основою досягнення економічного успіху; як спосіб життя або дії, заняття ділової людини і стиль поведінки; як новаторський, антибюрократичний стиль господарської поведінки, в основі якого — пошук нових можливостей та ресурсів [22, с. 135].

Функціональний підхід застосовував Й. Шумпетер, виводячи з процесу обігу капіталу необхідність особливої підприємницької функції, яка полягає у реалізації організаційно-господарської інновації або «нових комбінацій факторів виробництва (функції несення ризику автор значення не надає). Підприємці не утворюють особливої професії чи класу. Мова йду про функцію, що здійснюється періодично різними суб'єктами, змінюючись рутинними діями. Підприємець може і не винаходити «нові комбінації», а здійснювати їх, імітуючи чужий досвід [40, с. 439].

Інституціональний підхід щодо дослідження підприємництва вважає доцільним Ю. Ф. Пачковський. Аналізуючи вплив факторів зовнішнього середовища на реалізацію підприємницької функції, він зазначає, що в умовах суспільства, що трансформується, вагомий вплив на процеси формування підприємницької активності мають фактори середовища, пов’язані з фоново-об'єктивними умовами функціонування підприємництва, які формують суспільні передумови його розвитку. Вони закладають фундамент для існування підприємництва як ринкового інституту.

Оцінюючи дослідження підприємництва за рубежем, Є.І. Суїменко характеризує його як соціально-економічний інститут капіталістичного суспільства.

За ходою часу сформувалися декілька принципових розумінь підприємницької функції, а саме: бачення підприємця як власника дефіциту ресурсів для економічного зростання (Ф. Кене, А. Сміт); розуміння підприємця як організатора виробництва, який не обов’язково має права власності, як того, хто пристосовує виробництво до умов ринку (Ж.-Б. Сей, Дж. Міль,); пов’язування підприємця з несенням тягаря й невизначеності у процесі функціонування економіки (Р. Кантільон,); підприємець як суб'єкт, що здійснює вибір між контрактними відносинами вільного ринку та організацією фірми з метою економії транс акційних витрат, а підприємництво як механізм, що регулює, в економіці; підкреслення активного, інноваційного характеру підприємництва не тільки у виборі кращої з господарських альтернатив, але й у створенні нових економічних можливостей. І. Кірцнер вважав, що головною характеристикою підприємництва є його здатність використовувати нестабільні ситуації та вигідні комбінації та умови, які існують у ринковому середовищі. Отже, пошук потенційних джерел користі і є головною функцією підприємницької діяльності [31, с. 368].

В соціології сформувалося кілька підходів до трактування підприємницької функції. Перше панує в працях класиків політичної економії (Ф. Кене, А. Сміт), які бачать в підприємці власника капіталу. Так, у фізіократів (Ж. Тюрго), німецьких істориків (В. Рошер, Б. Гільдебранд) він не тільки управляє своїм капіталом, але й об'єднує власницькі функції з особистою працею.

У другому трактуванні підприємець розглядається як організатор виробництва, зовсім не обов’язково обтяжений правами власності (Ж.-Б. Сей, Дж.С. Мілль). Функціональне розмежування між власником і підприємцем проводить К. Маркс. Визначення підприємця як менеджера затверджується в роботах неокласиків (А. Маршалл, Л. Вальрас, К. Менгер, Ф. Візер). І з тих пір нейтральність по відношенню до володіння власністю стає звичайним елементом більшості теорій підприємництва — класичних (Й. Шумпетер) і сучасних (А. Коул, П. Дракер) [11, с. 374].

Зміст підприємницької функції для неокласиків укладений в пристосуванні виробництва до мінливих умов ринку, відновленні рівноваги, ефективному використанні ресурсів і задоволенні попиту. Організація господарського процесу оголошується «четвертим фактором виробництва», а підприємництво є вбудованим елементом саморегулюючого механізму цін.

Третє трактування підприємницької функції пов’язує її з несенням тягаря ризику і невизначеності в процесі господарської діяльності (Р. Кантильон, І.Г. фон Тюнен, Г. Мангольт та ін.). Цей елемент стає центральним в концепції Ф. Найта. З його точки зору, люди, що беруть на себе тягар ризику, що прораховується, і невизначеності, що не прораховується, а також гарантують працівникам їх заробітну плату, отримують право керувати їх діяльністю і привласнювати частину доходу.

Четверте трактування підприємницька функція отримує в рамках інституціональної економічної теорії (Р. Коуз, О. Вільямсон), в якій підприємець стає суб'єктом, здійснюючим вибір між контрактними відносинами вільного ринку та організацією фірми в цілях економії трансакційних витрат. Підприємництво виявляється особливим регулюючим механізмом, відмінним від цінового механізму та механізму державного регулювання, а в чомусь альтернативним їм обом [31, с. 368].

У п’ятому трактуванні підкреслюється активний, інноваційний характер підприємництва не тільки у виборі з маючих альтернатив розподілу ресурсів, а й у створенні нових ринкових можливостей (Г. Шмоллер, Ф. Тауссіг, Й Шумпетер та ін.). Підприємець, тим самим, виступає вже не просто як «стабілізатор» ринків, але як їх активний перетворювач і творець.

Розглядаючи все існуючі підходи видовими відмінностями функціонального підходу, В.В. Радаєв вважає, що підприємництво може бути чи не бути пов’язане із власністю на капітал, супроводжуватися чи не супроводжуватися трудовою активністю, здійснюватися через адміністративні канали чи ініціюватися знизу неформальними лідерами, може базуватися на ретельних підрахунках чи на інтуїції, бути пов’язаним з ризиком чи ризику може зовсім не існувати, бути індивідуальним чи груповим за виконанням, успішним чи неуспішним за результатом. Підприємцями можуть бути як спеціально підготовлені професіонали, так і «аматори». У всіх цих випадках, стверджує В.В. Радаєв, зберігається розуміння підприємництва як функції [31, с. 368].

Суть підприємництва розкривається через його головні функції. До них відносяться: інноваційна, ресурсна, стимулююча, управлінська, захисна, організаційна та соціальна. Інноваційна функція підприємництва передбачає сприяння генеруванню і активному впровадженню новаторських ідей і проектів, готовність до виправданого господарського ризику та вміння вести конкурентну боротьбу. Ресурсна функція полягає у формуванні та продуктивному використанні власного капіталу, матеріальних, трудових, природних, інформаційних та інших ресурсів. Управлінська функція пов’язана з механізмом управління персоналом та фірмою [25, с. 228]. Організаційна функція полягає у поєднанні чинників виробництва в оптимальних пропорціях, здійсненні контролю за їх використанням, направленості зусиль працівників на досягнення мети. Стимулююча функція дозволяє створити механізм підвищення ефективної та корисної праці, застосувати дійові методи стимулювання збуту товарів на основі виявлених споживчих потреб. Особистісна функція полягає у самореалізації власних можливостей підприємця, отримання задоволення від своєї діяльності.

Соціальна функція підприємництва зводиться до формування мотиваційного механізму ефективної праці, виробництва тих товарів та послуг, які необхідні для максимального задоволення потреб споживачів.

Суспільна функція підприємця проявляється у тому, що: 1) підприємство сприяє суспільному прогресу, коли працює на межі своїх можливостей і постійно впроваджує новинки; 2) підприємство сприяє зростанню добробуту населення, тому що постійно прагне задовольнити нові потреби; 3) підприємці роблять благодійні внески на соціальні потреби; 4) вони сприяють оновленню старих регіонів; 5) підприємництво допомагає вирішити проблему безробіття; 6) підприємці сплачують податки; 7) вони забезпечують ефективне використання виробничих ресурсів [25, с. 228].

Захисна функція підприємництва передбачає систему захисту прав й інтересів підприємців, створення сприятливих умов функціонування бізнесу, усунення проблем на макрорівні. Виконання цих функцій потребує особистих якостей підприємця. Умови існування постійного господарського ризику і відповідальності вимагають від підприємця високої кваліфікації, знань, діловитості, новаторського типу мислення, творчої оцінки ситуації, уміння об'єднати людей для досягнення спільної мети, діяти цілеспрямовано, ризикувати в бізнесі [19, с. 146]. Ці якості підприємця є обов’язковою умовою його вільної господарської діяльності, спрямовують працювати на себе та на суспільство. У підприємництві сполучається особистісний і суспільний інтереси. Дані якості підприємця проявляються крізь підприємницьку поведінку.

Підприємницька поведінка являє собою упорядковану сукупність усвідомлених, соціально та особистісно значимих дій підприємця, що відображають використовувані суб'єктом, що господарює, принципи відбору економічних альтернатив. Окремі дії підприємця можуть бути найрізноманітнішими, але разом з тим їх об'єднує щось особливе. Ця специфіка помічається зовнішнім соціальним оточенням, виділяється і стає характеристикою як підприємницької поведінки, так і самого суб'єкта. Це змушує його шукати, створювати та підтримувати такі ситуації, які дозволяють йому отримувати залишковий дохід за допомогою пошуку та використання рідкісних ресурсів, а також, постійно маневруючи, зберігати сприятливу економічну кон’юнктуру за рахунок мінімізації дій, що конкурують, та інших несприятливих дій [21, с. 18].

Підприємницька поведінка є активним типом економічної поведінки з вираженими компонентами інноваційної поведінки. Критеріями виділення виду підприємницької поведінки є міра її відповідності суспільним нормам (професійним, правовим, моральним і т.д.), причому адекватна соціальна оцінка конкретного підприємця можлива на основі порівняльного аналізу результатів його класифікації за різними підставами. Соціальна ефективність визначається внеском конкретного виду поведінки в розширення спектру можливостей для розвитку людського потенціалу в рамках даного співтовариства.

Особистісний інтерес підприємця — це отримання підприємницького прибутку за найменших витрат, реалізація себе як особистості.

В основі різних моделей підприємницької поведінки лежать комбінації цінностей, що дозволяють відрізняти специфіку життя одних підприємців від інших. Для суб'єктів підприємницької поведінки властиві різні межі соціальних досягнень та соціокультурні зразки й засоби реалізації цілей. У зв’язку з цим можна виділити кілька моделей підприємницької поведінки, в основу мотивації яких можуть бути закладені різні цінності й пріоритети [21, с. 18].

Модель особистісної самореалізації базується на форсуванні особистісних ресурсів й орієнтована на досягнення успіху, причому як предмет такого не обов’язково виступає максимальний прибуток або багатство.

У стратифікаційній моделі підприємницької поведінки базовою цінністю є процес переміщення по соціальним сходам і досягнення престижного статусу. Ця модель поведінки типова для індивідів, що перебувають на нижніх поверхах соціальної структури, — аутсайдерів і маргіналів (етнічних і соціальних), які володіючи «пасіонарним імпульсом», уживають розпачливі спроби змінити свій соціальний стан. Вони прагнуть реалізувати себе в різних областях діяльності, у тому числі й у підприємництві [30, с. 57].

Поведінка підприємця в традиційній моделі характеризується наступними особливостями. У своїх діях він базується на традиціях, стандартах і цінностях певної підприємницької культури, що сформувалася в результаті життя декількох поколінь. У процесі «трансмісії», передачі цих цінностей виникають династії підприємців, що накопичують специфічні навички, технологічні рецепти й методи досягнення професійних цілей, що передають у спадщину.

Авантюрно-ігрова модель характеризує дії економічних суб'єктів, що віддаються азарту кон’юнктурної ринкової гри, максимальний приз і виграш у якій заслоняє неминучі негативні результати й наслідки [30, с. 58].

Нормативно-раціональна модель підприємницької поведінки типова для продуцентів і власників інноваційних продуктів і процесів. Вони максимально раціонально прагнуть досягти успіху у діяльності, змінюючи й удосконалюючи технологічну структуру виробництва, підвищуючи його рентабельність й ефективність. До підприємців цього роду відносяться представники інженерного корпусу й учені, що впроваджують свої ідеї й винаходи.

Система цінностей й настанов підприємців у деструктивній моделі, як правило, виходить за рамки легального бізнесу. Представники даної соціальної групи орієнтовані на одержання залишкового (підприємницького) доходу шляхом використання заборонених методів, форм і засобів.

Поняття підприємництва набуло поширення як еквівалент поняття бізнес, а бізнесмен — як підприємець, людина, що робить вигідну справу. Але англійське слово бізнес є багатозначним. Воно означає діло, покупку, комерційне або виробниче підприємство, комерційну практику або політику підприємця чи фірми. Його синонімами є комерція, торгівля, фірма, ділова активність, підприємництво. В нашій країні це поняття пов’язується з малим і середнім підприємництвом. Згідно з іншим підходом бізнес є ширшим поняттям, ніж підприємництво, оскільки охоплює ділові відносини, які виникають між усіма учасниками ринку і залучають підприємців, споживачів, найманих працівників, державні структури. Це система діяльності на основі приватної власності з метою отримання прибутку [17, с. 448].

Наступний підхід трактує підприємництво ширшим за бізнес, бо воно розглядається як одна з форм соціальної діяльності, що змінює і умови життєдіяльності, і людину: іі поведінку, погляди, місце в суспільстві.

Підприємництво як особлива форма економічної активності може здійснюватися як у державному, так і в приватному секторі економіки. Відповідно до цього розрізняють: а) підприємництво державне; б) підприємництво приватне. Державне підприємництво є форма здійснення економічної активності від імені підприємства, заснованого: а) державними органами управління, які уповноважені керувати державним майном (державне підприємство), б) органами місцевого самоврядування (муніципальне підприємство). Приватне підприємництво є форма здійснення економічної активності від імені підприємства (якщо воно зареєстровано в якості такого) чи підприємця (якщо така діяльність здійснюється без найму робочої сили, у формі індивідуальної трудової діяльності).

Підприємництво називається виробничим, якщо підприємець, використовуючи як фактори знаряддя і предмети праці, робить продукцію, товари, послуги, роботи, інформацію, духовні цінності для подальшої реалізації (продажу) споживачам, покупцям, торговим організаціям. Комерційне підприємництво охоплює види діяльності, які ставляться до обміну товару на гроші, грошей на товар або товар на товар. Фінансове підприємництво — форма комерційного підприємництва, у якому як предмет купівлі-продажу виступають валютні цінності, національні гроші і цінні папери (акції, облігації та ін.), що продаються підприємцем покупцю чи надані йому в кредит. Страхове підприємництво полягає в тому, що підприємець відповідно до законодавства та договору гарантує страхувальникові відшкодування збитку в результаті непередбаченого лиха втрати майна, цінностей, здоров’я, життя та інших видів втрат за плату при укладанні договору страхування.

Таким чином, підприємництво — це ініціативна, новаторська, самостійна діяльність господарських суб'єктів, що здійснюється на свій ризик і власну майнову відповідальність, спрямовану на пошук та знаходження оптимальних економічних рішень з метою отримання максимальної вигоди (доходу, прибутку тощо); це інноваційна модифікація економічної поведінки, орієнтована на залишковий дохід, недоступний іншим, стандартно чинним агентам ринкового процесу.

1.2 Теоретико-методологічні підходи щодо дослідження підприємництва Підприємництво є об'єктом міждисциплінарних досліджень. Крім економічної науки, яка займається аналізом підприємницької функції в економічній системі, підприємницька діяльність вивчаються психологами, конфліктологами, фахівцями у сфері економічної антропології. Соціологія підприємництва є теорією середнього рівня в рамках економічної соціології.

Ставлення до феномену підприємництва можна зустріти ще в працях давньогрецьких філософів. Зокрема, Аристотель вважав неприйнятними мотиви діяльності підприємців, які полягають у прагненні їх до наживи. В цьому криється причина руйнування природного суспільного укладу [14, с. 41].

Подальша еволюція поглядів на підприємництво різноманітна і суперечлива. Так, Т. Гоббс розглядав підприємництво та працю людини з позицій уваги до них з боку держави. «Необхідно заохочувати всякого роду промисли, судноплавство, землеробство, рибальство, і всі галузі промисловості…». Т. Гоббс писав про те, що підприємництво через працю несе в собі благо соціальне.

Систематизований підхід до оцінки підприємництва сформувався на початку XVIII ст. Поняття «підприємець» і «підприємництво» вперше в сучасному сенсі вжив англійський економіст Р. Кантільон, який розробив першу теорію підприємництва. У своєму «Есе про природу торгівлі загалом» дослідник зараховує підприємця до «людей з невизначеними заробітками» поряд з фермерами, торгівцями, розбійниками. Підприємець відрізняється від держслужбовців, військових та інших «людей з постійним заробітком» тим, що живе в стані невизначеності та постійно ризикує вкладеннями в торговельні або виробничі операції. Підприємець може не бути власником капіталу і управляти чужими капіталами. Його характеристикою є здатність йти на ризик в умовах невизначеності, щоб отримати високий прибуток, який розглядається як плата за ризик. Підприємницька функція у Р. Кантильона відрізняється від функцій капіталіста або керуючого і пов’язана з несенням тягаря ризику [1, с. 496].

У А. Сміта підприємець розглядався в контексті персоніфікації капіталу як власник і організатор економічного процесу. Підприємці є ключовими фігурами в полі вільної конкуренції, їх суперництво веде до скорочення витрат, зниження цін, впровадження передових технологій.

У праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» А. Сміт вказував на фундаментальні властивості людської природи, які розкриваються в діяльності підприємців в умовах конкуренції. Підприємці, за А. Смітом, є в певній мірі агентами прогресу соціально-економічної системи [33, с. 572].

Д. Рікардо відводив підприємцю роль капіталіста-інвестора, розглядаючи його в якості одного з двох суспільних класів — класу капіталістів.

Підприємницьким феноменом цікавився і Ж.-Б. Сей. На його думку, підприємець — це той, хто виробляє будь-який товар. Він організовує виробничий процес на основі оптимальної комбінації факторів виробництва, проводить різницю між підприємцем і капіталістом. У своїх працях «Трактат політичної економії» і «Повний курс політичної економії» Ж.-Б. Сей відводить важливу роль підприємцю. Головну функцію підприємця він бачить у координації факторів виробництва: землі, капіталу і людського фактора, що включає не тільки працю, а й наукові знання, необхідні для організації виробничого процесу. Виконання цих функцій пов’язане з ризиком. Величина факторних доходів визначається законами попиту та пропозиції. Зокрема, існує ринок самого підприємництва, на якому визначається заробітна плата підприємця. Підприємництво має схожість з іншими факторами виробництва. Однак дохід підприємця, в тому числі і його зарплату, Ж.-Б. Сей вважає залишковим. Підприємець уособлює попит на ринку факторів виробництва і виплачує кожному з них свою частку. Те, що залишилося після цього, і становить його дохід. У Ж.-Б. Сея підприємець ближче до менеджера (причому в широкому розумінні, з урахуванням творчих аспектів його діяльності) і відрізняється від капіталіста [30, с. 59].

Розвиток ідеї Р. Кантильона про те, що суттю підприємницької функції є несення тягаря ризику, пов’язаний з ім'ям Йозефа фон Тюнена. У другому томі «Ізольованої держави» Й. фон Тюнен визначає прибуток підприємця як залишковий дохід, що виходить, якщо з валової виручки відняти відсоток на інвестований капітал, плату за управління та страховий внесок. Таким чином, дохід підприємця пов’язаний з непередбачуваним, незліченним ризиком, від якого не можна застрахуватися. Такого ризику в діяльності підприємця вистачає, оскільки він є «винахідником і дослідником у своїй області» [9, с. 63].

П. Друкер також залишив помітний слід в визначенні сутності і функції підприємця. У середині 80-х років ХХ ст. він запевняв, що економіка США переживає стадію трансформації з «економіки менеджменту» в «економіку підприємництва». П. Друкер переконаний, що дух підприємництва та заповзятливість є всього лише поведінковим стереотипом, а не рисою характеру. Підприємець П. Друкера близький до теорії Й. Шумпетера, бо він ні капіталіст (хоча і потребує капіталу), ні інвестор (хоча і несе фінансові та економічні ризики), ні роботодавець. Він новатор, для якого постійний пошук і впровадження інновацій є «нормою життя і здоровою ознакою». Підприємець — «революціонер від економіки, оскільки інновація — це специфічний інструмент підприємництва. Вона передбачає відкриття нових можливостей у застосуванні ресурсів з метою створення благ». Таким чином, підприємництво, за П. Друкером, полягає у впровадженні інновацій в будь-яку область, в тому числі і менеджмент. Автор зазначає, що далеко не всі економічні агенти можуть бути зараховані до категорії підприємців.

Отже, економісти були першими, хто зацікавився феноменом підприємництва. Вони прагнули визначити роль підприємця в економічній системі і вплив його діяльності на економіку. Поширеним докором на їх адресу є небажання вийти за рамки функціонального підходу з тим, щоб інтегрувати в їх теорії поведінкову складову підприємницького феномена.

У психології питанням підприємництва займаються в рамках економічної психології, де існують два підходи до вивчення психології підприємництва: психодинамічний і соціодинамічний.

Соціодинамічний підхід робить акцент на зовнішніх обставинах життєдіяльності підприємця, на історії розвитку його особи, обставин його дитинства, тобто ключова роль відводиться соціокультурним факторам. Прикладами даного підходу до дослідження підприємництва є підходи М. Вебера та В. Зомбарта до дослідження істоти підприємницького духу. Вчені визначають те, як етичні та нормативно-ціннісні складові релігії стають психічним вмістом особистості господарюючого суб'єкта і яким чином формують початок його поведінки і діяльності [18, с. 325].

Іншим прикладом соціодинамічного підходу може виступити підхід Р. Хизрича, який відзначає, що насправді не існує усталеного психологічного підприємницького типу — їх безліч, і вони пластичні і змінювані. Характер підприємця, його мотиви і цілеспрямованість — це результат динаміки соціокультурних та соціоекономічних факторів, тобто оточення підприємця.

Починаючи з робіт Й. Шумпетера, в економічній науці теж робляться спроби визначення підприємця не просто як суб'єкта економічної діяльності, а як особливого психологічного типу людини, відмінні властивості якого можуть проявлятися і розглядатися безвідносно до змісту економічної функції, що ним виконується. Ця ідея послужила поштовхом до проведення психологічних досліджень, основною метою яких з’явився пошук специфічних якостей, які спонукають людину до підприємницької діяльності і забезпечують ефективне виконання підприємницьких функцій [40, с. 496].

Підводячи підсумок, можна відзначити, що єдиної теорії, яка дозволяє відповісти на питання, які психологічні особливості обумовлюють вибір підприємницької діяльності й успішність її здійснення, поки не створено.

В соціологічному аспекті підприємець постає в кількох іпостасях: як суб'єкт власності, носій певного соціального статусу (власник, співвласник, орендар тощо); суб'єкт економічної діяльності, виконавець ролей та функцій, які випливають з її природи (інноваційних, організаційних, управлінських, комерційних); як суб'єкт соціальної поведінки, тип людини, яка володіє певними природними та набутими властивостями, необхідними для заняття підприємництвом; носій особливих соціальних цінностей та культури.

Й. Шумпетер відзначив, що підприємництво постає як сукупність підприємницьких функцій. Вона властива активним економічним агентам, які створюють інноваційний прорив в різних секторах економіки. У його роботах саме здатність до інновації заявлена як визначальна і відмінна характеристика підприємця. Інновації відводиться вирішальна роль в економічному розвитку. Підприємець же покликаний, керуючись інтуїцією, шукати нові комбінації факторів виробництва і бути «двигуном економічного розвитку». Впроваджуючи інновації, підприємець змушений боротися з традиціями і протистояти інертності світу [11, с. 374].

За Й. Шумпетером, підприємець постає «революціонером від економіки», руйнує старий порядок і створює новий. Схильність до ризику характеризує капіталіста, який ризикує сумами, наданими підприємцю в якості позики. Підприємцю властиві три мотивації: жага влади і соціального визнання; бажання перемагати і дух змагання як такого; радість творення і самовираження в ньому. Підприємця та його властивості стали стрижнем структурної логічної системи, яка творила капіталістичну економіку. Бути підприємцем означає робите не те, що інші, і не так, як інші [40, с. 496].

Функціональний підхід ставить своєю метою визначити роль підприємця в економіці. Цей підхід, який застосовував Й. Шумпетер, є переважним при проведенні прикладних соціологічних досліджень і сьогодні, хоча, як зазначає В.В. Радаєв, важко реалізованим, оскільки підприємницька функція в шумпетеровському розумінні нестійка і обмежена за часом, тому з позицій функціонального підходу говорити про існування «соціальної групи підприємців» неправомірно. Підприємців в соціальній структурі суспільства можна визначити як певну серійну групу, що постійно оновлюється, безмежно рухливу, яка складається з не пов’язаних між собою, безупинно мінливих, ізольованих поодиноких індивідів.

М. Вебер, так само як і О. Конт і Е. Дюркгейм, вважав, що економічне життя народів визначається не тільки власними законами, а й що в її основі лежать і специфічні соціокультурні фактори [10, с. 67].

М. Вебер характеризує «дух капіталізму» як «раціональний і систематичний пошук прибутку в ході заняття професією» [9, с. 68]. Підприємець управляє підприємством і є символом «капіталістичного раціоналізму». У своїй діяльності йому доводиться йти наперекір традиціям і встановленому порядку. Цим пояснюється недовіра в суспільстві до нього. М. Вебер представляє підприємця як новатора, нерідко вихідця із злиденних верств суспільства, який керується у професійному та сімейному житті особливою етикою. Автор підкреслює важливість підприємницької системи цінностей: «» Ідеальний" підприємець капіталіст не має нічого спільного з різного роду вискочками з зухвалою поведінкою. У нього не в пошані хвастощі і зайві витрати, він не користується своєю владою і виглядає скоріше розгубленим, якщо суспільство висловлює йому свою вдячність публічно" [10, с. 84]. М. Вебер пропонує концепцію культурної обумовленості різних типів економічної діяльності. Підприємницьку діяльність він бачив втіленням раціональності. В основі його уявлень про підприємництво лежить «ідеальний тип». Він виділяв два способи отримання прибутку — мирний і шлях насильства. Під мирним способом вчений розумів капіталістичне підприємство ідеального типу з такими рисами, як орієнтація на товарний ринок, відділення від домашнього господарства, раціональний бухгалтерський звіт, юридично оформлений розділ капіталу підприємства та особистого капіталу підприємця [9, с. 93].

Як і М. Вебер, В. Зомбарт вважає підприємця символом «духу капіталізму» і «рушійною силою капіталізму». А ключ підприємницького успіху криється в його підприємливості, яка сприймається як риса характеру.

Т. Парсонс вважав, що економічна організація є похідною підприємницької діяльності. Підприємець здійснює нові комбінації факторів виробництва для потреб виробництва. «Випуском» економіки є нові комбінації продукції, які мають і матеріальну цінність, і символічне значення в не економічному контексті. Мова йде про комбінації товарів і послуг, що символізують соціальний статус і стиль життя індивіда. Підприємець розглядається як зовнішнє по відношенню до економіки явище. Функція підприємця розглядається як похідна загальної потреби соціальної системи в інтеграції. Як і всі процеси обміну, це подвійний обмін: безпосередньо винагородою за «підприємницькі послуги» виступає «прибуток», а «випуск нових комбінацій» безпосередньо пов’язаний з попитом на такі комбінації. Виходить наступний підсумок: підсистеми економіки залучені в процеси обміну з іншими частинами соціальної системи [29, с. 880].

Слово «підприємець» зустрічається в творі К. Маркса «Капітал», причому як синонім слова «капіталіст». Автор ділить всіх капіталістів на дві категорії: функціонуючі капіталісти (створюють різні товари та послуги, фінансовим результатом їх діяльності є прибуток) і грошові капіталісти (забезпечують перших позиковим капіталом). Прибуток функціонуючих капіталістів ділиться на підприємницький дохід і процент. Перший дістається функціонуючим капіталістам, другий — грошовим [27, с. 675].

У «Капіталі» підприємець — капіталіст, який одержує підприємницький дохід, тобто підприємець уособлює виробничий і торговий капітал. Грошовий капіталіст, лихвар в категорію підприємців не входить. Отже, у К. Маркса і його послідовників підприємець — особа, яка отримує частину прибутку, що залишається за вирахуванням позичкового відсотка. Може статися, що підприємцю нічого не залишиться, і він виявиться належним лихварю. Він користувач капіталу, К. Маркс називає його капіталом-функцією. На противагу лихварю, який уособлює капітал-власність. Підприємець у концепції К. Маркса знаходиться «на побігеньках» у лихваря, справжнього господаря капіталу. К. Маркс намагався не випинати цей момент, але визнавав, що справжнім капіталістом є лихвар, а промисловець (тобто підприємець) за своїм становищем ближче до істинного капіталісту: «Промисловий капіталіст, на відміну від власника капіталу, виступає тому не як функціонуючий капітал, а як особа, що функціонує навіть крім капіталу, як простий носій праці взагалі, як працівник, і притому як найманий працівник». Однак ці визнання не реабілітують інститут «підприємництва», а показують його жалюгідну (в умовах капіталізму) роль [26, с. 907].

Представники неомарксистської економічної соціології П. Беран і П. Суізі (1996 р.), стверджують, що на зміну конкурентному капіталізму часів К. Маркса, де основою конкурентної боротьби була ціна, прийшов монопольний капіталізм, при якому один або декілька капіталістів контролюють сектор економіки і конкуренція переміщається у галузь продаж.

За П. Бераном і П. Суізі, при монопольному капіталізмі виникають гігантські корпорації, які контролюють економіку. Акціонери «володіють» корпорацією, але управління здійснюють менеджери — вирішальна ланка при монопольному капіталізмі, тоді як при конкурентному капіталізмі головна роль належала підприємцям. Менеджери вважаються раціональною групою, орієнтованою на максимізацію прибутку підприємства. Вони не схильні ризикувати, що було характерним для ранніх підприємців. Якщо ранній капіталіст був зацікавлений у зростанні прибутку за короткий час, то менеджер має мету максимізувати довгострокову прибутковість підприємства [32, с. 688].

Проблемою монопольного капіталізму, на думку П. Беран і П. Суізі, є здатність системи виробляти надлишок, тобто різницю між вартістю того, що суспільство створює, і витратами на виробництво. Проблема, з якою доведеться зіштовхнутися капіталісту, полягає у тому, що робити з цим надлишком. Одна із можливостей — витратити його, тобто платити менеджерам величезну платню, а акціонерам величезні дивіденди, але надлишок настільки величезний, що еліта не зможе витратити навіть його частину. Демонстративне споживання, за Т. Вебленом, було характерним для ранніх підприємців, ніж для сучасних менеджерів і акціонерів. Другий варіант — вкладення прибутку в удосконалення технології та зарубіжні підприємства, що приносить ще більший надлишок. Надлишок необхідно витратити. Перший спосіб — невоєнний уряд. Другий спосіб — воєнні витрати [30, с. 63].

Інший представник неомарксистської економічної соціології - Г. Бреверман — стверджував, що капіталізм стає фактором руйнування єдності мислення і дії у світі праці. Ключовим компонентом даного розколу при капіталізмі є продаж і покупка робочої сили. Капіталіст може придбати тільки певні види робочої сили. Так, він може придбати ручну працю і не задіяти розумову працю. Капіталісти керують робочою силою за допомогою менеджерів. Капіталіст спочатку руйнує трудовий процес, а потім, розриває на частини і робітника, вимагаючи, щоб робітник застосовував тільки невелику частину своїх умінь і навичок. За словами Г. Бревермана, трудящий ніколи по власній волі не стане довічним вузько спеціалізованим працівником. Це досягнення капіталіста, щоб полегшити контроль менеджерів за роботою працівника, підвищити продуктивність, платити по мінімуму робочій силі. Замість високооплачуваних, кваліфікованих майстрів капіталіст може найняти низькооплачуваний, некваліфікований персонал. Інший засіб — науковий метод, науковий менеджмент [30, с. 63].

Теорія підприємництва отримала розвиток у аналізі класової структури суспільства в працях А. Тюрго. У вивченні суб'єкта підприємництва він приділяв увагу як підприємницькій поведінці, так і наявності організаторських та творчих здібностей, готовності до ризику. А. Тюрго вважав, що підприємець повинен володіти не тільки певною інформацією, але і капіталом.

Результатом підприємницької поведінки, що очікується, є винагороди за дії, які пов’язані з використанням економічних ресурсів. Так, П. Блау в теорії соціального обміну визначає, що соціальне життя трактується як своєрідний «базар», де «актори» торгуються між собою з метою витягнення найбільшої користі. Винагородою в процесі взаємодії можуть бути соціальне схвалення, повага, статус й ін. Дж. Хоманс визначив, що люди, які багато дають іншим, намагаються багато отримати й від них, і люди, які отримують від інших багато, відчувають з їх боку діяння, яке спрямоване на те, щоб останні могли отримати багато від перших.

У «Великій трансформації» К. Поланьї показує історичну обмеженість системи конкурентних ринків, оскільки такі ринки у примітивних і середньовічних суспільствах відіграють допоміжну роль і розвиваються неринковими методами (за допомогою державного регулювання). Ринковий обмін і товарне господарство регулюються: відносинами взаємності, пов’язаними з підтримкою соціального стану; способами насильницького й адміністративного перерозподілу; патерналістськими відносинами; егоїстичним інтересом і прагненням до витягу прибутку [2, с. 423].

Проблеми розвитку капіталістичної світо-системи знайшли відображення у роботі І. Валлерстайна «Кінець знайомого світу: Соціологія XXI століття». Значне місце у книзі займає його аналіз проблем розвитку цієї системи в умовах глобалізації. Як пише автор, послугою держави, яку потребують капіталісти, є захист від вільного ринку, оскільки він — смертельний ворог накопичення капіталу. До політиків можна відноситись як до дрібних підприємців, чия влада не визначається їх власним капіталом. Перебування на державному пості виникає з підтримки груп підприємців і широких шарів громадян. Капіталісти стоять перед необхідністю вибору: або витягти миттєві вигоди з послаблення держав, або спробувати зробити «поточний ремонт», щоб відродити легітимність державних структур, або ж направити свою енергію на будівництво альтернативної системи.

Капіталістичне світо-господарство, за І. Валлерстайном, потребує в структурі, яка складається з держав, що функціонують в рамках міждержавної системи. Ці держави важливі для підприємців тому, що приймають на себе частину витрат виробництва, гарантують квазімонополіям їх прибутки і підтримують їх зусилля, які спрямовані на обмеження можливостей трудящих захищати свої інтереси, пом’якшення невдоволення народних мас за рахунок часткового перерозподілу прибавочної вартості. Руйнування сільського укладу життя, виснаження екосистем та демократизація суспільства обмежують можливості накоплення капіталу. Це сприяє тому, що держави втрачають свою владу [7, с. 15].

Втрата державами їх влади обертається випробуваннями для транснаціональних корпорацій, які зіштовхуються з довгостроковою тенденцією до зниження прибутків і вже не можуть розраховувати на те, що держави виручать їх з лиха. І. Валлерстайн констатує: «Ми вступаємо в період випробувань. Його наслідки невизначені» [7, с. 16]. Система, в якій держави грали ключову роль у забезпеченні накопичення капіталу, не спроможна більше функціонувати.

Поряд з процесами глобалізації активно розвивається інформаційне суспільство. Так, на думку П. Дракера, сучасна епоха — це епоха радикальних змін основ суспільного устрою. Признаками таких змін виступають: перехід від індустріального господарства до економічної системи, заснованої на знаннях та інформації; формування нової системи цінностей сучасної людини та трансформація ідеї національної держави в бік глобальної економіки та глобального соціуму. Перехід до «суспільства, яке побудоване на знаннях» змінює власну структуру суспільства — влада та контроль поступово переходять від володарів капіталу до тих, хто володіє знанням та інформацією й ефективними технологіями його застосування [24, с. 63].

М. Кастельс розглядає інформаційну еру як епоху глобалізації. Він здійснив аналіз сучасних тенденцій, що приводять до формування основ суспільства, яке він називає «мережевим». Електронні мережі дозволяють продукувати та розповсюджувати знання та інформацію, збільшуючи можливості пристосування людей до соціального середовища та можливості робити нові наукові винаходи. Поняття «глобальна економіка» в розумінні М. Кастельса означає, що основні види економічної діяльності (виробництво, споживання та циркуляція товарів та послуг), а також їх складові (капітал, праця, управління, інформація, технологія, ринок) організовуються у глобальному масштабі, з використанням розгалуженої мережі, яка пов’язує економічних агентів. Отже, нові економічні форми будуються навкруги глобальних мережевих структур капіталу, управління та інформації, доступ, що здійснюється через такі мережі до технологічних вмінь та знань, складає основу продуктивності та конкурентоспроможності [24, с. 63].

Проблеми підприємництва розглядав також А. Тоффлер, який визначає підприємництво як основне джерело нововведень. Він зауважує відродження підприємницької функції в рамках корпорацій. «Адхократія» являє собою тимчасові групи фахівців, які очолюють окремі проекти, і яка прийшла на зміну технократії та бюрократії. Ці дрібні децентралізовані колективи отримують право ініціативи, творчості, прийняття самостійних рішень, і саме вони стають центрами, визначають політику фірми з багатьох питань. З точки зору А. Тоффлера, завдяки появі «адхократії» корпорації стали швидше пристосовуватися до нових умов ринку і краще здійснювати інноваційні функції. У своїй роботі «Третя хвиля» А. Тофлер підкреслює: завдяки тому, що підприємництво на сучасному етапі є джерелом нововведень, воно має суттєвий вплив на суспільство та економіку та сприяє розвитку нових технологій. Завдяки новим технологіям здешевлюється дрібносерійне виробництво. Пропозиція стає більш гнучкою, а слідом за цим змінюється структура споживання і стиль життя. Люди прагнуть до більшої індивідуалізації. Змінюється і характер праці, яка стає більш індивідуалізованою, набуває творчий характер. Скорочується чисельність працівників фізичної праці, зростають попит і пропозиція висококваліфікованих фахівців [39, с. 383].

Отже, у рамках різних теоретико-методологічних підходів може бути різне трактування підприємництва. В більшості економічних теорій при безлічі відступів від вихідної моделі й різнобічній критиці підприємця, він ототожнюється із економічним лідером і належить до особливого типу, поведінка та господарська діяльність якого принципово відрізняється від поведінки та мотивації господарської діяльності «простого господаря». Суперечливість, відчуженість і не сприйняття суспільством таких властивостей, як надмірний ризик, вміння передбачати, нестандартність мислення, дій, оперативне планування, чітке організаторство (організаційні здібності) і навіть поєднання ролей «гравця», «завойовника», «купця» та ін., підводять до думки, що підприємці - це не нормальні люди, якщо за нормальність вважати прийняття та наслідування загальноприйнятих стандартів поведінки, підпорядкування більшості умовностям, традиціям, табу, ритуалам. Соціологічна наука називає такий тип відхилення від норми девіантною поведінкою. Підприємці є новатори, носії дійсно девіантної поведінки, але не негативного, а позитивного плану, що не знижує актуальної форми соціальної життєдіяльності, а стимулює її позитивний розвиток.

Розділ 2. Характеристика підприємництва в Україні: соціологічний аналіз

2.1 Стан підприємництва в Україні

Підприємницька діяльність є основою економічного і соціального розвитку, вирішення соціальних проблем, забезпечення високого рівня життя громадян. Така діяльність передбачає вирішення складних, суперечливих проблем з урахуванням загальнодержавних та регіональних інтересів, а також мотивів діяльності різних соціальних груп населення.

В Україні питанням підприємницької діяльності приділяється значна увага. Проте, у порівнянні з розвинутими країнами її рівень є недостатнім та потребує суттєвого покращення [19, с. 146]. До причин такого стану належить, як наявність проблем регуляторного характеру (на загальнодержавному і регіональному рівнях), так і неадекватна вимогам цивілізованої соціально-ринкової економіки діяльність значного сегменту бізнесу. Державне регулювання підприємництва є обтяжливим, що потребує заходів дерегуляції, спрямованих на досягнення європейських стандартів. Діяльність суб'єктів господарювання часто характеризується низькою соціальною відповідальністю; нерідкими є факти ухилення від оподаткування, проведення тіньових операцій та виведення капіталу за межі країни.