Ліричний герой збірки поезій Павла Тичині «Сонячні кларнети»

Лiричний герой збiрки поезiй Павла Тичини «Сонячнi кларнети» .

Iнодi дивуєшся, як щедро природа надiляє деяких людей своїми дарами. Не поскупилася вона на них, коли надiляла мистецькими здiбностями сина сiльського дяка з-пiд Чернiгова Павла Тичину. Спiвочий талант поєднався з винятковими музичними здiбностями, а його захоплення живописом поступилося лише перед поетичним даром. Так на лiтературному небосхилi України спалахнула зiрка, що за силою i красою свого сяяння стала гордiстю української лiтератури. У її iсторiї постать спiвця «Сонячних кларнетiв» не має собi рiвних за глибиною осягнення свiтової гармонiї й дисонансiв, за емоцiйнiстю, символiкою та оригiнальнiстю вiршування.

Коли я читав поезiї «Сонячних кларнетiв», то вiдчував, що зi мною розмовляє добрий, щирий i розумний друг. Вiн схвильовано вiдкривав менi свої чистi, потаємнi почуття, розповiдав про найдорожче, захоплював своїм викриттям сутi природи, навчав її розумiти i любити. Вiн наче запросив мене у свiт, де панує гармонiя i краса. I я, зачарований рядками його вiршiв, пiшов за ним у свiт гармонiї природи i людини, iнтелекту й духовностi, почуття й обов’язку, нацiонального i загальнолюдського, землi i космосу:

Блакить мою душу обвiяла.

Душа моя сонця намрiяла,.

Душа причастилася кротостi трав ;

Добридень! — я Богу сказав!

Поступово i я перейнявся радiстю, яку щедро дарує всiм мiй новий друг — лiричний герой «Сонячних кларнетiв». Вiн прагне логiчно пояснити, розкрити таємницю щастя своїм читачам. Вiн сам творить гармонiю i кличе у свiй дивний свiт: будьте молодi й щасливi! Радiйте! Життя того варте!

Зачарований спостерiгач i замислений мрiйник, герой першої збiрки Павла Тичини намагається передати свiй пiднесений стан влучним мис-тецьким засобом: вiн переконливо малює живi, радiснi, iнтонацiйно багатi картини. Тiльки людина, закохана у свiт в усiх його проявах, спроможна створити таку красу:

Йду в простори я, чумний, тривожний.

(Гасне день, облiтає, мов мак).

В моїм серцi i бурi, i грози,.

Й рокотання — ридання бандур.

I тут я вiдчув, що в душi героя поєднався оптимiзм з якимось очiкуванням. Очiкуванням чого? I друг вiдповiдає менi тривожними рядками:

Буде бiй.

Вогневий!

Смiх буде, плач буде…

Перламутровий…

Мабуть, саме ця вiдповiдь допомагла менi зрозумiти, що, хоч найголовнiшою ознакою свiтлої поезiї «Сонячних кларнетiв» є тонке спостереження навколишнього свiту i милування його гармонiєю, однак це книга передчуття сподiваного щастя, яке так i не справдилося. Я бачу лiричного героя в скорботi: вiн приймав революцiю, що несла надiї Українi, але його вразлива душа не могла змиритися з її жахами. Вiн сумно зазначає: «Не буть нiколи раю, у цiм кривавiм краю», але тiльки безмежною любов’ю сповненi його почуття:

I цiй країнi вмерти? ;

Де вiн родився вдруге, ;

Яку любив до смертi?

Мiй друг, герой «Сонячних кларнетiв», пробудив у моєму серцi незнанi ранiш хвилюючi i прекраснi почуття до навколишнього буття. I я так вдячний йому за це!