Християнство

Христианство

К початку першого тисячоліття язичницький світ вичерпав всі свої потенційні можливості у морально-етичній й релігійної сфері, отже, і шляхах розвитку соціального пристрої і державності. Тому переможний хід християнства по Римська імперія, а за нею і обіг околишніх поганських племен було неминуче і логічно зумовлено всім ходом світової истории.

Следствием прийняття християнства став надзвичайний якісний підйом у всіх галузях людської життєдіяльності. Утворився коло великих християнських держав середньовічного світу, цивільний порядок яких було грунтується на християнських засадах. Плоди прийняття Благовестия не забарилися, і з часом дедалі більше держав шанувало честю і прагнуло ввійти у християнський світ, прийнявши св. крещение.

История християнства на Русі починається з перекази, глибоко укоріненого у народній пам’яті, — сказання про нашу подорож на Русь св. аз. Андрія Первозваного, вміщеного в недатированной частини «Повісті временних літ» (ПВЛ). Про достовірності цього факту в історичної науки ведуться суперечки. Не викликає сумнівів перебування аз. Андрія на берегах Північного Причорномор’я. Переказ про освяченні апостолом київських пагорбів нині зустрічає багатьох гарячих сторонников[i] [1], впевненість них базувалася з великої обсязі цілком достовірного історичного материала[ii] [2].

Уже такі церковні письменники, як Тертуллиан († 240), Афанасій Олександрійський († 373), Іоанн Золотоустий († 407), Ієронім Стридонский († 420) називають скіфів (у тому час скіфи — це етнічне, а скоріш збірне ім'я) серед народів, між якими розповсюдили християнство. «Гуни вивчають Псалтирь, а холоду Скіфії палають запалом віри», — каже Иероним[iii] [3]. Останні його сприймаються, мов гіпербола, але факт раннього поширення християнства в Північному Причорномор'ї, де була розкинута мережу грецьких городов-колоний (Ольвія, Тірас, Танаїс, Херсонес, Феодосія, Пантікапея), заборонена жодному сумніву, т.к. підтверджується не лише письмовими, а й численними археологічними данными.

В «Історії Російської Церкви» митрополит Макарій наводить великий список причорноморських єпархій перших століть християнства, прицерковних подвигом багатьох святих, мучеників і исповедников[iv] [4] За свідченням историков-современников цих землях що тоді жили слов’янські племена. Конкретних даних ухвалення ними віри Христової немає, але дуже імовірні поодинокі, через відсутність гуртуючої державності, випадки звернення славян-язычников до Христу.

Нашествие гунів наприкінці IV — початку V століття мало серйозні негативні наслідки для поширення християнства на Русі, т.к. на певний час розірвало зв’язку східних слов’ян з християнськими центрами Византии.

Но вже кінець V — початок VI століття стає часом рішучих змін як і долях східних слов’ян, і всього слов’янства. На той час у районі Середнього Подніпров'я починає складатися союз слов’янських племен, на чолі якого стало плем’я русичів, обитавшее в басейні річки Росі. Створення такого союзу поклало початок давньоруської державності, з центром у Києві. Територія ж, зайнята цими объединившимися слов’янськими племенами, і з’явилася тим місцем, «звідки пішла Російська земля». v] [5].

Становление державності слов’ян послужило початку військових ходів і розселенню слов’ян в межах Візантійської імперії. Протягом VI — VII ст. слов’янські племена заселили майже весь Балканський півострів і проникли до древньої Спарти. По свідченням візантійських авторів, імператори, які мають коштів на відображення слов’янських набігів, як надавали їм землі для заселення, а й брали союзницькі відносини, а слов’янські дружини служили в візантійської армії. Тому таке тісне спілкування двох народів, лише однієї зароджуваного, чи іншого народа-наследника всього потенціалу середньовічної європейської культури, повноправного володаря скарбів Православного світу, були не призвести до поступового прийняттю плодів візантійської культури нашими предками.

Ряд сучасних дослідників вважає, що у цих походах слов’ян на Візантію брали участь як південні, і среднеднепровские племена, тобто руссы, а князь Кий (родоначальник київських князів) був велику історичну особистість, був відомий самому імператору Візантії, який запросив їх у Константинополь і надав йому «велику честь», уклавши з нею союз[vi] [6].

Поэтому з великий достовірністю можна говорити, що у ті часи частина русичів, що з без походів у Візантію, і дружинники, побували з князем Києм у Константинополі (КПле), як про що відчули новий їм світ, світ найвищої християнської культури, а й прийняли хрещення. Через них інша Русь могла безпосередньо впізнавати про віру Христовой.

Поэтому перші повідомлення візантійських джерел, у яких розповідається про обертання русичів до Христа, слід розглядати скоріш не як свідчення перші християн серед наших предків, але лише ролі перших дійшли до нас писемних джерел, які віддзеркалили певний етап поширення святої віри на Руси.

К цим письмовим джерелам ставляться візантійські житія свв. Георгія Амастридского і Стефана Сурозького. Вони розповідають про напади російських дружин на Амастриду і Сурож наприкінці VIII — початку IX вв. vii] [7]. У житії Стефана Сурозького ми читаємо: «По смерті ж святого мало років міну (VIII в.), прииде рать велика русскаа з Новаграда, князь Бравлин сильний дуже…», про страшної сили російських варварів і у другому житії: «Було навала варварів Русі, народу… найвищою мірою дикого і грубого, не що носить у собі ніяких слідів людинолюбства… вони… почавши руйнування від Пропонтиды і відвідавши інше узбережжі, досягли нарешті і батьківщини святого». Варвари, опоганюючи св. мощі Стефана і Георгія, уражаються «божественним гнівом» і, вражені силою християнських святинь, приносять каяття, Бравлин після бачення св. Стефана погоджується прийняти крещение[viii] [8].

В відношенні цих пам’яток не можна однозначно сказати — чи маємо ми працювати з окремими слов’янськими племенами під назвою русичів або з Руссю як державою. Але вже в ПВЛ повідомлення про хрещенні Русі, пов’язане з її нападом на КПль в 860 року і чудесним поразкою россов, немає сумнівів щодо останньому припущенні. У його основі лежать як літописні дані про те, чолі цього походу на столицю Візантійської імперії стояли київські князів Аскольда і Дір. Важливим доповненням до них є й повідомлення Бертинских анналів, у яких вперше згадується існуванні у першій половині IX століття держави Ріс, як і є Русь, чи Руська земле, в Середньому Поднепровье[ix] [9].

Важнейшими ж джерелами, описывающими всі ці події, є проповіді Святійшого Патріарха Фотія та її Окружне послання, датируемое 867 роком. У цьому вся Посланні до східним єпископам святитель повідомляв, що росіяни «проміняли еллінське і нечестиве вчення, яке містили колись, на чисту і непідробну християнську віру… І настільки розгорілися вони бажання і ревнощі віри, що прийняли єпископа і пастиря і цілують вірування християн з великою ретельністю і запропонував ревнощами». Про те факті хрещення й терміни прийняття єпископа россами свідчить і хронограф Кедрина, і навіть текст Олегова договору з греками 911 г., який називає «багатьох років межю христааны і Руссю бывьшюю любовь"[x] [10].

Епископ, прибулий у Києві кількома роками пізніше, після переконливою проповіді і дива з вийнятим з вогню неушкодженим Евангелием засновує першу громаду. Сам факт хрещення Русі (варяжско-славянской, чорноморської і південно-руській народності) в КПле, як правило, не сумніваюся, більшість дослідників згодна з тим, що цієї Руссю була Русь Київська, то наукову літературу велися довгі суперечки про місцеперебування єпископа, прийнятого нашими предками. Найімовірнішими є дві гипотезы:

1) Єпископ був миссийным не мав постійної катедри у російських землях[xi] [11].

2) Єпископська кафедра лежить у Киеве[xii] [12].

ПВЛ під 882 р. повідомляє у тому, що у могилі Аскольда згодом побудували храм св. Миколи, що на факт прийняття Аскольдом христианства.

Крещение російських дружин в КПле в 860 р. мало надзвичайно важливого значення поширення християнства Російської землі. Можна говорити з впевненістю як про наявність серед русичів окремих християн, а й існуванні у тому числі християнської громади, крім Києва, та інших центрах Русі. Відгомін хрещення 860 р. чується у низці пам’яток давньоруської писемності, де можна зустріти свідоцтва, за якими сучасником Патріарха Фотія є сам св. кн. Володимир, крестивший Російську землю більш як через столетие[xiii] [13].

Принесенное з Візантії початкове християнство не зник і по тому, коли до Києва прийшов з Новгорода князь Олег. Приблизно у другій половині ІХ ст. — початку XX ст., християнська Церква на Русі Київської вже мала деяке організацію: в каталозі імператора Льва VI (885 — 912) вона, як митрополія КПого патріарха, вважалася на 61-ом місці, а трохи згодом, переліку імператора Костянтина Багрянородного, російська митрополія була 60-ой. xiv] [14].

Выдающуюся роль у справі освіти Русі світлом Благовестия відіграли й ряд наступних найважливіших обстоятельств.

Как відомо, в 864 року приймає благодать хрещення Болгарія, з якою Староруське держава починає підтримувати найтісніші стосунки з кінця IX — початку X століття. Саме звідти, як стверджують низки істориків, на Русь надходили богослужбові тогочасні книги й багата духовна литература.

Согласно хронології А. В. Карташова, в 855 — 56 рр. працями «просвітителів мов словенських» свв. рівноапостольних братів Кирила і Мефодія було покладено початок слов’янської писемності. Як переконливо довів Карташов, Хазарская місія (861г.) свв. Костянтина Філософа і Мефодія стоїть у тісного зв’язку з нападом російських на КПль в 860 р. «Костянтин Ф. з Мефодієм, — каже історик, — вирушаючи у Хазарию, їхали з благословення патр. Фотія до тієї Русі, яка нападала на КПль і далі попросила посилці до них християнського учителя"[xv] [15]. Т.а. російські християни до початку існування власної єпископії мали на руках більшість богослужбових книжок і майже все Св. Писання рідною, що у потрібен величезною мірою сприяло розвитку початків християнства, закладених свв. братьями.

О ранньому поширенні писемності на Русі свідчить та установчий договір князя Олега з Візантією, датований 911 роком, і що дозволяє говорити про існування вже у той час при київських князів особливої канцелярії, де зберігалися і письмові документы.

Еще більш переконливим доказом, що дозволяє висловити тверде судження про дуже ранньому і значне поширення грамотності на Русі, є найдавніша російська напис на глиняному горщику, знайденому під Смоленськом в 1949 року. Будучи найдавнішим російським пам’ятником писемності, що дійшли до нашій справжньому вигляді, вона, безперечно, означає, що грамотність на Русі вже на початку X століття стояла не тільки книжковим, а й бытовой[xvi] [16].

Дальнейшее поширення віри Христової у Російській землі засвідчено передусім знаменитим договором князя Ігоря з Візантією, укладеної 944 году.

Его цінність у тому, що він надає чітке уявлення, наскільки вже християнська громада у Києві середині X століття стояла численна за складом і користувалася величезним впливом у державному житті Руси.

В цьому договорі християни виступають як як рівноправні його учасники, а й перебувають у ньому першому місці. ««Се бо бе съборная церкы, мнози бо беша варязи хрестеяни», — пояснює літописець. Слід зазначити також, що договорі йдеться зовсім на про християн у Києві, а лише про те їх, котрі обіймали вищі державницькі посади в Давньоруському державі, мали повноваження укладати міжнародні угоди, і чия присяга вважалася необхідної, поряд з присягою самого київського князя.

Согласно літописі, цю присягу російські християни принесли у церкві св. пророка Іллі, що у тексті договору названа соборної. Таке вказівку дозволило ряду дослідників припустити, у Києві тоді, крім неї, існували та інші християнські храмы[xvii] [17]. А літописне повідомлення у тому, що вона стояла неподалік княжого палацу будинків дружинників, робить цілком припустимою думка про терпимому ставлення до християнам і самої князя Ігоря (ПВЛ, з. 38 — 39).

После підписання договору російські найчастіше ходять у Візантію з торгівлі, жили там кілька місяців при монастирі св. Маммы і стають ближчими ознайомлювались із православ’ям; інші надходили на службу до императору.

После смерті Ігоря († 945) до повноліття Святослава правителькою стає св. равноап. кн. Ольга, що явилася, за словами літописця, попередницею св. равноап. князю Володимиру, «як зоряниця перед сонцем і як зоря перед світлом» (ПВЛ, з. 49).

В основі найдавніших російських джерел, розповідають духовне подвиги св. Ольги, лежить церковне переказ, що виник, очевидно, вже у X столітті, але у своєму початковому вигляді до нас недошедшее. Але саме він стало тим твором, яке поклало початок южнославянскому короткому житію рівноапостольної княгині і літописної повісті про ней.

Время правління св. Ольги відбиває істотно новий етап в історичної й релігійної життя російського народу. Завдяки її турботам було припинено грабежі підкорених племен, і навіть введено правильне оподаткування і адміністративний розподіл Російської землі. Але, крім величі св. княгині як правительки держави, літописців дивувало у ній і те, що, залишившись вдовою, вона, всупереч поганським звичаям, не вийшла вдруге заміж, «уподібнившись горлице единомужней» (ПСРЛ, т. XXI, год. 1, з. И).

В літописному оповіданні розповідається про нашу подорож св. Ольги в КПль, скоєному нею 957 року, і про її хрещенні там.

О хрещенні св. Ольги в КПле свідчать як російські пам’ятники, а й авторитетний візантійський історик Іоанн Скилица, і навіть західний джерело «Продовжувач хроніки абата Регинона Прюмского"[xviii] [18].

Известно, що у складі посольства княгині в КПле був пресвітер Григорій, очевидно, священик соборну церкву св. Іллі, колишній її духівником і придворним капеланом, якщо княгиня усе ж таки вже був хрещена чи катехизатором, якщо Ольга лише готувалася до хрещенню. З іншого боку, можна припустити, що священика з почту княгині Ольги хіба що підкреслювало перед візантійським двором численність християнських громад на Руси[xix] [19].

Примечательно, що з хрещенні Ольга була наречена християнським ім'ям Олена. Цілком мабуть, що це їй дано на вшанування св. равноап. Олени, матері Костянтина Великого, дуже багато потрудилася поширення віри в Римська імперія. Невипадково саме з її працями всі росіяни письмові джерела справедливо порівнюють духовні подвиги княгині Ольги.

В «Продолжателе хроніки абата Регинона Прюмского» ми бачимо свідчення широкої популярності російської княгині у Західному Европе.

Здесь повідомляється приїзд до Франкфурта-на-Майні до німецькому королю Оттону I в 959 року послів від «російської королеви» Ольги — Олени з проханням «присвятити для цього народу єпископа і священиків». Але на сьогодні переважна більшість істориків відзначають, що це звістка цілком неправдоподібно і цілі цього посольства були лише політичними чи торговыми[xx] [20].

Как відомо, Оттон I відрізнявся особливою ревнощами сприяти місіонерської діяльності латинського духівництва, особливо серед слов’ян, зміцнюючи в такий спосіб і з них. І, приймаючи російське посольство, він, звісно, було утриматися від бажання його мета і суто релігійну, яка давала можливість через латинське духовенство втрутитися у справи Давньоруської держави. Насправді ж ділі процес дедалі свідчить у тому, що св. Ольга, ні самі російські посли в думках або не мали отримати латинську церковну ієрархію. Про це ясно ідеться і в «Хроніці Регинона». Відповідно до неї, єпископ Адальберт, прибулий з німецьких земель на Русь, невдовзі був змушений залишити ее.

Исчерпывающее пояснення західних повідомлень про місії Адальберта дається у мові Високопреосвященного митрополита Київського університету та Галицького Філарета після вручення йому диплома доктора богослов’я богословського факультету Яна Гуса: «…в оточенні княгині Ольги були варяги-христиане, чиї родичі перебувають у Західній Європі прийняли християнство від духівництва латинського, від Римського патріархату. Там мріяли, щоб Київська Русь прийняла хрещення від західних місіонерів. А княгиню Ольгу намагалася поріднитися з візантійським двором і прийняти віру Константинополя. Не всі були з цим згодні. Сполучені родинними зв’язками Заходу, розв’язали запросити у Києві західних місіонерів і єпископів. Тоді кн. Ольга має погодитися з останніми подіями фактом. Використовуючи торговельні зв’язки із Європою, варяги створили план запросити латинських місіонерів начебто через прямий дорученням княгині Ольги. Росіяни літописі мовчать про цю выдумке, а західні говорят"[xxi] [21].

Русские джерела свідчать, що св. Ольга, прийнявши істинної віри Христового в КПле, як сама все життя залишалася вірної хранителькою цієї дорогоцінної святині, а й невпинно трудилася поширення її істин між своїми подданными.

Первой її турботою було бажання звернути до Христа свого сина — майбутнього правителя Русі - Святослава. Так, Ольга часто говорила йому: «Аз, синові мій, Бога познах і радуюся. Аще ти пізнаєш і радоватися почнешь». І попри те, що він відмовлявся, св. княгиня, не примушуючи і хоча продовжують кохати її, як справжня християнка, зі смиренністю молилася «за сина, і за люди по вся нощи і дні», з надією повторяя:"Воля Божа буде; аще Бог хощет помиловати роду мого і землі російські, так покладе їм у серце звернутися до Бога, яко і мені Бог дарова" (ПВЛ, з. 46).

Во час своїх численних місіонерських подорожей, проповідуючи слово Боже, «яко справжня учениця Христового і единоревнительница апостолів», св. княгиня удостоїлася бачити, як чимало її підданих, слухаючи їй, «люб'язно приймали від вуст ея слово Боже і хрестилися» (ПСРЛ, т. XXI, год. 1, с. 27).

Это переказ, збережений у народній пам’яті і записаний у XVI столітті, цілком порівняно з древнім свідченням XI ст. про тому, що св. Ольга, повернувшись із КПля, «требища бесовския сокруши». Саме духовної боротьбі, збройна св. Хрестом Господнім і всеперемагаючої силою слова Божого, вона сокрушала у середовищі своїх підданих, які взяли хрещення, ідолів й кумирів. Але проводити політику християнізації, займатися храмостроительством Ольга могла в межах свою особисту палаців і маєтків, т.к. тоді сильні були позиції партії язичників, яким співчував войовничий Святослав.

Велика заслуга св. Ольги і іншій ниві її земного служіння. Займаючись вихованням своїх онуків, вона перша посіяла насіння віри Христової у серце майбутнього хрестителя Русі св. кн. Володимира. І саме ця настанови і його святая життя одне з головних причин, що спонукали св. князя звернутися до Христу.

Когда ж настали її останні годин у цьому житті, св. Ольга, знаючи язичництві сина Святослава, «заповіла не творити тризни із себе» і заповідала зробити її поховання по християнському закону. Священик «поховай блаженну Ольгу». У час похорону плакали із сином її, й онуки, і «людье вси», тобто як християни, а й язичники, серед яких вона «сяяла, як місяць в нощи». Глибоко вірно судження, висловлене нашим літописцем, що св. Ольга, з права що називається Російської Церквою рівноапостольної і просветительницей Російської землі, «перше вниде в Царство Небесне від Русі» (ПВЛ, з. 48 — 49).

Период, що відокремлює смерть св. Ольги († 969) від хрещення Русі при св. кн. Володимирі, характеризується історія нашого християнства настанням язичницької реакции.

По словами С. Ф. Платонова, «Поганські вірування наших предків взагалі маловідомі». Здебільшого релігійність наших предків полягала у поклонінні силам видимої природи, воплощавшейся у особистих божествах (божество сонцяДажбог, «скотий бог» — Велес, «великий Хорей» — сонячне світило, небо — Сварог, бог-громовержець Перун, Стрибог — повелитель вітру тощо.). Зовнішній культ слов’ян був мало розвинений: було ні храмів, ні особливого стану жерців, що ні дозволяло поганству пустити глибоке коріння в що складається державі. «Де-не-де на відкритих місцях ставилися грубі зображення богів, «ідоли». Їм приносилися жертви, іноді навіть людські: цим правилом і обмежувалося идолослужение"[xxii] [22].

Так ж важливу частиною вірувань слов’ян становив культ предків, коли обожествлялся давно померлий родоначальник і прародичка як роду, чи щура і рожаницы. «Віра в загробне життя, проникавшая все це культ предків, позначалася у тому віруванні, що душі померлих нібито бродили землею і населяли поля, лісу й до води (русалки, лісовики, водяные)"[xxiii] [23].

Мифология варягів, займали провідні позиції з Київської Русі, була менш примітивна, тому під час підписання договору 944 г. кн. Ігор, варяг з походження, та її варязька дружина вже клянуться слов’янським Перуном і поклоняються його идолу.

После невдачі Святослава у війні з болгарами проязыческое оточення князя вселяє йому думка про винності у тому християн, прогневляющих слов’янських богів. Святослав починає переслідування християн у своїй війську і навіть умертвляет свого брата Гліба, очевидно саме тієї племінника про яку згадується у ПВЛ під час описи візиту Ольги в КПль[xxiv] [24].

В найвищу фазу загострення стосунків офіційного поганства й що розвивається християнства, після певного затишшя у період «лагідного і милостивого» Ярополка і Олега, Київська Русь розпочинає з царювання їх молодшого брата Володимира (978г.). «Володимир є ще дитиною, коли Ольга, і від інших братів підпав під її; і потім, теж ще дитинстві, повезли був у Новгород, де християнство було менше відомо, ніж у Києві, і виріс там під впливом старої віри», — повідомляє нам А.В. Карташов[xxv] [25]. Над причиною його настільки ревного звернення до поганству, замислювалися чимало істориків. Однозначно відповісти це питання дати не можна, але у числі основних чинників можна навести следующие:

1) Особиста релігійна обдарованість князя, яка неминуче привела тільки до більшого виявлення всього примітивізму і «неспроможності поганства й прискорила переворот в переконаннях князя та кращих людей"[xxvi] [26].

2) Прагнення князя згуртувати Русь, через уніфікацію релігійних поглядів підлеглого йому населення — цей приклад в історії зустрічаємо в III в. під час гоніння имп. Декия (249−251гг.), фанатично яка впроваджувала древні державні культи в ім'я порятунку империи.

3) Подпадение Володимира під агресивний вплив провінційної новгородській язичницької опозиції на чолі з його дядьком Добрыней, що виступала незалежність Русі від християнських держав.

«Настал критичного моменту, — пише А. В. Карташов, — коли поганські сили антихристиянської реакції вирішили змести з його шляху грізний привид прийняття грецької ще віри і морального підпорядкування грекам, а не навпаки, як розуміла варязька реакція: — під знаком праотеческих богів заволодіти Царградом, його культурними багатствами і силами, й дуже вирішити питання про «синтез релігії, і передовий європейської культури. Выполнителем цього наївного плану перемоги над грецьким християнством язичницька партія обрала Володимира… Котрі Керували їм дружинники і весь атмосфера Новгорода сприяли цьому конфлікту із дуже вже христианизованным Києвом. Київ, зі свого географічним розташуванням по дорозі «із варягів у греки», приваблював собі завойовницькі апетити князей-варягов"[xxvii] [27].

В 980 г. Володимир і Добриня, навербовав достатню російську армію Західної Скандинавії, починають рух Київ. Причиною поразки Ярополка часто називають зрадництво язичницької частини Києва, ревно спостерігає за протекціоністської політикою князя щодо київських христиан[xxviii] [28].

После воцаріння у Києві Володимир починає фанатично насаджувати язичницький культ з усім його нелюдським натуралізмом. «І почав Володимир княжити у Києві сам, — повідомляє літописець, — і навіть поставив кумири на пагорбі за теремним двором: дерев’яного Перуна зі срібною головою золотими вусами, потім — Хорса, Даждьбога, Стрибога, Сімаргла і Мокоша. І приносили їм жертви, іменуючи їхні богами… І осквернилася кров’ю земля Російська і пагорб той…». На знак вдячності київським язичникам і богам на перемогу над братом Володимир приносить на поталу перших мучеників Російської православної церкви Феодора і Іоанна. За словами друкованого житія Володимира, були зруйновані все християнські церкви, жителі силою принуждались до поклонінню идолам[xxix] [29].

В центрі всіх подій часів становлення давньоруської державності стоїть постать св. равноап. кн. Володимира, головною рисою, якого, за словами проф. П.В. Знам’янського була «широта натуры"[xxx] [30].

Похожим характером мали і первоверховные апд. Петро Миколайович і Павло. Пристрасний, завжди намагався випередити перебіг подій, аз. Петро неодноразово наштовхувався на обуздывающие слова Панове (Мв 16,23; Мв. 26,34), але саме сказано: «Ти — Петро, і цьому камені створю Церква Мою, і врата пекла не здолають її» (Мв. 16,18). Аз. Павло — ревний іудей, дихав «погрозами і вбивствами на учнів Панове» (Діян. 9;1), але єдиний із усіх апостолів «найбільше потрудився» (1Кор. 15;10). Ті ж «широту натури» знаходять сучасники і в имп. Пера I, преобразившего своїми діяннями образ России.

Поэтому людина, розмах особистісних якостей якої надзвичайно широкий, незмінно залишає той чи інший слід історії. Але сприяння благодаті Божою, перетворною інфернальні глибини особистості, спрямовує і облагороджує гігантські сили воістину світових масштабів. Без Божої допомоги ці сили псуються та поступово вичерпуються. Тому так часті серед таких титанів і неймовірні, приголомшливі своїми масштабами злодіяння, приклади ні ким не превзойденной святості. І особливо якщо Господь поруч, то фарисей Савл стає аз. язичників Павлом, рибалка Симон — першим серед дванадцяти рівних — аз. Петром, а язичницький кн. Володимир «благодаттю Божиею» (1Кор.15;10) — св. равноап. великим князем Владимиром-Василием — Хрестителем Руси.

В основі наших знання особистості св. равноап. кн. Володимира лежать найдавніші пам’ятники російської літератури. Такими передусім є дві замечательнейших твори церковної писемності у першій половині XI століття «Пам'ять і похвала св. Володимиру», складена мнихом Иаковом, і «Слово про Закон і Благодаті», те що перу першого російського з походження митрополита Іларіона. У них, разом із «Читанням про Борисові і В Україні Глєбі» преподобного Нестора і низкою літописних звісток, містяться безцінні інформацію про св. князя як, возвысившемся до істинних інтересів свого і який став хрестителем всієї Російської земли.

Только правильне, християнське розуміння справжнього образу св. князя можуть призвести до виразному уявленню про велич духовного і державної подвигу — хрещення всієї Російської землі, скоїв заради освіти світлом істинної віри всього російського народу. Саме таке розуміння дає можливість усвідомити всієї глибини його рівноапостольного справи і справедливо поставити св. кн. Володимира один ряду зустрічей за його попередниками, великими вчителями всього слов’янства, «апостолам рівними» свв. Кирилом і Мефодием.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали з сайтаinternet.

ПРИМЕЧАНИЯ.

[i][1] Макарій (Булгаков), митрополит Московський і Коломенський. Історія Російської Церкви, Книжка перша Історія християнства Росії до рівноапостольного князю Володимиру як Введення ЄІАС у Історію Російської Церкви; Вид. Спасо-Преображенського Валаамского монастиря, М.:1994, — 407 з., з. 33. Митрополит Мінський і Білоруський Філарет. Встановлення християнства на Русі. У кн. — Богословські праці, збірник 28. Видання Московської Патріархії, М.: 1987 р. — 352 з.; з. 33.

[ii] [2] Сюди можна отнести:

1. Згадки свв. Отців і апологетів Церкви III в. (Ориген († 254), Євсевій Кесарійський († 340), візантійські автори IV—VIII вв.).

2. Найдавніші апокрифічні сказання про життя аз Андрія, висхідні до кінця I — початку ІІ по Р.Х.

3. Існування у І - ІІ по Р.Х. єврейські поселення на північно-східному узбережжя Чорного моря.

4. Дані археологічних исследований:

· знахідка римських монет часів імператорів Августа, Траяна дома майбутнього Києва і здати території Середнього Поднепровья;

· свідчення про заселенности даних територій наприкінці I в.

5. Збіг шляху аз. Андрія, описаної у ПВЛ, зі знаменитим бурштиновим путем.

6. Наявність тісних культурних і нових економічних перетинів поміж слов’янськими племенами і Римської імперією у І в. по Р.Х.

7. Свідчення народної пам’яті про дуже віддалених фактах слов’янської історії (сказання про засновника Києва кн. Кие (V-VI ст.), про «Траяновых століттях «(ІІ.) і «часу Бусовом «(IV в.) в «Слові про похід Ігорів «і пр.).

8. У «Читанні про Борисові і В Україні Глєбі» (1080г.) преп. Нестор літописець зазначає, що «íå áåøà áî íè àïîñòîëè õîäèëè» на Русь, але з припущенню А. А. Шахматова Нестор на той час не був знайомий з преданьем про проповіді аз. Андрея.

9. У початку XI століття онук св. кн. Володимира Всеволод одержує у хрещенні ім'я апостола. Тоді ж Русі було не менше трьох храмів в Києві, Переяславі і Новгороді, прицерковних на вшанування аз Андрія, і навіть служба йому, (переклад канону Андрію Первозванному).

10. У ХІ ст, міцне переконання у цьому, що святої апостол Андрій відвідав Русь, поширився й у Візантії, де зараз його шанувався засновником КПой Церкви (візантійський імператор Михайло VII Дука писав кн. Всеволоду: «îäíè è òå æå ñàìîâèäöû Áîæåñòâåííîãî òàèíñòâà ïðîâîçãëàñèëè ñëîâî Åâàíãåëèÿ è â Âèçàíòèè, è íà Ðóñè».

[iii] [3] Проф. прот. Іоанн Белевцев. Освіта Російської православної церкви, У кн. — Богословські праці…, з. 73.

[iv] [4] Макарій (Булгаков), Указ. соч.

[v] [5] Митрополит Мінський і Білоруський Філарет. Встановлення християнства на Русі, У кн. — Богословські праці…, с. 38.

[vi] [6] Там же.

[vii] [7] Карташов В. А. Зібрання творів: У 2 т.Т.1: Нариси з історії російської церкви. — М.: ТЕРРА, 1992.-686 з., з. 64.

[viii] [8] Саме там, з. 64−69.

[ix] [9] Шаскольский І.П. Винищити Бертинских анналів у світі даних сучасної науки. — Літопису і хроніки. 1980. М.:1981, з. 49−50.

[x] [10] Карташов В. А. Указ. тв., з 74.

[xi] [11] Митрополит Мінський і Білоруський Філарет. Встановлення християнства на Русі, У кн. — Богословські праці…, з. 39.

[xii] [12] Макарій (Булгаков), Указ. тв., з. 207.

[xiii] [13] Митрополит Мінський і Білоруський Філарет. Встановлення християнства на Русі, У кн. — Богословські праці…, з. 39.

[xiv] [14] Оксиюк І.Ф. Перші століття християнства на Русі і латинський Захід. У кн. — Богословські праці…, з. 195.

[xv] [15] Карташов В. А. Указ. тв., з 86.

[xvi] [16] Тихомиров М. Н. Найдавніша російська напис. — У кн. Російська культура X-XVII ст. М.: 1968, із 18-ї - 19.

[xvii] [17] Макарій (Булгаков), Указ. тв., з. 247.

[xviii] [18] Митрополит Мінський і Білоруський Філарет. Встановлення християнства на Русі, У кн. — Богословські праці…, з. 42.

[xix] [19] Литаврин РР. Склад посольства Ольги в Константинополь і «дари імператора. — Візантійські нариси. М.: 1982, з. 85.

[xx] [20] Голубинский Е. Е. Історія Російської Церкви. М.: 1901, т.1, 1-ї напівтім, з. 82−83.

[xxi] [21] Оксиюк І.Ф. Перші століття християнства на Русі і латинський Захід. У кн. — Богословські праці…, з. 198.

[xxii] [22] Платонов С. Ф. Твори в 2-х томах. СПб.: 1993, — т.1, 736 з., з. 106.

[xxiii] [23] Саме там, з. 106−107.

[xxiv] [24] Макарій (Булгаков), Указ. тв., з. 222.

[xxv] [25] Карташов В. А. Указ. тв., з 104.

[xxvi] [26] Знаменський П. В. Історія Російської Церкви — М.: Крутицкое Патріарше Подвір'я, 1996.-474 з., з. 104.

[xxvii] [27] Карташов В. А. Указ. тв., з 105.

[xxviii] [28] Макарій (Булгаков), Указ. тв., з. 223.

[xxix] [29] Саме там, з. 224.

[xxx] [30] Знаменський П. В. Указ. тв., з. 14.