Гуманістичний вимір монопольного аграрного бізнесу в Україні: світоглядно-компетентнісний аспект

Гуманістичний вимір монопольного аграрного бізнесу в Україні: світоглядно-компетентнісний аспект

Актуальність досліджуваної автором проблеми зумовлена парадоксальною ситуацією, що склалася в Україні, коли розвиток аграрного бізнесу відбувається на тлі зубожіння й деградації сільської місцевості та населення, яке там проживає.

Тому метою статті стало висвітлення антигуманних наслідків монополізації аграрного бізнесу в Україні й визначення рушійних чинників цього технократично комерціалізованого феномену, що системно руйнує та знищує українське село, в яке вкорінене національне єство українського народу. В публікації проаналізовано динаміку демографічної ситуації та зайнятості населення в сільській місцевості за роки державної незалежності України. Охарактеризовано розподіл сільськогосподарських угідь між аграрними підприємствами, який склався станом на 1 січня 2014 року, що підтверджує наявність латифундій в Україні та монополізації сільськогосподарського виробництва. У гуманістичному вимірі концептуально визначено негативні наслідки та рушійні інтереси антиселянської аграрної політики, що призвела до такої монополізації і відчуження селян від землі та роботи. Зроблено обґрунтовані висновки й пропозиції щодо необхідності демонополізації аграрного бізнесу та повернення сільськогосподарських угідь мешканцям сільських громад, без чого унеможливлюється успішна територіальна реформа, що нині здійснюється, та розбудова демократії в Україні.

За роки державної незалежності в Україні склалася парадоксальна ситуація, коли розвиток аграрного бізнесу відбувається на тлі зубожіння й деградації української сільської місцевості та населення, яке там проживає. Є очевидним, що такий парадокс породжений монополізацією аграрного виробництва. Оскільки ця ситуація з кожним роком погіршується та все більше набуває ознак гуманітарної катастрофи, то актуалізується гуманістичний вимір такого бізнесу. Є очевидним, що розгортання монопольного аграрного бізнесу, який відлучив українських селян від землі й роботи та заблокував їх в українських селах мов у резерваціях, є результатом недолугої державної аграрної політики, що запроваджувалась і здійснювалась в умовах нашої незалежності. В цьому проявилась проблема як професійної компетентності, так і світогляду суб'єктів такої політики.

Проблема сільської місцевості України висвітлюється в численних публікаціях, аналізу яких можна присвятити окреме видання. Така увага дослідників і просто небайдужих громадян України до цієї проблеми невипадкова. Адже всі ми, хто веде свій родовід із української землі, — родом з українського села. Наші автентичність, ментальність, духовність в усі часи й епохи, добрі й лихі години нашої історії зберігались саме в сільській місцевості. Тому трагічним парадоксом виглядає ситуація, коли не під гнітом чергової метрополії, а в умовах такої довгоочікуваної і вистражданої українським народом через віки іноземного гноблення власної державної незалежності сільська місцевість тотально руйнується й нищиться, а українські села вимирають.

Дослідженням проблеми сільської місцевості України переймаються як академічні установи та їхні науковці [1; 4; 6; 7; 9], так і викладачі та студенти [8; 11]. Аналіз публікацій дозволяє зробити певні узагальнення щодо бачення цієї проблематики й звернути увагу на ключові першопричини, що зумовили трагічну долю українського села в умовах державної незалежності України.

Так Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України присвятив соціально-демографічним проблемам українського села окрему монографію, в якій висвітлюється доволі сумна статистика, з якої проглядаються негативні тенденції в демографічній ситуації сільської місцевості. На думку науковців Інституту в таких тенденціях постає загроза національній безпеці Україні [4, с. 399]. Сутність такої загрози полягає в тому, що вимирання й міграція корінного населення із сільської місцевості згодом може компенсуватись за рахунок мігрантів з інших країн. Безумовно, що з бідніших і відсталих у порівнянні з Україною. Заміна висококваліфікованих мешканців сільської місцевості, які мігрують у міста України й більш розвинені країни в пошуках кращої долі, може відбутися прибульцями з інших країн. «Фактичними ж і потенційними іммігрантами є переважно населення афро-азіатського походження, яке за своїми культурно-освітніми та фаховими характеристиками не відповідає сучасним потребам не лише індустріального, а й аграрного розвитку України і має іншу культуру» [4, с. 410].

В. Борщевський та його колеги з Інституту регіональних досліджень застерігають, що «Конкурентоспроможність вітчизняної сільськогосподарської продукції досягається в основному за рахунок дешевої робочої сили і нещадної експлуатації землі, що не може тривати довго. Разом з тим, прагнення України до інтеграції у європейське співтовариство потребує формування та поглиблення позитивних тенденцій розвитку сільських територій» [6, с. 4].

З тим, як нещадно експлуатуються сільгоспугіддя в Україні, можна детально ознайомитись в аналітичний доповіді академіка М. Роїка на річних зборах вітчизняної Академії аграрних наук [9]. В. Чеботарьов звертає увагу на те, що організація земельного ринку в країнах Європейського Союзу спирається на обмеження, які блокують «латифундізацію» земельних володінь, монополізацію господарського ринку, а також запобігають загостренню соціальних проблем мешканців сільських територій [13, с. 144].

Студенти О. Різник та В. Завгородня в своїй публікації відмічають, що 49% населених пунктів у сільській місцевості не мали будь-яких суб'єктів господарської діяльності, а в 70% сільських населених пунктів немає дитячих дошкільних закладів, 51% (де є діти від 7 до 17 років) — немає шкіл [8].

В цілому ж аналіз публікацій, в яких висвітлюються ті чи інші аспекти проблематики сільської місцевості, дають підстави стверджувати, що більшість дослідників одностайні в негативній оцінці стану сільської місцевості України. При цьому основний вимір такої негативної оцінки гуманітарний. Серед основних проблем перші позиції займають безробіття, деградація соціальнокультурної сфери, відсутність інфраструктури, яка позбавляє будь-якої мобільності мешканців сільської місцевості без відриву від своєї домівки вирішувати питання матеріального забезпечення себе та своєї родини.

На перший погляд, актуалізована проблематика настільки очевидна, що не потребує доказів. Тих доказів, які протягом останніх п’ятнадцяти років всебічно наводяться та висвітлюються в численних публікаціях. Про катастрофічну гуманітарну ситуацію в сільській місцевості України все з більшим наголосом постійно говорять по радіо і телебаченню, пишуть в газетах. А проблема не лише не розв’язується проведенням адекватної державної політики, а навпаки, з кожним роком лише поглиблюється.

Нині втілюється в життя територіальна реформа, з допомогою якої передбачено підняти й надихнути повноцінним життям територіальні громади в сільській місцевості. Постає питання — яким чином? Невже за рахунок економії зарплати на скорочених посадах сільських голів та їхніх секретарів, що має відбутись за рахунок укрупнення громад. Адже саме цей аргумент найчастіше можна почути з вуст політиків і посадовців, які переймаються цією реформою.

Коли очевидна для всіх проблема зубожіння й деградації сільських територій України не лише не розв’язується адекватною державною політикою, а й поглиблюється, то це означає, що є сили, які керуються супротивними інтересами й здатні заблокувати таку політику. Оскільки держава як основний суспільний інститут не може здолати цей супротив протягом своєї незалежності від метрополії, це є свідченням того, що ці сили знаходяться не осторонь, а в самій державі. Отже, задача полягає в тому, як здолати себе в самому собі. Вочевидь, що це проблема світогляду і волі того, хто має вирішувати таку задачу. Що й кому треба долати заради світлого майбутнього та щасливої долі українського села, сподіваюсь аргументовано пояснити й уточнити нижче.

Мета статті полягає в тому, щоб висвітлити антигуманні наслідки монополізації аграрного виробництва в Україні й визначити рушійні чинники цього технократично комерціалізованого феномену, що системно руйнує та знищує українське село, в яке вкорінене національне єство українського народу.

Нині в Україні запроваджується територіальна реформа, яка передбачає укрупнення місцевих громад і делегування їм більших повноважень разом з відповідальністю. Відомо, що третина нашого населення проживає в сільській місцевості. Укрупнення громад має здійснюватись саме там. Задум, на перший погляд, благий, оскільки передбачається в такий спосіб вдихнути життя в наші сільські громади, а точніше в українські села, які на очах вимирають. Але з огляду на дискусію, яка все більш загострено розгортається в українському суспільстві навколо цієї реформи, необхідно застерегти, що без демонополізації в аграрному секторі економіки та без повернення землі сільським мешканцям українські села не оживуть, не піднімуться і не розквітнуть.

Щоб переконатись у такому твердженні, спочатку зробимо короткий аналітичний огляд динаміки демографічної ситуації і зайнятості працездатного населення в сільській місцевості, а також земельних відносин за роки державної незалежності України. Це дасть змогу побачити ужинки недолугої аграрної політики, яка здійснювалася в зазначений період. А потім окреслимо інтереси, які рухали світоглядом суб'єктів такої політики й тих, хто мав на них визначальний вплив. З цього можна зробити висновки стосовно того, наскільки нездоланною є актуалізована проблема, коли держава у суспільстві захоплюється й використовується в приватних цілях.

У здійснюваному аналізі апелюємо до офіційної статистики, що подається в державних статистичних щорічниках. Із порівняння статистичних даних за 1991 і 2013 роки, постає сумна динаміка, що вказує на примарне майбутнє сільських соціумів в місцевості, яка соціально деградує через суспільну незатребуваність її мешканців. Не дивлячись на те, що сільське населення України за вказаний період скоротилось із 16,8 до 14,1 млн. мешканців, чисельність працездатного населення залишилась незмінною — 8,4 млн. осіб. При цьому скорочення чисельності населення відбувається з прискоренням. Так з 1991 до 2003 року воно скоротилось на 0,9 млн., а з 2002 до 2014 року — на 1,8 млн. мешканців. А рівень суспільної затребуваності працездатного населення зменшується катастрофічно випереджуючими темпами у відношенні до темпів скорочення сільського населення. У 1990 році не було ще безробіття й з 8 млн. працездатного населення 5 млн. було задіяне в сільському господарстві, а 3 млн. — на підприємствах місцевої промисловості, яка на той час була доволі розвиненою, та в місцевих бюджетних установах державних структур, освіти, охорони здоров’я тощо, а певна частина мешканців з приміських зон сільської місцевості їздила на роботу в міста. У 2013 році середньорічна кількість найманих працівників у сільському господарстві України склала 0,571 млн. проти 4,943 млн. станом на 1 січня 1991 року [10; 12].

Місцева промисловість за вказаний період реально знищена. Приблизно те ж відбулося з промисловими підприємствами в містах, куди їздили на роботу мешканці з приміських зон сільської місцевості. Адекватної диверсифікації як альтернативи тотальному вивільненню робочих рук із сільського господарства та зі знищених промислових підприємств за цей період по суті не відбулося. А мала б відбутись, якби за роки державної незалежності здійснювалась компетентна державна регуляторна політика, яка б захистила своїх громадян від розгулу дикого капіталізму. Наприклад, у Китаї створюються ж робочі місця не для декількох, а для сотень мільйонів китайців, які залучаються до виробництва широкого асортименту товарів, однією з крамниць яких стала Україна. Власне торгівля, у переважній більшості імпортними товарами, є тією економічною сферою, яка суттєво розширила свою діяльність і надала додаткові робочі місця. Таке пожвавлення й розвиток торгової сфери в Україні сприяє зарубіжним товаровиробникам, які за рахунок цього мають можливості давати роботу своїм співвітчизникам та збільшувати свій внутрішній валовий продукт.

А наша вітчизняна статистика вуалює реальне безробіття, запобігаючи до казуїстики. Так у сільській місцевості не зараховуються до безробітних працездатні громадяни, які длубаються архаїчними (часів Трипільської культури) способами в своїх присадибних ділянках, оскільки вони відлучені від своїх земельних паїв. За визначенням статистики в таких домогосподарствах зайнято 2,3 млн. осіб. До того ж офіційна статистика не вважає безробітними осіб працездатного віку, які належать до категорії так званого економічно неактивного населення. Окрім студентів денної форми навчання, до цієї категорії належать особи працездатного віку, які зневірились знайти роботу або вважають, що для них немає підходящої роботи, чи не знають де й як її знайти, а також інші особи, які не мають необхідності в працевлаштуванні. У цілому до цієї категорії статистика відносить 2,2 млн. мешканців сільської місцевості [10; 12].

Люди й земля — це нерозривне ціле села й сільської місцевості. Вище йшла мова про людей сільської місцевості. Нижче наводиться деяка статистика, яка засвідчує реальне відчуження від землі мешканців сільської місцевості, що в умовах тотального безробіття в цій місцевості робить їх непотрібними не лише землі, на якій вони живуть, а й суспільству, до якого вони належать, через відірваність та ізольованість більшості українських сіл від економічно активних центрів та осередків країни. Це в західноєвропейських країнах з їхньою розвиненою інфраструктурою та рівнем добробуту їхніх громадян, мешканець сільської місцевості може їздити на роботу за 100 чи навіть 200 км від свого помешкання. А як далеко може добратися до альтернативного місця роботи безробітний український селянин по своєму місцевому «автобану» гужовим транспортом чи на велосипеді, а скоріше пішки? Мабуть, що не далі кумової хати або місцевого шинку, коли буде з чим або за що?

А наша статистика зараховує таких селян в категорію економічно неактивного населення, оскільки їм для того щоб стати економічно активними, необхідно регулярно їздити в райцентр і постійно оббивати пороги служби зайнятості, яка має зафіксувати, що в них не згасло бажання знайти для себе роботу [10, с. 329]. А доки державні служби в такий віртуальній спосіб поліпшують показники зайнятості сільського населення, це населення дискваліфікується, десоціалізується, люмпенізує й деградує. Адже через відлучення селян від землі підрубано під самий корінь віковічний соціальний ритм сільських громад. У віддалених українських селах їхні мешканці опинились мов ті індіанці в резерваціях, у які їх заганяли колонізатори й плантатори, опановуючи їхні землі. Але ж Україну ніхто з чужоземців не загарбав і не колонізував. Це все справа рук своїх співвітчизників як результат некомпетентної державної аграрної політики, здійснюваної в умовах державної незалежності України.

А зараз деяка офіційна статистика про перерозподіл української землі між суб'єктами господарювання та користування нею, яка засвідчує зроблене вище твердження. Станом на 1 січня 2014 року сільськогосподарські угіддя України були розподілені між 47 475 сільськогосподарськими підприємствами, починаючи з площі до 5га й завершуючи площами одного підприємства більше 10 000га. З цієї загальної чисельності 68% підприємств здійснювали своє господарювання на менше ніж 5% площі сільськогосподарських угідь, а 1,2% підприємств розгорнули свою господарську діяльність на 31% загальної площі сільгоспугідь України. У ці 1,2% входять 0,3% загальної чисельності сільгосппідприємств, які господарювали на 15,9% угідь всієї країни, маючи розподілену за кожним зокрема підприємством площу угідь понад 10 000га. В абсолютних величинах ця статистика виглядає наступним чином: 26 865 сільськогосподарських підприємств господарювали на 0,624 млн. га сільгоспугідь із середньою площею одного підприємства близько 23 га, а 178 аграрних компаній вирощували свої врожаї на 3466,2 млн. га сільгоспугідь із середньою площею одного суб'єкта господарювання 19 473 га [10, с. 145]. Останніх суб'єктів, за величиною їхніх землеволодінь, є всі підстави називати латифундіями. Це не юридична назва конкретної організації, а знеособлений економічний і загальновживаний термін щодо визначення та ідентифікації крупних землевласників. Як бачимо на вітчизняних теренах середня площа розподілених між ними земельних володінь у 847 раз більша від середньої площі переважної більшості діючих в Україні сільгосппідприємств. Про які рівні можливості й цивілізовану конкуренцію між суб'єктами господарювання в аграрному секторі економіки можна вести мову, коли його монополізували.

Отже, є очевидним, що сучасні українські селяни стали заручниками й жертвами реалізації та задоволення не своїх інтересів, а відповідно й антиселянської політики, що має негуманні результати, а саме:

Мільйони мешканців сільської місцевості виштовхнуті на соціальне узбіччя суспільного розвитку України, стаючи маргіналіями, не мають альтернативи у суспільно-значущій затребуваності й не в змозі за незалежних від них обставин самореалізувати свій особистісний потенціал у продуктивній професійній діяльності, відкинуті в архаїчне натуральне домашнє господарство й проти своєї волі приречені на деградацію та люмпенізацію. Люмпенізований мешканець, якому нічого втрачати, не може бути надійною, а тим більше міцною, опорою для розвитку ринкової економіки в сільській місцевості. Такий громадянин не може бути підтримкою й для чинної влади, а скоріше є перманентним джерелом її хронічних проблем.

Включення механізмів відчуження землі, її мобільності у зміні власників і, особливо, суб'єктів господарювання спричинило тотальну безвідповідальність у землекористуванні, що концептуально за таких умов унеможливлює запровадження сталого сільськогосподарського виробництва в Україні.

Українське село як автентичний соціум опинилось під загрозою тотальної руйнації і ввійшло в стадію системної деградації. З відчуженням селян від землі й продуктивної праці втрачено віковічний соціальний темпоритм села як продуктивного соціуму. Цим підрубано корінь сільської громади як остову демократії в сільській місцевості, що унеможливлює успішну територіальну реформу, яка на разі розгортається в Україні.

Як безробітні, так і працюючі селяни, позбавлені альтернативи працевлаштування, не маючи можливостей для щоденної мобільності або виїзду на проживання в інші місця, де можливо влаштуватись на роботу, знаходячись у повній безвихідній залежності від місцевих суб'єктів господарювання та влади, створюють соціальний субстрат масового конформізму, на якому неможливо розбудувати громадянське суспільство, а відповідно й запровадити демократію на теренах України, принаймні, у її сільській місцевості, де проживає третина всього населення країни.

В цілому розбалансування земельних відносин та виробничої і соціальної сфер сільської місцевості включило механізм постійно зростаючого затребування бюджетних коштів для врятування українського села й подолання запрограмованої перманентної кризової ситуації у сільському соціумі України, в тому числі підтримки безробітних.

Як реакція на таку кризову ситуацію, політика патерналізму у відношенні до працездатних безробітних громадян виявилася невдячною справою, оскільки, з одного боку, вона принижує самодостатню особистість, яка своїм потенціалом і продуктивною працею спроможна заробити значно більше і в незалежних від неї умовах своєї суспільної нереалізованості сприймає державну підтримку як подачку, а з іншого — плодить і множить соціальний паразитизм серед тих, хто через вимушене безробіття втратив соціальний темпоритм і лінується та не прагне до систематичної, тим більше, напруженої роботи, задовольняється станом своєї суспільної незатребуваності, розраховуючи на вічну підтримку держави та запобігаючи час від часу до нелегальних джерел свого життєзабезпечення.

В результаті такої пертурбації, що відбулась в нашій сільській місцевості за останні двадцять з лишком років, яку дехто насмілюється називати народною аграрною політикою, певні громадяни, не лишень України, потужно скористались історичним моментом, задовольнивши свої приватні інтереси, стали не просто заможними, а й багатими, ціною знедолення мільйонів українських селян. А долати, вирішувати цю проблему належить державі, що означає за рахунок всього українського народу тобто з бідного по нитці багатому на жупан.

Вище узагальнено перераховані основні ужинки тобто наслідки політики, яка здійснювалась в умовах державної незалежності України по відношенню до землі, сільського господарства, сільської місцевості, з поля зору якої випали селянин як людина, а не робоча сила, і українське село як соціум, а не резервація безробітних маргінальних суб'єктів, що дає підстави вважати таку політику технократичною, нелюдською, отже, негуманною.

Щоб подолати негативні наслідки, а відповідно й докорінно змінити політику у відношенні до селян й українського села на краще, треба хоча б в загальних абрисах побачити причини цих наслідків та усвідомити можливості їх усунення. Здавна ведеться, що у людському світі правлять інтереси. З’ясувавши, хто стоїть за тими інтересами, задоволення яких призвело так швидко до цього плачевного стану наше село, стане зрозумілим, чи можливо вічний бій з вітряками, як до сьогодні виглядають безуспішні спроби врятувати українське село, трансформувати в конструктивну політику змін на краще долі нашого сільського, а відповідно і всього українського соціуму.

За критеріями тих очевидних і водночас визначальних інтересів, задоволення яких не приховаєш від широкої громадськості, можна без інтелектуальної натуги визначити певний перелік груп суб'єктів, які зацікавлені в тому, щоб статус-кво українського села, що ледве животіє, зберігався якомога довше. А можливості збагачення за рахунок землі, сільського господарства й селянина розширювались, але не звужувались. І тим більше, не обмежувались. Залишається зафіксувати нашу увагу на таких очевидних зацікавлених суб'єктах за групами інтересів, зокрема:

Збагачення через отримання у власність, купівлюпродаж землі без додаткових витрат на її рекультивацію, підвищення родючості тощо.

Збагачення через тимчасове господарювання на землі з мінімальними витратами на відновлення її поточної родючості та ухиленням від інвестицій у підтримання потенційної продуктивності землі на майбутнє.

Використання якомога дешевшої, при можливості дармової, робочої сили, чому сприяє тотальне безробіття в сільській місцевості.

Зниження собівартості промислового вироблення сільськогосподарської продукції як магістральний шлях підвищення конкурентоздатності суб'єктів господарювання через запровадження новітніх технологій, результатом чого є зменшення затрат живої праці, що неухильно витісняє селянина в безробіття або в інші сфери діяльності, якщо такі є.

Уникнення в будь-які способи від невиробничих витрат, що пов’язані із соціальним і культурним розвитком сіл і сільської місцевості.

Культивування конформізму серед селян, як запоруки полегшення управління ними, через створення для них умов безвиході й тотальної залежності від місцевих суб'єктів господарювання та владних структур.

Закупівля сільськогосподарської продукції за якомога нижчими цінами у селян та суб'єктів господарювання, які позбавлені можливості самостійного виходу на внутрішні та зовнішні ринки її продажу без посередників і монополістів.

Монопольне нав’язування селянам і суб'єктам господарювання техніки, паливно-мастильних матеріалів, енергоносіїв, добрив, хімічних засобів захисту рослин тощо за завищеними цінами.

Використання злиденного життя селян у маніпулюванні їхньою свідомістю для своєї підтримки як політичними аутсайдерами, що не прагнуть взяти владу та відповідальність на себе за чинну державну політику, так і тими опозиційними політичними силами, які незадоволення громадян умовами життя розглядають за самоціль і потенційний карт-бланш від народу під час чергових виборів, керуючись цинічним принципом: «Чим гірше громадянам власного народу, тим легше здобути перемогу в політичній боротьбі, а значить краще собі».

Влаштування свого безбідного життя, а по можливості й збагачення за рахунок причетності до розподілу, спрямування, супроводження, перерозподілу, використання, обслуговування фінансових потоків та коштів, які спрямовуються з державного бюджету в аграрний сектор економіки, на підтримку виробничих, соціальних та інших програм у сільській місцевості.

Зацікавленість монополістів стати власником української землі.

Напевно, цей перелік інтересів можна було б продовжити, але й перерахованого достатньо, щоб зрозуміти й усвідомити на стільки глибоко вкорінені в українському суспільстві причини, що породили ті плачевні наслідки, від яких потерпає сучасне українське село, і на скільки глибоко треба копати, щоб їх викорчувати за умов, коли до цього є прагнення й воля докорінно змінити ситуацію на краще. Немає підстав для сумнівів стосовно таких прагнень з боку селян, які стали жертвами та заручниками цієї політики й безпросвітно потрапили в злидні. Але їхні прагнення за такого суспільного ладу не є визначальними в поліпшенні ситуації, оскільки вони не лише не формують і не запроваджують політику, від якої залежить доля нашого села, а й не можуть дієво впливати на зміну тих безпосередніх умов, де проходить їхнє життя. Прояв їхньої громадянської волі діючими суспільними механізмами загнано в площину конформізму та негативізму, що в одній полярності має аморфні, неконструктивні наслідки сліпої слухняності та покірності, а в іншій — радикальні деструктивні дії та руйнівні результати протесту й непокори.

В любій справі на крайнощах тяжко створити чи вибудувати щось путнє, а тим паче людське. Особливо це стосується державної політики. Не можна сподіватись на розбудову громадянського суспільства, запровадження демократії, коли держава створює чи дозволяє в суспільстві дію механізмів, які тримають громадянина в стані раба, чи навіть робочої худоби, що рано чи пізно доводить людину до протилежної граничної межі, за якою відбувається прояв тотальної руйнівної непокори.

Як бачимо, ті суб'єкти, від чиїх прагнень залежить зміна політики на поліпшення долі українського села, знаходяться по іншу від селянина сторону барикад, оскільки, або особисто вмотивовані тими чи іншими інтересами антиселянської політики, що перераховані вище, або ж знаходяться у безвихідній для себе залежності від інших впливових на них суб'єктів, що переймаються цими інтересами. І саме в цьому актуалізується проблема моралі й політичної волі тих наших співгромадян, які, хто раніше, а дехто й пізніше, вийшли з лав народу й стали перейматись державною політикою безпосередньо чи суттєво впливати на її перебіг, що у контексті задоволення певних інтересів називають лобіюванням.

Звідси логічно постає нагальна потреба в розмірковуванні про долю новоявлених українських панів і владних суб'єктів, яким на відміну від злиденних селян, є що втрачати. Нагальність такого розмірковування унаочнила Революція Гідності, завдяки якій відбулася зміна влади в Україні, а також військова агресія з боку Росії. Як це не парадоксально може здатись на перший погляд, але життя в людських соціумах влаштовано так, що збереження нажитого меншістю залежить від більшості тих знедолених співгромадян, чиєю працею створені набутки, що несправедливо відчужені від них. Є очевидними взаємні залежність, переплетеність, зумовленість з однієї сторони долі селян і села, а з іншої - тих суб'єктів, що панують і владарюють над ними. Чим гірша доля селян і села, тим похмурішим і невизначеним вимальовується майбутнє у панів та суб'єктів влади. І навпаки, чим заможнішими й самодостатніми будуть наші селяни, тим стабільніше і впевненіше можу почувати себе владні суб'єкти в сільській місцевості.

Власне, у перетині інтересів різних, навіть супротивних, сторін і знаходиться точка опори для прагматизму, що має бути сприйнятливішим і переконливішим тим суб'єктам, для яких він стає чи вже є філософією життя. Селяни зацікавлені в суттєвому поліпшенні свого життя, а держава створює умови, щоб це відбулося через їхню продуктивну працю, а не її патерналізм. Пани дбають про збереження й примноження набутого. Суб'єкти влади переймаються тим, щоб утриматись у структурах влади. Оптимізація збалансованого задоволення цих визначальних інтересів і має виводити з кризи українське село та консолідувати український соціум.

Таким чином, щоб розірвати замкнуте коло соціальних пороків та болячок, якими системно вражене українське суспільство, необхідно зімкнути в систему розірване коло демократії на його теренах. Для цього треба вилікувати інститут влади від синдрому набутого імунодефіциту. Імунітет влади демократичної держави формується самодостатністю її народу в здійсненні контролю й збалансуванні адекватною відповідальністю свободи владних суб'єктів у їхній поточній діяльності на всіх ієрархічних щаблях соціуму. Така самодостатність народу неможлива без вільних і незалежних, у тому числі від влади, громадян. Шлях до такої волі й незалежності пролягає через здійснення продуктивної праці, суспільно-корисної діяльності, які дозволяють громадянам не лише виживати животіючи, а відтворювати себе повноцінно, як людину, у всіх життєвих вимірах. А це залежить від тих умов і рівних можливостей за принципами справедливості та невідчужуваних громадянських прав, які має створювати в соціумі держава, як інститут влади. Коло зімкнулось.

В нашій сільській місцевості розгорнута третина соціального простору українського суспільства, де й наближеноне створені умови для повноцінної продуктивної реалізації особистісного потенціалу громадян, які там мешкають. Не задіявши належним чином людські ресурси для продуктивного розвитку суспільства, держава не лише породжує для себе хронічні соціальні проблеми, а і втрачає підґрунтя для розбудови демократії. Можна сподіватись на продуктивні інтенсивні технології, що дадуть нам п’ятдесят-сімдесят і більше мільйонів зерна. Але якою ціною? Якщо на шляху до таких виробничих досягнень аграрної економіки в сільській місцевості не створюються нові сім'ї, руйнуються існуючі, не народжуються діти, а народжені полишаються без повсякденного родинного догляду, уваги й ласки батьками, що подалися на заробітки, закриваються сільські школи, то чи можна вважати це здобутком незалежної демократичної держави. І чи треба такі знеособлені та знелюднені досягнення з цинічним пафосом компартійного штибу проголошувати перед знедоленими селянами?

Успішне розв’язання проблеми збереження сучасного українського села, з якого ведуть свій родовід більшість українців, можна вважати своєрідним історичним іспитом для сучасної української держави як головного суспільного інституту на професійну та світоглядну компетентність. З огляду на те як ігноруються очевидні (навіть для непрофесіоналів) і необхідні зміни в державній аграрній політиці, мусимо визнати, що визначальною у розв’язанні актуалізованої проблеми є світоглядна компетентність. Адже є цілком очевидним, що українські селяни стали жертвами недалекоглядної державної аграрної політики, суб'єкти якої одержимі приватною окопно-пакувальною свідомістю й керуються при цьому ховрашиним світоглядом. А коли на суспільній ниві орудують популяції ховрахів, тоді громаді годі очікувати на врожай, оскільки його заздалегідь трощать на корені й розтаскують у персональні нори.

Для того щоб українські села не деградували й не вимирали, а навпаки відроджувались й успішно розвивались, необхідно деолігархізувати українське суспільство, демонополізувати економіку, зокрема, аграрний бізнес і повернути сільськогосподарські угіддя мешканцям сільських громад та сформувати цивілізоване конкурентне середовище в аграрному секторі економіки. Це стане можливим лише завдяки адекватній державній політиці. А для того щоб така політика проводилась, потрібна політична воля суб'єктів, які її чинять. Ця воля має їх підняти над меркантильними інтересами, що лежать в основі ховрашиного світогляду, до бачення суспільних інтересів усієї української громади як світоглядних орієнтирів у здійснюваній ними політиці. Доки не відбудеться світоглядної революції в головах українських можновладців, доти в українському суспільстві будуть виникати революції на майданах і вулицях. А це надзвичайно небезпечно в умовах зовнішньої військової агресії, від якої нині потерпає Україна.

Список використаних джерел

Богуш Л. Г. Комплексний розвиток соціальної сфери сільської місцевості України: проблеми та підходи до підвищення ефективності його державного регулювання / Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України / http://www.rusnauka.com/ CCN/Economics/15_bogush.doc.htm.

Гузь Сергій. Чи потрібні країні реемігранти? // Тиждень. — № 3. — 16−22 листопада 2007. — С.48.

Жураковська Л. А. «Першочергові заходи державної політики щодо вирішення соціально-економічних проблем сільського населення». Аналітична записка / http://www.niss.gov.ua/ articles/1279/.

Населення України. Соціально-демографічні проблеми українського села. — К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, 2007. — 468 с.

Поцілуйко Наталія. Проблеми соціального захисту в умовах земельної реформи (за результатами соціологічних досліджень).

Проблеми та перспективи розвитку сільських територій України (на прикладі Карпатського регіону): науково-аналітична доповідь / [В. В. Борщевський, Х. М. Притула, В. Є. Крупін, І. М. Куліш]; НАН України. Інститут регіональних досліджень; [наук. ред. В. В. Борщевський]. — Львів, 2011. — 60 с.

Ринок праці сільської місцевості: стан та перспективи розвитку: матеріали круглого столу (4 грудня 2013 р., м. Київ) / упоряд. І. Ф. Гнибіденко, Л. Г. Новаш. — К.: ІПК ДСЗУ, 2014. — 133 с.

Різник О. Ю., Завгородня В. М. Деградація сільських територій — реальність сьогодення. Правові засоби вирішення проблеми.

Роїк М. В. Сучасні науково обґрунтовані підходи до використання землі. — К.: Вид-во «ХХІ вік» — «ТРУД — Гри Пол», 2003. — 44 с.