Общество як соціокультурна система

Суспільство як соціокультурна система.

На протязі всієї історії соціології однією з найважливіших проблем була проблема: чим є общество?

Соціологія всіх часів і народів намагалася запитання: як можна існування суспільства? Яка вихідна клітинка суспільства? Які механізми соціальної інтеграції, щоб забезпечити соціальний порядок, всупереч величезному різноманіттю інтересів індивідів і соціальних групп?

Що вихідної клітинкою общества?

Що у його основе?

За позитивного рішення цього питання на соціології виявляються різні підходи. Перший підхід полягає у твердженні, що початковою клітинкою суспільства є живі діючі люди, співпраця яких формує общество.

Отже, з погляду цього підходу, індивід — це елементарна одиниця общества.

Суспільство — це сукупність людей, здійснюють спільну діяльність й отношения.

Але якщо складається з індивідів, то закономірно виникає запитання, а чи не чи суспільство як просту суму индивидов?

Постановка питання в такий спосіб ставить під сумнів існування такий самостійної соціальної реальності, як суспільство. Реально існують індивіди, а суспільство — це плід умонастрої учених: філософів, соціологів, істориків тощо. д.

Якщо ж суспільство є об'єктивність, воно має спонтанно виявлятися як стійке, повторювана, самопроизводящееся явление.

Тож у інтерпретації суспільства недостатньо зазначити те, що воно складається з індивідів, однак слід підкреслити, що найважливішим елементом формування суспільства був частиною їхнього єдність, спільність, солідарність, зв’язок людей.

Суспільство — це універсальний засіб організації соціальних зв’язків, взаємодії і стосунків людей.

Ці зв’язку, взаємодії й стосунку людей, утворюються певний загальної основі. Як такий основи у різних школах соціології розглядаються «інтереси», «потреби», «мотиви», «установки»,.

«цінності» тощо. д.

За всього відмінності в підходах інтерпретації суспільства із боку класиків соціології загальним їм є розгляд суспільства як цілісної системи елементів, що у стані тісний взаємозв'язок. Такий підхід до суспільству називається системным.

Основні поняття системного подхода:

Система — це належним чином упорядкований безліч елементів, взаємозалежних між собою — і їхнім виокремленням деяке цілісне єдність. Внутрішню природу будь-якої цілісної системи, матеріальну основу організації визначають склад, набір її элементов.

Соціальна система — це цілісне освіту, основний елемент якого є люди, їхнього нерозривного зв’язку, взаємодії й стосунку. Вони мають сталого характеру і відтворюються в історичному процесі, переходячи з покоління в поколение.

Соціальна зв’язок — це набір фактів, які обумовлюють спільну діяльність людей конкретних общностях в конкретний час задля досягнення тих чи інших целей.

Соціальні зв’язку встановлюються за примхи людей, а объективно.

Соціальне взаємодія — це процес, у якому люди діють відчувають взаємодію одне на друга. Взаємодія призводить до становленню нових отношений.

Соціальні відносини — відносно сталі й самостійні зв’язок між індивідами і соціальними группами.

З погляду прибічників підходу до аналізу суспільства — суспільство це суммативная, а цілісна система. На рівні суспільства індивідуальні дії, зв’язку й відносини утворюють нова системна качество.

Системне якість — це особливе якісне стан, яке не можна розглядати, як просту суму элементов.

Громадські взаємодії й стосунку носять надындивидуальный, надособистісний характер, тобто було — це деяка самостійна субстанція, котра, за відношення до індивідам первична.

Кожен індивід, народжуючись, становить певну структуру зв’язків і стосунків і під час соціалізації входить у нее.

Цілісної системі властиво безліч зв’язків, взаємодій і стосунків. Найбільш характерними є корелятивні зв’язку, які включають у собі координацію і субординацію элементов.

Координація — це певна узгодженість елементів, той особливий характер їх взаємної залежності, що забезпечує збереження цілісної системы.

Субординація — це підпорядкованість і підпорядкованість, яка вказує на особливе специфічне місце, неоднакове значення елементів в цілісної системе.

Отже, суспільство — це цілісна система з якостями, які мають жодного з включених до нього елементів в отдельности.

У результаті своїх інтегральних якостей соціальна система набуває певну самостійність стосовно що становить її елементам, щодо самостійний спосіб свого развития.

На яких принципах відбувається організація елементів суспільства, який зв’язків встановлюється між элементами?

При відповіді ці запитання системний підхід до суспільства доповнюється в соціології детерминистским і функционалистским подходами.

Детерміністський підхід найяскравіше виражений в марксизмі. З погляду цього вчення, суспільство як цілісна система складається з таких підсистем: економічної, соціальної, політичної й ідеологічної. Отож кожну з на них можна розглядати, як систему. Щоб відрізнити ці системи від власне соціальної, їх називають социентальными. У взаєминах цими системами чільну роль грають причинно-наслідкових зв’язків, тобто системи перебувають у причинно — слідчої зависимости.

У марксизмі чітко обгрунтовується залежність і обумовленість всіх систем від особливостей економічної системи, основу якої лежить матеріальне виробництво, що базується певному характер взаємин власності. За підсумками детерминистского підходу в марксистської соціології поширився таке визначення общества.

Суспільство — це історично що склалася щодо стійка система зв’язків, взаємодій та відносин між людьми, яка грунтується певному способі виробництва, розподілу, обміну та споживання потребує матеріальних та духовних благ, підтримувана силою політичних, моральних, духовних, соціальних інститутів, звичаїв, традицій, норм, соціальних, політичних інститутів власності та организаций.

Поруч із економічним детермінізмом існують зі школи і течії в соціології, розвиваючі політичне, і культурний детерминизм.

Політичний детермінізм в поясненні життя віддає пріоритетне значення влади, авторитета.

Прикладом політичного детермінізму є концепція суспільства американського соціолога Едварда Шилза. Він вичленовує ряд ознак, сукупність яких дає чітке уявлення про тому, що таке общество.

1. Соціальна система є суспільством в тому разі, якщо вона входить у ролі складової частини на більш велике общество.

2. Шлюби полягають між представниками даного объединения.

3. Воно поповнюється переважно з допомогою дітей тих осіб, які вже є визнаними представителями.

4. Об'єднання має територію, яку вважає своєї собственностью.

5. Воно має власної системою правления.

6. В нього власне назва і власна історія, т. е. така історія, у якій багато з її дорослі члени бачать пояснення своєю власною прошлым.

7. В нього є свою власну культура.

Еге. Шилз усвідомлює, що з цих ознак можна віднести до певним соціальним утворенням: племенам, державам тощо. І й тому він формулює системоутворюючий ознака суспільства: «Щоб бути суспільством, соціальна система повинна мати власним внутрішнім „центром тяжкості“, тобто вони повинен мати своє власне систему влади у рамках власних кордонів, ще, вона повинна переважно мати власну власну культуру». Згадуванням культуру як додатковому чинник, визначальним існування суспільства, є важливим в концепції Еге. Шилза. Він підкреслює, що ті чи інші «колективи утворюють суспільство, у силу свого існування за загальною владою, яка проводить свій контроль над територією, визначеної межами, підтримує і насаджує більш-менш загальну культуру».

Детерміністський підхід доповнюється в соціології функционалистским. З погляду функціоналізму, суспільство об'єднує свої структурні елементи не шляхом встановлення з-поміж них причинно слідчих зв’язків, але в основі функціональної зависимости.

Функціональна залежність — те, що саме й надає системі елементів в цілому такі властивості, якими окремішності не має жоден інший элемент.

Функціоналізм інтерпретує суспільство як цілісну систему узгоджено діючих людей, стабільне існування й відтворення яких забезпечується необхідний набір функцій. Суспільство як система складається під час переходу від органічної до цілісної системе.

Розвиток органічної системи полягає у саморасчленении, диференціації, які можна охарактеризувати як процес створення нових функцій чи керівники відповідних елементів системи. У громадському системі формування нових функцій відбувається з урахуванням поділу праці. Рушійною силою цього є потребности.

Виробництво коштів, необхідні задоволення потреб, і безупинне породження нових потреб Маркс і Енгельс назвали першої передумовою існування. За підсумками цього розвитку потреб та їх задоволення суспільство породжує відомі функції, без яких вона зможе обійтися. Люди набувають особливі інтереси. Так, на думку марксистів, над сферою матеріального виробництва надбудовуються соціальна, політична й духовна сфери, виконують свої специфічні функции.

Ідеї функціоналізму більшою мірою притаманні англо-американської соціології. Основні становища функціоналізму було сформульовано англійським соціологом Р. Спенсером (1820 — 1903) у його трёхтомном праці «Підстава соціології» і розвинені американськими соціологами А. Радкліф — Брауном, Р. Мертоном, Т. Парсонсом.

Основні засади функціонального подхода:

1.Также як прибічники підходу, функционалисты розглядали суспільство як цілісний єдиний організм, що з безлічі частин: економічної, політичної, військової, релігійної тощо. д.

2. Та заодно підкреслювали, кожна частина може існувати лише цілісності, де виконує конкретні, суворо певні функции.

3. Функції частин завжди означають задоволення будь-якої суспільної потреби. І все-таки всі разом вони спрямовані для підтримки стійкості нашого суспільства та відтворення людського рода.

4. Оскільки кожна гілка частин суспільства виконує лише йому притаманну функцію, у разі порушення діяльності ані цієї частини, те що більше функції відрізняються одна від друга, важче іншим частинам заповнити порушення функции.

У найрозвиненішої та послідовної формі функціоналізм розвинений соціологічною системі Т.Парсонса. Парсонс сформулював основні функціональні вимоги, виконання яких забезпечує стабільне існування суспільства як системы:

1. Він повинен мати здатність до адаптації, пристосуванню до постійно змінюваних умов і зростаючим матеріальним потребам людей, вміти раціонально організовувати і розподіляти внутрішні ресурсы.

2. Він повинен бути целеориентированным, здатним до постановки основні цілі і завдань і до підтримки процесу їх достижения.

3. Він повинен мати здатність до інтеграції, до включення до системи нових поколений.

4. Він повинен мати спроможність до відтворення структури та зняттю напруженості в системе.

До цього часу, підходячи до суспільства як до системи контролю, індивід й суспільство розглядалися як дві протиборчі одна одній сущности.

Якщо цю картину залишити без зміни, то складається хибне уявлення реальні стосунках між індивідом та постсовєтським суспільством, як ідеться передусім про лише натовпи загнузданих і керованих владою людей, побуждаемых до покорі постійним страхом те, що може трапитись із ними, якщо вийдуть з-під контролю. Проте більшості людей ярмо суспільства дуже тре шию. Чому ж ми не страждаємо від здатності влади общества?

Це можна не тому що влада суспільства менше, тому, що вона більше, чому ми досі утверждали.

Суспільство детермінує як те, що ми проводимо, але те, що ми есть.

Соціальний стан зачіпає й наша буття, і наша поведінка в обществе.

Щоб пояснити цей — принциповий момент соціологічного підходу, розглянемо ще три області соціологічних досліджень — теорію ролей, соціологічного знання і набутий теорію референтних групп.

Рольова теорія майже повністю є досягненням американської думки. Основоположниками його були американські мислителі Чарльз Кулі и.

Джордж Герберт Мид.

Звичайний індивід у різних ситуаціях стикається з дуже різними очікуваннями, своєю чергою, ситуації, продукують ці чекання, поділяються на дві певні группы.

Студент відвідує два курсу двох різних професорів двома різних факультетах і мати справу з різними варіантами очікувань — скажімо формальним і неформальним ставленням між викладачем і студентами.

Проте, обидві ситуації матимуть істотне подібність між собою й ситуаціями у всіх інших аудиторіях, заняття у яких відвідував раніше. Інакше висловлюючись, минулий досвід дозволить то обох випадках, із змінами, зайняти позицію студента.

Отже, роль можна з’ясувати, як типову реакцію на типове ожидание.

Роль задає зразок, що складає, як саме індивіду у певній ситуації. Різні роль суспільстві, як й у театрі, над однаковою мірою жорстко вимагає від актора точного прямування прилагаемым инструкциям.

Серед професійних ролей мінімально регламентується роль сміттяра, тоді як лікарям, священикам і офіцерам доводиться набувати особливі манери, мовні і моторні навички: військову виправку, єлейний голос, добре обличчя біля ліжка хворого. Професор, який зображає розум, сам починає почуватися розумним. Проповідник раптом помічає, що сама починає вірити до своєї проповіді. Солдат чує у душі поклик Марса, одягнувши військову форму.

Однак у часто є підстави думати, що у свідомості акторів був геть нічого, що могла б передбачити виконання ними їх ролей.

Інакше кажучи, розумними стають після призначення викладацьку посаду, віруючими — виконуючи обряди, готовими до бою — маршируючи в строю.

За кожної соціальної роллю закріплена певна идентичность.

У професій, які вимагає від котрі займаються ними індивідів істотно змінити себе: складальникові сміття неважко перейти у сторожі; складніше священнослужителю перейти в офіцери; дуже важко змінити роль негра в ролі білого і практично неможливо — роль чоловіки в ролі жінки. Ця різна ступінь легкості зміни ролей має приховати ми той факт, що й та ідентичність, що вважається невід'ємною частиною нашого «Я», приписується обществом.

Сказати «я — чоловік», це зробити ті ж самі заявку в ролі, що коли сказати «я — полковник американкою армії». Рекламуючи внесок рольової теорії, можна с казати, що з соціологічною погляду суспільство поважає нас ідентичністю, підтримує її й трансформирует.

Це неодноразово підтверджували численні дослідження так званої соціології - процесу, під час якого дитина навчається бути у центрі общества.

Випадки радикального позбавлення визнання товариство можуть багато повідати нам про соціальний характері идентификации.

Наприклад, Якщо людина одну ніч перетворюється з вільного громадянина в засудженого, його недавні ставлення до собі моментально піддаються масованої атаке.

Він може відчайдушно триматися за своє недавнє минуле, якщо у його найближчому оточенні ні виявиться нікого, хто підтверджувати його колишню самоідентифікацію, він знайде, що підтримувати її лише власному уяві майже невозможно.

Екстремальні випадки, коли з індивіда зривають зовнішні атрибути самоідентифікації, лише наочнішим виявиться ілюструють процеси, які у повсякденною жизни.

Ми працюємо краще, коли відчуваємо схвалення начальства. Нам здається неможливим досягти майстерності там, де (як переконані) люди вважають нас неуклюжими.

Ми стаємо гостряками, як від нас чекають жарти, і цікавими співрозмовниками, знаючи, що така репутація вже закріпилася за нами.

Можна сміливо сказати, що індивід знаходить собі місце у суспільстві у межах систем соціального контролю, і з цих систем має власний апарат породження самоидентификаций.

Найстрашніше, що може зробити з людиною упередженому ставленні, — це змусити її самої прагнути відповідати сформованим упередженим мнениям.

Такі самі відносини між суспільством, і ідентичністю можна поспостерігати на тому випадку, коли з якийсь причини індивід круто змінює самоидентификацию.

Цей процес відбувається має місце де він, де потрібна «зломити» цілу групу індивідів й примусити їх визнати нове самоопределение.

Століттями такі речі проделывались над монастирськими послушниками.

Останнім часом ця техніка доведено до наукової точності методів «промивання мізків», які застосовує таємна поліція в тоталітарних странах.

З соціологічною погляду, насильницький характер подібних процедур проти загальноприйнятими у суспільстві ритуалами, може бути пояснений надзвичайно високим рівнем радикальності змін самоідентифікації, і навіть функціональної необхідністю у разі забезпечити стовідсоткову захист досягнутих результатів від подальшої «изменчивости».

Рольова теорія, доведена до завершення, дає щось більше, ніж зручний інструмент для стенографічного звіту про різні види соціальної деятельности.

Вона надає нам соціологічну антропологію, т. е. бачення людини, що базується з його існуванні в обществе.

Більшість людей чистосердечны, що у психологічному плані так жити легше. Це означає: вони вірять, що роблять, заради зручності забуваючи у тому, що робили раніше, і щасливо точаться суперечки з життя жінок у повній упевненості, що із належним пристойністю подолають все испытания.

Будь-яка соціальна структура підбирає собі тих осіб, у яких вона потребує для свого функціонування, і виключає тим і тим способом тих, хто їй не підходить. Якщо б під руками немає підхожих людей, їх неодмінно будуть вироблені відповідність до необхідними спецификациями.

Люті воїни перебувають оскільки є готові до походу армії; в.

Бога починають вірити тоді, коли збираються будувати церкви; тому з’являються мислителі, що університету потрібно заповнити штат, а убивцями стають оскільки когось треба вбити. Неправильно, що кожен суспільство має тих осіб, яких воно заслуговує. Швидше, суспільство виробляє тих осіб, що йому нужны.

Якщо рольова теорія дозволяє нам наочно переконатися присутність суспільства на людині, то так звана соціологія знання можуть призвести нас до подібним осяянь зовсім інший відправною точки.

Соціологія знання більше, ніж будь-яка інша галузь соціології, прагне з’ясувати як «що кажуть», а й «хто говорит».

Наведемо приклад. Уявімо, що у деякому примітивному суспільстві необхідну їжу можна добути в тому місці, де росте, і лише подолавши підступні, які кишіли акулами океанські води. Двічі на рік чоловіки племені сідають до своєї вутлі каное і вирушають на путь.

Тепер припустимо, що у релігійних віруваннях цього племені є пункт, де йдеться: кожен, хто пропускає таку ходку, втрачає чоловічу силу, крім жерців, чия мужність підтримується їх щоденними жертвопринесеннями богам. Це вірування задає мотивацію всім вихідцям в небезпечну подорож і водночас виправдовує, узаконює поведінка жерців, регулярно залишених вдома. Чи треба казати, що в разі насамперед жерці будуть піклуватися про підтримку згаданого пункту вірувань. Інакше кажучи, ми можемо укласти, що маємо тут зі жрецької ідеологією. Але це означає, що вона позбавлена функціональності суспільству загалом: адже, зрештою, хтось має плавати через океан, інакше плем’я помре з голоду.

У зв’язку з цим вкотре підкреслимо: подібні пропозиції люди зазвичай висувають цілком щиро. Моральні зусилля, потрібно затратити на навмисну фабрикацію брехні, несила більшості людей. Набагато легше обдурити самого себя.

Брехун з визначення знає, що він лжёт, ідеолог — нет.

Хоча аналіз ідеологій дуже чітко виявляє значення соціального стану та значення людей, він просто дуже вузьке усвідомлення всієї важливості соціологія знання. Ця дисципліна не лише тими ідеями, які є чиїмось інтересам і спотворюють реальність, а, навпаки, розглядає царство думки як свій область исследований.

Будь-яке суспільство так можна трактувати з погляду його соціальній структури та соціально-психологічних механізмів, крім цього й з погляду картини світу, спільної усіх її членов.

Індивід, в такий спосіб, черпає своє світогляд з акціонерного товариства так само, як і отримує соціальні ролі й самоидентификацию.

Суспільство заздалегідь готує нам вихідний символічний апарат, з допомогою яку ми осягаємо світ, упорядковуємо свій досвід минулого і інтерпретуємо власне існування. Так само общество.

«надає» нам цінності, логіку і запас інформації (як, до речі, і дезінформації), що є наше «знання». Коротко це положення соціологію знання можна сформулювати так: реальність конструюється суспільством, і відкриває погляду соціолога хиткість соціальної реальности.

Рольова теорія і соціологія знання є дуже різні напрями соціологічною думки, що занадто складна для обсуждения.

Обидва підходу об'єднувалися теоретично референтній группы.

Вперше, поняття референтній групи було запроваджено Гербертом.

Хайменом в в 40-ві роки ХХ століття й надалі розвивалася на роботах цілого ряду американських социологов.

Відрізняються референтні групи, у яких індивід безпосередньо входить, й ті, куди індивід орієнтується у своєму поведении.

Референтна група — є спільність людей, чиї думки, переконання способи дій є вирішальними для формування наших власних думок, переконань та способів дій. Референтна група дає нам зразок для наслідування і сравнения.

Теорія референтній групи показує, що запровадження соціальних зв’язків чи розрив їх природно несуть з собою особливі когнітивні установки. Приєднуючись до певній групі, індивід «знає», що такий-то і того. Переходячи з однієї групи до іншої, він должен.

«знати», як раніше помилявся. Кожна група дивиться поширювати на світ «зі своєю колокольни».

Деякі експерименти, проведені соціальними психологами, з єдиною метою з’ясування впливу групових думок для сприйняття фізичних об'єктів, дають нам можливість розуміння цієї потребности.

Ключовою термін, що використовують соціологи для позначення обговорюваних явищ — «интериоризация».

Та сама процес, менш інтенсивний за якістю, відбувається щоразу, коли дорослої людини беруть у новий контекст, чи нову соціальну группу.

Отже, суспільство перебуває лише «поза», а й «всередині» нас — як частину нашого внутрішнього бытия.

Суспільство непросто контролює наші руху, воно саме й надає форму нашої самоідентичності, нашим думкам і нашим чувствам.

Отже, в поясненні питання, що являє собою суспільство, які механізми освіти і функціонування, соціологія має поруч методологічних підходів, які нерідко узгоджуються друг з одним, але можуть вступати й у протиріччя. Але всі концепції суспільства надають найважливіше значення у формуванні його як цілісної системи, ролі, культуры.

У соціології під культурою у сенсі цього терміну розуміють специфічну, генетично не наслідувану сукупність коштів, способів, форм, зразків і орієнтирів взаємодії людей з середовищем існування, що вони виробляють у спільній життю підтримки певних структур роботи і общения.

Культура формується, як важливий механізм людського взаємодії, допомагає людям жити у середовищі, зберігати єдність і цілісність за взаємодії коїться з іншими сообществами.

Культура у соціології як складне динамічний освіту, має соціальну природу що полягає в соціальних відносинах, вкладених у створення, засвоєння, збереження і розповсюдження предметів, ідей, ціннісних уявлень, які забезпечують порозуміння людей різних ситуациях.

Кожне конкретне співтовариство створює уже багато сто літь свою суперкультуру, що супроводжує індивіда протягом усього його життя і передається з покоління до покоління. У результаті історичному процесі породжує безліч культур.

Перед соціологами встає проблема визначити, може бути щось спільне у людській культурі або є культурні универсалии.

Американський соціолог Джордж Мердок виділив більш 60 культурних універсалій, властивих всім суспільствам: мову, релігію, символи, виготовлення знарядь праці і, сексуальні стосунки, звичаї дарувати подарунки, спорт, натільні прикраси і т.д.

Ці універсалії існують оскільки вони задовольняють найважливіші біологічні, психологічні і соціальні потребности.

Першоосновою будь-якої культури той понятийно-логический апарат, що властиве світосприйманню тієї чи іншої народу, сформульований в певних поняттях, представлений і зафіксований у языке.

Мова — це об'єктивна форма акумуляції, збереження і передачі людського опыта.

Коротко мову можна з’ясувати, як систему знаків і символів, наділених певним значенням. Індивіди засвоюють знання мови у процесі социализации.

Отже, першим базисним елементом культури є значеннєвий знаково-символический элемент.

Важливим кроком елементом культури переконання, вірування, знания.

Переконання і вірування — це субъективно-личностное ставлення людини до об'єктів, уявленням, теоріям. Вони уявляють собою духовне стан індивіда, котрій характерно явна злитість інтелектуального, раціонального, чувственно-эмоционального і вольового компонентов.

У основі переконань і вірувань лежить знание.

Переконання і вірування як єдність знань, емоцій волі виступають на різноманітних конкретних формах безпосереднім мотивом діянь П. Лазаренка та вчинків, соціальних установок, ціннісних ориентаций.

Всі ці соціальні форми утворюють ценностно-нормативный механізм соціальної регуляції, являє собою впорядковану систему, на вершині якою орієнтація на цінності. Соціологи вважають, що став саме цінності становлять визначальний елемент культури, її ядро.

Культура це спосіб духовного засвоєння дійсності з урахуванням виявлення цінностей, механізм збереження, відтворення й розвитку загальних, схвалюваних, визнаних у цьому суспільстві ценностей.

Цінності - це соціально схвалювані і розділяються більшістю людей уявлення про цілі, до досягнення які слід стремиться.

Цінність — це властивість тієї чи іншої громадського предмета, явища задовольняти потреби, бажання, интересы.

Здоров’я життя й стають цінністю в людини саме тому що їм починає реально загрожувати хворобу і смерть. Добро цінується бо їм протистоїть злостиво й т.д.

Критерієм ціннісних оцінок є базові цінності, що входять до ціннісну систему цього товариства, які це у суспільства виробився протягом свого соціально-історичного розвитку. Це певні уявлення про добро і зло, щастя, цілі й сенс життя, проголошуючи і оновлювану цінність життя, особистісного общения.

Ціннісні установки орієнтують людини у соціальної дійсності, направляють і стимулюють його. Усвідомлення індивідами змісту ціннісних установок утворює мотив деятельности.

Мотив — це радше чинник, що веде до перетворенню установок в активну деятельность.

Найближчий спонукальний мотив людської діяльності виступає метою. Мета діяльності, як ідеальний прообраз майбутнього, формується з урахуванням інтересів соціального субъекта.

Задля досягнення кінцевої мети суб'єкт бачить сенс своєї діяльності, інколи ж — і усього життя. Ціннісне ставлення знаходить самостійне існування у вигляді соціальної норми, яку розглядати, як слідство стійкою соціальною политики.

Соціальні норми пов’язані і з вираженням інтересів всього суспільства загалом, і з його інтересами окремих класів, соціальних груп, организаций.

Соціальні норми різняться характером формування та засобом впливу на індивідів й суспільство. Усі вони у тісний взаємозв'язок і взаємодію уряду й разом утворюють нормативну систему культуры.

На базі цієї спільності формується спільність символів, цінностей, ідеалів і зразків поведения.

Якщо спиратися на традиційну схему соціології, можна зробити висновок, що російське суспільство, загалом і в цілому виживає, як на індивідуальному рівні, і лише на рівні макроструктур. Російська політика являє собою некерований процес, замішаний на економічному інтересі і крові. Все як відбувається серйозно, бо серйозно далебі не випадає сприймати те, що происходит.

Сама демократія, в ім'я якої у Росії останніх підняли стільки заздоровниць, перетворилася на щось зовсім нетрадиційне — маніпулятивну, можна сказати театральну демократію, тобто використання зовнішньої форми демократичного процесу задля приховування його сути.

Це цілком позиціонувалося на системі які існували цінностей і представлений.

Сфера культури також структурно еволюціонувала. Традиційні цінності російської культури, мали класичні коріння, перестали грати скількись значиму роль і краси обернулись швидше, у археологічну, а чи не актуальну реальність. Проте сила інерції традиційних поглядів, спираються на лінійної екстраполяції колишніх уявлень, жива і сегодня.

Загальні властивості більшості представлений.

1. всеосяжність і комплектність змін. Це передбачає розвиток домінуючого уваги соціологів до просторовогеографічним параметрами соціальних змін, їх глобальної всеохватности.

2. протипоставление глобального і локального з економіки, політики і нашої культури. Особливістю глобалізації стає її насичення самі глибини соціальних структур, та його перетворення на носіїв нових смислів. Сім'я, малі групи, місцеві організації, локальні руху, і інститути глобализируются прямим й безпосередньо на своєму рівні, демонструючи нових форм участі у глобальних процессах.

3. множинність культурних гібридів. Виникнення різних глобальних і локальних «соціокультурних гібридів» з властивою їм нестабільністю, невідповідністю традиційному контексту.

4. скасування національно-державного чинника. Теорія глобалізації послідовно виступає проти социетализма, з одного боку, і націоналізму, з іншого. Космополітизм повертається до свого повертається до свого початкового змісту. А сучасна людина живе у глобальному світу і ніде конкретно.

5. примордиальные феномени громадянське суспільство. Мозаїчний набір соціальних типів і моделей, відсутність єдиних принципів раціоналізації - усе це створює глобалистско постмодерну картину соціального мира.

6. нові концепції раціональності. Нові глобальні процеси змушують змінювати колишню концепцію раціональності, яка у рамках «сучасного суспільства» за контрастом з «постсовременным суспільством», породжуваним глобализацией.

Перехід до нового типу суспільства супроводжується кардинальними змінами соціальних інститутів. Ці зміни очах, нерідко одержуючи негативну оценку.

Особливе забарвлення нові культурні цінності набувають у системі вищої освіти, яка служить, як відомо, однією з головних агентів соціалізації, тобто відтворення ціннісних структур суспільства. Вища ж освіта з нового розкладі ціннісними орієнтаціями не є джерелом поширення фундаментальних наукових цінностей. Споживачі вищої освіти передусім цінують його доступність чи удобность, тобто максимальне скорочення фізичних докладає зусиль до досягнення бажаного результату: економічну усреднённость і ефективність («платити менше, отримати більше»), упакованность навчальні програми в яскраві функціональні упаковки, які полегшують споживання «товару», за який виступають знання й уміння, максимальну комерційну реалізація отриманих знаний.

У цих высокодинамичных умовах, процвітатимуть над тими видами політичного правління, які можуть реагувати налаштувалася на нові проблеми, інші будуть у занепаді, але це найбільш мабуть, що глобальні результати залежить від випадковості, виступають результатом спроб і помилок, котрий іноді боротьби різних сил. На порозі третього тисячоліття відчувається, що настає глобальну кризу идентичности.

Наша психіка і навіть наша матеріальна оболонка, дедалі більше і більше спираються на розколену і мозаїчну самоідентифікацію. У нашій душі суперничають різні верстви лояльності: до своєї сім'ї, до етносу, до нації, до універсальної чи партикулярної церкви, до транснаціональної корпорації чи ремісничому цеху, можливо, навіть до фінансових інститутів, заснованим на загальнолюдських ідеалах гуманності. Кожен заплутаний в старих идентичностях і лояльностях, і вибір, який ми проводимо на той чи іншого момент, не можна розглядати, як повністю волюнтаристичний. Різні влада прагне купити нашу відданість, але водночас встановлюють з нас сферу впливу, подобається нам чи ні, лише у них наша надія зберегти цінностей, які ми шануємо. У цьому сенсі російське суспільство, у більшою мірою, аніж досить стабільні західні суспільства виступає як своєрідного «випробувального полігону», у якому обкатуються ті феномени, що у майбутньому повністю проявляться в глобальному формате.

Росія, перетворившись на іспитове полі сучасної цивілізації, показує світового співтовариства риси прийдешнього, із якими воно зіштовхнеться в недалекому майбутньому. Це і «новий бравий світ», який, можливо, зовсім інший, про яку мечтало.

«все прогресивне людство». З сказаного, можна припустити, що ці вище парадокси — протиріччя російської дійсності, власне, такими не являются.

Це ніщо інше, як проекція загальносвітових тенденций.