«Червоне — то кохання, А чорне — то журба» (Інтимна лірика Дмитра Павлічка)

" Червоне — то любов, А чорне — то журба" (Iнтимна лiрика Дмитра Павличка) Вже рання творчiсть Дмитра Павличка вабила чистотою слова. З роками голос поета мужнiв, ширшали обрiї його тематики, звучання його поезiї ставало все бiльш рiзноманiтнимлiричне переплiталося з iронiєю, фiлософський роздум — з патетичним осудомстрофи вiдливаються i в сонет, i в поему, i в лiричну пiсню.

Є у нього чудовий вiрш, що став пiснею, — «Два кольори». За емоцiйною палiтрою вiн нагадує пiсню на слова А. Малишка про вишитий руками матерi рушник. Червоне та чорне — характернi для української вишивки кольори:

Червоне — то любов,.

А чорне — то журба.

Журба i любов часто бувають поруч. Наприклад, коли кохання лишається нероздiленим. Цю тему ми зустрiчаємо у циклi вiршiв «Пахощi хвої…», що трошки нагадує «Зiв'яле листя» Франка. Йдеться, звiсно, не про плагiат, навiть не про наслiдування: дорогою генiального попередника йде талановитий однодумець, людина спорiдненого, але неоднакового свiтосприйняття. Схожа глибока пристраснiсть, схована у вiршах i, як вже згадувалося, тема. Сумна пiсня нероздiленого кохання, бiль юного пораненого почуттям серця.

Як дуб листочки пожовтiлi.

Тримає на своєму гiллi.

Аж до травневого розмаю,.

Отак i я своє кохання,.

Зимою вбите спозарання,.

У серцi юному тримаю.

(«Як дуб листочки пожовтiлi…»).

На вiдмiну вiд лiричного героя Франка, юнак з циклу «Пахощi хвої» не забуває про оточуючий свiт у вирi власного горя. Вiн звертається за допомогою до матерi, щоб вона врятувала «вирване» серце:

Вона для нього з-помiж трав.

Знайде лиш їй вiдомi лiки,.

Щоб я забув тебе навiки.

I снами долю не карав.

(«Чого ти мною так гордуєш?»).

Вiн звертає увагу i на те, що його кохана зневажає чужий «труд мозiльний» — байдуже топче колосочки. Розривається серце мiж осудом i коханням. Знаючи про нелегке життя матерi своєї коханої, вiн говорить:

Тiльки ти не знаєш зовсiм далебi,.

Чом цiлую руку їй, а не тобi.

(«В матерi твоєї руки в мозолi…»).

Як кожна людина, лiричний герой циклу мрiє про особисте щастя, яким для нього є саме кохання, але йому замало мiщанського кубельця, до якого прагнула дiвчина. Йому хочеться, щоб усi навкруги були щасливi. Хоч згадуй вислiв Лiни Костенко: «Нерiвня душ — це гiрше, нiж майна» .

Мабуть це й призвело зрештою до трагедiї бiльшої, нiж дрiбнi розбiж-ностi й непорозумiння — i от вже звучать глибоким болем рядки про зраджене кохання:

Чи то дружина пiшла на зраду.

Чи просто жiнка була вона?

Кажи сьогоднi менi неправду,.

Занадто правда твоя страшна.

(«Прийшла i стала посеред кiмнати»).

I хочеться забути зболiлому серцю про цей удар, але:

Тiльки хто ж погасить зумiє.

Першi мрiї, першi поривання?

У багаттi другого кохання.

Першого завжди iскринка тлiє.

(«Ти мене гуцулом називала»).

А далi дорослiшає юнак, мужнiє поет, але душа його жива, вона не втрачає здатностi кохати i оспiвувати свої почуття. Щоправда, вже трохи iншi. Хоча сила пристрастi залишається, якщо не збiльшується, у них вiдчувається зрiлiсть, поет намагається зрозумiти «греховницю пречисту», iнакше дивиться навiть на зраду — лiричний герой не хоче одягати «вiрностi шлею». Суто технiчно досконалiшою стає i образна система вiршiв.

А я тебе кохати буду.

За те, що не упала ти.

Нi у потворну безвiсть бруду,.

Нi у нудоту чистоти.

(«Моя грiховнице пречиста»).

Немає нiчого однозначного в життi. Це розумiння приходить з досвiдом, часом — з гiрким. Але це так.

Нiщо не забарвлюється в один колiр. Скрiзь нас чекає i радiсть, i печаль, i любов i журба — червоне та чорне. I хоч «сфера дiї» цього закону буття значно ширша, нiж кохання, мабуть саме в останньому вiн виступає найвиразнiше.

I людина, здатна на вiрнiсть, щирiсть i самопожертву в особистому, буде i добрим громадянином.