Тема кохання тривалістю у ліриці Ф.И. Тютчева

Тема кохання тривалістю у ліриці Ф. И. Тютчева.

Без неї не можна жити. Л. И. Толстой С дитинства з нами вірші Федора Івановича Тютчева. Я ще вміла читати, але вже настав знала наизусть:

Люблю грозу в початку мая, Когда весняний, перший гром, Как б резвяся і играя, Грохочет в небі голубом.

В Росії усі — від малого до велика — знають цей вірш. Рядки вірші «Весняна гроза», його образи та її звучання злилися мені з способом мислення й звучанням весняної грози, стали її вираженням. Воно давно стало найбільш ємним і поетично точним вираженням грози над полем, лісом, садом, над зеленими обширами зачинающейся весни в России.

Стихотворение «Весняна гроза» з права називають класичним. Воно витримало надзвичайне випробування часом залишилося живим твором російської поэзии.

Несколько слів хочу сказати про поета. Шаляпін Тютчев народився 5 грудня 1803 року на селі Овстуг Орловської губернії, у ній брянського поміщика І.Н. Тютчева.

Первоначальное освіту він отримав вдома, під керівництвом поета Раи-ча, пробудившего в своєму питомце любов до литературе.

Пятнадцатилетним хлопчиком за віршоване наслідування поетові Горація Тютчев був обраний співробітником Товариства аматорів російської словесності. Після закінчення Московського університету Тютчев влаштувався службу до Колегії закордонних справ й у 1822 року прийшов зарубіжних країн. Там, у Німеччині й Італії, він проводив двадцять двох років. Багаторічне перебування там лише зовні віддалило Тютчева від Родины.

На чужині Тютчев виріс глибоко своєрідним поетом-ліриком, чудовим майстром російського слова.

Своеобразной була доля Тютчева — поета. Тривалий час у читацьких колах його просто ні помічали, або ж вважали поетом «для небагатьох». Колись І. З. Тургенєв стверджував: «Про Тютчеву не сперечаються, — хто не відчуває, цим доводить, що не відчуває поезії». Але поети є різні, і самі поезія багатолика. Любов до того що чи іншому поетові залежить передовсім від причин суб'єктивних, індивідуальних, і нав’язати його не можна. Колись Фет назвав Тютчева «однією з найбільших ліриків, існували на земле».

Тютчева прийнято називати співаком природи. Автор «Весняної грози» і «Весняних вод» був найтоншим майстром віршованих пейзажів. Але в натхненних віршах, воспевающих картини і явища природи, немає бездумного любования.

Когда я читаю і перечитую вірші Федора Івановича Тютчева, то міркую про загадки світобудови, про віковічних питаннях людського буття. Ідея торжества природи й людини пронизує собою лірику Тютчева, визначаючи деякі, основні особливості його поетики. Він природа — таку ж одухотворене, «розумне» істота, що людина: «Вона має душа, у ній є свобода, Вона має любов, у ній є мову…» Через звернення до природи Тютчев нерідко розкриває складний світ людської душі в всім багатстві його переживаний.

К найкращим створінням Тютчева належать й любовні вірші, просякнуті найглибшим психологізмом, справжньої людяністю, шляхетністю і прямотою у викритті найскладніших душевних переживаний:

Я зустрів вас — і всі былое В отжившем серце ожило;

Я згадав час золоте —.

И серцю стало так тепло…

Это одна з самих мої улюблені віршів. Читаєш його й чуєш неповторний голос Козловського, співаючого цей романс. Це з самих задушевних віршів поета. По схилу років Тютчев відчув найбільше свого життя почуття — любов до О. Л. Денисьевой. Саме з цим «останньої любов’ю» пов’язані багато шедеври тютчевской лирики:

О, як вбивчо ми любим, Как в буйної сліпоти страстей Мы чи всього вірніше губим, Что серцю нашому милей!

Давно ль, пишаючись своєї победой, Ты говорив: вона моя…

Год не пройшов — спитай і сведай, Что вціліло від нея?

Или інші пронизливі строки:

Чему молилася ти з любовью, Что, як святиню, берегла, Судьба людському суесловью На поруганье предала.

Эти та інші вірші («Не кажи: мене він з’явився, як й раніше, любить…», «…Весь день вона лежала у забутті…»), взяті разом, утворюють так званий «денисьевский цикл», зі своєї проникливості і найтрагічнішої силі у передачі складною і тонкої гами почуттів яка має рівного у російської, а й у світової любовної ліриці. Ці кращі зразки любовної лірики Тютчева тим чудові, що мені особисте, індивідуальне, пережите самим поетом, взяте до значення загальнолюдського. Тютчев писав про природу, писав про кохання. І це давало, начебто, підставу відносити його до жерцям «чистої поезії». Але великий критик Н. А. Добролюбов знаходив, що поетові доступні «і пекуча пристрасність, сувора енергія, й глибока душа, порушувана не одними стихійними явищами, а й питаннями моральними, інтересами життя». До таких дум про сучасності належить і чудове вірш «Російської жінці», що безпросвітну жіночу частку старої России:

Вдали від сонця і природы, Вдали від світла і искусства, Вдали від життя і любви Мелькнут твої молоді годы, Живые помертвеют чувства, Мечты розвіються твои…

И життя твоя пройде незрима, В краю безлюдному, безымянном, На непоміченою землі, —.

Как зникає образ дыма На небі тьмяному і туманном, В осінньої безмежній мгле…

В іншому вірші — «Ці бідні сільця…», попри слов’янофільську ідеалізацію терпіння і смиренності, нібито властивих російському народу, позначилися властивий поетові гуманізм, і суто цивільна пафос, і відчуття Батьківщини: «Ці бідні сільця, Ця убога природа — Край рідний долготерпенья, Край ти російського народа».

Поэзия Тютчева — це лірична сповідь людини, відвідав «цей світ у його хвилини фатальні», за доби «старих поколінь», змушених поступитися дорогу «новому, молодому племені». І тоді водночас вона сама — дітище нової доби — несе на своєї душі «страшне роздвоєння». Як не прикро йому плестися «з изнемождением в кістки, назустріч сонцю і движенью», він має не тужливий млість про минулому, а страшне потяг до настоящему.

Не про колишньому зітхають розы И соловей в ночі поет;

Благоухающие слезы Не про колишньому Аврора ллє, —;

И страх смерті неизбежной Не свеет з дерева ні листа:

Их життя, як океан безбрежный, Вся у цьому разлита.

Эти рядки багато роз’яснюють в ліриці Тютчева.

Стремление жити в «теперішньому» до кінця днів властиво поэту.

Читая вірші Тютчева, знову і знову дивуюся невичерпному багатством російського языка.

Взыскательное ставлення до стихотворному майстерності відрізняє Тютчева. Попри те що, що «не писав, а лише записував свої чудові вірші», він чимало разів повертався до записаному, обробляв, карбував те що як б мимоволі зірвалося з його пера, домагаючись граничною ясності і точності образа.

В своєму знаменитому вірші «Silentium! (Мовчання!)» поет признавался:

Как серцю висловити себя?

Другому як зрозуміти тебя?

Поймет він, ніж ти живешь?

Мысль виречена є ложь.

Однако вірші Тютчева служать найкращим свідченням не безсилля, а могутності слова. Думка будь-коли оберталася у яких брехнею. І хоч би як був складний у душі поета лад «таинственно-волшебных дум», вони, всупереч його власному сумніву, дедалі більше і більше знаходять шлях до серця другого.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.