Новаторство у поезії Павла Тичині

НОВАТОРСТВО У ПОЕЗІЇ ПАВЛА ТИЧИНИ.

Кожного великого митця історія нагороджує гучним найменням, у якому відбивається сутність його творчости. Шевченка вон назвала Кобзарем, Пушкіна — сонцем російської поезії, Франка — Каменярем, Горького — Буревісником, Лесю Українку — поетесою-другом робітників, Коцюбинського — сонцепоклонником.

Новатор! Так вслід за Горьким нарекла історія Тичину, виділивши цим самим одну із найяскравіших рис його творчости. Тичина належить до когорти митців, які скрізь й завжди дошукувалися «свого кореня «й «свого дієслова ». Він вмів піднестись на тих верховини, куди не ступала нога його попередників. Тичининський Ельбрус видно із всіх кінців планети. До нього словами поета Енріко Ріверо звертається Куба:

Вітер дніпровий.

Приніс нам надію твоїми вустами.

Вона прилетіла.

З досвітніми ластівками.

У оселі тихий, хто ніколи не знав.

Лондонські тумани не заступили сяючий Ельбрус Тичини й від ока англійського критика Джона Фути: «Своїми поетичними засобами цей співець України не нагадує нам нікого іншого в усій світовій поезії. «Схвильовано вітав Тичину іспанський співає Хуліо Матеу:

Салют поетові, що світ охороня,.

Салют співцеві волі й свободи,.

Салют будівникові, — він щодня.

Мостами дружби із «єднує народи.

Могутній талант Тичини — щедрий. Він збагатив художню скарбницю творами феноменальними за своєю правдивістю, щирістю, неповторністю ліризму й досконалістю форми.

Новаторство для Тичини — одна з закономірностей розвитку мистецтва. Воно знаходиться в діалектичному зв «язку із такими поняттями, як класовість, народність. Поняття новаторства Тичина розглядав у зв «язку із традиціями. Продовження, розвиток передових традицій — це одне з джерел новаторства: «У мистецтві реалізму сміливе новаторство в художньому зображенні життя поєднується із використанням й розвитком всіх прогресивних традицій світової культури. «.

Призначення митця — новатора співає вбачав до того, щоб прискорювати рух до щасливого майбутнього. Тичина підкреслював: «Новаторство народжується на шляхах служіння суспільству. «Цій священній меті завжди служила творчість Тичини.

1918 рік ставши поворотним пунктом у мистецькій долі Павла Тичини. Перша збірка віршів «Сонячні кларнети «принесла йому заслужену славу й визнання. Вона стала значною подією в українській літературі, ознаменувавши появу нового таланту, яскравої художньої індивідуальності. На літературну ниву вийшов поет-лірик, котрий своєю майстерністю, щирістю й задушевністю, любов «ю до життя й людини примушує згадати великі імена Пушкіна, Шевченка, Лермонтова, Франка, Лесі Українки.

Основу збірки становлять вірші, написані у дожовтневі часи. Більшість із них присв «чено темі природи, кохання. Співає не лишався байдужим й до суспільних явищ. Показовим для розуміння його ідейносвітоглядного й мистецького зростання є твори про революційні події 1917 року. У збірці відчутні імпульси громадянськоскі, що йшли від традицій демократичної літератури. Алі це зовсім не означає, що Тичина піднявся в розумінні процесів класової боротьби на рівень таких своїх сучасників, як Франко, Леся Українка, чи таких своїх учителів, як Коцюбинський чи Горький. Для поета було б іще багато незрозумілого в суспільній боротьбі. У його світогляді виявлялися суперечливі риси. І, Незважаючи на це, «Сонячні кларнети «відіграли важливу роль у розвитку української поезії.

Поява «Сонячних кларнетів «сповістила світло про прихід у літературу Павла Тичини — видатного майстра слова, який із великою художньою силою виразив «красу нового дня «- красу соціалістичної дійсності. Неодноразово відзначався високий художній рівень цієї збірки, із появою якої відкрився для читачів новий «сонячнокларнетний «світло, сповнений буянням радісної природи, наскрізь пронизаний сонячною музикою.

Багато дослідників відзначають музичність «Сонячних кларнетів «як найхарактернішу особливість цієї збірки.

" Насамперед музика «- цей заклик французького поета П. Верлена активно проводився у життя в декаденській поезії кінця XIX — початку XX ст. Теоретики й практики символізму неодноразово висловлювалися на кшталк того, що «поєзія є внутрішня музика «й що «музика — скелет поезії «.

Основа художнього успіху П. Тичини полягає до того, що він, вбираючи, як губка, на свій художню систему найосновніші досягнення поетичної форми кінця XIX — початку XX ст., зумів у символістських пошуках вибрати для собі найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень. Одночасно співає зберіг ті основне, чого було неможливо зберігти символісти, — образну сутність слова. Більше того, П. Тичина зробив ті, чого то й без особливих успіхів домагалися декаденти, — знайшов не бачений досі синтез словесних й музичних способів вираження. П. Тичина досяг такого синтезу саме бо «озвучував «поетичний твір не лише через сонорику слова, а ще через його семантику. Вісь один з найпоказовіших прикладів такого «озвучування » :

Гаї шумлять ;

Я слухаю.

Хмарки біжать ;

Милуюся.

Милуюся — дивуюся,.

Чого душі моїй так весело.

Гей, дзвін гуде ;

Іздалеку.

Думки пряде ;

Над нивами.

Над нивами — приливами,.

Купаючи мене, мов ластівку.

Аналізуючи механізм спрйняття музичних тропів «Сонячних кларнетів », можна помітити, що центральним, найактивнішим подразником, який формує музичний напрямок розвитку асоціацій, є слово, що означає певне музичне чи звукове поняття, — арфа, кларнет, звук, дзвін, музика, мелодія, струна, скрипка, бандура, пісня, гімн, дме, орган, флейта, наприклад:

Горять світи, біжать світи.

Музичною рікою.

…

Горить — тремтить ріка, як музика.

…

Арфами, арфами ;

Золотими, голосними обізвалися гаї…

…

Слухаю мелодій.

Хмар, озер та вітру.

Я бриню, як струни.

Степу, хмар та вітру.

…

Подивувалася ясно — заспівали скрипки!

Кожне виділене слово є ключовим при сприйнятті фрази — без нього вона не зрозуміла. І тому текстові фрагменти, в які смислова ваги сконцетрована на словах, що позначають музично-звукові поняття, випромінюють складний комплекс асоціацій, серед які домінуючими є музикальні.

Співає широко користувався методом передати словом своє синестезичне сприйняття звуку. У цьому був певна художня доцільність: він знайшов лаконічний й місткий спосіб характеризувати звук. «Сонячні кларнети », «арфами, арфами золотими », «сміх якщо, плач якщо «перламутровий », «в чорному акорді «, «синє брязкання кадил », «зелений гімн «- характер всіх цих тропів є виразно синтезичним.

Досить часто П. Тичина оживлює звуки, надає їм виразної емоційної характеристики:

Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись.

дзвони …

Або:

Танцюють звуки на дзвіниці,.

І плачу дзвін.

Відповідь на запитання, в чому полягає першопричина виняткової музикальності поезій першої збірки П. Тичини, слід шукати в природі людського обдаровання. Талант П. Тичини, в якому геніально поєднані абсолютний музикальний слух, здатність до синестезично-асоціативного сприйняття дійсності й найтонше відчуття слова — явище рідкісне. У своїй музикальності співає настільки самобутній, що його неможливо наслідувати. Він недоступний для епігонів найвищої кваліфікації.

Крім того, музикальний талант П. Тичини — талант розвинений. Підхід автора «Сонячних кларнетів «до музики — це не підхід амтора (ганьби навіть й дуже здібного), а професіонала, який віддав музиці багато років життя. У ранньому дитинстві він був постійним учасником монастирського хору, в молодості - керівником й диригентом одного із кращих хорів Києва. П. Тичина грав на багатьох музичних інструментах, сам складав музику. Звідси, очевидно, й скидалося бажання вводити на поетичний тект музику, бажання, яку призвело до справжнього мистецького успіху.

І в подальшій творчости співає ще неодноразово «повінчував «слово й музику. Його твори зазвучали «бетховенськими акордами могутнього «Плугу », й леонтовичівською співучістю … лірики, й шопенівськими ритмами… «Похорону друга », й всією нескінченною симфонією, Яка в історії людської поезії названа поезією Тичини «(М. Бажан «Спогадів про Павла Тичину »).

Усі дужче входячи в драми соціальної боротьби й звертаючись до революційних тим, Тичина в збірці «Плуг », через символічний образ, відсвітив страшний стан України й власного серця, — за годину, коли на півночі без перерви проголошувалося про Росію в поезії:

…стоїть сторозтерзаний Київ й двісті розіп «ятий я.

Лірика в «Плузі «збагатилася мотивами із революційних катаклізмів, поширених в уяві на цілий космос: як й в наступній збірці - «Вітер із України ». Алі, супроти феноменального прискарблення й дальшої «кристалізації «всіх самоцвітів віршового майстерства, уже втрачалося в ліриці блаженне звучання пісенности із світанкових світів. Захоплений революцією в її радянському напрямі для України й оспівуючи її в космічних планах, Тичина годиною, хоч іронізуючи, відкривав завісу над дійсністю й подавав вираз сумнівів.

З давніх-давен, коли народ піднімався на битву за своє право, поруч із мечем воювало й слово. Хвилі визвольних рухів підносили на свої вершини таланти співців, котрі кували духовну зброю народові.

" Плуг «- збірка новаторська за змістом й формою — стала значним кроком Тичини на шляху ідейно-художнього зростання. «Після найніжніших акварельних малюнків, после тихої музики поля і шелестіння рідного гаю в поезії Тичини із «явилися нові ритми, нечувана раніше сила й розмах, із «явилися симфонізм його поезії. З титанічних визвольних змагань народу поет-мислитель черпав незвичайної місткості образ, художній афоризм, свою незрівнянну мелодику, це звідти йшло буйне мистецьке новаторство Тичини, його поетичні відкриття » , — вірно відзначив Олесь Гончар.

У світогляді Тичини відбулися корінні зміни. Вітер революції, за висловом академіка О.І.Білецького, порвавши ніжні струни на арфі «Сонячних кларнетів », натягнув на лірі поета «нові мідні струни ». У стислий годину співає зумів перебороти чимало труднощів, подолати болісні вагання, суперечності, відкинути ідеї «абстракного гуманізму », який особливо негативно позначився на збірці «Замість сонетів й октав «(1920р).

Істотні зміни відбулися й в стилі Тичини, в його поетиці. У порівнянні із «Сонячними кларнетами «» Плуг «являє собою нову яскраву й неповторну художню систему. Тичина виступає тут майстром громадсько — політичної тими. Публіцистичний струмінь, який майже відсутній у раннього Тичини, в «Плузі «виступає як одна із істотних рис стилю, що засвідчує продовження поетом традицій Шевченка, Лесі Українки, Франка.

Музично — живописні засоби, якими так чудово користувався співає у «Сонячних кларнетах », набули тепер нової функціональної і ідейно — естетичної значимості. Вірш «Вітер «передає могутню музику й динамічну колористичну гамору грізної стихії. Він потрясає громоподібними «бетховенськими акордами », відтворенням повної непідвладності бурі в ритмічних структурах, що не мають аналогій в усій українській поезії.

Вітер.

Не вітер — буря !

Трощить, ламає, із землі вириває…

За чорними хмарами.

(із блиском ! ударами !).

Живописність грізної стихії увиразнюється іще і своєрідною «мелодією «бурі, котра створюється Тичиною за допомогою гамір, опертих на сонорні Р та Л.

До кращих творів, витриманих в ключі космічно — планетарної символіки, належати три вірші - мініатюри циклу «Сотворіння світу ». Це глибокий поетично — філософський роздум над масштабними проблемами: Революція, Історія, Людство, Народ, Людина. Перша частина циклу — оповідь про «сотворіння «землі. Дві інші відтворюють наступні етапи «світостворіння »: успіхи людини в практичному освоєнні природи, винахід важливого знаряддя — плуга й, нарешті, класову боротьбу між працею й капіталом. До збірки увійшли також вірші космічно — планетарного характеру: «Месія », «І якщо так… », «Міжпланетні інтервали », «Перезорюють зорі «.

У «Плузі «намітились також тенденція до реалістичного змалювання сучасності, відтворення конкретних історичних подій, ситуацій. Про це свідчать класичні твори збірки, такі як «На майдані «, «як впавши ж він із коня… », «Ронделі «, «Псалом залізу », «Листи до поета », «Плюсклим пророків », «Сійте «та інші.

Павло Григорович в «Плузі «давши зразки нової революційної поезії - політичну й філософську лірику. Характерною рисою його поезії в рокта громадянської війни є уміле поєднання строгої публіцистики із винятковою пластичністю образу.

Нам все одне: чи бог, чи чорт ;

Обидва генерали ! й :

Собори брови підняли,.

Розбіглися квартали.

" Епічна лірика «Тичини чарує також поєднанням лірики із героїкою, романтичною окриленістю. «На майдані «, «як впавши ж він із коня… «- це новаторські взірці нової героїко — романтичної пісні.

У своїх новаторських пошуках співає звертається й до надбань світової культури. Цікавим у цьому відношенні є цикл «Ронделі «. Вважалося, що традиційна форма французької поезії рондель придатна лише для пейзажної та інтимної лірики. Алі Тичина рішуче відкинув цю точку зору. І подібно доти, як Франко оновив сонет, створивши сонет революційного змісту («Тюремні сонети »), Тичина створив революційний рондель.

Збірка «Плуг «- це славиться творча висота, завойована Павлом Тичиною. З її вершини віднілися йому широкі творчі жени. У особі цого талановитого співця яскравого новаторського складу поєзія здобула свого лідера. А «Плуг «ставши книжкою, що відкрила нову епоху в розвиткв української поезії - епоху реалізму.

У 1920 році виходить також збірка «Замість сонетів й октав » .

У циклі ліричної прози «Замість сонетів й октав «співає продовжує тему справжньої перемоги добра — в серцях людських: як передумови до пермоги над озвірілим злом в суспільстві. Про терор він писавши: «Велика ідея потребує жертв. Алі хіба то є жертва, коли звір звіра їсть? » .

У цій збірці відбивається поступова зміну світогляду й переконань поета. Майже зовсім зникає музичність й милозвучність, котра був так чітко виражена в «Сонячних кларнетах ». Натомість приходити розуміння світла, яку наче генерує між, де кінчається матеріальне й починається невідоме нематеріальне — Дух. Може, із цого відчуття й вийшли слова Тичини:

Молюся не самому Духу — та і не Матерії.

До речі: соціалізми без музики ніякими гарматами не встановити.

У збірці «Замість сонетів й октав «Тичина пише про сьогодення із усіма його протиріччями й складністю :

— Товаришу, будемо своє з суспільним єднати.

Яке б не було б воно та гірке ;

До дна будемо пити. Бо в цім наша чесність.

Тичина закликає прислухатись до простого народу, доти, що реально, а чи не примарно потрібно йому, доти, що звучить у ці дні. Звісна річ, мистецтво нового дня винне стояти незмірно вище, ніж простенька пісенька: «Ой, яблучкко, так куди ти котишся… », але й воно та мусить бути так саме популярним, так саме масовим, так саме дохідливим, як оце вісь «Яблучко » , — із зерном великого майбутнього мистецтва.

Співає переконаний, що мистецтво винне служити людям. Мистець залежить від суспільства, він мобілізований своїм народом, бо то лише «трава зростанні, де захоче » .

Роздумуючи про необхідність бути мобілізованим революцією, бути ідейним письменником П. Тичина ставити собі за й сучасниками гостре й прямолінійне запитання: «Хто скаже: що єсть контрреволюція? ». Відповідь одна: контрреволюція — це коли митець забуває про народ, про його біль та надії.

Проблема політичної визначеності стоїть перед кожним, навіть перед самою авторкою, який в кінці книжки запитає собі: «Хіба і собі поцілувать пантофлю папи? » , — тобто привселюдно заявити про ті, із кім ти й проти кого, а чи не займати позицію невтручальника чи очікувача.

Павло Григорович Тичина прагнув іти в ногу із життям, утверджував поетичним словом усе нове, перспективне. Щоб найповніше виразити провідні мотиви доби, він знаходив такі мистецькі засоби, котрі найбільше відповідали величі соціальних перетворень й найточніше передавали труднощі боротьби нового з старим, зокрема у сфері людського духу. Багатющим джерелом, що живило його творчу уяву, був народ в історичному поступі, у виявах революційного пориву, талановитості, життєдайної сили. За прикладом своїх великих попередників співає звертався до народнопісенних скарбниць, до міфологічних образів й мотивів, до літературних пам «яток різних часів й народів. Так він поєднував національну традицію із духовними надбаннями світової культури. Усі набутки людського генія Павло Тичина підпорядковував ідеї утвердження сучасності, про що із такою переконливістю свідчать «переосмислені «в його поезії образи Прометея, Фауста, Кожум «яки, Ярославни, Лади.

Усі краще, чим багата сьогодні українська поєзія, несе на собі печатку новаторського генія Павла Тичини.

Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці, п «ять орденів леніна, два ордени Трудового Червоного Прапора, медаль «За доблесну працю й Великій вітчизняній війні «, срібна медаль Всесвітньої Заради Світу, Державна премія СРСР та Державна премія Української РСР імені Т. Г. Шевченка — вісь чим увінчано натхненну і невтомну працю Павла Тичини в ім «я народу.

Та найбільша нагорода — вдячна пам «ять нащадків…

Л І Т Є Р, А Т У Р, А :

1. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. 1994р. До. — «Рось » .

2. Журнал. Українська мова та література в школі. Червень 1978р.

3. Журнал. Українська мова та література в школі. Січень 1981р.

4. Олександр Губар. Павло Тичина. 1981р. До. — «Український письменник » .

5. Павло Тичина. Десь на дні мого серця. Поезії. 1991р. До. ;

" Український письменник " .

6. Григорій Клочек. Душа моя намріяла… 1986р. До. — «Дніпро » .

7. З архіву П. Г. Тичини (збірка й матеріалів) До. Наукова думка. 1990р.