Мотиви лірики Миколи Вінграновського

Курсова робота

Мотиви лірики Миколи Вінграновського

Вступ

Микола Вінграновський — поет яскравий і самобутній. Його творчість дає відчути читачеві всю складність духовного світу людини. Митець зміг багато сказати про сенс людського буття, про добро і зло, про життя і смерть, про кохання та ненависть. Він? перший з-поміж рівних у плеяді шістдесятників.

Будь-яке культурно-історичне явище не може виникнути на порожньому місці. Воно обов’язково укорінене. Корінням шістдесятництва було Українське Відродження. Поети-шістдесятники знали, що шлях до Незалежної України розпочинається з прагнення кожної окремої людини до свободи власного духу. Вони продовжили національні традиції не зброєю, а словом. Поняттям «шістдесятництво», як відомо, означають добу всезагального духовного й морального піднесення в країні, викликаного докорінними змінами у внутрішній політиці влади, реальним наслідком яких стало нетривале повернення суспільству ясного бачення загальнолюдських цінностей. Культурний рух шістдесятників охоплював не тільки літераторів.

Це був загальноукраїнський політичний рух широкого кола людей, який ставив проблеми демократизації, необхідності боротися з національним нігілізмом, а в літературі? звільнення від чиновницького диктату. Про це явище можна говорити і як про соціально-психологічний тип свідомості, властивий певній частині суспільства, особливо інтеліґенції. Поети-шістдесятники стрімко й потужно ввійшли в духовний і культурний простір України. Основним об'єктом творчості молодих поетів була людина на складних перехрестях історії, основним ідеалом? ідеал борця за те, щоб людство могло жити й розвиватися в атмосфері миру, віри в майбутнє. Своїми творами вони відновлювали традицію шляхетної лірики, що була перервана в нашому письменстві в роки сталінського терору,? поезії, що вирізняється сміливою і глибокою думкою, вишуканістю образу, жанровим розмаїттям. Специфічність поезії шістдесятників яскраво виявляється в характері її суспільної заангажованості. Поети-шістдесятники намагалися повернути поетичному слову його право бути правдивим і моральним, що має докорінно змінити систему світоглядно-естетичних взаємовідносин у системі «митець і дійсність».

Українські письменники-шістдесятники — це «опозиційно настроєна національно свідома інтелігенція, що відверто протиставила себе тоталітарному режимові з його політикою денаціоналізації і придушення прав людини, культивуванням провінційності й меншовартості української культури» [16, 184]. До них належали: Василь Симоненко, Іван Світличний, Григір Тютюнник, Іван Дзюба, Алла Горська, Василь Стус, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Валерій Шевчук, Борис Олійник та інші. У їхній творчості переважає пафос утвердження — людини і людяності, добра й краси, природи й природності в усьому, буття в повноті його виявів. Вони відчули себе вільними й розкутими, переживали спільне, загальне, а то й глобальне, як своє особисте. Однією з специфічних ознак поетичного процесу 60-х років була плідна співтворчість митців різних поколінь — природно й вагомо звучало у властивому для кожного з них стильовому та емоційному ключі.

Серед таких національно свідомих українців був і Микола Вінграновський, творчість якого відзначається багатогранністю та багатоаспектністю. Його ім'я уособлює все найкраще, найсвітліше і найдобірніше, що вродилося на ниві красного письменства від початку шістдесятих років до нашого часу. Він прийшов у поезію так, як з’являються великі майстри, знав собі ціну, вартість поетичного слова.

Актуальність дослідження полягає в тому, що до сьогодні ще не існує синкретичної праці про унікальну багатогранність лірики поета, а, отже, ми спробували систематизувати відомі літературознавчі дослідження про Миколу Вінграновського, зробити власні висновки про специфіку ліричної настроєвості творів.

Метою курсової роботи є аналіз домінантних мотивів пейзажної, патріотичної та інтимної лірики поета.

Мета дослідження передбачає виконання таких завдань:

? окреслення тематичного діапазону лірики Миколи Вінграновського;

? з’ясування провідних мотивів його творчості, засобів авторського самовираження;

? дослідження художніх засобів, що сприяють посиленню ліричної тональності творів;

? констатація неповторності художнього стилю митця.

Об'єктом дослідження є творча спадщина поета.

Предметом є пейзажна, патріотична та інтимна лірика митця.

Практичне значення полягає в тому, що її результати можуть бути використані на уроках української літератури в одинадцятому класі, а також стануть у нагоді студентам-філологам під час підготовки до практичних занять, написання рефератів.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

1. Особливості авторського самовираження Миколи Вінграновського

художній поет лірика патріотичний Бути Миколою Вінграновським — це означало з честю вийти зі школи Олександра Довженка і залишитися на все життя у ній його вічним «semper tiro», щоб і самому здобути ім'я особистості. Мабуть, під зорею Олександра Довженка у Миколи Вінграновського виробилось його постійне і послідовне спрямування, як висловився Леонід Талалай, «до недосяжного ідеалу… Це і робить його творчість надзвичайно піднесеною і відмінною від приземленої побутової поезії багатьох інших віршувальників. Ніхто із сучасників не говорить сьогодні із такої духовної висоти, як він… Його трон короля поетів поки що непохитний» [28, 50]. Епоха, в якій Микола Вінграновський формував свій світогляд, свої ідеали та естетичні засади, була складною та являла собою невичерпний і драматичний конфлікт між старим і новим, тобто між традиціями соцреалізму та модерно пошуковими віяннями часу. У шістдесяті роки за аналогією до епохи «розстріляного відродження», тобто 20-х — 30-х років, українська література, як і культура в цілому, прагнула європейського ренесансу. Україна читала рідною мовою Війона, Бернса, Превера, Елюара, Апполінера, Лорку, Тувіма, Уїтмена, Верхарна.

Це схематичні обриси тієї духовної атмосфери, в якій мав пролунати виразний і неповторний голос Миколи Вінграновського, в якому звучало багатство душі його народу. «Народ, люди, безпосередній культурний і моральний ґрунт», зазначає Іван Дзюба, й творили особу поета.

Зупинимося на найважливіших етапах життєвого шляху поета. Він народився 6 листопада 1936 році у надбужанському містечку Первомайськ на Миколаївщині. Цей рік дав українській літературі цілу плеяду видатних творців, яких пізніше назвали поколінням шістдесятників. На їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови, і саме ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії та почуття відповідальності за долю свого народу.

У 1943 році Микола Вінграновський пішов у нульовий клас початкової школи в Кумарах, а продовжував навчання в Богопільській десятирічці, яку закінчив 1955 року. Пізніше вступив до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого на акторський відділ, де вже через два тижні обдарованого юнака помітив Олександр Довженко й «коронував» на долю артиста, кінорежисера й поета, за влучним висловом Івана Дзюби, «на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу» [14, 6].

Ім'я Миколи Вінграновського тісно пов’язане з Київською кіностудією імені О. Довженка. У 1955 році він — студент акторського відділення Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Невдовзі переїжджає до Москви, де вчиться у Всесоюзному державному інституті кінематографії, у студії Довженка. 1961 року повертається з Москви, працює на Київській студії ім. О. Довженка, здобуває визнання як актор і поет. Як режисер Микола Вінграновський поставив на Київській кіностудії чимало художніх і документальних фільмів. Найвідоміші з них: «Ескадра повертає на захід» (1964 рік), «Берег надії» (1967 рік), «Дума про Британку» (1969 рік), «Довженко. Щоденник 1941;1945 роки», «Климко» (1964 рік). Усі його фільми зайняли почесне місце в кінопрокаті, здобули визнання мільйонів глядачів.

З якою шанобою і любов’ю він ставиться до Олександра Довженка, можна зрозуміти, перечитавши поетове оповідання «Рік з Довженком». Це спогад-розповідь про знайомство з одним із найбільших у світі авторитетів кіномистецтва, про навчання в нього. Лише через двадцять років після всього, що було, вже ставши відомим письменником, поет наважується написати невеличкий матеріал про свої зустрічі з геніальним митцем.

Пізнавши Олександра Довженка ближче, поет має більші підстави, ніж хтось інший, бути ощадним, виваженим у слові. Все, про що б він не згадував, що б не описував, стає розмовою про щось глибоко потаємне, неповторне:

«Вранішнє сонце розлилося на стерильній чистоті аудиторії. Всі ждали Довженка. Ждав його і я, забившись у куток під стіною, нагнувши голову, як перед ешафотом. І ось о дев’ятій годині в аудиторію увійшов Довженко зі своїми асистентами. Всі встали. Одним оком з-за спини виглянув і я. Довженко розглядав кожного свого учня окремо… Довженко підійшов до вікна і, ніби охоплюючи щось руками, сказав, що на тому тижні приїхав з України…» [6, 2]

«Доводилося не раз, — писав Олесь Гончар, — зустрічати учнів Олександра Довженка, тих, кому випало щастя бувати на його лекціях у Москві, кому він дарував години своїх розкішних імпровізацій… Великого кіномитця знали як людину бурхливої вдачі, він мав справді розкуту уяву, що єднала сучасне з вічним. Однак у творчому процесі - і це теж було повчальним — він умів дисциплінувати себе, йому притаманні були безжальна вимогливість, гостре чуття міри й смаку, що є свідченням високої естетичної культури» [12, 8].

Осягаючи творчість Миколи Вінграновського, важко абстрагувати її від довженківського світу, від яскравих прикладів творчості великого майстра із його вірністю реальності навіть у найромантичніших творах. Тема народу, Вітчизни, рідної землі, України у митця має багато своїх неповторних модифікацій, художніх рішень, але так само, як і в Олександра Довженка, вона завжди звучить у нього життєствердно. Не можна точно схарактеризувати у словах образність, ритм, інтонаційну структуру поетичного твору, в аналізі все одно щось втрачається, щось не вкладається в рамки понять, бо ж і в дослідженні мусить залишатись відчуття поетичної тайни, того внутрішнього чару слова, що полонить і зачаровує в самому поетичному тексті. Феномен поетичного мислення Миколи Вінграновського в тому ж і полягає, що він концентрує в собі м’якість, витонченість барв і ліній образу, який, скільки не розчленовуй, а суть його не оголюється. Такою ж глибиною відчуття краси, філософічністю думання сповнена і художня образність Олександра Довженка.

Перші публікації віршів Миколи Вінграновського з’явились 1957;го року («Дніпро», № 2) та 1958;го року («Жовтень», № 8), а відтак добірка віршів у «Літературній газеті» від 7 квітня 1961 року «З книги першої ще не опублікованої».

1962;го року побачила світ збірка «Атомні прелюди». Ця збірка невдовзі стала раритетом. У ній приваблювала свіжість і мужність голосу, багатство виражальних засобів, філософізм, глобальний погляд на світ, пафос утвердження та заперечення. Таку поетову позицію сприймали за суб'єктивну категоричність ліричного героя, який з’явився з метою не менше, як демонструвати себе задля самоутвердження, задля деструкції тодішніх усталених норм. Нікому й на думку не спало, що художнє мислення поета будується на інтуїтивному сприйнятті світу. На цьому й будувалась його естетична система.

У поезії молодого Вінграновського, як, врешті, в усій його творчості, домінує серце, настрої душі, найтонші її інтонації, переливи барв, проте вона все ж має ще інший свій простір — простір раціональний, що вимагає зосередженості розуму, жадає сприйняття в інтелектуальному вимірі, та не менше жадає вона зосередженої уваги у світ речей. У тематичних вимірах вона багатопланова. Її культурологія та закорінення у національний ґрунт вибудовуються на виразно індивідуальному сприйнятті духовного світу.

Безумовно, це поезія без свідомо запрограмованих формальних пошуків, без видимої спрямованості на зовнішні експерименти, однак вона являє собою довершеність форм. Його вірші не мають словесного декору, як це буває в інших авторів. Добірна, без будь-яких впадань у семантико-етимологічні крайнощі, лексика митця творить свій особливий колорит, у якому багатство проявів життя, багатобарвність і багатозвучність світу. Мова поета справляє враження мінливо-бентежної стихії. Тут є такі слова і такі відтінки, які поезія до нього взагалі не вживала. Ця таємничість буття слова зі вмістом у ньому народних світовідчувань, з багатством уявлень й керує глибинами його лірики. Звідси випливає ще інша якість. Це якість образної палітри Миколи Вінграновського. Особливість його обдарування засвідчує також послідовно-закономірна трансплантація фольклорної атрибутики (символів, алегорій тощо).

Микола Вінграновський змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, — а відповідно, змінювався й характер його поезії. На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації набувають відтінків журливості, гіркоти, тихої радості; переважає зосередженість, вгадується внутрішній рух від душевної «романтики» до «душевного «реалізму».

Ці особливості поетики Миколи Вінграновського й увиразнилися в книжці «Сто поезій» (1967 pік). Збірка свідчить про активні творчі пошуки самовираження. Митець випробовує місткість форм, однак головні зміни в його поетику внесло освоєння фольклорної традиції та живої народномовної стихії. Це символіка чисел і барв («Тринадцять руж під вікнами цвіло…»); художній паралелізм («Прилетіли коні - ударили в скроні…»); казкові прийоми ліричної композиції; безособовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етичний досвід народу, а також особлива втаємничена неконкретність, що лишає місце для дива, казки («На болоті»).

Твори двох зазначених збірок, а також кілька нових віршів склали збірку «Поезії» (1971 pік). Серед нових привертають увагу дві невеличкі поеми — «На Псло, на Ворсклу, на Сулу…», яка в пізніших виданнях названа «Голубі сестри людей», і «Гайявата». Епічний розмах, що з'єднує фрагменти світу в концептуально-гармонійну цілісність, дозволяє назвати ці твори малими поемами.

Привертають увагу також «дитячі» вірші «Поезій». У них — гармонійність, незасмученість та особлива переконаність в істинності власних уявлень, що з віком полишає людину. У цих віршах висвітлилася природа таланту митця, котрий бере від дійсності рівно стільки, скільки потрібно для свободи та краси. І саме тому ця лірика однаково багато говорить і дорослому, і дитині.

Певна річ, що з роками художній зір поета надзвичайно загострюється. Він прагне зафіксувати в слові найтонші рухи природи й душі, ним керує вимога повноцінного, адекватного перекладання художнього світовідчуття в образ, котрий і є для поета справжньою дійсністю.

Після цієї збірки через сім років вийде книжка «На срібнім березі» (1978 рік), і ще через чотири — «Київ» (1982 рік). Найкоротшою буде відстань — два роки — до прекрасної, хоч і мініатюрної за обсягом книжечки «Губами теплими і оком золотим» (1984 рік), «Цю жінку я люблю» (1990 рік), «З обійнятих тобою днів», «Любове, ні! Не прощавай!». Правда, між цими збірками з’являлися й книжки прози та збірки дитячих віршів.

Читаючи поезію митця, мимоволі замислюєшся над природою слова, його магією. Для нього слово — живий організм:

А тут животворяще слово

Мого народу і моє!

Крізь пил віків, усе в сльозах,

Пробилось, вижило, зоріє,

Горить у мене на устах! [8, 325]

Новаторство ніколи не було для нього лише протиставленням поезії попередників і сучасників поета, не було простим змаганням у слові. Хочу зауважити, що потреба художньої доцільності, довершеності завжди випливала в поета з потреби правдивого спілкування з реальною дійсністю, зі своєрідного чаросвіту любові до життя, до людей, з розуміння свого творчого обов’язку. За його розумінням, талант — категорія всенародна. Для таланту не існує остаточно опанованої висоти, тільки відчуття потреби подолання нових висот гарантує йому творчий розвиток. Значущість таланту криється в прагненні тієї багатовимірної гармонії, яку творить цілий комплекс різноманітних її складових. Як немає меж досконалості гармонії, так і немає обмежень цих складових.

Поезія Миколи Вінграновського напружено зосереджена на вічних питаннях і нашої доби. Щоб переконатися у цьому, варто перечитати кілька давніших та новіших творів — «Демона», «Елегію», «Український прелюд», «Оксані», «Поїхали на Сквиру…», «До себе», «Останню ніч Богуна», «Хтось опівночі…»; власне чи не кожен вірш це засвідчить. Але його поезія переступає через декларативне і понятійне з’ясування цих питань буття особистості, нації, людства — і оперує глибинними емоційними планами, образами уяви, драматичними картинами душевних переживань. У поета майже завжди світоглядне й громадянське самоозначення включається в ширшу сферу, в загальну динаміку душевного життя, стає всепроникним у душі: розпросторює свою владу на всю духовну сутність людини, а не залишається, як це здебільшого буває в менш суб'єктивній поезії, відокремленою ділянкою спеціальних силкувань.

Отже, доречними будуть слова Тараса Салиги, що «неповторна індивідуальність митця мінлива, як живе срібло. Його поезія — це стихія, в якій цілковито відсутня якась навмисна спрямованість, передбаченість. Постійне переливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибинних нутрів його душі і який настрій хвилею його огорне й хвилею спаде, щоб поступитися місцем іншому. Все, чого коли-небудь сягав його душевний зір і що чутно чи не чутно торкалося колись його душі, — все воно живе в ньому постійно, глибоко жевріє здатною щомиті спалахнути живою жариною; живе, готове щохвилі полинути водоспадом, упасти росинкою чи вдарити громом — з найнепомітнішого і найнесподіванішого приводу» [25, 124].

2. Провідні мотиви лірики Миколи Вінграновського

2.1 Специфіка художньої образності в ліриці Миколи Вінграновського

Поету доступні найтаємничіші резерви слова. У своїх віршах він використовує такі художні засоби: епітет, метафора, персоніфікація, повтор, паралелізм, тавтологія, синтаксичні конструкції тощо.

Незбагненну експресивну силу відкриває він за допомогою тавтології у власне своїх лексичних формах: «Вкраїночко моя», «літатеняточко моє», «по крапельці, по краплі, по мокренькій до маку, до маківоньки, до нас…».

Роботі над словом митець надає великого значення. Він веде свою «лексичну політику». Поет з одного слова може створити цілий лексичний ряд («світе, світку, світоненько, світенько»). Це прояв глибокого відчуття внутрішньої смислової динаміки мови. Воно робить слово інтенсивним, розширює його світ.

Його поезія поглибила метафоричну основу епітета. Він став асоціативним. Експресивність, образність, багатозначність виступають на перший план:

Додому дітлашні вечірньосірогусо,

Вечірньосірогусто ластівкам ;

Додому всі, хто є: стручок квасолі луснув

І лусканням своїм всіх на ніч налякав [8, 346].

Неологізми-епітети «вечірньосірогусо», «вечірньосірогусто» тому й стали такими картинними, відчутними, що поет зумів кожному з них надати особливого значення. Вони містять у собі три смислових плани: часу, кольору і об'єкта (вечір — сірий — гуси). Комусь іншому треба було б написати кілька рядків, щоб намалювати саме ось такий мальовничий та емоційно виразний пейзаж. Микола Вінграновський це зробив по-своєму. Утворив складну лексичну сполуку і досягнув справжнього художнього ефекту. Слово засвітилося, заграло своїм чаром, своєю красою.

Характерно, що особливо важливу функцію відіграє в нього фонетика. Вслухаймось: «вечірньосірогусо», «сивоснива сосна», «чорнолапо», «дитинно-сіро глянула весна» тощо. Якщо б поетові не вдалось досягти такої чистої звукової мелодики, то й таких епітетів просто би не було. Вони засновуються на евфонічності, яка дозволяє йому зводити в один центр часом, здавалось би, випадкові лексеми, і ось, будучи зведеними, вони здатні будити нові емоції.

Він також використовує епітет. Це, звичайно, йде від народнопоетичного способу мислення. Епітет завжди був одним із найголовніших тропів, врешті, звідси й постійні епітети. Еволюція метафоризування епітета теж починається у фольклорі. Цей процес продовжується. У поетиці митця динаміка розвитку виражальних функцій епітета особливо помітна. Він у нього незвичайно навантажений:

Червоний светр, білий сміх я обійняв за плечі.

Лимонний вітер задмухав понаддніпровий вечір…

Так це було спочатку: ніч і зойки сойки в плавнях…

Темповий вітер, темні губи й темні трави травня… [5, 79].

Процитовано весь вірш. Він складається лише з однієї строфи, але вся вона насичена епітетами. Кожен із них має свою художню функцію. Навіть словосполучення «червоний светр», що на перший погляд є звичайним означенням, а не художнім тропом, що в саме цій фразі являє силует жінки. «Лимонний вітер» — знову ж таки те, що повинно домалювати цей образ. Це мова уявлень, асоціацій — і є в ній своя умовна конкретність, у кожному разі тут є своя художня логіка. Так народжується у поета теплий, інтимний спогад — вірш особливої культури почуттів.

Мотивування епітета в образній фактурі вірша Миколи Вінграновського може мати й іншу основу. Саме за допомогою епітета поет одухотворює природу. Він має свій спосіб її оживлення, свої фарби для її живописання, свій погляд на неї:

Прижовклою збіліла далина ;

Дніпровими високими очима.

Дитинно-сіро глянула весна [8, 96].

Епітети Миколи Вінграновського можна укласти в окремі групи. Першу з них становитимуть ті, що виникають на предметній основі («під рябими кущами вухатими», «зіходить ніч на витешений сад», «кого мені в розхристаному полі»), інші - взаємодіють з абстрактними поняттями («моя тривога кароока», «гінка тремтінь у промені дощу»).

Метафоричність епітета Миколи Вінграновського завжди послідовна. Те, що він об'єднує, здавалось би, нез'єднувані слова, теж випливає із народнообразних уявлень. Скажімо, «білий цвіт» — це звичайний якісний прикметник з іменником або ж в іншому випадку «білий» можемо назвати постійним епітетом. Та «білий цвіт поколінь» — це вже те, що має метафоричне значення. Це гранично простий і водночас максимально багатозначний образ, зміст якого розкривається у контексті:

Одійде, і вишневі літа обійдуть,

Одійде, і пора — і моя, і твоя одійде.

Не одійде ріка, що веде нашу пам'ять, вона не одійде ;

Білий цвіт поколінь на плечі, на щоці, на устах… [8, 333].

Слова «вишневі», «білий цвіт» у цій поетовій медитативній елегії мають оціночні означення такого емоційного чару, якого поет, очевидно, не сягнув би при використанні інших слів. Епітет митця дуже часто важко відчленувати від метафори. Скажімо, виділити у фразі «білий цвіт поколінь» «чистий» епітет можна тільки умовно. У нечленованій фразі діють ті ж самі асоціативні закономірності, що й у метафорі. Але ж вважати словосполучення «білий цвіт поколінь» знову ж таки «чистою» метафорою не варто, бо тут все-таки домінує те, що не виділяє предмет з-поміж інших предметів.

Інше питання, якщо поет творить таку метафору, додатковою частиною якої виступає епітет:

Лягла зима, і білі солов'ї

Затьохкали холодними вустами.

В холодні землі взулися гаї

І стали біля неба, як стояли [8, 235].

Тут лише два слова виступають в ролі епітета: «білий» і «холодний», але якщо їх у тексті не буде, тоді не буде даного пейзажу, зимового колориту, психологізму, що є у вірші. Метафора «лягла зима» вимагає саме цих слів. І якщо одне із них стоїть у двох різних формах («холодними», «холодні»), у цьому ні стилістичних, ні версифікаційних похибок немає. «Холодні землі» і «холодними вустами» — два епітети з одним і тим же словом виконують дуже різні смислові функції.

Епітет у Миколи Вінграновського починається з особливого тембру його звучання. Взагалі, кожне нове явище в поезії найперше позначається на інтонаційності вірша.

А ось надзвичайно яскравий приклад того, як поет інтонаційно настроює нас на сприйняття тієї картини, суть якої розкривається за допомогою розмаїтих епітетів:

Прицокало, прибилось, притекло,

Припало, пригорнулось, причинилось,

Заплакало і — никма утекло

Чорняве полум’я з печальними очима.

Чорняве полум’я, чорняву ту завію

Узяв у душу, як блакитний сон.

А чути плач-то плаче телефон,

Просунувши у ніч свою холодну шию [5, 72].

У строфі домінують вирази, насичені епітетною метафоричністю. Це типово його — Миколи Вінграновського — спосіб «декорування» тканини твору художніми означеннями, які є рушіями розвитку ліричної концепції вірша: «На міднім небі вечір почорнів», «Під темним летом темних кажанів», «Високий воїне з мозольними руками», «Як чорнобривий шлях у срібному вікні» тощо.

Його улюблений художній прийом — повтори. Часто вони стають головними елементами в композиційній побудові вірша або задають тон у подальшому розгортанні думки:

Так треба. Повернень — доволі!

Не треба. Даремно.

Недолі потреба? Напевно, недолі…

Недолі, напевне, потреба? Недолі?

Даремно!

Не треба! Доволі

Повернень! Так треба [8, 228].

Митець прекрасно живописує словом, його рядки сповнені усіх кольорів і відтінків. Наприклад:

І липи темна тінь, горіха тінь прозора…

В мені озвалося сріблясто-голубим.

Коли учора, вчора-ізвечора

На сизім вогнищі дрімав між нами дим. [5, 78].

Поет вдається до кольору не лише, як до означення певної властивості предмета. Він звертається до нього з іншою метою, прагнучи намалювати «фарбами» складні переливи почуттів, висловити у «кольорових словах» своє ліричне ставлення до природи:

На сірім мурі чорний кіт

Крізь білі вуса парко диха,

За ним лиман синіє стиха ;

Синіє осені приліт [8, 263].

«Синіє осені приліт» — це вже те, що поет побачив не очима. Це те, що він відчув, пережив і чим настроює на роздум про часову плинність.

Колір у нього позначає, насамперед, контрастні моменти в розвитку сюжету. Наприклад, «На чорне впало біле», «Сто чорних димарів на Батьківщині, Сто світлих гімнів рідної землі».

Уже з цих рядків видно, що колір потрібний Миколі Вінграновському не тільки для малювання пейзажів. Кольором фіксується гама чуттів, настроїв, емоцій. Колір у нього — це вічна боротьба протилежностей, це контрастування речей та явищ, зіткнення яких породжує якусь нову якість, що так багато значить для ідеї вірша.

Найчастіше поет вдається до синього, білого, червоного і чорного кольорів. При відтворенні настроїв печальних, елегійних, він звертається до тонів і півтонів цих кольорів. Колористика — це випадкова тенденція в поезії тільки Миколи Вінграновського.

Глибин ліричного переживання, глибин психологізму, драматизму митець досягає завдяки своєму вмінню сполучати контрастні кольори. До того ж колір завжди несе в нього певну соціальну функцію, має символічне значення, бо за ним стоять певні асоціації, думки, традиції, моральні норми.

За колористичною гамою стоять свої неповторні мотиви. У симфонії їх барв легко відчути симфонію ідейних смислів. Залежно від стану душі поета у вірші озивається відповідна кольорова барва:

У синьому небі я висіяв ліс,

У синьому небі, любов моя люба.

Я висіяв ліс із дубів та беріз,

У синьому небі з берези і дуба [5, 3].

Отже, поезія Миколи Вінграновського дуже насичена тропами, які емоційно та змістовно увиразнюють художнє слово митця. Вони надають його віршам нові лінії зв’язків між уявою та реальністю об'єктивного буття. Також він використовує найрізноманітніші гами кольорів, які мають велике естетичне значення, передають певний смисл, допомагають зануритися в найпотаємніші куточки людської душі, несуть певне символічне значення тощо. За допомогою кольору він намагається зобразити зміни почуттів, які домінують у душі ліричного героя.

2.2 Патріотична лірика, її тональність

Одна з ознак душевної структури Миколи Вінграновського — його глибока, органічна народність і національність. Звідти ж багато що і в душевному типі, і в його поетичному стилі. Колись Олександр Довженко говорив про вроджений такт і цноту, розважну гідність та душевну мудрість свого батька й діда — українських селян, про їхню внутрішню культуру й аристократизм, про дивовижну артистичність. Щось із цих якостей відчувається в підґрунті поезії Миколи Вінграновського, і це певною мірою ріднить її з довженківським духом. У мові про свій народ поет має щось таке, що йде від Тараса Шевченка.

В. Моренець пише: «У його поезії є тремке ядро, осереддя, навколо якого розгортається увесь вміст душевного життя і до якого все так чи інакше знову й знову повертається, все невтримно тяжіє. Це — народ, нація, Україна. Україна в усій складності її історичної долі - це для нього не тема, не мотив, не образ, до яких звертаються рідше або частіше. Це щось більше, це те, чим живе його душа» [18, 12]. Навіть у найінтимніших поезіях не варто надто дослівно сприймати адресування. Може виявитися, що мова йде «не про ту любов», про іншу. Його мадонна, його Марія, його наречена, подруга, дружина, мати, дівчина, Оксана, Надія, дитя, ластів'ятко, Дніпро, Рось — всі і все, кому й чому він звіряється в любові, — все це зливається в один великий і неосяжний образ. Поет говорить про свою Вітчизну, про Україну в її незбагненності й невизначальності. Вона для нього — в усьому житті. Це і всеприсутність образу України, і всепоглинальність любові до неї, і почуття відповідальності за свій народ, і безоглядність поетичного переживання.

Красо моя! Вкраїночко моя!

Твоє обличчя світле, як надія,

Пахкими пальцями торкнув я уночі

І кров свою змішав я із твоєю,

Як зерно із землею повесні.

Тоді ти стала мною, Батьківщино,

А я тобою на світанні став ;

І свої очі я відкрив крізь тебе… [5, 123].

Багато хто з нас не звертає уваги на багатство і незвичність поетичної мови. У нас поширене спрощене ставлення до мови. Так не можна підходити до мови взагалі, а до поетичної особливо. Кожен із нас володіє в найкращому разі лексиконом із кількох тисяч слів, а всього їх у мові народу — сотні тисяч, і жоден словник не спроможний охопити всього національного мовного багатства. Мови треба вчитися все життя і з довірою та вдячністю пізнавати нове, кожне незнане тобі слово чи незвичний зворот. Особливо коли читаєш поета, бо поет не раб мови, а її творець, він максимально використовує всі очевидні і приховані можливості національної мови, може вдаватися до словотворення, а може й просто поставити слово в такий контекст, що воно зазвучить по-новому, або ж за допомогою якогось префікса чи суфікса повернути новою гранню відоме слово, надати йому несподіваної барви тощо.

От таким чарівником слова є Микола Вінграновський. Українське слово постає в ньому шляхетним і вишуканим, легким і перевтільним, всією своєю природою спочутливим до найтонших нюансів думки й чуття. І водночас при всій легкоплинності, натхненній грайливості слова — воно в нього буває грізне, суворе, і завжди ненапружено точне:

Згорають очі слів, згорають слів повіки.

Та є слова, що рвуть байдужий рот.

Це наше слово. Жить йому повіки.

Народ всевічний. Слово — наш народ [8, 187].

Поетична фраза в нього вищою мірою «елегантна», пружна, необтяжена, і водночас раз у раз афористична. Вражають уже не просто лексичні, морфологічні, синтаксичні дива української мови, а її безмежна «слухняність» поетовому голосові, «покірність» кожному відтінкові думки й почуття, найніжнішому леготові душі:

Ні! Цей народ із крові і землі

Я не віддам нікому і нізащо!

Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,

Тому життя його і ймення не пропащі.

Ви чуєте? Це мій народ — як сіль.

Як хрест і плоть мого життя і віку,

І тому доля моя, щастя моє, біль

Йому належать звіку і довіку [8, 127].

Отже, тема народу, Батьківщини, рідної землі, України у митця має багато неповторних модифікацій, художніх рішень, але вона завжди звучить життєствердно. Не можна точно оформити у словах образність, ритм, інтонаційну структуру поетичного твору, при аналізі все одно щось губиться, щось не вкладається в рамки понять, бо ж і в дослідженні мусить залишатись відчуття поетичної таїни, того внутрішнього чару слова, що полонить і заворожує в самому поетичному тексті. Феномен поетичного мислення Миколи Вінграновського в тому й полягає, що він концентрує в собі м’якість, витонченість барв і ліній образу, який, скільки не розчленовуй, а суть його не оголюється.

2.3 Образно-емоційний світ у пейзажній та інтимній ліриці митця

Значну роль відіграє у Миколи Вінграновського інтимна лірика. Інтимна лірика — це романтичний погляд на світ, шляхетність душі, щирість зізнань, культура вислову. Жінка, наречена, кохана, мати — образи, в яких також втілюються найсвітліші поетові почування.

Інтимна лірика автора возвеличує, підносить людину, а не тільки фіксує її настрої. Адже за своєю суттю лірика — це відтворення реального світу, життя через «я». А в житті людина, звісно, прагне вдосконалення, саморозвитку. Інтимні струни підносять з глибин людської душі найсвітліші, найчистіші порухи. Характерно, що драматизм почуттів у поета не обов’язково будується на внутрішньому конфлікті. Тут є й інші рушії: «Кого я так люблю? Люблю тільки тебе. Рука моя в твоїй руці співає. 1 погляд твій в моїй душі цвіте Тим цвітом, імені якому ще не знаю» [8, 348].

Інтимні почування активізують духовні сили людини, вони її окрилюють:

Ти — вся любов. Ти — чистота,

Довірливість благословенна.

Твоя краса мені свята.

Твоя любов мені священна.

Трояндо неба і землі,

В тобі всі їхні барви грають… [8, 75].

Цей мотив звучить і в багатьох інших віршах. Вони сприймаються, насамперед, як вияв щасливих людських почувань, за якими стоїть цілісна система морально-етичних принципів, виявляють ліричного героя як особистість у високому почуттєвому стані, де любов виступає гуманізуючою духовною силою, далекою від егоїстичних пристрастей тощо. Рух і розвиток художньої думки в інтимних віршах поета виявляє причинну залежність між людиною і світом. Те, що автор вкладає в уста ліричного «я», не обмежується адекватністю почуттів однієї особи, а доносить далеко ширші почуття — загальнолюдські. Для Миколи Вінграновського важливо побачити в багатоманітті цього загальнолюдського щось своє, особливе, неповторне. Інтимний вірш у поета — це, в першу чергу, свято душі, драма серця, апофеоз настрою в медитативних інтонаціях:

Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь

Високим срібним поглядом на тебе.

З вогню і вод, від неба і до неба

Твоїм ім'ям на тебе я молюсь… [8, 304].

Не тільки цей вірш, а й всі інші інтимні твори поета так чи інакше виходять за рамки особистого світу. За кожним з них — широкий простір, вир людського життя, з усією діалектикою його суперечностей, з його красою. Душевна драма чуттів ліричного героя не абстрагована від реалій дійсності, від часу. Вона протікає крізь час і відбувається в ньому.

Інтимна та пейзажна лірика представлена поезіями «Вас так ніхто не любить, я один», «Ти тут! Ти тут! Кохана, — ти як світ», «Не починайся…», «За літом літо…», «Елегія», «Вечірнє», «Ходімте в сад. Я покажу вам сад» і змушує звернути на себе увагу. В її рядках — усі душевні переживання, рухи й порухи людської душі.

Поет осмислює любов у трьох основних вимірах: суто особистісному (кохання як глибинна, нерозгадана таємниця серця), суспільному (любов до рідної землі, до України, до народу, до людини), у глобальних, космічних масштабах як один із законів Всесвіту, основа жаданої гармонії, джерело єдності всіх творчих, життєспраглих сил.

У поезії Миколи Вінграновського — дивовижна щільність кадрів, граційна плавність переходів від одного плану до іншого, невимушеність, з якою поєднуються речі, здавалося б, непоєднувані. А ще — відчуття якоїсь абсолютної свободи, непередбачуваності при чіткій внутрішній організації, а в деяких творах — навіть спланованості лірики.

Його лірика нічого нікому не нав’язує. Вона справді вільна. Кожен завдяки багатоплановості, воістину якійсь незглибимості образів може відкрити в ній щось своє, неповторне. І лише одне залишається беззаперечним: органічна, практично ніде не декларована, проте глибинна й незрадлива злитість Вінграновського-митця зі світом. Вируючим, запроблемованим, а все ж прекрасним. І якщо й проривається в ліриці крик зраненої пекучими болями сьогодення душі, то не для того, аби змусити нас знову й знову здригнутися.

Домінантна ознака лірики Миколи Вінграновського — оптимістичність та емоційність світобачення ліричного героя. Його переживання завжди напружені і драматичні, завжди охоплені тривогою за долю коханої людини:

Я скучив по тобі, де небо молоде,

Два наших імені розлука вполювала

Й за руки їх, розлучених, веде,

Отак довіку б їх не розлучала.

Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь

Високим срібним поглядом на тебе. [8, 304].

Настрій ліричного героя емоційно-піднесений і водночас заспокійливо-елегійний. Він проймається тією великою любов’ю до природи, котрою переповнена його душа:

У полі спить зоря під колоском

І слуха думу колоскову,

І сонна тиша сонним язиком

Шепоче саду сиву колискову [8, 187].

«Микола Вінграновський постійно апелює до природи. Природа у нього — це вічна матерія, її рух, оновленість, зміннність людини; це інтуіція її контекстів з навколішньою дійсністю, потреба спілкування, зі світом» — говорить Тарас Салига [26, 118].

Природа завжди довершена, а людина — її вінець. Ліричний герой митця захоплюється її чарами, красою, її таємничістю, він увесь у настрої споглядання:

На крилах журавлів весна вже сушить весла,

Загомоніли про життя діди,

І на стежин пахучі перевесла

З снопів тополь тече зелений дим. [8, 364].

Микола Вінграновський по-своєму підходить до сучасних проблем пейзажної лірики. Він не апелює до гострих тем, не акцентує на них, не ставить їх на передній план. Найчастіше він навіть не згадує про них. Поет спілкується з природою по-своєму. Вона присутня в ньому, як внутрішнє виповнення душі. Те, що митець відкриває в природі, те, що він у ній бачить і чує, буяє живим почуттям її зв’язку з людиною. Цим самим він підносить все те високе, благородне, ніжне і чисте, що існує в людині, що робить її духовною. Адже в його очах природа — це основа основ суті людини. З втратою любові до рідної землі втрачається і щось людське в людині.

Взагалі у поета немає пейзажу поза людиною. Він для нього — рух, діалектика життя, людські передчуття, пізнання таємниць світу, образний вияв філософських концепцій. Природа у нього — це істинність естетична, це віра у вічне, а в результаті - віра в людину, що живе в оточенні краси — у світі природи — і сама стає красивою у всіх своїх діяннях.

Вже сказано «ні» в одлетілому літі,

Хоч вчора-звечора було іще «так»,

Червоно та біло у жовтому житі

Зацвів та опався знервований мак.

Ідеш чи стоїш, але слово за слово,

Ідеш чи стоїш — за літами літа

Не встиг оглянутись, як слово солоно

На сон твій, на крок, на літа обліта [8, 207].

Поет прагне показувати світ інтимних пристрастей ліричного героя в реальних, а не надуманих зв’язках із життям, відповідно до високоморальних принципів. Чи не в кожному вірші збірки відчувається повна самотність ліричного героя:

Не руш мене. Я сам сумую

Собі у руки сам дивлюсь [8, 286].

Ця самотність проникає у тканину вірша. Часто в тексті немає безпосередньої вказівки на такий стан героя, але читач відчує його, проймається ним, бо кожен вірш насичений таким сумом, що мимоволі починаєш співчувати героєві.

З багатьох віршів можна судити про те, що ліричному героєві дуже важко самотньому; йому бракує людини, з якою б він міг розділити своє велике і світле почуття. Він хоче одного:

… любити доти,

Доки не згаснуть серця перші кроки

І перші болі пережитих ран [5, 64].

Поезія «Сміятись Вам, мовчати Вами» — це сповідь ліричного героя коханій незнайомці. Цей вірш дуже нагадує любовне послання чи лист. Ліричний герой сидить десь за столиком у своєму кабінеті, чи за чашкою кави і уявляє собі «солодку, юну тінь» коханої, яка «падає на лист, на сніг, на квіт, на тіні, у шелест і не шелестінь». Це найпрекрасніша з усіх тіней, бо найкрасивішою є жінка ліричного героя. Він подумки фантазує, вигадує, думками він торкається й інтимного:

І в світанковім сумовинні

Прощально пестить шию, ніс.

І сонні соняшники сині

В солонім сонці сонних кіс [5, 64].

У збірці «Цю жінку я люблю…» присутній між рядками і незримий образ Часу. Поет постійно наче наголошує на тому, що усе скороминуще, але кохання вічне. У кількох поезіях ідеться про плинність часу, зміну картин життя:

Прилетіли коні — ударили в скроні.

Прилетіли в серпні — ударили в серце.

Ударили в долю, захмеліли з болю,

Отакі-то коні — сльози на долоні [8, 293].

Образ коней символічний. Це наче літа ліричного героя, що біжать і не вертають, а споминами вдаряють то «в скроні», залишаючи на них сиву паморозь, то «в серце», приносячи нові болі і тривоги, то «в долю», викривляючи, спотворюючи її…

У поезії «Елегія» ліричний герой прагне переконати кохану, що ще є час кохати і бути коханим. Але вона чомусь поспішає, виглядає «іншого літа», хоча він запевняє:

Ще сміх наш вогкий сльози не солоні,

Роки ще нас у спину не женуть,

Цей сумний настрій ліричного героя автор вдало підкреслює описом одцвітання липи:

Відпахла липа, білим цвітом злита,

І прокотилася гроза аж до плачу… [8, 238].

Одцвітає і опадає цвіт липи — минають роки ліричного героя. Але він — великий оптиміст. І «біля неба гріється зоря» — залишається надія у душі палко закоханого ліричного героя.

З розглянутого можна зробити такі висновки, що інтимна лірика митця возвеличує, підносить людину, а не лише фіксує її настрої. Інтимні струни підносять з глибини людської душі найсвітліші, найчистіші порухи. Всі його вірші так чи інакше виходять за рамки особистого світу. І тому молоді пристрасті душі ліричного героя в поезіях Миколи Вінграновського мають особливий драматичний сенс, свою філософію.

У ліриці Миколи Вінграновського ми не знайдемо фрази для фрази. Його поетична фраза — це зафіксований і перелитий у слово стан людської душі. Ця поезія не перевантажена ні ретроспективними асоціаціями, ні асоціаціями якимись модерними. Якщо усе це на сторінках поетичних книг його і присутнє, то присутнє в бажаних пропорціях.

Висновки

Микола Вінграновський? один із найвидатніших поетів шістдесятих років, який намагався повернути поетичному слову право бути правдивим, почутим і моральним. Творча спадщина його багата, надзвичайно різноманітна і займає належне місце в українському літературному процесі ХХ ст. Серед інших поетів його лірика вирізняється глибокою і філософською думкою, жанровим розмаїттям, вишуканістю образу тощо.

Він протягом усього життя у своїх віршах звертався до образу Дніпра, до Батьківщини, до українського народу, до його традицій та фольклору. Також його цікавила людина, її сутність. У своїй ліриці поет возвеличує щирі людські почуття.

Краса рідного краю живила талант митця, викликала в нього творче натхнення та найніжніші інтимні почуття. Його поезія захоплює прозорістю пейзажного малюнка, в якому все сповнено чарівності, краси природи. Він говорить про Батьківщину з великою щирістю та любов’ю. Вона для нього? в усьому житті. Це і всеприсутність образу України, і почуття відповідальності за український народ.

Стихійна сила його творчості не навіяна чужиною, а виросла з рідного українського ґрунту і тісно пов’язана з українською національною традицією і поетичною минувшиною України. Його романтичне світосприйняття, щедро наповнене народнопоетичною образністю, музичним ладом народної пісні, динамічно визрівало до вершин бездоганного словесного інструментування.

Для досягнення емоційності поет використовує різноманітні художні засоби, колористику, які змістовно та емоційно увиразнюють поетичне слово митця.

Одним із основних художніх прийомів, які найчастіше використовує Микола Вінграновський, є повтори. Вони стають головними елементами в композиційній побудові вірша або задають тон у подальшому розгортанні думки.

У його поезії пейзаж існує у тісних зв’язках з людиною. Він для нього — рух, діалектика життя, людські передчуття, пізнання таємниць світу, образний вияв філософських концепцій. Природа у нього — це істинність естетична, це віра у вічне, а в результаті - віра в людину, що живе в оточенні краси — у світі природи.

Роботі над словом митець завжди надає великого значення. Він створює цілі лексичні ряди, використовує авторські неологізми тощо. Його поезія насичена тавтологією, епітетами, метафорами, повторами. Вони емоційно підсилюють його поезію, роблять її надзвичайною.

Шедеври інтимної та пейзажної лірики Миколи Вінграновського виявляють всю глибину почуттів і багатство особистісних переживань митця, філософського усвідомлення. Його поезія оспівує ніжне, чисте і вірне людське кохання, красу рідної природи. Вона чарує щирістю та романтичною схвильованістю почуттів, простотою та ясністю вислову, легкістю й музичністю вірша.

Митець у творах осмислює любов у трьох основних вимірах: суто особистісному (кохання як глибинна, нерозгадана таємниця серця), суспільному (любов до рідної землі, до України, до народу, до людини), у глобальних, космічних масштабах як один із законів Всесвіту, основа жаданої гармонії, джерело єдності всіх творчих, життєспраглих сил.

Таким чином, у ході написання курсової роботи було визначено тематичний діапазон лірики поета, художні засоби, яку роль вони виконують, з’ясовано основні мотиви творчості митця. З вище сказаного можна зробити висновки, що поезія Миколи Вінграновського надзвичайно емоційна, багатопланова, глибока за своїм змістом та образним розмаїттям.

Література

1. Антонишин С. Я вас люблю… (Роздуми над поезією Миколи Вінграновського) // Київ. — 1992.? № 7. — С. 117? 118.

2. Артюх Н. Почути весняний грім (Система уроків за творчістю Миколи Вінграновського) // Українська мова та література в середніх школах, ліцеях, гімназіях, колегіумах. — 2006.? № 2. — С. 6 — 10.

3. Базилевський В. Маршал Вінграноський: (творчість поета М. Вінграновського) // Літературна Україна. — 2005. — 18 серпня.

4. Бур’ян Л. Наш земляк М. Вінграновський // Дивослово. — 2009.? № 7. — С. 40 — 42.

5. Вінграновський М. Сто поезій. — К.: Молодь, 1967. — 125 с.

6. Вінграновський М. Батьківщина і народ — це вічна тема // Літературна Україна. — 1980.? 8 травня.? С. 2.

7. Вінграновський М. Ранні поезії // Березіль. — 2006.? № 11 — 12. ;

С. 140 — 152.

8. Вінграновський М. Вибрані твори: У 3 т. — Тернопіль: Богдан? Т. 1.? 2004. — 400 с.

9. Вінграновський М. Час прийшов і поезії // Київ. — 2002.? № 1 — 2. ;

С. 13 — 19.

10. Гальчук О. Лірична сповідь Миколи Вінграновського // Слово і час. — 2011.? № 4. — С. 3 — 12.

11. Голота Л.М.Вінграновський «Я — Миколай осінній»: інтерв'ю з поетом і прозаїком // Слово просвіти. — 2006. — 2 — 8 листопада. — С. 8.

12. Гончар О. Від Сосниці до планети // Довженко і світ: Творчість О. П. Довженка у контексті світової культури — К.: Радянський письменник, 1984. — 222 с.

13. Гужва В. Незасклене вікно народу (До 70-ліття М. Вінграновського) // Дивослово. — 2006.? № 11. — С. 50 — 54.

14. Дзюба І. Духовна міра таланту // Вінграновський М. Вибрані твори. — К.: Дніпро, 1986. — С. 5? 23.

15. Захарчук І. Досвід війни в художній свідомості шістдесятників // Дивослово. — 2009.? № 6. — С. 42 — 48.

16. Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн. Кн. 2. Ч. 2: Навчальний посібник / за ред. В. Г. Дончика.? К.: Либідь, 1995. — 512 с.

17. Козаченко А. Поетична палітра М. Вінграновського // Вивчаємо українську мову та літературу. — 2005.? № 9. — С. 16 — 18.

18. Моренець В. Свобода поезії і поезія свободи (До 60-ліття М. Вінграновського) // Дивослово. — 1996.? № 11. — С. 10 — 14.

19. Наєнко М. Шістдесятництво: в історії і в сучасності // Літературна Україна. — 2008. — 11 вересня.