Сталін - культ особистості

Сталин — культу особи МГЭИ, 02.98.

Історія (від historia). Комплекс громадських наук, які вивчають минуле людства у всій його конкретності та різноманітті. Для встановлення закономірностей історичного поступу досліджують факти, події та процеси з урахуванням історичних источников.

(БСЭ) Оглавление.

|Запровадження |2 | |Сталінізм. «Громадська думка» |5 | |Укладання. Інший погляд. |11 | |Список використаної літератури |17 | | | | | | |.

Навряд чи можуть призвести до істині спроби зрозуміти сутність сталінського культу особи шляхом прив’язки всього, що сталося за правління Сталіна, до самого лише цьому імені. Так само неможливо пояснити культу особи «споконвічно російської любові до монархизму».

У історичних аналогіях між сталінізмом і російською абсолютизмом пропадає найголовніше й істотне, саме — уявлення про історичної унікальності те, що у нашім часи Сталіна, в Італії - у період Муссоліні, у Німеччині - у період Гітлера, а Камбоджі - у період Пол Поту: жорстока ізоляція і знищення мільйонів людей, геноцид, здійснюваний або за класовому, або за національному признаку.

Вже сама собою стільки жертв, ліквідація цілих класів чи націй, свідчить про виникнення абсолютно новій ситуації. Для здобуття права утримувати у висновку і знищувати мільйони людей, потрібен величезний апарат, починаючи з відповідного наркомату чи міністерства та закінчуючи нижчими його чиновниками — чиновниками охорони, які спиралися, на свій чергу, на негласних чиновників з середовища самих заключенных.

Причому йшлося щодо одиничному акті скасування мільйонів людей, та про його перманентному характері, про розтягування цього акта у часі, перетворення в елемент життя. Йдеться про певної постійно діючої системі знищення, яку, як у свою «ідеальну модель», орієнтується решта бюрократія. Саме з головної завдання — постійного скасування величезних людських мас — починається якісну відміну адміністративної системи тоталітарних режимів — тоталітарної бюрократії - від авторитарної бюрократії традиційних товариств і раціональної бюрократії індустріальних капіталістичних товариств. Принципово важливо і те, що скасування здійснювалось за проявам людини у політиці, економіці, ідеології, а й у науці, у спільній культурі, у повсякденному житті. І це робило нову бюрократію цілком універсальним інструментом управління, інструментом прямого насильства, спирається на силу оружия.

Але це ще все. Немає такий області, включаючи побут (головний об'єкт нападок із боку «лівих» письменників та публіцистів, превращавших побут в предмет офіційного маніпулювання із боку «пролетарської диктатури»), їхні стосунки (пригадаємо Павлика Морозова), нарешті, навіть відносини людини перед самим собою, до своїх потаємним думкам (образ Вождя, неодмінно присутній навіть за задушевних роздумах), на права розпоряджатися якої претендувала та бюрократія. Їй, наприклад, належало остаточне вирішення питань щодо того, яким повинен, а яким ні бути задум чергового літературного твори. Сталін користувався цими правами щодо найбільших художників, щоб дати приклад своїх підлеглих, як він керувати художниками трохи дрібніших. Причому й у мистецтві відмова підкоритися був загрожує репресіями точно як і, як й області політики чи економіки. Під дулом пістолета людей змушували робити те, що це докорінно суперечило їх природе.

Але, щоб стати тотальної, тобто загальної, що охоплює суспільство, бюрократія мала здійснювати суцільну перековування народу і робити кожного бюрократом, чиновником, навіть дрібним, дрібним, але все-таки які перебувають при неї службі. На відміну від авторитарної бюрократії, спирається на традиційні структури життя, в на відміну від раціональної буржуазної бюрократії, пекущейся про забезпечення ефективності виробництва, тоталітарна бюрократія фактично визначає свою вищу роль як самоукрепление, самовозвышение, абсолютне підпорядкування Вождю, волею якого влада бюрократії отримує свій розвиток і углубление.

Але така влада можна здійснити лише за умов, що це, із чим вона не має справа, перетворено на аморфний, цілком пластичний матеріал. Повернення суспільства на аморфне, безструктурне стан — принципове умова самоствердження і саморозвитку тоталітарної бюрократії. І тому всі, що забезпечує самостійність людини, а про ту чи іншого суспільну групу, підлягає нещадного искоренению.

Ідеальним матеріалом тоталитарно-бюрократической волі до повалення влади виявляється люмпен — людина без коренів, яка має нічого за душею, а тому являє собою той самий «чисту дошку», де, як говорив Мао Цзедун у період китайської «культурної революції», можна писати будь-які письмена. Для тоталітарної бюрократії люмпен стає лише основний «моделлю», за образом і подоби якої перековываются люди, перетворюючись на безструктурну і безособову «соціальну масу». Люмпен стає головним знаряддям загальної зрівнялівки і нівелювання, ударної силою соціальної ентропії. І так було, зокрема, у період насильницької колективізації, руйнації сільських громадських структур. І так було у період усіх наступних великих і малих «чисток», метою що у кінцевому підсумку завжди чинився викорінення стихійно що виникають структур общества.

Єдиною формою структурування суспільства, допускаемой за умов тоталітаризму, були лише організації, насаджувані згори, тож саме від початку мають бюрократичний характер. Усі природні способи соціального структурування виявлялися на підозрі, оскільки тоталітарна бюрократія схильна розглядати будь-який особистий і громадський, тобто самостійний, недержавний інтерес як антидержавний. І тому таку зацікавленість може бути покараний застрашливої статтею закону, найкраще статтею про контрреволюційної деятельности.

Найбільш сумним, самим пагубним для морального стану народу чинився те, що будь-який, навіть найбільш шляхетний вид неформальній соціальної зв’язку ставав врівень зі справді антигромадськими, кримінальними явищами. Понад те, останні отримували перед законом перевагу, позаяк у них тоталітарна бюрократія бачила велику близькість до своїх нормам. Принаймні, в таборах, де кримінальники містилися пліч-о-пліч з політичними, дрібне начальство призначалося, зазвичай, з уголовников.

В усьому цьому безумності руйнації суспільства, в безумності, що відбувається з тотально-бюрократической манії величі, вдохновляемой манії величі Вождя, був створений свій логика.

Аморфна, безструктурне суспільство перетворювало бюрократа в необходимейшую постать. Бо там, де упразднялись як сформовані, традиційні, і общественно-необходимые (економічні, товарногрошові) зв’язок між людьми, там виникала потреба у бюрократе, який запропонував би хоч певна подоба таких зв’язків — їх ерзац, якто сопрягающий людей друг з другом.

Потрібна лише «особистість», яка усвідомила б фантастичні, небачені, немислимі у далекому рабовласницькому минулому перспективи концентрації влади у руках одну людину, зумів очолити тоталитарно-бюрократический апарат. Апарат шукав Вождя, без якого тоталитарно-бюрократическая система залишається незавершеною, Вождя, котрий знав б ніхто інший цінності, крім влади, був би готовий вкласти ми за неї скільки завгодно народу, стверджуючи, що ці жертви приносяться виключно заради народного блага.

Сталінізм. «Громадське мнение».

Навряд взагалі не слід вычлениять з цього складного процесу, з’ясовувати, що став саме вважати початком сталинизиа: самого Сталіна, який зробив найбільший внесок у створенні бюрократії тоталітарного типу, чи цю бюрократію, у свого розвитку стверджуючу абсолютної влади Вождя.

Значно важливіше інше: не знаючи ніяких обмежень у своєму прагнення до влади, бюрократія тоталітарного типу і ніяких гарантій свого існування, незалежних від волі Вождя. Тим більше що, для нього єдиний засіб затвердження абсолютної влади над бюрократією було постійне її перетрушування, чистка бюрократическоко апарату. Це, якщо хочете, попереджувальна міра самозахисту: верхівка бюрократичного апарату тоталітарного типу точно як і схильна до пожиранню Вождя, як вона сама — до винищенню своїх можливих від конкурентів і наступників. І це створює всередині апарату ситуацію постійної граничною напруженості - перманентного ПП, — яка з допомогою цієї самої апарату створювалася у суспільстві загалом, як у ньому «зрізали» один шар за другим.

Було б певним спрощенням вважати, що така механізм розширеного відтворення бюрократії (через її перманентне перетрушування) спочатку існував у голові її творця як «проекту» і лише для того був реалізований вже у дійсності. Цей механізм відпрацьовувався принаймні зростання бюрократії, який супроводжувався — вже по смерті В.І. Леніна — все виразнішим побажанням бачити в главі «своїх людей», плоть від плоті аппарата.

Фракційна боротьба, стала очевидною відразу після смерті В.І.Леніна, дуже швидко розкрилася як боротьба влади над апаратом, боротьба, в якої переможця визначив сам апарат. Це аж ніяк специфічне соціальне освіту. Воно здатна забезпечити людям, його що становить, певні привілеї (мають, втім, нескінченне число градацій), проте не може гарантувати їм найголовніше — особисту безпека продукції та більш-менш тривале функціонування. Чим великими були привілеї апаратників вищого ешелону бюрократичної влади, тим паче реальним ставав ризик щохвилини сплатити них тривалим табірним укладанням і навіть життям. З одного боку, стверджуючи себе, немов знаряддя політичної влади, проникавшей в усі пори суспільства, цей парадоксальний соціальний апарат збільшував влада свого Вождя. Та що абсолютнее ставала ця влада, проте гарантованим був простий існування кожної нової покоління (точніше, призову, объявляемого після чергового чистки) тоталітарної бюрократии.

Деякі функції тоталітарного апарату іноді розглядають як він функціональне виправдання. Насамперед мають на увазі «наведення порядку», і навіть зосередження людських і матеріальних ресурсів на тому чи іншому вузькому ділянці. У цьому чомусь щоразу забувають про головний критерій оцінки соціальної функції - ціну, яку припадає платити країни й народу до її исполнение.

Коли чуєш: «При про Сталіна було порядок!», то хочеться запитати — якою ціною було досягнуто цей «порядок». І чи був це справді «порядок». За десятиліття свого функціонування сталінська бюрократія довела, що вона може «впорядковувати» лише одне єдиний засіб: спочатку суспільство чи окремий його «ділянку» викликають социально-аморфное стан, руйнують усі його зв’язку, всю складну структуру, та був вносять до нього «елемент організації», найчастіше узявши за зразок військову організацію. Причому військову організацію знов-таки особливого типу, де, наприклад, «червоноармієць повинен страшитися каральних органів нової влади, ніж куль врага».

Однак такий спосіб соціальної організації може бути наведенням порядку тільки в умовному сенсі. Як у А. К. Толстого? «Такий навів порядок — хоч покоти кулею». Там, де всі розмаїття міжлюдських всаимоотношений зводиться лише до єдиною залежності казарменого характеру, ціною «порядку» стає безладдя, соціальна дезорганізація не долається, а лише заганяється всередину. Уперших, підтримки такого «порядку» необхідно штучно створювати країни обстановку граничною напруженості, обстановку надзвичайного становища, неоголошеної внутрішньої чи навіть зовнішньої войны.

По-друге, чи можна, чи припустимо забувати про неуявному безладді, виникає від того, що тоталітарна бюрократія вривається в тонкі механізми суспільної відповідальності і господарському житті країни, некомпетентно підпорядковуючи їх одній-єдиній логіці - логіці фізичної силы?

Тепер про «прискореної модернізації» в промисловості й сільського господарства, здійснення якої дехто ставить за заслугу нашої тоталітарної бюрократії, яку нині вважає головним героєм ліквідації вікової відсталості Росії. Першоджерело цю концепцію можна знайти у доповідях Й.В.Сталіна, який заворожливими цифрами — мільйонами тонн вугілля, чавуну, стали хотів витіснити з народної свідомості навіть підстави вважати про інших мільйонах — мільйони вигнаних із життя рідних місць, полеглих від голоду, розстріляних чи догнивающих в лагерях.

Звернення В.І. Леніна до непу свідчить, що вона бачила можливість інший, не тоталітарної модернізації економіки дореволюційної Росії. Однак це можливість являла собою цілком реальну загрозу для бюрократичного апарату. Бо там, де, між господарськими ланками складалися нормальні економічних відносин, потреба в спеціальної фігурі бюрократичного посередника, і контролера відпадала. У ході співіснування бюрократичних та знайти економічних способів господарського розвитку останні явно демонстрували свої переваги — і з погляду гнучкості, і з погляду раціональності і дешевизны.

Нова бюрократія, розбещена свідомістю всевладдя і безконтрольності, затято опиралася поглибленню та сприяє розширенню непу, нагнітаючи страхи щодо «міщанського перерождения».

Вибір між двома моделями модернізації економіки, особливо ж між двома шляхами розвитку важкої промисловості (яку нова бюрократія сприймала насамперед і головним чином аспекті посилення свого власного влади), відбувався не гладко. Грубо кажучи, питання стояло так: чиїм коштом здійснюватиметься це такий розвиток? за рахунок народу, якому після деяких послаблень, які прийшли разом із непом, доведеться знову затягувати паски? Або з допомогою нової бюрократії, яка мала або поступитися своєї політичної владою, перекваліфікувавшись в раціонально що існує адміністрацію, або взагалі піти зі сцени? Вирішувати і робити вибір потрібно було тим, хто мав влада, тобто тієї ж бюрократії, присвоившей право говорити від імені народа.

Проте зробити вибір було легше, ніж його здійснити. Бертольд Брехт якось сказав: «Якщо диктатор сучасного типу помічає, що ні користується довірою народу, то перше само одержувати його намір — звільнити у відставку сам народ, замінивши його іншим, більш лояльним». Щось на кшталт такий «відставки» запропонували Вождь і тоталітарна бюрократія російському селянству, коли зрозуміли, що на сприйме модель прискореної індустріалізації. Насильницька колективізація була способом тотальної перекувати селянства, щоб у результаті отримати народ, досить слухняний Вождю.

Проходять роки, тоталітарна бюрократія тріумфує свої перемоги у колективізації та індустріалізації, закликаючи визнати їх великими перемогами народу, переможцем соціалізмом. Проте, аплодуючи своєму Вождю, який оголосив про перемогу соціалізму, бюрократія погано представляла, що означає цю перемогу нею самої. Передусім, на її вищого ешелону. Усе країні чинився тепер при владі бюрократичного апарату, і тому «внутрішнього ворога», якого функціонування цієї самої апарату немислимо, ніде було шукати, інакше як всередині, в середовищі. Ця тенденція пробивала собі шлях неминуче — боротьби з «просо-чившимся» ворогом ставала для Вождя основним засобом управління непомірно разросшимся апаратом. Йому щось залишалося робити, інакше як стверджувати влада засобами терору, при зростаючих подачках тим, хто приходив цього разу місце репрессированных.

Серед звинувачень на адресу Сталіна можна почути, що він сягнув краю — став бити своїх. Подальший розвиток цієї теми наводить когось до різкого заперечення — мовляв, Сталіна 1930;ті роки неможливо міг бити за своїми, оскільки вже встиг переродитися і може стати чужим всім, продовжували справа соціалістичної революції. Здається, обидві ці крайні погляду далекі від істини. Сотні тисяч функціонерів, репресованих по розпорядженню Сталіна (у часто завіреного його особистою підписом), були йому ні «своїми», ні «чужими». То справді був апарат, створений як інструмент тотальної влади. Як малих деталей апарату його функціонери виявлялися для Сталіна «своїми», якщо це був «його» апарат. І вони ж ставали «чужими», якщо у цьому механізмі він починав виявляти тенденцію до «самодвижению», не що з його волею. А чи міг бути иначе?

Адже Вождь мав стати чужим навіть собі, якщо у ньому збереглася хоч крапля людського, те, що заважало боротьбі абсолютну власть.

Останній кордон захисників «справи Сталіна» — перемога нашого народу Великої Вітчизняної війні. Проте цей аргумент розсипається вщент, як ми виникає запитання: а якою ціною було досягнуто цю перемогу? Сталін був переконаний, що «переможців не судять», тому керувався в один-єдиний спосіб ведення великої війни: «за будь-яку ціну». Тим більше що основним принципом військового мистецтва завжди вважалося: домогтися найбільших результатів з найменшими втратами. І переможці підлягають суду, причому як моральному, а й суду військової науки, на яку принцип «за будь-яку ціну» неприйнятний хоча б оскільки він перетворює науку в головотяпство, зрівнюючи геніального полководця з посередністю, здатної домогтися тієї ж результатів лише нелюдськістю, готовністю сплатити них як завгодно дорогу ціну. Тому якщо перемога, досягнута завдяки найбільшому самопожертви народу, був і залишиться у століттях з його перемогою, то астрономічне число жертв, що він поніс, є незаперечним свідченням поразки тоталітарнебюрократичної системи. Це поставила народ перед необхідністю настільки дорого сплатити перемогу захоплюючою й цим виявила свою нездатність вести війну інакше, як по рахунок жахливого перевитрати людей. Особливо трагічно, що у військовий час багато жертв принесене не боротьби з ворогом, а традиційному устрашению своих.

Трибунал, який, за словами А. Твардовського, в часи війни «на теренах стукав машинкою», як не припинив своєї діяльності, але, навпаки, навіть розширив її після війни. Адже тоталитарно-бюрократический апарат залишився тим самим, отже, мали існувати й об'єкти його діяльності - внутрішні «вороги», які знову вийшли першому плані після зникнення зовнішніх. Там було знову звернений вогонь каральних органов.

Найтяжчі кари обрушувалися за тими, хто «здався ворогу», хіба що чесно ні воював до полону: із німецьких таборів військовополонені переміщалися в радянські «исправительные».

Різниця повоєнної долі тоталітаризму країні перемігшої й у переможених країнах свідчить про справедливість затвердження відомого німецького мислителя До. Ясперса у тому, що тоталітаризм не має внутрішньої здатність до самоподоланню. Але філософ опинився прав, припустивши, причиною катастрофи тоталітаризму може лише його воєнної поразки, що супроводжується окупацією. Є, виявляється, і інша сила, здатна створити умови для задля подолання тоталітаризму. Вождь тоталітарної бюрократії - це її рушійна та спрямовуюча сила, а й найвразливіша її пункт. У руках Вождя зосереджується стільки ниток, з допомогою що їх спричиняє рух неосяжний бюрократичний апарат, що смерть загрожує руйнацією цього апарату, якщо нічого очікувати відразу знайдено відповідна заміна. Відповідна тому, новий Вождь повинен бути готовий здійснити нову — і негайну! — потрясіння апарату, чергове кровопускание.

У зв’язку з цим по смерті Вождя мала різко загостритися конкуренція претендентів з його посаду, оскільки програв ризикує опинитися серед перших жертв Наступника. У цьому потрібно завжди пам’ятати про сміливості й не М. С. Хрущова, особливо враховуючи, які досвідчені, підступні, могутні претенденти на лідерство чекали моменту, щоб узяти він роль померлого Вождя. Перемога М. С. Хрущова до цьому єдиноборстві мала є ні із чим ні зрівнянний значення, оскільки він зрозумів, і, певне, віддавна, абсолютну необхідність уникнути створеної Вождем жорстокою та авторитарною безглуздою структури тоталітарної власти.

Саме з огляду на це треба говорити про історичне значення XX з'їзду КПРС"), і доповіді у ньому М. С. Хрущова «Про подолання культу особи». Річ у викритті жахливих злочинів Сталіна, що потрясли країну і партію. Річ у тім, що, назвавши їх злочинами, керівництво партією й державою публічно відмовлялося від масових репресій, без що у принципі немислимий тоталітаризм. Навіть тому разі, а то й зламано ще тоталітарні структури, опутывающие своїми щупальцями політичну, господарчу та культурне життя країни. Тоталітаризм без регулярних масових репресій — це не є тоталітаризм, а авторитаризм, і тоталітарні структури поступово перероджуються в авторитарные.

У цьому, зрозуміло, зберігається ще стала небезпека тоталітаризму, але вже настав немає особливої атмосфери загального страху, про яку, хвала Господу, немає уявлення той, кому довелося жити у період сталінського террора.

М.С. Хрущов зберігав багато звички керівництва колишнього типу, він міг приймати непродумані рішення, міг стукати кулаком, розмовляючи з західними дипломатами чи вітчизняної інтелігенцією. Але він був противником найголовнішого і основного, що становило суть тоталітарного керівництва, — не допускав розстрілів за політичними мотивами. Це було вже багато, дуже багато є, ще встигла забути страшні часи сталінського терору. Закінчилася громадянської війни, яку вела проти «свого» народу тоталітарна бюрократія. Нове керівництво відмовилося передплачувати «соціалістичний прогрес» жахливу ціну, яка уплачивалась попередніми десятиліття. І все-таки був досить глибокого розуміння, що не можна обмежуватися півзаходами, що, відмовившись від основного інструмента тоталитарно-бюрократического керівництва, не можна залишити без зміни все остальное.

Необхідність реформ — це слово витала у атмосфері хрущовської відлиги — була пов’язана лише з економічної стороною: з допомогою намагалися залатати дірки у господарстві, які виявилися у зв’язку з відмовою від залякування як основного стимулу до труду.

Але тоталітарна економіка, десятиліттями наведена в рух у вигляді залякування, же не бути реформована суто економічні засобами, якщо залишалися незмінними опутавшие її політичні структури. Навіть «суто економічне» захід традиційно перетворюватися на командне, волюнтаристичне, орієнтоване зберегти влади апарату за будь-яку ціну. Апарат продовжував розростатися, здійснюючи свою волю до самомохранению. От і «з'їв» М. С. Хрущова, підтримавши більш зручну собі постать керівника авторитарного типу, який був готовий «царювати», не керуючи, не втручаючись у процес саморозвитку апарату, втратив в 1953 року свого «Вождя і Учителя».

Минали роки, і ми підійшли часам, коли можна нарешті називати речі своїми власними іменами, оцінюючи як минуле, а й справжній. Довгі десятиліття тоталітарна бюрократія, її структури проникали в усі пори нашого суспільства, наводячи до переродженню його глибинних тканин. Це дуже тяжке захворювання не одужує одного дня, але з нею необхідно боротися з усіх сил. Хвороба була занадто тривалої і глибокої, тому знадобиться пильність, терпіння та наполегливість, щоб надійно виключити будь-яку можливість рецидива.

Заключение

.

Сьогодні, коли вульгаризаторское словословие перших років «перебудови» з її примитивнейшим підходом до обговорення найскладніших моментів вітчизняної історії безповоротно минув до минулого, можна «без гніву та неупереджено» розглянути жодну з найскладніших і величних постатей XX століття — Йосипа Сталіна. «Реабілітувати» його безглуздо (бо було ні суду, ні вироку), «вихваляти» не доводиться — просто слід надати должное.

Велика і страшна постать Сталіна, убита у велику і століття, досі оповита прямо-таки містичним туманом, і далі минає примітивне скиглення про «порушенні Сталіним ленінських норм» і «культі особистості», то виразніше проступає на хмарах «з іншого боку» тінь великого императора.

Що, поява Сталіна — нехай і конкретизуючи — передбачав ще Гюго: «…перша потреба народу після революції - якщо цей народ становить значну частину монархічній Європи — це роздобути собі династію… По суті, перший обдарована і навіть перший щасливий зустрічний може зійти за короля… які мають бути якості з’являється після революції нового короля? Він може — і це корисна — бути революціонером, інакше кажучи, бути особисто причетний до революції, що приклали до неї руку, незалежно від цього, накинув він він тінь при цьому чи прославився… Які риси повинна мати династія? Вона мусить бути прийнятною для нації, тобто здаватися з відривом революційної - за своїх вчинків, але з сприйнятим нею ідеям. Вона повинен мати минуле існує і бути історичної, мати майбутнє і користуватися розташуванням народа».

Як свідчать дослідження, Сталін, можливо, кращим із російських імператорів, все життя лише здавався революціонером. Можна вдумливо прочитати все 13 томів його творів — а можна й просто згадати, як влітку 1917;го Сталін з допомогою Молотова фактично захопив «Правду» і, немилосердно правлячи ленінські статті, став проводити курс — на входження більшовиків в коаліційний уряд Керенського. Або прямо-таки геніальну ідею Сталіна 1922 р. про адміністративно-територіальному устрої майбутнього СРСР. Не доводиться сумніватися: восторжествуй план Сталіна (Російської Федерації гірляндою автономій) — ніякого «права на самовизначення» немає в «конституціях республік», та й самих «конституцій» було б. У десятиліття автономії міцно встигли б усвідомити, що ніякого «самовизначення» не може. Подальше розвиток країни у коментарях не нуждается.

Ліпше всіх поки що у сьогодні вивів формулу Віктор Суворов — Сталін лише «менше зло». Кожен із його головних суперників, одержи він гору, неминуче було б злом великим. Ще й від того, що суб'єкти на кшталт Троцького чи Бухаріна чудово вміли лише руйнувати. Будувати вони були рішуче нездатні. На громадянської війни, «в грозі і бурі» стали незамінними — але ні чому непридатні в мирні дни.

Знищені Сталіним фанатики «світову революцію», цілковите відчуття, не зрозуміли, внаслідок чого конкретно «прибирають». Не розуміли, що й «прибирають» залізної рукавичкою старої, як світ, імперської ідеї, мала лише з «світовим пожаром».

Не можна всерйоз ставитися до ідеї, що передвоєнні досягнення у науці, техніки і військовій справі досягнуто всупереч Сталіну. Такого просто більше не бывает.

Потрібно послухати відомого неприязним ставленням до Сталіна І. Буніна: «…якщо вдуматися, що залишив йому Ленін, крім методики побудови першої у світі соціалістичного держави й туманних пророцтв про неминучість війн — у епоху імперіалізму — постійного детонатора всесвітньої пролетарської? Порожню скарбницю, дезорганізовану і цілком небоєздатну армію, розколену, розкладену і очах деградирующую партію, розорену, розграбовану і распятую країну з темним, забитим, декласованим І що можливо, найголовніше, неписьменним населенням… Зруйнована повністю промисловість, приведений у повний хаос фінансову систему, паралізована транспорт, майже зовсім знищена кваліфікована робоча сила і лише частково знищена, частково розсіяна у світі інтелігенція…». Що й казати потом?

«Минуло 10 років — мікросекунда масштабу історії - і приголомшений світ із жахом, змішаним із захопленням, змушений був визнати, що стала свідком дива. І це диво було досить мілітаризовано, але від цього не ставало менш вражаючим… 303 дивізії вже знаходилися під рушницею. 23 тисячі танків, включаючи небачені ще світі броньовані чудовиська з дизельними, а чи не бензиновими моторами… 17 тисяч літаків… 40 тисяч артилерійських стовбурів й таємні реактивні міномети… 220 підводних човнів — більше, ніж у країн світі, разом узятих, ескадри новітніх есмінців та лінкорів… заводи, выплавляющие найбільше у світі душу населення чавуну і вони, незліченні конструкторські бюро, лабораторії, науково-дослідні інститути, розробляють нові види зброї, впритул подошедшие до ядерного вогню і реактивному руху » .

Але головне, і що може не підкреслити Бунич, в другом…

«Звідки це почалося? Звідки з’явилися сотні тисяч, мільйони інженерів, дослідників, конструкторів, льотчиків, штурманів, механіків, водіїв танків, командирів кораблів, флотських штурманів, електриків, мінерів, артилеристів, інженерів-механіків надводного і підводного флоту, фахівців із металургії надміцних сплавів, надпровідності, плазмі, радіотехніці і радіолокації? І саме не зросли на деревах. І 1913 рік жодного з такої категорії військових і цивільних фахівців бо й і близько. Майже нікого, беручи до уваги одиниць, бо й в 1930 року. І тепер, за 10 років, же вони з’явились, й у такій кількості, що склали інфраструктуру потужної военно-индустриальной імперії. Лише 10 років тому я чимало їх навіть знали грамоти. Йдеться щодо тому, якою ціною все це створювалося, суть у тому, як це можливо було створити за короткий термін!.. Сталін міг із явним задоволенням повірити у своє вміння творити чудеса».

Високі технології, які Сталін скуповував по закордонах, власними силами кажуть про його організаторському генії. Захід будував Сталіну під ключ суперпередові заводи — тракторні, автомобільні, хімічні, поставляв обладнання ГЕС і домен, ліцензії виробництва літаків. Навряд у країнах розумів, що власноруч допомагають творити могутнього суперника та конкурента, — але там вирував економічну кризу, а російський імператор платив золотом…

Річ над високі технології - суть у тому, що навіть упродовж десяти років виникла нова покоління, навчене з цим кваліфіковано звертатися — і, використовуючи в основі, йти дальше.

Цікаво було б підрахувати всіх людей старої Імперії, хто оточував Червоного Монарха. Начальник генерального штабу Шапошников — колишній полковник царської армії. Генеральний прокурор Вишинський — у період Керенського підписував наказ про арешт Леніна. Чимало який прослужив радянським послом у Лондоні Травневий — колишній активний член КОМУЧа, білогвардійського самарського уряду. І список необозрим…

У недавні роки любили дорікати Сталіна через те, що з його володарювання «не розвивалося творчий доробок марксизма-ленинизма».

Свята щоправда. Навіщо імперії марксизм-ленінізм? Це посібник з роздуванню «світової для пролетарської революції»? Сталінізм — це, скоріш, раціоналістичне обслуговування урізаним вкрай ідейним пайком поточних потреб імперії, виражене у вигляді сухих інженерних інструкцій. Щоб це зрозуміти, досить вивчити праці Сталіна… Цей монарх не прагнув розпалити світову пожежу, оскільки, немає сумнівів, безмежно зневажав «світове пролетарське рух» — він просто тішив вуха можливого противника мірним тупотом імперських легіонів. Недарма з старої еміграції, хто був розумний і наділений інстинктом державника, швидко вгадали у вожді - імператора. Генерал Денікін і князь Юсупов зовсім не від були білими воронами… Недарма Черчілль, кремень-бритт, який мав намір було зустріти імператора сидячи, підхопився і витягнувся в струну, як юний кадет, під впливом «невідомої сили», ударившей з жовтих тигрячих очей — що чесно пригадав у мемуарах. Аристократ за кров’ю й кістки, лише на рівні підсвідомості відчув Великого Монарха — і все життя зберіг щодо нього шанобливе повагу. Коли оточили Хрущова одурівши від привиду свободи, поливали Сталіна брудом, нащадок герцогів Мальборо на урочистому засіданні британської палати громад на вшанування 90-річчя від народження Сталіна вимовляв панегірик покойному.

Сталін був кривавий, суворий, жорсткий і жахливий… Але ви бачили інших могутніх імператорів, великих будівельників? На початку будь-який великої будівництва — бруд і кров. Знайдеться людина, яка має часто щемить серце й підступає безсоння, що він згадує десятках тисячах російських чоловіки й полонених шведів, покладених Петром 1 в гнилі болота. У «цивілізованої» Британії всього двісті 50 років тому шотландські шахтарі працювали у рабських залізних нашийниках, а й за крадіжку вішали дітей років 12−14. Усього сто вісімдесят років тому у центрі Лондона регулярні кавалерійські частини рубали демонстрантів і змітали гарматами «бунтовщиков».

Сталін був жорсткий і жахливий. Але він, по суті, лише зробив так, що Росія тільки впродовж кілька десятків років пробігла шлях, який благополучні західні демократії подолали за століть. Він «продовжував справа» не Леніна, а багатьох і багатьох європейських монархів. На тому Англії влада триста років ламала практично аналогічну російської сільську громаду — найбільш драконівськими методами. Причина проста і помічена англійськими ж істориками: вільний власник ділянки землі і частки общинної власності (вигони, луки, рибні ловлі, все в Росії) стояв непереборної перепоною по дорозі… як не парадоксально, капіталізму. Капіталізму була потрібна саме «гвинтик» — безземельний працівник, якого неважко загнати на фабрику. Фабрики виготовляли кращу у світі англійську шерсть. Вовну давали вівці. Вівцям потрібні пасовища. Селянин-власник ні внаслідок чого не віддасть під пасовища власність — в нього інші інтереси. Відтак почалося те, що називалося «обгородження». У громад будь-якими неправдами відбирали власність. І тому XIV-XVI століття історії Англії відомі низкою суто селянських повстань — Тайлера, Кэда, Кета, Джозефа.

За даними історика Гріна (Дж.Р. Грін, «Коротка історія англійського народу»), страчено майже сім тисяч учасників повстання Тайлера (тим більше, тодішнє населення Англії приблизно дорівнювало двох із половиною мільйонам). А послання Королівського ради, звернене бунтівникам і зачитане самим королем, закінчувалося так: «Відтепер ваша рабська залежність буде незрівнянно більш суворої. Бо до того часу, коли ми живі й божої милістю правимо цієї землею, ми пошкодуємо розуму, зусиль і здоров’я на те що жах вашого рабського становища став прикладом потомков».

У царювання Генріха Восьмого (1509−1547) більш 72 тисяч жителів (близько 2,5% країни) було страчено за «бродяжництво і злодійство». головним чином, ці «бродяги і злодії» — зігнані з землі крестьяне.

І стратегічним завданням було виконано — створено величезні маєтку «нових типів», де на кількох чужині працювали наймані батраки. Від колгоспів це відрізняється лише, нові латифундії належали не державі, а приватних осіб. Для наймитів особливої відмінності не было.

Інакше кажучи, жертви англійської «колективізації» виявилися хіба що рознесеними на сотні років, а російські жертви Великого Стрибка ніби одномоменты. Однак у в процентному відношенні до населення західноєвропейські «гвинтики» втратили трохи менше. Жертви серед тамтешнього «нижчого стану», можливо, і перевершують числом отечественные.

Список використаної литературы Бунич И. Л. Лабіринти безумства. СПб. 1995 г.

Бушков А.А. Росія, якої було. М., 1997.

Зеркин Д.П. основи політології. Ростов-на-Дону, 1997 р. Радзинський Э. С. Сталін. М., «Вагріус», 1997 г.