Проспер Моріме

Проспера Меріме -одне із чудових французьких критичних реалістів 19 століття, блискучий драматург і майстер художньої прози. На відміну від Стендаля і Бальзака Меріме не ставав володарем дум цілих поколінь; вплив, який вчинила їм у духовне життя Франції, було менше широким і потужним. Проте естетичне значення його творчості величезна. Створені ним твори неувядаемы: настільки глибоко втілено них життєва щоправда, настільки досконала їхня форма.

Майбутній письменник народився 1803 году у Парижі заможної сім'ї. Закінчивши ліцей він поступив на юридичний факультет Паризького університету. Проте юриспруденція зовсім не від займала його. Коло інтересів й естетичні погляди молодого Меріме визначилися рано, склавшись вже у сім'ї: батько нього був художником, послідовником Жака Луї Давида, ведучого представника мистецтва революційного класицизму; мати теж художниця, жінка різнобічного освіти, навчила сина малювання, познайомила його з ідеями французьких просвітителів 18-века. У дитинстві Проспера Меріме із захопленням читає Шекспіра і Байрона в оригіналі, а шістнадцять років, разом зі своїми іншому Жан-Жаком Ампером (сином великого фізика) він береться за переклад визначної пам’ятки англійського предромантизма -«Пісня Оссиана» Д. Макферсона. Знайомство молодого Меріме з літературно-художньої середовищем Парижа (в двадцяті рік він став однією з учасників гуртка Етьєна Делекруза, художника, критика мистецтва і теоретика поезії), а 1822 году -зі Стендалем, людиною, мають великий письменницький досвід, сприяло подальшому поглибленню естетичного кредо Меріме, зробила його критичне ставлення режиму Реставрації, симпатії до лібералам. Становлення Мериме-писателя й під часи ожесточённой боротьби між літературної молоддю, котра прагнула до відновлення французької літератури, і письменників старшого покоління, котрі воліють перевірені часом канони класицизму. Меріме, перебувають у дружніх стосунках із Гюго -главою і вигаданим вождем романтичної молоді, і навіть зі Стендалем, підтримав в боротьби з класицизмом і від у боротьбі безпосереднє участие.

Проспера Меріме -романіст новеллист.

Письменник пройшов довгий і складний шлях. Як художник він він завоював популярність і визнання раніше Стендаля і Бальзака, у роки, коли романтики лише піднімалися на штурм твердині класицизму, а література давала перші паростки. Внутрішній образ Меріме, властиво його світовідчуттям протиріччя, особливості його художній манери неможливо збагнути, без урахування своєрідності пережитої їм еволюції. Художнє розвиток Меріме виявилося найтіснішим чином що з ходом життя країни Його основні віхи в цілому збігаються з переломними, ключовими моментами історії Франції, і передусім -з революціями 1830 і 1848 років. Зацікавлення самостійного літературної творчості став виявлятися у Меріме ще початку 20-ых років, у студентське пору. Невдовзі по знайомства з Стендалем і розпочинається самостійна літературна діяльність Меріме. Вперше, проте, поширення Меріме завоював в 1825 року, опублікувавши збірник п'єс «Театр Клари Газуль». Вихід друком цього твори пов’язані з зухвалої і що отримала чимало розмов містифікацією. Меріме видав свою збірку за твір певної -вигаданій їм -іспанської акторки й громадською діячки Клари Газуль. «Театр Клари Газуль» -надзвичайно самобутнє явище у французькій драматургії двадцятих років 19века. П'єси Меріме, пронизані симпатією до визвольному руху іспанського народу, звучали задерикувато, дихали оптимістичній вірою в неминучість перемоги прогресивного початку. Сучасників Меріме, які звикли до розлогим міркуванням, вражало в п'єсах письменника стрімкий розвиток дії, безупинне чергування коротких виразних сцен, повне ігнорування правил про трьох єдностях, читачем найнесподіваніші та різкі переходи від сатиричних епізодів до пасажів. Наступні твір Меріме що його їм «Гюзла» («Гуслі»), знову пов’язані з літературної містифікацією. Містифікація Меріме увінчалася блискучим успіхом. Гармати і Міцкевич прийняли створені його уяви твори за твори слов’янської народну поезію і вирішили окремі перекласти на рідна мова (Міцкевич переказав баладу «Морлак у Венеції», а Пушкін увімкнув у свої «Пісні західних слов’ян» переробку одинадцяти поем «Гюзлы»). У 1828 году друкарня, який належав тоді Оноре де Бальзаку, віддрукувала історичну драму Меріме «Жакерия», посвящённую бурхливим подій далекого 16века. Завершує період літературній діяльності Меріме його історичний роман «Хроніка царювання Карла 4-ого» (1829) -своєрідний підсумок ідейних та мистецьких пошуків письменника, у роки. Проспера Меріме на початку своєї творчого шляху, як зазначалось, примикав до романтичного руху. Вплив романтичної естетики довго продовжувало позначатися у творах письменника: воно відчутно в усьому його картинах. Та поступово літературна діяльність Меріме приймала дедалі більше чітко виражений реалістичний характер. Наочне втілення цієї тенденції ми бачимо в «Хроніці царювання Карла 4-ого» Драма «Жакерия» і роман «Хроніка царювання Карла 4-ого» Меріме -яскраві приклади того живого інтересу до історичної проблематики, до вивчення і осмисленню національного минулого, що охопила передову громадську і художню думку Франції в двадцятих і на початку тридцятих років дев’ятнадцятого століття. Осмислюючи події далекого минулого, Меріме не підганяв їх під сучасність, а шукав у яких ключі до закономірностям интересовавшей його епохи, а тим самим на відкриття ширших історичних узагальнень. «Хроніка царювання Карла 4-ого» завершує перший етап літературної діяльності Меріме. Істотних змін щодо у житті й творчості письменника викликає липнева революція. Протягом років Реставрації Меріме захоплювався зображенням великих громадських катаклізмів відтворенням широких соціальних полотен, розробкою історичних сюжетів, його залучали великі, монументальні жанри. Після творчо виключно плодовитого 1829 року художня діяльність Меріме розвивається у подальшому менш бурхливо. Він тепер настільки бере активну участь у повсякденній літературного життя, рідше публікує свої твори, подовгу їх виношуючи, копітко відпрацьовуючи їх форму, домагаючись її граничною карбованості і простоти. Новели Меріме пронизують кілька провідних тим. Вони містять в першу чергу проникливе і різке викриття моралі панівного суспільства. Ці критичні тенденції, дуже відрізняються за своїми формам, чітко ставляться до 1829−1830 роках і ввійшли згодом у збірник «Мозаїка» (1833). У низці своїх новелл («Этрусская ваза», «Подвійна помилка», «Арсена Гийо») Меріме розкриває бездушність і чёрствость з так званого «світла». Порочне і лицемірне світське товариство, як свідчить Меріме, немає яскравих індивідуальностей. Воно породжує в Людей, чутливих за натурою, особливу ранимість й хворобливе недовіру до оточуючих. Через все своє життя Меріме, раціоналіст і спадкоємець просвітницьких традицій, проніс вороже ставлення до церкві та релігії. Ці ідейні мотиви знайшли сваё відбиток й у новелах письменника, зокрема в «Душах чистилища» (1834). Істотну роль новелах Меріме грає художнє втілення письменника його позитивного ідеалу. У низці ранніх новел (такі, наприклад, «Партія в триктрак», «Этрусская ваза») Меріме пов’язує пошуки цього ідеалу з образами чесних, найпринциповіших і чистих представників панівного суспільства. Поступово, проте, погляд Меріме дедалі більше наполегливо звертається до людей, хто стоїть за приделом цього суспільства, до представників народної середовища. У тому свідомості Меріме відкриває ті дорогі його серцю душевні якості, які, на його думку вже втрачено буржуазними колами: цілісність характеру і пристрасність натури, безкорисливість й внутрішня соціальність незалежність. Тема народу як хранителя життєвої енергії, нації як носія високих етичних ідеалів відіграє серйозну роль творчості Меріме 30 -40-х років. Разом про те Меріме, був далекий від революционно-республиканского руху свого часу, вороже ставився до боротьби робітничого класу. Волновавшую його уяву романтику народної життя Меріме (цей «геній лихоліття», відповідно до крилатому вираженню А.В. Луначарського) намагався шукати у країнах, не поглощённых буржуазної цивілізацією -на Корсиці («Маттею Фальконе», «Коломба») в Іспанії («Кармен»). Визначний місце у літературному спадщині Меріме (1844год), твір в якому зливаються воєдино основні ідейні мотиви Мериме-новеллиста: зображення відразливого егоїзму, який таїться за лицемірною маскою добропорядних представників, і представниць буржуазного суспільства. Спочатку революційні події викликали особливих побоювань у Меріме, проте поступово настрої письменника змінюються, стають дедалі більше тривожними: він передчуває неминучість подальшого загострення громадських протиріч та страшиться його, боїться, як би вона Герасимчука фатальним для існуючого стану. Саме страх нових революційних виступів пролетаріату і спонукає Меріме ухвалити державний переворот Луї Бонапарта. Важкий і тривалий криза переживав після 1848 року й Мериме-художник. Не означає, що творча діяльність Меріме у роки ослабла, стала менш активної. А, щоб у помилковості такого припущення, досить ознайомитися з многообразнейшей листуванням, що він з особливою інтенсивністю вів у період. Він знайшов інші шляхи втілення своєї творчості -як історик, літературний критик, перекладач. Меріме вивчив російську мову й став переводити Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, І.С Тургенєва. «Російську мову, -із захопленням писав він у статті про Гоголя , — наскільки можу судити, найбагатший із усіх європейських мов; як ніби створено висловлення найтонших відтінків. У його незвичайній стислості разом із тим ясності, йому досить слова для сполуки багатьох думок, котрі з іншими мовами зажадали цілої фрази» Меріме переказав французькою з Пушкіна: «Пікову даму», «Постріл» і прозою вірші: «Гусар», «Пророки», «Анчар», «Опричник»; з Гоголя він переказав «Ревізора» і шматки з «Мертвих душ». З Лермонтова «Мцирі» (разом із І.С Тургенєв), з І.С Тургенєва розповіді: «Привиди», «Петрушка», «Дивна історія» та інших. Меріме написав кілька статей про російської літератури (про Пушкіна, Гоголя, Тургенєву). Творчість Меріме було високо оцінений російськими письменниками. Його перекладали і про нього писали: Пушкін, Жуковський, Гоголь, Григорович, Аполлон Григор'єв, Гаршин, Тургенев.

Щодалі йде до минулого 19 століття, ніж неумолимей перевіряє час його художні цінності, то очевидніший стає, що творчість Меріме витримало цей суворий іспит, залишалося однією з замечательнейших досягнень французького критичного реализма.