Основний зміст роботи

У першому розділі «Стан наукової розробки та джерельна база дослідження» проаналізовано стан історіографії проблеми, охарактеризовано джерельну базу дослідження.

Історіографія дослідження. Перші публікації з природно-заповідної тематики з’явилися в Україні на початку ХХ століття і мали науково-популярний характер. Спільна риса цих видань — звернення до патріотизму українців, їх любові до рідної землі. Автори йшли в руслі західноєвропейського напрямку оцінки співіснування людини і природи, за яким «рідна природа» набуває священного значення і є необхідним атрибутом існування нації — «скарбницею історичної пам’яті».

Патріотичний аспект мотивації заповідання природи набув розвитку в період «українізації» 1920;х років. Охорона природи та заснування заповідників стали сферою зацікавленості українознавства. Так, перша публікація про етапи заснування Державного лісостепового заповідника ім. Т. Г. Шевченка з’явилася саме у часописі українознавства «Україна».

Різнопланові повідомлення про заповідники, як наукового, так і популярного характеру, належали їх організаторам та співробітникам: В. Різниченку, Є. Лавренку, Н. Десятовій-Шостенко, М. Шарлеманю, М. Шалиту. Необхідно відзначити цінний фактичний матеріал з історії Першого степового державного заповідника ім. Х. Г. Раковського — «Чаплі» (Асканія — Нова) у публікаціях його директора М. Колодька. Певним історіографічним надбанням можна вважати короткі нариси про історію та діяльність заповідників (Лісостепового імені Т. Г. Шевченка, «Святих гір» Артемівської округи) в збірці, підготовленій під егідою Наркомзему УСРР.

У 1930;х роках, в умовах реакційного наступу на біологічну науку, виходять праці, здебільшого, прикладного характеру, про флору і фауну природних заповідників.

1940;1950;ті роки відзначаються ліквідацією в УРСР низки природних заповідників. За таких обставин у малочисельних виданнях природоохоронного спрямування період 1920 — 1930 років просто замовчувався, а на імена репресованих діячів заповідної справи було накладене ідеологічне табу.

Фрагментарний інтерес науковців — природничників до досліджуваної теми спостерігається у зв’язку з виходом у 1970;х роках партійно-радянських постанов природоохоронного спрямування. Дослідники описово характеризують діяльність Українського Комітету Охорони Пам’яток Природи (УКОПП), наводять дані щодо формування мережі природних заповідників в Україні, участі в цій роботі державних органів, громадських організацій, науковців.

У 1990;х роках В.Є. Борейко, біолог за фахом, започаткував вивчення історії заповідання природи в Україні із залученням значного масиву документів і матеріалів архівосховищ України та Росії. Велику увагу автор приділив дослідженню життєписів видатних природоохоронців, багатьох із яких було репресовано. Важливим здобутком в історіографії є дослідження В.Є. Борейка, присвячене Степовому заповіднику Асканія — Нова. Проте, у виданні, присвяченому історії охорони природи в Україні з найдавніших часів до 1980 року, заповідникам автор присвятив лише окремий розділ. Зрозуміло, що поза увагою залишилася низка проблем (діяльність Сільськогосподарського Наукового Комітету Наркомзему (СГНКУ), природоохоронна, наукова та просвітня робота заповідників). Потребує продовження і вивчення ролі української наукової інтелігенції у заповіданні природи, оскільки дослідник акцентував увагу, переважно, на діяльності природничників, проте в організації заповідників були задіяні і гуманітарії.

Вагомий внесок у вивчення історії заповідника Асканія — Нова, в тому числі, і періоду 1920 — 1930 років, зробила його співробітниця Н. Дрогобич. Низка її публікацій присвячена розвитку наукових досліджень в Асканії-Нова.

Із зарубіжних видань найближчою до теми є праця американського історика Д. Вайнера про становлення заповідної справи в СРСР у 1920 — 1930;х роках. Вчений аналізує, як в Радянському Союзі класичні принципи заповідання замінились прагненням до «перетворення» навколишньої природи. Значну увагу автор приділяє заповіднику Асканія — Нова та засновнику екологічних досліджень професору В. В. Станчинському.

Деякі аспекти теми частково висвітлювалися в дотичних до проблеми наукових роботах. Зокрема, у монографії В. С. Савчука аналізується діяльність наукових товариств дослідників природи у другій половині ХІХ — початку ХХ століття на теренах України, розкриваються причини їх розпуску у 1930 році.

Важливо, що природоохоронна тематика знайшла відображення, хоч і фрагментарно, в дисертаційних роботах, присвячених видатним науковцям. Одначе, автори (О.І Братіна, О.В. Хохлова), декларуючи мету показати науковий доробок вчених у повному розмаїтті, не приділили достатньої уваги природно-заповідному напрямку їх подвижницької діяльності.

Таким чином, історіографічний огляд засвідчує, що немає окремої ґрунтовної роботи, присвяченої дослідженню створення та діяльності природних заповідників в Україні у 1920 — 1930;х роках Джерельну базу дисертаційної роботи складають опубліковані документи, архівні матеріали, публікації преси 1920 — 1930;х років, спогади. Документи, що характеризують державну політику у природно-заповідній галузі 1920 — 1930;х років, зосереджені, насамперед, у «Збірниках узаконень та розпоряджень Робітниче — Селянського Уряду України». Цінним джерелом інформації є матеріали природоохоронних з'їздів. Стенограми доповідей та дискусій їх учасників, у тому числі і представників України, багаті на фактичний матеріал щодо діяльності заповідників, а також відображають зміну державного курсу стосовно заповідання природи, пріоритетність господарських завдань.

На рубежі 1920 — 1930;х років вийшли перші реєстри природно-заповідних територій. Зокрема, професор М.П. Акімов, інспектор Дніпропетровської краєвої інспектури охорони пам’яток природи, подав реєстр пам’яток природи Середньої Наддніпрянщини, їх класифікацію та детальний опис. Майже всю територію України охоплює реєстр природних заповідників та пам’яток природи України, укладений 1930 року М. С. Шалитом. Відзначаючи надзвичайну цінність цих видань, необхідно зауважити, що інколи автори бажане намагалися подати за дійсне, заносячи до реєстру території, заповідний статус яких не був підтверджений законодавчо.

Опубліковані документи не відображають повної картини створення та функціонування природних заповідників у 1920 — 1930;і роки. Розкриттю теми сприяє залучення нових масивів джерел.

Найбільше матеріалів, що стосуються досліджуваної теми, відклалися у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України. У Ф. 27 (Народний Комісаріат Земельних Справ) — протоколи Комісії СГНКУ зі створення Державного лісостепового заповідника імені Т. Г. Шевченка, доповідні записки та робочі матеріали різних комісій, що обстежували заповідники. Вони дозволяють проаналізувати організаційні заходи державних та громадських органів зі створення й становлення природних заповідників. Про діяльність вчених у складі Комісії по охороні природи свідчать документи Ф.1230 (СГНКУ Наркомзему). Доповнюють ці дані протоколи та звіти Українського Комітету Охорони Пам’яток Природи (Ф. 166 — Народний Комісаріат Освіти /НКО/). Через призму фінансування відображають стратегію і тактику державної політики щодо природних заповідників документи і матеріали Державної планової комісії при РНК України (Ф. 337). Джерельною насиченістю (плани робіт, кошториси природних заповідників, їх листування з державними органами, громадськими організаціями) відзначається документальний масив Ф. 1055 (Всеукраїнська Академія Сільськогосподарських наук /ВУАСГН/).

У Центральному державному архіві громадських об'єднань України Ф.1 (Центральний Комітет Комуністичної партії України) акумулює матеріали Комісії Політбюро ЦК КП (б)У про роботу ВУАН, ВУАСГН, НКО, ліквідацію Державного заповідника Дніпрової заплави «Конча-Заспа». Документи показують поступове переважання у роботі заповідників вимоги відповідності «потребам соціалістичного будівництва». У Ф. 263 (колекція позасудових справ) зосереджені справи репресованих осіб, які були причетні до становлення заповідників.

У Галузевому державному архіві Служби безпеки України дисертантом опрацьовано низку особових справ репресованих природоохоронців (ф. 6 — припинені справи), зокрема, співробітників заповідника Асканія-Нова. Ці матеріали дозволяють зрозуміти причини ліквідації громадських організацій, що співпрацювали із заповідниками.

В Інституті рукописів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського найбільшу увагу дисертанта привернули документи: про роботу Київського студентського гуртка дослідників природи (Ф.VIII — Київський університет Св. Володимира), проведення Українським Науковим Товариством наради природників України (серпень 1918 р.), дослідження заповідників Комплексною експедицією ВУАН у 1931;1932;х рр. (Ф. Х — Національна Академія наук України); діяльність заповідника «Конча-Заспа» та узагальнені матеріали про охорону природи в Україні (Ф.49 — М.В. Шарлемань).

Вплив суспільно-політичних обставин на функціонування природних заповідників, підвідомчих ВУАН, відображають протоколи засідань її Президії (Ф. 251 Інституту Архівознавства НБУВ). У фонді 258 (Інститут зоології імені І.І. Шмальгаузена) віднаходимо матеріал про природоохоронну роботу зоологічної секції УНТ (протоколи її засідань, документи про діяльність заповідника Асканія-Нова).

Cеред опрацьованих фондів Державного архіву Київської області виділяється Ф. 943 (5-а райкомісія по націоналізації землі на Правобережжі) із матеріалами про відведення землі для природних заповідників. Протоколи сходок сільських громад характеризують ставлення місцевого населення до створення заповідників.

Матеріали Державного архіву Черкаської області (Ф. 131 — Інспектура народної освіти Шевченківського /Черкаського/ Окрвиконкому) характеризують практичну діяльність місцевих державних та громадських органів зі створення природних заповідників.

Важливим джерелом для висвітлення досліджуваної теми є регіональна преса 1920;х років із публікаціями «Обов'язкових постанов» Окрвиконкомів про охорону місцевої природи, оголошення природних заповідників.

Мемуарна література природно-заповідної тематики власне представлена лише спогадами С. Підгайного про трагічну долю деяких природоохоронців (С.Л. Рудницького, О. А. Янати, М.М. Полоза). Порівнюючи зроблені автором портретні замальовки репресованих із даними інших джерел, можна зробити висновок про максимальну достовірність його нотатків.

Таким чином, комплекс друкованих та архівних джерел є, на наш погляд, достатньо репрезентативним і дає можливість в повній мірі розглянути проблему в її розмаїтті та зробити об'єктивні висновки.

У другому розділі «Історичні традиції охорони природного довкілля в Україні» ретроспективно розглядається розвиток ідей заповідання природи в Україні.

Першими заповідними територіями на українських теренах стали місця культових відправ язичників. «Празаповідні» гаї (гайбог, божниця, божелісся, праведний ліс) вважалися «житлом богів на землі». У священних гаях заборонялося не лише рубати дерева, але й приходити туди без дозволу волхвів. З часом виникають «засічні», «водоохоронні» та «корабельні» ліси, мисливські заказники, монастирські заповідні ліси, тощо. Свій внесок в охорону «заповідних лісів» зробили і запорізькі козаки.

Наприкінці ХІХ століття професор В.В. Докучаєв обґрунтував необхідність заповідання природи з науковою метою і створив у Деркульських степах (Луганщина) перший науковий природний заповідник для збереження і дослідження первісного українського степу. Це стало поштовхом до створення приватних заповідників. У 1898 році барон Ф. Е. Фальц — Фейн заснував степовий заповідник Асканія — Нова. Його приклад підтримали інші освічені землевласники.

Зразком громадської ініціативи у заповіданні природи є діяльність Хортицького товариства по охороні природи острова та його округи — Великого Лугу — Запорожжя, заснованого 1910 року німцями-колоністами під керівництвом П. Ф. Бузука. Товариство викупило на берегах Дніпра декілька мальовничих ділянок із виходами гірських порід. Мотивацією заповідання була їх естетична та історико-культурна цінність.

На початку ХХ століття активно пропагувало заповідання природи Харківське товариство любителів природи під керівництвом професора В.І. Талієва.

Таким чином, історично сформувалися різні мотивації заповідання: сакральна (урочища, які вшановувалися з давніх часів), утилітарна (корабельні та водоохоронні ліси, мисливські заказники, монастирські землі), етико-естетична (приватні дендропарки, Хортицькі скелі, ліси князя Кочубея), наукова (заповідні степи В. Докучаєва, цілинні степи Асканії-Нова).

Перша світова війна, під час якої по-хижацьки використовувалися та винищувалися природні багатства, спонукала до активізації природно-заповідної діяльності, яка набрала особливого піднесення в період Української революції. Активно діяли члени УНТ, які на початку серпня 1918 року в університеті Св. Володимира провели нараду природників України. Вчені визначили природні об'єкти, що в першу чергу потребували державної опіки. У цей час закладалися основи державної природоохоронної політики, формувався Сільськогосподарський Вчений Комітет із секцією охорони природи, розроблялася законодавча база природоохоронної діяльності.

У третьому розділі «Створення природних заповідників та їх трансформація» аналізується діяльність державних та громадських органів зі створення природних заповідників та зміна пріоритетів діяльності заповідників під впливом соціалістичного будівництва.

Перші заповідники (Асканія — Нова та «Конча — Заспа»), декретовані РНК України 1921 року, підпорядковувалися Сільськогосподарському Науковому Комітету Наркомзему, в якому сконцентрувалися на той час найбільші сили природоохоронців. У 1923 році СГНКУ НКЗС розпочав організацію Державного лісостепового заповідника імені Т. Г. Шевченка в районі могили поета та Канівських геологічних дислокацій. До розробки концепції заповідника залучалися відомі фахівці: геолог В.В. Різниченко, археолог академік М.Ф. Біляшівський, зоолог професор М. В. Шарлемань, метеоролог професор М.І. Данилевський, ботанік професор Я. Х. Лепченко, астроном академік Б.І. Срезневський, літературознавець академік С.О. Єфремов. Це була суто українська модель комплексного заповідання природи, яка на той час, зважаючи на важкі економічні умови, не могла реалізуватися.

Природно-заповідною діяльністю активно займалися Народний Комісаріат Освіти, Всеукраїнська Академія наук, Всеукраїнський Археологічний Комітет, Всеукраїнська Спілка Мисливців та Рибалок. Творча ініціатива науковців та громадськості щодо створення заповідних територій співпала з проведенням політики «українізації». Пропаганда любові до рідної природи та її збереження — стали її важливою складовою. Саме в цей час розроблялися грандіозні плани, зокрема, професором О. А. Янатою, зі створення цілої мережі природних заповідників, які б репрезентували різні географічні райони України.

Наприкінці 1920 — х років природні заповідники перебували у різному підпорядкуванні. Наркомзему належали Степовий Інститут — заповідник «Чаплі» /колишня Асканія-Нова/, до складу якого входили також Надморські та Піскові заповідники; Заповідник Дніпрової заплави «Конча — Заспа», Лісостеповий заповідник імені Т. Г. Шевченка. Підвідомчими ВУАН були Академічний (Карлівський) степ, Парасоцький, Заповідник імені М. О. Максимовича. Заповідники НКО: Хомутівський степ та Кам’яні могили. В охороні та дослідженні заповідників активну участь брали Полтавський та Маріупольський музеї краєзнавства.

На зламі 1920;1930;х років розпочалися масові репресії природоохоронців за сфабрикованою справою «лісівників», яких звинувачували у збереженні поміщицьких земель під виглядом заповідників.

У травні 1933 року арештований активний організатор і дослідник заповідників проф. О. А. Яната, а восени — група співробітників Асканії - Нова. Професору В. В. Станчинському інкримінували створення на базі природних заповідників широкої контрреволюційної мережі з метою повалення радянської влади. У сфабрикованих «справах» громадські організації, що підтримували заповідники, розглядалися як легально діючі антирадянські формування.

Розгромивши природничників, держава змогла нав’язати заповідникам невластиві господарські функції. Це призвело до їх трансформації і врешті-решт до ліквідації низки природно-заповідних територій. Так, на базі заповідника імені М. Максимовича спочатку створили радгосп, а згодом діяла база відпочинку ВУАН. Постійно розросталася господарська частина заповідника Асканія — Нова і, зрештою, Інститут гібридизації на початку 1933 року «поглинув» заповідник як самостійну установу. У 1934 році ліквідовано заповідник «Конча-Заспа», а територію передано під урядові дачі.

Державна політика базувалася на залученні в сільськогосподарське виробництво все нових і нових угідь. Площа існуючих заповідників зменшувалася. 1 липня 1937 року вийшла Постанова РНК УРСР № 774 «Про державні природні заповідники УРСР», яка більше як вдвічі скорочувала територію Чорноморського та Азово-Сивашського заповідників.

Якщо на кінець 1920;х років в Україні було 9 природних заповідників республіканського підпорядкування, то восени 1939 року їх залишилося тільки 5. Наркомзему належали Азово — Сивашський та Чорноморський заповідники. Середньодніпровський заповідник (колишній Державний лісостеповий імені Т.Г. Шевченка) став Канівським біогеографічним — базою практики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. В Академії наук залишалися заповідники Гористе (Старосільський) та Прохорівський (колишній ім. М. Максимовича). Заповідна площа порівняно з 1929 роком зменшилася майже втричі.

У 1930;х роках основним критерієм діяльності заповідників стала їх сумісність із реалізацією програми соціалістичного будівництва. Природні заповідники розглядалися як своєрідний дослідницький «полігон» для вирішення господарських питань, в результаті чого відбулася їх трансформація. Заповідники займалися сільськогосподарським виробництвом, що суперечило самій суті природоохоронних установ.

Державна політика масового терору, що активно проводилася у 1930;ті роки, привела до морального та фізичного знищення носіїв заповідних ідей та безпосередніх організаторів природних заповідників.

Однак природні заповідники не були повністю ліквідовані, їх існування диктувалося потребами часу та відповідало природоохоронним процесам, що переживала світова спільнота. Вони стали основою для розростання мережі природоохоронних територій у наступні роки.

У четвертому розділі «Природоохоронна, науково-дослідна та просвітня діяльність природних заповідників» розкривається різнобічна діяльність природних заповідників.

Збереження природного довкілля від знищення як еталона місцевої природи, виразника наукової чи естетичної цінності — ключове завдання заповідників. Науково — дослідна робота в заповідниках сприяє вивченню первісної природи для порівняння її із подібними ділянками, що зазнають постійного антропогенного впливу. Необхідною умовою виконання цих функцій є науково — просвітня робота, завдяки якій у громадськості формується усвідомлення необхідності заповідання природи.

Уже у 1920;х роках значний досвід наукової роботи накопичив заповідник «Конча — Заспа» під керівництвом М. Шарлеманя. Тут працювала рибна станція, бібліотека, музей природи. Про його роботу доповідалося на Міжнародних конгресах з охорони природи (Люксембург 1925, Брюсель 1928). Вийшов збірник наукових праць та закордонні публікації.

Найбільше уваги науковці приділяли заповіднику Асканія-Нова. З часу його заснування (1898 р.) і до кінця 1920;х років лише бібліографія наукових праць (в тому числі і закордонних) налічувала більше 300 позицій. В основу науково-дослідної роботи заповідника було покладено комплексне (екологічне) вивчення степу. Працювали степова, зоотехнічна і фітотехнічна наукові станції. Професор В. В. Станчинський став одним із основоположників нового напрямку у біологічній науці — біоценології, яка мала на меті комплексне дослідження біологічних угрупувань у їх взаємодії між собою. Однак, після масових арештів, наукова робота у заповідниках майже зупинилася, а В. В. Станчинський змушений був визнати свої екологічні дослідження «шкідництвом».

Підсумком наукової діяльності Середньодніпровського заповідника стало видання першого збірника праць із результатами досліджень його співробітників з геоботаніки, іхтіології та ентомології. Варті уваги і розпочаті на території заповідника мікрокліматичні дослідження, що пізніше продовжилися науковцями Київського університету.

У 1920;х роках природоохоронній діяльності сприяло законодавство. Суттєво ускладнилося становище заповідників, коли у 1927 році із кримінального кодексу була вилучена стаття про покарання за знищення тварин та птахів в межах заповідника або заказника.

Природоохоронна діяльність заповідників ускладнювалася дискусіями серед самих науковців про перспективу і практику природно-заповідної справи. На 1 Всеросійському з'їзді (1929) з охорони природи набрав розвитку конфлікт між представниками класичних поглядів на призначення природних заповідників і нової генерації науковців, які заявляли, що заповідники «не богодільня для звірів і птахів».

Існування заповідних територій та їх розширення було неможливе без розуміння природоохоронних ідей широкими колами населення. Однією із форм природно-заповідної пропаганди була організація екскурсій до заповідників. Зокрема, в Держзаповіднику «Чаплі» весною 1927 року на кошти союзного уряду влаштували «Екскурсійний дім» на 70 осіб, але уже влітку 1927 року в Асканії - Нова бувало до 500 відвідувачів за день. У святкові дні до заповідника традиційно масово прибували жителі навколишніх сіл. Хоча екскурсії порушували заповідний режим, але увага громадськості сприяла збереженню заповідників.

Незважаючи на зміну пріоритетів у своїй діяльності, природні заповідники стали школою підготовки спеціалістів у природно-заповідній галузі. Пропаганда природоохоронних ідей, зокрема, серед шкільної молоді, прищеплювала любов до рідної природи, сприяла встановленню безперервного зв’язку поколінь у заповідній діяльності. Багато співробітників заповідників стали визначними вченими у біологічній науці, продовжили справу своїх попередників.

Функціонування природних заповідників в Україні сприяло збереженню не лише місцевої флори і фауни. Зокрема, у «Кончі-Заспі» охоронялися місця нерестилищ дніпровської риби. Чорноморський та Азово-Сивашський заповідники, що лежали на міграційних шляхах птахів, запобігали знищенню орнітофауни на лише України, але й сусідніх республік та країн. Унікальне значення мали заповідні цілинні степи, що постійно знаходилися в полі зору зарубіжних науковців.