Злочин наказання Печоріна

Преступление покарання Печорина.

Роман Лермонтова «Герой сьогодення» було створено 1930;ті роки ХІХ століття як і написав про цей твір Бєлінський, став «сумної думою» наше поколінні. У цьому вся романі автор розглянув безліч філософських і моральних проблем, виборюючи Лермонтова у час і продовжує займати нашій наш непростий століття. Носієм поглядів поета є його герой — Печорин.

Первая глава роману «Бела» будується згідно з канонами романтизму. Це означає, що головна герой протиставлено навколишнього світу. Він загадковий, незрозумілий іншим персонажам. Він шукає неземне кохання. Недосяжна для сірої маси обивателів глибина і трагічність світовідчуття героя дозволяє переступати звичайні людські правила поведения.

Этот романтичний постулат про різноманітні моральних нормах для героя й у обивателя став однією з головних питань російської літератури ХІХ століття. Громадське свідомість зв’язало цю проблему ім'ям Наполеона — людини, зобов’язаного своїм запаморочливим злетом лише себе, який проповідував дивний на той час світоглядний принцип: «Досягнення мети засобами не гребують». Лермонтова завжди хвилював образ Наполеона. У юності поет схилявся проти нього, оспівував його життя й оплакував самотню загибель. Згодом Лермонтов дійшов переоцінці моральних цінностей. У «Герої сьогодення» він і разу я не згадує імені свого давнього кумира, але це, що ми називаємо «наполеонівської темою», стала однією з центральних нравственно-философских проблем романа.

В відомої мері «Бела» будується отже читач підготовленою до появі романтичного героя, порушує все умовності, і жде від Печорина саме бунту. Печорин перебуває у в центрі оповіді. Він — об'єкт читацького інтересу. Причому лише читацького. Наприклад, Максим Максимыч неспроможна без сліз згадати про нещасної долі Бэлы, адже він полюбив цю дівчину. Але він прощає Печорину її загибель. Чому? «Що вдієш? Є обізнані, із якими неодмінно треба погоджуватися». Тобто добрий, порядна штабс-капітан судить себе і масі собі подібних з одних законам, а Печорина — на інших, набагато менше жорстким. І його слухач — подорожуючий офіцер — з нею начебто згоден, і ми — читачі - приймаємо його систему подвійний моральної нормы.

Но людина, що відмовляється судити себе за тими самими законам, якими судить оточуючих, втрачає моральні орієнтири, втрачає критерії добра і зла. Тому двоїстість моральної моралі за своєю суті аморальна і злочинна, вона — основа будь-якого преступления.

В романі «Злочин покарання» Достоєвський зло висміював спроби соціалістів пояснити всі у людині впливом довкілля. «Але вони пояснення, — обурювався Разумихин, — середовище заїла. Натура не береться до уваги…» І це справедливе обвинувачення Достоєвського. У насправді, яка вона була середовище, хіба що сильно не було її погане вплив, людина відповідає за вчинки. Людина відпо-відає кожен крок, це основа моральності. І це основа втрачено Печоріним: у цьому є його преступление.

Так, наприклад, в «Белі» Печорин заради набуття нової духовного досвіду, не замислюючись, жертвує і князем, і Азаматом, і Казбичем, і найбільш Бэлой. У «Тамані» він дозволив собі з цікавості втрутитися у життя «чесних контрабандистів» і це змушує їх бігти, кинувши будинок, та водночас і сліпого мальчика.

В «Князівні Мері» Печорин втручається у завязавшийся роман Грушницкого і Мері, вихором вривається в наладившуюся життя Віри. Йому тяжко, йому порожньо, йому нудно. Він — пише про своє тузі і привабливості «володіння душею» іншу людину, але й разу я не замислюється, звідки взялося право цього володіння! Роздуми Печорина в «Фаталисте» про віру і безвір'ї ставляться як до місця трагедії самотності сучасної людини у світі. Людина, втративши Бога, втратив головне — моральні орієнтири, тверду і встановлює певну систему моральних цінностей. Адже ідея Бога — не мету і не батіг для приборкання інстинктів, це ідея духовної потреби самої людини піднятися з них, перемігши їх у. Це вища ідея духовного рівності - бо кожна людина є образ і подоба Божа, незалежно від цього. Наполеон він чи, приміром, титулярний радник. І це ніякі експерименти не дадуть Печорину радості буття. Впевненість може дати добро тільки віра. А глибока віра предків втрачено у XXI століття Печорина. Втративши віру в Бога, герой втратив і мати віру у собі - у його трагедія. Є одне моральний закон, істинний в усі часи: на повагу до світу, до людей починається з самоповаги. Немає в самозвеличування, саме з самоповаги. Людина, принижуючий інших, не поважає себе. Його потреба принизити когось пояснюється саме тією, що, лише торжествуючи над слабким, вона відчуває себе сильним. Він виміщає іншою власні образи поширювати на світ. Відчуття внутрішньої ущербності, духовної неповноцінності - ось що дає відсутність самоуважения.

Удивительно, що Печорин, розуміючи цього закону, до того ж час не усвідомлює її важливість, вбачає у ньому витоків свою трагедію. Печорин розмірковує так: «Зло породжує зло; перше страждання дає поняття про задоволення мучити іншого…» Виходить, що все світ, навколишній Печорина, побудований на законі духовного рабства: мучать, щоб отримати задоволення від страждань іншого. І нещасний, страждаючи, мріє про один — помститися, принизити кривдника. Зло породжує зло саме собою, але у світі без Бога, у суспільстві, де потоптані моральні закони, де загроза юридичного покарання якось обмежує розгул вседозволенности.

«Я іноді себе нехтую… Але через те я нехтую та інших?» — так Печорин впритул наближається до розгадки таємниці своїх мук, але з приймає істину. Людина, якому смішні «наївні вірування» предків, цурається ідеї Вищої суда.

Печорин постійно відчуває свою моральну ущербність: він говорить про двох половинах душі, у тому, що кращу частину душі «висохла, випарувалася, померла». Кокетуючи з князівною Мері, він захоплюється і вимовляє щиро дивне визнання: «Я став моральним калікою…» — ось вам справжня трагедія покарання Печорина. Відчуваючи своє духовне неповноцінність, не бачить причин, звинувачує світ, покупців, безліч час у своєму духовному рабстві. І потрапляє у замкнуте коло. Свободу герой розуміє спрощено, як свободу від за шлюбні узи, свободу від дружніх уподобань. І безумно дорожить нею, оскільки істинної свободи — свободи духовної - не знає, він духовно покріпачений. Герой шукає свободу, але шукає «не там» — самотужки, у нескінченних мандруваннях, тобто знаходить лише зовнішніх ознак свободи. А пошук зовнішньої свободи явно безрезультатний, доки знайдена внутрішня, духовна свобода. Бездомність, неприкаяність Печорина і безглузда смерть «десь шляху до Персію* - ось духовний крах, повне фіаско, що випливає з автор свого героя, бо дано людині права судити себе за іншими законами, крім загальнолюдських законів, бо шлях подвійний моральність, шлях вседозволеності безплідний, це до духовної спустошення, духовної смерті…