Проблеми залучення іноземних інвестицій в національний туристичний комплекс

Проблеми залучення іноземних інвестицій в національний

Економічні реалії в Україні, передусім жорстка фінансова політика і неплатежі до бюджету, спричинили найгостріший дефіцит бюджетного каналу інвестування державних і змішаних підприємств. Чимало галузей промисловості потребують відновлення зношених основних засобів, рівень розвитку інфраструктури істотно відстає від потреб країни. Прогноз інвестиційної потреби на найближчі п’ять років в економіці країни становить, за оцінкою Всесвітнього банку, 40 млрд доларів.

Певна частина реального припливу інвестицій покривається коштом амортизації основних засобів. Однак, на відміну від минулих років, на більшості підприємств відстежувати реальні видатки, накопичені у формі амортизаційних відрахувань, значно складніше.

Інший канал внутрішніх інвестицій — національна фондова біржа, тобто обіг акцій підприємств, — не може бути використаний повною мірою через недостатню платоспроможність корпоративних інвесторів і низький попит з боку населення. У світовій практиці великі міжнародні проекти з участю державних коштів здійснюються значно рідше, ніж купівля ліквідних акцій на фондовому ринку. Ця форма інвестування широко розроблена і традиційно добре відома, права акціонерів захищені в більшості країн не тільки законом, а й повсякденною юридичною практикою, і тому значну частину усіх фінансових ресурсів капіталовкладення становлять портфельні інвестиції, тобто вкладення в ліквідні цінні папери, що дають змогу одержати дохід у формі дивідендів.

Статистика свідчить, що частка портфельних інвестицій в різні роки становила 45−70% усіх приватних інвестицій розвинених країн. У закордонних інвестиціях частка портфельних вкладень коливалася в різні роки від 30−40 до 60−65% усіх приватних інвестицій.

За таких обставин зростає значення іноземних інвестицій в українську економіку. Приплив капіталу з-за кордону міг би значно послабити «інвестиційний голод», якби його масштаби можна було порівняти з іноземними інвестиціями в країни Центральної Європи, що стали на шлях економічних реформ майже одночасно з Україною. Однак і це джерело фінансування економічного розвитку дуже незначне. Приплив іноземних інвестицій — єдина можливість для України полегшити ситуацію, яку можна назвати важкою інвестиційною кризою.

Іноземні інвестиції вигідні не тільки інвесторові, а й економіці країни, яка приймає капітал. Використання іноземних капіталовкладень дає змогу:

• — оживити економіку;
• — одержати доступ до прогресивних технологій і методів управління;
• — протидіяти збільшенню зовнішнього боргу держави, надаючи кошти для його сплати;
• — стимулювати розвиток власних продуктивних сил суспільства;
• — сприяти ефективному виробництву і розвиткові економіки, її інтеграції у світову економічну систему завдяки виробничій та науково-технічній кооперації.

До непрямих переваг іноземних інвестицій належать:

• — залучення нових технологій, устаткування і «ноу-хау» ;
• — можливість підготувати кадри фахівців, керівників і підприємців, які володіють сучасними технологіями керування й організації виробництва;
• — активізація експортного потенціалу країни-донора;
• — розвиток ресурсів регіонів.

Цю ж ідеологію покладено в основу більшості законодавчих і нормативних актів, які регулюють іноземні інвестиції в Україну. Згідно з нормативними актами, залучення іноземних інвестицій в українську економіку сприятиме розв’язанню таких проблем соціально-економічного розвитку:

• — освоєння незатребуваного науково-технічного потенціалу України, особливо на конверсійних підприємствах військово-промислового комплексу;
• — просування українських товарів і технологій на зовнішній ринок;
• — розширення й диверсифікація експортного потенціалу та розвиток імпортозаміщувальних виробництв в окремих галузях;
• — створення нових робочих місць і освоєння передових форм організації виробництв;
• — освоєння досвіду цивілізованих відносин у сфері підприємництва;
• — сприяння розвиткові виробничої інфраструктури.

Розглядаючи процес залучення капіталу з-за кордону, потрібно врахувати, що капітал іноземних інвесторів прагне в ті країни, де існує сприятливий інвестиційний клімат. Це поняття містить у собі чимало параметрів:

• — податкове законодавство країни-донора;
• — можливості ефективного вкладення капіталу, ступінь розвитку загальної (транспорт, зв’язок тощо) і спеціальної (фондовий ринок, наявність у країні-донорі представників авторитетних для інвестора консалтингових і аудиторських фірм) інфраструктури;
• — рівень кваліфікації трудових ресурсів і управлінського персоналу;
• — запаси корисних копалин;
• — ставлення до іноземних капіталовкладень місцевої влади і громадськості.

Одним з інтегральних показників інвестиційного клімату є відомості про вивезення капіталів з України на Захід. Справді, було б дивно очікувати припливу іноземних інвестицій тоді, коли досі, усупереч українському законодавству, капітал вивозять за кордон. Вивезення капіталу з України повсюдно розглядається як свідчення низької привабливості ринку для українських інвесторів. Нагадаємо, що країни, які проводили економічні реформи, законодавчо забороняли вивезення капіталу за кордон і жорстко стежили за дотриманням такої заборони. Приміром, законодавство Японії, яка проводила свої економічні реформи в 50-ті роки XX ст., аж до кінця 1965 р. забороняло вивозити з країни понад 100 тис. дол. США (у 1965;1968 рр. — 500 тис. дол. США; 1969;1972 рр.-1 млн дол. США), на дрібніші суми (відповідно понад 50 тис, 100 тис. і 500 тис. дол. США) щоразу треба було одержувати особливий дозвіл міністерства фінансів країни.

Обмеження на експорт власного капіталу з Японії або зовсім не поширювалися на вивезення прибутку, отриманого від іноземних інвестицій, або істотно полегшували вивезення такого прибутку порівняно з експортом капіталу. Подібні обмеження були запроваджені в періоди економічних реформ у Бразилії, Чилі, Мексиці, вони й досі діють в Індії, Польщі, Чехії, Угорщині, Китаї. Застосовуючи такі заходи, перелічені країни ефективно розвивають свою економіку, не відчуваючи серйозних проблем дефіциту інвестицій, до того ж, створюють додаткові мотиви для залучення іноземного капіталу.

Отже, перше завдання у сфері залучення іноземного капіталу в економіку України полягає у тому, щоб припинити відплив українських капіталів за кордон, а в ідеалі, повернути український капітал з-за кордону. Однак, якщо першу частину завдання вирішити відносно легко зміною законодавства, що регулює відплив капіталів за кордон, упровадженням ефективних заходів контролю й жорстких санкцій стосовно порушників законодавства і застосуванням їх до усіх без винятку, то для розв’язання другої його частини треба цілеспрямовано створювати умови для вигідного розміщення капіталів усередині країни і роками послідовно провадити політику «амністії» для капіталів, що повернулись у країну.

Другий важливий аспект створення сприятливого інвестиційного клімату полягає в стабільній податковій системі, побудованій на тих самих логічних засадах, що й системи оподатковування розвинених країн. Потребу раціональної податкової системи усвідомлюють в Україні вже давно, її відсутність є причиною сучасного стану економіки країни. Найбільше західних інвесторів відштовхує не високий рівень податків в Україні, а повне свавілля у запровадженні та скасуванні податків (пільг), незаконні податкові ініціативи місцевої влади, яка намагається в такий спосіб вирішити свої проблеми.

Позитивними характеристиками інвестиційного клімату є велика ємність товарного ринку і можливості виходу на ринки інших країн СНД, більш-менш кваліфікована й дешева робоча сила, великий науково-технічний потенціал, транспортна й енергетична системи.

Негативні ознаки інвестиційного клімату в Україні:

• 1. Недосконалість правового поля. Цей чинник, зазвичай, називають першим, оскільки перешкоди адміністративно-правового характеру — це ті, з якими передовсім зіштовхується інвестор. Йдеться про нестабільність, суперечливість, заплутаність регуляторного поля, численні підзаконні акти, бюрократизм і корупцію, криміналізацію економіки, неврегульованість системи захисту прав власності, слабкість судової системи.
• 2. Політична нестабільність. Часта зміна урядів, обіцянки різко змінити політичний курс та умови провадження бізнесу — аж до націоналізації майна інвесторів, які виголошують різні політичні сили, політичні скандали, і, особливо, в передвиборчий період, посилюють настороженість іноземних інвесторів.
• 3. Непередбачуваність і непрозорість державної політики. Цей чинник суттєво ускладнює довгострокове планування діяльності компанії. Інвестори скаржаться, зокрема, на раптовість ухвалення деяких рішень, затвердження актів, які набувають чинності або негайно, або й мають зворотну дію. А інформація про перспективи динаміки економічної політики держави подається дуже обмежено.
• 4. Неврегульованість законодавчого забезпечення процесу інвестування. Йдеться про часті зміни умов залучення іноземних інвестицій.
• 5. Надмірна фіскальна активність держави. Потужним важелем стримування іноземних інвестицій в Україну є вкрай нерівномірний розподіл податкового тиску, який є надмірним до суб'єктів, що працюють легально. І це попри існування в країні величезного «тіньового» сектору економіки. Незважаючи на те, що переважна більшість іноземних інвесторів намагається провадити бізнес прозоро та легально, «тінізація» економіки ускладнює їм співпрацю з українськими підприємствами, які не завжди готові вести прозорі й легальні операції. Вагома частка вилучення прибутку, нестабільність податкових ставок та правил нарахування перешкоджають ефективному провадженню бізнесу в Україні.
• 6. Вузькість і неструктурованість внутрішнього ринку. Низький рівень доходів підприємств і населення обмежує внутрішній попит та, що не менш важливо, унеможливлює кваліфіковану поведінку покупців, які змушені здебільшого обирати найдешевшу продукцію. Це спонукає українські підприємства провадити нечесну конкуренцію, призводить до неадекватних моделей конкуренції іноземних компаній, які давно перейшли від цінової до переважно продуктової конкуренції.
• 7. Обтяжлива митна політика. Інвестори звертають увагу на перешкоди для ввезення потрібних устаткування, сировини та комплектуючих, і вивезення продукції. Послаблення митних бар'єрів для підприємств з інвестиціями потребує серйозного державного регулювання.
• 8. Недосконалість галузей інфраструктури. Незважаючи на порівняно високий рівень розвитку, мережа автомобільних доріг і залізниць, системи енергота водопостачання, зв’язку тощо потребують в Україні суттєвого вдосконалення. На поліпшення інфраструктурних умов спрямовано, зокрема, низку проектів Світового банку в Україні.
• 9. Нерозвиненість інституційної інфраструктури ринку. Світова практика сучасного бізнесу пов’язана з постійною співпрацею з різними аудиторськими, консалтинговими та іншими фірмами. Відсутність середовища таких фірм, гідних, з позицій іноземного інвестора, довіри, суттєво погіршує його враження від підприємницького клімату в Україні. Серйозні інвестори вважають також за краще мати справу з іноземними фінансовими установами, банками. Це спонукає їх здійснювати іноземні інвестиції у банківську сферу та відкривати філії іноземних банків. Проте в стратегічному контексті таке розмежування фінансових потоків українського та іноземного капіталів ослаблює фінансову систему країни. Інвестори також звертають увагу на нерозвиненість державних інституцій, покликаних здійснювати супровід іноземних інвесторів.
• 10. «Клановість» економіки, нераціональність економічної поведінки. Іноземні інвестори відзначають потребу налагоджувати «неформальні» стосунки з представниками державних органів.
• 11. Низька якість життя. Йдеться про можливості надати житло, побутові, транспортні послуги, гарантувати особисту безпеку іноземців на території України. Якщо в Києві та інших обласних центрах спостерігаються суттєві позитивні зміни у цьому напрямі, то на решті території України ситуація залишається незадовільною.

Багато перешкод, чинять макроекономічні чинники інвестиційного клімату, які не можна усунути виключно заходами з удосконалення системи державного управління.

Вагомою системною перешкодою для інвестування та провадження бізнесу на території України є високий рівень питомих витрат виробництва, за яким Україна сьогодні неконкурентоспроможна порівняно з іншими країнами Центральної та Східної Європи. Поряд із суб'єктивними, тут діють й об'єктивні чинники: незадовільний технічний рівень транспортної інфраструктури, висока вартість будівництва, а також висока ціна енергоресурсів і нестабільність енергопостачання, невиправдано висока вартість кредитних ресурсів. Останній чинник заважає розвиткові суміжних виробництв, що обмежує кумулятивний ефект іноземної інвестиції.

Перелічені чинники роблять вигіднішим імпорт в Україну порівняно з вкладенням капіталу в організацію внутрішнього виробництва. Саме цим і пояснюється домінування чинника оволодіння ринками над мотивами інвестування в українську економіку. На сучасному етапі за умов України будь-яке зменшення тарифних і нетарифних бар'єрів на шляху імпорту, на чому постійно наполягають іноземні радники і представники МВФ, об'єктивно сприятиме зменшенню припливу іноземних інвестицій. Певну цінність для іноземних інвесторів, насамперед російських, становитиме лише енерготранспортна інфраструктура — транзитні нафтоі газопроводи.

Втім, основною метою будь-якого інвестора є отримання певної віддачі від вкладених капітальних ресурсів, а визначальною ознакою характеристикою інвестиційного клімату є саме спроможність економіко-правового поля забезпечити цю віддачу. У цьому випадку поняття інвестиційного клімату збігається з поняттям підприємницького клімату. Проте ці два поняття не тотожні, адже цілком можливою є ситуація, за якої економіко-правові умови є несприятливими для отримання високого прибутку, проте інвестор розглядає інвестиції як такі, що можуть мати значну віддачу у стратегічній перспективі завдяки оволодінню ринками збуту, ресурсами, зайняттю вигідного геостратегічного положення. І навпаки, умови можуть сприяти швидкому збагаченню внаслідок спекулятивної, або й напівзаконної діяльності, користування пільговими умовами, наданими іноземному інвесторові, проте останній не розглядатиме своє вкладення як довгострокове і прагнутиме до якнайшвидшої репатріації максимальної частки прибутку. Отже, одним з базових орієнтирів державної економічної стратегії має бути максимальне зближення параметрів підприємницького та інвестиційного клімату.

Вплив цих чинників інвестиційного клімату дає підстави більшості аналітикам ставитися до українського ринку як до мало привабливого інвестиційного ринку. Вихід із цієї ситуації вбачаємо у тому, щоб скорегувати державну програму залучення іноземних інвестицій щодо питання про сертифікацію інвестиційних проектів. Державним органам, компетентним у залученні іноземних інвестицій, варто розгорнути підготовку фахівців зі складання й аналізу бізнес-планів, провадити сертифікації й конкурси бізнес-планів інвестиційних проектів, переможцями яких визнавати ті проекти, реалізація яких одночасно максимально задовольняє пріоритети економічного розвитку країни і здатна принести максимально можливий прибуток іноземному інвесторові.

Такі проекти, за підсумками конкурсів, мають потрапляти у спеціальний «пільговий портфель проектів», що укладається для цільового залучення коштів іноземних інвесторів за допомогою агресивної тактики залучення. Зарубіжний досвід свідчить, що навіть такі країни, як США, використовують агресивну тактику залучення іноземних капіталовкладень в окремі регіони. Така тактика, наприклад, передбачає формування спеціальних делегацій, що виїжджають у країни — потенційні донори на цільові конференції за участю передбачуваних корпоративних інвесторів. На цих конференціях представники ділових кіл і органів влади країни, яка приймає капітал, пропонують увазі майбутніх інвесторів докладні проекти спільних інвестицій, обговорюють деталі інвестиційного клімату країни. Можливості інвестиційних проектів обговорюють як у спеціалізованій, так і в загальній пресі, на телебаченні тощо. У межах цієї тактики провадять широкі рекламні кампанії, значною мірою — за рахунок держбюджету.