Належна юридична процедура: теоретичні аспекти визначення

НАЛЕЖНА ЮРИДИЧНА ПРОЦЕДУРА: ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕННЯ

К. Николина.

Існування підвищеного інтересу до проблематики юридичної (правової) процедури фіксується в юридичній науці не одне десятиліття. Беззаперечну роль в цьому відіграє важливе соціальне значення процедури в праві як гарантії ефективного процесу правотворення, правореалізації, а також захисту прав і свобод громадян.

І. М. Зайцев стверджує, що «роль юридичної процедури в сучасній державі суттєво зростає, оскільки правовий режим в державі має, насамперед, визначатися технологією реалізації юридичних приписів. Найважливіше визначитись не в тому, що потрібно робити, а в тому яким чином це робити. Відповідь на це питання має надати конструкція юридичного процесу, що поєднує різноманітні правові процедури та судочинство [6, с. 448]. Безумовно обґрунтування зазначеної конструкції потребує відповідного наукового підґрунтя, тобто здійснення наукового дослідження теоретико-прикладних основ юридичної процедури.

І тут важливо наголосити на тому, що традиційно процедурно-процесуальний порядок створення чи реалізації права сприймається суспільством як своєрідна гарантія уникнення сваволі держави, засіб забезпечення режиму законності та демократизму. В зв’язку з цим, все частіше в науковому обігу та юридичній практиці можливо зустріти конструкції «належна правова (юридична) процедура», крім цього, вказана категорія міститься і в ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України, очевидно уособлюючи комплекс певних процесуальних гарантій прав учасників кримінального процесу.

Загалом до дослідження проблем юридичної (правової) процедури звертались такі вчені як В. М. Горшеньов, Д. А. Керімов, Ю. І. Мельников, А. С. Піголкін, В. Н. Протасов, В. О. Тарасова. На сучасному етапі проблематика процедурно-процесуальної основи юридичної діяльності знаходить відображення в наукових роботах С. Д. Гусарева, О. П. Євсєєва, О. В. Зайчука, А. М. Колодія, О. С. Лагоди, В. Г. Лукьянової, Н. М. Оніщенко, Л. Н. Распутіної, М. М. Рассолова, О. О. Середи, О. Д. Тихомирова, О. В. Фатхутдінової, А. А. Юсупова, О. В. Яковенко.

Не дивлячись на те, що у вітчизняній правовій науці існує декілька наукових робіт, що мають комплексний характер і торкаються досліджень юридичної процедури як самостійної категорії права, на сьогодні відсутнє теоретико-правове обґрунтування поняття юридичної процедури та критеріїв її належності. належна юридична процедура правова Саме тому, метою даної статті є аналіз наявних підходів до розуміння категорії «належна юридична процедура», з’ясування теоретичних проблем визначення вказаного поняття, а також обґрунтування необхідності формулювання критеріїв належної юридичної процедури.

Логічним, на нашу думку, буде розпочати дослідження з висвітлення основних підходів до визначення юридичної процедури, а також з’ясування її основних особливостей.

В правознавчій літературі юридична процедура визначається як «особливий нормативно встановлений порядок здійснення юридичної діяльності, що забезпечує реалізацію норм матеріального права й матеріальних правовідносин, який охороняється від порушення правовими санкціями» [4, с. 22]. Інший підхід визначає юридичну процедур як «особливий нормативний порядок здійснення юридичної діяльності, тобто визначену юридичну форму, а також організуючий засіб забезпечення непримусової реалізації права» [9, с. 671]. Поєднуючи зазначені підходи, можливо зробити висновок про те, що процедура, в тому числі і в правовому розумінні, визначається як особливий порядок вчинення певних дій (або їх не вчинення), які мають юридичне значення і наслідки, причому зазначений порядок має чітко визначену форму та зміст.

Вченими також обґрунтовується думка щодо вузького розуміння правової процедури, згідно з яким під правовою процедурою розуміється законодавчо встановлені засоби реалізації норм права, які забезпечують досягнення цілей правового регулювання в будь якій сфері суспільних відносин [10, с. 408]. В даному випадку правовий характер процедури пов’язується із необхідністю правового закріплення суспільних відносин у вигляді норм права та їх подальшої реалізації.

В. М. Протасов вважає, що юридична процедура є тотожним поняттям із правовою процедурою та являє собою особливий порядок правовідносин, що здійснюється відповідно заздалегідь установленої моделі. З позиції автора юридична процедура має всі властивості соціальної процедури, а її специфічні риси обумовлені тим, що вона діє в правовому середовищі, врегульована правовими нормами, структурована правовими відносинами, спрямована на правовий результат тощо [11, с. 6−7].

В сучасних періодичних юридичних виданнях до особливих характеристик юридичної процедури відносять: певну діяльність, що надає змогу перейти від одного юридичного стану до іншого в ході правового регулювання [5, с. 119]; її офіційний характер, встановлену послідовність дій, що передбачає наявність чіткої урегульованості дій суб'єктів права [1, с. 24]; сукупність послідовних актів поведінки, кожний з який може викликати відповідні локальні наслідки, що впливає на хід та реальність всієї процедури [7, с. 11].

За таких різновекторних та досить неузагальнених поглядів вчених щодо особливостей юридичної процедури, на нашу думку, доцільно виокремити характерні ознаки юридичної процедури. До ознак юридичної процедури можливо віднести наступні:

являє собою особливий різновид правовідносин, що мають процедурний характер та визначають особливості юридичної практичної діяльності;

має цілісний характер, оскільки складається із певної послідовності дій суб'єктів юридичної процедури, в результаті чого досягається певний результат;

виникає на підставі норм права, тобто має офіційний правовий характер;

порядок здійснення юридичної процедури регламентується відповідними процедурними нормами права;

має власну націленість, що полягає у зміні правової дійсності;

має інтелектуальний та вольовий характер, оскільки залежить від свідомості та волевиявлення суб'єкта юридичної процедури;

визначає послідовність діяльності суб'єктів юридичної процедури;

результатом здійснення юридичної процедури є реалізація прав, свобод, законних інтересів суб'єкта права або виконання юридичних обов’язків;

виявляється у юридичній діяльності;

являє собою сукупність послідовних актів поведінки, кожний з який викликає відповідні локальні наслідки, що впливає на зміст та результативність всієї юридичної процедури.

На нашу думку, юридичну процедуру варто визначати як самостійний різновид соціальної процедури, що регламентується відповідними процедурними нормами права, має офіційний правовий характер, складається із певної послідовності дій суб'єктів юридичної процедури, в результаті чого досягається певний результат у вигляді зміни правової дійсності.

Аналіз юридичної літератури дозволяє стверджувати, що значна увага при дослідженні процедури в праві приділяється встановленню послідовності етапів, стадій вчинення окремих юридично значимих дій, тобто дотриманню формально закріпленого порядку здійснення відповідного виду юридичної діяльності. Натомість, вважаємо, що принципово важливим є відповідність конкретної юридичної процедури визначеним вимогам, які б засвідчували її відповідність критеріям належності, що в свою чергу забезпечило б ефективне досягнення бажаного правового результату.

В даному контексті заслуговує на увагу те, що в юридичній літературі вживаються такі категорії як «правова процедура» та «юридична процедура» .

Зазначимо, що особливого розмежування між цими поняттями в літературі майже не проводиться і зазначені терміни використовуються як синоніми. На зазначеному наголошує і О. О. Середа [13, с. 117], проте вчена зазначає, що між зазначеними поняттями є все ж таки різниця, яка полягає в тому, що юридична процедура є явищем ширшим, оскільки юридична процедура може бути і неправовою у випадку «порушення норм права, тобто вчинення правопорушення, за умови, що процедура виконується неграмотно в самому процесі її здійснення, а результат фіксується правильним документом» [14, с. 120]. Проте, за змістом автором розмежування цих категорій не проводиться.

Цілком погоджуючись з позицією О. О. Середи, можемо розглядати зазначену теоретичну можливість існування «неправової» процедури поряд з правовою як спробу визначити загальні критерії правомірності, а отже, в певному сенсі і належності юридичної процедури.

Оскільки юридична процедура виникає на підставі норм права, тобто має офіційний правовий характер, спрямована на досягнення певного правового результату, то відповідно, на нашу думку, критерієм її правомірності буде дотримання тих формальних вимог, які передбачені конкретними правовими нормами. Що ж стосується «належності» правової процедури, вважаємо, що вказана категорія має більш широкий зміст.

Як ми вже зазначали, вітчизняна юридична наука не обґрунтовує чітких теоретичних поглядів стосовно розуміння належної юридичної процедури. Натомість, звертаючись до зарубіжного досвіду, констатуємо існування цілої концепції належної правової процедури, що має тривалу історію розвитку та вдосконалення.

Перші уявлення про належну процедуру в праві та практика її реалізації виникли ще у XIII ст. у Великій Британії, та розвиваються переважно в країнах англосаксонської правової системи [8, с. 628].

Варто зазначити, що першочергово ідея «належної правової процедури» пов’язувалась з судовим процесом розгляду юридичних справ. Зокрема, дослідники конституційного права США зазначають, що до належної правової процедури відносяться конституційні положення, пов’язані з гарантією прав особи у кримінальному процесі[3, с. 246]. Так, відповідно до V та XIV поправок до Конституції США «жодна особа не може бути позбавлена свободи чи власності без належної правової процедури» .

Отже, належна правова процедура (з англ. — due process of law) — це застосування права органами правосуддя (судами) відповідно до встановлених і санкціонованих державою юридичних принципів і процедур для гарантування і захисту конституційних та індивідуальних прав людини і громадянина, у тому числі й юридичної особи [16, с. 62].

Важливим є той факт, що на сучасному етапі розвитку означеної концепції в зарубіжних країнах досить чітко простежується тенденція до розширення її змісту, а саме сфер дії належної правової процедури.

В другій половині XX ст. в США формується концепція «адміністративної належної правової процедури», що формально знайшло свій прояв в створенні адміністративного процедурного законодавства.

Пізніше в американській юриспруденції з’являється концепція «матеріальної належної процедури», критерієм належності якої виступають не процесуальні права, а безпосередньо основні права і свободи людини. Як зазначає У. Бернам, «матеріальна належна процедура» передбачає існування визначених прав, що включаються до поняття «свобода», які держава не може порушувати незалежно від того, яку б процедуру вона не встановлювала [2, с. 588].

Узагальнюючи вищезазначене, можливо зробити висновок, що основним призначенням належної правової процедури в доктрині американського права є встановлення таких процедурних обмежень, які б не надавали можливості перевищувати повноваження органів публічної влади і забезпечували захист прав і свобод особистості від свавільного втручання держави в процесі здійснення ними юридично значимих дій.

Питання належної правової процедури в сучасній українській юриспруденції досить фрагментарно досліджуються в межах галузевих наук і, як правило, пов’язуються з відповідним судовим процесом. Безперечно, судовий процес є найбільш дієвим та ефективним засобом захисту прав і свобод людини, що вимагає чіткої деталізації пов’язаних з ним процедур, а також їх неухильного дотримання. Однак, процедурно-процесуальний порядок характеризує не лише правозастосовну діяльність, саме тому, вважаємо, що розгляд належної правової процедури лише в аспекті юрисдикційного порядку розгляду юридичних справ штучно звужує зміст зазначеної категорії.

В цьому зв’язку цілком обґрунтованою, на нашу думку, є позиція Н. Ю. Сакари, яка в своїй монографії окремий підрозділ присвячує характеристиці належної судової процедури, як поняттю, що має більш вузький зміст і відображає специфіку вимог та принципів процедури саме в межах відповідного судового процесу [12, с. 123].

Іншу точку зору висловлює М. С. Смольянов, фактично ототожнюючи поняття належної правової процедури з процесуальною формою в її традиційному розумінні. На його думку, про процесуальну форму («належну» правову процедуру) як про юридичний феномен можна говорити лише тоді, коли законодавством послідовно, всебічно, в єдиному плані регулюються весь рух та умови розгляду справи, починаючи від її порушення та завершуючи виконавчим провадженням [15, с. 32].

Відзначаючи суперечливість та неоднозначність поглядів стосовно розуміння належної правової процедури, вважаємо доцільним розглядати її в широкому розумінні як юридичну процедуру, що відповідає комплексу чітко визначених вимог та принців, які є обов’язковими для дотримання в процесі вчинення тих чи інших юридично значимих дій.

Одним з найважливіших призначень процедурного порядку в праві є забезпечення та захист прав, свобод та законних інтересів людини, гарантування уникнення необ- ґрунтованого свавілля державно-владних структур. Саме тому визначення чітких критеріїв «належності» юридичної процедури має надзвичайно важливе значення для практичної реалізації нормативно-правових приписів.

Підводячи загальний підсумок, можемо констатувати необхідність ґрунтовного теоретико-правового дослідження вказаної категорії, формулювання загальних вимог та принципів юридичної процедури для характеристики її «належності», а також виокремлення специфічних критеріїв належної правової процедури в окремих сферах юридично значимої діяльності.

Література

• 1. Баширова С. Г. К вопросу о соотношении правовой процедуры и юридического процесса / С. Г. Баширова // Вестник Волжского ун-та им. В. Н. Татищева. — Вип. 67. — 2005. — С. 24−27.
• 2. Бернам У. Правовая система США. Выпуск 3. М., 2007. С. 588.
• 3. Боботов С. Я., Жигачев И. Ю.

  Введение

  в правовую систему США. — М.: Норма, 1997. — С 246.

• 4. Васильев А. М. О правоприменении в процессуальной сфере. Проблемы соотношения материального и процесуального права. — М.: Юрид. лит., — 256 с.
• 5. Гадыльшина З. И. О некоторых актуальных проблемах административно-процессуального права / З. И. Гадыльшина // Актуальные проблемы юридической науки и образования на севременном этапе. — Казань: Казан. гос. ун-т, 2003. — С. 119−125.
• 6. Зайцев И. М. Правовые процедуры и судебные процессы // Теория государства и права: [Курс лекций] / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Юристъ, 2001. — 776 с.
• 7. Копина А. А. К вопросу о соотношении понятий «налоговый процесс» и «налоговая процедура» /А. А. Копина // Финансовое право. — № 10. — 2005. — С. 8−16.
• 8. Марченко М. Н. Курс сравнительного правоведения. М., 2002. С. 628.
• 9. Матузов, Н.И., Малько, А. В. Теория государства и права: Учебник [Текст] /Н.И. Матузов, А. В. Малько. — М.: Юристъ, 2004. — 541 с.
• 10. Мордовец А. С. Демократия, право, процедура // Теория государства и права: [Курс лекций] / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Юристъ, 2001. — 776 с.
• 11. Протасов В. Н. Юридическая процедура / В. Н. Протасов. — М.: Юрид. лит., 1991. — 79 c.
• 12. Сакара Н. Ю. Проблема доступності правосуддя у цивільних справах: монографія / Н. Ю. Сакара. — Х.: Право, 2010. — 256 с.
• 13. Середа О. О. Деякі аспекти співвідношення понять «правова процедура» та «юридична процедура» у контексті сучасної юридичної науки /
• 14. О. О. Середа // Держава і право. — 2003. — Вип. 34. — С. 117−121.
• 15. Смольянов М. С. Понятие и признаки юридической процедуры // Труды Института государства и права Российской академии наук. Статьи спирантов и стажеров Института государства и права. — М., 2010. № 6. — 279 с.
• 16. Шевчук Станіслав. Основи конституційної юриспруденції. — Харків: Консум, 2002. — 296 с.