Філософський словник /Укр./

Философский словник.

1. СВІТОГЛЯД — система узагальнених поглядів на світло й місце людини в ньому, на ставлення людей до навколишньої дійсності й собі, а також зумовлені цими поглядами їхнього переконання, ідеали, принципи пізнання й діяльності. Виділяють три осн. типи З.: життєвий (буденний) З., в якому відбиваються подання здорового сенсу, традиц. подивися на світло й людину; реліг. З., зв «язаний із визнанням надприр. світового початку; філос. З., в якому узагальнюється досвід духовного й практич. засвоєння світу. На основі раціонального осмислення культури філософії виробляє нові світогляд. орієнтації. Носій З. — особистість й соціальна група, що сприймають дійсність крізь призму певн. системи поглядів. Має величезний практич. сенс, впливаючи на норми поведінки, життєві прагнення, інтереси, працю й побут людей.

2. МІФОЛОГІЯ (від грец. mythos — віддання, сказання й… Логія),.

1) сукупність міфів. найб. відомі образи М. Ін. Греції, Ін. Індії.

2) Наука, що вивчає міфи (їхнє виникнення, зміст, поширення).

3. РЕЛІГІЯ (від латів. religio — набожність, святиня, предмет культу), світогляд й світосприйняття, а також відповід. поведінка й специфіч. дії (культ), засн. на вірі в існування бога чи богів, надприродного. Іст. форми розвитку Р.: племенні, нац.-держ. (етнічні), світові (буддизм, християнство, іслам).

4. ФІЛОСОФІЯ (від філ… й грец. sophia — мудрість), форма суспіл. свідомості, світогляд, система ідей, поглядів на світло й на місце в ньому людини; досліджує пізнав., соціально-політ., цінносне, етич. й естетич. ставлення людини до світу. Історично склалися осн. розділи Ф.: онтологія (вчення про буття), гносеологія (теорія пізнання), логіка, етика, естетика. У рішенні різн. філос. проблем виділилися такі протистоячі одне одному напрями, як діалектика й метафізика, раціоналізм й емпіризм (сенсуалізм), матеріалізм (реалізм) й ідеалізм, натуралізм й спіритуалізм, детермінізм й індетермінізм й ін. іст. форми Ф.: філос. вчення Ін. Індії, Кітая, Єгипта; ін.-грец., антич. Ф. — класич. форма Ф. (Парменід, Геракліт, Сократ, Демокріт, Епікур, Платон, Аристотель); сірий. сторіччя. Ф. — патристика, із якої виросла схоластика; Ф. епохи Відродження (Р. Галілей, Б. Телезіо, Ніколай Кузанський, Дж. Бруно); Ф. нового години (Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм, Р. Лейбніц); франц. Матеріалізм 18 ст. (Ж. Ламетрі, Д. Дідро, До. Гельвецький, П. Гольбах). Классич. філософія (І. Кант, І. Р. Фіхте, Ф. У. Шеллінг, Р. У. Ф. Гегель); Ф. марксизму (До. Маркс, Ф. Енгельс, У. І. Ленін); ріс. реліг. ф. 19−20 ст. (У. З. Соловйов, З. М. Булгаков, З. Л. Фрак, П. А. Флоренський, М. А. Бердяєв, Л. Шестов, У. У. Розанов); Ф. ріс. космізма (М. Ф. Федоров, До. Є. Циолковський, У. І. Вернандський); осн. напрями Ф. 20 ст. — неопозитивізм, прагматизм, екзистенціалізм, персоналізм, феноменологія, неотомізм, аналітич. філософія, філос. антропологія, структуралізм, філос. герменавтика. Засн. тенденції сучас. Ф. зв «язані із осмисленням таких фундам. проблем, як світло й місце в ньому людини, долі сучас. людської цивілізації, розмаїття й єдність культури, природа людського пізнання, буття й мова.

5. МЕТОД (від грец. methodos — шлях дослідження, теорія, вчення), метод досягненнябудь-якої. мети, рішення конкретної задачі; сукупність прийомів чи операцій практич. чи теоретич. Засвоєння (пізнання) дійсності. У філософії М. — метод побудови й обгрунтування системи філос. знання.

6. МЕТОДОЛОГІЯ (від метод й… логія), вчення про структуру, логіч. орг-цію, методи й методи діяльності; М. науки — вчення про принципи побудови, форми й засоби наук. пізнання.

7. ОНТОЛОГІЯ (від грец. on, рід. П. ontos — що визнає й… логія), розділ філософії, вчення про буття (в відзнаку від гносеології - вчення про пізнання), в якому досліджуються загальні основи, принципи буття, його структура й закономірності; термін уведень філософом Р. Гокленіусом (R. Goclenius, 1613).

8. ГНОСЕОЛОГІЯ (від грец. gnosis — пізнання й… логія), ті ж, що теорія пізнання.

9. АКСІОЛОГІЯ (від грец. axia — цінність й… логія), вчення про ціності.

10. ПРАКСЕОЛОГІЯ (грец. praktikosдійовий) — область соціологічних досліджень, Яка вивчає методику розгляду різних дій чи сукупності дій із т. із. встановлення й ефективності. Заснов. президентом Польші Тадеушем Котрабинським й є одним із методів сучас. соціолог. досліджень. П. вивчає взаємодію індивіда й колективу у процесі виробництва.

11. МАТЕРІАЛІЗМ (від латів. materialis — речовинний), філос. направлення, яку виходить із того, що світло матеріальний, існує про «єктивно, незалежно й поза свідомостю, що матерія первинна, ніким не створена, існує вічно, що свідомість, мислення — властивість матерії, що світло й його закономірності є пізнаваємими. М. протилежний ідеалізму; їхня боротьба складає зміст іст.-філос. процесу. Термін «М. «вживається із 17 ст. Гол. обр. в сенсі фіз. уявлень про матерію, а із поч. 18 ст. в філос. сенсі для протиставлення М. ідеалізму. Іст. форми М.: антич. М. (Демокріт, Епікур), М. епохи Відродження (Б. Телезіо, Дж. Бруно), метафізич. (механістич.) М. 17−18 ст. (Р. Галілей, Ф. Бекон, Т. Гоббс, П. Гассенді, Дж. Локк, Б. Спіноза; франц. М. 18 ст. — Ж. Ламетрі, До. Гельвецій, П. Гольбах, Д. Дідро), антропологіч. М. (Л. Феєрбах), М. (До. Маркс, Ф. Енгельс, У. І. Ленін).

12. ІДЕАЛІЗМ (франц. idealisme, від грец. idea ідея), загальна позначка філософських вчень, що затверджує, що дух, свідомість, мислення, психічне первинно, а матерія, природа, фізичне вторинне, похідне. Основні форми ідеалізму про «єктивний й суб «єктивний. перший затверджує існування духовного першопочатку поза й незалежно від людської свідомості, другий чи заперечує наявність будь-якої реальності поза свідомістю суб «єкту, чи розглядає її як щось таке, що повністю визначається його активністю. Розрізняють різноманітні форми ідеалізму в залежності від того, як розуміють духовний першопочаток: як світовий розум (панлогізм) чи світову волю (волюнтаризм), як єдину духовну субстанцію (ідеалістичний монізм) чи безліч духовних першоелементів (плюралізм), як розумний, логічний вушко (ідеалістичний раціоналізм), що осягається як чуттєве розмаїття відчуттів (ідеалізм й сенсуалізм, феноменалізм), як незакономірний, алогічний вухо, що може бути про «єктом наукового пізнання (іраціоналізм). Найбільші представники про «єктивного ідеалізму: в античній філософії Платон, Греблі, Прокл; за годину Р. У. Лейбніц, Ф. У. Шеллінг, Р. У. Ф. Гегель. Суб «єктивний ідеалізм найбільш яскраво висловлений у вченнях Дж. Берклі, Д. Юма, раннього І. Р. Фіхте (18 ст.). У побутовому слововживанні «ідеаліст» (від слова «ідеал») часто означає безкорислива людина, що прагне до піднесеної мети.

13. АГНОСТИЦИЗМ (від грец. agnostos — недосяжний пізнанню), філос. вчення, що заперечує можливість пізнання про «єктивного світу й досягненість істини; обмежує роль науки лише пізнанням явищ. Послідовний А. уявлень у вченнях Дж. Берклі й Д. Юма; агностич. тенденції характерні для Канта й сучас. бурж. філософії.

14. МОНІЗМ (від грец. monos один, Єдиний), засіб розгляду розмаїття явищ світу в світлі єдиної основи (субстанції) всього існуючого. Протилежність монізму дуалізм (що визнає два незалежних початка) й плюралізм (виходячий із безлічі початків).

15. ДУАЛІЗМ (від латів. dualis подвійний), філософське вчення, що виходить із визнання рівноправності двох початків духу й матерії. Протистоїть монізму, різновид плюралізму. Термін уведень Х. Вольфом. Один із найбільших представників Р. Декарт.

16. ПЛЮРАЛІЗМ (від латів. pluralis множинний),.

1) філософське вчення, згідно якого існує декілька (чи безліч) незалежних початків буття чи підстав знання. Термін «плюралізм» уведень Х. Вольфом (1712).

2) Характеристика демократичної політичної системи суспільства, при якій соціальні групи мають органічні (інституційні) можливості для вираження своїх інтересів через своїх представників (політичні партії, профспілки, церковні й інші організації).

17. ПОЛІТЕЇЗМ (від підлогу. й грец. theos бог) багатобожжя, віра в багатьох богів.Протилежність монотеїзм.

18. МОНОТЕЇЗМ Віра в одне єдине божество, в єдиного бога, єдинобожність; протилежність політеїзм. У богословській літературі до монотеістичних релігій відносять іудаїзм, християнство й іслам.

19. БУДДИЗМ. Розповсюджена в багатьох країнах Сходу одна із трьох світових релігій, виникла в Давній Індії в 65 ст. до зв. е. на основі культу Будди як втілення найвищого духовного розвитку. Основні напрями: хинаяна й махаяна. Розквіт буддизму в розмірі 5 ст. до зв. е. На початку 1-го тис. зв. е.; розповсюдився вПівд.-схід. й Центр. Азії, частково в Порівн. Азії й Сибірі, асимілювавши елементи брахманізму, даогсизму та ін. У Індії до 12 ст. розчинився в іудаїзмі, сильно вплинув на нього. Виступив проти властивого брахманізму домінування зовнішніх форм релігійного життя (в т год. ритуалізму). У центрі буддизму вчення про «4 шляхетні істини»: існують страждання, його причина, стан звільнення й шлях до нього. Страждання й звільнення суб «єктивні стани й водночас деяка космічна реальність: страждання стан неспокою, напруженості, еквівалентне бажанню, й водночас пульсація дхарм; звільнення (нірвана) стан незв «язаності особистості зовнішнім світом й водночас припинення заворушення дхарм. Буддизм заперечує потусторонність звільнення; в буддизмі немає душі як незмінної субстанції, людське «я» ототожнюється із сукупним функціонуванням певного набору дхарм, немає протиставлення суб «єкту й про «єкту, духу й матерії, немає бога як творця й безумовно вищої суті. У ході розвитку буддизму в ньому поступово склалися культ Будди й бодхісатв, ритуал, із «явилися сангхі (монашенські общини) й т. буд. Буддизм ніколи не знавши ані єдиної церковної організації (навіть у межах однієї держави), ані інших інститутів, що централізують соціальних. Єдиним загальним для всіх буддистів правилом є право зберігати три Коштовності (три-ратна): Будду, Дхарму й сангху, що й передавалося із ґенерації в ґенерацію практичні по усім країнам Південної, Східної й Центральної Азії, а 20 в. Північної Америки, Європи, Росії. Згідно цьому правилу,.

1) Є Будда просвітлена, усеведуча сутність, що досягла духовних вершин природним чином через розвиток розуму й серця в довгій послідовності перероджень (сансара). Головними із цих вершин є Просвітлення (бодхі) й Заспокоєння (нірвана), що знаменують остаточне звільнення (мокша) й досягнення вищої мети духовних прагнень в індійській й інших східних культурах, що недосяжно ані богам, ані святимо інших релігій.

2) Є Дхарма Закон, відкритий Просвітленим, смислове ядро Всесвіту, що визначає усі процеси, що відбуваються всвіті, взаємосцепленність й взаємозалежність всього. Цей Закон Будда збагнув й повідомив учням в вигляді Слова, тексту сутр (проповідей, бесід). Тексти Закону Будди декілька століть передавалися мовно. У 80 до зв. е. смердоті були вперше записані на впали, спеціально створеній буддійськими ченцями на мові індоєвропейської групи (близькому санскриту). Ці писання склали канон школи тхеравадінов (старійшин) й називалися Три кошики (Трипитака, на мові впали Типитака).

3) Є сангха громада рівних, не жадної власності, що жебракують (бхикху, на впали: бхикху), співтовариство носіїв Закону, хранителів знань й майстерності, що із ґенерації в ґенерацію слідують шляхом Будди.

Буддизм починався як рух жебраків й відчуджених в умовах розпаду родо-племіних відносин й становлення раньогромадського суспільства. Людям, що не знайшли собі місця в структурах, що формуються, соціальних, Будда запропонував свій Закон (Дхарма) й шлях врятування від страждань в общинному братерстві, що перебуває поза громадянським життям й державними інститутами, але й й не пориває з ними, окормляє громадян духовно й годується від них матеріально. Таким чином, життя на узбіччі суспільства, в общині (сангхе), монастирі ставало самим підходящим місцем для вдосконалення розуму й психіки людини.

20. ІУДАЇЗМ, найбільш рання монотеістична релігія, виникла у 1-му тис. до зв. е. в Палестині. Розповсюджена в основному серед євреїв. Прихильники іудаїзму вірять в Яхве (єдиного Бога, творця й володаря Всесвіту), безсмертя душі, загробне життя, прийдешній прихід месії, богообраність єврейського народу (ідея «завіту», союзу, договору народу із Богом, межи простих людей виступає як носій божественого відкриття). Канон священих книжок іудаїзму включає Тору («П «ятикнижжя Моісея»), книжки пророків й Письма. Різноманітні тлумачення й коментарі канону зібрані в Талмудє. У іудаїзмі отримали поширення містичні вчення (кабала, хасидизм). Кількість послідовників оцінюється близько 18 млн. (десь 1/3 із них же в США).

21. ІНДУЇЗМ, сукупність релігійно-мифологічних переконань, що сформувалися й що існують в Південній Азії: Індії (83% населення), Ніпалі, Шрі-ланці, Бангладеші. Частково розповсюджений в Східній Азії (Малайзія, Індонезія, Сінгапур), Африці й деяких інших регіонах в основному серед виходців із Індії чи Шрі-ланки.Термін «індуїзм» виник на свої слова «хінду», персидського варіанту імені ріки Синдху (грец. Індус, сучас. Інд), що зафіксоване ще в «Авесті». Пізніше це слово стало значити не лише ріку й країну, а й Індіюта її народ. У часи мусульманських й європейських завоювань «хінду» називали всіх прихильників місцевої релігії, протиставляючи їхні мусульманам пізніше християнам. Самі ж хинду (індуси, індуїсти), сприйнявши через англічан слово «індуїзм», досі продовжують використовувати й саму назву релігії «санатана, дхарма», що враховуючи багатозначність слова дхарма, можна перевести лише дуже узагальнено як «споконвічний порядок», «споконвічний закон». Настільки абстрактне визначення дуже добро відбиває важковловиму суть цієї релігії, що й в цьому істотна її особливість не піддається вичерпному й непротирічному опису. Індуїзм в цілому справляє враження громіздкого, аморфного, позбавленого чітких кордонів комплексу, що розпадається на цілий ряд течій, гілок, велике число шкіл, культів, заснованих годиною на взаємовиключаючих ідеях й практиках. У індуїзмі величезне число богів, але й немає єдиного для всіх бога; немає засновника релігії чи бога, але й є безліч засновників (часто міфічних) окремих вчень й сильнорозвинутий культ духовного наставництва; немає єдиного Священного Писання.

22. ІСЛАМ (араб., літер. Покора), монотеістична релігія, одна із світових релігій (поряд із християнством й буддизмом), її послідовники мусульманє. Виник в Аравії о 7-й ст. Засновник Мухаммед. Іслам складався под значним впливом християнства й іудаїзму. У результаті арабських завоювань розповсюдився на Близькому й Сер. Сході, пізніше в деяких країнах Дальнього Сходу, Півд.-схід. Азії, Африки. Головні принцип ісламу викладені в Корані. Основні догмати поклоніння єдиному Богу, всемогутньому Богу-аллаху й почитання Мухаммеда пророком, посланцем Аллаха. Мусульманє вірять в безсмертя душі й загробне життя.

23. ХРИСТИЯНСТВО, одна із трьох світових релігій (поряд із буддизмом й ісламом). Має три основні напрями: православ «я, католіцизм, протестантизм. У основі віра вІісуса Христа, як Боголюдину, Рятівника, втілення 2-ої особини триєдиного Божества (див. Троіца). Прилучення тихий, що вірять до Божественої благодаті відбувається через доля в таїнствах. Джерело віровчення християнства Священне віддання, головним в ньому є Священне писання (Біблія); а також «Символ віри», рішення всесвітніх й деяких місцевих соборів, окремі творіння батьків церкви. Християнство виникло один ст. зв. е. серед євреїв Палестини, й відразу ж розповсюдилось у інших народів Средиземномор «я. У 4 ст. стало державною релігією Римської імперії. До 13 ст. вся Європа був христиїнізована. На Русяві християнство розповсюдилось под впливом Візантії із 10 ст. У результаті схізми (розподіл церков) християнство в 1054 розкололося на православ «я й католіцизм. З католіцизму в ході Реформації в 16 ст. виділився протестантизм. Загальне число християн перевищує 1 млрд. людей.

24. ЧАРВАКА (локаята), ін.-інд. філос. вчення; вважається, заснованим в сірий. 1-го тис. до зв. е. полулегендарним мудрецем Брихаспаті. Відкидаючи авторитет вед й принципи, котрі смердоті проповідують (існування бога-абсолюту, душі й т. п.), Ч. вважає істинним ті, що осягається лише неопосередкованим сприйманням. Існує - лише цей світ (лока), єдина Реальність — матерія, позначка людського існування — досягнення насолоди.

25. БРАХМАНІЗМ, 2-а стадія (1-е тис. до зв. е.) формування інд. Релігії - індуїзма, що развинулась в* результаті пристосування* до ведичної релігії індоарійських племен місцевих культів інд.автохтонного населення. Верховні боги — Брахма*, Вішну* й* Шива*, більшу* роль грали* анимістич. подання*, культ предків. Складний ритуал, що вчиняється* брахманами, точна* обрядова регламентація життя, аскетич. подвиги розглядалися як засоби*, що забезпечували за законом карми краще* перетілення душі (сансара) й* кінцеве звільнення від* ланцюга перероджень.

26. ДАОСИЗМ (кіт. Дао цзя чи дао цзяо), китайська релігія й одна із основних релігійно-філософських шкіл. Виник в сірий. 1-го тис. до зв. е. На основі вірувань шаманського характеру. Філософії даосизму притаманні натуралізм, зачаток примітивної діалектики й елементи релігійної містики. Основні представники Лао-цзи, Чжуан-цзи. На початку зв. е. даосизм оформився в розвинену релігію. До 12 ст. створене «Дао цзан «зведення літератури даосизму. Мета адептів даосизму досягнути єдності із першоосновою світу та і шляхом алхімії й психофізичних вправ набути безсмертя. Послідовники даосизму є в Китайській Народній Республіці, де існує Асоціація тихий, що вірять даосів.

27. КОНФУЦІАНСТВО, етико-політичне вчення в Китаї. Основи конфуціанства були закладені в 6 ст. до зв. е. Конфуцієм. Висловлюючи інтереси спадкової аристократії, конфуціанство оголошувало уладові правителя священною, дарованою небом, а розподіл людей на вищих й нижчих («шляхетних чоловіків» й «дрібних людішек») загальним законом справедливості. У основу соціального влаштування конфуціанство ставило моральне самовдосконалення й дотримання норм етикету («чи»). З 2 ст. до зв. е. й до Синьхайської революції 1911;1913 конфуціанство було б офіційною державною ідеологією.

28. ЕЛЕАТИ (елейська школа) ін.-грец. філософії (6−5 ст. до зв. е.). Гол*. предст.: Парменід* й* Зенон* із Элеї* (звідси назв.), Мелісс* Самоський*. Відводячи гол. роль* пізнанні мисленню, Є. ш. протиставила його почуттям*. Сприйманню як текучому* й* нестійкому; вперше в* історії філософії був висунута ідея єдиного буття, розуміючи його як безперервне*, незмінне, присутнє в* будь-якому найдрібнішому елементі дійсності, що виключає безліч промов й* їхній рух.

29. ПІФАГОРІЙЦІ - послідовники древньогрецького філософа Піфагора із про. Самсона (біля 580−500 до зв. е.). П. абсолютизували абстракцію кількості й відірвали її від матеріальних промов, тім самим прийшовши до ідеалістичної філософії, згідно із якою кількісні відносини є сутністю промов. Так, відкривши, що кількісно певний інтервал полягає у основі музикальних тонів й гармонії, П. абсолютизували це відкриття у своєму вченні про космічну «гармонію сфер » .На цій основі виросли піфагорійський математичний символізм й повна марновірства містика чисел, Яка поєднувалась із вірою Піфагора у переселення душ.

30.СОФІСТИ від грец. Sophistes (іскуснік, мудрець, лжемудрець), в Ін. Греції люди, що мають знання в якій-небудь області:

1) професійні вчителі філософії й красномовства 4 ст. до зв. е. (Протагор, Горгій, Гіппій, Продік, Антифонт, Критій та ін.). Для софістів характерно переміщення інтересів від пошуків абсолютної істини про космос й буття до вироблення прагматичних рецептів поведінки людини «без забобонів» в суспільстві (критика традиційної моралі, скептична теорія пізнання, риторична, логічна й лінгвістична теорія «переконливої промови»). З критикою софістів виступили Сократ й Платон.

2) Професійні оратори 2−5 ст. зв. е., класичні зразки давньогрецької риторики, що культивували.

31. АТОМІСТИ (атомізм, атомне вчення, атомістика), вчення про перервну, дискретну будівлю матерії. До кін. 19 ст. А. затверджував, що матерія складається із дкр. неподільних часток — атомів. З точки зору сучас. А. електрони — «атоми «електрики, фотони — «атоми «світла й т. буд. У более широкому сенсі А. означати дискретність про «єкту, процесу, властивості (соціальний А., логіч. А. й ін.).

32. ПЛАТОНІКИ (платонізм) в широкому сенсі - ідеалістич. течії в філософії, що знаходяться под впливом Платона (передусім його вчення про ідеї). У более вузькому сенсі - направлення в ін.-грец. філософії із 4 ст. до зв. е. (див. Академія платоновська, Середній платонізм). З 3 ст. зв. е. гол. формою П. ставши неоплатонізм.

33. ПЕРИПАТЕТИКИ (перипатетична школа), (від грец. reripatos — криту галерея), чи Лікей (по назв. Гімназії на окраїні Афін), філос. школа, заснована Арістотелем. Після Аристотеля близько 34 років очолювалася Теофрастом. Предст. П. ш. займалися також конкретними науками (теоретик музики Аристоксен, історик й теоретик д-ви Дикеарх, фізик Стратон із Лампсака, географ й астроном Аристарх Самоський й ін.).

34. ЕПІКУРЕЇЗМ, вчення, що виходить із ідей Епікура. Школа в Афінах — «Сад «Епікура; найбільший предст. Є. в Римі - Лукрецій. У новий годину розвивався в епоху Відродження, после цого — в течіях 17−18 ст. (П. Гассенді), як етич. принцип ридний евдемонізму; згодом вульгарно тлумачився в дусі гедонізма.

35. СТОЇЦИЗМ [від грец. stoa — портик (галерея із колонами в Афінах, де навчав філософ Зенон; учредитель З.)], направлення антич. філософії. Давня Стоячи (3−2 ст. до зв. е.) — Зенон із Кітіона, Клеанф, Хрисіпп; Середня Стоячи (2−1 ст. до зв. е.) — Панецій й Посидоній (стоіч. Платонізм); Пізня Стоячи (1−2 ст.); рим. З. — Сенека, Епіктет, Марк Аврелій. З. відродив вчення Геракліта про вогоньлогосє; світло — живий організм, пронизаний творч. першовогнем, пневмою, що створює косміч. «симпатію «всіх промов; все існуюче тілесно розрізняється ступенем грубості чи тонкості матерії; речі й події повторюються после шкірного периодич. запалення й очищення космосу. У етиці З. близький киникам, не поділяючи їхні презир. ставлення до культури; мудрець винен слідувати безстрастю природи (апатія) й любити свій «рок ». Всі люди — громадяни космосу як світового д-ви; стоіч. космополітизм урівнював (в теорії) перед особою світового закону всіх людей — вільних й рабів, греків й варварів, чоловіків й жінок. Етика З. користувалася більшим впливом в сірий. Сторіччя й епоху Відродження.

36. ГНОСТИЦИЗМ (від грец. gnostikos — що знає), реліг. дуалістич. вчення пізньої античності (1−5 ст.), сприймаюче деякі моменти христ. віровчення (т. із. Іудеохрист. Р.), популярної грец. філософії й схід. релігій. Р. суворо езотеричен; притязал на «істинне «знання про бога й кінцеві таємниці всесвіту. З Р. зв «язане виникнення маніхейства (3 ст.). Виявив вплив на сірий. сторіччя, єресі й неортодоксальну містику нового години.

37. ПАТРИСТИКА (від грец. pater, латів. pater — батько), термін, що означати сукупність теологіч., філос. й політико-соціол. доктрин христ. мислителей 2−8 ст. — т. зв. батьків церкви. Періоди: 2−3 ст. — полемічеське фрагментарне філософствування т. зв. Апологетів (Тертулліан, Клімент Александрійський й особливо Ориген); 4−5 ст. — систематизація церк. доктрини (каппадокийський гурток: Василій Великий, Григорій Назианзин, Григорій Нисський; на Заході - Августин); 6 ст. — вухо стабілізації догми й кодифікації наук под егідой теології (Леонтій Візантійський, Боецій), що завершуються в працях Іоанна Дамаскіна.

38. КОСМОЦЕНТРИЗМ — зародився в VI — IV ст. в Греції. Неміф. світогляд, КАРТИНА СВІТУ центральним елементом якої є вчення про космос. Космос охоплює Землю, людину, небесні світила й саме небесне зведення. Він замкнутий, має сферичну форму й в ньому відбувається постійна кругообіг — все виникає, тече й змінюється. З чого виникає, та чому вертається ніхто не знає.

39. ТЕОЦЕНТРИЗМ (від грец. theos — бог, латів. сentrum — центр) — теологіч. концепція згідно якої бог виступає джерелом чи якого буття й блага, що розуміється як абсолютне, досконале буття й найвище благо. Основою порядності є слугування Богу й преклоніння перд ним. Найвищим змістом людськ. існування визнається уподібнення Богу. Т. органічно заговорили українською у «язаний із теїзмом й такими його фундаментальними принципами, як крейционізм, прозиденціолізм й т. буд.

40. НОМІНАЛІЗМ, направлення схоластич. філософії сірий. сторіччя, яку в протилежність реалізму, заперечувало реальне існування загальних зрозуміти (універсалій), вважаючи їхнього лише іменами (латів. nomen — ім «я, nominalis — іменний, звідси назв.), словесними позначками, що відносяться до безлічі подібних одиничних промов (крайній, чи точний, М. — І. Росцелін та ін.), чи суто мисліт. утворень, існуючих в розумі людини (концепти, звідси назв. цого «помірного М. «- концептуалізм; засн. П. Абеляром). Виник в 11−12 ст., отримав особливий розвиток в 14−15 ст. (У. Оккам й його школа).

40. РЕАЛІЗМ (від сірий. сторіччя. латів. realis — речовинний, дійсний), в філософії - направлення, що визнає реальність, що лежить поза свідомістю, Яка тлумачиться чи як буття ідеальних про «єктів (Платон, сірий. сторіччя. схоластика), чи як про «єкт пізнання, незалежний від суб «єкту, пізнав. процесу й досвіду (філос. Р. 20 ст.). Сер. сторіччя. Р. затверджував, що універсалії (загальні поняття) існують реально й незалежно від свідомості. Р. науковий — направлення в сучас. зах. філософії науки, що визнає існування про «єктивної реальності й можливість її істинного пізнання в ході іст. еволюції наук. теорій. Засн. предст. — Х. Патнем, У. Селларс, М. Хессе, А. Масгрейв, Р. Харре.

41. ТЕОЛОГІЯ (від грец. theos — бог й… Логія) (богослов «я), сукупність реліг. доктрин й вчень про суттєвість й чинність Бога. Припускає концепцію абс. Бога, що повідомляє людині знання про собі у відкриттях. У точному сенсі про Т. прийнято говорити стосовно іудаїзму до христ-ва й ісламу.

42. ТОМІЗМ, вчення Фоми Аквінського, засноване ним направлення католіч. філософії й теології, що із «єднало христ. догмати із засобом Аристотеля. О 13-й ст. зайняв волод. положення в схоластиці, відтіснивши августиновський платонізм й протистоячи аверроїзму.

42. НЕОТОМІЗМ, найбільш вплив. філос. школа в католіцизмі, виходить із вчення Фоми Аквінського, проголошеного в 1879 р енцикліке папи Льва XIII єдиний. істинною філософією; сучас. етап. в розвитку томізма. Розповсюджений в Італії, Іспанії, Франції, Бельгії, Германії, США, країнах Латів. Америки. Предст. — Є. Жильсон, Ж. Маритен, М. Грабман (M. Grabmann) й ін. Гол. центр — Висш. ін-т філософії при ун-ті в Лувенє (засн. Д. Мерсьє в 1888).

43. АВЕРРОЇЗМ, направлення в зах.-європ. філософії 13−16 ст., що розвивало ідеї Ібн Рушда (Аверроеса) про вічність й нествореність світу, про Єдиний, загальний для таких людей світовий розум як субстанциальну основу індивідуальних душ (звідси слідувало заперечення їхнього безсмертя), а також вчення про подвійну істину. Виник в Паризькому ун-ті, протистоял як августіанству, то й томізму. Був засуджений католіч. церквою. Гол. представник — Сигер Брабантський.

44. Ренесанс, (відродження) період в культурному й ідейному розвитку країн Зах. й Центр. Європи (в Італії 14−16 ст., в ін. країнах кін. 15−16 ст.), перехідний від культури сірий. сторіччя. до культури нового години. Відрізняючі риси культури У.: світський, антиклерік. характер, гуманістич. світогляд (гуманізм), звернення до культурної спадщини античності, немов бі «відродження ». У. виникло й найскравіше всього виявилося в Італії, де уже на рубіжі 13−14 ст. (Проторенесанс) його провозвістниками виступили співає Данте, митець Джотто й ін. Творчість діячів У. проникнута вірою в необмежені можливості людини, її волі й розуму, запереченням схоластики й аскетизму (гуманістич. етика італійнців Лоренцо Валлі, Піко делла Мірандоли й ін.). Пафос затвердження ідеалу гармоніч., розкріпаченої творч. особистості, краси й гармонії дійсності, звернення до людини як до вищ. початку буття, відчуття цільної й стрункої закономірності світобудови придають мистецтву У. більшу ідейну значимість, велич. героіч. масштаб. У архітектурі ведучу роль стали грати світські споруди — суспіл. будинки, палаци. Використовуючи ордерне членування муру, арочні галереї, колоннади, зведення, бані, архітектори (Брунеллескі, Альберті, Браманте, Палладіо в Італії, Леско, Делорм в Франції) додали своїм будівлям величностей. ясність, гармонійність й відповідність людині. Митці (Донателло, Мазаччо, Пьєро делла Франческа, Мантенья, Леонардо так Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Тіциан, Веронезе, Тінторетто в Італії; Ян ван Ейк, Рогір ван дер Вейден, Брейгель в Нідерландах; Дюрер, Нітхардт, Хольбейн в Германії; Фуке, Гужон, Клуе в Франції) послідовно оволодівали худий. відбиванням всього багатства дійсності - передачею обсягу, просторості, світла, зображенням людської фігури й реальної середи — інтер «єру, пейзажу. Літ. У. створила такі пам. непреходящі ціності, як «Гаргантюа й Пантагрюель «(1533−52) Рабле, драми Шекспіра, ром. «Дон Кіхот «(1605−15) Сервантеса й ін., органічні що із «єднали в собі інтерес до античності із зверненням до нар. культури, пафос комічного із трагізмом буття.

У епоху У. розповсюдились філос. ідеї неоплатонізма (Фічіно) й пантеізма (Патриці, Бруно й ін.), були зроблені видатні наук. відкриття в області географії (Великі географічні відкриття), астрономії (розробка Коперніком геліоцентрич. Системи світу), анатомії (Везалій).

45. РЕФОРМАЦІЯ (від латів. reformatio — перетворення), суспіл. рух в зах.і центр. Європі в 16 ст., напрямів проти католіч. церкви. Початок Р. поклав виступ М. Лютера в 1517 р. в Германії. Ідеологі Р. висунули тези, якими фактично заперечувалась необхідність католіч. церкви із її ієрархією й духівництва взагалі, відкидалось католіч. Священне Віддання, заперечувалися права церкви на зем. багатства й ін. Засн. напрями Р.: бюргерська (Лютер, Ж. Кальвін, У. Цвинглі); народна, вимога, що із «єднувала упразднення католіч. церкви із боротьбою за встановлення рівності (Т. Мюнцер, анабаптисти); королевсько-княжеське, що відбивало інтереси світської влади, що прагнула зміцнити уладові, захопити зем. володіння церкви. Під ідейним прапором Р. минали христ. війна 1524−26 в Германії, Нидерл. й Анг. Р. поклала вушко протестантизму (в вузькому сенсі Р. — проведення реліг. перетворень в його дусі).

46. АНТРОПОЦЕНТРИЗМ (від антропо… й центр), переконання, згідно якому людина є центр й вищ. позначка світостворення.

47. ГЕОЦЕНТРИЗМ, ті ж саме, що геоцентрична система світу. Погляди, що існували у давнину, згідно яким Земля є нерухомим центром всесвіту біля якого обертаються Сонце й усі інші небесні светіла; із розвитком науки замінена на геліоцентричну систему світу Копєрніка.

47. Геліоцентризм, геліоцентрична система світу — вчення про центральне положення Сонца у планетній системі, що кінцево затвердилось после праць Копєрніка (1473- 1543) й прийшло на зміну геоцентричній системі світу.

48. ЕМПІРИЗМ (від грец. empeiria — досвід), направлення в теорії пізнання, що визнає чуттєв. досвід єдин. джерелом вірогідного знання. Протистоїт раціоналізму. Для Є. характерна абсолютизація досвіду, почуттів. Пізнання, приниження ролі раціон. пізнання (зрозуміти, теорії). як цілісна гносеологіч. концепція Є. сформувався в 17−18 ст. (Ф. Бекон, Т. Гоббос, Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм); елементи Є. притаманні позитивізму, неопозитивізму (логіч. Є.).

49. РАЦІОНАЛІЗМ (від латів. rationalis — розумний, ratio — розум), філос. направлення, що визнає розум основою пізнання й поведінки людей. Протистоїть як ірраціоналізму, то й сенсуалізму. Виступивши проти схоластики й реліг. догматизму сірий. сторіччя, класичний Р. 17−18 ст. (Р. Декарт, Б. Спіноза, М. Мальбранш, Р. Лейбніц) виходив із ідеї прир. порядку — нескінченного причиного ланцюга, що пронизує весь світло. наук. (тобто про «єктивне, загальне, необхідне) знання, згідно Р., досяжно лише шляхом розуму — водночас джерела знання й критерії його істинності. Р. — один із філос. джерел ідеології освіти.

50. СЕНСУАЛІЗМ (від латів. sensus — сприймання, почуття), направлення в теорії пізнання, згідно якому відчуття, сприймання — основа й гол. форма вірогідного пізнання. Протистоїть раціоналізму. Засн. принцип З. — «немає нічого в розумі, чого не було б б в почуттях «- поділяли П. Гассенді, Т. Гоббс, Дж. Локк, До. Гельвецій, Д. Дідро, П. Гольбах, а також Дж. Берклі, Д. Юм.

51. ГІЛОЗОЇЗМ (від грец. hyle — матерія й zoe — життя), філос. вчення про загальну одухотвореність матерії; термін уведень в 17 ст. Р. Кедвортом. Р. характерний для ранньої ін.-грец. філософії (іонійська школа, Емпедокл), відносно стоїцизму, для натурфілософії епохи Відродження (Б. Телезіо, Дж. Бруно, Т. Парацельс), ряду франц. матеріалістів 18 ст., в т. год. Д. Дідро, натурфілос. школи Ф. Шеллінга й ін.

52. ПАНТЕЇЗМ (від пан… й грец. theos — бог), реліг. й філос. вчення, що ототожнює Бога й світове ціле. Пантеістич. тенденції виявляються в еретич. Містиці сірий. сторіччя. Характерний для натурфілософії Відродження й матеріалістич. системи Б. Спінози, поняття, що ототожнює «Бога «й «природу », спиралося на П. в полеміці І. Р. Гердера, І. У. Гете й классич. нім. ідеалізм як із ортодоксальним теїзмом, то й із механіцизмом франц. матеріалістів.

53. МЕХАНІЦИЗМ, світогляд. принцип, висунутий в 17−18 ст., що пояснює розвиток природи й сусп-ва законами механіч. форми руху матерії. Джерело М. — абсолютизація законів механіки. У широкому сенсі - зведення складної, якісно своєрідної форми руху до более простої (напр., соціальної - до біологічної).

54. КАРТЕЗІАНСТВО, направлення в філософії й природознавстві 17−18 ст., теоретич. джерелом якого були ідеї Р. Декарта (латинізов. ім «я сartesius — Картезій, звідси назв.). Основа До. — послідов. дуалізм, тобто розподіл світу на дві самост. й незалежні субстанції - протягнену й мислячу; вхідні принципи картезіанської гносеології - самодостовірність свідомості (декартовське «мислю, отже існую ») й теорія природжених ідей. У розвитку До. виявилися монізм (Х. Де Руа, Б. Спіноза) й окказионалізм (А. Гейлінкс, М. Мальбранш).

55. МОНАДОЛОГІЯ (від монад й… Логия), вчення про монадах, розвинене Р. У. Лейбніцем в одноім. сурядності (1714) й його послідовниками.

56. СТИХІЙНА ДІАЛЕКТИКА відбиває світло як ціле, що беззупинно змінюється, в якому незмінний й самототожний першопочаток предстає в інших формах, зазнаючи всілякі перетворення.

57. ПРО «ЄКТИВНА ДІАЛЕКТИКА це діалектика природи й матеріальних суспільних відносин. Про «єктивна діалектитка природи виявляється у її безмежності й вражаючій здібності до створення оригінальних форм матеріального буття. О.д.- «діалектика промов «(Геракліт). О.д.включає у собі усе цінне, що напрацьоване метафізикою у якості важливого, але й обмеженого й в битійному, й, відповідно, у теоретичному просторі моменту. Коротко це такі моменти: статистична модель світу, напрацьована метафізикою, й динамічна модель світу, що належить діалектиці, в цілому правомірно протиставляються одне одному.

58. CУБ «ЄКТИВНА ДІАЛЕКТИКА («негативна «діалектика), у якій потрібно виділити два моменти: 1). У людському житті суб «єктом заперечуваності є людина. Вона сама визначає в процесі пізнання, що іяк заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони й т. п.; 2). У природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, суб «єкта, свідомості як самозаперечення із утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції «негативної «діалектики, що є по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.

59. ДІАЛЕКТИКА ГЕГЕЛЯ. Вершиною у розвитку домарксистської Д. був ідеалістична Д. Гегеля. Гегель «вперше представивши весь природний, історичний й духовний світло й вигляді процесу, тобто у безперервному русі, зміні, розвитці, й зробив спробу розкрити нутрішній зв «язок цого руху й розвитку ». На відміну від абстрактних визначень розсудку Д., за Гегелем є такий перехід одного визначення у інше, в якому виявляється, що ці визначення містять заперечення собі.

60. ДІАЛЕКТИКА МАРКСА. Істинне наукове розуміння Д. було б створено Марксом й Енгельсом. Відкинув ідеалістичний зміст філософії Гегеля, смердоті побудували Д. на основі матеріалістичного розуміння історичного процесу ірозвитку пізнання, узагальнення реальних процесів, що діють у природі, суспільстві імисленні. Теорія пізнання розглядається матеріалістичною діалектикою як узагальнена історія пізнання й кожне поняття, кожна категорія, не дивлячись на свій гранично загальний характер, відмічені печаткою історичності. Гол. категорією матеріалістичної діалектики є протиріччя.

61. Молодогегельянство — радикальне крило гегелевської філософської школи. Їх інтерпритація філософії Гегеля й критика християнства виявились специфічною для тогочасних нім. умів формою пробудження буржуазно-демократичного мислення й політичного інтересу взагалі. Оформленню лівого крила гегельянства сприяла книга Д. Штрауса «Життя Іісуса «(1835), де були критично проаналізовані євангельські догмати. Штраус розглядав Христа як буденну історичну особистість, надприродність якої є продуктом міфу.М. цікаво як перша спробана моделі релігії - проаналізувати суспільну свідомість у якості соціальної структури (ідеалогії). У центрі їхнього уваги опинилось запитання про ті, як виникають й отримують примусову силу невірні уявлення про сус-пільство. М. виявило обмеженість суто іманентного аналізу суспільної свідомості й вказало на необхідність дослідження матеріальних суспільних відносин, виведення із них духовного життя суспільства.

62. Старогегельянство — консервативне крило школи Гегеля у Германії 30−40-х рр. 19 ст.; намагались інтепритинувати його вчення у дусі церковнохристиянської ортодоксії. На початку З. (Гешель, Гінріхс, Габлер), користуючись протирічним й непослідовним розмежуванням філософії й релігії у гегелевській системі, відстоювали принципи синтезу розуму й віри. Пізніше З. (Вейсе, І. Фіхте — молодший) будували своє вчення у противагу радикальним молодогегельянцам. Вони наголошували на необхідності «виправити «Гегеля у дусі шелінговської філософії тотожності й теодицеї Лейбніца. Займали консервативну політичну позицію.

63. КАТЕГОРИЧНИЙ ІМПЕРАТИВ, центр. поняття етики І. Канта, безумовне загальнообов «з. формальне правило поведінки всіх людей. Вимагає діяти завжди в відповідності із принципом, який за годину міг б статі загальним моральним законом, й відноситись до всякої людини як до мети, а чи не як до засобу.

64. Антропологічний матеріалізм — характерна рису домарксовського матеріалізму, розуміння людини як висшого продукту природи, пояснення всіх особливостей й рис людини лише їхнього природним походженням. Підкреслення єдності людини й природи було б спрямоване проти ідеалістичного розуміння людини й проти дуалістичного розриву душі й тіла. А. м. 17−18 ст. слугував ідейним поясненням буржуазної революції, проголошуючи несумісність феодального ладу й релігії із подлінною природою людини. А. м. розглядає усі істинно людські риси й якості як «абстракт, властивий… індивіду «(Маркс), тобто відірване від суспільства, суспільної практики. У сучас. буржаз. філософії.

А. м. виступає як пояснення різних форм ідеалізму, що розглядають про «єктивний світло як щось похідне від людської сутності. Він притаманний багатьом направленням філософії (екзистенціаналізм, прагматизм, філософія життя, філософська антропологія), соціології, психології.

65. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ, в широкому сенсі - вчення про природу (суттєвість) людини; в вузькому — ідеалістич. течія в зах.-європ. філософії 20 ст., более німецької, засн. у 1920;ті рр. М. Шелером й Х. Плеснером. виходило в знач. мірі із ідей філософії життя (У. Дильтей) й феноменології Є. Гуссерля, в подальшому отримали поширення ідеї прагматизму (А. Гелен), «культурантропології «(Є. Ротхаккер й ін.), екзистенціалізма, структуралізма й ін. Є також спроби еклектич. поєднання антропологіч. підходу із принципами марксизму (Ж. П. Сартр й ін.).

66. УКРАЇНСЬКИЙ КОРДОЦЕНТРИЗМ — підстава української духовності. За цим поняттям провідну роль у житті людини відіграють не розумовораціональні сили, а їїемоції, почуття. Мотивацією дії виступає не розум, а серце. У.к. — екзестенція, щовиступає основою самого буття чи і частиною природи укр. народу. Основою До. є живе й чутливе серце людини.

67. УКРАЇНСЬКИЙ РОМАНТИЗМ — поч. XIX ст. Протест проти утисків укр. народу ріс. царатом, проти зневажливого ставлення ріс. інтелегенції до укр. культури. Протест проти русифікації. Носієм руху укр. націанального відродження було б дворянство. У Україні виникають різні політичні товариства, із Росії й Польщі поширюється масонство, рух декабристів. Романтизм був напрямів на пробудження народу, його нац. свідомості. Великий вплив мав нім. романтизм Шеллінга. Романтизм стає світоглядною основою нового українського письменства. Його ідеї под кутом зору потреб української національної свідомості стають вихідними в творчости І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Р. Квітки-Основ «яненко та інш. Найяскравіше в українському романтизмі собі виявила «філософія серця » .

68. ДІАЛЕКТИЧИЙ МАТЕРІАЛІЗМ, філос. вчення марксизму. Засн. принципи Д. м. сформульовані в 40-х рр. 19 ст. До. Марксом й Ф. Енгельсом, а 20 ст. розроблялися У. І. Леніним. У період існування СРСР догматизований Д. м. був проголошений єдин. теоретич. основою науки, культури й соціального життя в цілому, поставлений на службу ідеології й політики компартії. Матерія, згідно Д. м. — єдин. основа світу, свідомість — властивість матерії, рух й розвиток світу — результат його внутр. протиріч. Засн. закони Д. м.: єдність й боротьба протилежностей, перехід кількості. змін в якісні, закон заперечення заперечення.

68. ІСТОРИЧНИЙ МАТЕРІАЛІЗМ (матеріалістичне розуміння історії), складник марксизму; теорія розвитку й пізнання сусп-ва. Засн. ідеї висунуті До. Марксом, Ф. Енгельсом й У. І. Леніним. І. м. виходить із визнання первинності матеріального життя сусп-ва — суспіл. буття по відношенню до суспіл. свідомості; із ідеї про людей сам творять свою історію, а спонук. мотиви їхньої діяльності визначаються матеріальними умовами суспіл. вир-ва; виділяє вироб. ставлення як екон. структуру, базис сусп-ва, визначальну надбудову; розглядає історію як закономірний прир.-іст. процес розвитку й зміни суспіл.-іст. формацій, в результаті якого затверджується комунізм. З 20−30-х рр. 20 ст. І. м. був догматизован й схематизован, поставлений на службу політиці компартій.

69. ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ (від пізднєлат. exsistentia — існування), чи філософія існування, направлення сучас. філософії, що виникло на поч. 20 ст. в Росії, после 1-ої світло. війни в Германії, в період 2-ої світло. війни у Франції, а после війни в ін. країнах. Ідейні витоки — вчення Кьєркегора, філософія життя, феноменологія. Розрізняють реліг. Є. (До. Ясперс, Р. Марсель, М. А. Бердяєв, Л. Шестов, М. Бубер) й атеістич. (М. Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю). Центр. поняття — екзистенція (людське існування); осн. модуси (прояви) людського існування — турбота, страх, рішучість, совість; людина розглядає екзистенцію як корінь своєї суті в прикордонних ситуаціях (боротьба, страждання, смерть). Осягаючи собі як екзистенцію, людина набуває свободи, Яка є вибір самої собі, своєї суттєвості, що накладає на неї відповідальність на що відбувається в світі. Виявив знач. вплив на літ. імистецтво Заходу.

70. ПОЗИТИВІЗМ (франц. positivisme, від латів. positivus — позитивний), філос. направлення, виходить із того, що все справжнє (позитивне) знання — сукупний результат спец. наук; наука, згідно П., не потребує будь-якій стоячій над ній філософії. Засн. в 30-х рр. 19 ст. Про. Контом (ввів самий термін). Розрізняють «классич. «П. — Є. Літтре, І. Тен, Є. Ренан (Франція), Дж. З. Мілль, Р. Спенсер (Великобританія), У. У. Лесевич, М. М. Троцкій (Росія); емпіріокритицизм (махізм); сучас. форма П. — неопозитивіз. Виявив вплив на методологію прир. й суспіл. наук (особливо 2-пол. 19 ст.).

71. ПСИХОАНАЛІЗ (від психо… й аналіз), засіб психотерапії й психол. вчення, розвинене З. Фрейдом в кін. 19 — поч. 20 ст., що ставити до центру уваги несвід. психіч. процеси й мотивації. Витиснення із свідомості неприйнятних для нього потягів (особливо сексуальних) й турбувань, що травмують розглядається в П. як гол. джерело невротич. симптомів й різн. патол. явищ (забувань, помилкових дій й т. п.). У основі психотерапії - аналіз комплексів, що витіснять із допомогою вільних асоціацій, тлумачення снів й т. п. Психіч. структура особистості в П.: несвід. «Воно «(область потягів); свід. «Я », що стримує імпульси «Воно «шляхом різн. захисних механізмів; «Понад-Я «(область соціальних норм й нравств. настанов). Ставши вхідною основою багатообразних течій глибинної психології; виявив вплив на літ. й на літ-ведення, мистец.-ведення й ін.гуманітарні науки.

72. ГЕРМЕНЕВТИКА (від грец. hermeneutikos -, тлумачущий), мистецтво, що троянд «яснює тлумачення текстів (класич. Стародавності, Біблії й т. п.), вчення про принципи їхньої інтерпретації; екзегетика. У тихий, що йдуть сьогодні від У. Дильтея філос. течіях кін. 19−20 ст. — вчення про «розуміння «(цілісне душевно-духовне переживання) як методол. основу гуманітарних наук (в протилеж. від «пояснення «в прир. науках).

73. БУТТЯ, філос. категорія, що означати реальність, існуючу про «єктивно. Незводиме лише до матеріально-предметного світу, Б. володіє різн. рівнями: органіч. й неорганіч. природа, біосфера суспіл. Б., про «єктивно-ідеальне Б. (ціності культури, загальнозначимі принципи й категорії наук. знання й ін.), Б. особистості.

74. МАТЕРІЯ (латів. materia), речовина; субстрат, субстанція; зміст. У латів. філос. мову термін уведень Ціцероном як переклад грец. hyle. Поняття М. як субстрату речовинного світу було б вироблене в грец. філософії в вченнях Платона й Аристотеля, при цьому М. розумілася як неоформлене небуття (meon), чиста потенція. Сформулюване Декартом поняття М. як тілесної субстанції (в протилежність «мислячій «субстанції), що володіє простір. довжиною й подільністю, покладено основою матеріалізму 17−18 ст. М. — центр. категорія діалектич. матеріалізму.

75. СВІДОМІСТЬ, одне із осн. зрозуміти філософії, соціології й психології, що означати людську спроможність ідеального відтворення дійсності в мисленні. З. — вищ. форма психіч. відбивання, властива суспільно розвиненій людині й зв «язана із промовою, ідеальна сторона цілепоглинаючої діяльності. Виступає в інших формах: індивідуальній (особистій) й суспільній.

76. МИСЛЕННЯ, вищ. сходинка людського пізнання. Дозволяє одержувати знання про такі про «єкти, властивості й ставлення реального світу, котрі не можуть бути безпосередньо сприйняті на чуттєвому рівні пізнання. Форми й закони М. вивчаються логікою, механізми його протікання психологією й нєйрофізіологією. Кібернетика аналізує М. в зв «язку із завданнями моделювання деяких мисл. функцій.

77. РУХ (філос.), засіб існування матерії, в самому загальному вигляді - зміну взагалі, всяка взаємодія про «єктів. Р. виступає як єдність мінливості й тривалості, перервності й безперервності, абсолютного й відносного.

78. РОЗВИТОК, спрямована, закономірна зміну; в результаті Р. виникають нові якості стану про «єкту — його складу чи структури. Розрізняють дві форми Р.: еволюційну, зв «язану із поступовими кількіс. змінами про «єкту; революційну, що характеризується якіс. змінами в структурі про «єкту. Виділяють висхідну лінію Р. (Прогрес) й нисхідну (Регрес). У сучас. науці розробляються спеціально-наук. теорії Р., в які, напротивагу від класич. природознавства, що розглядало гол. обр. зворотні процеси, описуються нелінійні, скачкообразні перетворення.

79. ПІЗНАННЯ, процес відбивання й відтворення дійсності в мисленні суб «єкту, результатом якого є нове знання про світло.

80. ІСТИНА, відповідність знання дійсності; про «єктивний зміст емпірич. досвіду й теоретич. пізнання. У історії філософії І. розумілася як відповідність знання промов (Аристотель), як вічне й незмінне абс. властивість ідеальних про «єктів (Платон, Августин), як відповідність мислення відчуттям суб «єкту (Д. Юм), як згода мислення із самим собою, із його апріорними формами (І. Кант). У сучас. логіці й методології науки класич. тлумачення І. як відповідності знання дійсності доповнюється поняттям правдоподібності - міри істинності й відповідно ложності гіпотез й теорій.

81. ЗАКОН, необхідне, істотне, тривке, ставлення, що повторюється між явищами в природі ісусп-ві. Поняття З. споріднено поняттю суттєвість. Існують три осн. групи З.: специфічні, чи приватні (напр., З. додавання швидкостей в механіці); загальні для більших груп явищ (напр., З. збереження й перетворення енергії, З. прир. відбору); загальні, чи універсальні, З. пізнання. З. складає завдання науки.

82. ПЕРЕХІД КІЛЬКІСНИХ ЗМІН У ЯКІСНІ, один із законів діалектики, викриваючий найбільш загальний механізм розвитку. Досягнувши певн. порогової величини (т. зв. кордони міри), кількості. Зміни про «єкту призводять до перебудови його структури, в результаті чого утвориться якіс. нова система. Сформульований Гегелем й розвинутий в марксизмі.

83. ЄДНІСТЬ І БОРОТЬБА ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ, один із осн. законів діалектики, що розкриває джерело саморуху й розвитку про «єктивного світу й пізнання. Виходить із положення, що основу будь-якого розвитку складає протиріччя — боротьба (взаємодія) протилежних сторін й тенденцій, що знаходяться разом із тім в внутр. єдності й взаємопроникненні.

84. ЗАКОН ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗАПЕРЕЧЕННЯ — один із основних законів діалектики. Вперше сформульований в ідеалістичній системі Гегеля. З З. З. виражає зв «язок нового зі старим, півторюваність ані вищій стадії розвитку деяких якостей нижчої стадії, пояснює прогресивний характер розвитку. У діалектиці категорія заперечення має на увазі перетворення одного предмета на інш. при одночасній «ліквідації «Першого. Алі це така «ліквідація », котра відкриває простір для подальшого розвитку й виступає як момент зв «язку із утриманням всього позитивного змісту сходинок, що пройдені. Діалектичне заперечення породжується внутрішніми закономірними явищами, виступає як самозаперечення. З сутності діалектичного заперечення витікає й особливость розвитку, що виражається подвійним запереченням чи запереченням заперечення.

85. ОДИНИЧНЕ І ЗАГАЛЬНЕ — філософські категорії, що виражають різноманітні про «єктивні зв «язки світу, а також сиупені пізнання цих зв «язків. Про «єкти дійсності своєрідні, від чому смердоті відрізняються одне від одного. Тому кожний про «єкт сприймається як щось Про. Про. виявляється таким, що має й спільні риси. Колі спільні риси притаманні лише вузькій групі про «єтів, то смердоті виступають як Про. Колі ж всім предметів й явищам, то як З. Про. й З. знаходяться у нерозривному зв «язку, єдності, різиця між ними відносна, смердоті взаємно переходять одне в одне.

86. ЗМІСТ І ФОРМА, філос. категорії; зміст — визначальна сторона цілого, сукупність його частин; форма — засіб існування й вирази змісту. Відтворювані свідомістю загальні зв «язки й ставлення дійсності при певн. умовах набувають специфіч. логіч. функцій, виступають в якості форм мислення (поняття, судження, умовиводи). У похід. мистецтва зміст (художньо відбиті явища життя в їхньому оціночному осмисленні; синоніми: ідейно-тематич. основа, худий. сенс, ідея) й форма (комплекс.

вислов. засобів) складають нероз «єднану єдність.

87. СУТНІСТЬ І ЯВИЩЕ, філос.категорії. Сутність — це внутр. зміст предмета, що висловлюється в єдності всіх його різноманітних властивостей й відношень; явище — ті чи інше відкриття предмета, зовніш. форми його існування.

88. МОЖЛИВІСТЬ І ДІЙСНІСТЬ, філос. категорії, що висловлюють осн. східці розвитку предметів й явищ; можливість — тенденція розвитку предмета; дійсність — про «єктивно існуючий предмет як результат реалізації деякої можливості. Розрізняють абстрактну, чи формальну (для здійснення якої немає всіх необходимых умів), й реальну (що володіє для своєї реалізації всіма необхідними умовами) можливості.

89.ЛЮДИНА, суспільна суть, що володіє свідомістю, розумом, суб «єкт сусп.-іст. діяльності й культури. Л. виникла на землі в ході тривалого й нерівномірного еволюц. процесу — антропогенезу, мн. етапи якого до кінця не ясні. Вважають, що 8−5 млн років тому афр. мавпи поділилися на 2 гілки: одна призвела до людиноподібних мавп (шимпанзе й ін.), інша — до першимх гоминид (австралопітекі, що володіли двуногою ходою). Певно, біля 2 млн років тому австралопітекі дали вушко роду «людина «(Homo), першим представником якого мн. учені вважають Л. вмілу «(Homo habilis) — його копалини залишки знаходять разом із найдавнішими кам «яними знаряддями (т. зв. Олдувайська культура). Біля 1.6−1.5 млн років тому цей вигляд змінився в схід. Африці «Л. прямоходяча «(Homo erectus). Різноманітніза особливостям морфології й міри розвитку представники цого вигляду (архантропи, палеоантропи) почали разселятися із Тропіч. Африки по всьому континенту, а Європі й Азії. З приводу години, місця виникнення й прямих предків Л. сучас. вигляду — Л. розумна (Homo sapiens) — наука немає єдиної думи. Згідно одній гіпотезі, він виник в Африці біля 200 тис. років тому й после цого повсюди витіснив более давніх людей; згідно другої - формування «Л. розумної «(т. зв. Сапієнтація) відбувалося поступово в різних частинах планети. Біля 40 тис. років тому за рубежі гору. палеоліту, «Л. розумна «стає єдин. представником сімейства гоминид й заселяє практично всю Землю.

Як біол. вид Л. має безліч загальних признаків із ссавцями, передусім приматами. Специфіч. особливості Л., що різко виділяють її зі світу тварин: прямоходіння, високий розвиток головного мозку, мислення й членороздільна промова. Л. пізнає й змінює світло й саму собі, творити культуру й власе. історію. Сутність Л., її походження й призначення, місце Л. в світі були й залишаються центр. проблемами філософії, релігії, науки й мистецтва.

90. СУСПІЛЬСТВО, в широкому сенсі - сукупність історичних форм, що склалися под впливом сучас. діяльності людей; в вузькому сенсі - історично конкретний тип соціальної системи, певна форма соціальних відносин (напр., З., протиставлене державі, у Гегеля).

91. ЦИВІЛІЗАЦІЯ (від латів. civilis — громадянський, державний),.

1) синонім культури.

2) Рівень, сходинка суспіл. розвитку, матеріальної й духовної культури (антич. Ц., сучас. Ц.).

3) Сходинка суспіл. розвитку, наступна за варварством (Л. Морган, Ф. Енгельс).

4) У деяких ідеалістич. теоріях епоха деградації й занепаду в противагу цілісності, органічності культури.

92. КУЛЬТУРА (від латів. cultura — виховання, утворення, розвиток, почитання), історично визнач. рівень розвитку сусп-ва, творч. сил й хисту людини, висловлений в типах й формах орг-ції життя, і діяльності людей їхніх взаємовідносинах, а створюваних ними матеріальних й духовних цінностях. Поняття «До. «вживається для характеристики певних іст. епох (антич. До.), конкретних сусп-в, народностей й націй (До. майя), а також специфіч. сфер діяльності чи життя (До. роботи, політій. До., худий. До.); в более вузькому сенсі - сфера духовного життя людей. Включає у собі предметні результати діяльності людей (машини, споруди, результати пізнання, вир-ва, мистецтва, норми моралі й права й т. буд.), а також людські сили й хист, що реалізується в діяльності (знання, вміння, навики, рівень інтеллекта, нравств. й естетич. розвитку, світогляд, засоби й форми спілкування людей).

93. ПРОГРЕС (від латів. progressus — рух вперед), направлення розвитку, для якого характерний перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до более досконалого. Про П. можна говорити стосовно системи в цілому, дкр. її елементах, структурі про «єкту, що розвивається. Поняття П. протилежно поняттю регрес.

93. РЕГРЕС (від латів. regressus — зворотний рух), тип розвитку, для якого характерний перехід від вищого до нижчого, процеси деградації, пониження рівня орг-ції, втрати спроможності до виконання тихий чи інших функцій; включає також моменти застою, Повернення виживших собі форм й структур. Протилежний прогресу.

94. ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ — форма суспільної свідомості, котра відображає політичні відносини, політичну діяльність, що відбуваються у суспільстві. Вона є сукупністю ідей, поглядів, вчень, політичних установок, тихий чи інших політичних методів, із допомогою які обгрунтовуються й втілюються в життя.

політичні інтереси суб «єктів політичних процесів.Політична свідомість включає у собі ідеологічний та психологічний аспекти. Перший аспект заговорили українською у «язаний із політичною ідеологією як системою поглядів, ідей, що відображають корінні інтереси певних соціальних спільностей — верств, груп, страт тощо. Інший аспект безпосередньо заговорили українською у «язаний із політичною психологією, що грунтується на несистематизованих поглядах, почуттях, настроях певних суб «єктів політичних відносин.

95. ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ тісно взаємопов «язана із правовими нормами та законами у відповідності із пануючим у суспільстві уявленням про законність, порядок, справедливість. Право як юридичне оформлення соціально-економічних відносин виражає насамперед їхнє ставлення до засобів виробництва, а також до інтелектуальної власності. Взаємодіючи із політикою, право справляє великий вплив на її реалізацію, будучи основою розвитку правосвідомості. Таким чином, свій зміст правова свідомість реалізує насамперед у сфері життєдіяльності суспільства — соціально — економічний та політичний, там, де й відбувається процес формування правосвідомості, правової культури членів суспільства.

96. МОРАЛЬНА СВІДОМІСТЬ — ця форма свідомості тісно заговорили українською у «язана із правосвідомістю.Мораль являє собою сукупність, систему норм, правил поведінки людей суспільстві. На відміну від правових норм, норми моралі не закріплені юридично, а регулюються в суспільстві силою громадської думи. Моральна свідомість особистості найкраще проявляється в її активній життєвій позиції, бо справжня мораль — це мораль активної діяльності.

97. ЕСТЕТИЧНА СВІДОМІСТЬ, в основі естетичної свідомості лежить художня культура, головним у якій є художнє виробництво та споживання. Художня культура включає у собі естетичну активність особистості, її естетичне виховання, а також естетичні потреби, почуття, смаки, котрі реалізуються в художній творчій діяльності людей. У основі естетичного ставлення людини до світу, її естетичної активності лежить соціально культуротворча діяльність, котра не обмежується лише сферою художньої творчости, а має поширюватися попри всі суспільне життя.

98. РЕЛІГІЙНА СВІДОМІСТЬ, релігія як форма суспільної свідомості охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію. Релігійна ідеологія являє собою более чи менш струнку систему релігійних ідей, поглядів на світло. Релігійна ідеологія, як правило, розробляється й розвивається теологами. Релігійна психологія, складаючись головним чином стихійно, безпосередньо в процесі відображення повсякденних умів життя людей, включає у собі несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення, заговорили українською у «язані головним чином із вірою в надприродне. Суттєве місце в побутовій релігійній свідомості відіграє процес поклоніння, чи культ, що являє собою найбільш консервативний елемент чиякої релігії.

99. ЕКОЛОГІЧНА СВІДОМІСТЬ — це позитивні якості людини, котрі направлені на пригнічення негативних й аморальних думок й прагнень по відношенню до оточуючого середовища й природи. Наприклад, егоїстичного, утилітарного, споживацького, неекономного підходів до використання природних ресурсів. Вона спрямоване й проти безгосподарності, марнотратства, що завдають відчутної шкоди навколишньому середовищу.

100. Критерії суспільного пргресу, критерієм слугує передусім щабель розвитку виробничих сил, економічного ладу, а також визначаємих ним надбудованих інститутів, розвитку й поширення культури, розвитку особистості, супень зростання суспільної свободи. У окремі періоди історії в окремих країнах суттєве значення для характеристики розвитку суспільства із точки зору його прогресу чи регресу можуть набувати з своєї відносної самостійності такі суспільні явища як форми політичного життя, культура, освіта й т. буд., хоча смердоті вторинні, похідні й визначаються економічним ладом суспільства.