Свідомість людини

ПЛАН:

1. Діяльність і сознание.

— Генезис сознания.

2. Виникнення свідомості у человека.

— Умови виникнення сознания.

3. Проблема структури свідомості в працях Л. З. Выготского.

— Системне будова сознания.

— Змістові будова сознания.

ДІЯЛЬНІСТЬ І СОЗНАНИЕ.

Генезис сознания.

Діяльність суб'єкта — зовнішня й внутрішня соціальність — опосередковується і регулюється психічним відбитком реальності. Те, що у матеріальному світі виступає для суб'єкта як мотиви, цілі й умови своєї діяльності, має бути їм однак сприйнято, представлено, зрозуміло, утримано і відтворено у його пам’яті; це саме можна сказати до процесів своєї діяльності і перед самим собою — для її станам, властивостями, особливостям. Отже, аналіз діяльності наводить нас до традиційних тем психології. Але тепер логіка дослідження обертається: проблема прояви психічних процесів перетворюється на проблему їх походження, їх породження тими громадськими зв’язками, у яких вступає чоловік у матеріальному мире.

Психічна реальність, що безпосередньо відкривається нам, — це суб'єктивний світ свідомості. Знадобилися століття, щоб позбутися ототожнення психічного і свідомого. Дивно те много-образие шляхів, що вели їх розрізненню у філософії, психології, фізіології: досить назвати імена Лейбніца, Фехнера, Фрейда, Сече-нова і Павлова.

Вирішальний крок перебував у затвердженні ідеї про різних рівнях психичес-кого відображення. З історичної, генетичної погляду це було визнанням існування досознательной психіки тварин і звинувачують появи в людини якісно нової її форми — свідомості. Так постали нові питання: про ту об'єктивній необхідності, якої відповідає возникаю-щее свідомість, у тому, що його породжує, про його внутрішньої структуре.

Свідомість у своїй безпосередності є открывающаяся суб'єкту картина світу, у якому включений і вона сама, його дії і стан. Перед недосвідченим людиною наявність в нього цією суб'єктивною картини піднімає, зрозуміло, ніяких теоретичних проблем: проти нього світ, а чи не світ образу і картина світу. У цьому вся стихійному реалізмі полягає справжня, хоч і наївна, щоправда. Інша річ — ототожнення психічного отра-жения і свідомості, це більш як ілюзія нашої интроспекции.

Вона виникає з здавалося б необмеженої широти свідомості. Спра-шивая себе, усвідомлюємо ми ту чи іншу явище, ми ставимо собі завдання на усвідомлення й, звісно, практично миттєво вирішуємо се. Пона-добилось винайти тахистоскопическую методику, щоб эксперимен-тально розділити «полі сприйняття «і «полі свідомості «.

З іншого боку, добре відомі й легковоспроизводимые в лабо-раторных умовах факти свідчать, що людина спроможна осущест-влять складні пристосувальні процеси, керовані предметами обстановки, зовсім не від віддаючи собі звіту у наявності їх образу; він обходить перешкоди і навіть маніпулює речами, хіба що «не бачачи «их.

Інша річ, коли потрібно зробити або змінити річ на зразок чи зобразити деяке предметне зміст. Коли выгибаю з прово-локи чи малюю, скажімо, п’ятикутник, необхідно зіставляю яка є в мене подання з предметними умовами, з етапами його реалізації в продукті, внутрішньо приміряю одне до іншого. Такі со-поставления вимагають, щоб моє бачення виступило мені як у площині з предметним світом, не зливаючись, проте, з нею. Осо-бенно ясно це у завданнях, на вирішення яких слід попередньо здійснити «про себе «взаємні просторові усунення образів объ-ектов, соотносимых між собою; така, наприклад, завдання, потребує уявної повертання постаті, вписываемой до іншої фигуру.

Історично необхідність такого «предстояния «(презентированности) психічного образу суб'єкту виникає лише за переході від пристосувальної діяльності тварин до специфічної в людини произ-водственной, праці. Продукт, якого тепер прагне діяльність, актуально що немає. Тому він може регулиро-вать діяльність лише тому випадку, коли він представлений для суб'єкта у такому формі, що дозволяє зіставити його з вихідним матеріалом (предметом праці) та її проміжними перетвореннями. Понад те, психічний образ продукту як мети має існувати для суб'єкта те щоб він міг діяти з цим чином — видозмінювати їх у соот-ветствии з готівкою умовами. Такі образи і суть свідомі обра-зы, свідомі уявлення — словом, суть явища сознания.

Сама собою необхідність виникнення в людини явищ созна-ния, зрозуміло, ще щось говорить про процесі їх породження. Вона, проте, ясно ставить за мету дослідження цього процесу, завдання, що у колишньої психології взагалі виникала. Річ у тім, у межах тради-ционной диодической схеми об'єкт ® суб'єкт феномен свідомості у субъ-екта приймався без будь-яких пояснень, окрім тлумачень, припускають існування під кришкою нашого черепа якогось спостерігача, созерцающего картини, які тчуть у мозку нервові фізіологічні процессы.

ВИНИКНЕННЯ СВІДОМОСТІ ЧЕЛОВЕКА.

Умови виникнення сознания.

Перехід свідомості є початок нового, вищого, етапу розвитку психіки. Свідоме свій відбиток у на відміну від психічного відображення, властивого тваринам, — це відбиток предметної неминучого у її окремішності від готівкових відносин і до ній суб'єкта, тобто. відбиток, що виокремлює її об'єктивні стійкі свойства.

У свідомості образ дійсності не зливається з переживанням суб'єкта: у свідомості отражаемое постає як «майбутнє «суб'єкту. Це означає, що коли усвідомлюю, наприклад, цієї книжки чи тільки цю думку щодо книжки, то сама книга не зливається у свідомості з моєю переживанням, які належать до цій книжці, сама думка про книзі - з моєю переживанням цієї думки.

Виділення у людини відбиваної реальності як об'єктивної має у другою свого боку виділення світу внутрішніх переживань, і можливість розвиватися цьому грунті самонаблюдения.

Завдання, що стоїть маємо, й у тому, аби простежити умови, які породжують цю вищу форму психіки — людське сознание.

Як відомо, причиною, що лежить основу олюднення животноподобных предків людини, є виникнення праці та освіту його основі людського суспільства. " …Праця, — каже Енгельс, — створив самої людини «1. Праця створила і знепритомніла человека.

Виникнення та розвитку праці, цього першого варіанта й основного умови існування, призвело до зміни і олюдненню її мозку, органів його зовнішньої роботи і органів почуттів. «Спочатку працю, — так зізнається Енгельс, — та був разом із ним членороздільна мова з’явилися двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мозок мавпи поступово перетворився на людський мозок, який, за всієї своєї схожість із мавпячим, далеко перевершує його за величині і досконалості «2. Головний орган праці людини — його рука — могла досягти свого досконалості тільки з розвитку самого праці. «Тільки праці, завдяки пристосуванню до все новим операціям… людська рука досягла тієї вищому щаблі досконалості, де вона, хіба що силою чарівництва, викликати до життя картини Рафаеля, статуї Торвальдсена, музику Паганіні «3.

Якщо ж порівнювати між собою максимальні обсяги че-репа людиноподібних мавп й черепи первісного че-ловека, виявляється, що мозок останнього перевищує мозок найбільш високорозвинених сучасних видів мавп більш ніж двічі (600 см3 і 1400 см3).1400г.

Мозок людини проти мозком вищих мавп має й більш складним, значно більше розвиненим строением.

Вже в неандертальського людини, як свідчать зліпки, вироблені поверхні черепа, ясно виділяються в корі нові, недостатньо диференційовані у людиноподібних мавп поля, які потім совре-менного людини досягають свого повного розвитку. Та-ковы, наприклад, поля, обозначаемые (по Бродману) циф-рами 44, 45, 46, — в лобової частці кори, поля 39 і 40 — в тім'яної її частці, 41 і 42- в скроневої частці (рис. 30).

Дуже яскраво видно, як позначаються на будову кори мозку нові, специфічно людські риси для дослідження з так званого проекційного рухового по-ля (на рис. 30 воно позначений цифрою 4). Якщо обережно дратувати електричним струмом різні точки цього поля, то викликуваному роздратуванням скорочення раз-личных м’язових груп не складно уявити, яке посідає у ньому проекція тієї чи іншої орга-на. Пенфильд висловив результат цих дослідів у вигляді схематиче-ского й, звісно, умовного малюнка, який ми тут наводимо (рис. 31). На цьому малюнка, виконаного в оп-ределенном масштабі, видно, яку щодо боль-шую поверхню посідає у людському мозку проекція таких органів руху, як рука (пензель) і особливо орга-ны звукової мови (м'язи рота, мови, органи гортані), функції яких розвивалися з особливою інтенсивністю в усло-виях людського суспільства (працю, мовленнєвий общение).

Вдосконалювалися під впливом праці та у зв’язку з розвитком мозку ще й органи чуття людини. Як можна і органи зовнішньої діяльності, вони придбали якісно «нові особливості. Уточнилось почуття дотику; очеловечившийся очей став помічати в речах більше, ніж очі самої далекозорої птахи; розвився слух, здатний сприймати найтонші разли-чия і подібності звуків человече-ской членороздільної речи.

Натомість, розвиток моз-га й органів чуттів справляло об-ратное впливом геть працю й мову, «даючи обом дедалі нові поштовхи до подальшого разви-тию «1.

Створювані працею отдель-ные анатомо-фізіологічні зміни необхідно вабили у себе з природною взаимо-зависимости розвитку органів прокуратури та зміна організму загалом. Т-кім чином, виникнення та розвитку праці призвело до зміни всього фізичного образу людини, зміну усієї своєї анатомофизиологической организации.

Звісно, виникнення праці було підготовлено всім попереднім ходом розвитку. Поступовий перехід до вертикальної ході, зачатки якої чітко спостерігаються у нині чинних людиноподібних мавп, процес формування у зв’язку з цим особливо рухливих, пристосованих для схоплювання предметів передніх кінцівок, дедалі більше вивільнюваних від функції ходь-бы, що тим способом життя, який вели жи-вотные предки людини, — усе це створювало фізичні передумови щодо можливості виробляти складні трудові операции.

Підготовлявся процес праці та з іншого боку. По-явление праці було можливе тільки в таких тварин, які жили цілими групами і яким існували досить розвинені форми спільного життя, хоча ці форми були, зрозуміло, надто далекі навіть від найбільш примітивних форм людської, життя. Про те, наскільки високих щаблів розвитку можуть досягати форми спільного життя у тварин, свідчать найцікавіші дослідження Н. Ю. Войтониса і Н. А. Тих, проведені у Сухумському розпліднику. Як свідчать дослідження, у стаді мавп існують вже сложившая-ся система взаємин української й своєрідною ієрархії, з відповідно дуже складним системою спілкування. Разом про те дослідження дозволяють вкотре переконатися, що, всю складність внутрішніх отноше-ний в мавпячому отарі, вони ж обмежені непосредст-венно біологічними відносинами і не опреде-ляются объективно-предметным змістом деятельно-сти животных.

Нарешті, істотною передумовою праці служило також наявність в вищих представників тваринного світу дуже розвинених, як ми бачили, форм психічного отра-жения действительности.

Всі ці моменти, і дорівнювали у своєї сукупності ті головні умови, внаслідок чого під час подальшої еволюції могли виникнути працю й людське, основан-ное праці, общество.

Проблема структури свідомості в працях Л. З. Выготского.

Свідомість не лише фундаментальним, а й граничним по-нятием у системі психологічних понять, ще, як реальне яв-ление вона з працею піддається теоретизации і объективированию, що знову і знову породжує сумніви щодо можливостей його наукового пізнання средст-вами, зокрема, психології. Ці труднощі разом із загальної девальвацією проблеми свідомості, зумовленої впливом ідеології, сприяли суще-ственному зниження останнім часом зусиль академічної психоло-гии, вкладених у вивчення проблеми свідомості. У зв’язку з цим як ніколи актуальними зараз набуває звернення до класики оте-чественной психологічної думки — трудам К. С. Виготського, у яких розроблялася проблематика свідомості, зокрема, питання структурі сознания.

Проблема структури свідомості виступила для Виготського як із центральних завершальному етапі її наукової діяльності - в 1931; 1934;е роки. При аналізі структури свідомості він поділяв його системне і значеннєве строение.

Під системним будовою Виготський розумів складну сукупність відносин окремих функцій між собою, специфичную кожної вікової щаблі [6. З. 362]. Змістові будова свідомості він рассмат-ривал як характер узагальнень, з яких відбувається осмыс-ление людиною світу. Поява системного і смислового будівлі со-знания Виготський пов’язував з появою промови [б. З. 362]. Їх розвиток виробництва і функціонування, відповідно до Выготскому, може вивчатися лише у взаємної зв’язку й взаємної зумовленості: «Зміна системи отно-шений функцій друг до друга стоїть у прямий і дуже тісному зв’язку саме з значенням слів «[6. З. 363]. Але ці відносини між системним («зовнішнім ») будовою свідомості людини та смисловим («внутрішнім ») не являют-ся зворотними: внутрішнє обумовлює зовнішнє, тобто. зміна смысло-вого будівлі (наприклад, що з порушенням функції освіти понять) веде до трансформації всієї старої системи психічних функцій (у разі - її руйнації) [6. З. 363].

Розгляд структури свідомості Виготський почав із вивчення пробле-мы його системного будівлі, у зв’язку з дослідженням розвитку вищих психічних функцій у межах реалізацію програми инструмен-тальной психології. Результати цієї праці наводить, зокрема, у книзі «Педологія підлітка «(1931), котра водночас стала переходом до нового циклу досліджень, що з вперше опублікованими ній даними експериментів за освітою понять. Над цим було покладено початок вивченню смислового будівлі свідомості. Подальший розвиток поглядів Виготського було спрямовано на з’ясування перетинів поміж системним і смисловим будовою свідомості під час індивідуального раз-витія і поглиблення дослідження значеннєвий структури свідомості, що вже знайшло свій вияв у монографії «Мислення і йшлося «[З].

Системне будова сознания.

Виділення особливого классасистем — психологічних систем — і поста-новка проблеми їх специфіки був у вітчизняної психології вперше здійснено саме Виготським [4]. Системність стала однією з основних принципів Виготського у його дослідженні свідомості на заключних етапах його творчої діяльності: ідея усвідомлення як єдину систему розроблялася ним більшою мірою на роботах 1930;1934;х років — «Про психо-логических системах «[4], «Педологія підлітка «[5 ], «Раннє дитинство «[6], «Криза семирічного віку «[1], «Мислення і йшлося «[3].

Якщо інструментальна психологія Виготського будувалася на понятті про окремих, хоч і взаємозалежних функціях, чи до кінцю 20-х він дійшов ідеї межфункциональной психології, до поняття про психологи-ческой системі (термін з’явився до 30-му року) і його історії. У цьому Виготський розкритикував колишню психологію, у якій постулиро-вались незмінність і сталість межфункциональных зв’язків свідомості, що робить «окремі психічні функції розглядалися в изолиро-ванном вигляді, а проблема їх організації у цілісну структуру свідомості залишалася поза полем уваги дослідників «[3. З. 10]. Перетворивши посту-лат колишньої психології в предмет дослідження, Виготський поставив собі завдання простежити відносини функцій у розвитку такий психологічної системи, як свідомість [3. З. 217].

У результаті, виконаних рамках інструментальної психології, він дійшов висновку у тому, що психічне розвиток дитини не стільки у розвитку кожної окремої функції, як у изме-нении межфункциональных зв’язків і стосунків: «Свідомість розвивається ціле…, ніж як сума часткових змін, які у разви-тии кожної окремої функції. Доля кожної функціональної частини вчених у розвитку свідомості залежить через зміну цілого, а чи не навпаки «[3. З. 215].

Виготський розглядав свідомість як цілісну систему, виділяючи у ній як її елементів окремі психічні функції (це він каже, наприклад, в [1. З. 383]), але у недостатньо явному вигляді. Окружаю-щей середовищем з цією системи виступала микросоциальная система отноше-ний, має історичну природу, усередині якої і було пре-образование системи психічних функцій. Розглядаючи цю середу, Виготський на вирішальній ролі відводив соціокультурними чинникам, які у вигляді знаково-смысловых систем, мають незалежний від індивідуального свідомості статусу і виступаючих водночас інструментами його побудови. Значну увагу Виготський приділяв зв’язкам і отно-шениям функцій між собою, однак у його концепції різні типи зв’язків, зокрема і системотворні, в достатньо ще диференціювалися. Сама структура цих взаємин у системі вивчалася Виготським лише плані її генетичних перетворень. Виготський рас-сматривал динаміку даної системи переважно у аспекті його розвитку, а чи не функціонування. У Виготського ми зустрічаємо певні ідеї, що стосуються характеристики системи свідомості за вертикаллю, тобто. представ-ления про різноманітні рівнях системи та їх ієрархії (у тому, що генетично попередні відносини становлять ієрархічно нижчі рівні). Вы-готским було окремо розроблено уявлення про самоврядування і самодетерминации (наприклад, ідей про саморозвитку, рефлексії, само-оформлении тощо.) системи. Тим самим у модель психологічної системи вводилася ідея активності, проте звідси дуже рідко говорилося при-менительно саме свідомості як психологічної системе.

Однак дотримуватися принципу системності стосовно ис-следованиям свідомості була, на жаль, повною мірою реалізована Виготським — ставлення до свідомості як психологічної системі були ще замало систематизовані і упорядковані, у зв’язку з ніж не могла бытьпостроена єдина модель свідомості як системи. Ідея системності в концепції Виготського стала недостатньою мірою эксплицирован-ной, була відсутня певна послідовність і рефлексивність у її розробці, оскільки основна увагу даному випадку було направ-лено отримання конкретнопсихологического, а чи не методологічного знания.

* * *.

Особливе місце у вивченні Виготським системного будівлі свідомості займає визначення характеристик функцій (які у тому випадку як елементи свідомості). У цьому плані безумовний інтерес пред-ставляет ідея гарматного будівлі функций.

У 1927;1931;х роках Виготський працював над програмою т.зв. «инстру-ментальной психології «, відповідно до положеннями якої свідомість формується у вигляді знарядь злочину і інших экстрацеребральных (работаю-щих поза мозком) «інструментів », медіаторів, як яких в нього виступали переважно словом, і знак. Виготський дійшов висновку, що така операція вживання знаків є основою розвитку вищих психичес-ких функцій, система яких утворює вищий психічний синтез, на-зываемый свідомістю. Слід зазначити вплив марксистської філософії на ідею гарматного будівлі функцій: так, опосредствующий функцію знак (окреме питання «знарядь мови ») з’явився прямим аналогом знарядь праці і, поставлених Марксом і Енгельсом до центру історії людини, у марксизму була запозичена сама ідея специфічною в людини ору-дийной опосередковане™ його зв’язку з природним та соціальним світом, яка Виготським була розвинена і поширена зв’язку людини із самою собой.

* * *.

Поруч із розумінням свідомості як «історичної свідомості людини «- свідомості предметного та високого соціального, виникає з її появою мови і характеризується системним і смисловим будовою [6. З. 366], — ми зустрічаємося у Виготського з більш розширеним значенням цього тер-мина, де «свідомість «позначає спосіб організації психічної життя, певний синтез, сукупність зв’язків та відносин між функция-ми, вищої щаблем розвитку є система (тобто. «свідомість «у вузькому значенні цього терміну): так, Виготський характеризував свідомості новорож-денного [2. З. 277−278], свідомості немовляти [2. З. 281, 295].

Ставлення до свідомості як «про синтезі стало, зокрема, і решени-ем Виготським проблеми єдності свідомості. Наприклад, він описує, як розпад цього синтезу (основу якого порушення функцій обра-зования понять — тобто. зміна смислового будівлі свідомості) при шизофренії веде до появи розщеплення, дезинтегрированности раз-личных тенденцій, «що спливають з несвідомого «і «проникаючих усезнання «[5. З. 195].

З іншого боку, таке розуміння свідомості дозволяє дослідникам включити до області психологічного аналізу феномени т.зв. «змінених станів свідомості «. Сам Виготський зробив, з погляду, певні кроки у цьому напрямі. Так не раз указував на факт появля-ющихся у розвитку т.зв. «розривів «у пам’яті: «Жодна епоха нашому житті … не забувається оскільки роки статевого дозрівання… Ми знаємо, що є основою те, що психологи називають єдністю і тождест-вом особистості. Пам’ять лежить в основі самосвідомості. Розрив у пам’яті вказує зазвичай на перехід із одного стану до іншого, від однієї струк-туры особистості в іншу. Характерно тому, що ми погано запам’ятовуємо свої хворобливі стану, сновидіння «[5. З. 242]. Тобто. ці факти Вы-готский пояснює переходом «до іншої системи перетинів поміж окремими функціями «[5. З. 242], інакше кажучи, в іншу структурі свідомості. Тим самим очевидною зокрема можливість використання теорії созна-ния Виготського на дослідження феноменів змінених станів со-знания.

Слід зазначити і те, що єдиного розуміння свідомості як засобу организа-ции душевному житті дає можливість уявити повнішу картину послідовного розвитку свідомості в онтоі філогенезі, включивши до неї формування передумов свідомості у власному значенні слова.

Ставлення до свідомості як синтезі не просто зручним теоретичним конструктом, що дозволяє включити до області психологи-ческого дослідження багато залишаються її межами феномени, а й важливим методологічним принципом, які забезпечують розгляд свідомості як самостійного цілісного освіти (що передбачає цілком особливу проблематику). Існуючі у вітчизняній, тра-диционно марксистски орієнтованої психології пояснювальні принципи, використовувані щодо свідомості як сутності, предпола-гали пошук детермінант свідомості поза ним, що часто вело до відмові пошуку йому власних детермінант. Погляд на свідомість як у синтез представляється нам логічним наслідком розвитку Виготським ідеї сис-темности: свідомість у його концепції постає як складно структуриро-ванная система, відкрита до зовнішнього світу. Тому таке розуміння свідомості дає можливість включити до концепції свідомості, наприклад, ставлення до самосознании.

Виготський у численних працях з вікової психології, створених у період із 1931 по 1934 роки і присвячених, зокрема, проблемам виникнення, розвитку та розпаду вищих форм діяльності свідомості (його функцій), дав розгорнуту картину системного будівлі свідомості. У цих роботах він розвивав ідею різних «целостнообразующих «чинників кожному етапі онтогенезу, втілену у виставі про існування різних віках своєї домінуючою функції, навколо якої вже вибудовуються і з якої підпорядковуються й інші. Це пред-полагает відмінність одиниць аналізу кожному за етапу розвитку свідомості. Слід зазначити, що ця ідея змінюваних системних підстав представляє особливий інтерес внаслідок свою оригінальність, посколь-ку, як у Е. Е. Соколова, в жодній з шкіл цілісної психології приходять до таких висновків [9. З. 251].

Змістові будова сознания.

Другим компонентом будівлі свідомості Виготським названо смысло-вое будова його. Як одиниці аналізу смислового будівлі созна-ния Виготським запропонували значення. Він розглядав значення (і поняття «як його вищу форму) як усвідомлення [5. З. 169]. Значе-ние розумілося їм, як якийсь еквівалент операції, з допомогою якої нормальна людина мислить даний предмет [3. З. 163].

* * *.

Слід зазначити та інші підходи Виготського до проблеми одиниць аналізу свідомості. Попри те що, що вибір значення ролі одиниці аналізу було дуже вдалий щодо його теоретичної й експериментальної розробки, Виготський не припиняв пошуку інших варіантів, оскільки вибір значення недостатньо погоджувався одним із найважливіших психоло-гических принципів самого Виготського — принципом єдності афекту і інтелекту, порушення якого він критикував колишню психологію [3. З 21-го]. Тож вивчення свідомості у роботі «Криза семирічного віку «(1933) він пропонує іншу одиницю — переживання (що дуже значимо методологічно, але представляло великі труднощі, щоб эксперимен-тального дослідження) [1. З. 382−383]. Але ці погляди Виготського були в достатньо розроблено. Так, одночасно з цією, пере-живание був представлений їм як і одиниця аналізу відносин личн ос-ти та середовища [1. З. 382−383].

Проте Виготський пропонував, і інший шлях реалізації принципу един-ства афекту і інтелект, що дозволяє залишити значення в качест-ве предмета психологічного аналізу. Цей шлях у найзагальнішому вигляді намічається в заключній, сьомий главі його останнього твору — «Мислення і йшлося «(1934). Досліджуючи проблему внутрішніх механізмів формування значення російських слів, він вводить поняття смислу і звертається до питання співвідношенні значення й смысла.

Значення слова, проти його змістом, відповідно до Выготскому, є більш стійке і менше індивідуалізоване об-разование [3. З. 346−347, 349], отож у деяких уривках можна побачити наближення поняття «сенс «за змістом до поняття индиви-дуального значення (в термінології Леонтьєва). При аналізі Виготським планів мовного мислення термін «сенс «отримує інтерпретацію через звернення до «мотивуючої сфері нашої свідомості, що охоплює наше потяг й потреби, наші інтереси і спонукання, наші аффек-ты та емоції «[3. З. 357] (але це інтерпретація, з погляду, дається Виготським ще дуже неявній формі). Після К.С. Станіславським Л. З. Виготський звертається до уявленню про підтексті при исследова-нии розуміння змісту промови іншого: «За думкою стоїть афектована і вольова тенденція… Справжнє і повний розуміння чужій думки стає можливо лише тоді, ми розкриваємо її дійову, аффективно-волевую підгрунтя «[3. З. 357].

Авт. Ярошевский пише, що є сенс стає для Виготського едини-цей аналізу свідомості [11. З. 260], подані думка, з погляду, пред-ставляет собою непросто експлікацію деяких ідей Виготського, а й їхні розвиток з позицій сучасної психології. Але немає сумніву така величезна значення, яке відігравало запровадження Виготським поняття сенсу для наступних побудов концепції свідомості (наприклад, теорії О.Н. Леонтьєва). Слід зазначити і виділені Виготським закони объедине-ния і злиття смислів (які специфічні проти законами для словесних значень). На жаль, у вітчизняній психології цього приділяли належної уваги, тим часом спостережувані Виготським за-кономерности міг би допомогти поясненню т.зв. афективної логіки, роботи несвідомого і т.п.

Проте, попри докладені Виготським крок до вивченню сенсу, категорія значення як одиницю свідомості отримало його концеп-ции незрівнянно велику разработку.

Значення у Виготського (як і в Леонтьєва) є хіба що точкою взаи-модействия індивідуального й суспільного свідомості, носієм і средст-вом передачі соціального досвіду, засобом його засвоєння конкретним индиви-дом (для цієї уявлення вплинуло марксистське положення про социаль-ной, культурно-історичного зумовленості людської психики).

Передача громадського досвіду через засвоєння значень виступала для Виготського не як постулат, але, як проблема — його цікавив сам про-цесс освіти значений. Согласно Выготскому, суспільну свідомість вихлюпнеться у змісті значення й формі (тобто. будову, структурі понять), а й на перебіг розвитку значень, задаючи йому направле-ние: «Дорослі, спілкуючись зі дитиною з допомогою промови, можуть встановити шлях, яким йде розвиток узагальнень, і кінцевої точки цього шляху, тобто. узагальнення, одержуване внаслідок цього «[3. З. 149−150J. Тобто. спосіб мислення хіба що підтягується у результаті до задаваемому ззовні готовому продукту, який має виходити для формування необхідного способу мислення. У зв’язку з цим Виготський підкреслював значимість процесу навчання до появи та розвитку понятійного мышления.

Аналізуючи зміст поняття «значення «у Виготського у його сравне-нии з леонтьевским розумінням цього терміну, треба сказати, по-перше, що, хоча в обох авторів значення є способом передачі общест-венного досвіду, у Леонтьєва основний наголос робиться на моменті знань і уявлень про об'єктивному світі, а й у Виготського — на засобах осмыс-ления й розуміння цього дивного світу людиною. По-друге, у Виготського, в от-личие від Леонтьєва, значення наділялося рисами сенсу [8. З. 26; 9] (в ле-онтьевском розумінні цих термінів), що, можливо, зумовлювалося малої розробленістю його поняття сенсу. З іншого боку, у Виготського (проти Леонтьев) була вузької сама предметна область дан-ного поняття, оскільки вона розглядав сферу лише вербальних значений.

* * *.

Ідеї системності було використано Виготським й у аналізу струк-туры значений.

Виготський ставить проблему відносин понять друг до друга, т.к. без будь-яких певних ставлення людини-спеціаліста до іншим поняттям неможливо су-ществование кожного окремого поняття. Будь-яке поняття, по Выготско-му, є узагальнення, що відбувається через встановлення перетинів поміж представленими у понятті предметами й іншою дійсністю [3. З. 270]. «Отже, — пише він, — сама природа кожного отдель-ного поняття передбачає вже наявність певної системи понять, у певній вона може існувати «[3. З. 270]. Відносини понять цієї системи Виготський називав відносинами спільності [3. З. 270]. Вони з характером узагальнення, тобто. специфічні кожної ступе-ни розвитку значень «[3. З. 271−272].

Виготський вводить уявлення про рівень спільності кожного поняття, місці поняття на системі всіх понять, що залежить від двох моментов: заключенного в понятті акта думки (тобто. рівня абстрагування) і пред-ставленного в понятті предмета: «Завдяки існуванню заходи об-щности кожному за поняття і виникає його у ставленні всім іншим поняттям, можливість переходу від самих понять решти «[3. З. 273]. Виготський формулює закон еквівалентності понять, де йдеться, що «всяке поняття то, можливо позначений незліченним кількістю способів з допомогою інших понять «[3. З. 273], тобто. еквівалентність поняття означає його спроможність бути певним через інші поняття. Зрозуміло, еквівалентність виникає лише з досить високих сту-пенях розвитку значень, у своїй, оскільки він залежить від спільності між поняттями, кожна структура узагальнення визначає воз-можную у її сфері еквівалентність понять [3. З. 275].

Завдяки застосуванню ідей системності, тобто. включенню кожного по-нятия до системи інших понять, Виготський зміг ще більше наблизитися до розуміння властивостей з природою значений.

Так дійшов уявленню про значення як свернутой формі певного руху думки, як установці до такого руху: «Вся-кое поняття, ізольовано що у свідомості, утворює хіба що груп-пу готовностей, групу предрасположений до визначених рухам думки. У свідомості тому всяке поняття представлене тлі соответ-ствующих йому відносин спільності. Ми від цього фону потрібний нашої думки шлях руху. Тому міра спільності з функциональ-ной боку визначає всю сукупність можливих операцій думки з цим поняттям «[3. З. 275].

З іншого боку, виділення відносин спільності дало «надійний критерій структури узагальнення реальних понять «[3. З. 276], що дозволило перей-ти вивчення експериментальних понять до реальних і розкрити їх властивості та внутрішні зв’язок між окремими сходами їх раз-витія, «саморух «понять (виявивши принцип «узагальнення обобще-ний »). Дослідження реальних понять — наукових (системних) і житей-ских (спонтанних, внесистемных) — допомогло знайти «відсутнє середня ланка «у зв’язку з предпонятий з поняттями під час переходу від молодшого школяра до підлітка [3. З. 280].

Отже, Виготський, використовуючи ідеї системності, дійшов вы-водам у тому, що з істинного поняття характерно така риса, як системність (тобто. усвідомленість і довільність [3. З. 287]), а розвиток понять є, власне, становлення їх системи. Тобто таке психологічна система, як свідомість, із боку свого смысло-вого будівлі виступає в концепції Виготського як система значений.

Виготський переконливо показав, що значення російських слів розвиваються, в со-ответствии з цим відбувається розвиток смислового будівлі свідомості. Хоча у концепції Виготського основну увагу приділяли розвитку от-дельных значень, ніж цілісної структури свідомості, одиницями ко-торой вони, можливо інтегрувати окремі висловлювання Виготського саме про розвиток смислового будівлі загалом, про те ступе-нях, які передують як більше генетично ранні свідомості, еди-ницей якого є значення у вигляді поняття (на жаль, більш-менш розгорнуто в нього представлена лише однієї така стадія, соответ-ствующая свідомості з одиницею у формі комплексу, — на роботах «Педологія підлітка [5], «Мислення і йшлося «[3]). Відзначаючи, що прояву даного виду свідомості зустрічаються в людини як із розпаді провідних форм мыш-ления (наприклад, при шизофренії), і у ході нормального функциони-рования здорової людини — в сновидіннях і може неспання (у його периферичному сприйнятті) [3. З. 168; 5. З. 188], Виготський выдви-нул ідею про те, як колись види, типи свідомості зберігаються в людини як підстроювання, в «зняте «вигляді у провідних формах [3. З. 18. Воз-вращаясь до розглянутим вище уявленням Виготського усвідомлення як синтезі, можна сказати, що Виготський імпліцитно припускав суще-ствование поруч із звичайним станом свідомості в потенційної форми і інших засобів організації психічної життя, інших модусів созна-ния (основу освіти одиниць яких — значень — лежить, в частнос-ти, мислення в комплексах). Вони другорядні виходять першому плані у випадку ослаблення чи порушення ведучого модуси мислення. Ці ідеї Виготського мають, з погляду, особливе значення для разработ-ки психологією проблеми змінених станів сознания.

Підбиваючи підсумки розгляду поглядів Виготського на структуру созна-ния, треба сказати ідеї, котрі відрекомендовуються найперспективнішими задля її подальшого вивчення цієї проблеми. Це, зокрема, виділення системного і смислового будівлі свідомості; реалізація принципу сис-темности стосовно проблемі структури свідомості людини та розгляд свідомості як засобу організації психічної життя, певного синтезу, сукупності зв’язків та відносин між функціями, вищої щаблем розвитку є система; ідея гарматного (знакового) будівлі психічних функцій як елементів свідомості; полагание значе-ния як одиниця аналізу смислового будівлі свідомості людини та ряд дру-гих. Наприклад, розробка поглядів на свідомості як «про способі орга-низации душевному житті дозволить дозволити проблему єдності созна-ния, послідовно вивчити розвиток свідомості в онтоі філогенезі (включивши до предмет дослідження формування передумов соб-ственно свідомості), як феноменологически розширити досліджувану область проблематики свідомості (з допомогою явищ змінених станів свідомості), а й здійснити її методологічну розробку, пов’язану з виявленням власних детермінант сознания.

1. Виготський К. С. Криза семирічного віку. //Зібрання творів. Т.4. — М.: Педагогіка. — 1984.-С. 376−385.

2. Виготський К. С. Дитячий вік. //Зібрання творів. Т.4. — М.: Педагогіка, 1984. З. 269−317.

3. Виготський К. С. Мислення і йшлося. //Зібрання творів. Т.2. М.: Педагогіка, 1982 -С.5−361.

4. Виготський К. С. Про психологічних системах. //Зібрання творів. T.I. — М.: Педа-гогика, 1982.-С. 109−131.

5. Виготський К. С. Педологія підлітка. //Зібрання творів. Т.4. — М.: Педагогіка, 1984. — З. 5−242.

6. Виготський К. С. Раннє дитинство. //Зібрання творів. Т.4. — М.: Педагогіка, 1984 — З. 340−367.