Історія будівництва великих державних зрошувальних систем у повоєнний період

Історія будівництва великих державних зрошувальних систем у повоєнний період

Досліджено особливості організації процесу будівництва великих державних зрошувальних систем на теренах України в період після закінчення Другої світової війни відповідно до «Великого плану перетворення природи» .

Встановлено, що будівництво великих державних зрошувальних систем в Україні розпочалося у 1951 р. Констатовано, що гідробудівництво, яке розгорнулося на півдні України, відкривало перспективи остаточного усунення впливу посухи та суховіїв, перспективи небувалого економічного розквіту цього району. будівництво зрошувальний гідроелектростанція Виявлено, що здійсненням широкомасштабної акції будівництва гідроелектростанцій на Дніпрі радянська держава продемонструвала в черговий раз своє негативне ставлення до села. Спорудження Каховської, Дніпродзержинської, Кременчуцької, Київської гідроелектростанцій спричинило примусове переселення великих мас сільського населення з територій, що підлягали затопленню. Ця акція виявилась дійсно гігантською за своїми масштабами та негативними соціальними наслідками.

Доведено, що плановий характер задумів по перетворенню природи і, зокрема, розбудови зрошувальної системи носив досить суперечливий характер.

Постановка проблеми. У 1948 р. в СРСР з ініціативи Й.В. Сталіна було прийнято Постанову Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП (б) від 20 жовтня 1948 р. № 3960 «Про план полезахисних лісонасаджень, впровадження травопільних сівозмін, будівництва ставків та водойм для забезпечення високих та стійких урожаїв у степових та лісостепових районах Європейської частини СРСР» [1]. Це був старт так званому «Великому плану перетворення природи», який у своїй суті був надзвичайно грандіозним наступом на природу та який, на жаль, не оминув Україну.

На сьогодні продовжується процес наукового аналізу практичного втілення в життя радянською владою всього того комплексу заходів, які витікали з «Великого плану перетворення природи» та які були направлені на зміну кліматичних умов в ряді регіонів України з метою підвищення продуктивності сільського господарства республіки. Аналізуються економічні та екологічні наслідки їх реалізації.

На основі широкої джерельної бази та історіографії дослідити історичний процес будівництва великих державних зрошувальних систем на теренах України в період після закінчення Другої світової війни відповідно до «Великого плану перетворення природи» .

Методологія дослідження. Для повноцінного розкриття теми використовувались методи: конкретно-пошуковий, аналізу і синтезу, систематизації та узагальнення, історичної реконструкції, порівняльноісторичний.

У свій час до порушеної нами проблеми зверталися Кошелєв Ф.П., Сліпченко П.С., Сумський Л. М., Розанов Н. П., Бочкарьов Я. В., Лапшенков В. С. [2]. Водночас сучасні можливості дослідників у доступі до джерел дозволяють висвітлити раніше маловідомі сюжети та зробити нові висновки щодо наслідків реалізації «Великого плану перетворення природи» для українських земель.

Будівництво великих державних зрошувальних систем в Україні розпочалося у 1951 р. Капіталовкладення у водогосподарське будівництво дозволили ввести в експлуатацію у 1954 — 1958 роках 57 350 гектарів зрошуваних та 74 459 гектари осушених земель, але внаслідок недостатніх асигнувань, що передбачалися щорічно народногосподарськими планами, будівництво ряду об'єктів стало значно затягуватись [3, с.90].

На півдні України протягом 1952 — 1954 рр. був побудований Інгулецький магістральний зрошувально-обводнювальний канал і введено в експлуатацію Інгулецьку зрошувально-обводнювальну систему з площею зрошення 61 тисяча гектарів і обводнення 175 тисяч гектарів.

Із 1954 р. було розпочато будівництво Краснознам’янського магістрального зрошувального каналу довжиною 102 кілометри, а з 1961 р. почала споруджуватись перша черга Північно-Кримського магістрального каналу довжиною 400 кілометрів, з яких на 1967 р. уже було збудовано і введено в дію 200 кілометрів [4, с.3].

По Україні нараховувалося 2936 км магістральних каналів зрошувальної мережі, 602 км міжгосподарських каналів, 6789 км внутрішньогосподарських каналів [5, арк.138].

Відповідно до постанови про будівництво Північно-Кримського каналу, яка вийшла у лютому 1961 р., Міністерство сільського господарства Української РСР разом з Кримським облвиконкомом розробили основні положення по використанню зрошувальних систем для складання Укрдіпроводгоспом проектного завдання на будівництво каналу. В цих положеннях піднімалися такі питання, як: структура посівних площ і багаторічних насаджень на зрошуваних землях; урожайність культур; потреба в мінеральних добривах; потреба у меліоративних та сільськогосподарських машинах; продуктивність та породність тваринництва; потреба в робочій силі та спеціальних кадрах для освоєння зрошувальних земель та ведення зрошувального землеробства. Наприкінці березня 1961 р. положення на розробку проектного завдання будівництва каналу були передані Укрдіпроводгоспу, який повинен був завершити роботу до 1 вересня 1961 р. Пропозиції про заходи по підготовці радгоспів та колгоспів у зоні каналу по веденню зрошуваного землеробства повинно було підготувати Міністерство сільського господарства та подати на розгляд до Ради Міністрів Української РСР по закінченні розробки проекту. За дорученням Міністерства сільського господарства Української РСР Український науково-дослідний інститут зрошуваного землеробства разом з обласними організаціями опрацювали поставлені питання щодо ефективного використання зрошуваних земель у районах Північно-Кримського каналу.

У липні 1961 р. з метою опрацювання заходів з раціонального використання зрошуваних земель, розробки виробничого напрямку, системи землеробства на науковій основі, обчислення потреб у постачанні господарств районів каналу меліоративною та сільськогосподарською технікою та іншими матеріалами, Міністерство сільського господарства Української РСР створило комплексну бригаду із спеціалістів ряду науково-дослідних інститутів і дослідних станцій Академії сільськогосподарських наук [6, арк. 1].

Закінчили будівництво Північно-Кримського каналу аж у 1975 р. [7, с. 43]. Питання виникали в організації робіт з підготовки майбутнього водосховища Кременчуцької ГЕС. У 1957 р. на засіданні Верховної Ради Української РСР визнавали, що будівництво гідровузла випереджало в чотири рази решту робіт з підготовки водосховища. Таке становище призводило до значного напруження у роботах по перенесенню господарства із зони затоплення та будівництва гідроспоруд, особливо, коли будівництво гідроелектростанцій було майже завершено.

Так, у 1957 р. план фінансування робіт по підготовці водосховища був надзвичайно малим та складав всього 100 млн. крб., тоді як потрібно було за визнаннями фахівців щонайменше 500 млн. крб. Із зони затоплення необхідно було перенести 19 шкіл, а було розпочато будівництво тільки восьми та планувалося ввести в дію лише дві школи. Тобто при таких темпах перенесення шкіл зайняло б 5 — 6 років, але потрібно було завершити ці роботи до 1959 р.

Не здійснювалось перенесення лікувальних закладів, у той час як у зоні затоплення знаходилось 29 фельдшерсько-акушерських пунктів та лікарень. Всупереч вказівкам Ради Міністрів Української РСР Міністерство автотранспорту та шосейних доріг вчасно не організувало роботу додаткових автоколон в п’яти районах, де велися роботи по переселенню, внаслідок чого 50 колгоспів поряд з проведенням усіх сільськогосподарських робіт повинні були основну частину перевезень здійснювати власним транспортом [8, арк. 167]. Гідробудівництво, яке розгорнулося на півдні України, відкривало перспективи остаточного усунення впливу посухи та суховіїв, перспективи небувалого економічного розквіту цього району. Все це допомагало відновлювати родючість ґрунтів, зміцнювати кормову базу тваринництва.

Будівництвом на Дніпрі передбачалось розв’язати багато важливих народногосподарських завдань: виробляти значну кількість дешевої електроенергії, докорінно змінити природу, набагато збільшуючи, завдяки зрошенню та обводненню, ефективність сільськогосподарського використання засушливих південних степів, розвиваючи промислове виробництво та усі види транспорту, забезпечити нове комплексне піднесення продуктивних сил України, особливо її південних районів.

На сьогодні деякі вчені вважають, що здійсненням широкомасштабної акції будівництва гідроелектростанцій на Дніпрі радянська держава продемонструвала в черговий раз своє негативне ставлення до села.

Спорудження Каховської, Дніпродзержинської, Кременчуцької, Київської гідроелектростанцій спричинило примусове переселення великих мас сільського населення з територій, що підлягали затопленню. Ця акція виявилась дійсно гігантською за своїми масштабами та за негативними соціальними наслідками. Так, спорудження лише Каховської та Дніпродзержинської ГЕС спричинило примусове переселення близько 250 000 сільських мешканців. Усього ж будівництво комплексу гідроелектростанцій Дніпровського каскаду викликало переселення загалом близько мільйона осіб. Усі заходи, передусім матеріальні затрати, пов’язані з переселенням, були повністю перекладені на колгоспи.

Оскільки колективні господарства в економічному відношенні виявилися надто немічними, матеріальні труднощі, пов’язані з переселенням, значною мірою лягли тягарем на плечі самих переселенців. Крім того, були затоплені унікальні ґрунти високої бонітарної якості, що формувалися століттями і не мали навіть наближених еквівалентів [9, с. 448].

Будівництво гігантських гідротехнічних споруд на Дону, Дніпрі та Волзі у перші роки післявоєнного періоду дозволило приступити до широкого освоєння зрошуваних земель. Використовуючи техніку лісозахисних станцій та МТС, колгоспи і радгоспи створювали ставки та водойми [10, с. 345].

Доходило до того, що навіть лісництва займались переселенням мешканців. Наприклад, Кишенківське лісництво, яке мало забезпечувати обліснення по Дніпродзержинському водосховищу займалось масовим переселенням жителів, тоді як щорічний обсяг обліснених робіт становив 641 га [11, арк. 5].

Цікавою та одночасно неоднозначною була ідея використання для зрошення сільськогосподарських робіт стічних вод. Так, на початок 60-х років XX століття міста і промислові центри України скидали у річки та водоймища понад 1,0 млрд. куб. метрів стоків на рік.

На 1961 рік стічними водами можна було поливати на Україні близько 250 тис. га приміських земель, в тому числі значну площу земель на Донбасі за рахунок стічних вод промисловості (шахт, заводів) тоді, як на практиці стічними водами зрошується лише 5,0 тис. га [6, арк. 12].

Проте значна мінералізація стічних вод, невивченість способів їх очищення, режиму та техніки зрошення, санітарно-гігієнічного стану грунтів породило потребу в проведенні науково-дослідницької роботи з цих питань.

Заступник міністра сільського господарства Пересипкін пропонував протягом 1961 — 1963 рр. науково-дослідну станцію по знешкодженню стічних вод у сільське господарство з підпорядкуванням її Українському науково-дослідному інституту гідротехніки та меліорації Української академії сільськогосподарських наук. По цьому питанню Рада Міністрів Української РСР підготувала пропозиції і надіслала на погодження в Державний комітет Ради Міністрів СРСР по координації науково-дослідних робіт [6, арк. 10].

З цією метою на землях радгоспу «Бортничі» в 1961 — 1963 рр. було організовано науково-дослідну станцію по знешкодженню і використанню стічних вод для зрошення [6, арк. 13].

Висновки

Отже, варто зробити висновок, що, незважаючи на масштабне зведення на теренах України зрошувальної мережі, часто вона виявлялась неефективною. В першу чергу в зв’язку з необдуманим використанням зрошувальних територій. Зокрема використовували під посіви малоефективні в умовах зрошення сільськогосподарські культури, що знижувало ефективність зрошення.

Бібліографічні посилання

• 1. Постановление Совета Министров СССР, 20 октября 1948 г. // Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам: сборник документов за 50 лет. Т 3, 1941 — 1952 годы. — М.: Политиздат, 1968. — С. 531 — 549.
• 2. Кошелев Ф. П. Величественные сталинские стройки коммунизма и их народнохозяйственное значение / Ф. П. Кошелев. — М.: Госполитиздат, 1952. — 168 с.; Сліпченко П.С. Величні будови сталінської епохи на Дніпрі: Стенограма публічної лекції / П.С. Сліпченко. — К., 1951. — 51 с.; Сумський Л. М. Величні будови комунізму / Л. М. Сумський. — К.: Рад. школа, 1951. — 72 с.; Розанов Н. П. Гидротехнические сооружения / Н. П. Розанов, Я. В. Бочкарев, В. С. Лапшенков и др. — М.: Агропромиздат, 1985. — 432 с.
• 3. Інформації, звіти водного господарства УРСР // Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). — Ф. 1, оп. 80, спр. 1262.
• 4. Слипченко П. С. Опыт поточного строительства канала Днепр — Кривой Рог / П. С. Слипченко, Г. Б. Бочарников, Б. И. Рутковский, А. А. Жуков, Л. Н. Осипчук. — К.: Госиздатлитературы по строительству и архитектуре УССР, 1962. — 47 с.
• 5. Довідка про роботу Краснознам’янської зрошувальної системи у 1959 р. // Центральний державний архів вищих органів влади і управління (далі - ЦДАВО України). — Ф. 5106, оп. 1, спр. 267.
• 6. Довідка про впорядкування науково-дослідної роботи по знищенню та використанню стічних вод у сільське господарство // ЦДАГО України. — Ф. 1, оп. 80, спр. 1292.
• 7. Булдей В. Р. Іригація / В. Р. Будлей. — К.: Наукова думка, 1985. — 147 с.
• 8. Заседание Верховного Совета УССР (третья сессия). 13 — 15 марта 1957 г. Стенографический отчет. — К.: Госполитиздат УССР, 1957. — 323 с.
• 9. Історія українського селянства: в 2 т. / під ред. Даниленка В. М., Романюка І. М., Литвина В. М. (гол. ред.). — К.: Наукова думка, 2006. — 656 с.
• 10. История КПСС. В 6 томах Т. 5. Коммунистическая партия накануне и в годы Великой Отечественной войны, в период упрочения и развития социалистического общества, (1945 — 1959 гг.): История Коммунистической партии Советского Союза: В 6 т. / Ин-т марксизма-ленинизма при ЦК КПСС; А. Д. Педосов. — М.: Политиздат, 1980. — 691 с.
• 11. Звіти Головного управління лісового господарства та лісозаготівель при Раді Міністрів УРСР // ЦДАВО України. — Ф.5105, оп. 2, спр. 245.