Мой улюблений поет Срібного віку

Мой улюблений поет Срібного віку

Николай Степанович Гумільов жив і творив у період російського життя, коли нарешті після довгого затишшя настав момент справжнього розквіту поезії, що має назва Срібного віку. Ще гімназичні роки Миколу Гумільова виявляє інтерес до поезії французьких поетів парнасцев і символістів. У 1905 року він випускає свою першу збірку «Шлях конкістадорів», у якому зухвало уподібнює себе завойовникам нових земель, оскільки вважає поезію завоюванням, мета якого — наповнити «скарбницю поезії золотими зливками й алмазними діадемами». За коротке життя (1886—1921) поет встигає випустити такі прекрасні поетичні «збірники, як «Романтичні квіти», «Перлів», «Сагайдак», «Вогненний стовп», які справді почали «діамантами» в скарбниці російської поезії. М. З. Гумільов як творить, він намагається стати однією з організаторів літературного життя Росії. І його літературних вечорів народжується об'єднання поетичної молоді «Цех поетів», в надрах якого визріває акмеїзм — поетичне напрям, з яким пов’язані імена Ахматової і Осипа Мандельштама. З іншого боку, М. З. Гумільов був тонким літературним критиком, теоретиком стиха.

Поэзия Миколи Гумільова різні періоди його творчого життя неоднакова. Поет розпочинає працю з юнацького бажання змінити світ, подібно Будді чи Христу. Іноді він категорично заперечує символізм, інколи ж буває настільки близький щодо нього, що важко здогадатися, що якийсь вірш належить їй. Тут згадуються слова А. Блоку, поета високо цінованого М. Гумільовим: «Письменник — рослина багаторічне… душа письменника розширюється періодами, а творіння його — лише зовнішні результати підземного зростання душі». Так, ранній Гумільов тяжів до поезії старших символістів — До. Д. Бальмонта і У. Я. Брюсова, захоплювався романтикою Р. Кіплінга й те водночас звертався до закордонним класикам — У. Шекспіру, Ф. Війонові, Т. Готьє. Пізніше відходить від романтичної декоративності екзотичної лірики і пишної яскравості образів й поводиться до чіткішою та суворої формі письма, як і стала основою акмеистического руху. Він був суворим і невблаганний до молодих поетам, перший оголосив віршування наукою і ремеслом, яка хоче як і вчитися, як навчаються музиці і живопису. Він сприймає у творчості те, що пізніше назве літературної «неврастенію». Талант, чисте натхнення мали, на його погляд, мати досконалим апаратом письма, і уперто і суворо вчив молодих майстерності. М. З. Гумільов він прихильник суворої й чіткою поетичної форми, хоча підкреслює, що увагу до форми не самоціль, а лише свідчення зв’язку поета із багатовіковою поетичної традицієюВірші акмеистического періоду, які становлять збірник «Сьоме небо», підтверджують такий тверезий, аналітичний, науковий підхід М. З. Гумільова явищ поезії. Основні становища нову теорію викладено їм у статті «Спадщина символізму і акмеїзм». «Новому напрямку» дали два назви: акмеїзм і адамизм (від грецького слова, що означає: «мужественно-твердый і ясний погляд життя»). Головним їх досягненням Миколу Гумільова вважав визнання «самоцінності кожного явища», витіснення культу «невідомого» «по-дитячому мудрим, до болю солодким відчуттям власного незнання». Поет намагається привернути увагу читачів як до світу зовнішніх явищ, до області понад глибоких пластів людського бытия.

Обладая безумовним хисту передбачення, Гумилев-критик намічає у своїх працях шляху розвитку вітчизняної поезії, і ми сьогодні можемо переконатися, як точний і прозірливий був він у оцінках. Своє розуміння поезії він у самому початку своєї програмної статті «Анатомія вірші», що відкриває збірник «Листи про російської поезії». «Серед численних формул, визначальних істота поезії, виділяються дві, — писав М. Гумільов, — запропоновані поетами ж, задумывающимися над таємницями свого ремесла. Вони свідчать: «Поезія є кращі слова у кращому порядку» і «Поезія є те, що створено і, отже, не потребує переробці». Обидві ці формули засновані на особливо яскравому відчутті законів, якими слова впливають нашу свідомість. Поетом той, хто «враховує всі закони, управляючі комплексом узятих ним слів». Саме ця ситуацію і є основою тієї величезної роботи, яку після революції проводив М. З. Гумільов із молодими поетами, наполегливо навчаючи їх техніці вірша, таємниць того ремесла, якого, на його думку, справжня поезія неможлива. М. З. Гумільов хотів написати теорію поезії, цій книжці не судилося народитися, і ставлення до його до «святому ремесла» поезії сконцентровано в кількох статтях і рецензіях, що склали «Листи про російської поэзии».

Но з роками поезія Миколи Гумільова кілька змінюється, хоча основа залишається міцної. У збірниках воєнної доби у ній раптом виникають віддалені відзвуки блоковской, оперезаної ріками, Русі і навіть «Попелу» Андрія Бєлого. Ця тенденція триває й у післяреволюційному творчості. Разюче, але у віршах «Вогненного стовпи» Миколу Гумільова хіба що простягнув руку отвергаемому й теоретично обличаемому символізму. Поет як поринає у містичну стихію, у його віршах вигадка вигадливо переплітається з реальністю, поетичний образ стає багатовимірним, неоднозначним. Це вже новий романтизм, лирико-философское зміст якого істотно відрізняється від романтизму знаменитих «Капітанів», акмеистической «прекрасної ясності» і конкретності. М. З. Гумільов підходить до єдності і взаємозв'язку всіх пластів людської культури, зокрема поезії й суспільної діяльності. У своєму знаменитому вірші «Слово» Миколу Гумільова висловлює своє підсумкове розуміння високого призначення поезії і поетичного слова: Але забули ми, що осиянно Тільки слово серед земних тривог, Що у Євангелії від Іоанна Сказано, що слово це — Бог.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.