Вступ. 
Італійські банки і їх місце на світовому ринку

Зародження банківської системи Італії починається разом із виникненням банківської справи. Італія — країна зі старовинною банківською традицією, яка зародилася ще у Стародавньому Римі. Будинки Опіїв, Ігнації в здійснювали свої грошові операції на території від Македонії до Геркулесових стовпів, але особливо банківська діяльність активізувалася в період Відродження: сім'я Медічи заклала перший фундамент банку, надавши позику князям. Перші фінансові установи з надання кредитів приватним особам також зародилися в Італії. Потім банківська діяльність розвивалася паралельно економічній активності, тобто вона переміщалася на північ Європи. Коли промислова революція досягла Італії, сучасний банк отримав там швидкий розвиток, спираючись на базу, закладену в середньовіччі.

Історичні аспекти розвитку банківської системи

Банківська справа в Італії зародилася в Римі і її було організовано за прообразом і подобою грецької банківської справи. Аргентарії або мензарії, які проводили операції прийому грошових внесків, переказу грошових коштів, видачі простих та іпотечних позик, організації і проведення аукціонів, з’явилися уже в ІП ст. до нашої ери. Особливо банківська діяльність стабілізувалася в кінці середньовіччя і в період Відродження у Венеції і Флоренції, де, крім комерційних банків, здійснювали свою діяльність громадські банки (1156−1171 pp.), які займалися переказом коштів з рахунків і отримали назву жиробанків. Першим таким банком став Венеціанський банк Monte Nuovo. Банки були громадськими установами, які приймали податки і проводили деякі банківські операції. Вони поділялися на «світські гори» і «гори», знаходилися під заступництвом духівництва та були створені з метою боротьби з лихварством.

Подальший розвиток банків призвів до участі держави у функціонуванні банківської системи. У1401 р. шляхом злиття багатьох товариств-кредиторів уряду був створений знаменитий Банк св. Георгія в Генуї, що став кредитором республіки. Як капітал йому були передані митні та інші доходи держави. Банк користувався великими привілеями — Генуезький мер під час прийняття посади повинен був присягати на те, що він зобов’язаний захищати самостійність банку і сприяти його процвітанню. 31 463 по 1505 pp. Папою Римським було надано право банку відлучити від церкви невиправних боржників. І лише в 1675 р. цей банк став жиробанком.

У цей же час починають з’являтися і перші кредитні установи, зокрема, в 1473 р. з’явилися перші ломбарди, що надавали кредити під заставу приватним особам. А в 1587 р. був відкритий у Венеції державний жиробанк Banco di Rielto. Згодом розвиток банківської системи відбувався за рахунок виникнення нових жиробанків і депозитних комерційних банків, виникнення ощадних кас, іпотечних і ділових банків, створення мережі кредитно-фінансових установ. У 1893 р. з’являється Італійський національний банк, який отримав право монопольної емісії банкнот (з 1926 р.) і починає виконувати функції центрального банку країни.

Основні риси сучасної банківської системи Італії сформувалися в 20−30 pp. XIX ст. Криза 30-х років серйозно вплинула на банківську систему, що змусило державу провести націоналізацію значної частини банків і сформувати найвищі органи банківської системи — Міжвідомчий комітет з кредитів і заощаджень і центральний емісійний банк — Банк Італії. Другий рівень кредитної системи представлений комерційними банками і спеціалізованими кредитними установами.

Банківській системі Італії властиві свої особливості. По-перше, значна частка участі державного сектору. Присутність держави в банківському секторі виявляється у двох формах: забезпечення кредиту, яке було відмінено в 1983 p., і зобов’язання використовувати певну частку своїх активів у вигляді земельних і сільськогосподарських облігацій.

Криза 1930 року негативно вплинула на італійську банківську систему, що змусило державу активно в ній бути присутньою. На початок 90-х років на приватні банки припадало лише 24% усіх залучених депозитів і близько 26% виданих кредитів. Більше 100 банків — приватні, їх кількість мала тенденцію до скорочення.

Держава володіє банками безпосередньо і опосередковано. Серед державних банків є дуже старі (наприклад, Monte dei Paschi di Sienna) і недавно створені, а також регіональні, у створенні яких чималу роль відіграють зобов’язання італійського уряду у стимулюванні розвитку відсталих регіонів. До цієї групи входять, наприклад, Banco di Sardegna і найбільший банк країни, створений ще в 1913 році, — Banko nazionale del Lavoro.

Подібно до німецьких та іспанських, комерційні банки Італії традиційно конкурують із ощадними касами. Перила ощадна каса (Casse di risparmio) була створена в 1822 році за прикладом австрійської моделі. Потім ощадні каси поширилися по всій території країни. У 1927 році їх налічувалося 204, і деякі з них були надзвичайно малі. У 1927 році за наказом уряду було здійснено злиття найдрібніших кас, що істотно скоротило їх кількість. Тепер їх налічується тільки 87.

По-друге, банки і кредитні установи історично діляться на інститути короткострокового, середньострокового і довгострокового кредитування. Інститути короткострокового кредитування включають шість основних груп:

• 1) державні кредитні установи, переважно комерційні банки, що кредитують великі фірми;
• 2) банки національних інтересів, що здійснюють широке коло банківських операцій;
• 3) недержавні комерційні банки, що мають велику кількість відділень та обслуговують середніх, дрібних підприємців і приватних клієнтів;
• 4) ощадні каси, діяльність яких пов’язана з приватною клієнтурою і обмежена рамками певної території;
• 5) ремісничі і сільськогосподарські інститути — громадські або кооперативні банки, призначені для фінансування малих і середніх підприємств промислового і сільськогосподарського виробництва;
• 6) спеціалізовані кредитні інститути, що надають в основному інвестиційні позички підприємствам.

Найбільш поширені установи короткострокового кредитування, які налічують більше 1 000 кредитних установ.

Для інститутів средньоі довгострокового кредитування характерна вузька спеціалізація (промисловість, сільське господарство, іпотечне кредитування, кредитування середніх і малих підприємців). Характер спеціалізації визначає термін кредиту. Більшість цих інститутів державні та напівдержавні. Вони формують свої капітали за рахунок емісії позичок і депозитів.

По-третє, італійська банківська система завжди зазнавала великої конкуренції з боку ощадних кас, які хоча і не є універсальними, залишаються сильними конкурентами у своїй сфері діяльності, що є ще однією особливістю системи.

З кінця 70-х pp. посилився процес приватизації банківської системи, хоча частка держави ще залишається значною. Наприклад, у 1988 р. був приватизований «Медіобанк». У результаті 50% його капіталу належить приватним особам, 25% - банкам національних інтересів і 25% - державі. Останніми роками Банк Італії став проводити політику зовнішнього розвитку, особливо у напрямі Франції та Німеччини, а італійський ринок став доступним для вкладень іноземних банків.