Цена і структура капіталу

Цена і структура капіталу

Олег Лытнев Понимание наведених базисних концепцій фінансового менеджменту — тимчасової вартості грошей, альтернативних витрат, ризику і середньовиваженої дохідності, ефективності фінансових ринків — дозволяє розглядати капітал як із видів економічних ресурсів чи виробничих чинників (поруч із і землею). Рівень дохідності, виплачуваної інвестору плату за наданий капітал, може підприємства, отримує цей капітал, величину його (капіталу) ціни. Для інвестора ціна вкладеного капіталу — це альтернативні витрати, виникаючі через втрату їм можливості використовувати кошти якимось чином, наприклад — направити їх у банківський депозит. Як вимірювача ціни капіталу використовується рівень відсоткової ставки. Одержуючи банківський кредит, підприємство зобов’язується сплачувати відсотки банку, розмір яких і відіб'є розмір ціни залучуваного капіталу. Для банку ціною інвестованих їм у підприємство ресурсів буде рівень дохідності, що він міг би одержати, вклавши відповідну суму проект, рівень ризику якого можна з ризиком що його видають кредиту. Вочевидь, що банк не захоче кредитувати підприємство, якщо величина відсотків за кредитами виявиться нижче альтернативних витрат. Тож у умовах ефективного ринку ціна капіталу одержувача мусить бути незгірш від альтернативних витрат інвестора.

Планируя залучення нового капіталу, підприємство зобов’язане брати до уваги альтернативні витрати інвестора, бо їх рівень об'єктивної характеристикою ціни залучуваного капіталу. Найважливішим чинником, визначальним величину альтернативних витрат, є ризик підприємства міста і реалізованих їм проектів. Що ризик, то вище рівень дохідності, необхідний інвестором, для компенсації ризику. Відповідно вищою буде і залучуваного капіталу. Два підприємства, що реалізують проекти з рівнем ризику, вправі на отримання необхідного капіталу за приблизно однаковою ціні. Саме ця ціна мають брати в увагу процесі оцінки економічної ефективності проектів. Прогнозовані грошові потоки від результатів цих проектів повинні дисконтироваться за однією й тієї ставці, рівної ціні залучуваного капіталу. Недотримання даного вимоги призведе до ситуації, коли цілком рівнозначні проекти отримають протилежні оцінки — прибутковий і збитковий — лише внаслідок довільного вибору ставок дисконтування грошових потоків. Щоб уникнути такого волюнтаризму, необхідно розташовувати надійними даними про рівні ризику тих чи інших підприємств (наприклад, про їхнє β,-коэффициентах). Однак у російської економіці то цієї проблеми поки що далекою від дозволу.

Концепция ціни капіталу повністю входить у викладені у попередніх розділах принципи оцінки ефективності фінансового менеджменту: підприємство працює ефективно, якщо дохідність реалізованих їм проектів перевищує ціну залучуваного тих цілей капіталу. Лише цього разі підприємство створює додаткову чисту наведену вартість, тобто збільшує капітал власників. Йдеться у своїй про довгостроковому капіталі, бо саме поняття «інвестування» передбачає зв’язування ліквідних коштів у тривалі часові відтинки. Як правило, визначають ціну нового капіталу, який підприємство тільки має намір залучити на фінансування відкритих їм інвестиційних можливостей. Визначення фактичну вартість вже наявного капіталу може мати якусь цінність для ретроспективного аналізу, але, однозначно, воно є інструментом фінансового менеджменту. Знання вартості капіталу необхідно на стадії обгрунтування фінансових рішень, аби дозволити менеджеру вибрати найоптимальніші напрями вкладення засобів і прийнятні джерела їх фінансування.

Структура довгострокового капіталу неоднорідна: він з власних і позикових ресурсів. Власний капітал це звичайні акції та нерозподілена прибуток. Не слід забувати ще й про амортизацію, що дає важливий внутрішній джерело фінансування підприємства. Довгостроковий позиковий капітал — це передусім эмитируемые підприємством облігації. Більшість російських підприємств випуск облігацій є ще ще фінансової екзотикою, але рівноцінного йому засобу для залучення позикових коштів у тривалі періоди часу (до 30 і більше років) у світі немає. Проміжне становище між власною дитиною та запозиченим капіталом займають привілейовані акції, яких зазнають у собі ознаки як першого і другого способів фінансування. Кожен із перелічених видів капіталу має власну ціну. Підприємство немає безплатних ресурсів. Навіть прибуток і амортизація є платними джерелами. Платою право їх використання є дохід, який одержують від підприємства його інвестори. Власники не погодилися відмовитися від вилучення всієї чистої прибутку на формі дивідендів, але були у тому, що капіталізація всієї або частини її суми принесе їх чекає ще більший дохід у майбутньому. Теоретично, аналогічна ситуація з амортизаційними відрахуваннями, хоча насправді у інвесторів відсутня юридичне право вилучати в підприємства нараховану їм амортизацію.

Планируя інвестиції, підприємство передбачає можливі джерела фінансування, отже — та їх ціною. Спільним правилом фінансів необхідно розрахунку повної ціни всіх видів знову залучуваного капіталу. Так само, як права сторона балансу покриває всі активи підприємства, джерела фінансування, маємо покривати всю суму інвестицій.

а) Взаємозв'язок активів і капіталу балансі б) Взаємозв'язок інвестицій і вибір джерел фінансування.

.

Рисунок 6.1.1. Порівняльна структура фінансування підприємства міста і інвестиційних проектів.

Изучая бухгалтерський баланс, неможливо точно вказати, саме джерелом ресурсів покривається конкретна стаття активу: кожен карбованець активів відбиває собі загальну структуру правої боку балансу, наприклад: 50% власного капіталу, 10% довгострокової і 40% короткостроковій заборгованості (рис. 6.1.1.а). У процесі проведення аналізу можна припустити, основні фонди фінансуються з довгострокових джерел, а оборотні - з короткострокових. Проте це припущення робиться з урахуванням узагальнених даних із балансу загалом, без виділення конкретних статей. Наприклад, якщо в підприємства є SOS, неможливо точно визначити яка конкретно частина обігових активів придбана рахунок власних, яка з допомогою позикових джерел. Наприклад, грошові кошти, дебіторська заборгованість та половина запасів фінансуються з власних джерел, а решта запасів — з позикових. Важко навіть уявити, кому може з’явитися на думку думку організувати роздільне зберігання запасів за способом фінансування.

В руках менеджерів зосереджується весь наданий ним капітал та вони мають право вкладати його у будь-який спосіб, приносить максимальну вигоду інвесторам. Аналогічно, у разі планування інвестицій годі було припускати, що якийсь конкретний проект фінансуватиметься тільки завдяки традиційному банківського кредиту, а для реалізації іншого проведуть нова емісія акцій. Менеджери повинні визначити загальний обсяг інвестицій і знайти під нього повну суму фінансування із усіх джерел. Дохідність окремих проектів повинна порівнюватимуть із загальної чи середньої ціною всього знову залучуваного капіталу, так як і кожен карбованець інвестицій відбиватиме у собі всю структуру капіталу, з яку вони фінансуються, наприклад: 30% звичайні акції, 20% привілейовані акції, 50% облігації (рис. 6.1.1.б).

В той час загальна ціна всього капіталу складається з вартості окремих його складових: власних і позикових джерел. Отже, у тому, щоб розрахувати середню ціну сукупного капіталу, потрібно спочатку визначити ціни кожного виду. Співвідношення питомих терезів окремих компонент загалом обсязі залучуваного капіталу характеризує його структуру. Збільшуючи частку щодо дешевших джерел, підприємство може знизити загальну ціну капіталу. Світова практика показує, що «дешевим» джерелом є позикове фінансування, оскільки кредитори перебувають у більш привілейованого становища тоді як власниками підприємства: вони зберігають у себе декларація про повернення власні гроші, а у разі банкрутства їх вимоги задовольняться раніше вимог акціонерів. Постає питання, чому у більшості підприємств як і дуже висока питома вага власного капіталу, але це невигідно? У принципі так він має йти до нулю, а частка позикового капіталу — наближатися до 100%.

Формирование оптимальної структури капіталу, тобто. встановлення найвигідного співвідношень між власними і позиковими джерелами фінансування представляє собою «королівську проблему» (das Kö, nigsproblem) фінансового менеджменту. Не дивно, що її рішенню присвячені роботи найбільш авторитетних ученых-финансистов, передусім — лауреатів Нобелівської премії Мертона Міллера і Франко Модільяні. Ці вчені оприлюднили парадоксальний висновок про тому, що за умови досконалого ринку, за відсутності податків і транзакційних витрат й за наявності рівного доступу підприємств і фізичних осіб до кредитним ресурсів, структура капіталу не впливає з його ціну. Обгрунтування цього висновку ось у чому: зі зростанням частки позикового фінансування, збільшується ефект фінансового важеля, тобто зростає фінансовий ризик підприємства. Відповідно зростає ціна його капіталу і всі переваги позикового фінансування зводяться нанівець. У разі ефективного ринку хто б заважає акціонерам підприємства самим взяти позичку у банку і купити на отримані гроші нові акції. Їм немає сенсу перепоручати роботу менеджерам підприємства, яких потрібно зовсім інше — максимально ефективно інвестувати наданий їм капітал.

Таким чином, як така структура капіталу не впливає з його ціну, у цій сфері менеджерам годі було шукати можливостей збільшення вартості підприємства, вони мають зосередитися на ефективному управлінні активами. Проте те ж саме світова практика показує, керівники більшості підприємств все-таки приділяють значну увагу оптимізації структури капіталу, більше, що завдання становитиме з основних функцій з фінансового менеджменту. Цей парадокс також має раціональне пояснення: реальні економічних умов далекі від ідеальних передумов, закладених Модільяні і Міллером основою своїх доказів. Поки ще немає абсолютно ефективних ринків, є і транзакційні витрати й податки, а фізичні особи мають обмеженіший доступом до кредитних ресурсів, ніж підприємства. Тому оптимізація структури капіталу справді може принести підприємству реальне його ціни, і зробити власників багатшими. Одне з найважливіших чинників даного ефекту є можливість віднесення відсотків за позику собівартість, інакше кажучи — виняток цих сум з величини бази оподаткування прибуток. Дивіденди з акцій виплачуються з прибутку, тобто де вони надають підприємству та її власникам як і «податкової захисту».

Таким чином, розширення частки позикового фінансування розумних межах може спричинить зниження загальної ціни залучуваного капіталу. Визначення конкретної величини цих меж, тобто вироблення цільової структури капіталу, найбільш вигідною для цього підприємства, і є одним із найважливіших завдань фінансового менеджменту. Для її успішного рішення потрібно засвоїти принципи оцінки окремих складових сукупного капіталу підприємства.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.