Аналіз фінансової системи Франції та розвиток фінансової системи в Україні

Аналіз фінансової системи Франції та розвиток фінансової системи в Україні

Вступ

фінансовий економічний криза Основна економічна проблема, яка постає перед окремими людьми, групами людей і суспільством загалом, полягає в тому, що виробничі ресурси обмежені порівняно з людськими. На відміну від безмежних потреб, економічні ресурси обмежені, рідкісні, їх недостатньо для задоволення зростаючих потреб.

Проблеми ринкової економіки: «що виробляти?», «як виробляти?» та «для кого виробляти?» Ці проблеми, які щоденно і повсякчас стоять перед кожним виробником, є проявом економічної свободи виробника.

1. Загальна економічний аналіз Франції

1.1 Економічна характеристика Франції

Франція — одна з провідних і економічно розвинутих країн Західної Європи і світу.

Офіційна назва країни — Французька республіка За державним устроєм — республіка.

Законодавчим органом Франції є двопалатний парламент у складі Національних зборів і Сенату.

Глава держави — президент — обирається строком на 7 років.

Франція — високорозвинена індустріально-аграрна країна. За розмірами ВВП і обсягом промислового виробництва Франції, займає одне з провідних місць у західному світі (разом зі США, ФРН, Великобританією та ін.). Провідна галузь промисловості - машинобудування. Розвинуті автобудування, суднобудування, трактороі авіабудування, електротехнічна і радіоелектронна промисловість, а також хімічна (виробництво соди, добрив, хімічних волокон, пластмас), нафтопереробна і нафтохімічна промисловість. Експортне значення мають виробництво текстилю, одягу, галантереї, харчова промисловість і виноробство. [1]

За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A., 2001]: ВВП — $ 1600 млрд. Темп зростання ВВП — 3,2%. ВВП на душу населення — $ 27 975. Прямі закордонні інвестиції - $ 12,5 млрд. Імпорт (машини та обладнання, нафта, кам’яне вугілля, кольорові метали, целюлоза, бавовна, вовна, деревина) — $ 334 млрд (г.ч. Німеччина — 17,2%; Італія — 9,9%; США — 8,8%; Великобританія — 8,4%; Бенілюкс — 7,7%). Експорт (транспортне обладнання, автомобілі, сільськогосподарські і продовольчі товари, хімічні товари і напівфабрикати) — $ 377,8 млрд (г.ч. Німеччина — 15,9%; Великобританія — 10%; Італія — 9,1%; Іспанія — 8,7%; Бенілюкс — 7,7%). Франція — одна з найбільших економічно розвинених країн світу. За обсягом промислової продукції Франція ділить з Італією 4-е місце у світі (після США, Японії і Німеччини). У 1997 обробна промисловість дала 25,1% загальної доданої вартості; в ній було зайнято 4,2 млн чол., тобто 18,6% всіх трудових ресурсів країни. Франція займає 4-е місце у світі з експорту промислових товарів. У формуванні валового внутрішнього продукту (ВВП) Франції домінує сфера послуг. Велику роль відіграють надходження від зовнішньої торгівлі і туризму.

У Франції прийнятий принцип «змішаної економіки», що передбачає активну участь як держави, так і приватних осіб в управлінні економічною діяльністю. Франція має давню традицію планової економіки, починаючи з прийняття першого п’ятирічного національного плану в 1947; 11- й план був обнародуваний в 1993, 12-й — у 1998.

З початку 1950;х аж до початку 1970;х років середньорічний приріст ВВП становив понад 5% (серед великих економічних держав цей показник був вище тільки в Японії). Частково це пояснюється швидким збільшенням чисельності населення і розширенням внутрішнього ринку. Однак внаслідок спаду в економіці темпи зростання ВВП за 1970;1990 знизилися наполовину, а з початку 1990;х років відбувається подальше його зниження. [2]

1.2 Аналіз фінансової системи Франції

Фінансова система Франції як унітарної держави — дворівнева, включаючи загальнодержавні та місцеві фінанси. До складу фінансової системи входять такі ланки: центральний (державний) бюджет, місцеві бюджети, спеціальні фонди та фінанси державних підприємств. Особливістю фінансової системи Франції є створення та функціонування цілої системи фондів спеціального призначення, спеціальних рахунків та приєднаних бюджетів, окремі з яких знаходяться у складі бюджету, а інші - позабюджетні. Всі вони певною мірою юридично та організаційно є самостійними і мають власні джерела формування доходів.

У Франції традиційно високі соціальні гарантії населенню з боку держави. Разом із проблемою зростання кількості пенсіонерів, незважаючи на досить високий рівень оподаткування, це спричинювало дефіцитність державних фінансів. У результаті сумарний державний борг збільшився з 40% ВВП у 1980;х роках до 70% ВВП у 2004 р., тоді як за правилами ЄС заборонено перевищувати 60-відсотковий бар'єр. [1]

Державний бюджет Франції складається з двох складових:

1) фінансові ресурси, операції з якими є остаточними. До них належить усе фінансування, яке за своїм економічним змістом має безповоротний характер і здійснюється в межах даного бюджетного року. Такі видатки можуть бути як поточними, так і капітальними. Ця частина охоплює більше 90% бюджетних ресурсів;

2) операції кредитного характеру, які передбачають повернення коштів і за строками реалізації можуть виходити за межі даного бюджетного року. Такі операції займають менше 10% у загальній сумі бюджету.

Головною посадовою особою держави є президент. Владні позиції президента Франції - одні з найсильніших у світі серед інших країн, що мають інститут президентства. Законодавча влада представлена двома палатами парламенту — Національними зборами (нижня палата) і Сенатом. Депутати Національних зборів обираються прямим голосуванням, а Сенат — непрямим голосуванням. У Сенаті представлені територіальні складові республіки.

У бюджетних відносинах головну роль відіграють президент, уряд, парламент, а також спеціальні державні установи — Міністерство економіки і фінансів, Національна кредитна рада, Банківська контрольна комісія, Економічна і соціальна рада. Бюджетний процес у Франції регулюється Конституцією, а також численними законами, декретами, що регламентують функції центральних і регіональних органів влади, причетних до бюджетного процесу. Період від початку підготовки проекту бюджету до складання звіту про виконання бюджету у Франції займає більше трьох років, а сам бюджетний рік збігається з календарним.

Перший етап французького бюджетного процесу — складання проекту бюджету — контролюється Міністерством економіки і фінансів. При цьому використовуються переваги програмно-цільового методу, який у Франції називають процедурами раціоналізації бюджетного вибору. Протягом дев’яти місяців кожне міністерство і відомство формують власний кошторис, які потім узгоджуються у єдиному проекті.

Другий етап бюджетного процесу — ухвалення бюджету — триває близько трьох місяців. Проект бюджету розглядається у фінансовій комісії кожної палати парламенту. Спочатку проходить обговорення проекту в нижній палаті, після чого проект передається у верхню палату. Якщо проект бюджету після двох сумісних обговорень в обох палатах парламенту не отримає схвалення, президент має право своїм указом оголосити бюджет законом.

Третій етап — виконання бюджету. Касове виконання здійснюється через систему казначейських кас, які мають рахунки в Банку Франції і проводять розрахунково-касові бюджетні операції. На всій території країни діє мережа спеціальних агентств казначейства (бухгалтерій). Узагальнені дані про виконання бюджету за рік надаються в Рахункову палату для аналізу і складання декларації про відповідність даних центрального обліку в окремих організаціях. [2]

Контроль за виконанням бюджету поділяється на три види: адміністративний, судовий і парламентський. Адміністративний ведеться за ієрархічною структурою, коли бухгалтери вищого рівня контролюють бухгалтерів нижчого ріння. Судовий контроль здійснюється Рахунковою палатою, яка перевіряє правильність ведення обліку і звітності у певній організації. Юрисдикція Рахункової палати поширюється на головні бухгалтерії основних розпорядників кредитів. Відповідальність за неповноту або невірогідність звітів несуть керівники, що представили звітну документацію. Парламентський контроль здійснюється в ході обговорення й ухвалення закону про виконання бюджету на підставі звітних документів, доповіді Рахункової палати і загальної декларації про рахунки окремих міністерств, що виконували бюджет.

Остання, четверта, стадія бюджетного процесу — складання Міністерством економіки і фінансів звіту про виконання бюджету.

Податкова частка відносно ВВП на рівні 44% дає змогу зарахувати Францію до країн з порівняно високим рівнем оподаткування (в середньому для 15 країн «старих» членів ЄС таке співвідношення становить менше 41%). Це пояснюється, зокрема, системою соціального забезпечення і тим, що фінансування більшої частини населення пенсійного віку відбувається саме за рахунок державного сектору. Державою фінансуються значною мірою системи охорони здоров’я країни. Іншою характерною рисою французької системи оподаткування є її високий ступінь складності - є багато різних податків, ставок та задіяних у справі підрахунку і справлянні податків інститутів. Всього у Франції близько ста різних податків і зборів (прямі, непрямі, а також реєстраційні збори).

У структурі податків переважають внески на соціальні потреби, які становлять до 37% всіх податків (у середньому по ЄС — 28%). На другому місці - надходження від ПДВ та інших податків на товари і послуги — 25,4% (у середньому по ЄС — 30,8%). Третє місце займає податок на доходи фізичних осіб — 17,3% (у середньому по ЄС — 25,8%).

Податок на прибуток стягується з річного прибутку юридичних осіб. Стандартна ставка податку — 33,3%. Для невеликих компаній, у яких річна виручка не перевищує 7,63 млн євро, а більше 75% акцій належать безпосередньо або побічно приватним особам, податок стягується за зниженою ставкою. Додатково стягується щорічно встановлюваний податок за прогресивною шкалою, яким обкладаються всі юридичні особи, котрі сплачують податок на прибуток. За обороту менше 76 тис. євро в рік ставка цього податку нульова, за обороту від 76 до 150 тис. євро в рік ставка мінімальна нарівні 750 євро, максимальна ставка — за обороту компанії більше ніж 75 млн євро — податок становить ЗО тис. євро.

Податок на доходи фізичних осіб у Франції стягується за прогресивною ставкою, що варіюється від 0 до 52,75% залежно від доходів і сімейного стану платника податку. Податок стягується щорічно з доходу, який декларується платником податків на початку року за підсумками попереднього фінансового року. Оподаткуванню підлягає фіскальна одиниця у вигляді сім'ї, що складається з подружжя й осіб, які утримуються ними. Для самотніх громадян такою фіскальною одиницею є одна людина. Доходами з метою оподаткування вважаються всі грошові надходження, отримані протягом звітного року (заробітна плата, премії і винагороди, пенсія, рента, доходи від рухомого майна, прибуток від операцій з цінними паперами). Деякі види юридичних осіб, наприклад невеликі підприємства, мають право вибирати режим свого оподаткування і платити на власний розсуд або податок на прибуток, або податок на доходи.

Стягуються також різні збори для забезпечення участі підприємців у конкретних сферах економічного і соціального життя країни. Стягується також багато місцевих прямих податків (земельний, професійний та ін.)

У Франції було розроблено і у 1954 р. вперше впроваджено податок на додану вартість, що став основним непрямим податком у багатьох країнах. ПДВ обкладаються практично всі товари і послуги, які можна отримати або купити у Франції, незалежно від їх походження. Від сплати ПДВ звільнені послуги адвокатів, лікарів, освітні послуги. Стандартна ставка ПДВ — 19,6% (середній рівень для країн ЄС), знижена — 5,5% (за нею, зокрема, оподатковуються основні продукти харчування, послуги пасажирського транспорту, послуги электроі газопостачання, книги, квитки в театри, музеї, кіно тощо).

Місцеві бюджети є основним фінансовим інструментом адміністративних одиниць. Франція поділена на 22 регіони, 96 департаментів і близько 36 тис. комун. Адміністративно-територіальні одиниці мають власну систему виборчих органів самоврядування: регіональних, генеральних і муніципальних рад, які затверджують відповідні бюджети. Бюджетна політика департаменту є компетенцією Генеральної ради, а в окремих випадках — комісара Республіки і регіональної рахункової палати. Безпосереднє бюджетне управління здійснює казначей департаменту, який призначається міністром економіки і фінансів за рекомендацією представника Генеральної ради.

Місцеві бюджети в частині видатків складаються з двох основних розділів: бюджети поточної діяльності (функціональний) та бюджети нового будівництва (інвестування). Джерела доходів поділяються на внутрішні (доходи від муніципальної власності, місцевого господарства, податкові) та зовнішні (дотації, кредити, як державні, так і приватні).

У країні більше третини всіх поточних витрат місцевих органів влади доводиться на утримання адміністративно-силового апарату (поліція, цивільна оборона, пожежна охорона, управління), третина — на освіту, культуру; важливою статтею витрат є розвиток інфраструктури. Місцеві органи влади здійснюють великі капіталовкладення — понад 52% всіх капітальних державних витрат. Частка податків у місцевому бюджеті - 40%, субсидій — ЗО, власні надходження і позики ЗО%. Місцеві бюджети, як правило, дефіцитні і потребують додаткових ресурсів для фінансування власних програм.

До спеціальних фондів у Франції належать численні спеціальні рахунки казначейства, приєднані бюджети, різні фонди фінансово-кредитних установ і соціальний бюджет. Організаційно вони відділені від бюджетів і є відносно самостійними. Спеціальні фонди можна поділити на дві основні групи:

1) фонди доходів і витрат, які включаються до бюджету;

2) позабюджетні фонди.

Найбільші з фондів пов’язані з соціальною сферою. Сукупність таких фондів називають соціальним бюджетом Франції. Ресурси соціальних спеціальних фондів формуються із внесків підприємців (60%), внесків за страхуванням (18%), надходжень з бюджету (20%), інших доходів (2%). До фондів належать пенсійний фонд, фонд страхування по хворобі, інвалідності, материнству, фонд допомоги сім'ям, національний фонд допомоги безробітним. Найважливіші спеціальні фонди знаходяться у розпорядженні центрального уряду. Серед спеціальних фондів, що створюються місцевими органами влади, найбільше значення мають позикові фонди, ресурси яких використовуються для інвестицій, а в окремих випадках — для покриття, касових розривів у місцевих бюджетах. Це численні спеціальні рахунки казначейства, приєднані бюджети, фонди фінансово-кредитних установ.

Однією зі складних проблем, що стоять сьогодні перед системою соціального страхування Франції - необхідність повноцінної пенсійної реформи. Ре-; форми цієї сфери були розпочаті ще у 90-х роках, оскільки тенденція до старіння населення поступово вимагає все більших ресурсів для забезпечення виплат пенсій. За прогнозами до 2040 р. число громадян віком більше 60 років може досягнути 70% населення країни. Якщо у 2000 р. видатки на пенсійне забезпечення становили 12,5% ВВП, то в 2020 р. ця сума може сягнути 14,5, а у 2040 р. -16,5−17%.

Можливим джерелом ресурсів розглядають надходження від приватизації, за рахунок яких планується до 2020 р. додатково отримати 152 млрд євро. Кошти, що надходять від приватизації кількох державних підприємств, будуть використовуватися для виплати пенсій у період з 2020 по 2040 р. Однак навіть за реалізації таких планів причини проблеми остаточно вирішеними не будуть, адже цих ресурсів вистачить лише на певний час. Тому на часі системна реформа, яку закликають робити за британським зразком, підвищуючи особисту відповідальність працівників за власні пенсійні накопичення.

Спеціальні рахунки казначейства відкриваються державним організаціям, які не мають права юридичної особи і фінансової автономії. Ці рахунки затверджуються парламентом. Ресурси спеціальних рахунків відображені яку дохідній, так і видатковій частинах бюджету. Найбільшим є Фонд економічного і соціального розвитку країни, який надає кредити строком від трьох до п’яти років державним та приватним підприємствам, які здійснюють інвестиції відповідно до загальнодержавної програми розвитку. Окремі рахунки відкриваються на військові цілі.

Приєднані бюджети складають організації, які не є юридичними особами, але користуються певною фінансовою автономією. Всього налічується сім приєднаних бюджетів — один військовий (виробництво пального) і шість цивільних: бюджети пошти, телеграфу, телефону; соціальної сільськогосподарської допомоги; національної друкарні; монетного двору; ордену Почесного легіону; ордену Визволення. Витрати кожного приєднаного бюджету покриваються власними доходами організації.

Франція займає одне з перших місць серед розвинених країн за величиною державного сектору, що отримав розвиток у післявоєнні роки у результаті буржуазної націоналізації. На нього припадає близько 10% ВВП, більше чверті всіх інвестицій, тут працюють близько 15% зайнятого населення. Державні підприємства зосереджені в енергетиці (вугільній, нафтовій, газовій промисловості), майже у всіх видах транспорту, а також у найбільш динамічних і нових галузях (аеронавтика, електроніка, хімія).

Процеси націоналізації і приватизації послідовно змінювали один одного залежно від того, хто перебував при владі. Ідея передачі державі основних засобів виробництва існувала у Франції з давніх часів. У 1936 р. були націоналізовані п’ять найбільших авіакомпаній. Відразу після війни націоналізували чотири великих банки, аеропорт Парижа і компанію «Рено», а також 35 страхових компаній і шість вугільних басейнів. Остання великомасштабна націоналізація відбулася на початку 80-х років. Були націоналізовані великі комерційні банки і багато промислових підприємств.

Проте в роки правління президента Ф. Міттерана французька економіка уже зазнавала труднощів через високу частку державних підприємств, які були малоефективними. За президентства Ж. Ширака в кінці 1990;х років почалися процеси приватизації державних підприємств. Одним із найпоширеніших у країні варіантів приватизації став викуп компаній її керівництвом і співробітниками. Лише за перші чотири роки здійснення програми приватизації 1989;1992 рр. у такий спосіб були передані до приватних рук близько 25% всіх компаній. Персоналу підприємств у період приватизації надавалися значні пільги. Так, 5% акцій компанії продавалися співробітникам компанії за пільговою ціною, при цьому оплату свого пакета можна було розтягнути строком на два роки, тобто фактично купити частку підприємства «в кредит».

Специфічними рисами французької приватизації стало поєднання централізованого регулювання з ринковими важелями, а також використання принципу сегментації пропозиції акцій між різними групами акціонерів. Це було викликане намаганням забезпечити стабільність контролю над управлінням приватизованим підприємством і зберегти середньострокову стратегію його розвитку, а також захистити від безконтрольного скуповування акцій зовнішніми інвесторами. Решта активів реалізовувалася на французькому фінансовому ринку.

Хвиля приватизації у Франції в середині 1990;х років не досить успішно виконала одне з поставлених перед нею завдань — наповнення бюджету. Так, у результаті приватизації десяти великих державних компаній уряд отримав лише 1,7 млрд дол. Проте згодом приватизаційні процеси проходили все з більшим успіхом. У цілому поточний етап приватизації у Франції, що почався у 2005 р. і включає продаж пакетів акцій трьох енергетичних компаній, а також в одному з найбільших операторів платних автодоріг, має вирішити такі завдання, як наповнення державних фінансів, скорочення державного боргу й оптимізація бюджету, щоб привести їх у відповідність з вимогами ЄС. [1]

2. Загальний аналіз економіки України

2.1 Загальні відомості про Україну та її економіку

Україна — держава і країна у Східній Європі, у південно-західній частині Східноєвропейської рівнини. Площа становить 603 628 кмІ. Найбільша за площею країна з тих, чия територія повністю лежить у Європі, друга на європейському континенті, якщо враховувати Росію. Межує з Білоруссю на півночі, Польщею, Словаччиною та Угорщиною — на заході, Румунією та Молдовою — на південному заході, Росією на сході і північному сході. На півдні і південному сході омивається Чорним і Азовським морями.

Україна — унітарна держава. Вона складається з 24 областей: Київ — столиця та найбільше місто. Найвищим органом державної влади є Верховна рада України, а главою держави — Президент України.

За чисельністю населення Україна посідає восьме місце у Європі. За даними останнього перепису населення, що відбувся у 2001 році, в Україні проживає понад 48,4 млн осіб. З них 77,8% становилять українці, 17,3% - росіяни і 4,9% - представники інших національностей. Частка міського населення становить 32,5 млн осіб (67,2%). Кількість жінок (53,7%) переважає над кількістю чоловіків (46,3%). Офіційною мовою в Україні є українська. В результаті кількасотлітнього зросійщення^[10] у східних і південних областях поширена російська мова. Більшість населення належить до християн східного обряду — православних і греко-католиків. Серед інших конфесій представлені: римо-католицизм, протестантизм, іслам.

Україна — промислово-аграрна країна з переважанням продукування сировини. Вона є одним з провідних експортерів деяких видів сільськогосподарської продукції й продовольства. Народно-господарський комплекс країни включає такі види промисловості: важке машинобудування, чорна та кольорова металургія, суднобудування, автомобілебудування, авіабудування, виробництво техніки, обладнання для електростанцій, нафтогазової та хімічної промисловості. Україна є потужним виробником та експортером електроенергії. Налагоджено виробництво ракетоносіїв, супутників та обладнання для дослідження космосу. Україна є значним виробником зброї - танків, військово-транспортних літаків, зенітно-ракетних комплексів, оптичного обладнання. [3]

Станом на 2014 рік Україна посіла 96 місце в світовому рейтингу легкості ведення бізнесу. Україна посідає 164 місце в рейтингу податкових систем світу. За даними світового банку в Україні 28 податків, з яких один — податок на прибуток, 24 — на трудових податки. Сумарна ставка податків складає 54,9%.

За радянських часів економіка Україна була другою за величиною в Радянському Союзі і важливим промисловим та сільськогосподарським компонентом планової економіки країни. З розпадом радянської системи країна перейшла від планової економіки до ринкової. Перехідний процес був важким для більшості населення, а м’яка грошово-кредитна політика початку 1990;х спровокувала зростання інфляції до гіперінфляційного рівня. У 1993 році Україна досягла світового рекорду з інфляції протягом одного календарного року. Ціни стабілізувалися після введення нової валюти, гривні, в 1996 році.

У структурі ВВП України 32,3% займає промисловість, 9,8% сільське господарство та 57,9% послуги. Зведений бюджет України у 2010 році склав 49,79 млрд долл. США. У 2009 році вироблено 172,9 млрд. кВт/год електроенергії (21 місце у світі). Українська економіка характеризується високою енергозатратністю, й навіть попри зменшення витрат умовного палива на одиницю ВВП за останні 20 років у понад 3 рази, за цим показником Україна значно поступається розвинутим країнам.

Рівень життя населення: на кінець 2011 року 1,3 млн українців отримували зарплату, яка нижче мінімальної, заробітна плата ще 700 тис. працюючих коливалася в межах мінімальної - про це заявив директор Департаменту надходжень доходів Пенсійного фонду України. Загалом, українці витрачають на їжу та одяг майже 80% своїх зарплат, і лише десяту частину доходів можуть заощадити на майбутнє - Державний комітет статистики України. Прожитковий мінімум для працездатних осіб (що дорівнює мінімальній зарплаті) становив 1173 з 1 січня 2014 року, 1094 — з 1 квітня і 1234 — з 1 грудня. Експерти зазначають, що фактичний прожитковий мінімум на 2015рік є значно меншим за прожитковий мінімум 2014 року.

2.2 Фінансова система України та її складові

У структури фінансів як цілісної категорії входить декілька взаємопов'язаних ланок, у кожній з яких здійснюється утворення і використання відповідних грошових фондів. Фінансова ланка — це група однорідних економічних відносин, що регулюються правом і взаємопов'язані за формами і методами залучення, розподілу і використання грошових коштів.

Фінансову систему держави можна розглядати у кількох аспектах. У широкому розумінні фінансова система — це сукупність фінансових інститутів, кожний з яких сприяє утворенню та використанню фондів грошових коштів для здійснення фінансової діяльності держави.

В організаційному аспекті фінансову систему можна розглядати як сукупність органів державної влади та місцевого самоврядування, які здійснюють у межах своєї компетенції керівництво фінансовою діяльністю держави та підприємств, установ, організацій, що беруть у ній участь. Це дещо звужене поняття, яке стосується лише сфери дослідження фінансового права. З позицій економіки до фінансової системи включають також фінанси суб'єктів господарювання, міжнародні фінанси та фінансовий ринок.

У матеріальному вираженні фінансова система являє собою сукупність грошових фондів. Під грошовим фондом розуміють відносно відособлену частину грошових коштів, призначену для особливих цілей.

Сукупність фінансових ланок, що входять до складу фінансів України, в їх взаємозв'язку та взаємозалежності складає фінансову систему України.

Фінансова система України (як предмет дослідження фінансового права) включає такі фонди грошових коштів і відповідні їм правові інститути:

— бюджетна система;

— позабюджетні цільові фонди;

— фінанси державних підприємств, об'єднань, організацій, установ, галузей;

— фінанси страхування;

— кредит.

Центральне місце в фінансовій системі належить бюджетній системі, з допомогою якої утворюються фонди грошових коштів відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Державний бюджет — це найбільший централізований фонд коштів, що перебуває у розпорядженні уряду, який виконує державну політику. За його допомогою уряд концентрує у своїх руках значну частину національного доходу, що перерозподіляється фінансовими методами. Саме в цій ланці фінансової системи зосереджуються найбільші доходи та найважливіші у політичному та економічному відношенні загальнодержавні видатки.

Державний бюджет, посідаючи провідне становище, тісно пов’язаний з іншими ланками фінансової системи. Він виступає координуючим центром, що надає необхідну допомогу іншим ланкам.

Наступною за своїм значенням фінансовою ланкою є місцеві фінанси, які поступово розвиваються. Місцеві фінанси визначають як сукупність грошових коштів, що формуються і використовуються для розв’язання завдань місцевого рівня. Структуру місцевих фінансів визначають державний устрій та відповідний адміністративно-територіальний поділ держави. В Україні це бюджети областей, районів, міст, районів у містах, селищ, сіл.

Самостійну фінансову ланку утворюють фінанси державних підприємств, функціонування яких пов’язано з розвитком державного сектора в національній економіці. Одним із завдань цієї ланки є підтримання господарства країни шляхом збереження та розвитку ряду важливих галузей національного виробництва, необхідних для забезпечення процесу суспільного відтворення, галузей, які в умовах сучасного розвитку економіки через свою специфіку мають низький рівень рентабельності і є невигідними для підприємництва, а також галузей, які внаслідок своєї орієнтації та історичного розвитку є державними монополіями.

Державні позабюджетні фонди мають чітко визначені джерела формування і напрями використання коштів. Створення таких фондів визначається конкретними потребами, що стоять перед державою. Вони відіграють важливу роль у забезпеченні соціального захисту громадян. Спеціальні фонди мають цільове призначення та визначену законодавством самостійність. Переважно кошти, що надходять до таких фондів, спрямовані на підтримання соціальної політики держави — забезпечення зайнятості населення, державного страхування у разі безробіття, у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, тощо.

Ще однією ланкою фінансової системи є кредит — державний та банківський. Залучені через державний кредит кошти спрямовуються на покриття дефіциту державного бюджету, на фінансування поточних видатків держави.

Банківський кредит перебуває на межі регулювання фінансового й цивільного права, однак істотно впливає на формування ринку позичкових капіталів і, відповідно, на функціонування державних фінансів.

Фінансову систему України не можна обмежувати переліченими вище ланками, однак саме ці ланки є предметом дослідження науки фінансового права. Окреме місце посідають органи, що здійснюють управління фінансовою діяльністю держави. [6]

2.3 Аналіз статистичних показників економіки України

Дослідження динаміки економічних процесів в Україні дозволяють зробити висновок, що економіка перебуває в стадії глибокої кризи. Суттєве погіршення економічної ситуації у 2014 році було обумовлене веденням військових дій на сході України, що викликалоланцюжкову реакцію дисбалансу усіх макроекономічних показників. Під впливом подій 2014 року, поточна економічна ситуація характеризується подальшим занепадом. Серед основних факторів, що обумовлюють економічні тенденції у 2015 році є: низький зовнішній та внутрішній попит унаслідок гальмування економічного зростання; зниження купівельної спроможності населення внаслідок зменшення реальних доходів; ускладнення відносин з основними торгівельними партнерами та відтік інвестицій. Комплексна взаємодія показників за відсутності належних заходів стабілізації ситуації призводить до підсилення процесів занепаду економіки.

Детальний розгляд основних факторів впливу демонструє, що 2014 рік увійшов в історію незалежної України як рік найскладніших випробувань. Україна зазнала територіальних втрат, постала перед загрозою економічного колапсу і втрати державності внаслідок агресії з боку ядерної держави — Росії.

Упродовж 2014 р. економіка України функціонувала в украй несприятливих умовах. Російська агресія завдала Україні безпрецедентних гуманітарних і соціальних втрат і спричинила серйозні деструктивні процеси, в т. ч. руйнацію інфраструктури на території бойових дій, дезорганізацію усталених виробничих зв’язків і критично важливих постачань ресурсів, часткову втрату зовнішніх ринків та експортного потенціалу. Водночас, абсолютно необхідне для країни кардинальне реформування внутрішніх економічних механізмів залишилося невиразним, а окремі зміни запроваджувалися дуже повільно.

Саме на реальному секторі економіки відобразився нищівний удар від збройного протистояння — розташовані у східних регіонах виробництва вугільної, металургійної, машинобудівної, хімічної промисловості, що забезпечували значну частину внутрішнього промислового виробництва та експорту, зазнали величезних втрат, знищено низку транспортно-логістичних об'єктів. У 2014 р. відбулося значне прискорення темпів падіння промислового виробництва, яке за підсумками року становило 10,2%. Негативну динаміку продемонстрували всі основні агреговані види промислової діяльності: скорочення обсягів виробництва у добувній промисловості і розробленні кар'єрів становило 13,7%, переробній промисловості - 9,3%, постачанні електроенергії, газу, пари і кондиційованого повітря — 6,6%. Такий тренд багато в чому був зумовлений падінням виробництва у Донецькій та Луганській областях (на 31,5% і 42% відповідно у 2014 р.)

Відтак, ВВП у 2014 році скоротився на 6.8%. На думку голови нацбанку В. Гонтаревої: «2014 рік став для України та його народу переломним». І справді, деструктивні наслідки від гібридної війни та відчуження промислової артерії України виявилися вкрай критичними.

Динаміка макропоказників стала неконтрольованою: падіння позицій гривні спровокувало інфляцію, яка допомогла замаскувати втрату Криму і Донбасу. Умовно, фактичне зниження виробництва було перекрито зростанням внутрішніх цін, що не могло не позначитись на добробуті населення. Просте порівняння показує, що в 2014 році ціни росли в 50 разів інтенсивніше, ніж в 2013;му. Чудове уявлення про масштаб інфляції можна отримати на підставі індикатора, який називається дефлятор ВВП. Він відображає, наскільки виросли ціни в цілому в масштабах економіки. На сайті Міжнародного валютного фонду дефлятор ВВП України за підсумками 2014 позначений на рівні 47,4%. Такі оцінки відображають реальність, з якою зіткнулися жителі країни. Ціни на багато груп товарів, особливо на імпортовані, виросли в два і більше рази. [7]

Є ще кілька показників, які дозволяють оцінити справжній рівень добробуту населення України. Перший — це валовий дохід на одного жителя країни. У 2014 році він не виріс в порівнянні з 2013 роком, і склав близько 7500 грн. Але якщо в 2013 році це була майже 1000 доларів США, то за курсом на кінець 2014 року склала трохи менше 500 доларів. Падіння — рівно в два рази. Другий — номінальна заробітна плата, яка за даними Держстату в 2014 году зросла с 3619 до 4012 грн. В доларовому еквіваленті вона впала з 453 до 254 доларів.

Варто також оцінити і демографічні зрушення, які відбулися всередині України. За повідомлення Державної служби з надзвичайних ситуацій, із зони АТО переселилися 879 тис осіб, майже всі з Донецької та Луганської областей. Державному бюджету, який і без того перевантажений, об'єктивно складно фінансувати таку величезну кількість людей. Це створює проблему з житлом та соціальним забезпеченням переселенців. Транспорт, школи та лікарні в окремих регіонах перевантажені. Головна проблема на сьогодні полягає в тому, що переселенцям в умовах кризи і втрати промислових регіонів ніде працевлаштувати. За останні півтора року уряд і президент не реалізували жодної держпрограми, яка могла б створити робочі місця для населення.

Внаслідок стрімкого падіння обсягів виробництва і втрати основних промислових регіонів, 2015 рік видається для України ще важчим. Головний економіст Dragon Capital О. Бєлан зазначає: «За нашою оцінкою, падіння реального ВВП у першому півріччі 2015 склало 16,7% після зниження на 17,2% у першому кварталі 2015 року. Однак, різке скорочення виробництва в Донецькій і Луганській областях в результаті військових дій і часткової окупації пояснює лише половину цього зниження, у той час як ВВП на решті території України впав, за нашими оцінками, на 10,2%». Падіння обсягів виробництва у поточному році також пояснюється зменшенням попиту, що викликане зниженням рівня купівельної спроможності населення. Стрімка інфляція на тлі глибокої девальвації гривні сильно підірвала доходи населення, відповідно, вдарила по роздрібній торгівлі, по інвестиціям домогосподарств, що не могло не відбитися на макроекономічних показниках, зокрема на триваючому зменшенні обсягів виробництва.

Випробовуванням 2015;й рік став і для самих українців. Навіть дані Держстату [Таблиця 2.3.] демонструють прискорення темпів зубожіння населення. За даними служби статистики, у І кварталі 2015 року у порівнянні з аналогічним періодом 2014;го реальні доходи населення зменшилися на 23,5%.

Те, що темпи падіння добробуту населення продовжують наростати, добре видно по динаміці зниження реальної заробітної плати в країні.

Як бачимо, якщо в січні цього року середня реальна зарплата становила 82,7% від показника січня 2014;го, то з кожним місяцем її рівень знижується — до 76,5% у травні. При цьому необхідно враховувати, що офіційне зниження доходів і зарплат українців розраховується на підставі показників Держстату щодо зростання цін, а вони помітно нижче реальних. В таких умовах найбільш знедоленими є бюджетники — працівники бібліотек, музеїв, сфери освіти та охорони здоров’я. Відак, середньомісячна зарплата за січень-травень 2015 року становила у бібліотекарів, працівників архівів і музеїв — 2654 грн; у працівників охорони здоров’я — 2493 грн; у працівників сфери освіти — 2726 грн; у працівників поштової і кур'єрської служби — 2041 грн.

Структура сукупних ресурсів (без урахування тимчасово окупованої території Автономоної Республіки Крим та м. Севастополя)

Позицію уряду щодо цього питання неодноразово озвучували чиновники, які стверджують, що «грошей на підвищення зарплат і пенсій немає і навіть обіцяне з грудня цього року підвищення — під великим питанням». Скорочуються не тільки внутрішні джерела доходів населення, а й зовнішні джерела фінансування домогосподарств. Як повідомляє НБУ, в І кварталі 2015;го приватні грошові перекази в Україну скоротилися на 513 млн. дол. і становили 1053 млн. дол., що на 33% менше надходжень за аналогічний період минулого року.

Уряд не лише не робить якихось кроків, щоб полегшити і без того важке становище населення, але, навпаки, обіцяє подальше зростання тарифів ЖКГ і навіть лякає населення дефолтом. [4]

В результаті ми маємо динаміку падіння ВВП навіть більшу, ніж у минулому році. Беручи до уваги глибину економічного спаду з початку року, аналітики прогнозують гірші від очікувань показники. Відтак, МВФ очікує падіння економіки України в 2015 році на 9%. Раніше у Всесвітньому економічному прогнозі, який готують за участі МВФ та інших міжнародних фінансових донорів, зниження ВВП України у 2015 році оцінювали у 5,5%, а зростання у наступному — на 2%. Також МВФ прогнозує річну інфляцію на рівні 46%.

Однак, це ще не всі причини такого розвитку подій, голова Комітету економістів України А. Новак вважає, що саме дії українського уряду та Нацбанку призвели до погіршення економіки, і це знайшло відображення у прогнозі МВФ. А. Новак зазначає: «Погіршення прогнозу МВФ щодо української економіки означає, що МВФ бачить падіння ВВП не лише через війну, а й через дії уряду. Кабмін оголосив політику затягування поясів, тобто замороження зарплат і пенсій, і цим самим він зменшив купівельну здатність українців, що призводить лише до подальшого падіння економіки. А треба діяти з точністю до навпаки: має бути контрольована емісія для підвищення виплат. Щось подібне українська влада робила у 2000 році, тоді це справді поліпшило економічну ситуацію. В нас емісія є і досить суттєва, але вона витрачається передовсім на рефінансування банків. Тобто маємо не просто погіршення економіки через війну, маємо рукотворну економічну кризу».

Подальше зменшення обсягів виробництва, внаслідок вищеназваних причин, передбачає скорочення експорту, а відповідно і приток іноземної валюти, що послаблює позиції гривні і призводить до підвищення цін, тут і підвищується інфляція. Додаткова емісія грошей прискорює темпи її зростання. Таким чином, ми спостерігаємо, що однією з найвагоміших макроекономічних проблем є утворення механізму поєднання і взаємного підсилення процесів інфляції і падіння виробництва. Тобто, падіння ВВП стимулює прискорення інфляції, а швидкі темпи зростання цін, в свою чергу, стимулюють ще більші обсяги падіння виробництва. Однак, ще однією з причин прискорення темпів зростання інфляції в Україні є також підвищення урядом цін на енергоносії.

За офіційною статистикою, від початку 2014 року до листопада інфляція в Україні склала 21%. У 2015 р. інфляційні процеси стрімко прискорились. За підсумками квітня, інфляція досягла рекордного рівня — 60,9%. В середньому, за сім місяців 2015 споживчі ціни в Україні зросли на 39,3%. Нерівномірні зміни цін викликані впливом окремих факторів адміністративного і сезонного характеру.

Інфляція в Україні знецінює результати праці, руйнує грошову систему, провокує втечу національного капіталу за кордон, послаблює національну валюту, перешкоджає розвитку зовнішньої торгівлі та довгостроковим інвестиціям і економічному зростанню. Висока інфляція підриває можливості фінансування державного бюджету.

Справа в тому, що зростання доходів бюджету відбувається переважно в результаті певної реструктуризації в рамках податкової системи. Водночас, уряд очікує отримання значних ресурсів від ПДВ, акцизів, рентних платежів. Основне зростання видатків бюджету відбувається за рахунок оборони та обслуговування боргу. І ці статті зменшити не вдасться, навпаки, вони лише зростатимуть. Крім оборони і боргу збільшилися також витрати на регіони — однак це не справжнє збільшення, а зміна алгоритму розрахунку — додалися кошти з інших бюджетних витрат, які були і так пов’язані з регіонами. Всі інші видатки залишилися практично незмінними, а вливання в економіку значно зменшилися, в порівнянні з минулорічним держбюджетом. Менше вливань в економіку, за збільшення видатків означає дефіцит держбюджету. Покриття дефіциту здійснюється за рахунок емісії, влада вмикає друкарський верстат, автоматично прискорюючи інфляцію та стимулює падіння курсу національної валюти. Саме інфляційне покриття дефіциту підриває можливості фінансування держбюджету.

Зважаючи на очікуване падіння ВВП, найвірогідніше, збалансування номінальних показників бюджету відбуватиметься передусім за рахунок інфляційної складової - зростання цін, що одночасно дозволить отримувати відносно більші податкові надходження і здійснювати відносно менші реальні виплати. Таким чином ми спостерігаємо замкнуте коло, коли низькі макроекономічні показники, внаслідок їх взаємодії, ще більше погіршуються, підживлюючи один одного.

Найгіршим є те, що показники закладені в держбюджет не співпадають з реальними. Очікуваний рівень інфляції складає 26%, а падіння ВВП на рівні 5,5%, така тенденція унеможливлює забезпечення ефективного механізму реалізації розподілу бюджетних ресурсів. [8]

Функціонування української економіки в умовах поглиблення дисбалансу основних макроекономічних показників, призводить до погіршення якісної структури експорту. Україна мігрує до примітивного експортного кошика. Експерт з питань фінансової політики ІСД — А. Дешко зазначає: «З одного боку, у структурі українського ВВП експорт становить близько 50%, тож зв’язка „експорт-промисловість“ є ключовою. З іншого — різке падіння експорту та економіки просто змушує уряд проявити активність і вже сьогодні шукати ефективні рішення для розв’язання стратегічних проблем. А проблеми надзвичайно серйозні». За перше півріччя 2015 р. обсяг промислової продукції скоротився на 21,2% порівняно з відповідним періодом минулого року. А це — не лише втрачені податкові надходження до бюджету, а й робочі місця та добробут населення. Такі депресивні тенденції в економіці у 2014 році помітно позначилася на зовнішній торгівлі: експорт товарів за перший квартал 2015 року скоротився на 29,3%. Падіння триває ще з минулого року, у 2014;му експорт товарів і послуг зменшився на 10,7 млрд дол., з них лише товарів — на 8,4 млрд. Все це — втрачені валютні надходження і додатковий курсовий тиск на валютному ринку. Можна припустити, що побоювання безпідставні, оскільки у нас позитивне торгівельне сальдо, але завдяки чому воно сформоване? За рахунок торгівлі послугами та більш швидкого падіння імпорту порівняно з експортом.

Зараз у світі багато вільних грошей та інвесторів, які горять ідеями і готові вкладати величезні суми в роботу, [Таблиця 2.3.1] але для того, щоб ці гроші прийшли саме в Україні, потрібні рівноцінні зусилля з нашого боку. Якщо ми не будемо працювати над поліпшенням інвестиційного клімату та створенням умов для розвитку бізнесу в нашій країні, то навіть заяви таких відомих людей, як Д. Сорос, не зможуть змінити ситуацію. В ході бізнес-форуму Forum One Ukraine, один із найуспішніших лондонських бізнесменів, засновник корпорації Virgin Group сер Р. Бренсон заявив: «Україна залишається інвестиційно-привабливою країною, незважаючи на всі економічні та військові потрясіння. Бізнесмен зазначив, що він закликав би своїх друзів вкладати в Україну, але сам на разі не готовий інвестувати. Хоча сфер, потенційно цікавих для мільярдера, вистачає».

Структура іноземних інвестицій в Україну за 2015

Характеристика домогосподарств (без урахування тимчасово окупованої території Автономоної Республіки Крим та м. Севастополя)

Розподіл населення за рівнем середньодушових еквівалентних загальних доходів (без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та частини зони проведення антитерористичної операції)

3. Шляхи виходу економіки України з кризи та створення умов для забезпечення економічного зростання

Пошуком шляхів виведення економіки України з кризового стану зайняті Президент і Верховна Рад, а України, Кабінет МіністрівУкраїні, вчені-економісти, спеціалісти-практики. В основі цих пошуків є прагнення покращити соціально — економічну ситуацію в Україні, відновити вітчиз-няне виробництво, щоб створити базу для підвищення життевого рівня населення України.

Різні автори по різному бачать шляхи виведення економіки Украіни з кризового стану, в основі їх пошуків лежать різні підходи. Тому їх пропозиції дещо розходяться між собою. Одні автори пропонують повернутись назад в режим жорсткої планової економіки. Інші навпаки пропонують дати повну свободу підприємствам, надіючись, що ринок сам відрегулює стан економіки. Але на мій погляд обидва такі підходи не мають підстав бути повністю прийнятими за базові.

Період господарського життя, коли платоспроможний попит населення постійно стимулював підприємства дефіцитної економіки до пошуку резервів для розширення виробництва товарів і послуг, забезпечення повної зайнятості працездатного населення, минув. Однактоталітарна держава, рахуючись тільки зі своїми інтересами, неправильно використала цей сприятливий шанс і спрямовувала величезні ресурси не в мирну економіку, а на мілітарізацію, деформючи всю структуру народного господарства. Безумовно, таку затратну економіку необхідно було кардинально реформувати, але на користь головного суб'єкта суспільства — людини. Але наші «реформаторы» не врахували, що криза в Україні і країнах СНД специфічна і вимагає скорішого зупинення спаду виробництва, що викликається державною політикою, більш швидких темпів росту цін у порівнянні з зростанням доходів, що посилює специфіку — дефіцит товару і послуг. Держава цілеспрямовано стримує платоспроможний попит населення засобом зростання цін. Починаючи з 1992 року, реалізується ця політика, наступний її етап розпочатий в жовтні-грудні 1994 року. Який сенс нарощувати виробництво товарів, коли попит настільки низький, що підприємства змушені зупинятися, заздалегідь ідучи на скорочення виробництва і втрату ринків збуту і прибутків?

Виникла ситуація замкнутого кола: щоб вийти з кризового невиробництва, державі і всім суб'єктам ринкових відносин належить цілеспрямовано забезпечити зростання виробництва товарів та послуг і обсягу їхньої реалізації. Для цього необхідно збільшити інвестиції в розвиток галузей обох підрозділів, впровадити нові технології, підвищити кваліфікацію робітників і їхні доходи. Без зростання доходів втрачається мотивація робітників до якісної праці і неможливо досягнути економічного зростання в умовах ринку. Але з іншого боку, інфляція, побивши всі світові рекорди, диктує політику зростання податків і цін, банківського відсотка за кредити і зниження державних затрат, що сприяють спаду виробництва, дефіциту державного бюджету. Як розірвати це коло протиріч, призупинити економічний хаос і забезпечити реформування економіки шляхом становлення економічного порядку, що забезпечується синтезом державного регулювання ринкової економіки? ХХ сторіччя знає ефективність і результативність двох альтернативних напрямків: кейнсіанського і монетарного. Кейнсианство і його прибічники розробили теорію державного регулювання макроекономіки з метою її оздоровлення і стабілізації. Особливе місце відводиться державній антикризовій політиці, регулюванню інвестицій, рівня зайнятості, нагромадженню капіталу, економічному зростанню і соціалізації економіки. Реалізація ідей кейнсианства в країнах ринкової економіки сприяла розвитку державного регулювання економіки, хворій на кризу надвиробництва і монополізмом, її видужанню і поступовому реформуванню в нову соціально-економічну систему — ринкову. Така політика послідовно реалізувала стратегічну задачу — економічний розвиток і зростання добробуту народу, а також забезпечувала досягнення тактичної мети — стабілізації економіки і суспільство. В наших умовах швидкого загострення кризи державі слід взяти на озброєння ідеї даного економічного направлення.

Але Україна слідом за Росією намагається проводити реформи, взявши на озброєння монетаристську концепцію М. Фридмана, що виступає проти активного державного регулювання. Згідно даної концепції в регулюванні економіки вирішальна роль відводиться грошовому обігу і взаємозв'язку кількості грошей з величиною валового національного продукту. Такий взаємозв'язок стає провідним тільки в умовах розвиненої ринкової економіки, здатної виробляти високими темпами товари і послуги і вимагати забезпечення рівного розвитку платоспроможного попиту. Ідеї монетаризму гарні і правильні, але тільки без порушення логіки їхнього історичного виникнення і реалізації. Наприклад, спочатку треба здійснити приватизацію і роздержавлення, оснастити нові господарські структури передовою технікою і технологією, забезпечити приплив інвестицій в сферу матеріального виробництва нових товарів і послуг, створити стабілізаційний фонд для конвертованості національної грошової одиниці - гривні, а після цього здійснювати лібералізацію цін. [6]

Характерною ознакою кризи є порушення рівноваги грошового обміну, тобто порушення основного закону макроекономіки — закону грошового обміну.

Під час проведення беззастережної лібералізації зовнішньо-економічної діяльності склалася така ситуация, за якої банківська система України, що є відносно досконалою з позицції ринкової системи взагалі, в маштабах світової економіки стала головним гальмом побутови саме ринкової економічної системи в Україні. Цей висновок стає прозорим з урахуванням того, що фундаментом ринкової системи є власне виробництво.

Сьогодні основна мета товарів широкого вжитку — імпорт (близько 95%), тому це означає, що в межах України українські гроші ідуть не на виробництво, а на фінансування іноземного виробництва.

За умов стабільної економіки, тобто за умов стабільного рівня виробництва та стабільної швидкості обороту грошей, в монетаристській економічній політиці панує твердження про те, що інфляція визначається як добуток відносного дефіциту бюджету на швидкість обороту грошей. Звідси позиція монетарної єкономічної політики — якомога більше зменшення дефіциту бюджету.

А коли нестабільна економіка, зміна обсягу виробництва стає головним чинником інфляциї, чого не може врахувати монетарна економічна політика через обмеження її висхідних положень.

Враховуючи, що інфляція залежить не тільки від дефіциту бюджету, а й передовсім від спаду чи приросту виробництва, від бартеру, кредитування комерційних банків національним банком, неконтрольованого приросту швидкості обороту грошей, ступеня лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, пов’язана з затримкою зарплати, зберіганням коштів населенням та розрахунками в іноземній валюті, рівнем «втечі» капіталу за кордон, та ін., можна стверджувати, що для України емісія грошей була б другорядним чинником, якби банківська система була взаємопов`язаною з виробництвом України, а в межах держави не порушувала б закон макроекономіки — закону обміну грошей.

Усе це підкреслює обмеженість та неефективність концепції і рекомендацій прибічників монетарної теорії у питаннях виявлення і, отже, усунення причин інфляції в умовах перехідної економіки.

Зрештою. Потрібно врахувати, що подолати інфляцію без відродження власного виробництва неможливо.

Фінансова стабілізація тільки за рахунок кредитів, жорсткої монетарної політики, за умов спаду виробництва, незахищеності свого ринку та виробника, невтручання держави в економіку призводитиме тільки до зростання зовнішньоекономічного боргу, загострення проблеми неплатежів, напруження в суспільстві, сприяння економічним злочинам, зубожінню широких верств населення.

В умовах сучасної економічної кризи держава не має права відмовлятися від активної антикризової політики, що спирається на апробовані в розвинутих країнах засоби, вироблені кейнсистами і реалізовані в них в ході реформування ринкової економіки в змішану, а після цього і в соціально орієнтовану економічну систему. Тільки тоді держава зможе в своїй політиці поклатися на ідеї монетаристської концепції, коли будуть створені передова база для економічного зростання високоякісних, конкурентноспроможних товарів і послуг, розвинена ринкова економіка, в якій інтереси виробників і споживачів, продавців і покупців знаходитимуться в рівновазі. В відповідності з цим по-іншому треба вирішувати проблему курсу валюти. Зараз доцільно говорити тільки про дві системи: фіксований і вільний курси валют.Історія знає 100 років існування фіксованого курсу валют, за допомогою якого держави змогли подолати кризу, інфляції, створити розвинену ринкову економіку. І тільки потім ввести вільний курс валют.

Єкономіст Грищук В. В. пропонує механiзм законодавчого регулювання вiносин суб’ектiв господарювання i держави, впровадження яких дозволило б:

1. Спонукати пiдприємства та господарськi органiзацiї, незалежно вiд форм власностi та господарювання, до збiльшення випуску та реалiзацiї продукцiї в натурi при одночасному зниженнi її собiвартостi та цiни, в першу чергу виключно за рахунок наведення елементарного порядку на пiдприємствах, пошуку та швидкому впровадженню у виробництво ресурсо — зберiгаючих, наукоємких та високоефективних технологiй тому, що це буде економічно вигідно.

2. Економiко — податковим методом сприяти зниженню витрат виробництва (обiгу), i, як наслiдок, створення передумов для зниження цiн та зростання попиту, в тому числi виробничого.

3. Створити бiльш просту систему державного регулювання фондами споживання господарюючих суб’ектiв, що дасть можливiсть Уряду вiдiйти вiд встановлення верхньої межi витрат пiдприємств на заробiтну плату, та прийти до встановлення мiнiмальної зарплати на рiвнi реального споживчого кошика, i тим самим перекласти вiдповiдальнiсть перед найманими працiвниками за виплату зарплати на рiвнi прожиткового мiнiмуму на роботодавцiв, а державним органам здійснювати дiєвий контроль за його дотриманням. При цьому зросте питома вага витрат на оплату працi, а, значить, зростуть i суми вiдрахувань в пенсiйний та iншi фонди, що базуються на фондi оплати працi, що дасть можливiсть зменшити навантаження на бюджет в частинi компенсацiйних виплат населенню у виглядi субсидiй та дотацiй. При збiльшеннi загального фонду оплати працi збiльшиться маса подоходного податку iз заробiтної плати. Інші можливостi та переваги, що дає такий пiдхiд, можна розглянути окремо.

4. Повернути 50%, а, можливо, бiльше тiньового торговельного обороту до легального, а, значить, оподатковуваного та керованого, що значно зменшить вплив тiньових грошей на цiни, iнфляцiю, фiнанси i приведе до їх стабiлiзацiї.

5. Спростити систему збирання податкiв, що дасть змогу повнiше їх збирати, дiєвiше контролювати ухилення вiд сплати.

6. Пiдприємствам поповнити власнi оборотнi кошти, нестача яких пiд час бурхливих iнфляцiйних процесiв привела до кризи платежiв в державi, включаючи заборгованiсть по заробiтнiй платi, в тому числi бюджетну. Сьогоднішня ситуація з національними грошима посилить кризу платежів саме через нестачу власних оборотних коштів у господарюючих суб'єктів.

7. Залучити до легального обороту значну частину готiвкової вiльноконвертованої валюти, що знаходиться на руках у населення, i обслуговує в тому числi тiньовий обiг.

8. Дозволить стимулювати банки на участь в довгстроковому кредитуванні підприємств, що пожвавить інвестиційну діяльність, а в цілому покращить інвестиційний клімат і, зрештою, підштовхне до зростання виробництва.

Що пропонується, зробити?

Перше. Перейти вiд спроб регулювання (читай обмеження та стримування росту) верхньої межi фонду оплати працi (споживання) в товарнiй (реалiзованнiй) продукцiї чи iншому аналогiчному показниковi до встановлення (з поетапним збiльшенням), нижньої межi (рiвня) витрат підприємств на олату працi (споживання). Рівень таких меж для різних галузей встановлюється на підставі аналітичних та статистичних розрахунків.

Що це дасть? Це дасть змогу підняти платоспроможність працюючого населення за рахунок зростання їх доходів в результаті поступового збільшення рiвня витрат на оплату працi на господарюючих суб’ектах незалежно вiд форм власностi, а значить i вартiсть робочої сили. Якщо цi рiшення приймаються, тодi стає ймовірним створення умов для пiдвищення продуктивностi працi на пiдприємствах, збiльшення випуску продукцiї, товарообороту i таке iнше.

Друге. В складi витрат виробництва (обiгу) стає можливим встановлювати не верхню, а нижню межу витрат на охорону та безпеку працi, а також на охорону навколишнього середовища, що є також дуже важливим для суспiльства. При встановленні жорсткого контролю з боку держави за повним і правильним використання цих коштів на промислових підприємствах, можливо буде менше техногенних катастроф та виробничих аварій з важкими наслідками.З iнших витрат можна було б нормувати верхню межу хiба — що витрат на виплату добових при вiдрядженнях за кордон.

Решту витрат можна було б не регламентувати взагалі. В ситуаціі, коли створені умови, при яких пiдприємства «захотiли б» економити на витратах, держава одержала б значне збiльшення надходжень до бюджету за рахунок збiльшення легального обороту, пожвавлення економiки та зростання виробництва.

Але для того, щоб у всiх господарюючих суб’ектiв не було бажання покрити витрати (що дійсно можуть зрости внаслiдок запропонованих заходiв) за рахунок пiдвищення цiн i тарифiв на продукцiю та послуги, як це робилося в 1992;1996 роках і робиться зараз, (керiвники добре навчилися аргументувати необхiднiсть пiвищення цiн на продукцiю своїх пiдприємств за рахунок так званих об'єктивних факторiв, приховуючи при цьому неефективнiсть внутрiгосподарського управлiння пiдприємством, а також спекулятивну вигоду), пропонується такиймеханiзм оподаткування, що економiчно не дозволив би це зробити, тобто прагнення досягнути прибутку, або покрити безгосподарність, виключно за рахунок збiльшення цiн та зменшення обсягiв виробництва було б заблоковано взагалi, але не силовим методом, (як це практикується навіть тепер — наприклад рішення про обмеження цін на деякі товари та рівнів торговельних надбавок), а стало б економiчно невигiдним для буль-якого пiдприємства чи органiзацiї, і в першу чергу монополістів.

Навiть навпаки, такий механiзм стимулював би зниження цiн пiдприємствами-виробниками, рiвнiв торговельних надбавок торговельними органiзацiями, рiвнiв процентних ставок за банкiвськi кредити, спонукав би збiльшувати обсяги виробництва, обiгу, оборотiв з кредитування підприємств-виробників, в тому числі довгострокового i т.д., що в кінцевому рахунку приведе до зростання виробництва та підвищення його ефективності.

I якщо цi рiшення допоможуть зрушити з мiсця виробництво, то країна виживе i стане на шлях розвитку, поступового, але впевненого руху вперед. Потрiбно лише шукати цi новi рiшення та механiзми, а не повертатись до старих, що призвели до занепаду, такого ганебного стану народу та держави.

На мій погляд пропозиції цього економіста є найбішь сприйнятні в умовах нинішнього стану української економіки, так як вони поєднують в собі елементи державного регулювання відносин суб'єктів господарювання і бюджету з ринковими механізмами, що регулюють економіку в ринкових умовах вільної конкуренції. [8]

Висновок

Падіння української економіки спричиняє взаємодія зовнішніх та внутрішніх чинників. Основними зовнішніми чинниками негативного впливу є ведення війни на території держави, серед внутрішніх можна виділити: відсутність комплексного підходу уряду до покращення макроекономічних показників, поєднання і взаємне підсилення яких призводить до негативних ефектів розвитку економіки. В результаті відбувається стрімке падіння ВВП і прискорюються темпи інфляції. Зменшення обсягів виробництва на тлі інфляційних та девальваційних процесів негативно впливають на динаміку експорту. Внутрішні політичні проблеми та посилення напруги в регіоні погіршують також інвестиційний клімат. Тотальна корупція та невідповідні умови ведення бізнесу призводять до відтоку інвестицій. За відсутності заходів стабілізації ситуації, продовжиться подальше падіння промислового виробництва, а ВВП скоротиться сильніше від очікуваного сценарію. Враховуючи те, якою широкою є програма необхідних реформ, ключовим питанням залишається здатність уряду впровадити всі необхідні реформи швидко та правильно. Щоб економіка запрацювала, потрібно підвищувати купівельну спроможність українців і орієнтуватись на внутрішнє споживання, надаючи робочі місця і підвищуючи заробітні плати. На противагу, «імітаційні» економічні реформи зводяться лише до виконання умов МВФ і політичних вимог країн-донорів, а також до підвищення тарифів з метою отримання чергового кредитного траншу.

Тож, перед Україною стоїть ще багато перешкод і випробувань на шляху до покращення економічних показників. Державі доведеться вирішити широкий спектр невідкладних проблем, пов’язаних з розробкою ефективної моделі антикризового регулювання економічних відносин, щоб максимальною мірою пом’якшити наслідки негативних впливів та розбалансованості механізмів регулювання економічної політики.

Список використаннх джерел

1 Фінанси - Юрій С.І., Федосов В. М. -18.5. Фінансова система Франції

1. Електронний ресурс: www //readbookz.com

2. Електронний ресупс: www //icps.com.ua/

3. Данні державної статистичної служби України

4. Квасюк Б. «Сущність та особливовті кризи в Україні» // Економіка України — 2010 р.

5. Клименко Г. Н., Нестеренко В. П. «Основи економічноі теорії: політичний аспект» Київ. «Вища Школа» 2014 р.

6. Грищук В. В. «Про деякі шляхи виведення економіки України з Кризового стану». Записка до комісії Верховної Ради України з соціальних питань., 05.11.2015 р.