Комунікативна взаємодія як фактор ефективності студентської групи

Міністерство освіти і науки України Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

Інститут соціальних технологій Кафедра психології

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни «Соціальна психологія»

На тему: «Комунікативна взаємодія як фактор ефективності студентської групи «

Студентки ІІІ-го курсу Групи ПЛ-31

Казімко Юлії Сергіївни Науковий керівник:

Василюк Леся Григорівна Київ — 2011 р.

ЗМІСТ

ВСТУП РОЗДІЛ 1. НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПОНЯТТЯ КОМУНИКАТИВНОЇ ВЗАЄМОДІЇ В ПСИХОЛОГІЇ

1.1 Поняття та погляди вчених до вивчення взаємодії, як сутності спілкування

1.2 Характеристика комунікативної взаємодії особистості та групи

РОЗДІЛ 2 СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГИЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ КОМУНИКАТИВНОЇ ВЗАЄМОДІЇ В СТУДЕНСЬКІЙ ГРУПІ

2.1 Студенська група, як різновид малої соціальної групи

2.2 Особливості студентської групи РОЗДІЛ 3. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ КОМУНИКАТИВНОЇ ВЗАЄМОДІЇ В ГРУПІ

3.1 Процедура проведення психодіагностичного дослідження

3.2 Якісний і кількісний аналіз дослідження

3.3 Узагальнений аналіз даних емпіричного дослідження ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми. Люди з моменту свого народження повязанні спілкуванням. Соціальне середовище впливає на них в тій же мірі, що і середовище фізичне. Подібно до того, як це робить фізичне середовище, суспільство не просто впливає на людей і їх групи, але і примушує їх до прийняття певного способу життя, конкретних соціальних уявлень і цінностей, повсякденних норм і правил поведінки, покладає на них нескінченну кількість обов’язків .

В суспільстві взаємодія — це система зв’язків і взаємодій між індивідами, соціальними групами, сукупність усіх соціальних відносин. Людина для задоволення своїх потреб повинна вступати у взаємодію з іншими людьми, входити в соціальні групи, брати участь у сумісній діяльності. Тому, звичайно, неможливо знайти на Землі людину, яка була б зовсім ізольованою від інших людей. Більш того, одне лише розуміння того, що десь існують інші люди, може суттєво змінити поведінку індивіда. У всіх сферах свого життя людина зв’язана з іншими людьми безпосередньо чи опосередковано, пасивно чи активно, постійно чи ситуативно. Соціальні взаємозв'язки мають різні підстави і багато різних відтінків, які залежать від особистісних якостей індивідів, що вступають у взаємозв'язок. Формування цих зв’язків відбувається поступово від простих форм до складних. Соціальні зв’язки індивіда, який знаходиться навіть у малочисельній групі, являють собою чисельність взаємодій, які складаються з дій і зворотних реакцій на них.

Ідея взаємодії є основою уявлень про інтерактивну природу спілкування у концепціях символічного інтеракціонізму (Дж. Мід, Г. Блумер, М. Кун, Е. Гофман та ін.), соціального біхевіоризму (А. Бандура, Н. Міллер, Д. Доллард, Д. Тібо, Г. Келлі, Г. Хоманс), соціально-перцептивного когнітивізму (К. Левін, Ф. Хайдер, Т. Ньюком, Л. Фестінгер), а також у теоріях психоаналітичної орієнтації (Г. Салівен, Е. Берн, В. Шутц, М. Кляйн) та гуманістичної психології й психотерапії (К. Роджерс, Д. Морено, В. Сатір, Д. Бьюдженталь). Сама по собі широта численних теоретичних концепцій і підходів до вивчення взаємодії (інтеракції) у спілкуванні свідчить про принципову багатозначність у розумінні феноменів та інтеракції.

Тому дослідження «комунікативної взаємодії"є дуже важливим для сучасної психології та соціології. Так, як у цьому понятті найбільш повно розкривається сутність спілкування та його вплив на кожного учасника контактуючої групи.

Об'єкт дослідження — особливості комунікативної взаємодії студентської групі.

Предмет дослідження — вплив індивідуальних особистісних особливостей на комунікативні взаємодії в студентській групі.

Гіпотеза-ми припускаємо, що індивідуально-особиснісні характеристики особистості, впливають на зміст та особливості комунікативної взаємодії в студентській групі.

Мета роботи- вивчити зміст та особливості комунікативної взаємодії членів студентської групи та визначити її вплив на саму групу Відповідно до мети і гіпотез дослідження були визначенні наступні дослідницькі завданння:

· Провести теоретичний аналіз наукових джерел з проблем визначення понять комунікативна взаємодія в науковій літретурі

· Провести аналіз студентської групи, як об'єкту соціальнопсихічніх міжособистих взаємин її членів

· Розробити методичний комплекс для проведення емпіричного дослідження впливу комунікативної взаємодії учасників групи на групу

· Проаналізувати отримані емпіричні дані взаємозв'язку осіб в між групових відносинах (комунікативний аспект)

· Провести дослідження і зробити висновки Експериментальною базою дослідження стали особи віком 20−25 років

Методичний комплекс для проведення емпіричного дослідження:

1) 16-ти факторний особистісний опитувальник Кеттелла.

2) Патохарактерологіческий діагностичний опитувальник

3)Методика по вивченню соціально-психічного климата у колективі О. С. Михалюка і А.Ю. Шалита

РОЗДІЛ 1. НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПОНЯТТЯ КОМУНИКАТИВНОЇ ВЗАЄМОДІЇ В ПСИХОЛОГІЇ

1.1 Поняття та погляди вчених до вивчення взаємодії, як сутності спілкування

взаємодія спілкування комунікативна особистість З огляду на повсякденну свідомість, спілкування — це взаємодія між людьми, або міжлюдська взаємодія. У більшості наукових тлумачень взаємодія є визначальною (родовою) характеристикою сутності й змісту спілкування. Спілкування можна розглядати і в двох головних аспектах, як освоєння особистістю соціокультурних цінностей і як її самореалізацію як творчої, унікальної індивідуальності в ході соціальної взаємодії з іншими людьми.

Розгляд проблем спілкування ускладнюється відмінностями трактувань самого поняття «спілкування». Так, А. С. Золотнякова брала загальне як соціально-та індивідуально-орієнтований процес, в якому реалізуються не тільки особисті відносини, але й установки на соціальні норми. Загальні вона бачила як процес передачі нормативних цінностей. Разом з тим вона подавала «загальні» як «соціальний процес, через який суспільство впливає на індивіда». Якщо поєднати ці два положення, то можна побачити, що для неї загальну було процесом комунікативно-регулятивним, в якому не тільки передається сума соціальних цінностей, а й регулюється їх засвоєння соціальною системою. При психологічному підході спілкування визначається як специфічна форма діяльності і як самостійний процес взаємодії, необхідний для реалізації інших видів діяльності особистості. Психологічний аналіз спілкування розкриває механізми його здійснення. Спілкування висувається як найважливіша соціальна потреба, без реалізації якої сповільнюється, а іноді і припиняється формування особистості. Психологи відносять потребу у спілкуванні до числа найважливіших чинників, що визначають потребу в спілкуванні як наслідок взаємодії особистості і соціокультурного середовища, причому остання служить одночасно і джерелом формування даної потреби.

Соціально-педагогічний підхід до аналізу сутності спілкування спирається на його розуміння як механізму впливу (з метою соціального виховання) суспільства на особистість. У зв’язку з цим в соціальній педагогіці всі форми спілкування розглядаються як психотехнічні системи, що забезпечують взаємодію людей.

Інтерактивна сторона спілкування — це умовний термін, що позначає характеристику компонентів спілкування, що пов’язані із взаємодією людей, з безпосередньою організацією їхньої спільної діяльності.

Якщо комунікативний процес народжується на основі деякої спільної діяльності, то обмін знаннями й ідеями з приводу цієї діяльності неминуче припускає, що досягнуте порозуміння реалізується в нових спільних спробах розвинути далі діяльність, організувати її. Участь одночасно багатьох людей у цій діяльності означає, що кожен повинен внести свій особливий внесок у неї, що й дозволяє інтерпретувати взаємодію як організацію спільної діяльності.

Виділяють такі види взаємодії [16]:

— групова інтеграція (спільна трудова діяльність, кооперація),

— конкуренція (суперництво),

— конфлікт.

Аналізуючи основні процеси й детермінанти спілкування, що можуть впливати на взаємодію в спільній діяльності, Г. Андреєва і Я. Яноушек окреслили кілька напрямків дослідження впливу спілкування на спільну діяльність. Перший напрямок конкретизації загального механізму полягає в дослідженні, як комунікативні, інтерактивні та перцептивні процеси впливають на спільну діяльність і стосунки людей. Другий напрямок аналізу впливу спілкування на спільну діяльність полягає у виявленні того, як процеси комунікації, інтеракції і перцепції впливають на рівень розвитку групи або колективу як суб'єкта спільної діяльності. У цьому зв’язку відзначається, що такий напрямок досліджень спирається на ідею й концепцію діяльнісного опосередкування міжособистісних відношень у групі А. Петровського [25; 28]. Третій напрямок аналізу пов’язаний з вивченням особистості в системі спілкування та спільної діяльності, причому дослідження процесу породження й трансформації особистості людини в умовах спільної діяльності розглядається як ключ до наукового розуміння особистості.

Інший підхід до опису взаємодії в структурі спільної діяльності подається у праці А. Журавльова [10], який розглядає взаємодію між людьми як суттєву особливість структури спільної діяльності та основну ознаку в порівнянні з індивідуальною діяльністю. Під взаємодією розуміється така система дій, при якій дії однієї людини або групи осіб обумовлюють певні дії інших, а дії останніх, у свою чергу, визначають дії перших. Відзначається, що взаємодія може мати місце і при виконанні відносно незалежних індивідуальних діяльностей, проте при цьому вона не включається в структуру цієї діяльності й не вносить у неї принципових змін. Очевидно, що такий тип взаємодії відповідає моделі «спільно-індивідуальної діяльності» (за Л. Уманським [30]).

Спираючись на положення Б. Ломова про те, що взаємодія «ніби пронизує спільну діяльність, відіграючи організуючу роль» [20], А. Журавльов підкреслює, що структура спільної діяльності складається, функціонує й розвивається саме через взаємодію її учасників. Завдяки безпосередній або опосередкованій взаємодії індивідів стає можливим об'єднання, розподіл і узгодження індивідуальних діяльностей у спільній діяльності, причому взаємодія «пронизує» всі її етапи, а також її компоненти, тобто цілі, мотиви, засоби здійснення та результати.

Питання про взаємодію розглядається в зв’язку з психологічною структурою спільної діяльності, що потребує вирішення проблеми одиниць психологічного її аналізу. Один із стратегічних підходів до аналізу спільної діяльності полягає в її дослідженні з позиції психологічної теорії діяльності. Згідно з О. Леонтьєвим, макроструктурними одиницями людської діяльності є сукупність дій, що виділяються у зв’язку з їхніми мотивами, що спонукають, та дій, спрямованих на досягнення цілей та операцій як конкретних засобів дій. Проте, як справедливо зазначає А. Журавльов, схема структурного аналізу індивідуальної діяльності недостатня для опису будови спільної діяльності [10], оскільки будь-яка індивідуальна діяльність, якою б важливою вона не була, стосовно спільної діяльності залишається частиною цілого і, незважаючи на відносну самостійність, перебуває під суттєвим впливом цілого.

Спільна діяльність як єдина, цілісна система виникає насамперед у результаті встановлення соціальних зв’язків між індивідами та реалізації їхніх суспільних відносин у процесах об'єднання, функціонального розподілу та узгодження діяльності індивідів (а ці процеси стають можливими завдяки взаємодії індивідів один з одним). Тому за «одиницю» психологічного аналізу, що розкриває якісну специфіку спільної діяльності (так само, як предметна дія розкриває специфіку індивідуальної), А. Журавльов пропонує цільову або предметно-спрямовану взаємодію між людьми (а також і між індивідуальними діяльностями). Цільова взаємодія в спільній діяльності призводить до виникнення певної спільності індивідів, завдяки якій формується колективний суб'єкт, що характеризується цілісністю та спроможністю до спільного функціонування.

Незважаючи на продуктивність принципового положення про неможливість зведення структури спільної діяльності до структури індивідуальної діяльності й на широкі перспективи дослідження взаємодії за її проявами в соціально-колективній, макроцілісній структурі спільної діяльності, сутнісний зміст і феноменологія взаємодії в спілкуванні та спільній діяльності залишаються недостатньо розкритими. Це констатує й А. Журавльов, який на завершення проведеного ним аналізу проблеми взаємодії в спілкуванні та спільній діяльності визнає, що «у соціальній психології. категорія взаємодії досліджена недостатньо, не виділені соціально-психологічні характеристики, які б дозволяли її конкретно оцінювати й описувати практичну взаємодію людей». Зрозуміло, що наукове вирішення проблеми співвідношення взаємодії й спілкування потребує розробки кардинальних — і парадигмальних — схем та підходів, і одними з прообразів конструктивно-евристичного й теоретико-методологічного вирішення цієї проблеми нам здаються методологічні підходи Н. Казаринової і Г. Ковальова [13; 14; 15].

Розглядаючи аналітичні моделі міжособистісної комунікації, міжособистісної взаємодії й розкриваючи логіку наукового вивчення феномена спілкування, Н. Казаринова показує, що на перших етапах спілкування досліджувалося як процес комунікації, тобто як процес передачі інформації. Потім спілкування стали вивчати як процес «впливу», спрямованого на певні цілі, який має структуру та організацію і забезпечує певні результати. Подальші дослідження проводилися в плані вивчення міжособистісних стосунків і феноменів міжособистісної взаємодії.

Н. Казаринова виділила три моделі міжособистісної комунікації, що розкривають логіку взаємовідносин концепцій спілкування як комунікації, впливу й взаємодії. Лінійна модель зображує комунікацію як дію, зміст якої - передача і прийом інформації; суть її в тому, що відправник кодує ідеї та почуття у певний вид повідомлення й потім відправляє його одержувачу, використовуючи певний канал (мова, письмове повідомлення тощо). Лінійна модель розглядає комунікацію як однобічний процес — від відправника до одержувача; причому одержувач постає як об'єкт впливу. Такий засіб передачі повідомлень характерний для письмово-текстової комунікації, засобів технічної й масової комунікації або для спілкування, у якому партнер виступає як об'єкт впливу.

Інтерактивна модель припускає почерговий взаємовплив партнерів спілкування, що перетворює лінійну схему комунікації на колову, циклічну (внаслідок цього виникає зворотний зв’язок між партнерами).

Якщо лінійно-«передавальна» й інтерактивно-циклічна моделі трактують комунікацію як послідовність адитивно-дискретних актів, що мають початок і кінець, то трансакційна модель трактує комунікацію як процес одночасного відправлення й одержання повідомлень комунікаторами. У кожний момент спілкування партнери одержують повідомлення та впливи від іншої людини, розуміють їх і реагують на повідомлення й поведінку партнера та водночас формують власні думки й почуття, повідомляють про них співрозмовникові й впливають на нього словами, діями і змістом своєї поведінки. Н. Казаринова вказує, що ця модель дозволяє побачити, що дискретний акт комунікації важко відокремити від подій, що йому передують та йдуть за ним, і тому комунікація є процесом, у якому люди формують відносини, взаємодіючи одне з одним.

Розділяючи уявлення Н. Казаринової про взаємодію як синхронне й двопланове сприйняття та розуміння партнерами одне одного та про їх взаємовплив, необхідно відзначити, що цей феномен майже не досліджений у сучасній психології спілкування, а, отже, не досліджується і ядро механізму взаємодії в спілкуванні. Уявлення ж про те, що дискретний акт комунікації важко відокремити від подій, що йому передують та йдуть за ним, обумовлює необхідність понадкаузального й транстемпорального розуміння спілкування, що потребує розробки нових теоретичних і методичних підходів до розуміння контекстуально-подійної, недиз’юнктивно-холістичної, процесуально-органічної й семантико-поліфонічної природи взаємодії у спілкуванні й самому феномені спілкування.

Слід зазначити, що розуміння трансакції у цій моделі виходить за рамки уявлення про транзакції у психотерапевтичній системі Е. Берна [ 4, 5], оскільки бернівські транзакції є адитивно-дискретними інтеракціями (що структурують взаємодію як гру за певним сценарієм), а не є подійними взаємодіями, що мають недиз’юнктивно-контекстуальну, поліфонічно-холістичну природу. Можливо, буде адекватніше позначати феномени справжньої взаємодії поняттями типу мета-акції, екзистенційної акції тощо. Втім, поняття трансакції може бути й більш адекватним, якщо під «трансовістю» розуміти не просту інтеракційність (як у концепції Е. Берна), а буттєво-подійну трансовість, що описується й досліджується в руслі уявлень трансперсональної психології. [ 4, 5]

Фундаментальну методологічну концепцію, що розкриває особливості психології впливу та взаємодії, розробив Г. Ковальов [13; 14; 15]. Під впливом, у широкому значенні слова, він розуміє «.процес (фізичний, хімічний, біологічний, символічний), що реалізується в ході взаємодії двох або більше систем, результатом якого є зміна стану хоча б одного з них. Ефектом психологічного впливу щодо людини є зміна її суб'єктивних характеристик (потреб, установок, відношень, спроможностей, діяльності, поведінки) в результаті взаємодії цієї людини із системою, що комуніціює із нею».

Розглядаючи проблему впливу та взаємодії в широкому методологічному контексті, Г. Ковальов виявив парадигмальний зміст категорій впливу і взаємодії та в результаті глибокого методологічного аналізу виділив три парадигми психологічної науки, що втілюють сутність і потенціали трьох стратегій психологічного впливу. У першій — «об'єктній» (або «реактивній») парадигмі людина та її психіка в цілому розглядаються як пасивний об'єкт впливу зовнішніх умов і як продукт цих умов. Друга — «суб'єктна» (або «акціональна») парадигма випливає з уявлення про активність людини й індивідуальну вибірковість психічного відображення зовнішніх впливів, де суб'єкт сам здійснює перетворюючий вплив на психологічну інформацію, яка надходить до нього ззовні. Третя — «суб'єкт-суб'єктна» (інтерсуб'єктна) або діалогічна парадигма розглядає психіку як відкриту систему, що перебуває в постійній взаємодії зі світом та людьми, причому має внутрішній і зовнішній контури регулювання. Таке розуміння психіки дозволяє розглядати її як багатомірне й «інтерсуб'єктне» за своєю природою утворення.

Важливо, що «об'єктна» і «суб'єктна» парадигми втілюють у собі ідеологію монологічного світогляду — наукового й життєвого, а інтерсуб'єктна є парадигмою діалогічного світорозуміння й світовідношення.

Відповідно до уявлень про «об'єктну» і «суб'єктну» парадигми у психологічній науці можна говорити про «об'єктний» і «суб'єктний» впливи, але не про «інтерсуб'єктний» вплив, оскільки інтерсуб'єктні феномени завжди є феноменами взаємодії, а не впливу. Так само в рамках психології некоректно говорити про «об'єктну» і «суб'єктну» взаємодію. Отже, психологія впливу грунтується на монологічній установці світорозуміння, а психологія взаємодії стверджує діалогічне світорозуміння й діалогічне світовідношення. [15]

Високо оцінюючи методологічні ідеї Г. Ковальова про співвідношення впливу як феномена монологічної парадигми й взаємодії як феномена діалогічної парадигми, варто сказати, що у концепції трьох парадигм (і трьох рівнів) психологічного аналізу сутність й природа взаємодії розкриваються скоріш на зовнішньо-макрофеноменологічному, ніж на внутрішньо-мікрофеноменальному рівні екзистенційно-онтологічного аналізу.

Розглянуті концепції та моделі розуміння взаємодії (у контексті спілкування і спільної діяльності) дають підстави виокремити три підходи до проблеми природи взаємодії. Перший полягає в побудові схем взаємодії (і спільної діяльності), виходячи з ідеї структури індивідуальної діяльності і зведенні взаємодії до тієї чи іншої суми індивідуальних діяльностей. Логіка цього підходу відповідає уявленню про «спільно-індивідуальну діяльність» (за Л. Уманським), лінійно-передавальну модель комунікації (Н. Казаринової та ін.), «об'єктну» парадигму розуміння психологічного впливу (за Г. Ковальовим), нарешті, логіку першого етапу соціально-психологічних досліджень спільної діяльності і впливу спільної діяльності на міжособистісне спілкування (дослідження соціальних психологів під керівництвом Г. Андреєвої).

Другий підхід до вирішення проблеми взаємодії полягає в постулюванні й конституюванні первинності соціальної макроструктури спільної діяльності, цілісна архітектоніка якої задає особливості процесів взаємодії й індивідуальних діяльностей як внутрішніх мікроструктур спільної діяльності. Логіка другого підходу лежить в основі уявлень про «спільно-послідовну діяльність» (за Л. Уманським), інтерактивно-циклічну модель комунікації (за Н. Казариновою), «суб'єктну» парадигму психологічного впливу (за Г. Ковальовим), теорію діяльнісного опосередкування міжособистісних стосунків у групі та колективі (А. Петровського та ін.), зміст другого етапу соціально-психологічних досліджень взаємовпливу спілкування і спільної діяльності (Г. Андреєва та ін.) [25], нарешті, про соціально-колективну макроструктуру спільної діяльності (в єдності її цільового й предметного компонентів) як «одиницю» психологічного аналізу спільної діяльності (А. Журавльов).

Третій підхід до вирішення проблеми взаємодії полягає в розвитку внутрішньо-сутнісного, інтерсуб'єктноінтерперсонального, недиз’юнктивно-процесуального розуміння природи міжлюдської взаємодії. Логіка цього підходу (певним чином) відповідає уявленням про «спільно-взаємодіючу діяльність» (за Л. Уманським), трансакційну модель комунікації (за Н. Казариновою), «інтерсуб'єктну» парадигму психологічних впливів-взаємодій (за Г. Ковальовим), «метаатрибутивну» підструктуру особистості (за В. Петровським) [27; 28]. Проте, найглибші потенціали такий підхід до проблем міжлюдської взаємодії розкриває в контексті уявлень сучасної філософії діалогу (М. Бахтіна, М. Бубера, В. Біблера, С. Франка та ін.) [2; 3;6; 7; 35] й психології діалогу (Т. Флоренська, Г. Ковальов, А. Копйов, А. Орлов, Г. Дьяконов та ін.) [8; 9; 13; 14; 15; 16; 26]

Вихідна ідея діалогічного підходу полягає в тому, що, говорячи словами М. Бубера, «в початку усього — відносини» і ці відносини розуміються як діалогічні. В діалозі виділяються полярні стани «Я-Ти» і «Я-Воно», що розглядаються як первинні установки людського буття, завдяки яким воно звернене до самої людини та інших людей. «Я-Ти» стан розуміється як установка природного зв’язку, а «Я-Воно» — це стан природної окремішності. Здорове існування людини є ритмічним чергуванням цих протилежних станів буття. Напруга між зв’язком та відокремленістю є фундаментальним і суттєвим моментом концепції діалогу. Для кожного його учасника інша людина є ціллю й цінністю, а не засобом або умовою його власного буття.

Серцевиною діалогічного підходу є уявлення про цілісність особистості, яка проявляється в процесуальному осягненні сутності даної унікальної особистості завдяки інтеграції багатоманітних сторін, ракурсів буття особистості й, перш за все, у обріях інтрапсихічного, інтерперсонального та трансперсонального (онтологічного) вимірів.

Для того щоб спілкування було ефективним, діалогічним, необхідно дотримуватися таких умов:

— рівність психологічних позицій соціальних суб'єктів незалежно від їх соціального статусу;

— рівність у визнанні активної комунікативної ролі один одного;

— рівність у психологічній взаємопідтримці.

Специфікою взаємодії є те, що кожен його учасник зберігає свою автономність і може забезпечувати саморегуляцію своїх комунікативних дій.

Р. Бейлз об'єднав спостережувані зразки взаємодії в чотири глобальних категорії, які фіксують форму взаємодії:

Щоб врахувати змістовний момент взаємодії, розглянемо його як організацію спільної діяльності. Л. І. Уманський виділив три можливі форми організації спільної діяльності:

1.кожен учасник робить свою частину спільної роботи незалежно від іншого;

2.спільне завдання виконується послідовно кожним учасником;

3.одночасна взаємодія кожного учасника з усіма іншими.

Тут простежується зв’язок взаємовідносин учасників взаємодії. Це тип взаємодії (співробітництво чи суперництво) і ступінь вираженості взаємодії (успішне або менш успішне співробітництво).

Інтерактивна сторона спілкування передбачає психологічний вплив, відбувається зміна особистості під впливом інших людей (зміна поглядів, відносин, мотивів, установок, станів). Зміни особистості під впливом інших людей можуть бути тимчасовими, минущими або стійкими.

При взаємодії здійснюється фізичний контакт, спільна організація просторового середовища і переміщення в ній, спільне групове або масове виробництво, вербальний і невербальний інформаційний контакт.

Інтерактивна сторона (взаємодія) характеризується:

— доречністю прийнятих управлінських рішень;

— чітким розподілом обов’язків серед співробітників;

— умілим врегулюванням конфлікт

1.2 Характеристика комунікативної взаємодії особистості та групи

Комунікативна структура малої групи — відносини індивідів між собою і навколишнім середовищем, які спрямовані на актуалізацію комунікативного потенціалу групи і реалізуються в системі інформаційних зв’язків.

Офіційні канали зв’язку задані адміністрацією, вони зв’язують людей по вертикалі та горизонталі, а неофіційні — ті, що не збігаються з офіційно встановленими.

Комунікативний потенціал групи — комунікативні можливості групи, що можуть бути використані для забезпечення всіх її реальних відносин і зв’язків (внутрішніх і зовнішніх). 23]

Комунікативний потенціал групи характеризують такі ознаки

— єдність компонентів, які в сукупності утворюють цілісність. Ця цілісність не є сумою чи сукупністю комунікативних властивостей і можливостей окремих індивідів. Втрата чи вилучення її компонента може зруйнувати цілісність, деформувати інші її складові, перетворюючи і їх, і цілісність на іншу даність. За сумарного поєднання компонентів відсутність одного з них змінює лише їх кількість, але не впливає на інші частини;

— система психологічних властивостей та можливостей, які є основою комунікативного потенціалу особистості. Ця система зумовлена соціально-психологічними характеристиками групи, в якій особистість розвивається, формується, обмінюється інформацією, реалізує себе професійно, розкриває свої творчі здібності;

— співвідношення ідеально можливого й існуючого. Механізмом реалізації комунікативного потенціалу групи є реальні взаємини, безпосередній обмін інформацією, конкретна взаємодія. Розкриття цього потенціалу полягає у розвитку комунікативного потенціалу кожного індивіда. Отже, комунікативні можливості групи з’являються і розвиваються з розкриттям індивідуальних комунікативних можливостей кожного учасника спілкування.

На становлення комунікативного потенціалу групи впливають не лише психологічні особливості індивідів, а й її внутрішні взаємини та зовнішні зв’язки. Йдеться про формальні і неформальні відносини, усвідомлення і фіксацію індивідами свого місця в системі цих зв’язків і статусу групи в цілому. Реальне життя набагато складніше і ширше, ніж конкретна група та особливості комунікації в ній. Тому мала спільнота завжди є елементом значно ширших соціальних відносин. Це означає, що взаємини перебувають і під дією неврахованих впливів.

Психологічну основу комунікативного потенціалу групи утворюють групові норми, цінності, цілі, традиції, манера поведінки, комунікативний досвід, а соціальну — система суспільних відносин. Динамічність цього потенціалу виявляється у здатності групи змінювати правила поведінки, норми життєдіяльності, накопичувати досвід ділового спілкування, розвивати традиції взаємодії тощо.

Комунікативний потенціал групи є і певною сукупністю її психологічних характеристик у сфері спілкування, а також комунікативних можливостей, зумовлених її внутрішніми і зовнішніми зв’язками. Наявність учасників взаємодії і зв’язків — важлива умова розвитку групи, а отже й умова розвитку її комунікативного потенціалу. Відносини і зв’язки породжують нову комунікативну якість, яка відрізняється від простої суми впливів і реалізується в комунікативному потенціалі групи.

Структуру комунікативного потенціалу групи утворюють такі компоненти [30]:

— мотивація спілкування. Відтворює стан групової мотивації спільної діяльності, мотиваційну єдність групи;

— стиль внутрішньогрупового спілкування. Йдеться про психологічний клімат у групі, який формують емоційно-міжособистісні взаємини, характер емоційної ідентифікації, відповідальності, керівництва, лідерства, рольової структури групи та ін.;

— соціально-перцептивні можливості групи. Ними є перцептивно-орієнтаційна єдність групи в пізнанні індивідів, точність групової оцінки особистості, групова оцінка місця і ролі особистості у структурі групи;

— соціально-рефлексивні здібності групи. До них належать адекватність групового відображення ділових і комунікативних можливостей групи та адекватність групового відображення структури групи;

— цілі, цінності та норми групи. Будучи важливим чинником регуляції міжособистісних відносин у групі, вони забезпечують вироблення загальної системи зв’язків як у групі, так і в навколишньому середовищі, створюють комунікативну енергетику групи, визначають її місце у спілкуванні, системі соціальних відносин.

Комунікативний потенціал групи реалізується у процесі досягнення її головної мети. Відповідно комунікація є засобом досягнення цієї мети. За відсутності потреби у спілкуванні комунікативний потенціал існує на рівні передбачення, гіпотетичної можливості, внутрішньої сили групи. З виникненням потреби у спілкуванні він актуалізується, а потім реалізується.

Комунікація є атрибутивною властивістю, соціально-психологічною функцією групи, у процесі якої комунікативний акт реалізує потреби індивідів і спільноти у взаємодії з іншими, підтриманні зв’язків, обміні інформацією. Спілкуючись, члени групи задовольняють свою потребу в інформації, отримують схвалення (несхвалення) своєї поведінки. Комунікативні акти є засобом реалізації багатьох інших функцій групи. Комунікативна діяльність групи здійснюється в певному соціально-психологічному середовищі, у просторі якого відбуваються внутрішньогрупові взаємини, реалізуються її зовнішні зв’язки. Взаємодія та взаємозв'язок групи із соціально-психологічним середовищем реалізується у таких вимірах:

—безпосередній зв’язок і постійна залежність між групою і середовищем, що зумовлює зміст комунікативних потреб групи та індивідів;

— цілеспрямований вплив групи на середовище і середовища на групу, що спричинює зміни і розвиток кожного з них;

— суперечності та антагонізм між середовищем і групою за відсутності в соціально-психологічному середовищі можливостей задоволення комунікативних потреб групи та її учасників.

Соціально-психологічний простір організацій (простір намірів і цілей, простір відносин і позицій, простір взаємозв'язків і взаємозалежностей) є ієрархічно структурованим. Він неоднаково комфортний для окремої людини, структурної одиниці, групи тощо. Найефективніше в ньому ділове спілкування, яке забезпечує індивіду можливість швидко включитися у комунікацію та взаємодію як всередині організації, так і з представниками різних соціальних груп, носіями різних цінностей, а також своєчасно передавати інформацію, налагоджувати зв’язки. Однак ефективність ділових контактів може знизитися через надмірну регламентацію і формалізацію відносин, замовчування інформації. За таких обставин неминучим є звернення людини до неформального спілкування з метою компенсації недоліків офіційних відносин, захисту себе від формальної структури. Отримана неформальним шляхом інформація може випереджувати офіційну, іноді вона циркулює на рівні чуток.

Інформаційні групові зв’язки утворюють комунікативну мережу, яка може бути централізованою і децентралізованою. У централізованій комунікативній мережі комунікації здійснюються через одного індивіда, який займає центральну позицію. Це забезпечує мобільне управління групою, оперативне розв’язання нескладних завдань. Централізовані мережі бувають таких видів:

— фронтальна. її учасники, не контактуючи один з одним, перебувають поруч, бачать один одного, що дає їм змогу враховувати реакції і поведінку інших учасників комунікативного процесу;

— радіальна. У такій мережі вся інформація передається через центральну особу іншим особам у групі. Ускладнений при цьому зворотний зв’язок не перешкоджає ефективній і злагодженій роботі;

— ієрархічна. Вона має два і більше рівнів супідрядності членів групи. Одні з них можуть перебувати у процесі взаємодії, інші — ні.

У децентралізованих мережах можливості індивідів брати участь у комунікації розподілені рівномірніше. Всі учасники взаємодії наділені рівноцінними комунікативними можливостями. Тобто, вступаючи у пряме спілкування, вони однаково можуть приймати, передавати, переробляти інформацію. Найпоширенішими є такі децентралізовані мережі:

— ланцюгова. Спілкування в групі здійснюється у певній послідовності (наявна на конвеєрних виробництвах);

— кругова. Інформація циркулює в ній по колу, піддаючись аналізу, зазнаючи доповнень, уточнень, набуваючи нового значення та інтерпретації;

— повна. Відсутність перешкод для вільного міжособистісного спілкування дає змогу кожному в групі брати участь у комунікативному процесі.

Вибір комунікативної мережі залежить від цілей і способів взаємодії [36]

Оскільки міжособистісні відносини у групі побудовані на впливі, владі й підлеглості, соціальна психологія досліджує також структуру соціальної влади і впливу.

Очевидно, що не всі методи отримання інформації та її розподілу між індивідами можуть приводити до ефективної роботи групи. Багато хто з них негативно позначаються на її згуртованості і можливості спільних дій. Це повинно враховуватися при управлінні діяльністю групи.

До числа факторів детермінують групову ефективність відносяться:

1) здатність членів групи до розвитку організаційної структури;

2) ступінь свободи, з якою особистість може функціонувати в групі, маючи на увазі, що незалежність дій члена групи обумовлена не тільки доступністю одержуваної інформації, але також і всілякими ситуаційними моментами, діями інших членів групи і оцінкою сприйманої суб'єктом ситуації;

3) насичення або інформаційну перевантаження, відчуваємо членами групи в позиціях комунікативної мережі; причому особливо чутливі до насичення позиції, розташовані в центрі мережі, і самі централізовані мережі, що, до речі, нерідко і пояснюється менша ефективність централізованих мереж у вирішенні складних проблем;

4) рівень розвитку соціальної групи, здатний в деяких випадках, як свідчить матеріали робіт, виконаних в рамках стратометрический концепції колективу, істотним чином впливати на взаємозв'язок розглянутих змінних.

Функції групової комунікації [23]:

Комунікація в малій групі, крім інформаційної виконує і іншу роль

1. формування згоди;

2. забезпечення узгоджених дій;

3. складання особливої культури групи.

Найважливішою функцією комунікації в малій групі виступає не просто зміна установок або поведінки члена групи під впливом зовнішніх стимулів, але досягнення певної ступеня згоди. Згода є формування загальної картини світу. Це безперервний процес, який складається з послідовного ряду взаємодій. Коли виникає згоду, відбувається взаємопроникнення картин світу, що дозволяє кожному члену групи розуміти точки зору інших.

Особлива культура групи формується в результаті комунікації. У малих групах люди спілкуються один з одним інакше, ніж з сторонніми. У результаті такого спілкування встановлюється особлива комунікація, завдяки чому формується специфічна культура даної групи, що включає в себе особливу мову, норми і правила поведінки, традиції і ритуали.

Важливо відзначити і такий важливий елемент культури, як система санкцій, прийнята в даній групі по відношенню до порушників групових встановлень. Так, у виробничій групі дуже старанному робочому, що не звертає уваги на застереження, загрожує «втрата» інструментів або зниження обсягу виробництва внаслідок «недоброякісності» початкових матеріалів. У критичній ситуації такому працівникові може бути відмовлено в допомозі. У крайньому випадку людина може фізично бути присутнім, але в той же час не бути членом групи. Навколо нього може встановитися все зростаюча соціальна дистанція, причому тиск може розповсюдитися і на тих, хто з ним близький.

Таким чином, комунікація в групі виконує функцію обміну інформацією між членами групи і комплекс функцій, спрямованих на підтримку відносин, на підтримку самої групи.

Взаємодія людини і групи завжди носить двосторонній характер-людина своєю працею, своїми діями сприяє вирішенню групових завдань, але й група має великий вплив на людину допомагаючи йому задовольняти його потреби безпеки, любові 'поваги, самовираження, формування особистості, усунення занепокоєнь і т.п. Відзначено, що в групах з хорошими взаєминами, з активною внутрішньогрупової життям люди мають краще здоров’я і кращу мораль, вони краще захищені від зовнішніх впливів і працюють ефективніше, ніж люди, що знаходяться в ізольованому стані, або ж у «хворих» групах, уражених нерозв’язними конфліктами і нестабільністю. Група захищає індивіда, підтримує його і навчає як умінню виконувати завдання, так і нормам і правилам поведінки в групі.

Але група не тільки допомагає людині виживати і вдосконалювати свої професійні якості. Вона змінює його поведінку роблячи людини найчастіше істотно відмінним від того, яким він був колись знаходився поза групою. Ці дії групи на людину мають багато проявів. Вкажемо на деякі суттєві зміни у поведінці людини, що відбуваються під впливом групи.

По-перше, під громадським впливом відбуваються зміни таких характеристик людини, як сприйняття, мотивація, сфера уваги, система оцінок і т.д. Людина розширює сферу своєї уваги за рахунок посилення уваги до інтересів інших членів групи. Його життя опиняється в залежності від дій його колег і це істотно змінює його погляд на себе, на своє місце в оточенні і на оточуючих.

По-друге, в групі людина отримує певний відносний «вага» Група не тільки розподіляє завдання і ролі, а й визначає відносну позицію кожного. Члени групи можуть робити абсолютно однакову роботу, але мати при цьому різний «вагу» в групі І це буде додатковою суттєвою характеристикою для індивіда, якої він не мав і не міг мати, перебуваючи поза групою. Для багатьох членів групи ця характеристика може бути не менш важливою, ніж їх формальна позиція.

По-третє, група допомагає індивіду знайти нове бачення свого «я». Людина починає ідентифікувати себе з групою, і це призводить до істотних змін у його світосприйнятті, у розумінні свого місця у світі і свого призначення.

По-четверте, перебуваючи в групі, беручи участь в обговореннях і виробленні рішень, людина може видати також пропозиції та ідеї, які він ніколи не видав би, якби не осмислював проблему самотужки.

РОЗДІЛ 2 СОЦІАЛЬНОПСИХОЛОГИЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ КОМУНИКАТИВНОЇ ВЗАЄМОДІЇ В СТУДЕНСЬКІЙ ГРУППІ

2.1 Студенська група, як різновид малої соціальної групи

Мала група-це невелика за розміром обєднання людей, пов’язаних безпосередньою взаємодією. Більшість емпіричних досліджень у соціальній психології виконані на малих групах, і цьому є кілька причин. Мала група-це невелика за розміром обєднання людей, пов’язаних безпосередньою взаємодією Більша частина життя людини відбувається у малих групах: у сім'ї, ігрових компаніях однолітків, навчальних і трудових колективах, сусідських, приятельських і дружніх спільнотах. Саме в малих групах відбувається формування особистості, виявляються її якості, тому особа не можна вивчати поза групою. Через малі групи здійснюються зв’язку особистості з суспільством: група трансформує вплив суспільства на особистість, особистість впливає на суспільство сильніше, якщо за нею стоїть група. 22]

Виділення малих груп як специфічних людських спільнот (на відміну від великих груп і від виділюваних останнім часом середніх за величиною спільностей) передбачає вирішення питання про кількісні межах малої групи. Кількісні ознаки малої групи — її нижні і верхні межі - визначаються якісними ознаками малої групи, основними з яких є: контактність — можливість кожного члена групи регулярно спілкуватися один з одним, сприймати і оцінювати один одного, обмінюватися інформацією, взаємними оцінками і впливами і цілісність — соціальна та психологічна спільність індивідів, що входять до групи, що дозволяє сприймати їх як єдине ціле.

Серед природних малих груп найбільш важливим є виділення груп формальних і неформальних, запропоноване Е. Мейо. 27]

Формальні групи — групи, членство і взаємини в яких носять переважно формальний характер, тобто визначаються формальними приписами і домовленостями. Формальними малими групами є передусім первинні колективи підрозділів соціальних організацій та інститутів. Провідною сферою активності і основним психологічним механізмом об'єднання індивідів в рамках організаційних та інституційних, малих груп є спільна діяльність.

Неформальні групи — об'єднання людей, що виникають на основі внутрішніх, властивих індивідам потреб у спілкуванні, приналежності, розумінні, симпатії та любові. Прикладами неформальних малих груп є приязні, дружні компанії, пари люблять один одного, неформальні об'єднання людей, пов’язаних спільними інтересами, захопленнями.

Формальние і неформальні групи розрізняються перш за все за механізмами їх утворення і за характером міжособистісних взаємин. Розподіл груп на формальні і неформальні є досить умовним. Неформальні групи можуть виникати і функціонувати в рамках формальних організацій, а групи, що виникли як неформальні, на певному етапі можуть набувати ознак формальних груп.

За часом існування виділяються групи тимчасові, в рамках яких об'єднання індивідів обмежена в часі (наприклад, учасники групової дискусії або сусіди по купе в поїзді), і стабільні, відносна сталість існування яких визначається їх призначенням і довготривалими цілями функціонування (сім'я, трудові і навчальні групи). У залежності від ступеня довільності рішення індивідом питання про входження в ту чи іншу групу, участі в її життєдіяльності і відхід з неї групи діляться на відкриті та закриті.

Усвідомлення членами групи наявності подібності, спільності входять до неї індивідів і відзнак (у тому числі психологічних) своєї групи від інших виступає основою ідентифікації індивідів зі своєю групою (усвідомлення своєї приналежності до цієї групи, своєї єдності з нею — відчуття «ми»). Одним з проявів позитивної групової ідентифікації є внутригрупповая прихильність — тенденція до більш позитивному емоційному відношенню індивідів до своєї групи і більш позитивною оцінкою її членів. Психологічна спільність групи проявляється також у наявності соціально-психологічних характеристик, притаманних групі в цілому (а не характеризують окремих індивідів), таких, як сумісність, спрацьованість, згуртованість, соціально-психологічний клімат і ін Сказане не означає, що тільки групи, які характеризуються вираженими ознаками психологічної спільності, можуть бути об'єктами соціально-психологічного дослідження (таким може бути і випадкове або тимчасове об'єднання людей, і збори індивідів, що характеризується високим ступенем психологічної роз'єднаності і дезінтеграції [10]

Референтність малої групи — значимість групових цінностей, норм, оцінок для індивіда. Основними функціями референтної групи є: порівняльна і нормативна (надання індивіду можливості співвідносити свої думки і поведінку з прийнятими в групі і оцінювати їх з точки зору відповідності груповим нормам і цінностям).

Системний підхід в дослідженні психології малих груп і колективів передбачає аналіз різноманіття зв’язків і відносин у малих групах, які повинні розглядатися одночасно і як суб'єкти спільної діяльності, і як суб'єкти спілкування та міжособистісних відносин (А. Л. Журавльов, П. М. Шихирев, Е. В. Шорохова, 1988). 10]

Основними параметрами малої групи, необхідними для її якісної характеристики у соціально-психологічному дослідженні, є композиція і структура групи.

Композиція групи — це сукупність індивідуальних особливостей членів групи, які є значущими для її характеристики як цілого. Вибір параметрів, що характеризують композицію групи, багато в чому визначається конкретними завданнями дослідження. Найбільш часто виділяються і вказуються співвідношення членів групи з таких особливостей як стать, вік, освіта, національна приналежність, соціальне становище. Всі перераховані ознаки надзвичайно важливі з точки зору соціально-психологічних особливостей групи, наприклад, групи, що розрізняються за віком входять до них індивідів (дитячі, юнацькі та дорослі), мають суттєві особливості по всіх психологічним характеристикам.

Структура «влади» групи, що представляє собою офіційне розподіл відносин керівництва й підпорядкування, розподіл прав і обов’язків між її членами, передбачений порядок відносин та спільних дій, і аналіз того, як вона впливає на психологію і взаємовідносини членів групи. Однак важливо більш глибоке проникнення в психологічну структуру групи, на яку впливають різні індивідуально-особистісні чинники, реальне виконання ролей та обов’язків, реальні взаємини, реальна узгодженість дій. Все це може значно відрізнятися від передбаченого офіційно. Тому формальна характеристика структури групи повинна бути доповнена характеристикою міжособистісних відносин, переваг, мотивацій, повним урахуванням індивідуально-особистісних проявів при спільному виконанні групової діяльності. Для оптимального функціонування групи необхідно, щоб зовнішня (офіційна) і внутрішня (неофіційна) структура життя і діяльності групи відповідали один одному. 27]

Важливе місце в характеристиці групи займають групові соціально-психологічні процеси — ті, які організують діяльність групи: спілкування, взаємодія, міжособистісні відносини, авторитет, лідерство і ін Особлива частина характеристик психології групи стосується положення індивіда в групі. До психологічних феноменів, що мають відношення до такого стану, відносяться статус, позиція, роль, система групових очікувань, групові норми та санкції.

Статус характеризує місце індивіда в системі групового життя. Для вимірювання статусу використовується широко поширена соціометрична методика. Однак одержані за її допомогою дані не можна абсолютизувати, бо це місце індивіда у групі визначається не тільки социометрическим статусом, а й багатьом іншим.

Позиція — система поглядів, цінностей, установок, що виражають ставлення індивіда до подій, питань спільної діяльності групи. Якщо статус заданий відповідною структурою групи і має об'єктивний характер, то позиція висловлює внутрішнє ставлення індивіда до групи або діяльності, тобто є індивідуально своєрідною (суб'єктивної) характеристикою.

Роль — нормативно схвалений спосіб поведінки, очікуваний від особистості, що займає той чи інший статус в групі.

Важливим компонентом характеристики становища індивіда в групі є групові очікування — від кожного члена групи відповідно до його позицією і роллю група очікує виконання певних функцій, визначених рішень, поведінки, причому якісного. Через систему очікуваних зразків поведінки, які відповідають кожній ролі, група контролює діяльність своїх членів. При неузгодженості між очікуваннями групи і реальною поведінкою будь-якого її члена вступають в силу групові норми та групові санкції.

Групові норми є неписані правила, які вироблені, прийняті групою і представлені в її психології особливим феноменом. Норму можна визначити як ідею, правило, еталон поведінки, представлений у свідомості членів групи і визначає, що члени групи повинні робити, яка поведінка від них очікується в даних обставинах. Щоб співпраця була можлива, цим нормам повинно підпорядковуватися поведінку всіх членів групи, і вони покликані виконувати регулятивну функцію.Групові санкції - це соціально-психологічні засоби та механізми, за допомогою яких група спонукає своїх членів до виконання і дотримання норм. ('Від лат. — Строге постанову. Санкція — міра впливу, засіб групового контролю. Розрізняють негативні санкції, спрямовані проти відступів від норм, і позитивні, що мають характер підтримки і схвалення дій щодо їх дотримання та зміцненню.) Санкції можуть бути заохочувальні і заборонні, позитивні і негативні. Система санкцій призначена для того, щоб забезпечити дотримання норм. Вони мають соціально-психологічний характер, але часом перетворюються і в силові. Виявляються вони у схваленні, осуді, примусі, зміну статусу або ролі конкретного індивіда, набуття ним авторитету, лідерства або відкидання (ізгої) і пр.

Важливу роль у груповій діяльності грають і морально-психологічні відносини, що складаються і функціонують в групі в процесі спільної діяльності її учасників. Ці відносини можуть надавати позитивний або негативний вплив на її ефективність. Позитивно позначаються дружба, співпраця, взаємодопомога і взаємна підтримка. Вони ж характеризують високий ступінь групової згуртованості. До відносин, що робить негативний вплив на діяльність групи, відносяться розбіжності, суперечності, взаємна недовіра, недоброзичливість, заздрість, кар'єризм, конфлікти та ін.

При функціонуванні в психології групи групових норм і санкцій беруть активну участь соціал'но-психологічні механізми і властивості особистостей (з яких складається група): навіювання, конформність, переконання, наслідування, психологічний тиск, ідентифікація та ін Соціально-психологічний підхід до вивчення, оцінки та роботі з малими групами передбачає також розкриття властивих їм інших соціально-психологічних явищ: масовидність (групових інтересів, групової думки, групових настроїв, традицій і звичаїв та ін), взаємин (міжособистісних, індивідуально-групових), об'єднання, про які також йдеться вище.