Основні етапи державотворення в Україні

ПЛАН.

І. Вступ.

ІІ. Основна частина.

1. Поняття «держави», умови виникнення.

2. Початків державності в Україні.

3. Київська Русь та Галицько-Волинське князівство — ранньофеодальні монархії.

4. Українські землі у складі Великого князівства Литовської та.

Речі Посполитої.

5. Запорізька Сич — «козацька християнська республіка'' та.

Гетьманщина.

6. Українські землі под владою Росії та Австро-Угорщини.

7. Українська державність на початку ХХ ст.

8. Радянські часи й Україна.

9. Україна в умовах незалежності.

ІІІ. Заключна частина.

ВСТУП.

І. Складно, важко, але й безупинно, Український народ йде шляхом розбудові своєї демократичної держави. У демократичному ж суспільстві політична влада все понад орієнтована на доля громадянина в політичному житті.

Адже демократія це влада, що виходить із народу, змінюється народом й в інтересах народу. Проте в Украине еще не сформована модерну нація її повноцінна політична еліта, спрямована взяти відповідальність за суверенізацію та самостійний повноцінний розвиток українського суспільства. Україні потрібна маса свідомих громадян, залучених до інтересів своєї держави й достатньо компетентних, щоб бути повно вартими носіями й суб'єктами державно владних відносин.

Україна друга за величиною країна Європи. За чисельністю населення вон наближається до Франції, а й за обсягом ВНП — до Італії. Проте політичні права України як нації мінімальні - не так на європейській арені, а й у власній державі. «У тому годину, як найубогіші країни світу користуються повним суверенітетом — пише видатний дослідник української історії. Про. Субтельний, — Україна лише але проголосила його на початку 90-х». Ця кричуща невідповідність є загадкою історії, що спонукає пильніше розглянути минуле, яку нерідко лишалося поза увагою й ще частіше не знаходило розуміння".

Досліджуючи історію України, я зосереджуюсь проблем розвитку українського суспільства. Одна із них — це відсутність в українців власної держави. Якщо заснування та зміцнення останньої є переважною рисою історії більшості народів, то цого не можна сказати про українців. Їхні невдачі у спробах здобути самостійність складають один з основних аспектів національного досвіду. Отже, українське минуле — це головним чином історія народу змушеного боротися за виживання й розвиток поза впливом тієї чи іншої цілком спрямованої держави.

Основна позначка даного дослідження — відслідкувати процес державотворення в Україні та історіографічного питання.

Розвиток новітнього українства і відродження української національної ідеї ще кінці 19 ст. поставили перед російською наукою заподіяння створити нову синтезу історії українського народу. Алі тогочасна Україна та українська історіографія не був ще готова виконати це заподіяння. Історики 19 ст. вважали за свій головний обов’язок збирати «Цеглини» для майбутньої будови історії України. Вони доволі скептично ставилися до перших спроб синтезування української історії, що ними чимраз понад починало цікавитися покоління істориків століття ХХ: М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич, Про. Апанович, М. Полонська-Василенко, У. Винниченко, Про. Субтельний, М. Брайчевський.

Сподівалюсь, що робота над моїм першим дослідженням викличе не аби який інтерес в мене, а й у всіх тихий хто прийме доля в написанні і обговоренні проблеми великого українського народу. Тім самим повнішою стані маємо, сучасниками складна і суперечлива картина минулого, якої можна відтворювати нескінченно.

ІІ. (1). Основою чи якого суспільного розвитку є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні, моральні та інші процеси життя в суспільстві.

Держава є формою суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування, тому виникнення держави обумовлене відповідними потребами у зміні в стані суспільства, ускладненням власне соціального життя.

У міжнародному значенні державу розглядають як суб'єкт міжнародних відносин як єдність територї, населення й суспільної влади.

Отож, держава це суверенна, політично-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління й примусу, здатна за допомогою права робити своє веління загально — обов’язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами.

Наш огляд українського державотворчого процесу почнемо від короткого огляду територї, на якій цей процес відбувався. Вплив природи краю на зародження й розвиток в ньому історичного життя віддавна уже вважається за аксіому історичної науки. як влучно висловився російський історик Ключевський, сила, котра держить до рук колиску шкірного народу, це є природа його землі. Отже, придивимось до природи тої землі, на якій оселились предки українського народу й на якій й досі майже самих місцях живуть й нащадки. як ми далі побачимо, Український народ є автохтоном на своїй землі. Це означати що Український народ живе на тій самій територї якої здобув в качанах свого розселення в східній Європі, дуже мало поступившись із цієї територї чужим народам, інші ж, що він здобував, це було б продуктом колонізації порожніх, незаселених просторів, із які не було б потреби когось усувати чи проганяти. Отже, Український народ був не завойовник, лише мирний колонізатор. Сьогодні етнографічна українська територія майже в цілості покривається із географічною.

На заході вона трохи переступає за Карпати, на півночі йде більш-менш по поріччу Прип’ять, Десну, сейму, на південному заході, йде понад Прутом до нижнього Дунаю, із півдня обмежує її Чорне море, свої на сході губиться вон серед мішаного населення Воронежчини і Донщини, але в південнім Сході в басейні Кубані досягає Кавказьких гір.

ІІ. (2). Алі розглянемо ж першу державу засновану на українських землях, її політичний устрій, та правничі пам’ятки що зостались із давнини. Перша держава часів первісного ладу, де пануючою верствою були жерці відунирахмани. Тому устрій згаданої держав визначають «священною демократією». Окрім жерців відомі слідуючи верстви: хлібороби — скотарі, воїни, тощо.

Арата (V-III з до н.е.) держава трипільська розташована між Дністром й Дніпром. Політичний центр перебував у межах Сучасної Черкащини біля міста Сміла.

Правничі пам’ятки зіставлені Араттою до відома наших часів є такі, як «Рігведа» — збірка арійських священних гімнів. Трипільці малі писемність. Знайдено понад сто глиняних табличок із написами у вигляді клинопису. Дослідження її почав Український археолог, історик й мирознавець В. М. Даниленко справа де шифровки писемності араттійців продовжується.

На думку дослідника трипільської археологічної культури Ю. Шилова «Цивілізація тобто державність виникла на територї України у V тисячолітті до н.е. разом із трипільською археологічної культурою». Остання визнана явищем загальнолюдського історичного розвитку суспільства періоду дитинства цивілізації: так 1993 рік був оголошений ЮНЕСКО «фатальністю культури трипілля», відкритою У. Хвойкою 100 років тому.

Коли до етнічної приналежності трипільської, землеробською культури та держави Арата думи дослідників неоднозначні. У. Хвойдо вважав трипільців прямими нащадками українців, котрі зберегли «край предків» до цого часу.

Ю. Шилов кваліфікує трипільську культуру як культуру ранніх ще не розмежованих Індоєвропейців. Подчеркивает спорідненість Аратти з культурою Греків, Слов’ян, Індусів. Однак визнає її про материком Української культури.

У. Петров пропонує розрізняти лінію культурно історичних традицій та лінію власно-етничніх зв’язків й на підставі цого не вважає Українців нащадками трипільців.

Арії (Орії) — із індоєвропейської (плуг, рало), орачі - це ІраноІндійське відгалуження трипільців (аратів), мекали у пониззі Дніпра (Азовсько-Причорноморський район). Це державотворення існувало у іншому тисячолітті н.е. Частина Оріїв пересилилась в Індію, а тих що залишилися на батьківщині утворили Індоорійський союз племен — Кімерійський. На думи Про. Шокала, формувався протягом тисячоліть етнокультурного добору із різних племен довкола осерця духовної традиції створеної автохтонами України — Оріями, хліборобами.

Р. Василенко вважає трипільську культуру слов’янською.

Поки Український народ виступив як самостійний цінник історії у південній Україні, існували державні організації інших народів. Від VII століття до н.е. на побережжі Чорного й Азовського морів осіли численні Грецькі колонії засновані із малоазійського Мімту: Тіра, Ольвія, Херсонес, Теодосія, Паніка-Пей, Фана-горія, Танаїс й ін. Греки намагалися використати природні багатства країни зорганізувати широку рибну промисловість, заходилися розводити хліборобство й виноградство дбали про годівля худоби але й найбільшу увагу звертали на торгівлю із сусідніми племенами й на вивіз місцевих продуктів до Греції.

Грецькі колонії не творили однієї держави, а кожне місце було б окремою республікою, із демократичним ладом але й фактично под дротом багатіїв — купців й промисловців. Тільки міста над Азовським морем у V століття до н.е. зорганізувалися в Боспорську державу под дротом династії Спартокідів. У 107 році до н.е. ця держава прийшла под уладові царя Понту Мітрадата Євпатора, що намагався створити із чорноморських країн одну могутню державу, Яка б мала статі базою для боротьби із Римом. Алі чорноморські Грекі не виявили порозуміння для його планів й цей «другий Ганібал» впавши у боротьбі, а чорноморські колонії перейшли под уладові Риму.

Пізніше у хуртовині переселення народів грецькі міста були знищенні й лише Крім залишився до рук Візантії.

Історичне значення грецьких колонії до того що це були Перші зорганізовані міста на територї Україні, Перші центри торгівлі й культури що малі великий вплив на сусідні племена. Алі в ролі кінчається. Ані грецьких міст, ані Боспорської держави неможна вважати представниками української державності, хоч смердоті і діяли в Україні.

Серед племенних союзів згаданих Геродотом у V ст. до н.е. при описі Скифії - гелони та скіфи-орачі. На думку Ю. Шилова це нащадки Аратти, що зберегли живий корінь колишньої Індоєвропейської спільноти.

Гелоне — сонцепоклонники шанувальники бога Сонця — Сварога. На думку Р. Василенко це поляни. Отже, традиція Аратти, через ці слов’янські племена Подніпров'я проіснувало до часів Київської - Русі.

Племінні союзи на думку послідовників це перший щабель державної організації примітивні царства.

Алі правничих пам’яток цого періоду ми не знаходимо.

Хоча й історичне значення державного утворення досить велике -.

У. Рибаков, Р. Василенко, М. Брайчевський, пов’язують зародження слов’янської державності із скіфською епохою (V ст. до н.е.). Київська Русь ХІ - ХІІ ст., на їхні думи ще не перша форма слов’янської державності, а лише новий етап піднесення.

Р. Василенко зазначає що Київська — Русь виникла в ІХ ст. (882р.) за помахом «чарівної палички». Щоб вийти на рівень державності слов’янське сус-пільство мусило пройти довгий годину від родового ладу до народної демократії. Досягнення археології до останніх десятиліть дозволяє відсунути поріг слов’янської цивілізації в глиб віків на V ст. й визнати що слов’янська цивілізація був одною із найдавніших в Європі.

ІІ. (3). На історичну арену слов’янська держава вийшла у ІV ст. (Антський союз), а найбільшої могутності досягла под годину правління князя Кия (кінець V вухо VI ст. н.е.). Антське царство, Антські царі (Бож, Ардагаст, Мусокій) їхні влада не був абсолютна, вона обмежувалась народними зборами — ВІЧЕМ (народна демократія). Соціальна диференціація антського суспільства в умовах панування індивідуального господарства вела до розладу общинного ладу, однак рабовласництво не набувало довершеного вигляду, а відбувалося становленням феодальної системи.

М. Грушевський вважав антів тогочасною назвою українців.

М. Брайчевський уточнює безпосередніми предками українців були не лише племена черняхівської культури (ІІ-VII ст.) а і поляни, сіверяни й древляни.

Тривале історичне значення здобула лише Київська держава. Літописець виводить її на вухо від полянського князя Кия й його братів що Перші здобували місто у Києві; коли ж смердоті повмирали «рід їхні почав тримати князювання над полянами».

Про діяльність цієї першої Київської династії історичних відомостей не захувалось. Алі багаті археологічні пам’ятки на терені міста Києва й в його околицях дають свідоцтво що уже в VI-VII ст. Київ був могутнім торговим й культурним, мілітарним осередком, був великим містом найбільшим протягом усього східну Європу. За Крип’якевичем: значення надавав Києву передусім дніпровський шлях, що з'єднував північні країни із Чорним морем.

Через Київ переходив також другий великий торговий шлях зі Сходу, від Азії до Середньої Європи, а Києві був давній перевіз через Дніпро.

Недостача джерел не дозволяє нам ствердити співуче чи стояла Київська держава в безпосередньому зв’язку із Державою Антів. Алі уже ті що Київська держава так саме як анти скерувало головну свою експансію на Чорне море, робить правдоподібним здогад що між обома державами йшла безперервна лінія розвитку.

Київська Русь ІХ-ХІІ ст. ранньофеодальна монархія. На чолі держави — князь, що зосереджував у своїх руках законодавцю, адміністративну ці військову уладові. Діяльність князя спрямовувала радою феодалів — Боярською думою.

Дослідники виділяють два етапи розвитку давньоруської держави:

1. ІХ-Х ст. — завершення об'єднання всіх східнослов'янських в єдину державу, та становлення державного апарату, військової організації.

2. ХІ половина ХІ ст. розквіт держави (оформлення феодального землеволодіння й станової структури суспільства).

Єдиною значною правничою пам’яткою є «Руська щоправда» — це кодекс права давньоруської держави ХІ - І чверть ХІІ ст.

Сучасна історична наука вважає давньоруську державу спільною Державою трьох східнослов'янських народів. Дослідники хоча і поділяють тезу Радянської історіографії про Київську Русь, як «колиску трьох братніх народів», однак критикують підхід у визначенні етнічної приналежності Росії включно як попередниці Ро-сійської держави, що відмовляє українському народу.

Існування своєї держави до середини ХVII ст., а білоруському — до 1917р. Історики вважають що субстрат (Середня Наддніпрянщина — Первісна Русь) — основа давньоруської народності. Так, на думку М. Брайчевського становлення давньоруської держави почалося у ІІ - ІХ ст. (Антське царство); VI — VII ст. — початкова Русь; ІХ — ХІ ст. Київська Русь.

У ХІ ст. від спільного слов’янського стовбура відгалужується білоруська етнічна спільнота (Половецька держава). У ХІІ ст. визначалася російська спільнота. Генетичною базою формування українського народу на думку дослідник, залишився первісний загально руську стовбур. Обґрунтовуючи нижній хронологічний рубіж дослідження, дослідник — історик М. С. Грушевський стверджував, що смерть Ярослав Мудрий (1054р.) є поворотним пунктом в історії Русі і Києва, после якого роздріблені руські землі уже ніколи було неможливо бути зібрані воєдино. Серед такої розпаду він називав «розмноження» князів, а також «стремленіє саміхъ племенъ къ самобутнього існуванню, такъ какъ попередня епоха, хоча надала відоме єдність племеннамъ, створила відому свіязь з-поміж них, але анітрохи не стерла ихъ племенныхъ отлічій, не заглушила влеченія къ їх особенностям».

1054 р. взято М. С. Грушевським очевидно не без впливу.

М.М. Карамзіна, котрий писавши що «Давня Русь поховала съ Ярославом своє могушество і благоденство… втратило силу, блескъ та цивільне щастя, будучи знову роздробленною на малыя области…».

Інші історики відносили вухо роздробленості Русі до 1097, 1032, 1069 років. Повні сумніви що до цого мав й Грушевський вважаючи що перша стадія в процесі державного розладу Русі закінчилася зі смертю Мстислава Великого (1032р.), а переможним й принижений він військом Андрія Боголюбського.

Принижений то принижений… Алі виявляється й в приниженому становищі Київ залишався «центромъ руської життя, задававшимъ їй тонъ», а «Кіевскій князь… de jure оставався старимъ… й у суздальського князя; в цервономъ отношеніи… Суздальская область зависила від кіевского митрополита, своє чергу находившагося подъ вліяніемъ кіевского князя…». Цією фразою відображають сутність історичного процесу в Київській Русі ХІІ-ХІІІст.

У південно Західний Русі існували Київське Чернігівсько-сіверське, Переяславське, Галицьке й Волинське князівства у ІІ третині ХІІ ст. — середині ХІІІ ст. Практично кожна князівство в мініатюрі відтворювало політичну структуру Київської держави. А як норми права визнавали «Руську правду».

Алі правоприємницєю Київської Русі ми можемо зазначити лише ГалицькоВолинською Державою (перше українське королівство) існуючу у ІІ половині ХІІІ ст. — 1365р. Це був монархія. Законодавча та виконавча влада до рук князя, влада якого був спадковою.

У 1263 році Галицько-Волинський князь Данило Романович був проголошений королем Русі. У 1366 році в наслідок династичної кризи королівство Руське було б поділено мін польським королівством (Галичина) й великим князівством Литовським (Волинь).

Сучасні історики вважають що у другій половині ХІІ ст. сформувалися три центри об'єднавчих сил населення колишньої Русі. Один з сил — Український: Галицько-Волинська держава, що намагалась у першій половині ХІІ ст. об'єднати більшість українських земель (Волинь, Галичина, Поділля, Київське й Переяславське князівства).

Фактично Галицько-Волинська держава це друга велика держава на Український землі збудована українськими руками, котра зуміла об'єднати біля собі більшу частину української етнографічної територї свого години, фактично в половині ХІV ст. перестала існувати. Алі півтора століття її існування не проминуло безслідно для подальшої долі українського народу — так вважав Дорошенко. Новіший дослідник професор З. Томанівський дуже високо ставити заслуги Галько-Волинської держави перед українським народом. Ця держава, каже, він зберегла Україну перед передчасним опануванням й асиміляцією із боці Польщі. Розірвавши династичні і церковно — політичні зв’язки із Суздале, вон із іншого боці припинила процес асиміляції українського елементу із великоруським із перевагою великорущіни.

Нарешті вона відкрила західно — європейським впливом доступ в глибокий мірі і нейтралізувала однобічність впливів візантійських. як пише визначний історик, науковець Д. Дорошенко — «ця держава перейнявши культурно національні традиції Київської Русі свою політичну і соціальну революцію розвивала як сильним впливом тихий відносин котрі існували в середній Європі. Хоч Роман й провадив жорстку боротьбу із боярам, але й зломити їхнього політичного значення та їхні економічної сили не міг. Політичні завірюхи першої половини ХІІІ віку дуже сприяли боярським претензіям, й самому Данилові, наверху його успіхів раз — у — раз доводилося рахуватися із боярською олігархією.» Не нічого поганого літописець в одному місці каже, «галицькі бояри називали Данило князем, а насправжки самі до рук тримали всю землю. Дояре навіть завоювали собі право роздавати землі й Данилові разом із Васильком довелося боротися із ними за право роздавати виробку учасників із сіллю в Коломиї своїм дружинникам. Галицьке боярство зробилося справжньою аристократією котра прийняла в свої виряджай декого із дрібних збіднілих князів котрі ставали на службу до галицьких князів й звалися „служебники князями“». Бояри як думає дехто із істориків, звели із світу не лише Юрія Болеслава Тройдиновича але й і обох останніх князів із дому Данило — Льва ІІ та Андрія, щоб самим опанувати в Галичині. Основою економічної сили боярства було б, якої вже було б згадувано, вели землеволодіння, котре приносило значні доходи сільського господарства, завдяки родючості землі. Джерелом збагачення служили і виші адміністративні посади, зв’язані із одержанням прибутків із доходів із землі, так звані «кормління». Головною робочою силою по маєтностях були люди й не вільні, рабі, чи на-пів вільні, котрі помиляюся вільного переходу. Вільні селяни, смерди, почали називатися под польським впливом кметами. Вони поділилися на данників, котрі платили данина князям чи боярину й на службових, котрі були зобов’язані на користь земельні власників різними службовими повинностями. У середині ХІV ст. Перехід Галичини под польську уладові потягнув із 2 за собою великі зміни в соціальному устрою.

У тому годину як на заходів виростав й скріплявся новий осередок українського політичного і культурно-національного життя, намагаючись об'єднати принаймні Західно — Українські землі і Правобережжя — на сході, над Дніпром ішов дальший розклад й занепад, мінялися старі форми життя і народжувалися нові, в яких вже можна добачити ембріони, зародки будучих чинників.

Татарський погром, плинув на зміну політичних відносин на цілім сході Європи. На землях великоруських, що об'єднувалися головним чином біля Суздальсько-Володимирського князівства, татарщина залишила глибокий слід на всіх ділянках життя, відбилася на політичному укладі, на відносинах соціальних, культурних, навіть на народній вдачі та психіці. Хоч негаразд глибоко, але й рішуче відбилася татарщина і на теренах. Передовсім вон завершили політичний занепад. Наддніпрянщини із її осередком Київщини. Цей осередок пересунувся на захід, до Галицько-Волинської землі. Стався остаточний розрив з північною Суздальською Руссю: розірвалися зв’язки династичні, політичні, економічні, і культурні. Історичні шляхи народів українського і руського розходяться.

Колі уже говорити про безпосередній вплив татарської руїни на Україну — Русь, перш на постає запитання — на стільки справді ця країна повела до запустіння наддніпрянської України і до зв’язаних з цим запустінням пізніших змін в складі самого населення? У російській історіографії установився був погляд, аби по татарській приклад, Ключевський так усе просто і каже: «запустіння наддніпрянської Русі, почавшись у ХІІ віці, було б довершено татарським погромом 1240 року. З цого години старі обласні цієї Русі, колися там густо залюднені, на довгі часи обертають в пустинно із мізерними останками прежнього населення». У залежності від такого погляду повстала був, як знаємо, і теорія про прихід на порожні землі Наддніпрянщини Українців із Підкарпаття. Польська історіографія, особливо із ХІХ ст., також піддержувала цій погляд, щоб довести засмуги польського елементу в ділі колонізації «руської пустині» і завершення на ній культурного життя.

Вже історія Р — У держави ХІІІ ст. тісно в’яжеться із новим політ — їм чинником, що виник тоді на північно-західній границі руського світу.

Цим чинником був Литва. Ще в ХІІ ст. супроти систем руських князівств, розбита на окремі незначні племена, Литва уявлялась слабким й мало важливим сусідом.

У ХІІІ ж столітті вон об'єднується в другу державу, здобуває чим раз понад значення, а із початком ХІV ст. виступає уже в ролі «збирача розбитих білоруських й українських земель», як пише Д. Дорошенко. У житті народів із цого години й аж до половини ХVІ ст. Литва відіграє рішаючи роль, а із білорусами вон тісно зв’язана і до сьогодні. Ті примушує звернути докладнішу увагу в нашім загальні огляді на литовський елемент й на сформування литовської держави, котра протягом мало не цілих двох століть був державною і українського народу, був тогоспільною будовою, де досить мирно та спокійно жили поруч собі народи литовський Український й білоруський.

Українські землі (Київщина, Чернігово-Сіверщина, Поділля та Волинь) у складі Великого князівства Литовського, руського й Жемайтського у 60−70 роках ХVІ ст. — 1569 рік.

Велике Князівство Литовське, Руське й Жемайтське (ВКЛ) трактують до кінця ХV ст. федерацією окремих земель под верховенством великого князя Литовського. До початку ХVІ ст. ВКЛ конституційна монархія, а із 1501 р. -парламентська шляхетська республіка. Зважаючи, що ВКЛ у ХІV — ХVІ ст. успадкувало традиції Київської Русі (державні, культурні, правничі) та ті, що слов’яни (Західна й Південно-Західна Русь) становили основний демографічний потенціал країни, окремі сучасні дослідники поділяють оцінки представників дожовтневої української історіографії У. Антонович, М. Грушевського, про ВКЛ як литовсько-руську державу.

Українські землі що до 1471 року малі широку автономію продовжували використовувати Руське право — «Руську Правду». З кінця ХV ст. з’явилося писання литовське право, яку виросло й розвинулося на групі староруського права, та його судової практики. Литовський статут у редакціях 1529, 1566, 1588 рр. — кодекс законів ВКЛ що визначив конституційні положення державного улаштую, містив зводи цивільного, карного та сімейного права.

Крип’якевич І.П. вважає що два століття прожиті у ВКЛ малі позитивне значення для формування українського народу та його державності.

М. Грушевський наголошував, що Київський період перейшов в Володимиро-Московський, а Галицько-Волинський, потім в литовськопольський ХІV-ХV ст.

М. Брайкевич трактує одному Українське королівство втіленням невмирущого потягу українського народу до державності ліквідація якої у 1471 р. висловила неодноразові виступи української знаті, спрямовані на відродження української державності у складі ВКЛ.

ІІ. (4). У тому годину дедалі гостріше назрівало запитання тіснішого з'єднання Литви із Польщею. Поляки бажали остаточно взяти Велике князівство под свій провід. Для цієї справ смердоті приєднали дрібних литовських бояр, що були невдоволені своєю залежністю від вельмож й бажали матір такі права, як мала польська шляхта. Поляки пообіцяли зрівняти їхнього із шляхтою, якщо якщо укладена тісніша унія із Полькою. Таким чином у самому Великому князівстві. Польща створила свою партію, що паралізувала усі плани Литовських самостійників. У обороні державної незалежності Великого князівства виступала уже лише невелика група литовських й українських попів. Українські вельможі противилися унії із Польщею також із релігійних причин, то перебачали поширення впливів католицької церкви.

Король й великий князь Жигмонт Август под тиском поляків скликав 1569р. в Любліні сейм для проведення унії. Литовські князівство мало бути сполучене із Польщею до однієї державу, под одним володарем й зі спільним сеймом, але в Литві мала залишитись лише окрема адміністрація й судівництво.

як пише М. Гришевський в своїй роботи «Історія Русі»: «Котрі землі переходили под Польщу, заводили там поляки польські порядки: спочатку в Галичині, потім — на Поділлі, а, по всій Україні. А були тих порядки для таких людей простих — дуже добрі, деякі гірші, ніж були в державі».

Одним із важливіших наслідків Люблінської України, для українського народу було б ті, що Українські землі тих, що належали перед тім до Литви (Київщина із Задніпрянщиною, Волинь й Поділля) й тих, що належали уже до Польщі (Галичина, із Холмщиного), знайшлися тепер разом в одній державі й, не вважаючи на певні різниці в політичному і соціальному улаштую, змогли знову тісніше зблизити й впливати взаємно, перш на на полі духовної культури. Ослаблений матеріально, Український елемент західноукраїнських областей усе ж таки таки зберіг свої національні традиції і, спираючись на моральну і матеріальну піддержку східноукраїнських областей, за дуже короткий годину после об'єднання встиг розвинути у собі живий культурнонаціональний рух, який повів до загальнонаціонального відродження українського народу.

«Український, а навіть литовський (поки литовські катай не почали заводити польських порядків). Прийшлось українцям пожалкувати і за своєю власною Державою, та нічого, робити: тепер всім рядним поляки, а українці не малі ані в чім голосу.

Поляки були католики, а малі то собі за обов’язок, щоб свою католицьку віру ширити, а інші віри тіснити, аби люди прийшли на католицьку віру переходили; так вчили їхнього духовні, й так їхнього королі та пані намагалися робити. Українці ж були православними, й у тому у усім малі прикрості й не було б їм ходу ані в чім".

Вже в кінці ХVІІ століття нові форми політичні і соціальноекономічного укладу життя, котрі стали закріплятись на східноукраїнських землях после Люблінської унії, починають викликати до собі опозицію із боці глибоких верств місцевого українського населення. Ця опозиція дуже скоро переходити в одверті конфлікти, котрі згодом ускладнюються ще і через запитання релігій. У цих конфліктах українського населення із новим режимом козаччина відіграла провідну роль. Тут ми підходимо до одного із основних питань нової української історіх, до козацько-польської боротьби, що займає дуже значне місце. Немає нічого чудового, що обидві сторони мають неоднакові подивися на заподій і навіть на самий характер цієї вікової боротьби двох суспільних, споріднених й близько історичною долею народів. Не залишилося безпосередньо і третя сторона — російська, для якої утиски над українським народом, а особливо над православну вірою в старій польській Речі Посполітої, служили немов історичним оправданням тихий утисків, які зазнавала польська народність у Росії после занепаду Речі Посполитої і невдалих польських повстань.

Запорізька Сич, в середині ХVІ ст. — середину ХVІІ ст. був козацькою демократичною республікою. Українська державність, що існувала у вигляді широкої автономії у складі Великого князівства Литовського (до кінця ХV ст.) не був знищена: вон перейшла в інші соціальні підвалини.

Козаччина зародилася й розвинулась органічно, як результат особливих умів українського життя ХV й ХVІ століть на степовім пограниччі в суспільстві із татарським Кримом. Процес її зародження і формування був довгий, й які-небудь окремі моменти цого процесу були мало помітні і не піддавалися за фіксуванню тім более, що саме життя козаччини розвивався глухих степових теренах, Делано від культурних осередків. Це привело, до того, що коли нарешті козаччина виступила на широку арену історії, як сформований військовий клас, то, на запитання. як вон повстала і звідки взялася, ніхто не умів дати ясної і точної відповіді. А тім годиною інтерес до повстання козаччини, до її походження, виник в початку ХVІІ віку, коли ще не раніш. Польські і чужоземні писемними, стаючи до відома існування оригінальної суспільної верстви, аналогії до котрої смердоті піде було неможливо знайти, пробували по свойому пояснити звідки взялися козаки і хто смердоті такі. Від них відставали і сам козацькі літописці. У дусі зрозуміти свого години і тих, і другі намагалися пояснити назву та походження козаків, від якогось імені, вибираючи созвучні імена та назви. Польсько-Литовський Хроміст другої половини ХVІ віку Матвій Стрийкивський виводив козаків од якогось стародавнього ватажок «Козака», що мовляв, щасливо боровся із татарами. Польський історик ХVІІ ст. Павло Плацький й Веспасіли Коховський виводили назву козаків від слова «Коза», бо смердоті були такі ж прудкі, проворні, як, кози. Григорій Грабянський козацьку літописець початку ХVІІІ ст. виводив козаків від хозар, а другий козацьку літописець Петро Симоновський, із другої половини ХVІІІ ст. вичитавши в однієї римського географа, що на Кавказі був область Гірканія, вважав її за батьківщину козаків, бо hircus по латині означає цап, від ж звідти, й пішли козаки. Були і інші, не лише фантастичні теорії походження козаків.

Дехто із старих письменників наприклад, польський історик ХVІ ст. Мартін Бєльський, французький інженер Боплан (автор відомого «Опису України» 1940р.) й наш козацьку літописець Самійло Величко із початку ХVІІІ віку вважали козаків за місцевий, тубільний стан, хоч тож, як й Величко, називали його сарматами чи козаками.

П. Куліш у своїм «Першім періоді козацтва аж до ворогування із шляхами» (1868р.), а «Исторяй возсоеднанія Русі» (1873р.), говорячи про походження козаччини, підкреслював про козаччина був продуктом степового життя. Козаки були волками-добичниками: смердоті складали ватаги і рушали в степ под дротом обібраних ними: отаманів й там промишляли полюванням й риболовством, а потім здобували у містах продукти свого здобичництва. Постійна небезпека привчила їхнього володіти зброєю і добро пристосовуватись до обставин степової боротьби із такими ж як й смердоті здобичниками татарськими. Козацька верства складалася із різних елементів українського суспільства і вперше виступає на суспільній арені в кінці ХV віку. Пограничні старості використовували козаків для своїх завдань, охорони прикордонних областей від татар.

Грушевський зазначав, що козаччина по суті є старим побутовим явищем, викликаним суспільством українського народу із кочовим хижацьким степом. Вона був навженної боротьби осілого хліборобського народу із кочовим розбишацьким населенням степу.

Алі хоч козаччина має певні сталогії до різних явищ українського життя попередніх століть, її неможна безпосередньо від них виводити, як окрема суспільна верства, із своїм окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччина почала формуватись лиш в ХVІ столітті і остаточно приймає певні вироблені форми лише на порозі ХVІ та ХVІІ століть. Справді короткий огляд умовин, при які козаччина зародилася й розвинулась, як це став показують документи, впевні підтверджує справедливість поглядів Грушевського, котрі і були загальною прийняті в українській науці.

Степові здобичники — воїни дістали ім'я козаків. Ця назва турецького походження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в ХІV ст. у поливицькому словнику й в актах кримських й тайських колоній, а йшло 1490р. вон з’являється вперше й в Україні - на означення людей, що ходили у казахському степу для здобичи й боротьби із татарами. «Їздили в козацтво», «козакували» означало промишляти в степах. Унія козаків спершу означала якогось стажу чи класу, а лише вказувало на заняття — степові промисли. Осередком козаччини стало Запоріжжя, де численні острови між рукавами Дніпра давали безпечу, захист й змогу укріпитися. перший фортифікації поклав тут князь Дмитро Вишневський, волинський магнат, що для боротьби із татарами зібрав кілька сотень козацьких охотників. Він побудував невеликий замок на острові маній Хортиці й тут двічі оборонявся від татар (1557р.) Вишневецький уклав широкі плани боротьби із турками й татарами за допомогою Литви та Московщини й організували похід на Крім. Алі пізніше втрутився в молдавські справ, потрапивши у турецький сповнений й в 1563р. був покараний смертю в Константинополі.

Дальнішу організацію Запорозького Війська проводили уже народні ватажка, мало відомі із імен й дія. Військовий центр, Сич, переходив із острова на острів, врешті й осів на Микитиному Розі, в Базавлука. Це був замок на зразок інших українських замків, обведений валами й палісадами, із балтами й стрілемцями, укриплений артілерією. Запорожці жили на Січі у простих куренях чи промишляли по угодах, татарських переправах, зимовищах. Під кінець ХVІ ст. жило уже тут кілька тисяч людей.

Упродовж дальшого години на Запоріжжі зорганізувався окремий військовий й соціальний устрій. Доступ на Сич мав кожний, хто тут бажав поселитися: «З віків за пороги вільно кожному приїхати й виїхати хоч бі як він називався». Були тут вояки із різних частин, селяни, міщани, давні студенти чи бурлаки, шляхта, навіть панове із визначених родів. Одні приходили для здобичи й степового господарювання, інші - для боротьби із татарами й лицарської слави. Нові козаки звичайно змінювали свої прізвища, щоб затерти своє походження й минуле. Молоді хлопці проходили годину проби як джури й досвідчених войовників, хто до війська не підходив, того із Січі відсилали.

Всі козаки вважалися за рівних, звалися товаришами й малі тих сам права.

Запорізька Січі на думку М. Брайчевського, бере у собі функцію носія української державності й створює козацьку республіку із послідовним демократичним устроєм. (обрання на загально-козацькій раді гетьмани й старшини).

Особливістю суспільного улаштую запоріжців був відсутність кріпосництва, рівність всіх членів козацької громади. Загальна козацька рада (коло) виконувала функцію законодавчого органу. Виконавча влада — коли в собі найомного отамана та старшини. На початку ХVІ-ХVІІ ст. Запорізька січ намагалася поширити свій суверенітет на інші укра-їнські землі й виступала альтернативно державними структурами Речі Посполитої.

Новий період української історії, період творення державної, розпочало повстання 1648р.

Коли годину нової Української Держави назрівав, це було б політично ще від кінця ХVІ ст., як лише козаччина почала виявляти сильніший розвиток. Вже Наливайко виступив з проектом створення окремої козацької територї між Дністром та Болем, а одночасно Верешинський, польський єпископ у Києві, із проходженням українець з Холмщини, радив зорганізувати козаччину на Лівобережжі, под дротом одного із князів. Ці плани зреалізувала Запорізька Сич, що створила свою уладові на широких степових теренах й звідки проводила самостійну політику, входячи у зв’язки із різними державами. Існування козацької «держави в державі» визнавав польський уряд, який намагався всіма силами її знищити. Зв’язків із козацькою республікою шукали різні політики Західної Європи. Зрозуміння державності зростало також серед міщанської інтелігенції - под впливом розвинутих історичних традицій. Українські владини із захопленням порівнювали козацькі походи на Чорне море із походами Олега, Ігоря, Володимира. Алі тогочасна інтелі-генція, що із такою енергією вела боротьбу проти тискові Польщі, ані зуміла підготувати основ власної державності: вон занадто був зв’язана із польським устроєм й власними державами категоріями не вміла думати. Державні фундаменти створили буйні народні маси, що не малі ніяких традицій, немали державних теорій, але й тримаючи зброю до рук, йшли за власним інстинктом — творили свою уладові. Козацькі самостійницькі устремління заломлювались й безнастанно, повстання за повстанням спливали прав’ю, але й ці змагання поновлювались постійно із дедалі більшою енергією. У довголітній боротьбі витворився цінний державницький матеріал, що лише чекав будівничого, який укрив бі його для завершення будови. Цим будівничим ставши Богдан Хмельницький.

Богдан — Зиновій Хмельницький, який провів глибоку між поміж добами історії України, поклав вухо Української Козацької Держави, був найбільшим державним чоловіком. Коли його будь-коли мала Україна, так характеризував його один із найвидатніших дослідників тієї доби,.

У. Лишинський.

Українська козацька держава (Гетьманщина) існувала із середини ХVІІ ст. по 1786 р. (із 1667 р. козацька автономія на територї Лівобережної України у складі Ро-сійської держави). Очолював державу Гетьман, який обирався на загально-військовий козацькій раді. Мав вищу законодавчу адміністративну військову уладові. У його компетенції: скликання загальновійськової заради (із кінця ХVІІ ст. — старшинської заради), здійснення дипломатичних відносин, керівництво фінансами, судовою системою, урядом. Останній обирався старшинською радою, членами якої були полковники й урядові особини. Усі посади в державності - від гетьмани до сотенної старшини були виборними.

Внаслідок визвольної війни 1648−1554 рр., якої очолював Богдан Хмельницький, козацька республіка виходить за географічні межі «Запорізьких вільностей», поширивши свою юрисдикцію на інші укра-їнські землі, остаточно формується як демократична держава із республіканським устроєм. Вперше на більшості українських земель протягом другої половини ХVІІ - кінця ХVІІІ ст. існувала держава, у якій знайшло своє втілення державне волевиявлення Українського народу.

Правничіми ж пам’ятками того періоду ми вважаємо «Березневі з статтею» 1554 р. визначали автономний статус Гетьманщини у складі Ро-сійської держави із гарантією вищої законодавчої влади, власного війська, фінансової політики, права та судочинства. До 30-х років ХІХ ст. в Україні діяло «Малоросійське право». У його основі - Литовський, статус 1566 р., який у 1728 — 1743 р. був модифікований у нову збірку «права», за якими позиватися малоросійський народ. Однак цей кодекс — не був санкціонований царатом по причині його автономістської та республіканської традиції.

Михайловський визнаним, використався у судовій практиці України до 30-х років ХІХ ст., поки рішенням самодержавства на Україну поширювався чинність російського законодавства. Визначною пам’яткою української політичної думк та права ХVІІ ст. є так кликана «конституція Пилип Орлик» («Пакти й конституція законів та вільностей Війська Запорізького»), укладена у 1710р в м. Бендерах гетьманом в еміграції П. Орликом, в ній був розроблена реальна модель незалежної української держави, заснованої на визнанні природних прав людини й права народу волю й державне самовизначення.

10 листопаду 1764 р. указом Катерини ІІ було б скасовано Гетьманство й створене Друга Малоросійська колонія на чолі із генерал-губернатором.

П.О. Румянцевим — адміністративний орган, залежний від царського уряду. У 1781 р. Лівобережна Україна поділена на Київське, Чернігівське та Новгород — Сіверське намісництва, з Слобідсько — Українська губернія стає Харківським намісництвом. У 1783 р. проведена реорганізація лівобережних козацьких полків у безмірній частини російської армії та запроваджено подушний податок (Кріпосництво).

З 1796 року на українській землі поширюється чинність загальноросійського адміністративного улаштую. У Лівобережній Україні створено Малоросійську губернію: у Слобожанщині - Слобідсько — Українську губернію, у Правобережній Україні - Київську, Подільську і Володимирську губернії.

Під кінець ХVІІІ ст. більшість українських земель потрапила под уладові Росії. Окрім Гетьманщини та Запоріжжя Російська імперія за чергою здобула такі частини України: в 1772 р. за першим поділом Польщі - трикутник між Дніпром та Сожем, Дніпром та Богом із побережжя Азовського моря від Берди по Міце, в 1783 р.- Таврія, Крім й Кубанщина, в 1793 р. одним поділом Польщі - Правобережжя від Дніпра до Пінськ-Кам'янець, в 1795 р. за Третім поділом Польщі - західну Волинь по ріку Буг, в 1812 р. — Бессарабію, врешті в 1815 р. — Холмщини, Позероським кордоном залишилися західні землі - Галичина, Буковина й Закарпаття, що належали до монархії Тастурків, Україна ввійшла знову в період бездержавності й мусила пристосуватися до життєвих форм, котрі накинули Ії чужі імперії.

На початку ХХ ст. Малоросійку губернію поділено втричі губернії: Катеринославську, Таврійську та Миколаївську (у 1803 р. перейменовано на Херсонську). Українська державність втрачається до початку ХХ ст.

І св. Війна (1914;1918рр.) та наслідки війни для українців, змушених битися із обох воюючи x сторін, були негайними, безпосередніми і тяжкими. Протягом усієї війни Галичина ставала ареною найбільших й найкровопролитніших побоїв на східному фронті. Її населення зазнавало страшних збитків від руйнувань та спустошень, причинених впоєними діями, а також брутальністю як російського та й австрійського командування.

Алі поряд з фізичними втратами війна ще понад погіршила частку українців, які не малі власної держави, не малі власної держави, що захищала б їхні конкретні інтереси. Величезна кількість українців (у російській армії калічувалося 3,5 млн. Українських солдатів й 250 тис. Служили в австрійському війську) боролися й вмирали за імперії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, але й і активно намагалися, як, зокрема, Росія, знищити їхні національний рух. Найгіршим було б ті, що українців як учасників боїв із обох сторін — змушували вбивати один одного. Єдиним позитивним аспектом війни було б ті. Коли вона виснажувала воюючі імперії, створюючи тім самим нові політичні можливості для своїх пригноблених підданих.

У 1917 р. відбулися дві російські революції, Перша — Лютнева — повалення самодержавства. Тимчасовий уряд не мав великої реальної влади, оскільки адміністрація перебувала в хаосі, а поліція був майже вся розпущена. Доти ж на ньому висів тягар непопулярної в народу війни. З самого початку суперником Тимчасового уряду виступала Петроградська Рада робітничих й солдатських депутатів. Підпорядкована соціалістам, серед які большевики складали лише одну із меншостей, Петроградська Рада являє.

Собою випадкову асамблею радикальної інтелігенції, робітників й солдатів. Подібні органи швидко утворювалися по всій стране. Мета заради, полягала до того, що «поглибити» революцію, штовхаючи її до перетворення суспільства, на соціалістичних засідках. Постійні сутички між цими двома органами, суперечки та взаємні перешкоди вносили ще більшу плутанину в запитання, кому належить остаточна влада в колишній імперії.

Звістка про падіння царського режиму досягла Києва 1 березня 1917 р. За кілька днів представники найголовніших установ й організацій міста утворили Виконавчий комітет, що мав утримувати порядок й діяти від імені Тимчасового уряду. Водночас осередком радикально настроєних, стала Київська Рада робітничих й солдатських депутатів. Алі, на відміну від подій у Петрограді, в Києві, на арену вийшла і третя дійова особа: із березня українці заснували власну організацію — центральну Раду. Всеукраїнську громадську організацію очолив її М. С. Грушевський. Ц. Р стала носієм ідеї інтернаціонального відродження України. Поступове зміцнення впливу Ц.Р. й загострення її стосунків із Київською Радою робітничих й солдатських депутатів, керівники якої ворожко поставилися до вимог національнотериторіальної автономії України. 17.04 середина травня 1917 р. було б схвалено домагання національно-територіально-територіальної автономії для України й перебудови російської держави на федеративно-демократичну республіку. Центральна Рада конститується як представницький орган усієї української демократії. Обрано 300 осіб у склад, у тому числі 21 — до виконавчого комітету. Головою заради знову затверджено М. С. Грушевського, заступниками В. К. Винниченко. С, О. Єфремова, у виконкомі Д. У. Антоновича. Проведення Українського національного конгресу, який, на думку У. Винниченка, «був першим кроком відродженої нації на шляху державності. Будучи одночасно сильно організуючим й агітаційним засобом, він ставши першим підготовчим етапом у творення ідеї Української держави. Конгрес офіційно передавши усно свою повно владність вибраному із собі органові новій Центральні раді. «Це був перший камінь у будові української державності». За твердженням П. Христюка: «Український національний конгрес не лише перетворив, Українську Центральну Раду на дійсно репрезентований орган, а і давши йому можливість діяти в інтересах українського народу». Правничими пам’ятками є резотації Українського національного конгресу: «Державне право й федеративні змагання України», «Права національних меншині їхнього забезпечення», «Автономія України в федеративній республіці», «Про територіальну автономію України». Зміст цих документів зводиться до вимоги:

1) широкої національної автономії України у складі федеративної демократичної російської республіки;

2) забезпечення економічних, політичних, культурних, прав національних меншостей, що проживають на Україні;

3) негайної організації із представників всіх національних та соціальних груп населення місцевих органів влади;

4) допуску представників України до участі в майбутніх мирних переговорах із країнами Четвертого союзу;

5) встановлення рівних прав для національних меншостей, що проживають в інших губерніях Росії.

З середини травня до початку червні 1917 р. було б створено Генеральний Секретаріат — перший уряд автономної України, у склад якого ввійшли 9 Чоловік: У. Винниченко — голова; С.Єфремов, З. Барановський, Б. Марнос, м. Стасик, У. Садовський, З. Петлюра, І. Тешенко, П. Христю.

У другій половині червня по листопад 1917 р. крайовий виконавчий орган влади — Генеральний Секретаріат. Створена Мала Рада — комітет Української центральної Заради. До складу якого увійшли представники неукраїнського населення.

Зміцніла Ц.Р. домагалася від Тимчасового уряду Росії однозначного визначення вимог автономної України, формування українських військових частин, призначення при Тимчасовому уряді особливого комісару у справах України. Ці вимоги були відкинуті тимчасовим урядом. У відповідь на це проголошено суверенітет українського народу «на своїй землі».

Характеризуючи даний етап діяльності Ц.Р., У. Винниченко визнавав: «Ми в соціальну революція зовсім не вірили, ми вірили в непожитність буржуазного ладу, вірили в міцність буржуазно них держав, прагнули і собі такої держави». «як люди». Проте Універсал допустити здійснення автономії України до відкриття загальноросійських Установчих зборів.

Крім того, цей період характеризувався: по-перше прагненням лідерів українського національного руху наповнити конкретним змістом діяльність створених протягом попереднього години державних інституцій (лише Генеральним секретаріатом проведено 30 засідань, де розглянуто более як 100 питань внутрішнього життя України); по-друге спробою розширити політичний вплив на аналогічні за характером та спрямованістю рухи інших «недержавних народів», що мешкали на окраїнах колишньої імперії (політичними у цьому напрямку був з'їзд народів, що відбувався 21−28 вересня у Києві).

Правничими пам’ятками цого періоду є І Універсал Центральної Заради (10.06.1917р.). «До Українського народу на Україні й поза України й поза Україною сущого».

Він визнав за необхідне впровадження національно-територіальної автономії, скликання на засідках 4-х членної формули Українського сеймові, вибори до якого планувалося провести в осені. Найголовніше заподіяння, що ставилося перед Сеймом: видання законів, котрі б регулювали б усі сторони життя, і насамперед щодо конфіскації «у власність народу» поміщицьких, казенних, церковних, монастирських земель.

03.07.1917 р. -видання ІІ Універсалу Ц.Р. «Статут вищого управління Україною». Фактично це був прообраз конституції, так як він визначав функції вищих органів державного управління. Прийнята відозва «До всіх громадян України».

7 листопаду 1917 р. — був утворена Українська Народна Республіка (УНР). Утворення автономної Української народної республіки в складі єдиної Ро-сійської Республіки. Формально влада належала Ц.Р., але й на значний територї республіки вон був мізерною.

Проголошення ІІІ Універсалу, за яким скасувалась приватна власність на грішну землю, націоналізовувалось поміщицьке, монастирське та церковне майно, встановлювалось 8-годиний робочий день, скасовувалась смертна кара за злочини, встановлювались кордони нового державного утворення, визначалися найголовніші політичні принципи його функціонування. До них належали: забезпечення свободи слова, друку, совісті, зборів, спілок, страйків, тощо. Це був початковий період формування уряду й нової державності, що почався із березня по листопад 1917 року завершився.

Громадянська війна, що почалася, стрімко змінила й політичне становище в стране, й, природно, далеч ніші плани фундаторів УНР. Частка республіки, її громадянський війни залежали від спроможності верховного керівництво вивести державу із глибокої та всеохоплюючої кризи, розподілити конфісковані землі серед селян, проводити активну зовнішньо політичну та укласти світ на фронтах, а також досягти догоди із цих та інших питань як національними меншостями на Україні, то й із урядами районів колишньої російської імперії. Дальші події, що вирішити ці запитання керівники Української народної республіки та її Верховного законодавчого органу — Центральної Заради, не зуміли.

Основою політичного улаштую стали заради робітничих солдатських й селянських депутатів. Федеративна форма зв’язку між Україною й Росією, створення робочого сільського уряду України. Правничою пам’яткою цого етапу був постанова Всеукраїнського з'їзду Радий «Про самовизначення України» та маніфест «До всіх селян й робітників та солдатів України».

Це означало встановлення Радянської влади в Україні, видання наказу «Про наступ радянських військ проти Центральної Заради (1 января 1918р.)».

Ц.Р. ще намагалась урятувати внутрішне становище України.

Тому проголошення Ц.Р. ІV Універсалу (9.01.1918р.), прийняти відозви «До війська українського фронту й тилу». України проголосила самостійного, ані від кого ніхто не залежного, вільного, державного Українського народу.

Першочерговими завданнями були: Укладання світу із Центральними державами прийняття Конституції України. Відновлення влади Ц.В. в Києві.

Територія України окуповується німецькими військами. У зв’язку із цим радянський уряд переїздить до Таганрогу. Пішовши на угоду із німецями, Ц.р. підписала собі смертний вирок. Німцям вон здавалась надто соціалістичною, а отже нездатною запровадити значно й неухильно виконувати свої зобов’язання перед західними парті нари. Опозиція Ц.Р. досить швидко зміцнювалася знайшовши спільні точки об'єднання, вон згуртувалася под гаслами створення міцної авторитарної влади, який було б вирішено надати форму гетьманату.

29.04.1918 р. Державний переворот в Україні - Утворення Гетьманської Держави. Створено уряд очолений Ф.Лизогубом.

на думку Д. Дорошенка, «Труднощі гетьманського режиму скидалися від свідомих українців, що усі без винятку вважали собі модними соціалістами, а хто таким не був, того вважали не українцями. Їх осередки, що жили собі спокійно под боком гетьмани в Києві, посилали своїм однодумцям усі директиви й заяви на провінцію, критикуючи гетьманські порядки. Значних успіхів гетьманський уряд добився на терені освіти, науки й культури».

Всі заходь котрі провівши новий уряд знайшли правове втілення в слідуючи законах: грамота гетьмани П. Скоропадського, «До всього українського народу», «Закон про тимчасовий державний устрій», «Тимчасовий закон про заходь боротьби із розрухою сільського господарства».

Алі в заяві Скоропадського в грудні 1918 р. читаємо слідуюче: «Я — гетьман усієї України протягом семи із половиною місяців прикладав всіх моїх сил, щоб вивести край із такого важкого стану, в якому він перебуває. Бог позбавити її Мені сил справитися із цим завданням й нині із огляду на умови котрі тепер склалися, керуючись добром України, відмовляюсь від влади».

Це означало ліквідацію гетьманату. Перехід влади до Директорії УНР. 14. ХІІ.1918р. склад У. Винниченко (голова), З. Петинора, П. Андріївський, А. Макаренка, Ф. Швець. Призначення заради міністрів.

Програмний документ Демократії «Деклорація». Закон «Про скасування приватної власності на грішну землю». Заяви про ті, що влада винна належити лише працюючим класам: робітництву й селянству. Закон, що призначив вперше зібрання Трудового конгресу. Уся влада залишилася до рук Директорії, але й були створені різні комісії: оборони, бюджету, культурно-освітня, Директорія отримала право приймати закон, але й смердоті малі бути затверджені чи відкинуті наступною сесією Конгресу, Директорія призначала й знімала із посад членів кабінету. Конгрес відкинув ідею диктатури пролетаріату й висловився за демократичний устрій на Україні. Орієнтація на власні сили у боротьбі із більшовиками. Проголошення самостійної, незалежної УНР, ще в січні 1918 р. й потім відновлення Директорією УНР у грудні 1918 р. знайшло гучний відгук та підтримку в Західній Україні. Тому, Незважаючи на Росію складну політичну ситуацію, а обох Українах (Західна та Наддніпрянська) було б оголошено акт злуки УНР та ЗУНР 2201 1919 р.

Проте в ситуації, коли обидва уряди були змушені боротися за власне існування, іхні перспективи здавалися безрадісними. Доти ж ці уряди зберігали свій окремий адміністративний апарат, військову політику. Тому це був злука лише за назвою.

Кінець января — лютий 1919 р. був оголошена Українсько — Соціалістична радянська республіка (УСРР). Розпорошені та дезорганізовані большевики України майже цілій рік готувалися до Повернення после того, як німці вигнали їхні на початку 1918 р. але й Повернення відбулося в січні 1919 р. Після проголошення УСРР було б створено уряд УССРР. На чолі Х. Чаковським.

Головне заподіяння полягає до того, щоб довести соціалістичну революцію до кінця. У соціально-економічні сфері большевики вважали за необхідне визволити трудящих із-під гніту експлуатації шляхом націоналізації промисловості, вироблення всеохоплюючого законодавства із охорони роботи страхування й пенсійного забезпечення робітникам.

Проголошувалась ліквідація поміщицького, куркульського й монастирського землеволодіння.

Документами цого періоду є декрет тимчасового робітничо-селянського уряду від України. Декларація від 25.01.1919 р. «Про земельну політику», «Про ставлення до дрібно-буржуазних партій», Маніфест «До робітників й селян України», «про радянську уладові на Україі». Закон робітничоселянського уряду «Про землю».

На першому плані стояло формування Української Червоної Армії.

У основі політики уряду буяли воєнно-комуністичні методи: прискорені темпи націоналізації промисловості згортання товарно-грошових відносин, заміна товарного ринку, як універсального регулятора економіки усякими розкладками, насамперед, продовольчою, а сільському господарстві перейти від одноосібного до усуспільненого виробництва через радгоспи, комуни, артілі. У політичній сфері - за провадження диктатури пролетаріату. 16−18 ХІ. 1920 р. був узята резиденція Директорії в Кам’янець — Подільському. Втративши прикордонний Волочиськ й покинувши гармати, бронепоїзди, військові ешелони, уряд Директорії та рештки її війська погодилися на інтернування, до Польщі. Так закінчилась війна за незалежність України, так завершився та її територї період революційних змагань за державність.

На протязі десятиріч Україна входила як республіка у склад СРСР. Формально був республіка із вищими законодавчими із розпорядними органами влади. У тому годину не було б своєї економічної системи, грошово.

Одиниці, політична структура був підпорядкована центру й т.д. Тому, доказ конституції УСРР 1919 р., 1925 р. 1937 р., 1978 р.

Новий етап творення державності України розпочинається в кінці 80-х на початку 90 років ХХ століття.

Першим кордоном до самостійної української держави було б прийняття Верховною Радою РУРСР 16.07.90 р. декларації про державний суверенітет України, в якій було б проголошено невід'ємне право української нації на самовизначення, верховенства, та самостійність, повноту й неподільність влади в межах її території.

Інший реальний крок до самостійної Української держави це проголошення акту незалежності України 24.08.91. акт незалежності України був затверджен на Всеукраїнському референтові умі, який відбувався 1 грудня 1991 року, у тій день сталися президентські вибори. Першим Президентом ставши Л. Кравчук.

Наслідуючи виборах 94 року президентом ставши Л.Д. кучма.

Утворення незалежної української держави почалось в дуже складних умовах: необхідно було б здійснити перехід від статусу Союзної Республіки із обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Україна вибрала мирний еволюційний шлях утвердження своєї державності. Він передбачав реформування існуючих органів влади й утворення нових, котрі відповідали б потребам незалежної держави.

У стислий період існування незалежної України, було б прийнято, значну кількість найважливіших законодавчих актів, т.я.: «Декларація прав національностей України», Закон «Про Громадянство України», Закон «Про свободу совісті та релігійних організацій», Закон «Про вибори народних депутатів України» т. Інші.

Важливим підсумком законодавчої діяльності стало прийняття 28 червня на V сесії Верховної Заради Основного Закону Української держави — Конституції.

Прийняття Конституції не лише завершило стадію невизначеності в побудові нашої держави, але й й заклало основи для її становлення як демократичної правової держави. Однак процеси державного будівництва в Украине еще не закінчені т.я. у всіх без винятку країнах смердоті займали досить довгий відрізок години, залишається невирішеним цілий ряд економічнополітичних й соціальних проблем котрі не мають свого практичного й законодавчого вирішення.

Свою роботу Мені хотілось бі завершити словами М. Грушевського, котрі сказані на початку століття, але й є й актуальними й у наше годину: «Пройде цей надзвичайно гострий й тяжкий момент, Україна перейде через усі потрясінні, її економічне і соціальне життя увійде в свої бережи, здобутки революції будуть закріплені, інтереси традиційних українських верств, будуть забезпечені культурні і національні умови українського життя утверджені, національні інтереси інших національностей України також».

ЛІТЕРАТУРА.

1. «Конституція України» До. 1996.

2. «Українська січові стрільці 1914;1920рр.» Львів — 1991.

3. Апанович Про. «про українських козаків». Запоріжжя 1992.

4. Брайчевський М. Ю. «конспект історії України», «Старожитності» 1991 № 11,12.

5. Винниченко В.''Відрродження нациї ''K. 1992.

6. Грушевський .М. «про українську мову» До., 1992.

7. Грушевський М. С. «Нарис історії Київської землі від смерти Ярослава до кінця ХІV сторіччя» — До., 1991.

8. Дорошенко Д. «Історія України». До., 1992 т. І-ІІ.

9. Колосовька та інші Н.Д. «Державотворення України» М. 1996.

10. Копейчиков В. В. «Правознавство» До. 2000.

11. Кравчук Л. «Є така держава Україна» До. 1991.

12. Крип’якевич І. «Історія України» До. 1993.

13. Усенко І.Б. «Основи правознавства» До. 1997.

14. М. Полонська-Василенко «Історія України» До., 1995.

15. Мазепа І. «Українці в огні й бурі» 1917 — 1921 рр. Л.

16. Рибаков «Киевськая Русь і Росіяни князівства» — М., 1983.

17. Смолій В.А., Гудзій О.І. «як й коли почала формувалися українська нація?» До. 1991.

18. Субтельний Про. «Історія України» До., 1991.

19. Турченку Ф. Г. «Новітня історія України 1917;1945» До. 2000 «Новітня історія України 1945;1994» До. 2000.

20. Шилов. Ю. «Орійська доба України//.Український світ"1994.-№ 3−4.

22. Яворницький Д.І. «Історія запорозьких козаків», т. ІІІ-ІІ До., 1990.