Передумови «аграрної революції»: дворянське питання у Російській імперії наприкінці ХІХ — на початку XX ст

Передумови «аграрної революції»: дворянське питання у Російській імперії наприкінці ХІХ-на початку XX ст.

Аграрна криза кінця ХІХ ст. у Російській імперії виявилася найбільш відчутною для більшості населення, особливо загостривши становище таких антагоністичних верств суспільства, як дворянство і селянство. Це була криза зернового господарства, зумовлена появою на європейському ринку дешевого американського хліба. Її ознаки у Російській імперії були відчутні з 1881 до 1897 рр. [1, 83−84,162,165]. Об'єктивні труднощі, суб'єктивна нездатність поміщиків переорієнтувати господарство та відмовитися від звичного способу життя, а також політика протекціонізму зумовили у 1890-х рр. постановку на державному рівні дворянського питання.

У сучасній історичній літературі переважна увага дослідників зосереджена на з’ясуванні сутності аграрного питання. Дворянське питання розглядається побіжно, при характеристиці дворянського господарства, землеволодіння [2; 3] і проурядових ініціатив у вирішенні аграрного питання [див., напр.: 4]. Найбільш ґрунтовно дворянське питання наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. було сформульоване у монографії радянського дослідника Ю. Соловйова [5], але сьогодні воно потребує переосмислення й нового змістовного наповнення, а також встановлення його взаємозв'язку із селянським питанням. Метою цієї публікації є з’ясування сутності дворянського питання (його економічних аспектів) та урядово-бюрократичного бачення шляхів його вирішення.

Дворянство досить тривалий час відігравало провідну роль у політичному, культурному та громадському житті Російської імперії. Однак, внаслідок скасування кріпосного права й у процесі індустріалізації, держава поставила дворянське господарство у вкрай скрутне економічне становище [3, 24−25]. Одним із перших на початку 1870-х рр. тенденції занепаду поміщицького господарства відзначив професор хімії, землевласник Смоленської губ. О. Енгельградт, який мав власне господарство розміром 600 дес. Становище у пореформеному селі 1879 р. він охарактеризував наступним чином: «Селяни утиснені, поміщикам від цього користі ніякої, землеробство занепадає., пани пішли на служби. Держава бідна» [6, 397], а через існування конфлікту інтересів дворянства і селянства [6, 149], господарство у Росії стане можливим лише тоді, коли припиниться боротьба поміщика з селянином [див.: 7, 190].

Процес швидкого обезземелення давнього маєтного дворянства, занепаду багатьох поміщицьких господарств, які не змогли пристосуватися до нових умов ведення господарства, отримав російськомовну назву «оскудение» від однойменних нарисів спадкового дворянина Тамбовської губ. С. Терпигорєва, які з 1880 р. публікувалися на сторінках «Отечественных записок». Цей термін широко ввійшов до наукової й публіцистичної літератури з дворянського питання [8, 6,55]. Процеси розорення поміщиків на Херсонщині у спогадах описав і відомий український громадський діяч Є. Чикаленко. Загальною тенденцією того часу він вважав нераціональне ведення господарства поміщиками, які прагнули швидкого збагачення, але не враховували природних умов краю й банкрутували [9, 4041]. До втрати маєтків призводило і ведення непомірно розкішного життя [9, 53,121−122].

У скрутне економічне становище землевласників ставила протекційна політика держави щодо розвитку промисловості: кошти із сільського господарства вилучалися з допомогою митного протекціонізму та оподаткування [8, 266; 10, 188]. Сучасний чернігівський дослідник В. Шевченко серед причин занепаду дворянського господарства називає: позбавлення дворян державного кредитування, помітний відтік робочої сили з поміщицьких господарств та нестачу коштів на капіталізовану перебудову останніх [3, 25]. Відсутність протягом другої половини ХІХ — початку ХХ ст. належного правового регулювання процесу входження суб'єктів аграрних відносин України в ринок констатують Ю. Присяжнюк та Л. Горенко [11, 95]. Найбільш гостро негативні наслідки капіталістичного розвитку відчували дрібнота середньоземельні поміщики.

Загалом, у Російській імперії, станом на 1 січня 1897 р., налічувалося 1 853 184 спадкових, особистих дворян та класних чиновників (із сім'ями), що становило біля 1,5% чисельності населення [8, 44]. 30−40% дворян на початку ХХ ст. були забезпечені землею, а майже 30% дворянського стану були зайняті на державній службі [8, 131]. 2/3 дворянських сімей (66,4%), за даними обстеження землеволодіння 1905 р., були зафіксовані як безземельні дворяни [12, 78]. Джерелом прибутків для значної частини дворянства стали державна, земська служба, приватне підприємництво, дрібне хліборобство. Таким чином, відбувався процес переходу дворянземлевласників до інших соціальних та професійних груп, їх пауперизація та люмпенізація [13, 95−96].

Українська історична наука, через «огріхи земельної статистики», — констатує О. Реєнт, не має точних даних щодо розмірів дворянського землеволодіння початку ХХ ст. й критеріїв поміщицтва [14, 205,210]. Радянська історична наука критерієм належності до поміщицтва на початку 1970;х рр. визнавала володіння не менше 100 дес. землі [15, 155], на початку 1980;х рр. — 50 [16, 21]. За підрахунками Л. Іванова, у 1905 р. в українських губерніях налічувалось 31 165 дворянських маєтків, а дворянські землі становили 24,8% усіх земель, проти 19% в Європейській Росії [17, 206]. За даними Ф. Турченка, налічувалось 35,2 тис. землевласників (з них недворянського походження — 21 тис.) [16, 25]. Н. Теміровою встановлена наявність 14,2 тис. дворян та 7,4 тис. землевласників недворянського походження, тобто 21,6 тис. землевласників, що з членами їхніх сімей становило 147,7 тис. осіб або 0,6% загальної кількості населення України [2, 63]. Дворяни на початку ХХ ст. залишалися найпотужнішою групою землевласників — в Україні на їхню долю припадали 76,1% поміщицьких земель. На Правобережжі вони обіймали 90,3% поміщицьких земель, на Лівобережжі - 79,4, на Півдні - 60,1 [2, 119].

Основним симптомом дворянського зубожіння вважалася втрата землі, яка після відміни кріпосного права виступала основним показником достатку для поміщиків. За 43 роки (з 1862 до 1905 рр.) площа дворянського землеволодіння скоротилася на 41%: за матеріалами 45 губерній Європейської Росії, з 87 до 51 млн дес. (за даними С. Дубровського — 53,2 млн дес.). До обігу потрапило більше 90% землі давньодворянського фонду [8, 53−54,130; 15, 144,172; 12, 94]. В українських губерніях упродовж 1863−1914 рр. земельна власність дворян, за даними В. Шевченка, скоротилася майже на 10 млн дес. Із 44,1 млн дес. земельного фонду у власності дворян тут залишилось 20,6 млн дес. або 46,6%, у власності церкви та держави — 3,4 та 7,7, відповідно, до українського селянства перейшло 20,1 млн дес. або 45,7% усього земельного фонду [3, 24,30]. Швидкими темпами дворянське землеволодіння зменшувалося у Катеринославській, Таврійській та Херсонській губ., де дворянство втратило 3/5 землі [див.: 5, 231; 18, 58; 2, 60]. У лівобережних губерніях (Полтавській і Чернігівській) дворянське землеволодіння скоротилося більше, ніж на половину, а у Харківській — на 60%. Найбільшу стійкість виявило дворянство Правобережної України, яке втратило менше третини земель [18, 58−59]. Тут штучно стримувалась участь у ринково-поземельних операціях польського населення, а Є. Чикаленко вказав і на заборону купувати та орендувати землю євреям [3, 26; 9, 179].

На початку 1890-х рр. біля 60% дворянських маєтків, за урядовими даними, належали до категорії дрібних (розміром від 10 до 100 дес.) [5, 205]. Більше 80% дрібномаєтних володінь на початку ХХ ст. не перевищували 50 дес.

Основна маса дрібномаєтних дворян зосереджувалася у лівобережних губерніях, де проживали нащадки козацької старшини і дворян колишніх сторожових ліній [8, 64−65]. Маєтків площею 50 100 дес., за підрахунками Н. Темірової, налічувалося 5,5 тис. (25,3% від загальної кількості землевласників), що становило 2,4% поміщицького землеволодіння [2, 126].

До середньомаєтного дворянства на початку 1890-х рр., за урядовими даними, належали менше 40% дворянських маєтків у Російській імперії [5, 205]. В українських губерніях найчисленнішу групу становили середні господарства площею 100−1000 дес. (59,8% загальної їх кількості - 12,9 тис.), на долю яких припадало 34% поміщицького землеволодіння (4,7 млн дес.) [2, 126]. Маєтки площею понад 1 тис. дес. становили 14,9% у загальній кількості поміщицьких господарств, а належна їм земля обіймала 63,6% поміщицької (8,9 млн). Найміцніші позиції велике господарство мало на Правобережжі - 69,1% поміщицьких земель, найменший відсоток земель великих власників припадав на Лівобережжя — 47,8% [2, 128].

Більшість землі у Російській імперії знаходилася у руках великих землевласників: три четвертих усього приватного землеволодіння на початку ХХ ст. належало 27,8 тис. власникам. Майже 2/3 земельної площі (більше 70%) належало латифундистам із дворян (Приуралля, прибалтійські, 9 західних та південні степові губернії). 155 великим земельним власникам (102 сім'ї) у 1905 р. належало близько 30% всього дворянського земельного фонду [8, 66−67]. В українських губерніях налічувалось 109 господарств площею понад 10 тис. дес. (0,5% загальної кількості), 56 з яких знаходилися на Правобережжі [2, 128]. Процеси земельної мобілізації найменше вплинули на становище великого землеволодіння, дрібні і середні землевласники розорялися й банкрутували. Однак, поряд з цим, дворянство виступало й основним покупцем землі.

Іншим важливим симптомом дворянського зубожіння було зростання заборгованості дворянських господарств. За інформацією міністра фінансів С. Вітте, вільними від іпотечних боргів були 58% площі всіх дворянських земель Європейської Росії - цей показник був досягнутий за рахунок північних, а також Чернігівської й Таврійської губ. У місцях основного зосередження маєтного дворянства земля, вільна від боргу, складала від половини до третини всієї площі дворянського землеволодіння [5, 232]. З боргами дворянство не розплачувалося і банки змушені були постійно надавати нові пільги та відстрочки, які тривали аж до 1908 р. [5, 234; 19, 66]. Загальна сума іпотечної заборгованості банкам і приватним особам, за підрахунками С. Дубровського, становила 5 млрд руб. [12, 124]. Найвищий відсоток заставлених маєтків — від 50 до 90 — припадав на райони з домінуванням капіталістичної системи землеволодіння, серед яких були Південь України та Правобережжя [2, 106]. В умовах стихійного розвитку ринкових відносин, проблема довгострокового кредитування постала досить гостро.

Іншою серйозною проблемою для землевласників у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. залишалося забезпечення маєтків робочою силою. Сільськогосподарський ринок робочої сили формувався стихійно, його особливостями були нерівномірне й нестабільне забезпечення поміщицьких маєтків працівниками, особливо сезонними. Він залежав від щорічного рівня добробуту кожної селянської родини, який не піддавався прогнозуванню, залученості хліборобського населення до відхожих промислів, міграційних та урбанізаційних процесів. В урожайні роки селяни, перш за все, намагалися зібрати врожай на власній землі [11, 91]. Масового характеру відмова сільськогосподарських робітників працювати навіть за високу платню набула на межі 1890−1900;х рр. [20, 241]. Відтак, поміщицькі господарства опинялися перед загрозою залишитися в період найбільш інтенсивних сезонних робіт без робочих рук.

Провідні кола дворянства намагалися привернути увагу держави до проблем дворянського стану ще з часів Олександра ІІІ. На перше місце, серед інших гострих проблем того часу, дворянське питання виступило наприкінці 1895 — на початку 1896 рр. [5, 218,251; 21, 514]. Для його обговорення у лютому-березні 1896 р., уперше після відміни кріпосного права, було скликано Нараду губернських предводителів дворянства. Вона розглянула більше 80 питань і висунула вимоги нових пільг і привілеїв [5, 220,222−223]. З 13 квітня 1897 р. — до 24 листопада 1901 р. діяла Особлива нарада у справах дворянства, на чолі з головою Комітету міністрів І. Дурново [21, 514−515; 5, 237,325]. Однак питання першочергового значення (організація довгострокового кредиту, розширення площі дворянського землеволодіння і забезпечення переваг дворянства на державній службі) не вирішувалися, а задоволені клопотання (збільшення тарифів на імпортну вовну, дозвіл на створення заповідних маєтків, дворянської каси взаємодопомоги) не могли принципово покращити економіку дворянських господарств [5, 325; 22, 57].

Спробу спрогнозувати майбутнє дворянського стану на засіданнях Особливої наради з питань дворянства у 1897 р. зробив міністр фінансів С. Вітте. Зубожіння феодального дворянства він пояснював не втратою привілеїв, а нездатністю конкурувати з класом буржуазії. Порятувати дворянство в умовах капіталістичного ладу, на його погляд, могло обуржуазнення дворянства — зайняття промисловістю, банками. С. Вітте був переконаний, що протягом 50 років дворянство остаточно зубожіє і зникне з політичної арени [5, 291−293,297].

Представники консервативної бюрократії (наприклад, член Ради міністерства землеробства і державного майна Д. Тімірязєв) фундаментальними причинами кризи вважали помилкову економічну політику у другій половині 1890-х рр., засуджували промислову і біржову гарячку [23, 309−314]. Більшість представників бюрократії вказували як на економічні, так і на соціально-правові чинники загострення ситуації у російському селі [24, 159]. Як свідчать дворянські «записки» кінця 1890-х — середини 1900;х рр., одна частина представників дворянського стану основну загрозу вбачала у зубожінні селянства. Інші автори основною проблемою вважали критичне становище багатьох приватновласницьких господарств і, головним чином, різке скорочення масштабів поміщицького землеволодіння і, відповідно, зменшення політичної й адміністративної ролі дворянства на всіх рівнях. Ще однією значною проблемою, на яку систематично, починаючи з другої половини 1890-х рр., звертали увагу влади представники дворянства, було наростання озлоблення селянства проти дворян-землевласників та представників державної влади [20, 240−241].

Ключове, на погляд радянського дослідника Ю. Соловйова, питання для Російської імперії на початку ХХ ст. полягало у можливості самодержавства і дворянства знайти шляхи до селянства [25, 308]. Однак верховна влада, усвідомлюючи гостроту проблем, які накопичилися, так і не спромоглася аж до 1905 р. приступити до кардинального реформування аграрного ладу [24, 159]. Світові економічні процеси та суто російські специфічні чинники прирекли дворянство Російської імперії на зубожіння, симптомами якого виступали втрата землеволодіння, занепад господарства, зростання іпотечної заборгованості, втрата станових привілеїв. Інтереси дворянства вступали у протиріччя з селянськими: розорення землевласників посилювало їх економічний тиск на селянство. Ігнорування державою дворянського питання ускладнило становище на селі і посилило гостроту боротьби, яка стихійно на початку ХХ ст. перетворилася на «аграрну революцію».

Література

дворянський аграрний революція.

• 1. Егиазарова Н. А. Аграрный кризис конца ХІХ века в России. — М., 1959.
• 2. Темірова Н.Р. Поміщики в 1861—1917 рр.: соціальноекономічна еволюція. — Донецьк, 2003.
• 3. Шевченко В. М. Земельний ринок України 60-х рр. ХІХ — початку ХХ ст.: Автореф. дис. … д-ра іст. н. — К., 2011.
• 4. Священко З. В. «Комісія 16 листопада 1901 р.» та аграрне питання в Росії напередодні революції 1905—1907 рр. // Гуржіївські історичні читання: Зб. наук. пр. — Черкаси, 2011. — Вип. 4.
• 5. Соловьев Ю. Б. Самодержавие и дворянство в конце ХІХ века. — Л, 1973.
• 6. Энгельгардт А. Н. Из деревни: 12 писем, 1872−1887. — М., 1987.
• 7. Козлов С. А. Рационализаторская деятельность А. Н. Энгельгардта в области землепользования: социальнохозяйственные аспекты // Землевладение и землепользование в России (социально-правовые аспекты): материалы ХХУШ сессии Симпозиума по аграрной истории Восточной Европы. — Калуга, 2003.
• 8. Корелин А. П. Дворянство в пореформенной России. 1861—1904 гг. Состав, численность, корпоративная организация. — М., 1979.
• 9. Чикаленко Є. Спогади (1861—1907). — К., 2003.
• 10. Дякин В. С. Выбор пути экономического развития России (конец ХІХ — начало ХХ в.) // Реформы или революция? Россия в 1861—1917: Мат. Межд. коллоквиума историков. — СПб., 1992.
• 11. Присяжнюк Ю. П., Горенко Л. М. Ринкова еволюція аграрних відносин в Україні (друга половина ХІХ ст. — 1905р.) // Укр. іст. журн. (далі — УІЖ). — 2000. — № 5.
• 12. Дубровский С. М. Сельское хозяйство и крестьянство России в период империализма. — М., 1975.
• 13. Миронов Б. Н. Социальная история России периода империи (ХУШ — начало ХХ в.). — СПб., 1999. — Т. 1.
• 14. Реєнт О.П. Українське пореформене селянство (1861— 1914рр.): стан землеволодіння//Гуржіївські історичні читання: Зб. наук. пр. — Черкаси, 2011. — Вип. 4.
• 15. Корелин А. П. Дворянство в пореформенной России (1861—1904гг.) //Исторические записки. — 1971. — Т. 87.
• 16. Рибалка І.К., Турченко Ф. Г. Соціально-класова структура населення України напередодні Жовтневої революції // УІЖ. — 1981. — № 11.
• 17. Иванов Л. М. Распределение землевладения на Украине накануне революции 1905—1907 гг. // Исторические записки. — 1957. — Т. 60.
• 18. Теличук П. П. Економічні основи аграрної революції на Україні. — К., 1973.
• 19. Краснікова О.М. З історії становлення і функціонування земельних банків в Україні (1861—1918 рр.) // УІЖ. — 1999. — № 6.
• 20. Беспалов С. В. «Записки» представителей дворянства как источник по аграрной истории России конца ХІХ — начала ХХ в. // Актуальные проблемы аграрной истории Восточной Европы Х—ХХІ вв.: источники и методы исследования: материалы ХХХІІ сессии Симпозиума по аграрной истории Восточной Европы. — Рязань, 2012.
• 21. Витте С. Ю. Воспоминания. — Т. 2: 1894 — октябрь
• 1904 гг. Царствование Николая ІІ. — М., 1960.
• 22. Кочергін І.О. Петиційна діяльність дворян Катеринославської губернії у пореформений період // Література та культура Полісся. — Вип. 69. — Ніжин, 2012.
• 23. Беспалов С. В. Причины и характер аграрного кризиса в Центрально-Европейской России в восприятии российской бюрократии на рубеже ХІХ—ХХ вв. // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. 2012 год: Типология и особенности регионального аграрного развития России и Восточной Европы Х—ХХІ вв. — М.; Брянск, 2012.
• 24. Беспалов С. В. Российская власть перед вызовом аграрного кризисна концаХІХ — началаХХв. //Государственная власть и крестьянство в ХІХ — начале ХХІ в.: Сб. ст. — Коломна, 2013.
• 25. Реформы или революция? Россия в 1861—1917: Мат. Межд. коллоквиума историков. — СПб., 1992.