Життя і творчість Степана Васильченко

Міністерство ________________

__________________________________

Реферат з української літератури на тему «Життя і творчість Степана Васильченко»

Виконав Перевірив

_________

Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище Панасенко) народився 8 січня 1879 року в містечку Ічні на Чернігівщині, в родині безземельного селянина-шевця. Нелегке було дитинство майбутнього письменника. Минало воно, як згадував він сам, серед чарівної, мальовничої природи, але в щоденних злиднях. Уже змалку зазнав хлопець багато кривди і знущань. Батько з синами взимку займалися ремеслом, обслуговуючи головним чином селян навколишніх сіл і хуторів. А влітку всією родиною йшли на заробітки до поміщицької економії.

Велика родина Панасенків, незважаючи на постійну матеріальну скруту, жила дружно. У сім'ї любили книжку, задушевні народні пісні й думи, щирий сміх. Часто в убогій хатині шевця звучали «Тарас Бульба» Гоголя, поезії Шевченка, лунала пісня про легендарного Кармелюка. Атмосфера повсякденної праці, шанування народних звичаїв, у якій зростав Степан, прищепила хлопцеві добрі естетичні смаки, визначила подальші шляхи в житті. Дитячі враження згодом стали для Васильченка невичерпним джерелом художньої творчості.

Батько поважав у людях освіту, заохочував до знань дітей. Зазнавши в житті чимало горя, намагався дати дітям освіту і на останні копійки вчив їх. «Ні землі, ні худоби, ні доброго ремества я вам не залишу після смерті, — говорив він, — учіться, діти, та шукайте других шляхів».

Восьмирічним хлопчиком, боязким і соромливим, вступає Васильченко до місцевої п’ятирічної школи, вчиться сумлінно й наполегливо. Після місцевої п’ятирічної школи Степан Панасенко як її стипендіат упродовж двох років займається самоосвітою для підготовки в учительську семінарію. Саме в цей час він перечитав усе краще з всесвітньої літератури, грунтовно простудіював книжки з природознавства, всесвітньої історії. 1894 року юнак їде до Коростишівської семінарії.

Назавжди запам’ятався хлопцеві прощальний вечір, коли батьки випроводжали його до Коростишівської семінарії на Житомирщині, нагадували не забувати, «з якого коліна вийшов». Жаль було хлопцеві розлучатися з старою, похиленою хатою, але окрилювала радісна думка: «Між моїм родом — батьками, дідами, самими далекими пращурами — я перший іду до культури, до світла».

Казенно-схоластична система навчання в Коростишівській семінарії не могла задовольнити жадоби знань у допитливого юнака, і він багато надолужував самоосвітою Відтоді звичка досягати мети самотужки постійною наполегливою працею стала правилом на все життя. Мабуть, через велику вимогливість до себе Васильченко в ці роки ще не зважувався писати, хоч його класні твори, як він сам згадував, завжди були найкращими і до сліз зворушували вчителя словесності. Тут, у семінарії, вперше вималювався в його уяві образ сміливого, незалежного народного вчителя.

90-і роки на Україні відзначаються бурхливим розвитком промислового капіталізму. Разом з тим зростає і робітничий рух. Це був час активного формування духовного світу й Степана Васильченка.

1898 року Васильченко закінчує семінарію і одержує призначення в однокласну міністерську школу в селі Потоках. Весь запал свого серця, всю енергію віддає він педагогічній роботі: посилено працює над методикою викладання, відкриває для дорослих вечірні класи, організовує хоровий і драматичний гуртки. За чотири роки роботи в Потоках Васильченко глибоко пізнав гірке життя сільського вчителя. Школа — брудна й холодна, брак підручників, постійні утиски з боку панів, попів, урядників. А навколо — безпросвітні селянські злидні, і як наслідок крайнього зубожіння — переселення селян, шукання кращої долі на інших землях. Перший твір письменника — поему «Розбита бандура» — було присвячено долі селян-переселенців, «сільському безземеллю». Надіслана до «Киевской старины», поема так і не з’явилась друком. А її автора незабаром за розпорядженням «згори» звільняють з роботи.

І починаються нескінченні мандри сільського вчителя. Молодого вчителя звільняли з посади, переводили з місця на місце не тому, що не справлявся з своїми обов’язками, а через те, що говорив начальству правду у вічі, не схилявся перед сільськими властями, не мирився з несправедливостями.

Не було з ким поділитися своїми болями, і молодий учитель звіряв бентежні роздуми паперові. Зачинившись у маленькій кімнатці при школі, яка служила йому за помешкання, він довгими осінніми та зимовими вечорами просиджував над щоденником, писав кореспонденції до газет, потай від усіх віршував.

За переконанням Васильченка, «учитель повинен бути сильний, незалежний, — до цього мусить прагнути. Вирішив: так жити не можна — треба боротись. Та як? За зброю до такої боротьби я вирішив узяти слово».

Багатий життєвий матеріал, природний талант і художнє чуття, виховане на кращих зразках української і російської літератури, підказували Васильченку, як треба писати.

Сам Васильченко, як відомо, неодноразово вказував на те велике значення, яке мали для його ідейно-художнього зростання твори видатного російського художника слова Чехова.

Зацькований інспекторами, сільськими «начальниками», реакційними попами, зневірившись у можливості щось переінакшити в житті селянства шкільною працею чи скромною громадсько-культурною діяльністю, а також бажаючи підвищити освіту, Панасенко у 1904 р. вступає до Глухівського вчительського інституту, або, як його ще називали, «мужицького університету». Це були часи наростання визвольних прагнень народу, і студент Панасенко організовує політичний страйк в інституті, виступає з петиціями демократизації навчання у вищій школі.

Життя в Глухові пожвавішало. Засновувались гуртки по вивченню політекономії В інституті читаються заборонені книжки, ведуться антидержавні розмови. Від гнітючих казармених стін, як писав згодом письменник, повіяло «весною, квітами».

Схвильований подіями 1905 року, Васильченко вирішує залишити Глухівський інститут і повернутися на село, ближче до народу, сподіваючись на вільну працю в школі. За першими вибухами революції надійшла незабаром люта реакція.

При посиленні репресій його в 1906 р. арештовують і ув’язнюють у Бахмутській тюрмі, де за гратами й просидів півтора року. Бентежні роздуми тих днів згодом виллються на папір, засвідчивши пристрасне бажання автора взяти участь у будівництві нового життя, покласти «хоч один камінчик, хоч цеглинку на те нове велике будування».

Тюремні враження на все життя залишили глибокий слід у пам’яті письменника, і пізніше на їх основі він створив низку новел з життя в’язнів — «Петруня», «Пацанок», «Спасенник» та ін.

Степан Васильченко, тісно пов’язаний з трудовим народом, сам виходець з його низів, з гіркотою і щирим співчуттям змалював уже в своїх ранніх .творах нестерпні умови життя селян, їх цілковиту безправність. Глибоко проникаючи у внутрішній світ своїх героїв, письменник-реаліст не тільки подає типові образи представників народу, а й простежує причини суспільного лиха. Водночас він показує незбориме прагнення простих, мужніх і красивих у своїх діяннях людей до волі, до кращого життя. Палкою любов’ю до свого народу, до рідного краю пройняті повісті та оповідання Васильченка.

У 1908 році Васильченко, хворого на тиф, випускають із в’язниці. Йому було категорично заборонено вчителювати, і він повертається у рідну Ічню до матері, заробляючи там на життя приватними уроками. З цього часу письменник починає серйозно і систематично займатися літературною працею. Одне за одним з’являються його оповідання «Роман», «Мужицька арихметика», «У панів», «На чужину», «З самого початку», «Над Россю», «Дощ» та ін У 1910 році редакція ліберально-буржуазної газети «Рада», на сторінках якої Васильченко виступив з деякими своїми оповіданнями, запрошує його на постійну роботу, і письменник переїжджає до Києва.

Васильченко з 1910 до 1914 рр., аж до закриття газети, завідує в її редакції відділом хроніки і, продовжуючи писати художні твори, публікує їх у «Раді».

1914 року Степан Васильченко підгортував до друку другу збірку своїх творів під назвою «Оповідання» (перша, «Ескізи», вийшла 1911 році), але світу вона так і не побачила.

Творчу працю письменника перервала світова війна. Майже всі три роки Васильченкові довелося вистраждати на фронті. Цікавим документом того часу е його «Окопний щоденник», в якому відбито жахи кривавої бійні.

З сарказмом викриває він тут брехню офіційної преси про становище на фронтах 3 «Окопного щоденника» вимальовуються тяжкі воєнні будні російського солдата, голодного, обідраного, що перебуває під постійною загрозою смерті і не знає, за що змушений воювати, віддавати своє життя.

Правдиво відобразив Васильченко жахи імперіалістичної війни в оповіданнях «Чорні маки», «Отруйна квітка», «На золотому лоні», «Під святий гомін», «Русин», що вийшли друком уже 1920 року. В центрі їх — проста людина в сірій солдатській шинелі або селянин-галичанин, якому війна принесла голод, нещастя, розруху.

Твори Васильченка воєнного циклу відрізняються від попередніх не лише тематикою, а й трактовкою образів, і навіть манерою зображення подій, героїв, пейзажу тощо. Жахи війни глибоко вразили письменника, в його новелах цього часу раз у раз з’являються ноти суму і навіть песимізму.

Повалення самодержавства, початок української національної революції прискорили повернення Васильченка з фронту. Він бере участь в українських військових з'їздах у Бєлгороді, Одесі, Києві. Відродження української преси сприяє публікуванню творів письменника, їх оцінці критикою. Живе він то в Києві, то в сестри у Фастові. Письменник відчував гостру потребу нових тем, ідей та образів. І він починає активно вивчати радянську дійсність.

Не випадковою була мандрівка письменника з хоровою капелою «Дніпросоюзу» («Думка») по Лівобережній Україні 1920 року. Концерти відбулися в Лубнах, Ромодані, Кибенцях, Миргороді, Полтаві, Харкові, Кобеляках, Кременчуці, Лохвиці, Ромні. У щоденнику «З піснею крізь вогонь і води» письменник зафіксував враження від цієї поїздки впродовж півтора місяця, підкреслюючи нестримний потяг простих людей до рідної культури, інтерес до народної пісні.

У 1920 р. Васильченко знову повертається до педагогічної праці. У 1921 році він — вихователь дитячого будинку в Києві, в 1922 року й по 1928;й — учитель 61-ї трудшколи ім. Івана Франка де керує драмгуртком, пише для нього дитячі п'єси («Свекор», «Минають дні», «Кобзар» у селянській хаті"), інсценізує твори Тараса Шевченка («Іван Гус»), Івана Франка («До світла»). Організовує для учнів екскурсії до навколишніх сіл. Робота в школі поєднується з обов’язками уповноваженого комісії дитячої книги Наукового педагогічного товариства АН.

Важкі це були часи. Та Васильченко сповнений оптимізму: «Немає взимку дров, немає потрібного ремонту. Фізичний кабінет до краю убогий, майже порожня бібліотека, але школа бадьоро дивиться в своє майбутнє й вірить, що вона згодом стане в повному розумінні тією кузнею, де кується краща доля». Оця нова школа цікавила його як письменника, звідси він черпав сюжети, конфлікти, характери. Вона стала об'єктом його художнього дослідження. Уважно й пильно стежив він за її розвитком.

Можливість навчатися, здобувати знання, освіту дала дітям трудящих Радянська влада. Письменник показує потяг дорослих і дітей до науки. На відміну від дожовтневих творів, де цей потяг зображувався як пристрасна, часто недосяжна мрія, у повісті «Олив'яний перстень» він поставлений на конкретну основу: саме освічених кадрів чекають оновлені міста й села, в цьому запорука суспільного прогресу.

В оповіданнях і повістях Васильченка, написаних у перші роки Радянської влади, відтворені тогочасні суспільні процеси, типові картини життя, народження нових форм моралі й етики. І в цьому їх велике художньо-пізнавальне значення.

Наприкінці двадцятих — на початку тридцятих років Васильченко з великим натхненням працює над твором про Тараса Шевченка. Це мало бути велике полотно в п’яти частинах під назвою «Широкий шлях». Але встиг письменник закінчити лише одну частину («В бур’янах»).

Безприкладний громадянський подвиг геніального поета, його полум’яна творчість наснажували Васильченка протягом усього свідомого життя. «Якось прохали мене написати маленький доклад на Шевченкові дні, тему радили взяти узеньку — Шевченків словник абощо. Звечора роблю собі свято — беру „Кобзаря“, розгортаю. Не написав я того докладу ні одного рядка, хоч просидів допізна. Не туди повів він мене, не на ті погнав думки, — погнав могучим вітром, противитись йому було трудно, і не хотів противитись. І це не перший раз бувало — візьмеш книжку, якусь справну навести, знайти потрібний вірш, почнеш читати — вхопить жива хвиля і понесе».

«В бур’янах» — повість про безталанне дитинство Тараса. Тільки й радості було сироті, що читання, малювання й пісні. Легко скривдити наймита, та нелегко зламати його гордість, непокору. Автор обставляє факти біографії поета такими психологічними деталями, подробицями побуту, живими спостереженнями, стільки вкладає свого глибоко особистого, що повість виходить, за біографічні межі, набирає широкого ідейно-художнього звучання.

Степан Васильченко був не лише талановитим новелістом, автором повістей та інших прозаїчних творів. Викликають інтерес і його п'єси, що відіграли певну роль у становленні й формуванні української радянської драматургії, нового театру, який завжди приваблював письменника. Ще в дореволюційний період він пише ряд п'єс («Чарівниця», «На перші гулі», «Недоросток» та ін.), які за своєю тематикою близькі до його прозових творів. Найбільшою сценічністю відзначається п'єса-жарт «На перші гулі».

Уважно стежачи за сценічною долею своїх п'єс, автор допомагав театральним колективам цінними порадами. Так, загалом схвально відзиваючись про постановку в театрі М. К. Садовського 1913 року п'єси «На перші гулі», драматург вказував на необхідність кращого відтворення ряду побутових сцен, зокрема сцени з вечірніми співами на селі.

Ніколи зв’язки Васильченка з театром не обмежувалися лише написанням п'єс. У дореволюційній періодичній пресі він виступає з рецензіями на спектаклі М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького та ін., висловлюючи свої критичні зауваження з приводу постановки, художнього оформлення тієї чи іншої п'єси, він зупиняється й на розгляді їх ідейного змісту. Особливо високої думки був він про «Суєту», «Наталку Полтавку» та інші п'єси українського класичного репертуару. Захоплювався Васильченко талановитою грою П. Саксаганського, І Мар’яненка, М. Литвиненко (Вольгемут), голос якої, за його висловом, «чистий, як щире срібло… іскрами розсипався по найдальнішим куткам театру».

З невтомною енергією боровся письменник за створення нового, реалістичного театрального мистецтва в пожовтневий період Він проводить велику організаційну роботу як член Українського товариства драматургів і композиторів, театральної ради, Московського товариства драматичних письменників і композиторів, бере активну участь у диспутах про шляхи розвитку нового українського театру.

За радянського часу створив письменник і кілька драматичних творів. Серед них інсценізації «До світла» (оповідання І. Франка), «Свекор» (власної новели), «Іван Гус» (поеми Т. Шевченка «Єретик»), п'єси «Кармелюк», «Минають дні» та ін.

Образ народного месника Кармелюка привертав увагу Васильченка ще в дореволюційні часи. Йому, певно, були відомі літературні розробки образу улюбленого селянського ватажка. Про те, що цей образ постійно вабив письменника, свідчить той факт, що йому належать три завершені п'єси про Кармелюка. Одна на чотири дії (1918), друга на одну (1924) і третя на три (1927). Працював він над образом Кармелюка наполегливо, їздив на Поділля, вивчав матеріал. Збереглася копія мандата на ім'я С. Васильченка, що уповноважував його збирати «етнографічний і архівний матеріал про відомого народного революціонера початку XIX століття, так званого розбійника Кармелюка».

У всіх трьох п'єсах образ Кармелюка витриманий в народно-легендарних традиціях, підкреслюється його розум, незвичайна сила, сміливість. Він завжди у своїх діях спирається на підтримку народних мас. Кармелюк люто ненавидить панів і палко любить кривджених і визискуваних трударів. Щиро зворушують сцени інтимного життя героя, його ставлення до дружини, сина. Такими ж привабливими рисами наділені й Кармелюкові побратими. І навпаки, представники ворожого табору — поміщики, лихварі - змальовані автором темними, непривабливими фарбами.

Працював С. Васильченко і на ниві кінодраматургії. Ним написані сценарії «Бондарівна», «Ой не ходи, Грицю», «Олив'яний перстень», «Петруня», «Недоросток» та ін. Створювалися вони для німого кіно. На жаль, жоден з цих кіносценаріїв не був екранізований. Заслуговують на увагу й переклади письменника на українську мову творів Гоголя, Лєскова, Серафимовича та ін.

Ще перебуваючи на фронтах імперіалістичної війни, Васильченко захворів на серце. 1927 року хвороба загострилася, а ще через рік він змушений був лишити роботу в школі. П’ятдесятиліття зустрів письменник уже зовсім хворим, не зміг навіть бути присутнім на своєму ювілеї, що відбувся 1 березня 1929 року.

Письменник шкодував, що не міг за станом здоров’я побути на святі: «Там я зустрівся б з моїм читачем лицем до лиця, — згадував він пізніше. — Виключна була аудиторія, виключно панували там інтимність і щирість у настрої, виключні, не стереотипні привітання, живі, гарячі. Більшість їх було писаних. Я читав їх після. Ціла злива. Одно другого тепліше, як читав — мов стояв під гарячим душем».

В останні роки письменник усе частіше скаржився на хворобу. Виїжджав на лікування й до Кисловодська, але недуга не відступала. Помер Васильченко 11 серпня 1932 р. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Художня спадщина Степана Васильченка, талановитого письменника і обдарованого педагога, порівняно невелика, але завдяки глибокій правдивості, життєдайному оптимізму і художній довершеності вона завоювала щиру любов читачів.

Яку б тему не порушував письменник, всюди відчувається гуманістичний пафос: твори різних жанрів наснажені світлом любові до людини. На долю його героїв випадало всього — і доброго, і гіркого, але вони ніколи не втрачають високих якостей своєї душі, бережно несуть у душі все те найкраще, що виробив народ упродовж тисячоліть. Це ті духовні цінності, які витримують випробування часу.

Використана література

1. Деркач Б. Співець трудового народу.

2. Костюченко В. Степан Васильченко: Літ. портрет.

3. Храпко П. Українська література.