Мотивационная сфера особистості

Мотивационная сфера особистості

Морозов А.В.

В попередньої лекції ми вже казали, що це особа — те, що притаманне лише людині, що відрізняє його від тварин. Те, що притаманне лише людини й разом про те кожній людині, — це її внутрішній світ. Внутрішній світ — це просто образ зовнішнього; такий образ є й в тварин, навіть нижчих тварин. Внутрішній світ має специфічне зміст, свої умови формування та розвитку, які в чому (хоча повністю) незалежні у світі зовнішнього.

Начнем сіло, що дозволяє людині володіння внутрішнім світом. Поведінка тварин визначається двома рядами чинників: зовнішніми стимулами, що викликають автоматичні інстинктивні чи прижиттєво сформовані реакції, і внутрішніми станами напруги тих чи інших потреб, яких залежить готовність тваринного до тих або іншим суб'єктам формам поведінки й до реагування тих чи інші стимули. Взаємодія цих двох рядів часто породжує іноді дуже складні механізми детермінації поведінки, але ці поведінка завжди виявляється підпорядковане лише однієї логіці - логіці задоволення актуальних потреб.

Поведение людини також найчастіше підпорядковується саме такою логікою і зводиться до реагування на стимули і задоволенню сьогохвилинних мотивів. Разом водночас дедалі поведінка людини не можна зводити лише до цього. Як влучно спостеріг Гегель, обставини і мотиви панують з людини буде лише тоді, що він сам це дозволяє [66]. Розрізнення двох логік існування чітко представлено в концепції американського психолога Сальваторе Мадди [410]. Мадди виділяє в людини групи потреб. Дві цілком традиційні і відзначаються більшістю психологів — це потреби біологічні і соціальні. Третя ж група потреб ніким раніше у подібні переліки не включалася. Мадди називає цю групу потреб психологічними і включає у ній потреби у судженні, уяві і символізації.

Мадди описує два розвитку особистості залежність від того, які потреби виходять в неї першому плані. У випадку в людини безроздільно домінують біологічні і соціальні потреби, а психологічні дуже слабкі. У цьому вся цьому разі людина сприймає себе як і більш як втілення набору біологічних потреб і соціальних ролей і відповідно до їм, тобто у відповідність до логікою, що ми можемо назвати логікою задоволення актуальних потреб. Мадди називає цей нелегкий шлях розвитку особистості конформистским. При іншому, индивидуалистском, шляхів розвитку особистості чільне положення займають психологічні потреби, і це грає ключову роль зміну всієї логіки поведінки. Людина виходить поза межі біологічних потреб і соціальних ролей, долає ситуативність свого поведінки саме судженню, уяві і символізації. З їхньою допомогою він як картину світу — як вона є, а й картину бажаного світу і картини інших можливих світів; він пов’язує у свідомості актуальну ситуацію з багатьма інші обставини, які є у ній безпосередньо, зокрема з її віддаленими причинами і наслідками; він знаходить цілісність картини світу на тимчасової перспективі, стає здатним планувати свої майбутні дії й оцінювати сенс будь-якої своєї дії або зовнішнього обставини у тих не сьогохвилинної ситуації, а всього життя, а іноді й у ширшому контексті. Видатний психолог сьогодення Віктор Франкл [397] писав, що тварина перестав бути особистістю, бо тваринного немає лежачого проти нього світу; для тваринного є лише довкілля. Навпаки, особистість живе, як знову серед, а світі, відносини з яких вона будує з допомогою свого внутрішньої злагоди на основі логіки життєву необхідність — логіки, у світі котрої кожен дію чи обставина постає як має у тих усього життя особистості певний сенс, інакше кажучи, певне місце й ролі. І якщо перемоги З. Мадди кілька спрощує картину, ділячи людей на два типу — конформістів і індивідуалістів, ми можемо (вважаючи правильніше) вбачати у реформі цьому, скоріш, дві логіки поведінки й існування, які у різні моменти може демонструвати і той ж людина. Один із них — реактивна логіка, логіка задоволення потреб — найбільш прямолінійна і є спільною для людини і тварин, друга — значеннєва логіка, логіка життєву необхідність — є лише надбанням людини. Людина може жити і продовжує діяти відповідно до цієї логіці завдяки механізмам значеннєвий регуляції, які утворюють ядро внутрішньої злагоди — другого рівня особистісної структури.

Внутренний світ — це набір езотеричних сутностей, які мають нічого спільного з зовнішнім світом. Ми згадували, що й внутрішній світ включає у собі специфічним чином преломленную і узагальнену зовнішню реальність, забарвлену тим змістом, і його має в людини. Що основними її складниками? Звісно ж, не самі об'єкти, явища і узагальнені категорії зовнішньої, об'єктивну реальність. Не психічні механізми, відповідальні право їх переломлення у людини. Основними складовими внутрішньої злагоди людини є притаманні лише йому які з його унікального особистісного досвіду стійкі сенси значимих об'єктів і явищ, відбивають його ставлення до них, і навіть особистісні цінності, що є, поруч із потребами, джерелами цих смислів. Тож у психології іноді використовують поняття «ценностно-смысловая сфера особистості «для позначення того, що у повсякденному мові називається внутрішнім світом людини.

Среди всіх понять, які у психології до пояснень спонукальних моментів у людини, найзагальнішими, основними є поняття мотивації і мотиву.

Термин «мотивація «представляє ширше поняття, ніж термін «мотив ». Слово «мотивація «використовують у сучасної психології в двоякому сенсі: як що означає систему чинників, детерминирующих поведінка (сюди ж входять, зокрема, потреби, мотиви, мети, наміри, прагнення й багато іншого), як і характеристика процесу, який стимулює і підтримує поведінкову активність певному рівні. Мотивацію, в такий спосіб, можна з’ясувати, як сукупність причин психологічного характеру, пояснюють поведінка людини, його початок, спрямованість і активність.

Мотивационного пояснення вимагають такі боку поведінки: її виникнення, тривалість і стійкість, спрямованість і припинення після досягнення поставленої мети, преднастройка на майбутні події, підвищення ефективності, розумність чи значеннєва цілісність окремо взятої поведінкового акта.

Представление про мотивації виникає під час спроби пояснення, а чи не описи поведінки. Це — пошук відповіді запитання на кшталт «чому? », «навіщо? », «для якої мети? », «навіщо? », «який сенс… ». Виявлення і опис причин стійких змін поведінки й є відповіддю питанням про мотивації містять його вчинків.

Любая форма поведінки можна пояснити як внутрішніми, і зовнішніми причинами. У першому випадку як вихідного й кінцевого пунктів пояснення виступають психологічні властивості суб'єкта поведінки, тоді як у другому — зовнішні умови і обставини своєї діяльності. У першому випадку говорять про мотиви, потребах, цілях, намірах, бажаннях, інтересах держави й т. п., тоді як у другому — про стимулах, що виходять з цій ситуації. Іноді все психологічні чинники, що ніби зсередини, від чоловіка визначають її поведінка, називають особистісними диспозиціями. Тоді відповідно говорять про диспозиционной і ситуаційною мотиваціях як аналоги внутрішньої і до зовнішньої детермінації поведінки.

Поведение особистості ситуаціях, що здаються однаковими, бачиться досить різноманітним, і це розмаїтість важко пояснити, апелюючи лише у ситуації. Встановлено, наприклад, що й одні й ті запитання людина відповідає по-різному залежно від цього, де і опікується цими питаннями йому задаються. У цьому зв’язку є сенс визначити ситуацію не фізично, а психологічно, оскільки вона здається суб'єкту у його сприйнятті і переживаннях, тобто оскільки людина розуміє і оцінює її.

Сиюминутное, актуальне поведінка людини слід розглядати не як реакцію на певні внутрішні чи зовнішні стимули, бо як результат безперервного взаємодії його диспозицій із ситуацією. Це вимагає розгляд мотивації як циклічного процесу безперервного взаємного впливу і перетворення, у якому суб'єкт дії і ситуація взаємно впливають друг на одного й результатом цього є реально бачимо поведінка. Мотивація в тому випадку мислиться як процес безперервного вибору та прийняття рішень на основі зважування поведінкових альтернатив.

Мотивация пояснює цілеспрямованість дії, організованість і стійкість цілісної діяльності, спрямованої для досягнення певної виховної мети.

Мотив на відміну мотивації - те, що належить самому суб'єкту поведінки, є його стійким особистісним властивістю, зсередини що спонукає до здійснення певних дій. Мотив теж можна з’ясувати, як поняття, що у узагальненому вигляді представляє безліч диспозицій.

Из всіх можливих диспозицій найважливішою є поняття потреби. Нею називають стан потреби людини рослинного або тваринного за певних умов, яких їм бракує в існуванні та розвитку. Потреба як стан особистості завжди пов’язані з наявністю в людини почуття незадоволеності, пов’язаного в дефіцитом те, що потрібно організму (особистості).

Потребность на відзнаку всіх живих істот. І це жива природа відрізняється від неживої. Іншим її відзнакою, також що з потребами, є вибірковість реагування живого саме у те, що є предметом потреб, тобто те що, чого організму в момент часу бракує. Потреба активізує організм, стимулює поведінка, спрямоване до пошуку те, що потрібно. Вона ніби веде у себе організм, спричиняє стан підвищеної збуджуваності окремі психічні процеси та органи, підтримує активність організму до того часу, поки відповідне стан потреби нічого очікувати повністю задоволено.

Количество і якість потреб, які мають живі істоти, залежить від рівня половини їхньої організації, від способу життя та умов життя, від місця, займаного відповідним організмом на еволюційної драбині. Найбільше різноманітних потреб у людини, яка має, крім фізичних і органічних потреб, є ще матеріальні, духовні, соціальні (останні є специфічні потреби, пов’язані зі спілкуванням і взаємодією людей друг з одним). Як особистості, люди відрізняються одна від друга розмаїттям наявних проблем них потреб і з особливим поєднанням цих потреб.

Известный американський психолог А. X. Маслоу 1954 р. створив ієрархічну модель мотивації («Мотивація і як особистість »), запропонувавши таку класифікацію людських потреб:

Потребности фізіологічні (органічні) — голод, жага, статевий потяг та інших.

Потребности безпечно — відчувати себе захищеною, позбутися страху, від агресивності.

Потребности у належності і кохання — належати до спільності, бути із людьми, сприймали ними.

Потребности поваги (вшанування) — компетентність, схвалення, визнання, авторитет, успіхи.

Познавательные потреби — знати, вміти, розуміти, досліджувати.

Эстетические потреби — гармонія, симетрія, порядок, краса.

Потребности в самоактуалізації - реалізація своєї мети, здібностей, розвиток власної особистості.

В відповідності зі своєї моделлю А. X. Маслоу стверджував, що навіть вищі потреби можуть спрямовувати поведінка індивіда лише тією мері, як і задоволені його більш нижчі потреби. Що ж до найвищого класу здібностей — самоактуалізації, то А. X. Маслоу, самоактуалізація як здатність може може бути в багатьох людей, але тільки невеликого меншини вона в якійсь мірі доконаною [4 II].

Основные характеристики людських потреб — сила, періодичність виникнення і спосіб задоволення. Додатковою, але дуже суттєвою характеристикою, особливо коли йдеться стосовно особи, є предметне зміст потреби, тобто сукупність тих об'єктів матеріальну годі й духовної культури, з допомогою яких дана потреба то, можливо задоволена.

Второе після потреби зі свого мотиваційному значенням поняття — мета. Метою називають той безпосередньо усвідомлюваний результат, який має у цей час спрямоване дію, що з діяльністю, задовольняє актуализированную потреба. Якщо всю сферу усвідомлюваного людиною у складній мотиваційної динаміці її поведінки у вигляді своєрідною арени, на якої розгортається барвистий і багатогранний спектакль його життя, і допустити, що яскраво в момент у ньому освітлене те місце, яке має приковувати найбільшу увагу глядача (самого суб'єкта), це і буде мета.

Цель є основним об'єктом уваги, займе місця короткочасною і оперативної пам’яті; із нею пов’язані що розгорається в момент часу розумовий процес і більшість різноманітних емоційних переживань. У на відміну від мети, що з короткочасною пам’яттю, потреби, мабуть, зберігаються у довгострокової пам’яті.

Рассмотренные мотиваційні освіти: диспозиції (мотиви), потреби і цілі - є основними складовими мотиваційної сфери людини.

Каждая з диспозицій може бути у багатьох потребах. Натомість, поведінка, спрямоване задоволення потреби, поділяється на види діяльності (спілкування), відповідні приватним цілям.

Мотивационную сферу людини з погляду її розвиненості можна розцінювати за такими параметрами: широта, гнучкість і иерархизированность.

Под широтою мотиваційної сфери розуміється якісне розмаїтість мотиваційних чинників — диспозицій (мотивів), потреб, цілей, представлених кожному з рівнів. Чим більший в людини різноманітних мотивів, потреб і цілей, тим паче розвиненою є мотиваційна сфера.

Гибкость мотиваційної сфери характеризує процес мотивації так. Більше гнучкою вважається така мотиваційна сфера, у якій задоволення мотиваційного спонукання загальнішого характеру (вищого рівня) може бути використана більше різноманітних мотиваційних побудників нижчого рівня.

Например, гнучкішою є мотиваційна сфера людини, який змінюється залежно від обставин задоволення однієї й тієї ж мотиву може використовувати більш різноманітні засоби, чим інший людина. Скажімо, при цьому індивіда потреба у знаннях то, можливо задоволена лише телебаченням, радіо та кіно, а іншого засобом її задоволення є також різноманітні книжки, періодична печатку, спілкування з людьми. У останнього мотиваційна сфера з визначення буде гнучкішою.

Заметим, що широта і гнучкість характеризують мотиваційну сферу людини по-різному. Широта — це розмаїтість потенційного кола предметів, здатних для даного людини служити засобом задоволення актуальною потреби, а гнучкість — рухливість зв’язків, існуючих між різними рівнями ієрархічної організованості мотиваційної сфери: між мотивами і потребами, мотивами і метою, потребами і метою.

Наконец, иерархизированность — це характеристика будівлі кожного з рівнів організації мотиваційної сфери, взятого окремішності. Потреби, мотиви і мети не існують як рядоположенные набори мотиваційних диспозицій. Одні диспозиції (мотиви, мети) сильніше від інших і виникають частіше; інші слабше і актуалізуються рідше. Чим більший відмінностей у силі, і частоті актуалізації мотиваційних утворень певного рівня, тим більша иерархизированность мотиваційної сфери.

Кроме мотивів, цілей та потреб, як побудників людської поведінки розглядаються також інтереси, завдання, бажання й наміри.

Интересом називають особливе мотиваційний стан пізнавального характеру, яке, як правило, безпосередньо не пов’язані з якоюсь однією, актуальною в момент часу, потребою. Зацікавлення собі може викликати будь-яке несподіване подія, мимоволі привернула себе увагу, будь-який новий з’явився друком у зору предмет, будь-який приватний, випадково що виник слуховий чи іншого подразник.

Задача як приватний ситуаційно — мотиваційний чинник виникає тоді, коли під час виконання дії, спрямованих досягнення певної виховної мети, організм наштовхується на перешкода, що слід подолати, щоб рухатися далі. Одна й та це може виникати у виконання самих різних діянь П. Лазаренка та тому як і неспецифична задля потреб, як і інтерес.

Желания й наміри — це однохвилинних виникаючі і частенько що змінюють одне одного мотиваційні суб'єктивні стану, відповідальні постійно змінюваних умов виконання дії.

Интересы, завдання, бажання й наміри, хоч і входять до системи мотиваційних чинників, беруть участь у мотивації поведінки, проте виконують у ній стільки спонукальну, скільки інструментальну роль. Вони вже відповідальні за стиль, а чи не за спрямованість поведінки.

Мотивация поведінки дозволить бути свідомої і непритомною. Це означає, що одні потреби і цілі, управляючі поведінкою людини, їм усвідомлюються, інші немає. Багато психологічні проблеми отримують своє рішення, як ми відмовляємося від уявлення, ніби люди завжди усвідомлюють мотиви своїх дій, вчинків, думок та почуттів. Насправді їх істинні мотиви не обов’язково такі, якими вони видаються.

Источниками смислів, визначальними, що з людини значимо, що немає, і чому, яке місце ті чи інші об'єкти чи явища займають у його життя, є потреби і особистісні цінності людини. І всі та інші є одним і те в структурі мотивації чоловіки й у структурі породження смислів: сенс в людини набувають ті об'єкти, явища чи дії, які мають ставлення до реалізації будь-яких його потреб чи особистісних цінностей. Ці сенси індивідуальні, що випливає тільки з розбіжності потреб і цінностей різні люди, але й своєрідності індивідуальних шляхів реалізації.

Возьмем приміром агресивні дії хулігана, які чимало юристів зазвичай класифікували як «невмотивовані «злочину. Психологічний аналіз показує, що з ними стоять реальні мотиви й потреби, зокрема потреба у самоствердженні, властивою у тому чи іншою мірою всім людям. Проте в різні люди реалізація цієї потреби досягається різними шляхами; тільки в — через досягнення, в інших — через збагачення, у третіх — через успіх протилежної статі, у четвертих — через кар'єру, і тільки в деяких — через насильство, фізичне придушення іншим людям. У на відміну від більшості людей для хуліганів (втім, й у деяких інших політиків) приниження та фізичне придушення іншим людям можна буде самоствердження, витоки якої лежать у несприятливі погодні умови формування особистості.

Но, поміщаючи на чільне місце потреби, ми повністю ставимо внутрішній світ особистості залежність від зовнішнього світу, у якому особистість живе і діє. Така залежність існує, але крім цього, у особистості є якась опора, що дозволяє їй стати в незалежну позицію стосовно до світу й оснащено всім його до вимог. Цю точку утворюють особистісні цінності.

Личностные цінності пов’язують внутрішній світ особистості з життєдіяльністю нашого суспільства та окремих соціальних груп. Будь-який соціальної групи — від окремої сім'ї до людства в цілому — властива спрямованість визначені загальні цінності: ідеальні ставлення до хорошому, бажаному, належному, узагальнюючі досвід спільної життєдіяльності всіх члени групи. Біля кожної групи свій набір цінностей, вони у більшої або меншою мірою перетинатися між собою — від повного збіги до розбіжності. Опановуючи від оточуючих погляди щось як у цінність, людина закладає нові, незалежні від потреб регулятори поведінки. Звісно, окремій людині не вбирає, в себе автоматично усі цінності навіть соціальних груп, членом що їх є. Перетворення соціальної цінності в особисту можна тільки тоді, коли людина разом із групою включився у реалізацію цієї загальної цінності, відчуваючи її як свій. Тоді, у структурі особистості і його вкорінюється особистісна цінність — ідеальне уявлення про належному, який задає напрям життєдіяльності і що виступає джерелом смислів. Формальне ставлення до соціальним цінностям не призводить до перетворенню в особистісні.

Во внутрішній світ особистості потреби і особистісні цінності входить у цілком різному образі. Потреби відбиваються у внутрішній світ у вигляді бажань, і прагнень, що виходять з «Я », більш-менш свавільних і тому випадкових. Особистісні цінності, навпаки, позначаються на ньому формі идеалов-образов скоєних чорт чи бажаних обставин, які переживаються чимось об'єктивне, незалежне від «Я ». Наприклад, потяг чоловіка до жінці (навпаки), з одного боку, і захоплення її (його) красою чи іншими достоїнствами — з іншого, різняться саме тим, що є сенс іншу людину у разі забарвлений бажанням і породжується сьогохвилинними потребами, тоді як у другому — забарвлений певними ідеалами (краси, добра, досконалості та інших.) і породжується особистісними цінностями. У на відміну від потреб, особистісні цінності, по-перше, необмежені даним моментом, даної ситуацією, по-друге, не тягнуть людини чогось зсередини, а притягають його ззовні, і він, не егоїстичні, надають оцінкам елемент об'єктивності, оскільки будь-яка цінність переживається чимось, об'єднує з на інших людей. Звісно, ця об'єктивність відносна, навіть самі узвичаєні цінності, становлячись частиною внутрішньої злагоди конкретної людини, трансформуються і підлітків набувають у ньому свої відмінні риси.

Итак, цінності - те, що людина особливо цінує у житті, і він надає особливий позитивний життєвий сенс.

У кожної людини свої життєві цінності. У когось вони матеріальні, в когось духовні. Але жоден людина неспроможна прожити сам. Волею чи неволею людині доводиться спілкуватися із подібними собі. На роботі, надворі, в магазинах, у сфері транспорту ми постійно спілкуємося з людьми. Це постійний процес своєрідного психологічного взаємодії суспільстві веде у себе виникнення якихось певних форм спілкування, відносин, формування загальних цінностей. Деякі форми спілкування під впливом суспільства перейшли у загальнолюдські цінності: дружбу, любов.

Для людей віку наявність близьких відносин, за яких вони хіба що зіставляють себе коїться з іншими людьми, поділяють із нею свої турботи, думки, відчуття провини та тривоги, служать важливим джерелом життєву енергію, емоційного і фізичного добробуту. Існування таких відносин, які ми називаємо інтимними, є свого роду психологічним амортизатором ділових, побутових та особистих труднощів і потрясінь.

Словарь російської пояснює поняття «інтимний «як змістовно характеризує відносини, яким притаманні глибоко особисті, потаємні і задушевні переживання.

Дружбу можна з’ясувати, як позитивні взаємовідносини, засновані на взаємної відкритості, повному довірі, спільних інтересах, відданості людей одна одній, їх постійної готовності будь-якої миті прийти одна одній допоможе. Приятельські відносини безкорисливі, у яких людина має задоволення від цього, що доставляє приємне іншому.

Цели, які переслідує дружба, можуть бути різними: діловими, чи утилітарними; емоційними, пов’язані з задоволенням від спілкування друг з одним; раціональними, заснованими на взаємній інтелектуальному збагаченні друзів; моральними, орієнтованими на взаємне моральне вдосконалення. Усі потреби у реальному житті складним чином переплітаються, поєднуються і взаимодополняются, а як така дружба набуває багатоцільову орієнтацію.

Для дружніх стосунків характерно глибоке порозуміння людей. Психологічно це означає можливість спілкуватися друг з одним майже без слів, з допомогою жестів, міміки і пантомимики, сприймати і розуміти один одного основі ледь помітних рухів і модуляцій голоси, зрозумілих лише друзям і які сприймаються оточуючими. Давні друзі можуть заздалегідь пророкувати реакції і поведінка одне одного у різних життєвих ситуаціях, до визначення думок, що прийдуть голову у цьому чи іншому епізоді. Дружба займає проміжне становище між двома видами людські стосунки: знайомством і любов’ю. Від першого дружба особливий тим, що має глибший характер, набагато глибший знайомства чи приятельства. Від любові дружба відрізняється суворими, нормативно і ритуально певними правилами поведінки.

Нормы і правил, якими керуються в дружніх стосунках, — це рівноправність, повагу, вміння зрозуміти, готовність допомогти, довіру і відданість. Порушення кожного з них веде до руйнації дружби, тоді як в інтимні стосунки типу любові люди можуть почасти прощати одна одній подібні порушення для збереження що пов’язують їх глибоких почуттів.

Друзья діляться друг з одним новинами переважно особистої вдачі чи висловлюють особисту думку з іронічних нарікань, що відбувається навколо, і думка, зазвичай, також буває суто особистою. Теми для розмов друзів зазвичай вибираються такі, які цікаві значимі кожного з них. Цим, в частковості, зміст спілкування друзів відрізняється від спілкування просто знайомих чи приятелів.

В міжособистісному спілкуванні друзі зберігають делікатність, переймаючись тим, ніж скривдити, не зачепити одне одного необережно сказаними словами, ненавмисними діями. Таке спілкування може бути турботливим, воно орієнтоване на емоційну підтримку. У водночас друзі можуть відпускати жарти на адресу друг друга, які дуже зачепили стороннього, й разом глузувати з ними.

Настоящие друзі підтримують одне одного як емоційно, а й всіма їм способами, причому таку підтримку завжди є безкорисливої, залежить від душі.

В індивідуального життя людини дружба виник як цілком закономірне явище. З’являється вона у дитинстві тоді, коли в дитини виникають перші існують, та питання суто особистої вдачі - такі, у яких самостійно над стані розібратися. Це — перехід до дорослості, званий в повсякденного життя отроцтвом, але в мові вікової психології що його подростничеством. Тут вперше усвідомлюються й у міжособистісному спілкуванні підлітків з які вас оточують засвоюються основні норми і правил дружби.

Вначале дружні стосунки переходять від стадії знайомства до товариству чи приятелюванню, та був поступово трансформуються в справді інтимні. А щоб стати повноправним учасником дружніх стосунків, людина має дозріти морально, і інтелектуально особистість. Це відбувається приблизно до 14−15 років, коли дружні взаємовідносини вперше виявляється у повному своєму обсязі.

У дітей дружба змістовно обмежена спілкуванням щодо порівняно простих особистих та ділових питань (наприклад, загальні захоплення), і дорослі ж дружні зв’язку збагачуються спільними професійними заняттями. Друзями в старшому віці часто стають колеги для роботи, які, крім спільності особистих і інтелектуальних якостей, мають ще спільністю професійних цілей і намірів.

С віком і підвищення рівня психологічного розвитку людини змінюється не лише зміст, а й форми дружніх зв’язків. Від спілкування на особистих тем друзі переходять до продуктивної спільної прикладної діяльності, включаючи інтегральну творчу роботу. У історії науки, літератури, мистецтва, економічно і політично відомо чимало прикладів того, як друзі зберегли дружні стосунки й перенесли в професійну діяльність.

Но, як свідчить практика, найбільш міцні дружні стосунки укладаються у шкільні і студентські роки. Саме у ці періоди життя люди, кажуть, набувають друзів протягом усього життя. З роками дружні стосунки переходять на вищий щабель відносин — родинних взаємин.

Дружба людей протилежної статі згодом може непомітно перетворитися на глибше інтимне почуття — любов, яка міцно й казки надовго пов’язує людей між собою.

Если дружба — першим актом душевного зближення людей, то любов — заключний, що становить вершину людської інтимності.

Любовь — це почуття, а й любити іншу людину, і навіть можливість щоб її любили. Вона потребує зусилля і діяти старання, кінцевої мети докладання яких можна сформулювати одне слово — самовдосконалення, тобто підняття себе до висот гідності любові, до здібності дарувати її іншим. Любов — це теж мистецтво, якому треба вчитися і ще у якому необхідно постійно вдосконалюватися.

Любовь — це таке вид відносин для людей, який допускає панування одного людини над іншим чи беззаперечного підпорядкування одного іншому. У справжньому коханні обидві боку рівні, одна не жертвує собою заради інший, й у, щось втрачаючи, лише набуває. Люди для цього типу відносин не залишаються розділеними. Разом вони є нероздільне ціле, кожна сторона чи частину якого є умовою і найважливішої передумовою для вдосконалення інший.

Отдавая у коханні свою життєву собі силу й енергію іншому суті, людина поділяє з ним свою радість, збільшуючи і своє, розширюючи своє розуміння його світу, збагачуючи особистий кругозір, досвід, знання і набутий переживання, які спільно становлять його духовне багатство. У справжньому коханні людина віддає, щоб одержувати, і навіть отримує, щоб віддавати. Справжня любов викликає у людині вибух відповідної енергії, назад спрямовані руху душевної щедрості.

Любовь передбачає піклування про іншу людину, зацікавленість у поліпшенні його життя та розвитку. Де ні цього, там може бути справжньому коханні. Любов — це милосердя й люблячого за улюблене істота. І це на повагу до нього, й активна насичення нього з єдиною метою пізнання, але не матимуть порушення права мати таємниці та залишатися особистістю.

Страстное пізнання іншого у коханні відрізняється від бездумного споглядання і байдужого мислення, використовуваного як бездушне засіб пізнання світу.

Это пізнання шляхом духовного зближення, ідентифікації з людиною, переживання тотожності з нею.

Человек, глибоко й по-справжньому люблячий когось, неспроможна любити лише лише його. Свої благодатні риси любов поширює інших оточуючих людей. Люблячий, особисто збагачений цим почуттям, надлишок його дарує іншим як доброту сердечності, чуйності і людяності.

Существует декілька тисяч видів любові: братська, материнська, еротична, любов людини до себе і любов до Бога.

Братская любов — це кохання між рівними. Вона однаково поширюється людиною на всіх близьких до нього людей.

Материнская любов — це кохання сильного до слабкого, захищеного до беззахисному, імущому до незаможному. Материнська любов найбільш безкорислива і відкрита всім.

Эротическая любов — це кохання психофізичного плану до єдиної людині, спрагла повного злиття з нею і народження потомства. Цей вид кохання тривалістю у на відміну від двох попередніх є виключним тому, що потребує перевагу, особливого виділення улюбленого істоти серед інших подібних і особливого, виняткового щодо нього відносини.

Любовь себе як цінність донедавна заперечувалася з нашого літературі, оскільки вважалося, що любити інших — чеснота, а себе — гріх. Ця ідея мала стала вельми поширеною між людьми нашої ідеологічно перекрученою культури. Якщо ж замислитися: чи може любити інших людина, нездатна любити себе? Логічно припустити, що з тверезому міркуванні відповідь буде негативним. Кожна мисляча людина таку ж істота, як і оцінили оточуючі люди. Якщо він любить інших, чому ж ми повинен любити себе? Не то, можливо двох різних типів любові: до людей і перед самим собою; любов як високе почуття чи є, чи його зовсім ні. Адже Біблії сказано: «Возлюби ближнього свого як найбільш себе ». Ці слова говорить про зв’язок між любові до собі і вони до інших людей. Справедливо зауважив Еге. Фромм: «Любов решти людей і любов себе позбавляють альтернативи; навпаки, розпорядження про любов себе буде виявлено в усіх, хто може любити інших «[398, р. 76]. Від любові себе егоїзм особливий тим, що з ньому існує виняткова любов у збитки до того ж оточуючих людям. Егоїстичний у коханні людина прагне усе те, що він має віддавати людям, лише самого себе. Любов до іншого може ставати егоїстичною. Так, мати, беззавітно і бездумно любляча свою дитину, жертвує собою у на користь егоїстичним прагненням, позбавляючи аналогічного почуття як себе, а й оточуючих людей. Інакше як, крім егоїстичної, може бути любов такий матері до свого дитині, що у інших вбачає чиїхось дітей?

Что ж є форма любові, що називається любов до Бога? У самому широкому, соціально-психологічному буквальному розумінні вона є універсальною і загальної, вбирає у собі й інші види любові. Тут Бог постає як символ і втілення принципів добра, справедливості, істини і кохання, тому зрозуміло появу в людини аналогічного почуття щодо нього.

Кроме перелічених, можна назвати різновиду любові, які включають відносини люблячих людей до своїх близьких, насамперед до батьку й матері. Коли такі любов приймає крайніх форм, позбавляють любові іншим людям, вона перетворюється на псевдолюбовь. Одне з її видів Еге. Фромм назвав невротичної. І тут обидва «коханця «виявляються більше прив’язані не друг до друга, а до своїх батькам. Вони переносять емоційно сильніше ставлення до батьків друг на друга, бачачи один одного не самокоштовних особистостей, лише втілення чорт своїх, що розглядаються як ідеал. Та оскільки ідеал то, можливо лише одне, а копія завжди гірше, то любов до іншої людини виявляється завжди слабше, за кохання до батькові чи матері. Таке кохання зосереджена лише з одному із батьків: або на матері, або на батька.

Матерински орієнтовані чоловіки, наприклад, у любовних відносинах часто залишаються дітьми і зажадав від жінки, як і і зажадав від матері, жадають материнській любові. Вони бувають лагідні, ласкаві, ніжні і привабливі, але з тим безпомічні й безвольны. Їх мета, — скоріш, щоб її любили, але з любити.

Отцовски орієнтована любов найчастіше трапляється в жінок, які самі у дитинстві були дуже прив’язані до батька. Ставши дорослими, вони хочуть знайти чоловіка, у якому б втілилися кращі риси батька, і звичайно міцно прив’язуються щодо нього. Отцовски орієнтована жінка буває щаслива з чоловіком, що піклується про ній, як і справу дитині.

Такие види любові притаманні кожній людині. Вони яскраво виражені в людини в ранньому віці. Багато були того, як дитина визнається у коханні одному із батьків і вона обіцяє брати шлюб із матері вийти заміж за батька. Така любов, зазвичай, практикується в дітей до батькові чи матері протилежної статі. Батько тієї статі розглядається дитиною як противник. 3. Фрейд назвав цього прикрого феномена «Едипів комплекс » .

Еще одна різновид псевдолюбові - фанатична любов до кумиру. З любові рівноправної перетворюється на любов самоуничижающую, в любовь-поклонение, в любовь-обожествление. Людина, люблячий так іншого, втрачає себе, немов особистість, втрачає натомість, щоб набувати. Не любов, а идолопоклонничество.

К псевдолюбовным почуттям можна віднести сентиментальну любов. У цьому вся типі любові перше місце виходить поверхове, ритуальне залицяння, театральне поведінка щодо епізодами мелодрами. Тих, хто реалізує таке кохання, насправді не характеризує скільки-небудь глибоке почуття до улюбленого людині. Вони, скоріш, зайняті самозамилуванням, собою, ніж проявами почуття любові до іншій людині, яким вони, мабуть, взагалі здатні.

Замечено, що дві людини закохуються один одного тоді, коли знаходять один одного втілення ідеалу. Іноді таке ідеальне бачення буває одностороннім, й у цьому випадку з’являється так звана нерозділене кохання. Щоправда, який завжди ідеальні риси видно відразу, інколи ж те, що бачиться, насправді то, можливо ілюзією.

По улучному вираженню Еге. Фромма, «привабливість означає красиву упаковку властивостей, які престижні і искомы на особистісному ринку «[398, р. 18].

Большое впливом геть ідеальне уявлення предмета любові надає історичний період. У середньовіччі, наприклад, і майже середини в XIX ст. таким ідеалом чоловіки був лицар білому коні, а жінки — ніжне, романтичне і віддане серце. Наприкінці XIX — початку XX ст. чоловіка цінували честолюбство, силу, агресивність, і навіть наявність в нього хорошою карети; в жінці - свободу поведінки, кокетство і сексуальність. Із середини нашого століття ідеалом чоловіки стає ділової, енергійний, ерудований, товариська і доброю людиною на хорошою машині, а ідеалом жінки — майже така сама особистість, як і наприкінці в XIX ст., плюс скромність і діловитість.

Любовь, начинающаяся з сексуального потягу чи заснована тільки нею, майже не буває міцної. Вона звичайно довговічна оскільки у неї немає справжніх високих почуттів, про які йшлося вище. Сексуальне потяг може скріплювати любов, але за її наявності. Отож цілком логічно міркування Еге. Фромма у тому, що «самозабутнє божевілля друг на одному — не доказ сили любові, а лише свідчення безмірності попереднього їй самотності «[398, р. 19].

На сьогодні, крім докладно розглянутих нами вище її загальнолюдських цінностей, можна назвати такі, як повагу, світ, сім'я, екологія, знання і набутий т. буд.

Так як людина істота соціальне і давно потребує спілкуванні, можна сподіватися, що форми спілкування, і загальнолюдські цінності не відпадуть через непотрібність.

Устойчивые відносини є іншим важливим елементом внутрішньої злагоди. Відносини характеризують саме той конкретний сенс, який мають в людини окремі об'єкти, явища, люди та його класи. Якщо цінностей, значимих для окремої людини, може вимірюватися у разі двома-трьома десятками, кількість конкретних відносин, їхнім виокремленням значеннєве багатство особистості, то, можливо практично безмежним. Їх тим більше коштів, що більше у світі речей, які людині небайдужі. Мабуть, із усіх психологічних структур, у яких чи інакше втілюються значимі в людини сенси, відносини є наочними, помітними неозброєним оком навіть недосвідченому спостерігачеві. Пряма зв’язок відносин із головним у особистості схоплена народної мудрістю: «Скажи мені, хто твій друг, і це скажу тобі, хто ти » .

Источником відносин служить, зазвичай, індивідуальний досвід, а вищими інстанціями, визначальними сенс нам тих чи інших людей, речей і подій, — наші потреби й художні цінності. Наприклад, якщо хтось розпочинає чорнити те що нас дорого, чи заважає нам виконати намічені нами дії і реалізувати тим самим наші потреби, те в нас формується ворожість до цієї людини, яку згодом нелегко подолати.

Поскольку завдання орієнтування у дивовижно складному світі жадає від нас виробляти своє ставлення до всього, із чим зіштовхуємося, якомога швидше, перші контакти надають найбільший вплив формування відносини. У соціальній психології добре відомий вивчений ефект першого враження про людину і на наступне ставлення до цієї людини.

Отношения може бути різного рівня узагальненості: поруч із ставленням до конкретних людям в кожного людини існує ставлення до людей взагалі, і навіть окремі ставлення до чоловікам, жінкам, старим, молоді, американцям, китайцям, євреям, російським, циганам, москвичам, сибірякам, петербуржцам, артистам, ученим, військовим, «новим російським », політикам, демократам, комуністам, консерваторам, радикалам, продавцям, шоферам, повіям, лікарям, білявкам, брюнетам, рудим, матерям-героїням, холостякам, однокласникам, колегам тощо. буд., тощо. п. У цьому ставлення до людини може розходитися зі ставленням до тієї категорії людей, до якої він належить. Це з тим, що до конкретної людини майже завжди визначається індивідуальним досвідом спілкування з нею, а ставлення до категорії людей — це штучне, завжди натягнуте узагальнення, яка допускає масу винятків.

Более близьке безпосереднє знайомство може приводити як зміцнення, і нерідко до розхитуванню вихідного відносини. Відомий своїми влучними афоризмами Р. До. Ліхтенберг зауважив: «Так звані погані люди завжди виграють, якщо їх краще дізнаєшся, а хороші - втрачають «[185, з. 159].

Наряду зі ставленням до цілого можуть існувати й які від нього ставлення до частинам, наприклад до окремих районах мого міста можу ставитися зовсім по-іншому, як до міста загалом.

Многие закономірності формування відносин і до людям, речам та подій були сформульованими з граничною чіткістю описані у «Етиці, доведеною в геометричному порядку «великого Бенедикта Спінози. Ось дві узятих навмання формули, показували б психологічну механіку освіти досить складних відносин: «Якщо ми уявляємо, що хтось йде на задоволення предмета, який ми ненавидимо, то контрастуватимемо й його ненавидіти »; «Якщо хтось уявляє, що його хтось любить вухами й у своїй не думає, що сама подав до цього будь-якої привід, те й зі своєю стороні кохати її «[312, з. 98; з. 111]. Звісно, теореми Спінози не вичерпують механізми смыслообразования, але вдумливий дослідник, та й тільки той дослідник, знайде у яких більше корисного розуміння внутрішньої злагоди людини, ніж у багатьох сучасних монографіях.

Наши потреби та найвищої цінності виявляються у формі ставлення людини-спеціаліста до конкретним людям, речам, подій та його узагальненим класам. Вони виявляються у тому, які критерії чи ознаки ми використовуємо за її описі, класифікації й оцінки. Один і хоча б людина використовує різні критерії для описи і класифікації різних об'єктів — це ясно. Але найцікавіше, що різні люди користуються різними критеріями і ознаками в описах одним і тієї ж об'єктів. Система цих критеріїв і ознак, для позначення що у психології було запроваджено спеціальне поняття конструкти, є важливим характеристикою внутрішнього світу людини.

Это поняття було запроваджено американським психологом Джорджем Келлі, який поставив його на чільне місце своєї теорії особистості [407]. Келлі першим звернув увагу до те що, що різні люди сприймають, класифікують і оцінюють речі, людей і події різною системі понять (конструктів), І що інколи вони їх схильні триматися за конструкти, навіть якщо досвід явно показує, що це конструкти призводять до помилковим оцінкам і прогнозами. Так, Келлі пояснює нетерпимість і агресію саме нездатністю людини відмовитися від своїх звичних конструктів: «Якщо людей не поводяться, як і очікує, він змусить їх! Та його уявлення про неї стане справжнім! «[407, р. 512]. Келлі свідчить про визначального впливу ядерних конструктів особистості всю її психологічну організацію. По Келлі, сенс дано людини лише в термінах його особистих конструктів.

Большинство конструктів можна сформулювати як двухполюсных шкал, які ми автоматично докладаємо речам, людей і подій, фіксуючи їхнє місце на цій шкалі. Людина — старий чи молодий, розумний чи дурний. Книжка — легка чи важка, цікава чи нецікава. Погода — сира чи суха, тепла чи холодна.

Многие конструкти описують об'єкти і явища мовою їх об'єктивних властивостей і пов’язані прямо пов’язана з особливостями особистості. Кожен може оцінити, тепло чи холодно, хоча конкретні оцінки можуть різнитися залежно від становища точку відліку: те ж погоду петербуржець оцінить як теплу, а тбилисец — як холодну.

Но особистість є ще ні до чого. Вона виступає на Майдані сцену там, куди ми починаємо використовувати шкали, описують не об'єктивні, а суб'єктивні виміру об'єктів — небезпечний чи безпечний, хороший чи поганий, зручний чи незручний, смішною, страшний, приємний… Сюди ставляться характеристики, які, начебто, описують самі об'єкти (людей, речі, події) — добрий, злий, справедливий, агресивний, розумний, потворний. Проте об'єктивної заходи всіх таких чорт немає. Ті конструкти, які характеризують власне особистість — смислові конструкти — задаються властивими людині потребами і цінностями, тому один їх полюс завжди «хороший », пов’язані з бажаним і цінним, а другий — «поганий » .

По суті, будь-який значеннєвий конструкт співвідносить об'єкт чи явище з якоюсь потребою чи цінністю особистості, і тому по що використовуються людиною конструктам можна «вираховуватимуть «його й цінності. По переконання Еге. Берна, «у сім'ях, де є головною цінністю життя, позиції «багатий — бідний «не сприймаються, мов протилежності… «[30, з. 211]. Їх протиставлення у вигляді особистісного конструкта можливо, своєю чергою, у двох варіантах: «Бідність не порок, однак велика свинство «і «Світ хатинам, війна палацам », які різняться тим, який із двох полюсів опозиції «багатство — бідність «постає як «хороший ». Зв’язок із особистісними цінностями тут очевидна. Цю зв’язок можуть купувати навіть конструкти, описують об'єктивні властивості предметів. І тут вони, як б «склеюються «з оценочно-смысловым виміром і починають працювати як смислові. Прикладів зайве далеко ходити, досить пробігти очима десяток газетних шлюбних оголошень. Судячи з основний їх масі, найбільший зміст і цінність несе така характеристика бажаного партнера, як зростання.

Благодаря існуванню значеннєвих конструктів можемо оцінити будь-який предмет чи явище, з яких ми зіштовхуємося, як через призму актуальних потреб, а й співвіднести їх у принципі із будь-якими потребами і цінностями, зовсім не актуальними в момент. У цьому що більш значимі в людини ті чи інші речі чи події, тим паче складна й індивідуально своєрідна система конструктів використовуватиметься їх оцінки.

Итак, ми розглянули одне з найважливіших рівнів структури особистості - ценностно-смысловое вимір її існування, її внутрішній світ. Джерелами і носіями значимих в людини смислів є її потреби і особистісні цінності, стосунки держави й конструкти. У тому формі в особистості людини представлені всі сенси, що утворюють його основу внутрішньої злагоди, що визначають динаміку його емоцій і переживань, структурирующих і трансформирующих його картину світу і його ядро — світогляд. Усе належить до будь-яких змістам, стійко укоріненим в особистості. На одному з цих смислів стоїть спинитися, оскільки своєю глобальності і у життя вона обіймає цілком особливу увагу у структурі особистості. Це сенс усього життя.

Вопрос, де сенс усього життя, не входить до компетенції психології. До сфери інтересів психології особистості входить, проте, питання, який вплив надає сенс усього життя чи переживання його життя людини, і навіть проблема психологічних причин втрати і шляхів здобуття сенсу життя. Сенс життя — це психологічна реальність незалежно від цього, у яких конкретно людина бачить цей сенс.

Одним фундаментальним психологічним фактом є стала вельми поширеною почуття смыслоутраты, безглуздості життя, прямий наслідок якого є зростання самогубств, наркоманії, насильства, й психічних захворювань, зокрема специфічних про ноогенных неврозів — неврозів смыслоутраты [336].

Вторым фундаментальним психологічним фактом і те, що у несвідомому рівні певний зміст і спрямованість життя, цементуючі їх у єдине ціле, складаються в кожної людини вже безпосередньо до 3−5 роках і можуть бути встановлені в найзагальніших рисах його экспериментально-психологическими і клинико-психологическими методами [384].

Наконец, третім фактом є визначальна роль цієї об'єктивно сформованій спрямованості життя. Вона містить у собі істинний сенс, а будь-яким спробам сконструювати собі сенс усього життя умоглядним міркуванням, інтелектуальним актом будуть швидко спростовані самої життям.

Лучше за все це ілюструє історія духовних пошуків Льва Толстого. Після кількох невдалих спроб шукати сенсу життя і далі будувати своє життя відповідність до ним Толстой зрозумів хибність самих підходів. «Я зрозумів, що з того, аби зрозуміти сенс усього життя, треба, передусім, щоб саме життя була безглузда і зла, і потім вже — розум, у тому, щоб її. Я зрозумів, що хочу зрозуміти життя й сенс її, мені треба немає життям паразита, а справжнім життям і, прийнявши всього, який надає їй справжнє людство, злившись з цим життям, перевірити його «[326, з. 147; 149]. Іншим прикладом є драма Родіона Раскольникова, який побудував образ себе, заснований на інтелектуально обгрунтованою ідеї переваги. Проте цей спосіб не витримав сутички з реальної життям і призвела як до краху задуманого Раскольниковим підприємства, до смисловому краху.

Таким чином, можна стверджувати, що таке життя будь-якої людини, оскільки він чогось спрямована, об'єктивно можна буде, який, проте, може усвідомлюватись людиною аж до смерті. Разом про те життєвих ситуацій (чи психологічні дослідження) можуть ставити перед людиною завдання на усвідомлення сенсу своєї життя. Усвідомити і сформулювати сенс свого життя — отже оцінити своє життя повністю. Не все успішно виходить із цієї завданням, і залежить не тільки від здібностей до рефлексії, а й з більш глибинних чинників.

Если моє життя об'єктивно має недостойний, дрібний чи, більше, аморальний сенс, то усвідомлення чого ставить під загрозу моє самоповагу. Аби зберегти самоповагу, я внутрішньо несвідомо відрікаюся від справжнього смислу моєї реальному житті і заявляю, що життя позбавлена сенсу. Насправді для цього стоїть те, що моє життя позбавлена гідного сенсу, інакше, що вона має сенсу взагалі.

С психологічної погляду головною є не усвідомлене уявлення про сенс життя, а насиченість реальної повсякденні реальним змістом. Як показують дослідження, є багато можливостей розраховувати на сенс. Те, що надає життю сенс, може лежати у майбутньому (мети), і тепер (почуття повноти та насиченості життя), і торік (задоволеність результатами прожитого життя). Найчастіше сенс усього життя і чоловіків і жінок бачать у сім'ї та дітях, а й у професійних справах.

Как ми вже підкреслювали вище, потреби є ключовим поняттям мотиваційної сфери особистості. Щоб визначити рівень свою особисту потреб у досягненні успіху, у фіналі даної лекції, пропонується відповісти «так «чи «немає «стосовно питань тесту (№ 8).

Думаю, що у життя, скоріш, залежить від нагоди, ніж від розрахунку.

Если я позбавлюся улюбленого заняття, життя мені втратить сенс.

Для моїй кожній справі важливіше його виконання, а чи не кінцевий результат.

Считаю, що більше страждають від невдач на роботі, ніж від поганих відносин із близькими.

По моєї думки, більшість люду живе далекими цілями, а чи не близькими.

В житті мені було успіхів, ніж невдач.

Эмоциональные люди мені подобаються більше, ніж діяльні.

Даже у звичайній роботі намагаюся вдосконалити деякі її елементи.

Поглощенный думками про успіх, можу забути про запобіжних заходів.

Мои близькі вважали (вважають) мене ледачим.

Думаю, що у моїх невдачах винні скоріш обставини, чому сам.

Мои батьки занадто суворо контролювали мене.

Терпения у мене більше, ніж здібностей.

Лень, а чи не сумніви щодо успіху змушують мене часто відмовитися від намірів.

Думаю, що впевнений у собі людина.

Ради успіху можу ризикнути, навіть якщо шанси над мою користь.

Я не старанний людина.

Когда усе йде гладко, моя енергія посилюється.

Если я був журналістом, писати б скоріш про оригінальних винаходи людей, ніж про події.

Мои близькі звичайно схвалюють моїх планів.

Уровень моїх вимог до життя нижче, ніж в моїх товаришів.

Мне здається, що наполегливості у мене більше, ніж здібностей.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.