Католицизм: особливості віросповідання, культові і організаційні

Католицизм: особливості віросповідання, культові і организационные.

Христианство (від грецького Christos-помазаник) одне з світових релігій (поруч із буддизмом і ісламом). Християнство поширений у країнах Європи, Америки, в Австралії, а також у результаті активної місіонерської діяльностіу Африці, на Близькому сході з’явилися й у районах Далекого Сходу. Головна ідея Християнстваспокутна місія Пресвятої Богородиці, майбутнє друге пришестя Христа, страшний суд, небесне воздаяние і встановлення царства небесного. У основі догматики і богослужіння Христианства-Библия, чи Святе письмо.

Католицизм, православ’я і выделившийся з католицизму протестантизм є основним гілками християнської релігії. Католицизм (грец католікос — вселенський, всесвітній). Його витокивід невеличкий римської християнської громади, першим єпископом якої, за переказами, був апостол Петро. Процес відокремлення католицизму в християнстві почався ще III-IV століттях, коли наростали і поглиблювалися економічні, політичні, культурні різницю між західною та східною частинами Римська імперія. Початок поділу християнської церкви на католицьку і православну було покладено суперництвом між римськими папами і константинопольскими патріархами за верховенство в християнському світі. Близько 867 року стався розрив татом Миколою I і константинопольським патріархом Фотием.

Католицизм і православ’я нерідко називають відповідно західною та східною Церквою. Розколом Християнства на Західну і Східну Церкви прийнято вважати велику схизму 1054 р., породжену розбіжностями, начавшимися приблизно з IX століття. Остаточний розкол стався у 1274 р. Головною причиною розколу християнства є політична боротьба духівництва за сфери впливу (впливу як зрадництво своєї Церкви, і особистого). Не дивно, що розпочинається саме під час процесу затвердження християнства західною та східною Європі, а закінчується у доти, коли з'єднання церковної й Управлінням державної політики (особливо у країнах західної Європи) стає найбільш сильной.

Однако є одне важливе чинник, котрий зіграв певну роль розколі Церков. Це — розбіжність у розумінні християнства, що з відмінностями менталітету народів західну та східну Європи. Цю відмінність можна менталітетів раціоналіста і містика. У плані менталітету народів — ця різниця між західним, у яких більш виражену раціоналістичну тенденцію, менталітетом і східним, де понад виражена містична тенденция.

Основой католицького віровчення, як і лише християнства, прийнято Святе письмо і Священне переказ. Проте, на відміну православній церкві, католицька вважає Священним преданьем постанови як семи перших Вселенських соборів, а й усіх наступних соборів, крім того-папские послання постановления.

Организация католицькій Церкві відрізняється суворої централізацією. Римський тато — глава цієї церкви є. Він визначає доктрини з питань ще віри і моралі. Його влада вище влади Вселенських соборов.

Централизация католицькій Церкві породила принцип догматичного розвитку, що вилився, в частковості, у праві нетрадиційного тлумачення віровчення. Так було в Символі віри, визнаному Православною Церквою, в догматі про Трійці сказано, що Святий Дух походить від Бога-Отця. Католицький догмат проголошує, що Святий Дух виходить і зажадав від Батька, і зажадав від Сина. Сформувалося і своєрідне вчення про роль церкви у справі порятунку. Вважається, що основа порятунку — віра й добрі справи. Церква, по вченню католицизму (в православ'ї цього немає), має скарбницею «сверхдолжных «справ — «запасом «добрих справ, створених Ісусом Христом, Богоматір'ю, святими, благочестивими християнами. Церква проти неї розпоряджатися цієї скарбницею, приділяти з її частина тому, які у ній потребує, тобто — відпустити гріхи, дарувати прощення розкаюваним. Звідси вчення про индульгенциях — про відпущенні гріхів за гроші за будь-які заслуги перед церквою. Звідси — правила молитов за померлих право тата скорочувати термін перебування душі в чистилище.

Центр культу — храм. Готичний стиль в архітектурі, який у Європі на кінці Середньовіччя, чимало сприяв розвитку і зміцненню католицькій Церкві. Важливі елементи культу — свята, і навіть посади, регламинтирующие побутової спосіб життя прихожан.

Рассмотрим відмінності католицизму і православия.

Общая характеристика

Вселенское Православ’я (православ'ятобто. «праве» чи «правильне», дійшла без спотворень) — це високе зібрання помісних Церков, які мають однакові догмати і подібне канонічне пристрій, визнають таїнства одне одного й перебувають у спілкуванні. Православ’я складається з 15-ти автокефальних і знання кількох автономних Церков.

В на відміну від православних церков, Римський Католицизм відрізняється насамперед своєю монолітністю. Принцип організації цієї Церкви більш монархічний: вона не має видимий центр своєї єдності - Папу Римського. У образі Папи зосереджується апостольська влада і учительный авторитет Римсько-Католицькій Церкви.

Вопросы віри і ставлення до Священним Писаниям

Православие належить до Священним Писанням, творів і діянь батьків Церкви як до священній слову изошедшему від Панове і переданою людям. Православ’я стверджує що богоданные тексти може бути змінені чи доповнені і дружина мають читатися тією мовою, де вони були уперше подано людям. Отже православ’я прагне зберегти дух християнської віри таким яким приніс його Христос, дух у якому жили апостоли, перші християни і панотці церкви. Тому православ’я волає й не так до логіки як совісті людини. Основна завдання богослужінь основу яких крім Святих Писань становлять тексти написані ще Василем Великим і Іоанном Златоустом й не так розповісти чи пояснити бога, скільки допомогти кожній людині розраховувати на спілкування з богом в самому серці своєму. У цьому сенсі православ’я більш мистериально, що зумовило поява відповідної православної культури. Православ’я як він исповедывалось найкращими людьми Візантії, Росії, Болгарії та т.д. є стиль життя повної шукає щирою віри, щирою доброту щирого милосердия.

Католицизм розглядає християнське переказ це як «насіння», які Христос, апостоли тощо. заронили у душі і уми людей у тому, аби ті знаходили свої шляху до Богу.

Современное ситуацію і структура Римо-католицької церкви.

В справжнє час главою Католицькій церкві є папа Іван Павло II, поляк по походженню. Це перший за 500 років папа-неитальянец й навіть перший папа-слов'янин. До обрання на папський престол він був кардиналом Краковским.

Обирають Римського тата кардинали, тобто вищий верстви духівництва Римо-католицької Церкви, що йде відразу за татом. Кардиналів трохи, лише близько 250 людина. Вони обирають тата в особливому засіданні, що називається конклав.

Конклав — це цікаве, яка йде зі середніх століть встановлення Римської Церкви. У переведенні з латини означає «зі ключем». Учасників засідання вводять у якесь приміщення, вхід закладають цеглинами, цементують. Вийти з конклаву кардинали можуть працювати тільки тоді, коли оберуть нового Римського тата. У XIV столітті випадок, що кардинали півтора року і не могли нічого вирішити, люди обурилися і замкнули їх, сказавши, що, поки новий тато нічого очікувати обраний, вони звідти не вийдуть. З того часу утвердилася така практика склалася. Зараз конклавы відбуваються у Сікстинської капелі. Щоб спонукати кардиналів до якнайшвидшому обранню нового тата, їм щодня дають поживу в усі меншої кількості і всі гіршого якості. Римський тато обирається двома третинами голосів кардиналов.

Папа керує Римо-католицької Церквою при допомоги центрального державної машини, що називається Римська курія. Це свого роду уряд, у якому підрозділи, звані конгрегаціями. Вони здійснюють керівництво певними областями церковної життя. У світському уряді це відповідала б министерствам.

Есть конгрегація з питань віровчення, які мають розглядати питання, пов’язані з чистотою католицької доктрини. Є конгрегація дисципліни таїнств, яка розглядає все спірні питання, пов’язані з скоєнням таїнств. Є конгрегація канонізації святих.

Особенное ставлення до нас має конгрегація у справі Східних Церков, що займається униатами.

Униаты, чи католики східного обряду, — це це з православної церкви або з древніх східних Церков (Коптської, Армяно-григорианской та інших.), які приєдналися до Католицької Церкви, визнали її віровчення і верховенство Римського тата, але зберегли свій богослужбовий обряд. Наприклад, в Україні — це традиційний візантійський обряд. Але як голова Церкви на літургії, безумовно, поминається Римський тато.

Меса (літургія) головне богослужінням в католицькій Церкві, яка донедавна проводилася на латинскои мові. Для посилення впливу маси час дозволено користуватися національними мовами вводити в літургію національні мелодії.

Римский тато керує Католицької Церквою як абсолютний монарх, конгрегації ж є лише дорадчими і адміністративними органами за нього. Римо-католицька Церква налічує нині понад 600 мільйонів членів. Це найбільша з християнських конфесій. Католицизм поширений насамперед у країнах Південної чи Центральної Європи, а також у країнах Південної та Центральною Америки (через те, що колонізація їх здійснювалася свого часу іспанцями і португальцями). Багато католиків й у Північній Америці, США, особливо у південних штатах, які були історично пов’язані з Іспанією, й у східних штатах. Поширений католицизм й у таких країнах Південно-Східної Азії вже, як Індонезія і Філіппіни. З країн, які входили до складу Російської імперії, католицькими є Польща, країни Прибалтики — Латвія й Литва, особливо Литва. У Латвії лютеран більше, ніж католиків. Естонія історично переважно лютеранська країна. Там є католики, але найбільше лютеран.

Структура Католицької Церкви справляє враження нашу. Там є єпископат: митрополити, архієпископи, єпископи. Ця структура нагадує лише доступне в древньої Церкви.

У католиків є й світло чернецтво, на відміну православних католицькі ченці об'єднують у звані чернечі Ордени. Що це що означає? В Україні кожен монастир живе своєї самостійним життям і підпорядкований єпархіальному архієрею.

Ставропигиальные монастирі підпорядковані безпосередньо Святішому Патріарху. У атоликов ряд монастирів з однією статутом підпорядковується одному загальному главі, що називається генералом чернечого Ордени. Він, зазвичай, є настоятелем найстарішого з монастирів цього Ордени. Монастирі Ордени може бути розкидані на величезної території, навіть із всьому світу, але з тих щонайменше вони мають єдине загальне керівництво, яке спрямовує усе їхнє жизнь.

Орден Бенедиктинців — найдревніший. Він виник ще в V столітті. Його засновником був святої древньої нерозділеним Церкви Бенедикт Нурсийский. То справді був чернець, подвижник благочестя, який організував перші чернечі громади Заході і дав їм статут, заснований на східних статутах. Відомий девіз преподобного Венедикта: «Молися і трудися», що він поклав основою свого чернечого статуту. У XII—XIII століттях виникли Ордени францисканців і доминиканцев, названі імена своїх засновників — католицьких подвижників Франциска і Домініка. Які в Орден францисканців давали обітницю нищенствования.

Цистерцианцы — римско-католический чернечий орден, заснований 1098 р. в Кото (латів. Cistercium, совр. округ Діжона, Франція) групою монахов-бенедиктинцев з Молезмского абатства на чолі з св. Робертом Молезмским. Їх також називали Білими Ченці право їх білі чи сірі ряси під чорними наплечниками. Цистерцианцы прагнули створити громаду, яка живе по суворої версії чернечого устава Основанный св. Домиником в 1216 року, Домініканський орден остаточно оформився під час низки зборів, які відбувалися на Болоньї і що закінчилися в 1221-м. Вони почали першим католицьким орденом, який сконцентрувався на розумової, а чи не на фізичної роботі. Домініканці особливо відданими наставничеству. Дотримуючись теологічним ідеям св. Альберта Магнуса і св. Фоми Аквінського, домініканці запропонували інтерпретацію робіт Аристотеля, що стали ідейно-філософське основою християнства.

Св. Домінік вимагав, щоб члени ордена практикували особисту й общинне бідність. Проте, в 1475 року Папа Римський Сікст IV скасував закону про общинної бідності та дозволив домініканцям володіти майном плюс джерела постійного дохода.

Орден доминиканцев відомий у історії насамперед із тим, що саме доручили ведення інквізиційних процесів, тобто процесів з виявлення, суду і страти мнимих чи дійсних єретиків. Самі домініканці любили називатимуть себе інакше, використовуючи деяку гру слів. Річ у тім, що латиною Dотini сапеs — «собаки Господні». Вони і називали себе, підкреслюючи свою охоронну і антиеретическую роль.

Наверное, більш від інших католицьких Орденів відомий Орден єзуїтів. Він заснований 1534 року іспанським дворянином Ігнатієм Лойоли зі спеціальним метою— протидії протестантизму і взагалі боротьби з будь-якими некатолическими конфесіями. У єзуїтів є так званий спеціальний четвертий обітницю, якого немає що не іншому чернечому Ордені. Три звичайних монаших обітниці — безшлюбність, слухняність і некорисливість — всім відомі, вони однакові сході з’явилися й у країнах. У єзуїтів є ще обітницю абсолютного слухняності папе.

Орден єзуїтів побудований дуже своєрідно та цікаво. Там існує багатоступінчаста ієрархія. Є послушники, є звані новачки; ось на наступній щаблі людина дає три обітниці — і потім лише обрані дають обітницю абсолютного слухняності татові. У тому числі вже вибираються керівні члени Ордени. Їхнє гасло: «хороша мета виправдовує засоби, з допомогою яких вона досягається». Донині з Ордени єзуїтів виходить значної частини єпископів Римо-католицької Церкви. Єзуїтам належать більшість католицьких засобів масової інформації та видавництв. Щоб краще уявити розмах своєї діяльності, можна привести такі цифри: керують 94 католицькими вищими навчальними закладами і 59 світськими установами, не які мають спеціально духовного характеру. Вони здійснюють загальне керівництво всієї місією Римо-католицької Церкви.

Весь світ розбитий єзуїтами на 50 провінцій, чи областей. На чолі кожної з цих галузей стоїть управляючий, чи препозит, який керує єзуїтами в цій 50-й частини світу. Єзуїтам дано прерогатива не підпорядковуватися місцевим католицьким єпископам. Вони підкоряються лише генералу Ордени, а той — Римському татові. Місцевий єпископат немає ніякої влади над иезуитами.

Католическая сакраментология

Отступления католиків від древніх переказів у вчиненні таинств.

Число таїнств у католиків таку ж, як й у древньої Церкви, тобто сім. Але загальний погляд на все таїнства принципово відрізняється від древнецерковного. Католики вчать що таїнства не є лише дійсними, а й спасительно-действенным і, незалежно стану людини, що їх приемлет.

Наша Церква вчить, що церковні таїнства вважаються дійсними під час проведення їх всяким канонічно правильно поставленим священиком по Церковному статуту. Але спасительно-действенным таїнство є тільки тоді ми, коли людина сприймає його належним розташуванням. Апостол Павло в Першому посланні до Коринфян попереджав у тому, що людина причащається без міркування, без належної підготовки, він робить це у осуд себе.

Католики ж вважають, що з будь-якому разі - незалежно від цього, з вірою чи ні віри підходить людина до сприйняття таїнства, — є спасительно-действенным. Це є дуже небезпечним, тому що за такий підхід таїнства починають розглядатися як якісь магічні обряди. Тобто, якби правильно поставлений священнослужитель правильно прочитає призначені слова, є той, із кого цей обряд відбувається, і всі зовнішні атрибути, необхідні щодо його скоєння (вода для хрещення, хліб, і вино для Євхаристії), присутність цих формальних елементів для здобуття права таїнство виявилося спасительно-действенным.

Таинство крещения

В Православної Церкви формула хрещення така: «Крещается раб Божий ім'я в ім'я Батька, амінь. І Сина, амінь. І Святого Духа, амінь». У католиків відбувається перенесення уваги постать коїть таїнство. Католицький священик каже: «Я крещаю тебя».

У католиків зі середньовіччя введено обливательное чи окропительное хрещення. Не можемо можна зараз говорити звідси як про відмінність, адже й ми останнє століття багато дорослі й діти були хрещені в такий спосіб. Та в країні умови життя такі, що Церкву змушена була допускати хрещення обливанням чи кроплением. У крайньої ситуації таке хрещення допускалося та давньою Церквою — коли треба було вибирати: хрестити людини обливанням або хрестити зовсім. А католики у середні віки були спонукувані до цього ніякими обгрунтованими неминучими причинами. В Україні хоча й тимчасовий відхід, а тепер ми намагаємося наскільки можна повернутися до відношенні дорослих — і це вже є у багатьох храмах — до практики хрещення зануренням, як це й був у древньої Церкви, тоді як католики як і принципово вважають за достатнім обливательное чи тільки окропительное хрещення.

Таинство миропомазания

В Католицької церкви це таїнство називається конфирмацией. Робиться воно, на відміну православної церкви, зазвичай, єпископом. Це — відмінність непогані істотно, адже і в нас священик помазує світом, яке освячене архієреєм. У практиці православної церкви миро разів у двох років освячує Патріарх, потім вона розподіляється по єпархіям і з парафіям (тобто єпископ в такий спосіб частина своїх повноважень доручає священику). У католиків сам єпископ робить це таїнство через покладання рук.

Существенным відзнакою і те, що конфірмація не відбувається над немовлям відразу після хрещення, а лише з досягненні отрочного віку. У різних країнах і потребує різні століття вік конфірмації коливався від семи до дванадцяти років. Чим керуються католики, відсуваючи освяченняконфірмацію — від хрещення? Вони вчать так. Якщо немовля хрещений, він звільнено з провини первородного гріха. Немовля особистих гріхів немає. Якщо і помре, однак буде врятований спроможеться кращої долі, тому немає сенсу викладати йому інші таїнства до отрочного віку. Це суто зовнішній, раціоналістичний підхід, у якому ігнорується благодатне дію таинств.

Таинство Евхаристии

Более всього відступів від древне-церковной практики у католиків в таїнстві Євхаристії. По-перше, немовлят до конфірмації не причащають. По-друге, причащання мирян здійснюється лише у вигляді хліба. Хліб для Євхаристії вживається прісний. Практика причащання мирян лише хлібом виникла середньовіччі із міркувань санітарно-гігієнічних. Тоді Європу часто відвідували хвороби, такі, як чума, холера, уносившие до чверть населення. Як одне із способів боротьби з заразою і це введено причащання мирян тільки під одним виглядом, коли кожному причащающемуся дається так звана облатка — шматочок прісного хліба. Зрозуміло, у цьому проявилося невіру респондентів у силу таїнства, зцілювального як духовні, а й тілесні недуги, недостатня віра у силу Тіла і Крові Спасителя. Це сталося вже після відділення католицтва від Вселенської Церкви, коли багато речей церковному житті католиків стало приходити в угасание.

Моментом преложения Святих Дарів у католиків вважаються установительные Христових слів Спасителя: «Прийміть, ядите, це є Тіло Моє…», а чи не молитва закликання Святого Духа, як і православної церкви. Эпиклеза (призивання Духа Святого) є у древніх літургійних текстах звісно ж в літургіях святого Іоанна Златоуста і святого Василя Великого. А в католицькій месі цієї молитви немає. У цьому виявляється відмінність богословського підходу. Для католиків головне — проголошення формули, навіть тоді як ролі цієї формули виступають Христових слів Спасителя. Головне — щоб формула була вчасно произнесена.

Иначе в православної церкви. Хоча, молячись з кожної літургії, віримо і Бог знаємо, що диво відбудеться, що вино і хліб справді стануть Тілом і Кров’ю Христа Спасителя, проте головна складова літургії - це молитва у тому, щоб диво відбулося, щоб Дух Святий прийшов і власним преложил лише доступне хлібом і вином, в Тіло і Кров Христа Спасителя. Щодо католиків головне — це формула, проте інше — обрамляющие її моменты.

Таинство брака

Первое відмінність у тому, що совершителями шлюбу Католицькій церкві зізнаються самі молодята, а чи не священик. Шлюб і відбувається у храмі, перед вівтарем. Священик дає нареченому і нареченій кільця. Але священик потрібен тільки до визнання канонічної законності брака.

Второе відмінність — визнання абсолютної нерозривності шлюбу. Розлучення у католиків неприпустимий ні чому — навіть із тієї, яка вказується самим Спасителем в Євангелії (тобто за причини порушення подружньої вірності). У Католицькій церкві чоловік, що є потерпілою стороною, немає права розлучення і, отже, вступу до ЄС на другий шлюбу за життя яка йому стороны.

Однако з книжок відомо, що у середньовіччі католики розлучалися. Річ у тім, що з католиків все можна вишукано обійти. Шлюб абсолютно нерасторжим, але він може визнаватися недійсним. Через які причини? Головна причина — що, шлюб відбувався з спонукань, які відповідають мети шлюбного союзу. У середньовіччі цим часто-густо зловживали, й інші європейські монархи неодноразово одружувалися, користуючись цією формулюванням. Тепер теж таких процесів значна частина. Усі вони йдуть через Ватикан.

Большие клопоти відповідному відомству Ватикану доставляють численні процеси про визнання недійсними шлюбів, укладених жителями «третього світу» (в основному іспанцями і португальцями з Латинська Америка), із єдиною метою отримати громадянство у країнах Південної Європи (Іспанії, Португалії, Італії). У Іспанії і Португалії цивільний шлюб практично немає ніякого місця чи, по крайнього заходу, це не дає права громадянства. Тому інші люди вирішуються на беззаконне действие.

Таинство священства

Во другий половині XI століття в католиків запроваджено обов’язковий целібат (тобто безшлюбність) священства.

Целибат зайве плутати з чернецтвом. Священиків і єпископів з католицьких монаших орденів значно менше. Целібат — це обітницю відмовитися від сімейному житті.

В древньої Церкви в шлюб могли вступати які у сані всіх трьох ступенів священства: диякон, пресвітер і епископ.

В Посланні апостола Павла до Тимофія говориться: «Єпископ може бути непорочний, ніж одну дружину чоловік» (1 Тім. 3, 2). Те саме практикувалося протягом століть. Поступово (приблизно до VI віці) сході утвердився звичай безшлюбності єпископату. При візантійському імператорі Юстиніані Великому все єпископи стали обов’язково безбрачными (не ченцями, саме безбрачными). І потім, значно пізніше, стало отож під єпископи то, можливо рукоположений лише чернець. У школах давньої Церкви, як і ми зараз, для дияконів і священиків до хіротонії дозволявся перший і єдиний брак.

На Заході з початку шлюб духівництва скоріш попускав, ніж вважався нормою. Там поширилася психологія гасіння шлюбом, на шлюбу стали дивитися як чогось нечиста, особливо стосовно священнослужителям. На Сході теж існувало така думка, але його було відкинуто Соборами древньої Церкви. помісний собор у місті Гангры, та був і Трулльский Собор прийняли спеціальні правила — канони, у яких ідеться, що, якщо хтось відпускає дружину своє чи чоловіка свого за стремлнию до чистоти і благочестивої життя, а, по причини гнушения шлюбом, такою, якщо священик, — буде извержен з сану, і якщо мирянин — буде відлучений. Або коли хто хоче приймати Причастя у одруженого священика, оскільки гребує їм, як які живуть у шлюбі, то такою, якщо пресвітер, — буде извержен, і якщо мирянин — буде отлучен.

Отношение до шлюбу як чогось оскверняющему людини давня Церква геть немає прийняла. Проте за Заході воно поступово зміцнювалося й призвело до визнання цілковитого обов’язкового целибата.

Рукоположение у католиків зберігається. Єдина відмінність — у цьому, що рукопокладання єпископа вони відбувається одним єпископом, а православної церкви — щонайменше ніж двома. А інше формою досить схоже.

Диаконов у католиків майже залишилося. Вони формально зізнаються, але чин диаконского служіння під час проведення католицького богослужіння непотрібен. Саме богослужіння скорочено — немає ектений. Сан диякона для католиків — це сходинка: посвящаемый на 10 хвилин рукополагается в диякона, щоб після цього стати пресвітером. Але фактично диякон відсутня, як ми фактично відсутня иподиакон (крім, хто служить при єпископі). Проте ми кожен, хто рукополагается у диякона, спочатку присвячується в читця (тобто иподиакона) і кілька днів, що він стоїть очікує диаконской хіротонії, буває иподиаконом. Приблизно так само у католиків сталося з диаконским служением.

Таинство покаяния

Католики вчать, що гріхи поділяються на пробачні і смертні.

Попутно слід зазначити, що деякі наших молитвенниках, виданих XX столітті чи західного видання, є переліки «Сім смертних гріхів» або що-небудь подібне. Всі ці списки — по сім, по вісім і з дев’ять — благополучно перекочували до нас з католицьких книжек.

Какой гріх називали смертним суперечку святих отців? Не формально певний: скажімо, злодійство чи вбивство. Ісаак Сирин писав: «Гріх до смерті є той, якщо хтось, согрешая, не каяття пребывает».

То є смертним гріхом той, у якому людина не кається. Він то, можливо по видимості і дрібним. Але якщо дрібна пристрасть міцно прив’язує людини до землі та душа досі у не каяття, те й невеличкий здавалося б гріх може бути погибельним для души.

Святые батьки не ділять гріхи по будь-яким зовнішнім ознаками на смертні і пробачні. У католиків ж собі такий розподіл є. Крім цього кожен гріх ділиться на два складових його елемента: вина гріха покарання за грех.

В що ж особливість католицького вчення про исповеди?

В хрещенні людині прощаються все гріхи: і смертні, і пробачні: у питаннях провини, у питаннях покарання. Тобто хрещенні людині прощається все.

А в таїнстві сповіді, як вчать католики, усе відбувається інакше: смертні гріхи прощаються у питаннях провини, у питаннях покарання, а от пробачні гріхи прощаються лише до провини, а покарання у своїй залишається. Покарання людина неодмінно має понести. Звідси й індульгенції, і його вчення про чистилище і різноманітних канонічних покарання. Понести покарання — це спосіб дати Богу задоволення. Тому після сповіді, зазвичай, духівник видає католику точний перелік канонічних покарань, которыетот мусить відбути за гріхи. Католицьке «Посібник із пастирському богослов’я» -. там написано, закой гріх, при ких обставин, що не віці, при ких пом’якшувальних, при ких обтяжуючих обставин тощо. буд. потрібно було таке-то покарання. Це може бути збільшено, зм’якшено, для неї то, можливо дана така-то індульгенція. Одним словом, усе дуже точно розписано, і зрозуміло. Адже якщо бачити порятунок в задоволенні, яке неодмінно треба принести, те важливо не помилитися, бо якщо покарання дати менше, ніж потрібно було, то людина буде приносити їх у чистилище, а духівник відповість через те, що не наклав правильного покарання принаймні исповеданных грехов.

Духовник тут постає як суддя, ніж як душепопичитель. Цей аспект дуже перебільшений в католицької пастирської практиці.

И ще одне цікава особливість, що з католицьким вченням про рятівної дієвості таїнств незалежно розміщення приступающего до таїнства. Як вважають католики, у тому, щоб таїнство покаяння виявилося рятівним, непотрібен глибокого розтрощування, продиктованого любові до Богу, а досить легкого жалю про гріхах, продиктованого страхом чи іншими мотивами. Це вчення католики виділяють як із самих позитивних моментів своєї доктрини у навчанні таїнства сповіді. У Римо-католицької богословської енциклопедії, що вийшла 1967 року, написаний через це следующее:

«Превосходство новим законом саме на тому, що неповне знищення, не який був достатнім для відпущення гріхів ні з первісної релігії, ні з релігії іудейської, стає достатнім у поєднанні з таїнством в релігії християнської». Виходить, що справжнє покаяння, яке вимагалося в первісних релігіях й у юдаїзмі, тепер потрібно (й у нібито найголовніша перевага Нового Завіту). Тому тепер у сповіді можна покаятися лише трохи і тих щонайменше получитьразрешение гріхів. Це ж прояв тієї самої формального, зовнішнього підходи до таинствам.

Папский примат і папська непогрешимость

Наиболее яскраво відбиває сутність католицизму слово папізм. Отож Європа такий Римський Тато й як і справу ньому вчать самі католики? Його офіційний титул:

«Епископ Риму, Заступник Христа, Наступник Князя Апостолів, Верховний Первосвященик Вселенської Церкви, Патріарх Заходу, Примас Італії, Архієпископ і митрополит провінції Романии, Суверен государства-града Ватикан, раб рабів Божиих».

Латинское слово вікарій буквально перекладається «заступник» чи «намісник» —саме у такому сенсі розуміється католиками роль Римського Єпископа. Під Князем Апостолів мається на увазі святої апостол Петро, який мислиться католиками як абсолютний, монархічний возглавитель апостольській громади. Примас — це що означає «найстарший», «головний» з епископів. Слово суверен означає незалежний світський правитель. Вельми симптоматичне, що досі тато рішуче наполягає у тому, аби залишати незалежним главою світської держави, хоча б такої маленької, територія якого займає менше гектара.

Что ж випливає від цього титулу практично? У римо-католическом праві записано: «Верховна кафедра ніким може бути судима».

Из цієї короткій фрази слід, що Римський Первосвященик заборонена суду Вселенського Собору і у самої Римо-католицької церкви немає такої органу, який міг би сказати татові, що він помиляється, надходить неправильно, і засудити його. Папа вище церкві і вище Вселенського Собору. До того ж самі правила Вселенського Собору неможливо знайти визнані дійсними, якщо Собор ні скликаний татом й інші правила були їм затверджені. Жоден єпископ у світі неспроможна вважатися справжнім єпископом, коли він своє присвята отримав без санкції Римського тата.

Из вчення про тому, що тато стоїть вище Вселенської Церкви, що він непідсудний як людському, а й церковному суду, католики зробили один дуже страшний висновок. Але вони існує догмат про папської непогрішності.

Католики вчать, що Римський Первосвященик, що він каже від імені всієї Церкви (є така римо-католицький термін ex cathedra, тобто «з кафедри» — в тому сенсі, що він обов’язково вимовляє своє слово, восшедши на кафедру, але у тому, що він виступає офіційно) про питання віровчення чи моральності, не можетзаблуждаться та її визначення непогрішні власними силами вам і непотрібно ні підтвердження, ні прийняття їх церковної Повнотою.

Это досить новий догмат. Він було прийнято лише у 1870 р. на Першому Ватиканському Соборі, який католики називають Двадцятим Вселенським. Вони продовжували рахунок Вселенських Соборов, зараховуючи до них певні Собори періоду Середніх століть, Відродження і Нового часу. Нині їх налічують двадцять один Вселенський Собор.

Если визнати цей догмат, виходить, що властивість непогрішимого вчительства, яке належить всієї Церкви загалом, присвоюється одній особі — Римському Єпископу.

А хто нам в Православної Вселенської Церкви вважається хранителем істини? Чи є якийсь орган, що дає такі визначення, котрі всі враховували і слід вважати, що вони безумовно є істиною?

В Православ'ї у тому, щоб найавторитетніший Собор визнано Вселенським, потрібно, що його постанови було прийнято Повнотою Церкви. Щоб увесь народ церковний сказав своє «так» на постанови цього Собору. І якщо це «так» від народу Божого пролунає, він затверджено, що Собор справді відбиває вчення всієї Церкви. Це визначається за будь-яким зовнішнім ознаками, таких як формальне більшість голосів: історія Церкви неодноразово бувало, більшість становили єретики. Ми сповідаємо віру у єдину Святу, Соборну і Апостольську Церква. Соборна Церква — це буде непросто статистичний перелік тих, хто ходить у храм. Ми віруємо у те, що, попри немочі людські, попри помилки ієрархів і мирян, Церква як Повнота неспроможна помилятися.

Власть тата зростала і розвивалася протягом століть. Таке піднесення Римського Єпископа пояснюється і об'єктивними історичними обставинами. Місто Рим був єдиною апостольській кафедрою у країнах. Тривалий час державність у країнах була нестабільна, і єдиним стійким інститутом була Римська кафедра на чолі з Римським Єпископом.

К Римському Єпископу протягом століть зверталися як до арбітра в суперечках з єретиками, появлявшимися сході, і він звик усвідомлювати себе таким арбітром, який виносить судження із приводу догматичних та інших поглядів. До цього, звісно, додалася і людська неміч, гордість, іноді просто слабкодухість, інколи ж цілком раціоналістичне маловерие.

Все ці чинники разом привели спочатку до вченню про чільності Римської кафедри над всієї Церквою, вже потім про чільності самого Римського Єпископа. Потім був. зроблено висновок, що Римський Єпископ є абсолютною і непідсудною главою Церкви, отже, помилятися вона може. А як може помилятися той, кого Церква неспроможна виносити ніяких визначень? Тож тут був великий спокуса й у певному сенсі, перемога ворога роду людського, який багатьох і багатьох християн спотворив образ справжньої віри Христовой.

Современный католицизм поширений у країнах Європи, Північної та Південної Америки, і навіть Африки, Азии.

На території України послідовники католицизму мешкають переважно у західних областях.

Список литературы

1. Ю. А. Калинин, Е. А. Харьковщенко. «Релiгiознавство» Київ 1995.

2. В. Д. Бондаренко «Сучасне православ’я: тенденції еволюції» Сімферополь, 1989.

3. Ю. В. Крянев «Християнський экуменизм"Москва, 1980.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.