Формування амортизаційної політики підприємства

Курсова робота

" Формування амортизаційної політики підприємства"

амортизаційний політика податковий

Зміст

Вступ

1. Формування проблемного поля. Розгляд проблем при формуванні амортизаційної політики підприємства та шляхи їх вирішення

2. Методи дослідження амортизаційної політики підприємства, їх сутність та види

3.Аналіз основних змін у ПКУ стосовно нарахуванню амортизації основних засобів. Сутність податкової амортизації

Висновки Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми курсової роботи. Економічне зростання в Україні неможливо забезпечити без підвищення ефективності виробництва на промислових підприємствах та оновлення їх техніко-технологічної бази. Одним із важливих елементів цього процесу є раціонально грамотно побудована амортизаційна політика, яка потребує відповідного державного регулювання. Амортизація — це процес поступового перенесення вартості основних фондів на продукт, що виготовляється з їх допомогою. Для заміщення зношеної частини основних засобів виробництва підприємства роблять амортизаційні відрахування, тобто відрахування певних грошових сум відповідно до розмірів фізичного і морального зносу засобів виробництва.

Амортизаційні відрахування є одним із важливих джерел фінансування простого та розширеного відтворення, які дозволяють цілеспрямовано покращити структуру і склад основних фондів в процесі, що визначає необхідність цілеспрямованого управління цим процесом, як на макрорівні, так і на мікроекономічному рівні. Як показує досвід індустріально розвинених країн світу, підвищенню інноваційного потенціалу у більшості сприяє проведення амортизаційної політики як складової інвестиційної політики на всіх рівнях управління, що дозволяє забезпечити оновлення виробничого потенціалу у середньому кожні 5−10 років.

Для сучасної економіки України характерна невелика частка амортизаційний відрахувань у собівартості продукції, що призводить до унеможливлення в Україні навіть простого відтворення, не кажучи вже про розширене, тобто зберігається тенденція звуження відтворення засобів виробництва, що виражається у прогресуючому зростанні фізичного та морального зношування основних засобів, оскільки їхній стан значною мірою залежить від обсягів інвестицій в основний капітал та від розміру амортизаційний відрахувань. Обсяг амортизаційний відрахувань постійно скорочується за рахунок зменшення сукупної залишкової вартості основних засобів. Отже сприяння, формування ефективної, сприятливої для економічного зростання амортизаційної політики є нагальним і невідкладним питанням.

Метою курсової роботи є аналіз сутності та підходів до формування амортизаційної політики. А також оцінка ефективності, та узагальнення сучасних поглядів щодо формування амортизаційної політики.

Об'єктом дослідження є амортизаційна політика підприємства. Предметом дослідження є формування та ефективність амортизаційної політики підприємства.

Основними завданнями, є:

· Проаналізувати сутність амортизаційної політики підприємства;

· Оцінити ефективність амортизаційної політики підприємства;

· Запропонувати найефективнішу амортизаційну політику підприємства;

· Викладення свого авторського бачення відносно заданої теми;

Дослідженню амортизаційної політики підприємства присвячена значна кількість наукових праць, зокрема дослідження класиків Ансоффа І., Потрера М., Шарпа У.

Належне місце в розробці цієї теми займають праці українські економістів, до яких належать Іщенко Н, А., Маринич І. А., Л.Л. Свірщ Пшик Б.І., Є.В.Жердєв, О. В. Овод, та ряд інших.

Структура роботи складається зі вступу, у якому обґрунтовується актуальність теми курсового дослідження, вказуються мета й завдання, трьох розділів, у яких здійснено вирішення основних завдань курсової роботи, з висновками до них.

Завершують роботу узагальнюючі висновки за результатами дослідження та список використаних джерел.

1. Формування проблемного поля. Розгляд проблем при формуванні амортизаційної політики підприємства та шляхи їх вирішення

Амортизація — це надзвичайно складне економічне явище, що поєднує особливості витрат виробництва і джерел коштів, процесу руху вартості і важеля управління відтворенням, відшкодування зношених і нагромадження нових засобів праці. Під амортизацією можна також розуміти складний фінансово-економічний механізм розподілу вартості основних фондів, яка амортизується протягом строку їх корисного використання (експлуатації), і перенесення її на новостворений продукт з наступним нагромадженням коштів для відтворення (придбання) основних фондів.

Поняття «амортизаційна політика підприємства» включає планування, нарахування та використання амортизації. Зміст амортизаційної політики підприємства складає сукупність економічних категорій та важелів, які виявляють свою дію через сутність і функції амортизації. Амортизаційна політика — це управління процесом відтворення основних фондів, направлене на підвищення технічного рівня виробництва, запобігання надмірному зносу активної частини основних фондів, вдосконалення видової, технологічної і вікової структури основних засобів, нарощування основного капіталу і об'єму випуску продукції, підвищення продуктивності праці і зниження собівартості продукції, максимізацію прибутку і активізацію інвестиційної діяльності підприємства.

Амортизаційна політика підприємства у значній мірі відображає амортизаційну політику держави на різних етапах її економічного розвитку. Вона базується на встановлених державою принципах, методах і нормах амортизаційних відрахувань. Разом з тим, кожне підприємство має змогу індивідуалізувати свою амортизаційну політику, враховуючи конкретні умови, що визначають її параметри.

Під впливом низки негативних явищ і тенденцій розвиток українських підприємств в останні роки значно уповільнився. Зношеність основних фондів практично у всіх галузях економіки складає 50−70%, більша частина промислового устаткування вичерпала свій ресурс і має вік понад 20 років. У той же час, економіка України позбавлена інвестиційних і реноваційних можливостей для ефективного оновлення основних фондів. Серед низки таких факторів, як обмеженість власних інвестиційних коштів підприємства, недостатність інноваційного спрямування в інвестування основних засобів, відсутність державного регулювання інвестиційних процесів, що сприяють такій ситуації необхідно окремо відзначити недосконалий механізм амортизації, який фактично гальмує реноваційні процеси в економіці. Загалом існує невідповідність амортизаційної політики країн, процесам відтворення основних виробничих засобів, що робить питання формування амортизаційної політики підприємства досить актуальним.

Відсутність цілісного підходу до формування амортизаційної політики і практична необхідність механізму стратегічного управління нею зумовили високу актуальність наукової праці О. В. Овод.

У своїй роботі вона вирішує наступні проблеми:

— визначення ролі амортизаційної політики у відтворенні основних засобів;

— обґрунтування і пропонування комплексного підходу до формування амортизаційної політики підприємств;

— перегляд механізму стратегічного управління амортизаційною політикою підприємства, в тому числі і вибір найбільш ефективних форм відтворення основних засобів.

Для вирішення проблеми формування амортизаційної політики автор пропонує встановити взаємозв'язок між способами оновлення основного капіталу та стратегією довгострокового розвитку підприємства, що дозволить на практиці ухвалювати певні управлінські рішення, в тому числі стосовно амортизації основних засобів як джерела фінансування капітальних вкладень (табл. 1).

Таблица Стратегічні управлінські рішення у виборі амортизаційної політики в умовах економічної кризи мають свою специфіку, фактори впливу і складаються з наступних взаємозв'язаних завдань та передбачуваних умов їх вирішення:

— в умовах кризи основним джерелом оновлення засобів праці є амортизаційні відрахування;

— потенційні потреби споживачів і стратегічні цілі підприємства обґрунтовують потребу в основних засобах і є стимулом щодо їх відтворення;

— знос визначає тривалість кругообігу основних засобів підприємства і є головним чинником при прийнятті рішення щодо оновлення засобів праці;

— спосіб оновлення основного капіталу впливає на розмір відтворюваного виробничого потенціалу і зумовлює потребу в певній сумі амортизаційних коштів;

— ступінь якісного оновлення основних фондів проявляється шляхом впровадження інновацій у виробництво.

Також проблему недосконалої державної політики, яка у свою чергу впливає на політику підприємства спробував розв’язувати у своїх наукових працях Є.В. Жердєв.

Однією із головних причин недосконалої амортизаційної політики підприємств автор називає недосконалу політику самої держави. Опрацювавши достатню кількість інформації, я погоджуюсь із думкою автора. Якщо вже держава не виконує основну функцію в амортизаційній політиці, то що можна говорити про малі та середні підприємства.

Одним із можливих шляхів вирішення проблеми автор бачить у удосконалюванні нашої законодавчої бази, а також рішучі зміни у сторону європейських стандартів. Особисто я не повністю погоджуюсь із думкою автора. Так нам потрібно переглянути законодавчу базу, яка і так змінилась. Проте на мою думку зміни які відбулись, не можна назвати повністю задовільними. Щодо переходу на європейські стандарти, думаю тут автор «перегнув палицю"[5].

Також Жердєв зазначає, що потенціал амортизаційного фонду як джерело інвестиційних ресурсів не використовується повністю. Я повністю погоджуюсь із його твердженням. Причинами цього є недосконалість сучасної нормативно-правової бази регулювання нарахування, резервування та використання амортизаційного фонду. Відсутність системи страхування підприємств від знецінення амортизаційних відрахувань через інфляцію. Невирішеність питань правової відповідальності суб'єктів управління підприємствами за нецільове використання вивільнених від оподаткування амортизаційних ресурсів.

Роль власних засобів підприємств у пожвавленні інвестиційної активності стає все вагомішою, що потребує від держави відповідної уваги до створення сприятливих умов для формування достатніх фінансових ресурсів у суб'єктів господарювання.

На мою думку автор правильно зазначив, що амортизаційна політика держави в цьому аспекті має сприяти забезпеченню необхідного оновлення основних фондів промислових підприємств з урахуванням умов відтворення та стану ринкової кон’юнктури, які склалися в державі. Тим самим підвищувати їх конкурентоспроможність як на вітчизняному, так і на світовому ринках. Діючий механізм амортизації в Україні не сприяє чіткому налагодженню процесу відтворення основних фондів.

У сфері державного регулювання амортизаційної політики необхідно провести зміни. Опрацювавши достатню кількість літератури я пропоную насамперед повернути контроль за цільовим використанням амортизаційних відрахувань, оскільки безконтрольність призводить до зростання нецільового використання коштів амортизації (заробітної плати, поточних потреб тощо).

Недостатність власних вільних коштів у підприємств, не виваженість у прийнятті рішень щодо оновлення основних фондів на підприємствах призводить до технологічної застарілості обладнання, що спричиняє вироблення неконкурентоспроможної продукції, незадоволення попиту, який постійно змінюється, не пристосування до умов ринкової конкуренції.

Для того щоб краще зрозуміти сутність проблем, та шляхів їх вирішення амортизаційна політика у даній статті розглядається на макро та мікро рівні. Автор наводить таблицю, в якій систематизовані основні елементи амортизаційної політики на макро та мікрорівнях. (табл.2).

Пшик Б.І. також розглядає проблему недосконалої державної амортизаційної політики. У своїй праці він аналізує дану проблему та її роль у формуванні амортизаційної політики самого підприємства. Для того, щоб удосконалити амортизаційну політику Пшик Б.І. пропонує реформи які в принципі реально запровадити в Україні.

Пропонується:

1. Удосконалити підхід до нарахування податкової амортизації шляхом поєднання методу залишкової вартості з прямолінійним методом;

2. Запровадити в Україні інвестиційний податковий кредит або інвестиційну податкову знижку, які надаватимуться за умови 100- відсоткового використання амортизаційних відрахувань на інвестиційні цілі;

3. Розробити на рівні міністерств та відомств єдиний класифікатор груп основних фондів із встановленням окремих нормативних термінів експлуатації з визначенням діапазону відхилень від нього, делегувавши тим самим підприємствам право самостійного вибору, виходячи з реальних умов формування їх інвестиційного потенціалу і фінансового стану[18].

Цілями реформування є забезпечення поповнення власними коштами підприємств, сприяння інвестиційному спрямуванню амортизації, варіювання амортизаційного режиму відповідно до інтересів і можливостей бізнесу, нейтралізація впливу податкової амортизації на фінансові результати бізнесу. Свої реформи автор пропонує запроваджувати на двох рівнях на макро та мікро.

Вище я навела приклади його реформ, нижче результати можливого запровадження реформ. (табл.3) .

Реформи які пропонує автор звісно є досить хорошими, проте я більше схиляюсь до поглядів Жердяєва. На мою думку їх реалістичніше впровадити ніж реформи наведені вище. .

Таблиця.3 Реформування амортизаційної політики в Україні [18]

Також цю проблему досліджувала Іщенко Н, А. Вона вважає що проблема полягає в тому, що відповідно до чинних законодавчих актів підприємства формують власну амортизаційну політику, але на сьогоднішній день законодавча база держави є нестабільною. Тобто через це підприємства фактично позбавлені можливості обирати для себе найоптимальніші варіанти такої політики.

Я погоджуюсь із думкою автора. Що вирішити цю проблему допоможе державний контроль за цільовим використанням сум нарахованої амортизації, тому що річні амортизаційні відрахування представляють собою досить вагоме джерело фінансових ресурсів як окремого підприємства, так і держави в цілому. Я хочу додати, що державні органи повинні обов’язково проводити аналіз наслідків амортизаційної політики підприємств при формуванні державної амортизаційної політики для виявлення недоліків попередньої політики, а при находженні своєчасно і оперативно їх усувати.

З метою поліпшення ситуації у сфері амортизаційної політики Іщенко наводить такі рекомендації:

1. відновлення амортизаційного фонду (чи створення певного інвестиційного рахунок), який повинен мати цільове призначення — оновлення основних фондів;

2. створення таких умов для підприємств, щоб вони були реально зацікавленні в оновленні основних фондів за рахунок коштів власних амортизаційних фондів; [8]

Я вважаю, що ці рекомендації є досить актуальними, а також їх реально втілювати у життя. Думаю державі потрібно дати їм «зелене світло».

Маринич І. А. та Л.Л. Свірщ у своїй праці розглянули найістотніші проблеми, що виникають як на державному рівні, так і на рівні підприємства при формуванні амортизаційної політики. Провели порівняльний аналіз зарубіжного та вітчизняного досвіду. А також запропонували шляхи покращення формування амортизаційної політики.

Один із цих шляхів, я вважаю був би самим ефективним, а також його можна реалізувати у нашій країні досить швидко.

А саме, формування амортизаційної політики на двох рівнях :

1) на державному, шляхом встановлення груп основних засобів та граничних термінів використання основних засобів у межах групи;

2) на рівні підприємства, шляхом надання права підприємствам обирати методи нарахування амортизації та термінів корисного використання в межах, встановлених законодавством.

Я вважаю що ця пропозиція дасть змогу порівнювати показники фінансової діяльності різних підприємств та мати об'єктивні дані про стан основних засобів та рівень їхнього зносу як на рівні підприємства, так і на рівні держави.

Л. Ловінська досліджуючи методологічні засади відображення у бухгалтерському обліку зносу та амортизації основних засобів і нематеріальних активів, пропонує як варіант розв’язання проблеми недосконалої амортизаційної політики — повернення методики часів Радянського Союзу. В СРСР існувала єдина концепція амортизації, один об'єкт нарахування, єдині норми для усіх груп видів основного капіталу. Проте я вважаю що такий варіант просто не допустимий для нас. Методика СРСР і у свій час показала, що вона не надто ефективна, і зараз використовувати її особисто я не бачу сенсу.

Більшість економістів підтверджують, що в сучасних умовах амортизаційні відрахування — це джерело розширеного відтворення основних засобів. На особливу увагу заслуговують дослідження А. Грінька, М. Чумаченка, П. Житного, в яких надаються критичні зауваження й обґрунтовується, що амортизаційні відрахування мають подвійну функцію, тобто, з одного боку, вони є розрахунковими витратами в собівартості продукції, а з іншого — їхня сума у виторзі від реалізації продукції (робіт, послуг) є джерелом фінансування інвестицій підприємства [20];.

Волкова О. В. У своїй статті розглядала проблему відсутності чітких правил (рекомендацій) відносно вибору методу амортизації, який був би найкращим для підприємств різноманітних організаційно-правових форм та галузей, об'єктів основних засобів та способів їх використання.

Адже як зазначає автор, усі методи можна враховувати рівноцінними, вони переслідують одну мету, але кожний з них відповідних періодів корисного використання визначає різні суми амортизації.

Для того щоб зрозуміти яку політику вибирати, автор спочатку піднімає проблему того, що не існує чіткого визначення поняття амортизація. Я також приєднуюсь до думки Волокової О. В. досліджуючи дану проблему, я не раз зіткнулась із тим, що в економіці не визначено конкретно поняття «амортизація».

Одні вчені вважають, що амортизація — це грошовий вираз зносу (К. Маттерн, Б. Райзберг, Л. Лозовський), інші, що амортизація — це не що інше, як процес перенесення вартості зносу на собівартість продукції (П. Безруких, Л. Соріна, М. Молдованов). Враховуючи неоднозначне трактування поняття амортизації, єдиної точки зору до цього часу не існує, а вирішення цього питання є досить важливим і принциповим.

В наукових працях Л. Бабич зазначає, що проблема амортизаційної політики зростає у зв’язку з необхідністю проведення податкової реформи. Головну проблему автор вбачає у нецільовому використанні підприємствами амортизаційних відрахувань, оскільки податковий метод амортизації не визначає, на які заходи можуть використовуватися амортизаційні кошти.

Так ця проблема виникала у 2010 році. Але згідно із змінами у податковому кодексі зараз підприємства ніяк не можуть використовувати амортизаційні кошти для своїх цілей.

Думаю потрібно також звернути увагу на те, що в Україні існує низка особливостей обліку амортизації. Ці особливості зумовлені відмінностями податкового і бухгалтерського обліку.

На мою думку не має сенсу порівнювати старі та нові правила нарахування амортизації, тому що від старого обліку в цьому плані не залишилось нічого.

Згідно із новим кодексом амортизація перестала бути самостійним елементом податкового обліку і повнила ряди звичайних витрат.

Проте у новому кодексі виникло багато проблем та питань. Ці всі питання розглядав у свої праці науковець, Н. С. Приймак. Одне із них, це те що за своєю економічною сутністю витрати в бухгалтерському обліку потрапляють до виробничої собівартості, а в податковому — до інших витрат. Якщо дивитись на цю ситуацію із технології обліку, то по суті відбулось зведення нанівець усі досягнення у сфері зближення бухгалтерського та податкового обліку. Тому це досить серйозна проблема, якій нажаль зараз важко знайти достойне вирішення.

Ще одна проблема яку я вважаю варто розглянути, це те що У ПБО-7 описано 5 методів нарахування амортизації. Їх українські підприємства можуть використовувати для бухгалтерського обліку. Проте згідно із законом про бухоблік національні положення (стандарти) бухгалтерського обліку не повинні суперечити міжнародним стандартам. Тоді як в МСОБ-16 «Основні засоби» названо лише три методи (прямолінійний, зменшення залишку, і метод суми одиниць продукції) а для опису методів амортизації використано формулювання, що відрізняються від формулювань ПОБ-7.

Отже методи у стандарті визначенні та вибирати потрібно саме з-поміж них. А звідси і виникає проблема несходження двох стандартів, та як діяти.

Позаяк усі п’ять методів нарахування амортизації можуть застосовуватись до об'єктів, які входять до складу груп 4(машини та обладнання) і 5(транспортні засоби).

Підводячи висновок, варто сказати що поки держава не розбереться конкретно із своєю амортизаційною політикою, доти українські підприємства не зможуть сформувати свою оптимальну політику. Потрібно проводи поправки, тобто зміни у законодавчу базу. Проте нажаль зміни відбулись буквально недавно. І ми бачимо зараз коли опрацьовувати ПКУ та ПОБ-7 не існує чітких відповідей на питання, що мають з'єднувати ці різні документи у єдине.

Отже у першому розділі я розглянула саме проблемне поле та виділила декілька проблем які на мою думку є найактуальнішими при формуванні амортизаційної політики підприємства. (табл.4) Я вважаю що тільки при їх негайному вирішенні в нашій почне функціонувати нормально амортизаційна політика, як у державі, так і у самому підприємстві.

Таблиця.4 Основні проблеми при формуванні амортизаційної політики та автори що досліджували їх.

2. Методи дослідження амортизаційної політики підприємства, їх сутність та види

Застосування науково обґрунтованих методів дослідження є найістотнішою умовою отримання нових знань, тому їх вибір має вирішальне значення для результатів дослідження. Сучасна наукова діяльність немислима без застосування методів пізнання, вони є загальноприйнятим інструментарієм. Обраний дослідницький підхід і методи в сукупності складають методику дослідження, свого роду сюжетну лінію, відповідно до якої структурується весь зібраний фактичний матеріал.

Основу дослідження складає вибрана дослідником методологія. В перекладі з грецької «методологія» означає вчення про структуру, методи і засоби діяльності. Головною метою методології є вивчення засобів, методів і прийомів дослідження, за допомогою яких набувається нове знання в науці. Розвиток методології науки пов’язаний з розвитком методів наукового пізнання дійсності.

Метод (грец. Metohodos — буквально «шлях до чого-небудь») в найбільш загальному значенні — спосіб руху до мети, упорядкована діяльність.

Метод — це спосіб пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя, це прийом, спосіб або образ дії. Метод як засіб пізнання є спосіб відтворення в мисленні досліджуваного предмета. Свідоме застосування науково обґрунтованих методів є істотною умовою отримання нових знань.

У сучасній науці цілком успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. У цьому плані всі методи наукового пізнання можуть бути розділені на п’ять основних груп:

1. Філософські методи. Це: діалектика та метафізика.

2. Загальнонаукові підходи і методи дослідження.

3. Приватно-наукові методи.

4. Дисциплінарні методи.

5. Методи міждисциплінарного дослідження.

Також наукою розрізняють два рівня досліджень

1. емпіричний.

2. теоретичний.

Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт, що вивчається і реалізується за допомогою спостереження, порівняння, вимірювання, експерименту. На рівні емпіричного пізнання відбувається відбір та опис фактів, здійснюється таке їх узагальнення, при якому факти подаються у вигляді системи, показуються їх залежності.

Спостереження — це систематичне і цілеспрямоване сприйняття об'єкту, при якому дослідник не втручається в поведінку об'єкта, а лише фіксує його властивості.

Порівняння-це встановлення подібностей чи розбіжностей об'єктів та властивостей, що здійснюється як за допомогою органів чуття, так і з використанням спеціальних пристроїв.

Під вимірюванням розуміють визначення числового значення деякої величини за допомогою одиниць виміру шляхом порівняння її з еталоном.

Експериментом вважають вивчення об'єкту, що спирається на активний цілеспрямований вплив на об'єкт штучно створених дослідником умов. Експеримент може проводитись з метою визначення нових якостей об'єкту (дослідницький експеримент), перевірки правильності теоретичних положень (перевіряючий експеримент), демонстрації явища (демонстраційний чи ілюстративний експеримент).

Теоретичне дослідження концентрується навколо універсальних законів і гіпотез. Теоретичне пізнання характеризується абстракцією, визначенням і т.п. З їх допомогою встановлюються закономірності, сутність явищ і процесів. До теоретичних методів наукових досліджень відносять узагальнюючі методи (сходження від абстрактного до конкретного, ідеалізація, формалізація, аксіоматичний метод) та часткові методи (визначення, опис, інтерпретація).

Процес емпіричного і теоретичного пізнання — це не тільки логічна проблема, але однаковою мірою методологічна проблема. Перехід від фактів до теоретичних висновків, процес висвітлення нових фактів і проблем призводять до виникнення наступних чотирьох основних ситуацій:

1. Нові факти можуть бути пояснені в рамках вже існуючої системи понять.

2. Для опису та пояснення нових фактів потрібне введення нових термінів і понять.

3. Нові факти та проблеми вимагають, щоб для їх пояснення, була розроблена спеціальна теорія.

4. Нові факти і нові проблеми вимагають кардинального перегляду вихідних принципів колишньої системи поглядів.

До емпірико-теоретичних методів відносять: абстрагування, аналіз і синтез, індукцію і дедукцію, моделювання, історичний підхід, логічний підхід.

Під абстрагуванням розуміють відхилення несуттєвих думок, властивостей, зв’язків і відносин реальних об'єктів і, одночасно, виділення однієї з декількох сторін. Розрізняють наступні види абстрагування: ототожнювання, ізолювання, конструктивізація.

Аналіз і синтез — комплексний метод дослідження, що базується на послідовному розчленуванні об'єкту на елементи чи властивості (аналіз) та з'єднанні окремих його частин в єдине ціле (синтез).

Індукція і дедукція спрямовує процес пізнання від окремого до загального (індукція) і від загального до конкретного (дедукція).

Моделювання — це процес вивчення об'єкту через пристрої (елементи моделі), що моделюють його поведінку, з перенесенням знань з моделі на оригінал. Моделювання буває фізичне, графічне, аналогове, економіко-математичне, комп’ютерне та ін.

За своєю спрямованістю, за безпосереднім відношенням до практики окремі науки прийнято підрозділяти на фундаментальні та прикладні. Поділ на фундаментальні та прикладні дослідження носить умовний характер. Незалежно від характеру цілей результатом і фундаментальних і прикладних робіт є нові знання.

Під фундаментальними дослідженнями розуміються експериментальні і теоретичні роботи, які ставлять собі за мету знайти і описати нові, невідомі явища і процеси в природі, розкрити їх механізм і закони, що керують ними. Як правило, фундаментальні науки випереджають у своєму розвитку прикладні, створюючи для них теоретичний розділ. Приорітетним у фундаментальному дослідженні є, вироблення нових наукових знань які мають домінуюче, чільне значення у фундаментальних галузях знань. Це дослідження пошукового характеру, тематика яких визначається загальним розвитком науки, тобто з однієї роботи випливає як ланцюгова реакція наступна проблема, що підлягає дослідженню.

Під прикладними дослідженнями мається на увазі практичне використання отриманих знань, тобто наукові роботи, мета яких використовувати отримане в результаті фундаментальних досліджень для практичної діяльності людини. Безпосередня мета прикладних наук — застосування результатів фундаментальних наук для вирішення не тільки пізнавальних, а й соціально-практичних проблем. На стику прикладних наук і практики розвивається особлива галузь досліджень — розробки, що переводять результати прикладних наук у форму технологічних процесів, конструкцій, промислових матеріалів і т.п.

Внутрішня структура наукових досліджень складається з таких ланок:

1. Стратегічні дослідження це дослідження для отримання нових знань у визначально важливих для суспільного розвитку областях. Тут маються на увазі дослідження, розраховані на довгострокову перспективу.

2. Цільові дослідження — це дослідження, спрямовані на досягнення встановлених цілей, завдань, результати яких використовуються на практиці.

3. Технологічні прикладні дослідження — це дослідження, спрямовані на вирішення практичних, в основному короткочасних завдань.

Кожне теоретичне дослідження складається з таких етапів:

1. Постановка проблеми Проблема (перешкода, труднощі — у перекладі з давньогрецької) в науковому пізнанні є вираженням невідповідності між досягнутим рівнем та обсягом знання, з одного боку, і потребою в поясненні та передбаченні непояснених і нових фактів з іншого. До числа фактів відносять і протиріччя між науковими теоріями. Коли спостерігається вказана невідповідність, прийнято говорити про наявність проблемної ситуації. При наявності багатьох проблемних ситуацій, вибір і постановка проблем визначаються об'єктивними і суб'єктивними умовами. Об'єктивні умови — це необхідність зміни теоретичних уявлень, засобів і методів пізнання, що перешкоджають вирішенню теоретичних та практичних завдань, задоволення потреб людей.

Обрана проблема підлягає поданню, постановці, тобто вислову у мовній формі. Не існує жодних рецептів, які вказують, як саме потрібно ставити нові проблеми, особливо фундаментальні. Але можна вказати фактори і кроки постановки проблем.

Чим більш фундаментальною виглядає проблема, тим більш абстрактний і загальний характер набуває її первісне формулювання.

Вузькі і прикладні проблеми ставляться в розвинених областях дослідження. У рамках загальних теорій формулюються проблеми з можливостями їх приватного застосування, як пояснення та передбачення.

Широта і глибина проблем залежать від широти і глибини знання, на основі якого вони формулюються. Разом з тим будь-яка наукова проблема відрізняється від простого питання тим, що відповідь на неї не можна знайти шляхом перетворення наявного знання. Рішення проблеми передбачає вихід за межі відомого і тому не може бути знайдено за заздалегідь відомими правилами. Можна перерахувати лише кроки, що формулюють постановку і вирішення проблеми. До них відносяться:

ь обговорення нових даних, які не можуть бути пояснені в рамках існуючих теорій; аналіз і оцінка тих ідей і методів вирішення проблеми, які можуть бути висунуті на основі нових даних;

ь визначення типу рішення проблеми, його зв’язку з вирішенням інших проблем і можливості контролю рішення;

ь попередній опис проблеми. У результаті встановлюється специфіка даних, що підлягають поясненню, виділяються частково відповідні їм знання і проголошується необхідність висування гіпотези для їх пояснення, доказів або передбачення.

Це і є формулювання проблеми, на висунення гіпотези для її вирішення. Гіпотезою називається спосіб мислення, який полягає в побудові припущення про те, що таке досліджуване явище, та в доведенні цього припущення. Термін «гіпотеза» уживається з подвійним значенням. Під гіпотезою розуміють і саме припущення, котре пояснює спостережуване явище, і спосіб мислення в цілому, який включає висування припущення, його розвиток і доведення. Гіпотеза є метод пізнання предметів і явищ навколишнього світу.

Гіпотеза створюється для того, щоб дати пояснення «не поясненим явищам, фактам, подіям. Пізнання будь-якого явища в дійсності, як відомо, розпочинають із збирання і нагромадження окремих фактів, що відносяться до цього явища. Фактів, наявних на початку пізнання явища, завжди недостатньо, щоб повністю й відразу пояснити це явище, дати достовірний висновок про те, що воно таке, які причини його виникнення, закони розвитку тощо. Тому пізнання явищ і подій зовнішнього світу відбувається у формі гіпотези: не очікуючи, доки накопичуються факти для кінцевого, достовірного висновку про характер і причину досліджуваного явища, роблять на початку здогадне пояснення спостережуваного явища, а потім цей здогад розвивають і доводять.

Побудова гіпотез у науці дає змогу переходити від окремих фактів, що стосуються явищ, до пізнання закону розвитку цього явища. Побудова гіпотез — необхідний шлях до створення наукової теорії. Всяка наукова теорія висловлюється спочатку як гіпотеза. Науково доведена і підтверджена на практиці гіпотеза стає науковою теорією.

Логічна структура гіпотези складна. Гіпотеза не зводиться до якогось одного судження чи умовиводу. Вона — система суджень, понять і умовиводів. Якесь одне окремо взяте судження або умовивід ще не складає гіпотези.

Гіпотеза — процес розвитку думки. Процес мислення в гіпотезі має певні стадії. Розрізняють дві такі стадії побудови і доведення гіпотези:

1) висування гіпотези;

2) доведення гіпотези;

Інші виділяють в гіпотезі не дві, а три, чотири чи п’ять стадій:

1) вивчення обставин досліджуваного явища (збирання фактів);

2) формування гіпотези;

3) виведення із гіпотези наслідків (розвиток гіпотези);

4) перевірка цих наслідків на практиці;

5) висновок про істинність або хибність висунутої гіпотези;

Гіпотеза будується не на голому місці. Щоб її висунути необхідно мати певну сукупність фактів, що відносяться до спостережуваного явища, котрі б обґрунтовували імовірність якогось припущення, пояснювали імовірність невідомого. Тому побудова гіпотези завжди пов’язана зі збиранням фактів, які мають відношення до того явища, котре ми пояснюємо. На підставі зібраних фактів висловлюється припущення про те, що таке досліджуване явище, тобто формулюється гіпотеза. Припущення в гіпотезі в логічному відношенні є судження (або система суджень). Його висловлюють унаслідок логічного опрацювання зібраних фактів.

Факти, на підставі яких висувається гіпотеза, можуть бути логічно осмислені у формі аналогії, індукції чи дедукції. В одних випадках гіпотезу висувають за аналогією, в інших — вони є висновком індуктивного чи дедуктивного умовиводу.

Висування припущення, тобто формулювання гіпотези, становить основний зміст гіпотези.

Припущення — головний елемент будь-якої гіпотези. Припущення є відповіддю на поставлене запитання про сутність, причину, зв’язки спостережуваного явища. Припущення містить те знання, до якого доходять унаслідок узагальнення фактів. Припущення в гіпотезі — це, з одного боку, підсумок попереднього пізнання, те головне, до чого доходять унаслідок спостереження і узагальнення фактів, з другого боку — це відправний пункт подальшого вивчення явища, визначення напрямку, яким має відбуватися все дослідження. Гіпотеза дає змогу не тільки пояснити наявні факти, а й виявити нові факти, на котрі не була б звернута увага, коли не була б висунута ця гіпотеза.

Висунута гіпотеза має бути доведеною. Доказ гіпотези здійснюється так. Припускаючи висунуту гіпотезу істинною, із неї дедуктивним методом виводять ряд наслідків (фактів), котрі мають існувати, якщо існує гадана причина, а потім ці наслідки перевіряють на практиці. Якщо наслідки відповідають дійсності, підтверджуються практикою, то це свідчить про те, що ця гіпотеза є правильною. Якщо ж наслідки, логічно виведені з гіпотези, не відповідають дійсності, нашим дослідом не підтверджені, то це означає, що висунута гіпотеза хибна.

Розрізнюють гіпотези наукові й робочі.

Наукова гіпотеза — це гіпотеза, що пояснює закономірність розвитку явищ природи і суспільства.

Робоча гіпотеза — це тимчасове припущення або здогад, яким користуються, будуючи гіпотези. Робоча гіпотеза є припущенням — пробою, тимчасовим варіантом, що допомагає побудувати ту чи іншу гіпотезу. Робоча гіпотеза дає змогу перевірити, чи можна це явище якось пояснити. Висунувши робочу гіпотезу і переконавшись що вона не може пояснити явище, котре нас цікавить, чи пояснює його неправильно, її відкидають, замінюють іншою робочою гіпотезою. Робоча гіпотеза створюється як тимчасовий здогад, тобто таке припущення, котре пояснює явище умовно. За допомогою таких робочих гіпотез тимчасово групують факти, а потім уже її формулюють. Робоча гіпотеза може стати в ході подальшого дослідження науковою гіпотезою.

Теорія — система знань, яка описує і пояснює сукупність явищ певної частки дійсності та зводить відкриті в цій галузі закони до єдиного об'єднувального початку (витоку). Теорія будується на результатах, отриманих на емпіричному рівні досліджень. У теорії ці результати впорядковуються, вписуються у струнку систему, об'єднану загальною ідеєю, уточнюються на основі введених до теорії абстракції, ідеалізації та принципів.

До нової теорії ставляться такі вимоги:

§ адекватність наукової теорії описуваному об'єкту, що дає змогу у визначених межах замінювати експериментальні дослідження теоретичними;

§ повнота опису певної галузі дійсності;

§ необхідність пояснення взаємозв'язків між різними компонентами в межах самої теорії. Наявність зв’язків між різними положеннями теорії забезпечить перехід від одних тверджень до інших;

§ відсутність внутрішньої несуперечливості теорії та відповідність її дослідним даним.

Теорія має бути евристичною, конструктивною і простою.

Евристичність теорії віддзеркалює її можливості передбачення та пояснювання. Математичний апарат теорії повинен не тільки забезпечувати точні кількісні передбачення, але й допомагати відкривати нові явища. Конструктивність теорії полягає у можливості простої, здійснюваної за певними правилами перевірки основних її положень, принципів і законів. Простота теорії досягається введенням узагальнених законів скорочення та стиснення інформації за допомогою спеціальних символів.

Вирішальною основою наукового пізнання є практика. Роль практики полягає у створенні матеріально-технічних засобів наукового дослідження. При цьому матеріально-технічні засоби не залишаються незмінними, а безперервно удосконалюються у процесі розвитку матеріального виробництва, промисловості, техніки.

Наукове пізнання покликане освітлювати шлях практиці, надавати теоретичні основи для розв’язання практичних проблем.

3.Аналіз основних змін у ПКУ стосовно нарахуванню амортизації основних засобів. Сутність податкової амортизації

У цьому розділі розглянуто сутність податкової амортизації, її негативні та позитивні сторони. Проаналізовано нові правила податкової амортизації згідно з новим Податковим кодексом. Розглянуто та порівняно норми податкової амортизації окремих груп об'єктів основних засобів з нормами, встановленими Податковим кодексом України.

Від 01.04.2011 набрав чинності розділ III Податкового Кодексу, згідно з ним, змінився перелік об'єктів основних засобів за групами.

Повільні темпи оновлення і вибуття машин і устаткування, тобто найбільш активної частини основних засобів на промислових підприємствах, великий коефіцієнт економічного спрацювання призводять до того, що устаткування містить майже третину фізично спрацьованих і технічно застарілих його одиниць. Саме цим передовсім пояснюється невідкладне завдання прискорення й підвищення ефективності відтворення основних засобів, зростання технічного рівня застосовуваних засобів праці за рахунок правильно обраної політики амортизації.

Несумісність методологій нарахування амортизації основних фондів за податковим законодавством і бухгалтерським, призводить до нелогічного закінчення їх корисного використання. Що робити підприємцю у цій ситуації?

Отже моєю метою буде дослідити та знайти відповідь на таке досить складне питання.

Під амортизацією слід розуміти систематичний розподіл вартості, яка амортизується, необоротних активів протягом строку їх корисного використання (експлуатації).

До сильних сторін податкового методу амортизації можна віднести те, що податковий метод застосовується насамперед з метою спрощення обліку, зменшення облікових робіт. Досягається це завдяки тому, що для бухгалтерського обліку амортизацію окремо не розраховують, це вже зроблено в податковому обліку. Для бухгалтерського обліку беруть суму амортизації з податкового обліку. Вибір методу нарахування амортизації на підприємстві спирається не на обґрунтованість методу, а на простоту і нетрудомісткість його використання.

До слабких сторін амортизації за податковим методом в сегменті факторів експлуатації об'єкту основних засобів, які впливають на очікуваний спосіб отримання економічної корисності від його використання слід віднести те, що:

· не враховується строк експлуатації;

· не враховується фізичний та моральний знос;

· не враховуються виробничі фактори використання основних засобів;

· розрахована в основному для мети оподаткування;

· не допрацьований нормативно.

· податковий метод зрівнює предмети, які мають зовсім різні терміни використання і функціональні можливості, що не призводить до економічно обґрунтованого нарахування амортизації.

Положення про податкову амортизацію не поширюється на підприємства, що випускають продукцію, ціни на яку встановлюються державою[7].

Норми амортизації слід поділити на три періоди:

ь норми амортизації для основних засобів придбаних до 01.01.2004 р.: група 1 — 1,25%; група 2 — 6,25%; група 3 — 3,75%.

ь норми амортизації для основних засобів придбаних після 01.01.2004 р. група 1 — 2%; група 2 — 10%; група 3 — 6%; 4 група 4 — 15%[1].

ь норми амортизації для основних засобів придбаних після 01.04.2011 р. передбачають розподіл основних засобів підприємства на 16 груп.

З 1 квітня 2011 року набрав чинності новий Податковий Кодекс. Згідно нового Податкового Кодексу: основні засоби — це матеріальні активи, у тому числі запаси корисних копалин наданих у користування ділянок надр (крім вартості землі, незавершених капітальних інвестицій, автомобільних доріг загального користування, бібліотечних і архівних фондів, матеріальних активів, вартість яких не перевищує 2500 гривень, невиробничих основних засобів і нематеріальних активів), що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку, вартість яких перевищує 2500 гривень і поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом та очікуваний строк корисного використання експлуатації) яких з дати введення в експлуатацію становить понад один рік (або операційний цикл, якщо він довший за рік)[17].

Особливості переходу платників податку на прибуток на нові правила податкової амортизації: платники податку станом на 01.04.11 р. повинні провести інвентаризацію основних засобів, інших необоротних активів та нематеріальних активів і визначити їхній перелік за групами— передбачає розподіл основних засобів підприємства на 16 груп, а нематеріальних активів — на 6 груп (табл.5).

Таблиця 5. Класифікація груп основних засобів та інших необоротних активів і мінімально допустимих строків їх амортизації) [17]

Податковий Кодекс констатує, що вартість, яку амортизують, за кожним об'єктом основних засобів, інших необоротних та нематеріальних активів потрібно визначити як первісну (переоцінену) з урахуванням капіталізованих витрат на модернізацію, модифікацію, добудову, дообладнання, реконструкцію тощо, а також суми накопиченої амортизації за даними бухгалтерського обліку на дату набрання чинності рядок. При цьому до переоціненої вартості основних засобів не включають суму їхньої дооцінки, проведеної після 01.01.10 р. Виключення з переоціненої вартості тільки таких до оцінок підтверджує, що суми до оцінок більш ранніх періодів (проведені до 01.01.10 р.) потрапляють до амортизованої вартості основних засобів для нарахування податкової амортизації.

За пп. 14.1.19 Кодексу вартість основних засобів, інших необоротних та нематеріальних активів, яку амортизують, визначають як первісну або переоцінену вартість основних засобів, інших необоротних та нематеріальних активів за вирахуванням їхньої ліквідаційної вартості.

Це й забезпечить підґрунтя для подальшого пооб'єктного нарахування податкової амортизації за правилами, передбаченими Кодексу.

Амортизовану в податковому обліку вартість основних засобів розраховують за даними бухгалтерського обліку. Якщо ж складеться ситуація: загальна вартість усіх груп основних засобів за даними бухгалтерського обліку виявиться меншою, ніж загальна вартість усіх груп основних фондів за даними податкового обліку на 01.04.11 р., тоді тимчасову податкову різницю, яка виникає в результаті такого порівняння, амортизують у податковому обліку як окремий об'єкт із застосуванням прямолінійного методу протягом трьох років. У протилежному випадку — якщо загальна вартість усіх груп основних засобів за даними бухгалтерського обліку більша, ніж загальна вартість усіх груп основних фондів за даними податкового обліку — різницю, яка виникає амортизують на загальних підставах. Згадане перевищення — не що інше, як частина амортизованої вартості основних засобів, про-інвентаризованих на 01.04.11 р., котрі будуть пооб'єктно амортизуватися в податковому обліку в порядку й за методами, передбаченими ст.ст. 145 та 146 Кодексу.

Розрахунки проведені з використанням нових правил нарахування податкової амортизації, встановлених Податковим кодексом України (табл.6).

Табл. 6 Порівняння нейтральних норм податкової амортизації окремих груп об'єктів основних засобів з нормами, встановленими Податковим кодексом України.

Таблиця

* Нормами податкової амортизації згідно з Податковим кодексом України виступають норми, розраховані виходячи з мінімально допустимих строків корисного використання об'єктів основних засобів для методу зменшення залишкової вартості.

** У таблиці подано нейтральні норми податкової амортизації для ситуації, коли індекс інфляції становить 18,7% (після індексації - 10%), а темпи економічного зростання -3,4%, що відповідає показникам за 2010 р.

При інфляції (18,7% за 2010 р.) і темпах зростання ВВП (3,4% за 2010 р.), з позицій дотримання нейтральності податкової амортизації, доцільно індексувати вартість об'єктів основних засобів на індекс цін інвестицій в основний капітал, з одночасним встановленням норм податкової амортизації на рівні реальної економічної.

Як видно з таблиці 6, в умовах високої інфляції та низьких темпів зростання економіки норми податкової амортизації, розраховані на основі навіть мінімально допустимих строків корисного використання об'єктів основних засобів, є меншими від нейтральних норм. Більше того, той спосіб індексації, що передбачений Податковим кодексом України (з використанням індексу споживчих цін і порога індексації на рівні 10%), не дозволяє підприємствам досягти точки нейтральності (по окремих групах об'єктів), з огляду на що податок на прибуток підприємств фактично де-стимулює інвестиції в основні засоби.

Отже повертаючись до моєї гіпотези, на основі проаналізованого вище матеріалу можна сказати наступне:

1) при розробці системи податкової амортизації слід керуватися принципом податкової нейтральності як вихідним критерієм для визначення межі між стимулюванням і де-стимулюванням інвестиційної діяльності підприємств;

2) розробка класифікації об'єктів основних засобів повинна враховувати за кономірності зміни їх реальної вартості внаслідок старіння (реальну економічну амортизацію);

3) при виборі того чи іншого варіанта політики податкової амортизації необхідно враховувати фактори інфляції та темпів реального економічного зростання[16].

Отже, при низьких темпах економічного зростання і високому індексі цін інвестицій в основний капітал (що відповідає умовам, які склалися в останні роки в економіці України) — добрий результат дають норми податкової амортизації, рівні нормам реальної економічної, з наступною індексацією вар тості об'єктів основних засобів. Така політика в цілому може вважатися прийнятною на стадії економічного спаду, коли інвестиційні перспективи підприємств не є сприятливими. У період кризи, коли господарюючі агенти зазнають значних збитків, певне збільшення прибутку за рахунок зменшення податкової амортизації можна вважати виправданим як для самих підприємств, так і для держави.