Избранные твори сучасних гімназистів

Избранные твори сучасних гимназистов

Александра Веселова Редакция «Вітчизняних записок» спробувала у своїх сил з’ясувати, які уявлення школярів минуле своєї країни і значенні історії на більш широкому значенні — як науку й форми культурної пам’яті. Групам петербурзьких і мурманських школярів запропонували написати домашнє твір одну з трьох тим: «Чи потрібно знати історію?», «Що я хотів передати історикам майбутнього про час?» і «Кому я хотів поставити пам’ятник?». Із двох десятків текстів для публікації вибрали чотири найхарактерніших. Перші дві роботи (Катерини Нефедьевой і Армана Габбасова) належать учням 11-го класу загальноосвітнього відділення Академічній гімназії при Санкт-Петербурзькому державному університеті. У гімназії є спеціалізовані відділення, набір у яких проводиться переважно у 9-те класи, і загальноосвітній відділення, у якому надходять із 6-го класу, — тим дітей, хто визначився відносини із своїми уподобаннями. На всіх відділеннях ведуть заняття вузівські викладачі. Написати твір з історії ми запропонували школярам загальноосвітнього відділення, оскільки програма їх навчання близька до загальноосвітнього стандарту.

Две іншу роботу (Іллі Кравченком і Вероніки Іванової) написані учнями 10-го класу Мурманської обласної школи додаткового заочно-очного освіти «А-элита». Усі вони вчиться у звичайній загальноосвітньої школі, крім того, починаючи з 9-го класу, відвідує додаткові заняття, які «А-элита» проведе у співробітництво з викладачами Санкт-Петербурзького державного університету. На три щорічні тижневі сесії приїжджають школярі з Мурманська, але й інших містах області (так, наприклад, Ілля живе у р. Острівному). Між сесіями діти виконують завдання й висилають в Петербург. Їх рівень освіти буде, в такий спосіб, також не можна назвати середнім. Але, на жаль, розпочатий нами досвід навряд чи можна була пов’язана з успіхом провести в рядовий школі, де всі частіше вони зіштовхуються і з нездатністю учнів чітко формулювати думку, особливо у вільну тему, і з категоричним небажанням працювати «не так на оцінку». У той самий час учні щодо благополучних шкіл залишаються частиною свого покоління і написані ними тексти мусять відбивати загальних тенденцій.

Екатерина Нефедьева, 10-ї клас загальноосвітнього відділення Академічній гімназії Санкт-Петербурзького державного університету.

Нужно чи знати історію?

Нужно чи знати історію? Точно потрібно. Щиро кажучи, навіть на думку не спадає на думку про усунення цієї науки. Але причини в кожного мо гут бути свої. Деякі просто вважають, що коли цей предмет викладають у шкільництві, отже треба її вивчити. Щоправда, вчать такі люди ненадовго: іспит здав й забула. Звісно, у пам’яті залишаються якісь найважливіших подій, на кшталт революції, Великої Великої Вітчизняної війни тощо, але ці не знання історії, це лише ілюзія те, що ти — людина освічена. Є ще ті, хто просто любить історію, кому цікавий кожен крок його предків, причини тих чи інших подій. Це неможливо; було такого, що людина допитлива, ось і сидить ночами у пошуках чогось нового, а точніше віддавна забутого старого. На погляд, одне з головних принадностей цієї науки у тому, що вона є феноменологічної від початку остаточно. Тобто придумати щось нове у цій сфері знань неможливо: можна тільки провести розкопки і знайти щось, досі невідоме. Усі, що потрапляє до юрисдикції історії, було вже, хтось колись вже мав уявлення щодо цих подій і, може, навіть приймав у яких участь. Історія також відрізняється від такого типу наук, як математика і фізика, тим, що вона ширшає з дня на день: закон всесвітнього тяжіння і парабола як графік квадратного трехчлена існували завжди, але люди знають про це лише з моменту відкриття даних фактів, а історія будь-коли приховувала від чоловіка нічого — про щось, звісно, не усвідомлюємо, але ці вже наша вина. Взагалі, головна сила історії у цьому, що вона дає можливість здобувати чужих помилках. Адже історія будь-коли повторюється: це історики повторюють одне одного, а озирнутися, у чужій досвід, і зрозуміти, як їм краще вступити, може кожен із нас.

Поставить пам’ятник — це залишити пам’ять. Ми в настільки розвиненому світі, що у тому чи іншою мірою залишається про все. І все-таки, якщо розуміти під пам’ятником якусь постать із якогось будівельного матеріалу, те, що мимоволі помічаєш, проходячи повз, то б, напевно, хотіла вбачати у реформі ньому відбиток всіх тих осіб, які сучасним петербуржцам і мені, зокрема, можливість називатися у такий спосіб. Це безіменні герої Великої Вітчизняної війни, ті, хто вистояв в блокаду і дав німцям узяти місто. Хто знає, може, якщо тоді Ленінград упав, Гітлер міг би успішно підкорити собі і увесь СРСР. У разі ми б нині, мабуть, навіть знали до пуття, що таке Росія та що таке бути росіянином. Загалом, я — не скульптор і схильностей даному діяльністю маю, проте спробую припустити, як міг би виглядати такий пам’ятник. Напевно, була б якась алегорія на задану тему «якір (герб Ленінграда), тягнув на дно фашистську свастику». Хоча правильно говорив Пушкін у вірші «Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний…»: будь-який монумент підлягає до того ж зносу, а пам’ять в серцях людей не вмирає ніколи.

Честно кажучи, я погано уявляю собі, можна було б повідомити історикам з майбутнього про час. За прогнозами знавців, років за 10−15 вся інформація, відома нині людству, існуватиме в цифровому вигляді, що зведе часто випробовувану істориками потреба у «машині часу» до мінімуму. Тому повідомлення будь-яких фактів буде досить недоречним, на погляд. Єдине, можна було б розповісти у тому, як сьогодні найзвичайнісінький, нічим не примітний середньостатистичний людина. Причому розповісти все: кожну дрібниця, кожну деталь, усі його душевні переживання. Мені здається, це історикам можливість простежити, як ситуація у країни й у світі віддзеркалюється в тому, ким розраховане безліч реформ нашого (але тільки нашого) уряду. Вони міг би дізнатися, що реально дає той чи інший політичний крок держави.

Еще б, напевно, розповіла у тому, як тепер ведуться війни. Згадайте хоча б Першу Першу світову війну: німці, як підірвати чужій корабель, просили всіх пасажирів залишити судно. У порівняні з тим, що ми сьогодні, — тероризм, напад без попередження, — це таке чесно і безсторонньо, що сучасність здається занадто гнітючою. Якщо ж бути і геть чесним, то цікаво історикам було б почути те, що разюче відрізняло наша час від своїх. На жаль, хтозна, що буде інакшим, яка вона сьогодні…

Арман Габбасов, 10-ї клас загальноосвітнього відділення Академічній гімназії Санкт-Петербурзького державного університету.

Что я хотів передати історикам майбутнього про час?

Жоан Маду з «Тріумфальної арки» сказала приблизно так: «Я, напевно, дуже дурна жінка, бо в мене живу в історичний час, а чи не хочу. Мені хочеться спокою і цього щастя». Ну, я, звісно, не жінка, але й я не сильно цікавлюся тим, що зараз у світі, моя мати, звісно, дивиться новини, усякі-різні країни знайомилися з світами, але там по більшу частину розповідають про тому, як страждають злиденні пенсіонери і студенти і люди інші бюджетники, а єдиними гучними є одинадцяте вересня, Норд-Ост, Трансвааль і Беслан. Терористи всюди, а тим часом народ, не перестає хвилюватися про насущні проблеми на кшталт: «Чому так квартплата дорожчає, чи так толстомордые чиновники все жиріють так жиріють?» чи «Якого такого гарного лісовика гарячої в крані немає?» Мені набагато актуальніша питання опалення та гарячої води, оскільки кімната в мене кутова ночами, та й днем теж, досить прохолодно, та ще після щоденних тренувань треба було митися порегулярнее, і взагалі, літній ремонтний сезон віддавна мав закінчитися, отже нехай не бузят, а працюють. Ось.

Меня цікавлять глобальні проблеми, може, тут щось егоїстично, але б сказав історикам майбутнього про своє життя: народився саме тоді, ось навчаюся там і таке інше, і потім повідав би це їм у тому свавілля, що у нашому чудовому задрипанном місті, що втомився від своїх жителів, що його не люблять, зневажають та вважають, що це них зробить розумна добрячка тьотя Матвієнко, браво разделывающая на екрані телевізора всіляких малих акціонерів та невідь що наших місцевих чиновників. Я ще повідав, що тут якісь злісні, а телефон дорожчає, плату квартиру теж, і з цим не вдієш. Зрозуміло, в окрузі діє безліч різних бандитських угруповань, але існує думка, що це задуми уряду, хоче показати, як він быренько і мощненько місить виродків по убиральням, тоді як дивні люди замість вечора пам’яті покійним під час великої трагедії у р. Беслані влаштовують безрезультатний мітинг з тероризмом, де всі добре, лише незрозуміло, для чого студент і кого-то вони раптом вирішили звернутися на Двірцевій площі — то, можливо, до привидам якихось царів, розпорошених в коридорах Зимового палацу. А, що завжди і скрізь, за будь-яких обставин, залишаються людьми і втрачають шан са трохи розжитися, влаштувавши, приміром, сайт з номером лівого рахунки, що його створено спеціально на допомогу жертвам бесланської терору. По-моєму, це погано й погано, це лише говорить про тому, що триває попри що, хоч настануть Страшний суд, Армагеддон і вторгнення марсіан одночасно, ми вистоїмо і житимемо далі, бо інакше ви, історики майбутнього, не читатимете ці рядки.

Илья Кравченка, 10-ї клас, р. Острівний Мурманської обл., Мурманська обласна школа додаткового заочно-очного освіти «А-элита».

Кому я хотів поставити пам’ятник?

В нашому житті дуже багато людей, які зробили історію, прославляли нашу Батьківщину у різних епохах становлення держави. Це був діячі науку й мистецтва, історії держави та спорту, великі полководці і імператори. Історія знає імена людей, без яких розвиток країни було б неможливо. Однією з таких людей є великий князь Московський Дмитро, згодом який одержав прізвисько Донськой. Його роль історії важко переоцінити, оскільки він зробив неможливе, він об'єднав Русь проти татаро-монгольської навали. Князь Дмитро зупинив насильство, розбій, нелюдське поводження з людьми. Він одне з небагатьох людей на той час, хто, власне, врятував як Русь від монгольського ярма, а й не перебільшуючи всю Європу. Я хотів поставити пам’ятник цієї людини як високої професійності і сильного чоловіки, його погляд повинен йти вдалину, назустріч підступному і жорстокого ворогу. Дмитра Донського може бути героєм свого часу. Він хоробрий і мужня людина, який не побоявся виходити Куликове полі разом з дружиною і зустріти ворога плечем до плеча з товаришами.

Этому великому полководцеві і державного діяча з права відведена настільки висока роль історії. На закінчення хотів би сказати, що як-от Дмитро Донськой, ж повинні знати у Росії, а й в усьому світі.

Вероника Іванова, 10-ї клас, р. Мурманськ, Мурманська обласна школа додаткового заочно-очного освіти «А-элита».

Кому я хотіла поставити пам’ятник?

В своєї книжки «Від Русі до Росії» Левко Миколайович Гумільов, знаменитий російський історик, помічає, що ні любити дітей і не знати історію своєї країни можна лише люди й не люблячі Батьківщину, не горді нею, отже не гідні звання громадянина своєї країни. Пам’ятник — це, передусім, пам’ять, історія.

Во багатьох містах Росії поставлені пам’ятники, присвячені історичним діячам. У тому числі особливо ефектно виділяється монумент на вшанування тисячоліття Русі у Новгороді. Його скульптурна композиція включає у собі всіх великих правителів Росії, починаючи з Рюрика і до останніми членами імператорської фамілії. Та я хотіла особливо виділити роль Володимира I Святого становлення російського держави.

В ті часи Русь населяли масу різноманітних народів: слов’яни, варяги, балти, різні фінно-угорські племена. Навіть слов’яни різних пологів відрізнялися за китайськими звичаями і віруванням. Престиж язичницької Русі у інший світ був невисокий. З іншого боку, різні поганські пережитки (обряди крадіжки наречених, криваві жертвопринесення та інших.) значно затормаживали розвиток Русі як самостійного держави.

Владимир Святий (він також Червоного Сонечка) від початку правління намагався реформувати язичництво. Він провів поганську реформу, яка, на жаль, провалилася. Тоді Володимир зрозумів неминучість прийняття християнства.

Но виникла інша проблема. Приймати іншу віру за умов Константинополя — отже потрапити до якійсь мірі залежить від Візантії, було неприпустимо.

Владимир Святославович придумав оптимальне рішення цього питання й заснував на Русі самостійну церква.

Историк Дулуман писав: «Християнство російського народу був добром чи злом, а тим і тим одночасно». Я дозволю собі не є можу погодитися з ним. Так, християнство виправдовувало нерівність, що у призвело до появи залежних тих категорій населення, так, уже багато століть після хрещення Русі язичники немилосердно знищувалися, так, візантійський варіант християнства віддалив нашій країні від країн Західної Європи. Але з часів Володимира зріс міжнародний престиж Русі, изживались поганські пережитки, прискорювалося розвиток культури та при цьому посилилося єдність російського народу, прискорився формування російського держави. Гадаю, саме через прийняття християнства Русь розвивалася, як єдина багатонаціональна країна, а чи не розпалася силою-силенною невеликих держав. І саме тому Росія стала такий, якою ми бачимо її зараз. З цих причин, гадаю, Володимир I Святий гідний пам’ятника у одному з головних міст Росії.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.