Русские православні монастирі та його роль розвитку національної культуры

ИСТОРИЯ РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРЫ.

Тема реферата:.

Русские православні монастыри.

и їх роль розвитку національної культуры.

Зинченко До. Е..

группа: В3−12 К.

Історія російського монастиря

Монашество тут прийшли у Русі разом із християнством. Митрополит Іларіон був охарактеризований першим посвяченим у цей сан (1051 р.). Згадуючи близький до нього час проштовхування християнства при Володимирі Святому, писав одному зі своїх творів, що вони тоді «монастыреве на горах сташа». Яких саме монастирі мав на оці митрополит, скільки їх сталося в ході князя Володимира і як улаштовані залишилося неизвестным.

Письменные звістки про окремих монастирях з’являються з князювання Ярослава I. У перші двоє століття християнської життя Русі найбільше кількість монастирів є у центральної смузі тодішньої Російської землі, де було б найбільш сгущено російське населення і з найменшими утрудненнями поширювалося християнство. З 70 монастирів, відомих остаточно XII в., з цього смугу доводиться до 50. Найбільше кількість монастирів лежить у найстаріших громадських центрах (Київ, Новгород), інші розсіяні по другорядним обласним средоточиям південної та північної Русі (Галич, Чернігів, Смоленськ, Ростов, Владимир).

В XIII в. розширюється коло міських і подгородных монастирів, нагадуючи про розмноження центрів життя. У північних містах до які існували колись монастирям додаються нові, й те водночас з’являються перші монастирі інших містах — Твері, Ярославлі, Костромі, Нижньому Новгороді, Москві, Устюгу. Місто, особливо стольно-княжеский, не вважався упорядкованим, а то й мав монастиря і собора.

Но з XIV в. помічаємо важливу зміну в способі поширення монастирів і саме півночі. Раніше майже всі монастирі як і південної, і у північної Росії будувалися у містах чи їх найближчих околицях. Рідко з’являлася пустель, монастырек, виникало далеко від міст, в пустельній, незаселеною місцевості, зазвичай серед глухого лісу. У перші століття нашої християнської життя пустельна обитель мелькає рідкісним, випадковим явищем серед міських і подгородных монастирів.

С XIV в. спрямування лісову пустелю розвивається серед північного російського чернецтва швидко і дуже: пустельні монастирі, які виникли у нинішньому столітті, числом зрівнялися з новими міськими, в XV в. перевершили їх вдвое.

Городские і пустельні монастирі розрізнялися між собою не самої лише зовнішньої обстановкою, а й суспільним значенням, духом, створюваного у його та інших побуту в більшості випадків самим походженням. Міські і подгородные монастирі зазвичай творилися набожним ретельністю вищих церковних ієрархів, також князів, бояр, багатих городян — людей, які залишалися осторонь заснованих ними обителей, не входили у складі скликаного ними монастирського братства. Живучи серед світу, в щоденному з нею спілкуванні і його релігійних потреб, такі монастирі і називалися «мирскими».

Другие мали більш самобутнє походження, грунтувалися людьми, які, відцуравшись у світі, сягало ще пустелю, там ставали керівниками збиралася до них братерства й самі разом із вишукували кошти на побудови та змісту монастиря. Інші засновники таких пустельних монастирів ставали самітниками безпосередньо з світу, ще до його постригу, та більшість проходило чернечий спокуса в якомусь монастирі, зазвичай також пустельному, і потім йшли для лісового усамітнення і створювали нові пустельні обителі, є хіба що колоніями старих. Три чверті пустельних монастирів XIV і XV ст. Були такими колоніями, утворювалися шляхом виселення їх засновників з інших монастирів, здебільшого пустынных.

Пустынный монастир виховував у своїй братерство особливого настрою. Засновник його колись пішов у ліс, аби спастися в безмовному усамітненні, переконаний, що, серед людський поголоски, то неможливо. До нього збиралися таку ж шукачі безмовності. Строгість життя, слава подвигів залучали сюди здалеку як прочан і вкладників, а й селян, які селилися навколо богатевшей обителі, як релігійної і заполітизованість господарської своєї опори, рубали околишній ліс, ставили вдома, розчищали ниви. Тут монастирська колонізація зустрічалась із селянської і служила їй мимовільною путеводительницей. Так, на місці самотньою хижки самітника виростав багатолюдний, багатий і галасливий монастырь.

Но серед братії нерідко опинявся учень засновника, тяготившийся цим неиноческим шумом і багатством, вірний духові та переказам свого вчителя, разом з його ж благословення уникав нього на незайману пустелю, де він тим самим порядком виникала нова лісова обитель. Іноді сам засновник кидав свій монастир, щоб у новому лісі повторити свій старий досвід. Так з одиночних роз'єднаних місцевих явищ складалося широке колонізаційне рух, яке з кількох центрів, протягом чотирьох століть проникало в неприступні ведмежі кути і засівало монастирями великі лісові нетрі России.

Некоторые монастирі були особливо діяльними метрополіями. На першому місці у тому числі обіймав монастир Троїцький Сергієв, що виник в 40-ві роки XIV в. Преподобний Сергій був великим організатором монастирів: своїм смиренністю, терплячим увагою до людським потреб і слабкостям, невсипущим працьовитістю він умів як встановити своєї обителі зразковий порядок чернечого гуртожитки, а й у своїй братії дух самовідданості і сподвижництва. Його закликали будувати монастирі і до Москви, й у Серпухов, й у Коломну. Він користувався всяким випадком завести обитель, де знаходив то за потрібне. У 1365 р. великий князь Дмитро Донський послав їх у Нижній Новгород мирити ссорившихся князів — братів Константиновичей, і шляху, мимохідь, знайшла час у глухомані Гороховского повіту, на болоті біля річки Клязьми, влаштувати пустыньку, спорудити у ній храм св. Троицы.

Обитель Сергія і розвинула широку колонізаторську діяльність. Упродовж XIV і XV ст. З Сергієвого монастиря або з його колоній утворилося 27 пустельних монастирів, що вже казати про 8 городских.

Этими колоніями накреслив головних напрямків монастирської колонізації. Якщо провести дві лінії від Троїцького Сергієвого монастиря, одну рікою Костромі на річку Вычегду, іншу по Шексне на Белоозеро, цими лініями буде окреслено простір, куди з кінця XIV в. посилено спрямовувалася монастирська колонізація з монастирів центрального межиріччя — Оки і Волги та його колоній. Невеликі лісові річки унизывались десятками монастирів, засновники яких з Троїцької Сергиевой обителі, з Ростова (св. Стефан Пермський), з монастирів Кам’яного на Кубенском озері і Кирилова Білозерського. Рух йшло смугами річками, не дотримуючись географічної послідовності.

При різнобічних місцевих відхиленнях рух пустельних монастирів зберігало своє загальне напрям на біломорський північ. Це рух мало дуже важливого значення в давньоруської колонізації. По-перше, лісової пустельний монастир сам собою, в своєї тісній дерев’яної чи кам’яною огорожі, представляв землеробське поселення, хоч і несхоже на мирські, селянські села; ченці розчищали ліс, розводили городи, орали, косили, як і. Але дію монастиря простиралося і населення, яке жило за огорожею. Навколо монастиря утворювалися мирські, селянські селища, які з иноческой братією становили один прихід, тягнув до монастирської церкви. Отже, рух пустельних монастирів — рух майбутніх сільських парафій. По-друге, куди йшли ченці, туди спрямовувалось і селянське населення. Не можна вказати, який із цих рухів йшло попереду іншого, де ченці вабили у себе селян де було навпаки, але очевидна зв’язок тим часом та інших рухом. Тому напрями, якими рухалися пустельні монастирі, можуть бути показниками тих шляхів, якими розходилося селянське населення. Чернець і селянин були попутниками, що йшли поруч або один попереду другого.

Осуществление ідеї справжнього чернецтва слід шукати саме у пустельних монастирях. Засновники їх виходили на подвиг з покликанню і, зазвичай ще молодости.

Будущий засновник пустельного монастиря готували до своїй справі тривалим пробою зазвичай в пустельному ж монастирі під керівництвом досвідченого старця, часто самого засновника цього монастиря. Він проходив різні монастирські служби, починаючи від самих чорних робіт, при суворому посаді, «розморюючи плоть свою по вся дні, коли не спимо і молячись по вся нощи». Так усвоялось перший і основну рису інока, зречення свою волю, слухняність без міркування. Проходячи цю школу фізичного праці та морального самовідданості, подвижник викликав серед братії здивовані чутки, небезпечну для смиренності «поголоску», а пустельна поголос, за влучним зауваженням одного житія нічим не відрізняється від бунтівної міської слави. Искушаемому подвижнику доводилося втекти з воспитавшей його обителі, шукати безмовності у «справжній глухий пустелі, і настоятель охоче благословляв його за це. Засновники пустельних монастирів навіть заохочували своїх учнів, у яких помічали духовну силу, після закінчення проби йти у пустелю, щоб засновувати там нові монастирі. Пустельний монастир зізнавався цілковитою формою гуртожитки, підставу такого монастиря — вищим подвигом инока.

Но самітник який завжди переходило з воспитавшей його обителі просто у пустелю, де судилося йому було заснувати свій монастир. Багато довго подорожували іншим монастирям і пустелях. Учень Сергія Радонезького Павло, постригшись в 22 року, п’ятдесят років подорожував різним пустелях, як заснував свою обитель річці Обноре. Мандрівництво розповсюдили серед російського чернецтва тих століть. Мандрівник йшов іноді таємно, аби побачити звичаї різних монастирів й поклонитися святих місць Російської землі. Знайти місце, де можна усамітнитися, було важливою турботою для самітника, приваблювали нетрі, де було б «лісу чорні, мохи і хащі непрохідні». На обраному місці ставилася кельица чи навіть влаштовувалася землянка. Приміром, Павло Обнорский 3 роки прожив у дуплі великий старої липи. Але отшельнику рідко доводилося довго залишатися у безмовності: його відкривали навколишні селяни та інші пустельники, яких багато приховувалося лісами. Близько келії самітника будувалися інші для хотіли з нею жити і складалося пустынническое братство.

В Київської Русі розрізняли три виду иноческой життя: гуртожиток, житіє особное і отходное.

Общежительный монастир — це чернеча громада з нероздільним майном й загальним господарством, з однаковим всім їжею та традиційним одягом, із розподілом монастирських робіт між всієї братією. Не вважати своїм, але не всі мати загальне — головне правило общежития.

Отходному житію присвячували себе люди, прагнули жити у повному усамітненні, пощении і мовчанні. Воно вважалося вищої щаблем чернецтва, доступною тільки тим, хто сягав чернечого досконалості у шкільництві загального жития.

Особное житіє передувало монастирському гуртожитку і це підготовчої щаблем щодо нього. Він дуже мені поширений у Київської Русі як найпростіший вид чернецтва і приймало різноманітні форми. Іноді люди, отрекавшиеся чи помышлявшие відректися у світі, будували собі келії у парафіяльного храму, заводили навіть ігумена як духовні керівники, але жили окремими господарствами і певного статуту. Такий монастырь-особняк становив не братство, а товариство, объединявшееся сусідством, загальним храмом, часом і загальним духівником. Інші селилися у пустелі людини дві, по три і більше на окремих келіях поруч, створюючи невеликі отшельнические селища. Але, коли у них з’являвся сильний, приобретавший популярність подвижник, навколо неї зосереджувалися ці розсіяні пустыньки, виникала скученное поселення, заводилися загальні роботи, з’являлася потреба побудувати для умножавшейся братії просторий храм із загальною трапезою. Так особное житіє саме собою перетворювалося на общежитие.

На початковому етапі, коли влаштовувався монастир, братія вела посилено трудове життя, терпіла «монастирську жнива». По завданням чернецтва ченці мали харчуватися від своєї праці, а чи не жити милостинями мирян. Серед фундаторів і який збирався до ним рядовий братії пустельних монастирів зустрічалися що люди з різних класів суспільства — дворяни, купці, промисловці, ремісники, іноді люди духовного походження, часто-густо крестьяне.

Общежительный монастир під керівництвом діяльного засновника представляв робочу громаду, в якої заняття суворо розподілялися між всіма, кожен знав свою справу. Статут бєлозерських монастирів Кирила і Ферапонта, як і викладений у житії останнього, жваво зображує цей розпорядок монастирських занять: хто книжки пише, хто книгам навчається, хто рибальські мережі плете, хто келії будує; одні дрова і воду носили в хлебню і куховарню, де інші готували хліб, і вариво. Хоча багато було служб в монастирі, вся братія сама їх виправляла, не допускаючи доти мирян, монастирських служок. Однак за першою господарської турботою засновника пустельного монастиря було придбання околишньою землі, її обробка. Поки на монастирську землю не сідали селяни, монастир сам обробляв її, усім своїм складом, зі будівельником на чолі виходячи на лісові і польові роботи. Хліборобське господарство доводилося заводити в недоторканому лісі, розчищаючи його передачі під ріллі та огороды.

Так помисли про пустельному безмовності завершувалися освітою чернечій громади. Причиною такої ухилу була зв’язку з селянської колонізацією. Пустельний общежительный монастир служив потреб переселенців, релігійною освітою й господарським, широко користувався їх працею, із середовища поповнював свою братію. І ця причина серед інших умов сприяла і подальшого ухилення більшості російських монастирів ідеї иночества.

В відмінність від пустельних, мирські монастирі будувалися за сприяння міського чи сільського суспільства. Монастир ж було місту чи сільському округу, щоб було де постригтися на старості і за смерті, і «влаштувати душу» посмертним помилованием.

Высший ієрарх, митрополит чи єпископ, будував монастир, щоб відпочивати там від пастирських праць та заспокоїтися по застереження пастви. Володарський князь прикрашав оселями свій стольний місто, своє князівство, щоб зробити «притулок» для околишніх обивателів разом із тим мати постійних прочан за себе з родиною, за своїх, іноді керуючись заодно й особливими спонуканнями виконати даний обітницю чи ознаменувати пам’ять якомусь подію свого князювання. Побудувавши церква Косьми і келії, і зібравши братію, засновник забезпечував зміст своєї обителі нерухомими маєтками чи коштів їх придбання. Скарбниця такого монастиря створювалася з вкладів за постриг і спомин души.

Братия, яку набирали в мирські монастирі для церковної служби, мала значення найманих прочан і отримувала платню із монастирської скарбниці, а вкладників монастир служив богадельней, у якій своїми внесками купували декларація про довічне «прекормление і покой».

Люди, що шукали на старість в мирянському монастирі спокою від мирських турбот, було неможливо виконувати суворих, діяльних правил чернечого статуту.

Архітектура російського монастиря

Древнерусская монастирська архітектура — явище різнопланове, зі складною внутрішньої динамікою, яка дозволяє привести розмаїття форм до єдиним критеріїв оцінки. Процес складання ансамблю монастиря часом обіймав кілька століть назад, у вона найчастіше й казати про витриманому на єдиній стилі архітектурному рішенні. Проте, можна назвати деякі загальні типологічні ознаки у тому забудові, плануванні і композиції. Ці ознаки обумовлені єдністю функціонального назначения.

Возлагавшиеся на монастир функції визначили комплекс споруд, куди входили будівлі різноманітного призначення — культові, господарські, житлові, оборонні, мемориальные.

Как правило, на першої стадії складання монастиря, він обносився стіною. Навіть дерев’яна огорожа, яка відокремлює обитель у світі, робила монастирський комплекс подібним фортеці чи місту. Фортечні стіни надавали ансамблю велику архітектурну цілісність і значеннєву значимость.

Конфигурация плану монастиря багато в чому визначалася його місцем розташування. Традиційно первоначальники зупиняли свій вибір на пагорбі у гирлі струмка при впадінні їх у річку. Такий вибір місця підстави обителі пов’язана з та обставина, щодо середини XVII в. однією з найважливіших функцій монастиря як соціального установи була военно-оборонительная.

Монастырские стіни — кріпаки зміцнення — мали відповідати всі вимоги військового мистецтва. Узгоджуючи із нею, до XV в. в планувальної композиції монастирського ансамблю почали з’являтися елементи регулярности.

Монастыри XVI в. — Соловецький, Новодівичий, Симонов, Кирилло-Белозерский — основу своєї планувальної структури мали п’ятигранник, а план Пафнутиева-Боровского монастиря наближався до ромбовидним обрисам. Геометрична форма була продиктована не відверненими геометричними постатями, а струменіла з архітектурних пропорційних положень, які були поширені серед кам’яних справ мастеров.

К кінцю XVII в. регулярність конфігурації плану крепости-монастыря стала традиційним прийомом у російському зодчестві. Цегельні стіни Донського монастиря у Москві, побудовані межі XVII — XVIII ст., мають у своєму плані суворо окреслене квадрат.

Крепостные вежі, крім тієї ролі, що вони виконували як оборонних споруд, часто використовувалися потреб монастирського господарства. У вежах влаштовувалися комори, майстерні, різноманітні монастирські служби: поварские, квасовареные, прядильні. У зовнішньому художньому образі кріпаки вежі були важливими структурними елементами. Фіксуючи кінцеві точки архітектурної композиції, вежі підтримують і завершують ритміку вертикальних акцентів монастирського ансамблю. Архітектурне композиція набуває рис гармонійної завершенности.

Башни могли бути й проїзними воротами до монастиря. З боку парадного під'їзду влаштовувалися головні - Святі - ворота, виділені як архітектурно, і расположением.

Стремление до більшої геометричности і регулярності планувальної композиції позначалося в монастирському будівництві на Русі набагато раніше, ніж, наприклад, у будівництві міст чи фортець. Пояснення цьому факту треба шукати символічною трактуванні монастыря-крепости як цілісного ансамбля.

В залежність від типу монастиря та її матеріального становища, келійна забудова можна було різної. Зазвичай келійні корпусу розташовувалися за периметром монастирських мурів. Дерев’яні будівлі зі зростанням статку обителі змінювалися кам’яними. Кам’яні житлові корпусу о багатих і багатолюдних монастирях були двоповерховими з окремим входом у кожну келію. Келійна забудова утворювала головний монастирський двір, посередині якого зводилися основні споруди монастыря.

Центральное місце, й у архітектурному, й у ідейному плані, обіймав монастирський храм. Домінуючи над всіма іншими спорудами, він розглядався як «земне небо чи як око Боже». Тема великого храму з великим внутрішнім простором, які мають особливої «світлістю і звонностью» початку XVI в. почала дедалі частіше звучати у монастирській архитектуре.

Вторым за значенням спорудою комплексно монастирських будівель була трапезна. Часто при підставі обителі насамперед будували саме її, керуючись побутовими міркуваннями. Поява трапезній характеризувалося переходом до общежительному монастирському статуту: трапезна — місце у загальне укушання їжі, яка асоціювалася з Таємної вечерею, т. е. мало символічний смысл.

Одним з обов’язкових споруджень за монастирському комплексі була дзвіниця і дзвіниця. Дзвоновий дзенькіт — одне з найважливіших атрибутів середньовічної культури — в монастирському побуті мав особливе значення. Тембр і характеру дзвону, залежать від добору дзвонів, були відмітною ознакою кожного монастыря.

По мері зростання монастиря у ньому з’являлося дедалі більше спеціальних служб: лікарні, бібліотеки, іконописні палати, млини й різноманітні мастерские.

К монастирським спорудам меморіального характеру можна віднести невеликі каплиці надкладезные намети. Спорудження й посвяту подібних каплиць пов’язували з будь-яким великою подією монастирської жизни.

В цілому, протягом XVI в. сформувалася структура монастирського комплексу з архитектурно-композиционными прийомами, повторюваними із змінами у майбутньому монастирському будівництві. Архітектурний ансамбль давньоруського монастиря висловлював ідею релігійного, культурного, військового і політичного центра.

Русские монастирі є велике диво. Релігійні обителі - це краса, але з лише у камені, головне — в душах людей. Монастирі завжди, були оплотом духовності російського народу, його силой.

1. Росіяни монастирі. М., 1996.

2. Волинський Л. М. Сторінки кам’яною літописі. М., 1967.

3. Бродський Б. І. Зв’язок часів. М., 1974.